Матеріалу в процесі викладання іноземних мов
1. 1. Краєзнавство як наука та діяльність
Краєзнавство належить до типу комплексних наук. Воно поєднує в собі природознавчі, історичні, мистецтвознавчі відомості, факти з історіі літератури та науки. Поєднуюче ядро полягає в тому, що усі ці відомості стосуються однієї місцевості. Визначна особливість та сила краєзнавства в тому,що воно приділяє велику увагу окремим персоналіям, історії науки, історії літератури, історії архітектури місцевого оточення.
Краєзнавство робить оцінку важливості подій, що мали місце на вивчаємій території, важливість пов’язаних з цією територією людей, вагомість архітектурних та археологічних пам’ятників, красу пейзажів, рідкість та значущість природничих скарбів (звірів, риб, комах, рослин, навіть клімату тощо). З цієї точки зору «моральна віддача» краєзнавства як науки, виховна роль краєзнавства виключно велика, тому що воно потребує від людини небайдужого відношення до предмету та висновкам свого вивчення. Існує ще одна досить важлива та виключно рідка особливість краєзнавства як науки: воно не має «двох рівнів». Перший рівень – для вчених – спеціалістів, а другий призначений для «широкої публіки». Краєзнавство саме по собі популярне. Воно існує тому, що в його створенні та сприйнятті приймають участь великі маси. В цьому відношенні краєзнавство у системі наук займає виключне місце. Воно вчить людей не тільки любити рідні краї, але й любити знання про свій рідний край.
|
|
|
Заняття краєзнавством потребують не тільки знань в області історії, мистецтвознавства, літературознавства, природознавства, але й привчає людей всім цим цікавитися та підвищувати свій культурний рівень, створювати нові та поповнювати старі музейні та архивні сховища, зв’язуватися зі спеціалістами, читати наукову літературу. У збиранні краєзнавчих матеріалів можуть приймати участь як висококваліфіковані вчені різних спеціальностей, так і учні середніх шкіл за завданням більш досвідченних дослідників.
Краєзнавство – наукова дисципліна, що робить благородним предмет свого вивчення завдяки власному дослідженню. Краєзнавство надає місцевості, що не має «авторського походження», історизм, відкриває в її минулому щось абсолютно нове та ціннісне. Коли нам стає відомо, хто проживав в тому чи іншому будинку, яке життя відбувалося в ньому, що саме в цьому будинку було створено, ця будівля має для нас особливе значення. Вона наповнюється духовним змістом, набуває нового образу, а разом із нею й місто, чию історію ми вивчаємо. Преображується і ландшафт, якщо ми знаємо, з якими подіями він пов’язаний, які бої тут розгорталися, чиї долі вирішувались.
|
|
|
Так, природа та плавні херсонського Дніпра набувають особливої краси від усвідомлення, що саме в цій місцевості в давні часи проживали славетні та войовничі племена скіфів та кіммерійців, що саме тут проходило будівництво Причорноморського флоту під керівництвом Суворова, що саме цими пейзажами любувалися очі Пушкіна, Шевченка, що Чічіков був саме поміщиком із Херсонської губернії, що саме тут творив Володимир Маяковський та саме Херсон став батьківщиною футуризму.
Краєзнавство вносить в оточення людини високий ступінь духовності, без якої людина не може осмисленно існувати.
Але, так чи інак, прогулюючись вулицями нашого міста, ми можемо спостерігати занедбані руїни будівель, що були у витоків заснування Херсону. Багато будинків просто ідуть під знос, що виправдовується їх неналежним виглядом, який, на мою думку, став результатом нашого байдужого відношення. Ми не зберігаємо старину не тому, що її багато, не тому, що серед нас мало цінувальників краси минулого, мало патриотів, що люблять рідну історію та рідне мистецтво, а тому, що дуже поспішаємо, дуже чекаємо на негайну «віддачу», не віруємо у повільних лікарів душі.
Особливе виховне значення мають меморіальні міста – міста боїв, садиби письменників, художників, вчених, їх квартири, їх улюбленні пейзажі. Їх зовсім не так багато, як здається. І ті, що є, оточуються любов’ю місцевих ентузіастів, добровільних музейних робітників.
|
|
|
Треба пам’ятати, що музеї – це не тільки сховища картин та пам’ятников, не тільки місця для туристів. Перш за все, це місця наукової праці та виховні центри для молодшого населення.
Між тим, виховання естетичного смаку невід’ємно пов’язано з вихованням моральним. А справжнє зберігання не може здійснюватися без вивчення; а вивчення не може здійснюватися без наукових конференцій, іноді широкої тематики, тому що немає пам’ятників «місцевого значення». Усі музейні центри належать всій країні. Виховання учнів проходить в школах, виховання студентів – в вищих навчальних закладах; виховання ж й учнів, й студентів, й дорослих поколінь – в музеях, художніх галереях, меморіальних квартирах та будинках.
Людина живе не тільки у природньому середовищі, але і в середі, що створена культурою його предків та нею самою. Збереження культурного середовища – задача не менш важливіша, ніж збереження оточуючого середовища. Якщо природа необхідна людині для її біологічного життя, то культурне середовище не менш необхідне для її духовного життя, морального життя, для її духовної осідлості, для її відданості рідним місцям, слідування заповітам предків, для її моральної самодисципліни та соціальності. Між тим, питання про моральну екологію не тільки не вивчається, але й не сформульоване належним чином. Вивчаються окремі види культури та залишки культурного минулого, питання реставрації пам’ятників та їхнього збереження, але не вивчається моральне значення та вплив на людину всієї культурної середи в цілому, її впиваюча сила.
|
|
|
Таким чином, дуже важливе значення відіграє впровадження регіонального компоненту на уроках у середній школі, тому що факт впливу на дітей навколишнього культурного середовища не підлягає ні якому сумніву. Вулиці, майданчики, канали, окремі будинким, парки нагадують про минуле та підказують майбутнє. Ненав’язливо та ненаполегливо входять враження минулого до духовного світу учнів, і вони з відкритою душею потрапляють у минуле. Вони вчаться поваги до предків та пам’ятають про те, що, в свою чергу, треба буде для їх нащадків. Минуле та майбутнє стають своїми для дітей. Вони починають вчитися відповідальності – моральної відповідальності перед людьми минулого та одночасно – перед людьми майбутнього.
Таким чином, ми зауважуємо, що пам’ятники культури не можуть просто зберігатися – без людських знань про них, без людської турботи про них, людського «творення» поруч з ними. Музеї – це не просто кладові. Культурні надбання та цінності нашої місцевості, традиції, обряди, народна творчість потребують у відомій мірі свого відтворення, виконання, повторення в житті. Записані, але збережені тільки в записах, зібрані, але зарегестровані та залишені без руху – вони перестають існувати, руйнуються, втрачають будь – які зв’язки із життям. Краєзнавство як культурне явище визначне тим, що воно найтиснішим чином дозволяє зв’язати культуру із будівництвом музеєв, архивів, педагогічною діяльністю, об’єднанням молоді у спілки, розвитком турізму та, як слідство, міжкультурної комунікації. Тільки тоді краєзнавство починає «працювати», та стає діяльністю.
Таким чином, ми погоджуємося з думкою вчених та дослідників, що краєзнавство – це всеобічне вивчення певної частини країни, міста або села, інших поселень. Таким вивченням займається місцеве населення, для якого ця територія вважається рідним краєм; або спеціалісти, які обмежилися данним краєм (архітектори, біологи, етнографи, історики, екологи) [11; 26].
Краєзнавство –це також шкільний предмет вивчення, що присвячений даній тематиці.
Термін зазвичай використовується для визначення діяльності непрофесіоналів по вивченню краю, якезазвичай проводиться місцевими жителями, ентузіастами у вільний від основного заняття час. У цьому сенсі, наприклад, не відносять до краєзнавчої діяльності археологічні розкопки, проте археологічна праця – невід’ємна частина сучасного краєзнавства. Тим не менш, деякі талановиті краєзнавці виходять на дослідницікий рівень та обсяг інформації, при якому їх роботи вливаються в загальний науковий простір.
Краєзнавсво – це ефективний спосіб заохочування людей до наукового процесу на ранній стадії розвитку. Воно також сприяє розвитку інтересу підростаючих поколінь до рідного краю. Мало говорити про любов до рідного краю, треба знати його минуле та теперішне, багату культуру, народні традиції, приодні умови.
Краєзнавство та краєзнавчий рух також є ефективним суспільним механізмом для захисту об’єктів культурної спадщини визначенної території. В Україні та у Херсонській області окремо, існує велика кількість формальних та неформальних краєзнавчих об’єднань.
Тому, впровадження краєзнавчого матеріалу в процесі викладання іноземної мови має дуже велике дидактичне значення [3].
1. 2. Цілі та методичні завдання використання краєзнавчого матеріалу
Прогресуючий розвиток міжнародних контактів та зв’язків у політиці, економиці, культурі та в інших галузях зумовлює послідовну орієнтацію сучасної методики навчання іноземним мовам на реальні умови комунікації. Спрямованість до комунікативної компетенції як кінцевому результату навчання припускає не тільки володіння відповідною іншомовною технікою ( тобто мовну компетенцію учнів), але й засвоєння колосальної понадмовної інформації, що необхідна для адекватного спілкування та взаєморозуміння, оскільки останнє недосяжне без принципової тотожності основних відомостей комунікантів про навколишню дійсність. Помітні розходження у запасі цих відомостей у носіїв різних мов в основному визначаються різноманітними матеріальними та духовними умовами існування відповідних народів та країн, особливостями їх історії, культури, суспільно – економічного строю, політичної системи. Звідси загальновизнаний висновок про необхідність глубоких знань специфіки країни, мова якої вивчається, і тим самим необхідності регіонального підходу як одного з головних принципів навчання іноземним мовам, а окремо, французької мови [19, c. 14].
Висування іншомовної культури в якості навчання ставить питання про необхідність створення нової методичної системи, що здатна забезпечити досягення цієї цілі найбільш ефективним та раціональним шляхом. В теперішній час абсолютно зрозуміло, що така система може бути побудована тільки на комунікативній основі. Зміст та характер системи навчання визначаються, перш за все, тими вихідними положеннями, які виступають в якості її методичних принципів:
1. Принцип мовномисленнєвої активності.
2. Принцип індивідуальності.
3. Принцип функціональності.
4. Принцип ситуативності.
5. Принцип новизни.
Як показали багаточисельні дослідження, комунікативний метод в силу своєї сутності дозволяє забезпечити не тільки засвоєння учнями французької мови як засобу спілкування, але й розвитку всебічних якостей особистості учнів. Все це дає нам привід розглядати комунікативний метод в якості найбільш адекватного засобу навчання учнів іноземній культурі.
У сучасній методиці навчання іноземним мовам володіння та процес оволодіння іншомовною комунікативною діяльністю кваліфікується як міжкультурна комунікація [5, c. 37].
Найбільш повне визначення міжкультурної комунікації сформульовано І.І. Халеєвою. « Міжкультурна комунікація є сукупність специфічних процесів взаємодії людей, що належать до різних культур, але при цьому й усвідомлюють той факт, що кожний з них є «іншим» і кожний сприймає чужерідність «партнера» [24, c. 11]».
Із даного визначення стає очевидним, що міжкультурна комунікація – це вміння дуже складне та за своєю суттю досить трудоміске для оволодіння. Для вступу у міжкультурну комунікацію необхідна серйозна підготовка.
Іноземна мова в середній школі – це перша та дуже суттєва сходинка на шляху формування лінгвістичної цікавої особистості.
Таким чином, оволодіння французькою мовою, як і будь – якою іншою мовою можна із впевненністю кваліфікувати як компонент загальної культури особистості, за допомогою якого вона (особистість) прилучається до світової культури. Проте, представляється аксиоматичним, що міжкультурна комунікація (діалог культур), може бути реалізована тільки на усвідомленій національно – культурній базірідної мови. Такий діалог можливий лиш за тих умов, якщо учні усвідомлюють свою власну культуру, а відповідно й культуру та історію свого рідного краю.
Володіння краєзнавчою інформацією – це необхідна умова для взаємопроникнення, взаємодії культур, цього складного та багатогранного процесу, яким є міжкультурна комунікація.
Родючі ідеї міжкультурної комунікації можуть бути не більш, ніж модними напрямками у сучасній методиці, якщо не забезпечити учнів основами рідної культури, основами краєзнавства. Наприклад, подавати на вивчення тексти про культурні пам’ятки Парижу треба паралельно із текстами про культурні пам’ятки Херсону, тобто вивчати культуру іншої країни із живим співвідношенням культури рідної країни, в цьому разі результати засвоєння будуть більш продуктивними. Оволодіння учнями цінностями рідного краю, рідної культури робить їх сприйняття іншої культури більш точним, глубоким та всебічним. « Ноша культурних цінностей, - писав академик Д. С. Лихачев – ноша особливого походження.» вона не робить важкішим наш шаг уперед, а полегшує його. Чим більшими цінностями ми оволодіваємо, тим більш витонченним та гострим стає наше сприйняття інших культур – культур, що віддалені від нас у часі та просторі древніх та інших країн. Кожна з культур минулого або іншої країни становиться для інтелегентної людини « своєю культурою», своєю глибоко особистісною, і своєю в національному аспекті, тому що пізнання свого узгоджено із пізнанням чужинного [ 11, c. 121]».
Таким чином, ми приходимо до висновків, що для міжкультурної комунікації необхідною умовою є оволодіння краєзнавчою інформацією, цінностями рідної культури.
Краєзнавчий матеріал як мотиваційний засіб вивчення іноземної культури, має соціальний, педагогічний та психологічний зміст, який співвідноситья із всіма аспектами навчання та випливає із змісту предмета «іноземна мова». Але вивчення іноземної культури не може бути метою навчання французької мови, наприклад, цей процес поступовий, тому й впровадження краєзнавчого матеріалу повинно проходити поступово.
Тому, наприклад, у французькій культурі виділяються спочатку найбільш її суттєві розділи – компоненти мети, а потім конкретизуються в об’єктах вивчення. Тому й краєзнавча інформація розподіляється у зв’язку із цими компонентами, рівномірно та поступово, щоб її мотиваційний вплив був найбільш результативним. При цьому тут важливо вирішити дві задачі: 1) виділити те коло об’єктів, якими можна оволодіти за часи, що відведені на вивчення французької мови на середньому етапі ЗОШ; 2)встановити оптимальне співвідношення груп об’єктів, що входять до учбового процесу: пізнавальний, розвиваючий та виховний аспекти.
Повний перелік об’єктів вивчення – це саме те, що повинно бути надано у програмі з французької мови, що розрахована на учнів середнього етапу навчання, та втілено у відповідних підручниках із французької мови. На кожному уроці повинна засвоюватися певна кількість об’єктів соціального, лінгвокраєзнавчого, педагогічного та психологічного змісту французької культури. Подібний підхід робить навчання керованим та надає можливість оволодіти іноземною культурою. Як і будь – яка інша, вона складається з чотирьох елементів змісту:
1) знання про функції, культуру, способах оволодіння мовою як засобом спілкування;
2) учбові та мовленнєві навички – досвід використання знань;
3) вміння здійснювати усі мовленнєві функції;
4) мотивація – досвід, що обернен на систему цінностей особистості.
Стосовно останнього елементу, то тут важливу роль відіграє подання краєзнавчої інформації на уроках, відомостей про рідний край, про культурні пам’ятки рідного міста у вигляді мікротекстів чи текстів на додаткове розглядання, складання проектів, інтерактивних ігор на тему рідного міста, що надасть ефективності засвоєння матеріалу про іноземну культуру.
Якщо співвіднести елементи змісту іноземної культури із аспектами навчання, можна визначити компоненти іншомовної культури як цілі навчання:
1) навчальний аспект – соціальний зміст мети. Даний аспект включає в себе оволодіння французькою мовою як засобом міжособистісного спілкування, а також набуття навичок самостійної роботи, як процес вдосконалення рівня іншомовної культури;
2) пізнавальний аспект – лінгвокраєзнавчий зміст мети. Використовується як засіб збагачення духовного світу особистості та реалізується переважно на базі рецептивних видів діяльності: читання та аудіювання.
3) розвиваючий аспект – психологічний зміст мети. До даного аспекту входить головна мета – розвиток мовленнєвих здібностей, психічних функцій, вмінь спілкуватися, відповідного рівня мотивацію, яку треба наполегливо та систематично розвивати спеціальними засобами, в даному випадку, дуже корисною буде краєзнавча інформація.
4) виховний аспект – педагогічний зміст мети. Навчання французької мови та одночасно культурі являє собою засіб виховання з усіх боків.
Із функціями культури тісно взаємодіють функції мовленнєвої діяльності. Адже мова являє собою основу збереження та передачі культури від одних людей до інших. Головною функцією мовленнєвої діяльності є комунікативна: людина говорить для того, щоб впливати на поведінку, думки, почуття, свідомість інших людей. В цьому полягає й гуманістична функція. На основі комунікативної функції мовленнєва діяльність набуває функцію регулювання власної поведінки, організації та зв’язування інших психічних процесів. Для мовленнєвої діяльності також притаманна емоційно – виразна функція, яка проявляється у використанні міміки, жестів, інтонації, що розкривають смисл інтонації. В кінці кінців, без мовленнєвої діяльнотсі неможливе ніяке пізнання.
Зіставляючи функції мовленнєвої діяльності та культури, можна побачити, що вони тісно взаємопов’язані. Методологічний сенс цієї єдності в тому, що функціями мовленнєвої діяльності неможливо оволодіти у відриві від функцій культури і навпаки.
В науковому розумінні культурою називають сукупність результатів та процесів будь – якої соціальної діяльності людини та протиставляють її природі, тобто сукупності зовнішніх умов існування людини, що не залежать від неї.
Таким чином, оточуюча людину дійсність, подана у вигляді природи та культури.
Широкий культурологічний фон сприяє як розвитку лінгвістичних навичок та вмінь (збагачення лексики, навички перекладної діяльності, вміння працювати з фразеологізмами), так і знакомить учнів із конретними аспектами іноземної та паралельно рідної культури. Такий період дозволяє послабити багато труднощів, з якими зустрічаються учні.
Якщо порівнювати дві національні культури, то можна зробити висновок, що вони ніколи не співпадають повністю. Це виходить з того,що кожна культура складається з національних та інтернаціональних елементів. Для кожної культури сукупність цих елементів буде різнитися.
При навчанні французькій культурі можна виділити наступні важливі задачі, виконання яких буде пов’язано з поданням краєзнавчого матеріалу:
1) визначити мінімальний обсяг культурологічного та краєзнавчого матеріалу;
2) виявити, якого роду краєзнавчий матеріал відповідає цілям вивчення французької мови в конкретній ситуації;
3) підібрати та презентувати відповідний цим цілям краєзнавчий матеріал;
4) формувати в учнів навички культурного усвідомлення;
5) формувати в учнів розуміння того, що кожна культура унікальна;
6) заоохочувати учнів до культурної та краєзнавчої діяльності.
Дата добавления: 2019-07-15; просмотров: 120; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!