Зовнішня політика, дипломатичні відносини з іншими країнами
Першочергове значення приділялося зміцненню міжнародного становища Української держави. Відновлюючи її цілісність, гетьман ввів війська в Мозирський і Пінський уїзди Мінської губернії, Гомельський уїзд Могилевської губернії, повністю в Стародубщину, українські уїзди Курської і Воронезької губерній, повернув Україні Холмщину.
Були заключні договори з Грузією і Радянською Росією, при чому Росія визнала незалежність України і її нові державні кордони. Уряд Скоропадського підписав 12 червня з Радянською Росією договір, де Україна визнавалася суверенною державою. Було відкрито 2 генеральних консульства (у Москві та Петрограді) та 19 консульств у інших містах Росії.
Були встановлені політичні союзи з Доном і Кубанню. Румунія була вимушена визнати факт приєднання до України південної Бессарабії. Всього за невеликий термін Українську державу офіційно визнали 30 держав, 10 із яких відкрили у Києві дипломатичні представництва, сама України мала послів і дипломатичні місії в 23-х країнах. Тільки країни Антанти не побажали визнати незалежну Українську державу - тільки незадовго від зречення гетьмана від влади Україна назначила послів до Англії, Франції і США, однак до роботи приступити вони вже не встигли.
Саме в той час до гетьмана приїжджали делегації з різних земель, що до цього часу не вважалися українськими, і просили його включити їх до Української держави, наприклад з Могилівщини, Пінщини, Куртини, Вороніжчини, Кубані. Гетьман був за прийняття нащадків завзятих козаків, що переселились на Кубань, це дуже скріпило б позицію України в басейні Чорного моря, бо німці, зайнявши Крим, думали надовго бути в ньому.
|
|
|
До виконання обов’язків керуючого Міністерством закордонних справ приступив Дорошенко. Ним був сформований штат міністерства, виряджені дипломатичні місії до Німеччини, Австро-Угорщини, Швейцарії, Болгарії, Туреччини, Фінляндії, Швеції, Румунії, Англії, Франції, Польщі, Грузії, на Дон.
Головною метою зовнішньої політики Дорошенко вважав на той час "визволення з-під опіки союзників, німців та австроугорців, а поки що - використовувати їх вплив і оружну допомогу для об’єднання всієї української території". Цього можна було досягнути, як писав він, лише після зміцнення внутрішньої організації держави та формування збройних сил. [28, c.318]
Найважливіше своє поточне завдання Дорошенко бачив в укладенні миру з Радянською Росією. Офіційні переговори з російською делегацією відкрилися 23 травня 1918 р. У своїх споминах Дмитро Іванович назвав це "фактом великої історичної ваги: уперше після 250 років підлеглості й неволі Україна ставала з Росією як рівний з рівним, до переговорів... ". [28, c.320]
|
|
|
Особливо гострим було питання про кордони. Делегації з Курщини і Воронежчини просилися під Україну, натомість Росія вимагала колишню Новоросію. Паралельно йшли переговори з Доном та Кубанню, робилися спроби повернути Бессарабію. Дуже складною постала проблема Криму. Міністерство Дорошенка, "щоб піддержати українську справу й українську орієнтацію в Криму", асигнувало кошти на три кримські газети, українські громади в Криму тощо. Для поширення ідеї прилучення Криму до України при Міністерстві був створений неофіційний комітет "Степової України".
Іншою складною справою було питання про Холмщину і таємну угоду з Австро-Угорщиною з приводу поділу Галичини та Буковини і створення в їхніх східних частинах Української зони Коронного краю.
Дорошенку доводилося дуже багато працювати. Він ніде не бував, навіть не писав листів в особистих справах, жив у приміщенні Міністерства, не виїздив з Києва. Це були часи "страшенного напруження всіх... фізичних і духовних сил - і нервів у тому числі". [28, c.321]
Дмитро Іванович рішуче виступив за українізацію гетьманського уряду, щоб примирити національні кола з гетьманом і тим зміцнити внутрішню ситуацію. Для цього довелося переконувати не лише гетьмана, але й самих українців. Дорошенко протегував на посаду голови Кабінету міністрів три кандидатури - Д.І. Багалія, І.Л. Шрага та П.Я. Дорошенка, але всі вони відмовилися від прем’єрства. Ішли переговори з Винниченком та очолюваним ним Українським національним союзом.
|
|
|
У листі до посла у Відні В. Липинського Дорошенко 23 липня 1918 р. писав, що "не почуває під собою грунту у внутрішньому становищі краю". Він пропонував ввести до Кабінету ще кількох українців (Стебницького, Лотоцького, Багалія), негайно провести земельну реформу, амністію, зміну місцевої адміністрації, "зміцнення національного курсу не на словах, але на ділі". "Жду цього всього нетерпляче, - писав Дорошенко, - бо як цього не буде з який тиждень-два, то готовий тратити віру в будь-який смисл власної роботи в сім правительстві" [32].
22 жовтня 1918 р.Д. Дорошенко виїхав із дипломатичною місією до Берліна. Тут він мав домовитися з німецьким урядом про затримку німецьких військ на Україні до остаточного формування національної армії та про оборону Південної Холмщини, що звільнялася від австрійської влади. Міністр прибув у Берлін у період назрівання кризи і став свідком революції в Німеччині. Затим Дорошенко з великими труднощами переїхав до Швейцарії, де в Берні мав вести переговори з представниками Антанти. Однак переговори не відбулися через повстання і державний переворот на Україні. Дорошенко був позбавлений посади міністра, звинувачений у "зраді" і відкликаний у принизливий спосіб до Києва новим міністром закордонних справ Афанасьєвим. Коли Дорошенко перетинав німецько-український окупаційний кордон на Волині, до нього дійшла звістка про зречення гетьмана та встановлення влади Директорії. Дорошенко вирішив все ж повернутися у Київ, скласти звіт і "зайнятися своїми власними справами вже як звичайний громадянин". [28, c.326]
|
|
|
Перше місце серед європейських держав належало Німеччині, адже саме з цією країною була укладена угода, що передбачала допомогу Україні військово в обмін за харчування. Це була торговельну угода на постачання 35% сировини, потрібної для Німеччини, а Німеччина, в свою чергу, зобов’язалася надати промислове обладнання, сільгосптехніку, друкувати книги і журнали, а також українську валюту. Українська держава була у великій залежності від німецько-австрійської військової адміністрації. Проте, безперечні спільні інтереси обох цих держав не відповідали поводженню місцевої військової окупаційної влади, яка своїми надмірними вимогами викликала гострі конфлікти. Тому гетьманський уряд добився перенесення безпосередніх стосунків з вищою німецькою владою до Берліну. Подорожі до Берліну голови кабінету міністрів Ф. Лизогуба та самого Гетьмана (4. ІХ - 17. IX 1918р) дуже сприяли зміцненню відносин Німеччини та України й викликали низку прихильних до України відгуків в німецькій пресі. [28, c.387]
Складнішими були відносини з Австро-Угорщиною, яка відмовилася ратифікувати Берестейський договір, анулювала під впливом Польщі таємні статті договору відносно утворення коронного краю зі Східної Галичини та Буковини й намагалася відступити Холмщину Польщі.
Гетьманський уряд наладнав добрі відносини з урядами менших держав, які постали на території колишньої Російської імперії: Фінляндії, Литви, Грузії, Кубані, Дону, Криму. Велися переговори з нейтральними державами - Швейцарією, Еспанією, Данією, Швецією, Голландією, Норвегією, Італією, Персією. Але Німеччина та Австро-Угорщина рішуче запротестували, коли влітку 1918 року Україна хотіла нав'язати відносини з державами Антанти - Францією та Англією.
Німецьким послом у Києві був барон А. Мумм фон Шварценштайн. Німці мали також свої консульства в Харкові, Одесі, Катеринославі й Миколаєві. Німеччина ратифікувала договір з Україною 24 липня 1918 року, його підписав в Німеччині князь Штольберг-Вернігероде, а від України - В’ячеслав Липинський.
Українським послом у Туреччині був призначений Олекса Кістяковський, але він не обійняв цього поста.29 жовтня гетьман Скоропадський послав туди Михайла Суковкина, колишнього голову земств у Києві.
Гетьман Скоропадський, намагаючись вивести Україну на міжнародну арену, послав доктора Є. Лукасевича до Берна в Швейцарії із завданням налагодити контакти з представниками Антанти. Подібне завдання одержав від гетьмана український посол в Скандинавії І. Коростовець, наступником якого був К. Лоський. Вони повинні були знайти зв'язки з англосакськими державами. Одначе тоді Англія й Америка ще не мали ясного уявлення про українську проблему. Після віддання Східної Галичини під польську окупацію обидві англосакські великі держави пішли за політичною концепцією Жоржа Клемансо і прийняли його концепцію "єдиної неділимої Росії", тому тримали зв'язки з царськими емігрантами, яких вважали спадкоємцями територій колишнього царства. В Англії українським послом був Стаховський, а згодом А. Марголін, в США репрезентував Україну Ю. Бачинський.
Українська держава мала своїх представників ще в Фінляндії - К. Лоський і М. Залізняк, а в Києві був фон Гумерус. Фінляндія мала своє консульство в Одесі.
В Києві були представники від Грузії-В. Тевзля, від Азербайджану - Д. Садиков, Греція мала свої місії в Києві, Харкові й Одесі; кубанським послом у Києві був В. Ткачов. Іспанія мала свої місії в Києві й Одесі. В Києві були посли Данії, Норвегії, Швейцарії, Швеції, Персії, Білорусії та ін.
Отже, в цілому міністерство закордонних справ уряду Ф. Лизогуба протягом 8 місяців діяло досить активно. Україна мала 11 дипломатичних і близько 50 консульських представництв у 20 країнах, а на своїй території - 12 дипломатичних і 42 консульських представництва з 24 держав.
Наприклад стосунки були налагоджені з Німеччиною, Австо-Угорщиною, Швейцарією, Болгарією, Румунією, Польщею, Грузією, Доном, Росією, Доном, Туреччиною, Доном, Кубанню.
Не визнали Україну країни Антанти.
Проблемними питаннями були - Крим, Бессарабія, Холмщина, Буковина, Галичина.
До позитивних моментів зовнішньої політики можна віднести:
визнання суверенітету Української Держави іншими країнами;
підписання мирного договору з Радянською Росією, яка офіційно визнала Українську Державу;
ведення переговорів стосовно Криму та Бессарабії;
створення широкої мережі посольств Української Держави, генеральних консульств та консульських агентств.
До прорахунків можна віднести:
орієнтація лише на держави німецького блоку, невдача спроб зав’язати відносини з країнами Антанти;
підписання „Акту про федерацію з не більшовицькою Росією”, державою, якої фактичної не існувало.
Дата добавления: 2019-07-15; просмотров: 167; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!