Контрольні питання розділів 3–4
1. Вільне використання творів.
2. Право на авторську винагороду.
3. Поняття суміжних прав.
4. Суб’єкти суміжних прав.
5. Суб’єктивні суміжні права, їх зміст і межі.
6. Захист авторських і суміжних прав.
7. Поняття промислової власності.
8. Об’єкти правової охорони промислової власності.
9. Винахід, як об’єкт промислової власності.
10. Корисна модель, як об’єкт промислової власності.
11. Промисловий зразок, як об’єкт промислової власності.
12. Суб’єкти права на винаходи, корисні моделі і промислові зразки.
13. Оформлення прав на винаходи, корисні моделі і промислові зразки.
14. Експертиза заявки по суті на об’єкти промислової власності.
15. Особисті немайнові права на об’єкти промислової власності.
16. Майнові права на об’єкти промислової власності.
17. Обов’язки, що накладаються патентом.
18. Умови припинення чинності патенту.
19. Поняття і види суміжних прав.
20. Поняття та ознаки раціоналізаторської пропозиції.
Розділ 5-6
ПАТЕНТНО-ЛІЦЕНЗІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ.
МІЖНАРОДНО-ПРАВОВА ОХОРОНА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ.
За сучасних умов найбільш поширеною правовою формою використання об’єктів інтелектуальної власності є ліцензійні договори.
За ліцензійним договором сторона, що має право власності (виключне право) на об’єкт інтелектуальної власності (ліцензіар), надає іншій стороні (ліцензіату) дозвіл на право використання відповідного об’єкта інтелектуальної власності.
|
|
|
Ліцензійний договір передбачається платним.
Договір на надання ліцензіатом права використання об’єкта інтелектуальної власності третій особі визнається субліцензійним договором. Ліцензіат має право укласти субліцензійний договір лише у випадках, передбачених ліцензійним договором.
Відповідальність перед ліцензіаром за дії субліцензіата несе ліцензіат, за умови, що інше не передбачене договором.
Ліцензійний договір – це консенсуальна і двостороння угода, за якою ліцензіар зобов’язується передати право на використання об’єкта інтелектуальної власності іншій особі (ліцензіату), що приймає на себе обов’язок вносити ліцензіару обумовлені договором платежі і здійснювати інші дії, передбачені договором.
Практика зарубіжних країн виробила три види ліцензійних договорів: повна ліцензія, виключна ліцензія, невиключна або проста ліцензія.
При повній ліцензії до ліцензіата переходять усі майнові права, що випливають із патента, на строк дії договору. Ліцензіар є лише номінальним патентовласником, але тільки на строк чинності договору. По закінченні строку повної ліцензії майнові права патентовласника відновлюються в повному обсязі. Повна ліцензія подібна до договору купівлі-продажу, але тільки на певний термін.
|
|
|
Договір повної ліцензії занадто обмежує права патентовласника, що в умовах розвинутої ринкової економіки не є доцільним. Завдяки виключній або невиключній ліцензії патентовласник може одержати кращий прибуток, ніж від продажу повної ліцензії. Це зумовило значне витіснення з ринку міжнародної торгівлі ліцензіями таку її форму як повна ліцензія. Зараз повна ліцензія практично не згадується в законодавствах про інтелектуальну власність.
За простою невиключною ліцензією ліцензіар передає ліцензіату право на використання об’єкта інтелектуальної власності і при цьому зберігає за собою право на використання цього ж об’єкта і видачу ліцензії на право використання цього ж об’єкта іншим особам.
Виключна ліцензія передбачає надання дозволу на право використання об’єкта інтелектуальної власності іншій особі (ліцензіару). При цьому ліцензіар зберігає за собою право на використання цього ж об’єкта іншим особам. Проте виключна ліцензія може бути обмежена територією, терміном або кількістю виробів. У такому разі ліцензіар має право видати ліцензію іншим особам за межами виданих ліцензій.
|
|
|
Допускаються інші види ліцензійних договорів, що не суперечать чинному законодавству.
Основною правовою формою використання творів науки, літератури і мистецтва є цивільно-правові договори, які дістали назву авторських. За таким договором автор зобов’язується створити і передати замовлений твір або передати готовий твір для використання, а користувач зобов’язується використати або почати використання твору передбаченим договором способом в обумовленому ним обсязі, у визначений строк і виплатити автору встановлену договором винагороду.
Це самостійна група договірних зобов’язань, які відзначаються певними особливостями. Передусім, суб’єктами вказаних договорів, з одного боку, завжди є автор (співавтори) або їхні правонаступники, а зі іншого боку – як правило, певна організація, яка за видом своєї діяльності може використати твір обумовленим в договорі способом.
Важливою особливістю авторських договорів є те, що об’єктами (предметами) їх є нематеріальні блага – твори науки, літератури чи мистецтва. Вони стають об’єктом договору за однієї умови – якщо виражені в такій об’єктивній формі, яка дозволяє відтворювати і розмножувати їх. Об’єктом авторського договору можуть бути твори, вже створені на момент укладання договору, а також твори, які автор (співавтори) зобов’язуються створити і передати для використання.
|
|
|
Національне законодавство про охорону права інтелектуальної власності має чинність тільки в межах тієї держави, яка його прийняла. За межами цієї держави правова охорона результатам інтелектуальної діяльності не надається. Там виникає можливість використовувати зазначені результати без дозволу їх власника чи володільця і без виплати належної винагороди. Такий стан не міг задовольнити суб’єкти прав інтелектуальної власності. Тому вже з кінця минулого століття починають укладатися міжнародні угоди, якими передбачається охорона прав на результати творчої діяльності і за межами країни їх виникнення. Такі угоди хоча і не завжди досягали поставленої мети, проте виявилися в ряді напрямів досить ефективними, доцільними і виправданими. Тому їх розвиток і удосконалення тривають. Так склалася міжнародна система охорони інтелектуальної власності.
На сьогодні найбільш авторитетною організацією є Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ). Фактично вона була започаткована ще в 1883-1886 роках, коли були прийняті відповідно Паризька конвенція про охорону промислової власності і Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів.
14 липня 1967 р. в Стокгольмі була підписана конвенція, якою утворювалася Всесвітня організація інтелектуальної власності. Вона набрала чинності в 1970 р. В грудні 1974 р. ВОІВ набула статусу спеціалізованої установи Організації Об’єднаних Націй. Конвенція постановила перед ВОІВ такі завдання:
– сприяти охороні інтелектуальної власності в усьому світі шляхом співробітництва між державами і, у конкретних випадках, у взаємодії з будь-якою іншою міжнародною організацією;
– забезпечувати адміністративне співробітництво між створеними союзами в галузі охорони інтелектуальної власності.
Сприяючи охороні інтелектуальної власності в усьому світі ВОІВ заохочує укладання нових міжнародних договорів і удосконалення національних законодавств, важливою ділянкою її діяльності є надання технічної допомоги країнам, що розвиваються. В обов’язки ВОІВ входить збирання і розповсюдження інформації, організація роботи відповідних служб, які займаються забезпеченням охорони винаходів, знаків і промислових зразків, якщо таку охорону бажають отримати одночасно в кількох країнах, сприяння розвитку інших видів адміністративного співробітництва між державами-членами.
У сфері адміністративного співробітництва ВОІВ централізує адміністративне управління союзами в Міжнародному бюро в Женеві, яке є секретаріатом ВОІВ, а також здійснює контроль за такими управліннями через свої органи.
Станом на 9 квітня 1995 р. членами ВОІВ були 152 держави, точніше сказати, вони стали учасницями Конвенції, якою була заснована Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ). Україна є членом ВОІВ з 1992 р.
Дата добавления: 2019-02-13; просмотров: 86; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!