Суб’єкти відповідальності за корупційні правопорушення

 

    Перелік осіб, які можуть набувати статусу суб’єкта корупційного правопорушення зазначений у ст. 4 Закону України „Про засади запобігання і протидії корупції”.[1] Ця стаття поділена на чотири змістовних пункти, які включають п’ять однорідних груп суб’єктів. В ній виділені такі групи суб’єктів:

1) особи, уповноважені на виконання функцій держави або міс­цевого самоврядування;

2) особи, які для цілей цього Закону прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого са­моврядування;

3) особи, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов'я­зані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміні­стративно-господарських обов'язків або особи, спеціально уповноважені на виконання організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків є у юридичних особах приватного права незалежно від ор­ганізаційно-правової форми, відповідно до закону;

4) посадові особи юридичних осіб, фізичні особи.

Найбільш чітко регламентований перелік осіб, які скла­дають першу групу суб'єктів корупційних правопорушень – осіб, які вповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. До них відносяться:

Президент України, Голова Верховної Ради України, його Перший заступник та заступник, Прем'єр-міністр України, Пер­ший віце-прем'єр-міністр України, віце-прем'єр-міністри Укра­їни, міністри, інші керівники центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, та їх заступники, Голова Служби безпеки України, Генеральний про­курор України, Голова Національного банку України, Голова Ра­хункової палати, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Голова Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Го­лова Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

б) народні депутати України, депутати Верховної Ради Авто­номної Республіки Крим, депутати місцевих рад;

в) державні службовці, посадові особи місцевого самоврядування;

г) військові посадові особи Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів військових формувань;

ґ) судді Конституційного Суду України, інші професійні судді, Голова, члени, дисциплінарні інспектори Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, службові особи секретаріату цієї Комісії, Голова, заступник Голови, секретарі секцій Вищої ради юстиції, а також інші члени Вищої ради юстиції, народні засідателі і присяжні (під час виконання ними цих функцій);

д) особи рядового і начальницького складу органів внутріш­ніх справ, державної кримінально-виконавчої служби, органів та підрозділів цивільного захисту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, особи начальницького складу податкової міліції;

е) посадові та службові особи органів прокуратури, Служби без­пеки України, дипломатичної служби, митної служби, державної податкової служби;

є) члени Центральної виборчої комісії;

ж) посадові та службові особи інших органів державної влади;

Повноваження осіб, які складають першу підгрупу, визначаються Конституцією України і законами, указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України та прийнятн­ій відповідно до них нормативно-правовими актами індивідуаль­ної дії.

Так, правовий статус Президента України визначається ст.ст. 102–112 Конституції України. Повноваження Президента України регламентуються ст. 106 Конституції України.

Голова Верховної Ради України, Перший заступник і заступ­ник Голови Верховної Ради України обираються Верховною Ра­дою України зі складу повноважних народних депутатів чергового скликання (ст. 88 Конституції України), які одержали відповідні повноваження в порядку, передбаченому Законом України «Про вибори народних депутатів України» від 25.03.2004 р. № 1665-IV. Порядок обрання і відкликання осіб, уповноважених на виконан­ня функцій держави, із кола зазначених посад здійснюється в по­рядку і на підставі положень ст.ст. 74-80 Регламенту Верховної Ради України. Рішення Верховної Ради України про обрання на посаду або відкликання з посади Голови Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України оформлюється відповідними постановами Верховної Ради України (ч. 7 ст. 75, ч. 4 ст. 77, ч.ч. 3, 5 ст. 79 Регламенту Верховної Ради України) На підставі ст. 80 Конституції України і ст. 27 Закону Украї­ни «Про статус народного депутата України» від 17.11.1992 р. № 2790-ХІІ, особи, обрані на посаду Голови Верховної Ради Укра­їни, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України, користуються правом депутатської недоторканності і не можуть бути притягненні до кримінальної відповідальності, за­тримані або заарештовані без згоди Верховної Ради України. По­рядок надання такої згоди визначається ст.ст. 218–221 Регламен­ту Верховної Ради України.

Повноваження керівників центральних органів виконавчої влади визначаються Конституцією України, законами України, указами Президента України, положеннями та прийнятими на їх підставі нормативно-правовими актами індивідуальної дії.

Загальні положення діяльності Кабінету Міністрів визнача­ються також Законом України «Про центральні органи виконав­чої влади» від 17.03.2011 р. № 3166-УІ, а спеціальні — відповідно до положень Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 07.10.2010 р. № 2591-VІ та Регламенту Кабінету Міністрів Укра­їни, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18.07.2007 р. № 950.

Керівники інших центральних органів виконавчої влади, які по входять до складу Кабінету Міністрів України, – це особи, які очолюють відповідні центральні органи виконавчої влади.

Система інших центральних органів виконавчої влади визнача­ться із урахуванням положень Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17.03.2011 р. № 3166-VІ та Указу Президента України «Про оптимізацію системи центральних ор­ганів виконавчої влади» від 09.12.2010 р. № 1058/2010.

Інші центральні органи виконавчої влади поділяються на такі види:

– державні служби;

– державні агентства;

– державні інспекції;

– адміністрації державної служби;

– державні комісії;

– національні агентства;

– Пенсійний фонд України.

Окрім того, в коментоване поняття «інших керівників цен­тральних органів виконавчої влади» необхідно включити і керів­ників центральних органів виконавчої влади зі спеціальним ста­тусом.

На цей час у системі центральних органів виконавчої влади утворено і діє 24 державні служби, 15 державних агентств, 11 дер­жавних інспекцій, 2 адміністрації державної служби, 1 державна комісія, 1 національне агентство й 1 фонд.

Голова Служби безпеки України, здійснюючи керівництво всією службою, призначається на посаду та звільняється з посади Пре­зидентом України (ст. 13 Закону України «Про Службу безпеки України» від 25.03.1992 р. № 2229-ХII). Повноваження Голови Служби безпеки України визначаються в межах прав і обов'язків, передбачених ст.ст. 24, 25 Закону України «Про службу безпеки України» від 25.03.1992 р. № 2229-ХII та іншими відповідними нормативно-правовими актами.

Повноваження Генерального прокурора України як суб'єкта відповідальності за корупційні правопорушення можна розглядати в конституційному аспекті – як такі, що передбачені ст.ст. 122, 131 Конституції України, у кримінально-процесуальному аспек­ті – як такі, що передбачені ст.ст. 25, 32, 112, 117, 120, 147, 156, 232, 384, 400-7, 400-8, 400-20, 410-1, 452 КПК, і в організаційно­му (управлінському) аспекті – як такі, що передбачені ст. 15 За­кону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 р. № 1789-ХII та іншими нормативно-правовими актами, виданими на підставі цьо­го Закону.

Призначення на посаду і звільнення з посади Голови Національ­ного банку України здійснюється Верховною Радою України за по­данням Президента України (п. 18 ч. 1 ст. 85 Конституції України) в порядку, визначеному ст. 18 Закону України «ІІро Національ­ний банк України» від 20.05.1999 р. № 679-ХІV, із урахуванням положень ст. 207 Регламенту Верховної Ради України, затвердже­ного Законом України «Про регламент Верховної Ради України» від 10.02.2010 р. № 1861-VІ. Рішення Верховної Ради України за результатами розгляду кандидатури на посаду Голови Національного банку України оформлюється відповідною постановою. Коло повноважень Голови Національного банку України визначається згідно з положеннями ст. 19 Закону України «Про Національний банк України» від 20.05.1999 р. № 679-ХІV.

Голова Рахункової палати України призначається на посаду та звільняється з цієї посади Верховною Радою України (п. 16 ч. 1 ст. 85 Конституції України) за поданням Голови Верховної Ради України, із урахуванням положень ст. 208 Регламенту Верховної Ради України, в порядку, визначеному ст. 10 Закону України «Про Рахункову палату України» від 11.07.1996 р. № 315/96-ВР. Цим же Законом регламентуються й основні повноваження Голо­ви Рахункової палати України (див.: ст.ст. 10, 27 та ін.).

Слід зауважити, що кримінальну справу щодо Голови Рахун­кової палати України, в тому числі за вчинення злочинів, відповідальність за які передбачена ст.ст. 364–370 КК, має право порушити виключно Генеральний прокурор України (ч. 2 ст. 37 Закону України «Про Рахункову палату України» від 11.07.1996 р, № 315/96-ВР).

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини призна­чається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою Укра­їни (п. 17 ч. 1 ст. 85 Конституції України) за пропозицією Голови Верховної Ради України або не менше 113 народних депутатів України в порядку, передбаченому ст.ст. 6 і 9 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23.12.1997 р. № 776/97-ВР, із урахуванням положень ст. 208 Ре­гламенту Верховної Ради України, затвердженого Законом Укра­їни «Про регламент Верховної Ради України» від 10.02.2010 р. № 1861-VІ.

Моментом набуття повноважень за посадою щойно призначеної особи є момент складання нею присяги Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини відповідно до положень ст. 7 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав лю­дини» від 23.12.1997 р. № 776/97-ВР.

Питання призначення на посаду, припинення повноважень та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини оформлюється відповідною постановою Верховної Ради України (ч. 4 ст. 6 і ч. 6 ст. 9 Закону України «Про Уповно­важеного Верховної Ради України з прав людини» від 23.12.1997 р. № 776/97-ВР).

Повноваження Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини регламентуються ч. З ст. 55, ст. 101, ч. 2 п. 1 ст. 150 Конституції України, ст. 13 Закону України «Про Уповноваже­ного Верховної Ради України з прав людини» від 23.12.1997 р. № 776/97-ВР, а також Законом України «Про державну службу» від 16.12.1993 р. № 3723-ХII.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини корис­тується правом недоторканності протягом усього часу здійснення своїх повноважень і не може бути без згоди Верховної Ради Украї­ни притягнутий до кримінальної відповідальності або підданий за­ходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, затриманий, заарештований, підданий обшуку, а також особистому огляду. Право порушити кримінальну справу проти Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини має ви­ключно Генеральний прокурор України (ч. 3 ст. 20 Закону Украї­ни «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23.12.1997 р. № 776/97-ВР).

Голова Верховної Ради України Автономної Республіки Крим призначається Верховною Радою Автономної Республіки Крим зі уповноважених депутатів чергового скликання (ст. 11 Закон України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим» від 02.1998 р. № 90/98-ВР, п. 16 ч. 2 ст. 26, ч. 1 ст. 29 Конституції Автономної Республіки Крим), які одержали відповідні повноваження в порядку, передбаченому Законом України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місце­вих рад та сільських, селищних, міських голів» від 10.07.2010 р. № 2487-VІ.

Результати розгляду Верховною Радою Автономної Республіки Крим питань щодо обрання на посаду або відкликання з посади Го­лови Верховної Ради Автономної Республіки Крим оформлюється відповідними рішеннями Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Основні повноваження Голови Верховної Ради Автономної Республіки Крим регламентуються ст. 11 Закону України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим» від 10.02.1998 р. Мі 90/98-ВР, які докладніше визначаються ст. 29 та іншими стат­тями Конституції Автономної Республіки Крим, а також Регла­ментом Верховної Ради Автономної Республіки Крим, затвердженим Постановою Верховної Ради Автономної Республіки Крим від 30.06.1998 р. № 109-II.

Стосовно особи, обраної на посаду Голови Верховної Ради Ав­тономної Республіки Крим, кримінальна справа може бути пору­шена у спеціальному порядку, з урахуванням вимог ст. 25 Закону України «Про статус депутата Верховної Ради Автономної Респуб­ліки Крим» від 22.12.2006 р. № 533-V.

Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим признача­ється на посаду та звільняється з посади Верховною Радою Авто­номної Республіки Крим за погодженням із Президентом України (ч. 4 ст. 136 Конституції України, п. 20 ч. 2 ст. 26, ч. 1 ст. 37 Кон­ституції Автономної Республіки Крим) в порядку, передбаченому, відповідно, ст. 7 і ст. 12 Закону України «Про Раду міністрів Ав­тономної Республіки Крим» від 16.06.2011 р. № 3530-VІ. Результати розгляду цих питань оформлюються відповідним рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим (п. 29 ч. 2 ст. 26 Кон­ституції Автономної Республіки Крим).

Повноваження Голови Ради міністрів Автономної Республіки Крим регламентуються ст. 45 Закону України «Про Раду міністрів Автономної Республіки Крим» від 16.06.2011 р. № 3530-УІ, ст. 36 Конституції Автономної Республіки Крим та іншими нормативно-правовими актами, ухваленими відповідно до зазначених положень.

До другої підгрупи осіб, які за визначених умов можуть на­бути статусу суб'єкта відповідальності за корупційні правопорушення згідно з положеннями пп. «б» п. 1 ч. 1 ст. 4 коментованого Закону, належать народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим і депутати місцевих рад.

Специфікою цих посад є їх виборність, що зумовлює, у свою чергу, порядок набуття права обіймати цю посаду.

Повноваження народних депутатів України, відповідно до положень ч. 4 ст. 76 Конституції України визначаються Конституцією України та законами України. До кола таких законів необхід­но віднести, зокрема, Закон України «Про статус народного депу­тата України» від 17.11.1992 р. № 2790-ХП, Закон України «Про Комітети Верховної Ради України» від 04.04.1995 р. № 116/95-ВР.

Повноваження депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим регламентуються Конституцією України, Конституцією Ав­тономної Республіки Крим і Законом України «Про статус депута­та Верховної Ради Автономної Республіки Крим» від 22.12.2006 р. № 533-V Зако­ну України «Про статус депутатів місцевих рад» від 11.07.2002 р. № 93-ІV а також ст.ст. 49, 50, 55, 56 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 р. № 280/97-ВР.

Повноваження народних депутатів України починається з моменту складання присяги. Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканість, воно не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах за винятком відповідальності за образу чи наклеп, не можуть бути без згоди Верховної ради України притягнуті до кримінальної відповідальності, затримані або заарештовані. Повноваження народного депутата України припиняються у разі: складання повноважень за його особистою заявою; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього, визнання його судом недієздатним або безвісти відсутнім; припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України; якщо протягом 20 днів з дня виникнення обставин, які призводять до порушення вимог щодо несумісності депутатського мандату з іншими видами діяльності, ці обставини не усунуто.

У разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо народного депутата України, визнання народного депутата недієздатним або безвісти відсутнім, його повноваження припиняються з дня набрання законної сили рішенням суду, а у разі смерті народного депутата України – з дня смерті, засвідченої свідоцтвом про смерть.

Третю підгрупу складають особи, які, відповідно до поло­жень п.п. «в» п. 1 ч. 1 ст. 4 коментованого Закону, віднесені до ка­тегорії державних службовців та посадових осіб місцевого само­врядування.

Перелік осіб, яких можна віднести до зазначеної категорії, та їх повноваження визначаються Законом України «Про держав­ну службу» від 16.12.1993 р. № 3723-ХІІ і Законом України «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 07.06.2001 р. № 2493-ІІІ, а також окремими положеннями Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 р. № 280/97-ВР.

Повноваження осіб, які, відповідно до положень пп. «г» п. 1
ч. 1 ст. 4 коментованого Закону, складають четверту підгрупу, ви­значаються, із урахуванням окремих положень Конституції Укра­їни, законами України.

До кола цієї категорії осіб коментовані положення цього Закону відносять військових посадових осіб Збройних Сил України й ін­ших утворених відповідно до законів військових формувань.

Згідно з ч. 2 ст. 17 Конституції України, на Збройні Сили Укра­їни покладено завдання оброни України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності. Вчинення корупційних правопорушень цією категорією суб'єктів може призвести до повалення державного ладу або неможливості протистояти інозем­ній агресії проти незалежності України. Саме тому законодавець приділяє окрему увагу цій категорії посадових осіб.

Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України є Президент України, який призначає на посади і звільняє з посад вище командування Збройних Сил України й інших військових формувань (п. 17 ч. 1 ст. 106 Конституції України). Про призна­чення на посади та звільнення з посад видаються відповідні Укази Президента України.

Повноваження військових посадових осіб Збройних Сил України визначається на підставі Закону України «Про збройні Силі України» від 06.12.1991 р. № 1934-ХІІ, а також Положення про Міністерство оброни України, Положення про Генеральний штаб Збройних Сил України, Дисциплінарного статуту Збройних Сил України і Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України.

Окрім Збройних Сил України, діяльність яких спрямована на реалізацію цілей зовнішньої політики, для реалізації деяких ці­лей внутрішньої політики можуть створюватися й інші військові формування, що визначається відповідними законами України (ч. 6 ст. 17 Конституції України).

На цей час було схвалено кілька таких законів, на підставі
яких створювалися й інші військові формування, і які визначають
відповідні повноваження військових посадових осіб, а саме – це
Закон України «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх
справ України» від 26.03.1992 р. № 2235-ХІІ і Закон України «Про
війська Цивільної оборони України» від 24.03.1999 р. № 556-ХІV.
Окрім того, повноваження зазначених військових посадових
осіб регламентуються Положенням про Міністерство внутрішніх
справ України і Положенням про Міністерство надзвичайних си­туацій України. На посадових осіб зазначених військових фор­мувань поширюється дія Дисциплінарного статуту Збройних Сил України.                                

Повноваження осіб, які, відповідно до положень п.п. «ґ» п. 1 ч. 1 ст. 4 коментованого Закону, складають п'яту підгрупу, визна­чаються, із урахуванням окремих положень Конституції України, законами України.

Повноваження військових посадових осіб Збройних Сил України Специфіка цієї групи суб'єктів відповідальності за корупційні правопорушення зумовлюється правовим статусом цих осіб і належністю до системи органів суддівської влади та суддівського са­моврядування.

Залежно від цього можна виділити такі ланки умовного розпо­ділу цих осіб:

– судді Конституційного Суду України;

– інші професійні судді – судді системи судів загальної юрис­дикції;

– службові особи Вищої кваліфікаційної комісії суддів Укра­їни;

– посадові і службові особи органів Вищої ради юстиції;

– народні засідателі і присяжні.

Усі ці особи можуть набувати статусу суб'єкта відповідальності на корупційні правопорушення лише за ті дії, які вчинені ними під час виконання передбачених чинним законодавством посадових функцій.

Функції і повноваження суддів Конституційного Суду України, із урахуванням положень п.п. 26, 28 ч. 1 ст. 85, ч. 2 ст. 104, п. 22 ч. 1 ст. 106, ч. 6 ст. 111, ч. З ст. 124, ч. 4 ст. 126, ч. 1 ст. 128, ч. 2 ст. 137, ст.ст. 147-153, 159 Конституції України, визначаються ст.ст. 16-26 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16.10.1996 р. № 422/96-ВР та іншими положеннями цього За­кону відповідно до предмета конституційного провадження.

Судді конституційного Суду України не можуть належати до політичних партій та профспілок, мати представницький мандат, брати участь у будь-якій політичній діяльності, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу крім наукової, викладацької та творчої. Суддя Конституційного суду України вступає на посаду з дня складання ним присяги судді Конституційного Суду України.

Правовий статус професійних суддів системи судів загальної юрисдикції, зважаючи на положення ст.ст. 125-128 Конституції України, безпосередньо визначається згідно з нормами ст.ст. 51-80, 83-89, 100-106 Закону України «Про судоустрій і статус суд­дів» від 07.07.2010 р. № 2453-VІ. Повноваження професійного суді під час здійснення ним своїх професійних обов'язків регламенту­ються відповідними кодифікованими нормативно-правовими законодавчими актами залежно від спеціалізації судочинства, зо­крема КПК, КУпАП, КАС, ЦПК, ГПК.

Судді недоторкані, недоторканність судді поширюється на його житло, службове приміщення, транспорт і засоби зв’язку, кореспонденцію, належне йому майно і документи. Суддя не може бути, без згоди Верховної Ради України, затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом. Суддя не може бути затриманий за підозрою у вчиненні злочині, а також підданий приводу чи примусово доставлений у будь-який державний орган в порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення. Кримінальна справа щодо судді може бути порушена лише Генеральним прокурором України або його заступником. Відсторонення судді від посади у зв’язку з притягненням до кримінальної відповідальності здійснюється Вищою кваліфікаційною комісією суддів України на підставі вмотивованої постанови Генерального прокурора України.

Проникнення в житло або інше володіння судді чи його службове приміщення, особистий чи службовий транспорт, проведення там огляду, обшуку чи виїмки, прослуховування його телефонних розмов, особистий обшук судді, а так само огляд, виїмка його кореспонденції, речей і документів можуть проводити ся лише за судовим рішенням.

Народні засідателі та присяжні під час здійснення правосуддя користуються усіма правами судді, тому на них розповсюджуються і всі основні положення щодо притягнення до відповідальності за вчинення корупційних правопорушень.

Крім того, слід зазначити, що відповідно до ч. 2 ст. 15 КУпАП особи, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів або спеціальних положень про дисципліну (до яких відносяться прокурори і судді), у випадках, прямо передбачених ними несуть за вчинення адміністративних правопорушень дисциплінарну відповідальність, а в інших випадках адміністративну відповідальність на загальних підставах.

Правовий статус і повноваження Вищої кваліфікаційної комі­сії суддів України та службових осіб, які входять до її складу, ви­значається ст.ст. 90-99 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 р. № 2453-VІ та іншими законодавчими по­ложеннями.

Повноваження Голови, заступника Голови, секретарів секцій та інших членів Вищої ради юстиції, визначаються, з урахуван­ням положень ст. 131 Конституції України, ст.ст. 6, 8-13, 17-18, 19-23 Закону України «Про Вищу Раду юстиції» від 15.01.1998 р. № 22/98-ВР і окремими .положеннями регламенту Вищої ради юстиції.

Правовий статус народного засідателя і присяжного, з врахуванням положень ч.4 ст. 124, ч. 1 ст. 127, ч. 2 ст. 129 Конституції України, визначається ст.ст. 57-62 і 63 Закону України «Про су­доустрій і статус суддів» від 07.07.2010 р. № 2453-VІ відповідно, а їх повноваження – процесуальним законодавством.

До категорії осіб, які, згідно з п.п. «д» п. 1 ч. 1 ст. 4 коментова­ного Закону, складають шосту підгрупу суб'єктів відповідальності за корупційні правопорушення, належать такі: особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ; особи рядового і начальницького складу органів державної кримінально-виконавчої служби; особи рядового і начальницького складу органів та підрозді­лів цивільного захисту; особи рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України; особи начальницького складу податкової міліції.

Загальні засади формування особового складу, перелік посад та військових звань, а також повноваження службових осіб зазначе­них органів державної влади регламентуються ст.ст. 16-18 Закону України «Про міліцію» від 20.12.1990 р. № 565-ХІІ, ст.ст. 14-16, 18, 19 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» від 23.06.2005 р. № 2713-ІV, ст.ст. 40-51 Закону України «Про правові засади цивільного захисту» від 24.06.2004 р. № 1859-ІV, ст.ст. 10-13, 16, 17 Закону України «Про Державну службу спеціального зв'язку та захисту інформації України» від 23.02.2006 р. № 3475-ІV, ст.ст. 19-25 Закону України «Про дер­жавну податкову службу в Україні» від 04.12.1990 р. № 509-ХІІ.

Щодо окремих видів повноважень і відповідальності цієї кате­горії осіб див. відповідні Дисциплінарні статути, затверджені за­конами України.

До рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ належать особи, які перебувають у кадрах міністерства внутрішніх справ України і яким присвоєно спеціальні звання, встановлені законодавством. До персоналу Державної кримінально-виконавчої служби належать особи рядового і начальницького складу, спеціалісти, які не мають спеціальних знань та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-виконавчій службі України.

Особами рядового і начальницького складу органів та підрозділів цивільного захисту є громадяни України, які прийняті на службу і яким присвоєні відповідно до Положення спеціальні звання.

Особами рядового і начальницького складу Держспецзв’язку та захисту інформації є громадяни України, які прийняті на службу за контрактом та яким присвоєні відповідно до спеціальні звання.

Особами начальницького складу податкової міліції є особи, які проходять службу у порядку, встановленому законодавством для осіб начальницького складу органів внутрішніх справ відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ затвердженим постановою Кабінетом міністрів УРСР від 29.07.1991 року № 114.

Сьому підгрупу складають особи, які, згідно з положеннями п.п. «є» п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону, віднесені до категорії посадових і службових осіб таких органів державної влади України:

· прокуратури;

· Служби безпеки України;

· дипломатичної служби;

· митної служби;

· державної податкової служби.

Правовий статус та обмеження, які встановлені для посадових та службових осіб зазначеної кате­горії, у тому числі й коло їх повноважень, визначається відповідно до положень Закону України „Про засади запобігання і протидію корупції”, ст.ст. 46-48, 56 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 р. № 1789-ХII, ст.ст. 15, 19-21, 24-26 Закону Украї­ни «Про Службу безпеки України» від 25.03.1992 р, № 2229-ХП, ст. 10, 12-15, 19, 20-24, 28-30, 34 Закону України «Про дипломатичну службу» від 20.09.2001 р. № 2728-Ш, ст. 15 Закону Укра­їни «Про державну податкову службу України» від 04.12.1990 р. № 509-ХІІ, ст.ст. 13-16, 407-413, 423-426 МК та ін.

Ті правовідносини, які не врегульовані нормами зазначених спеціальних законів і кодексів у частині визначення правового статусу службової особи, регулюються нормами Закону України «Про державну службу» від 16.12.1993 р. № 3723-ХII.

Слід зауважити, що окремі елементи правового статусу зазна­ченої категорії осіб визначаються Дисциплінарними статутами відповідної служби, затвердженими Верховною Радою України або керівними структурами зазначених органів. Співробітники вказаних органів за вчинення корупційних правопорушень несуть дисциплінарну, адміністративну та кримінальну відповідальність.

Повноваження членів Центральної виборчої комісії, які, відповідно до п.п. «є» п. 1 ч. 1 ст. 4 коментованого Закону, скла­дають восьму підгрупу, визначаються п. 21 ч. 1 ст. 85 Конституції України, Законом України «Про Центральну виборчу комісію» від 30.06.2004 р. № 1932-ІV і Регламентом Центральної виборчої ко­місії, затвердженим постановою Центральної виборчої комісії від 26.04.2005р. № 72. Члени Центральної виборчої комісії відповідно до закону України «Про Центральну виборчу комісію» є посадовими особами. Це випливає з характеру повноважень, які вони виконують, а так само з прямих приписів закону. Кримінальний кодекс України відносить будь-якого члена виборчої комісії, у тому числі й дільничної, до службових осіб. У ч. 2 ст. 157, ч. 3 ст. 158 цього Кодексу йдеться про відповідальність за вчинення певних злочинів членом виборчої комісії або іншої службової особи.

При цьому голова, заступник голови та секретар окружної та дільничної виборчої комісії мають особливий правовий статус оскільки виборче законодавство встановлює категорії керівних посад у відповідних виборчих комісіях, до яких відносяться голова, заступник голови та секретар окружної та дільничної виборчої комісії, а також відповідний порядок їх призначення. До того ж ці особи наділяються і додатковими повноваженнями організаційно-розпорядчого характеру.

Центральна виборча комісія складається із 15 членів, яких призначає на посади строком на 7 років і припиняє посадові повно­важення Верховна Рада України за поданням Президента Украї­ни (ст. 6 Закону України «Про Центральну виборчу комісію» від 30.06.2004 р. № 1932-ІV).

Правовий статус членів Центральної виборчої комісії визна­чається відповідно до положень ст.ст. 7-9, 26-32 Закону України «Про Центральну виборчу комісію» від 30.06.2004 р. № 1932-ІV.

Регламент Центральної виборчої комісії не встановлює додат­кових повноважень членів цієї комісії, але може визначати деякі організаційні засади порядку діяльності Центральної виборчої ко­місії.

Посадові і службові особи інших органів державної влади, які складають дев'яту підгрупу, – це будь-які особи, які обіймають будь-яку посаду, пов'язану із надан­ням публічних послуг, в органах державної влади незалежно від їх рівня та територіального поділу.

П. «ж» її. 1 ч. 1 ст. 4 цього Закону про ЗПК вста­новлює розширений перелік суб'єктів корупційного правопору­шення і відносить до нього всіх тих осіб, які не підпадають під ви­значення суб'єктів відповідальності за корупційні правопорушен­ня, визначені пп. «а»-«є» п. 1 ч. 1 ст. 4 цього Закону.

До кола таких суб'єктів можна віднести, наприклад, посадових і службових осіб органів державної прикордонної служби Украї­ни, визначених на підставі Закону України «Про Державну при­кордонну службу України» від 03.04.2003 р. № 661-ІV; органів Державної спеціальної служби транспорту, визначених згідно з положеннями ст. 14 Закону України «Про Державну спеціальну службу транспорту» від 05.02.2004 р. № 1449-ІV; органів Військо­вої служби правопорядку у Збройних Силах України, визначених на підставі Закону України «Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України» від 07.03.2002 р. № 3099-III та інших. До цієї категорії особи зараховуються залежно від того, чи є по­садова або службова особа суб'єктом виконання обов'язків у систе­мі органів державної влади.

Правовий статус органу державної влади визначається згід­но з законами України та виданими на їх виконання іншими нормативно-правовими актами.

На всіх осіб, віднесених до цієї категорії, поширюється дія Зако­ну України «Про державну службу» від 16.12.1993 р. № 3723-ХПІ. Фінансове забезпечення діяльності цих органів державної вла­ди здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Другою групою осіб, які за визначених законодавством умов можуть набути статусу суб'єкта відповідальності за корупційні правопорушення, є особи, прирівняні до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або функцій місцевого самовряду­вання (далі – прирівняні особи):

а) посадові особи юридичних осіб публічного права, які не за­значені в пункті 1 частини першої цієї статті, але одержують заро­бітну плату за рахунок державного чи місцевого бюджету;

б) особи, які не є державними службовцями, посадовими осо­бами місцевого самоврядування, але надають публічні послуги (аудитори, нотаріуси, оцінювачі, а також експерти, арбітражні керуючі, незалежні посередники, члени трудового арбітражу, тре­тейські судді під час виконання ними цих функцій, інші особи в установлених законом випадках);

в) посадові особи іноземних держав (особи, які обіймають по­
сади в законодавчому, виконавчому або судовому органі іноземної
держави, в тому числі присяжні засідателі, інші особи, які здій­снюють функції держави для іноземної держави, зокрема для дер­жавного органу або державного підприємства), а також іноземні третейські судді, особи, які уповноважені вирішувати цивільні, комерційні або трудові спори в іноземних державах у порядку, альтернативному до судового;

г) посадові особи міжнародних організацій (працівники між­
народної організації чи будь-які інші особи, уповноважені такою
організацією діяти від її імені), а також члени міжнародних пар­ламентських асамблей, учасником яких є Україна, та судді і по­садові особи міжнародних судів.

Повноваження осіб, які складають цю групу, визначаються зде­більшого окремими законами України та прийнятими на їх вико­нання іншими підзаконними нормативно-правовими актами.

Першу підгрупу прирівняних осіб, згідно з пп. «а» п. 2 ч. 1 ст. 4 коментованого Закону, складають посадові особи юридичних осіб публічного права, які не зазначені в п. 1 ч. 1 цієї статті, але одержують заробітну плату за рахунок державного чи місцевого бюджету.

Прирівняних осіб цієї підгрупи можна розрізняти за критерієм одержання заробітної плати залежно від виду джерела: з Державного бюджету України; з місцевого бюджету територіальної громади.

За рахунок коштів Державного бюджету України здійснюється фінансування, наприклад, не лише центральних органів виконав­чої влади, а й місцевих. Місцевими органами виконавчої влади є місцеві державні адміністрації, які розташовані відповідно в облас­них і районних центрах, містах Києві та Севастополі (ст.ст. 4, 5 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 09.04.1999 р. № 586-ХІV). Повноваження голів місцевих держав­них адміністрацій, їх перших заступників і заступників, інших посадових осіб місцевих державних адміністрацій визначаються згідно з положеннями ст.ст. 39, 40 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 09.04.1999 р. № 586-ХІV.

За рахунок коштів місцевого бюджету, тобто коштів територіальної громади, як правило, здійснюється фінансування виборних органів територіальної громади та їх виконавчих органів, утворених відповідно до законодавства в межах компетенції виборної органу місцевої територіальної громади.

Зважаючи на те, що правовий статус депутатів місцевих рад, яксуб'єктів відповідальності за корупційні правопорушення, підпадає під кваліфікацію за пп. «б» п. 1 ч. 1 ст. 4 коментованого Закону, дія коментованого пп. «а» п. 2 ч. 1 ст. 4 цього Закону поширюється на посадових осіб виконавчих органів сільських, селищних, місь­ких, районних у містах рад територіальної громади. Ці виконавчі органи відповідно до положень ст.ст. 5, 11 Закону України «Про місцеве самоврядування в України» від 21.05.1997 р. № 280/97-ВР складають систему органів місцевого самоврядування і можуть створюватися у формі виконавчих комітетів, відділів, управлінь тощо.

Поняття та перелік посадових осіб органів місцевого самовря­дування регламентується Законом України «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 07.06.2001 р. № 2493-III.

Другу підгрупу прирівняних осіб, згідно з пп. «б» п. 2 ч. 1 ст. 4 коментованого Закону, складають особи, які не є державними службовцями і не є посадовими особами місцевого самоврядуван­ня. Ці особи об'єднані в одну групу не лише за критерієм від­сутності ознаки належності до категорії осіб зі спеціальним поса­довим статусом, а й за ознакою надання публічних послуг.

Надання публічних послуг є діяльністю, пов'язаною з реаліза­цією окремих напрямків діяльності органів державної влади або діяльністю, пов'язаною із таким забезпеченням.

До цієї категорії осіб за своїм правовим статусом і повноважен­нями належать такі прирівняні особи: аудитор; нотаріус; оцінювач; експерт; незалежний посередник; член трудового арбітражу; третейський суддя; інші особи в установлених законом випадках. Статусу суб'єкта відповідальності за корупційні правопорушення зазначені особи можуть набути виключно за умови і під виконання ними своїх функціональних обов'язків визначених чинним законодавством.

Аудитор – це фізична особа, яка має право займатися аудиторською діяльністю на території України на підставі відповідного сертифікату. Аудиторська діяльність є різновидом підприємницької діяльності, що включає в себе організаційне і методичне забез­печення аудиту, практичне виконання аудиторських перевірок (аудит) та надання інших аудиторських послуг. Правовий статус і повноваження аудитора регламентуються Законом України «Про аудиторську діяльність» від 22.04.1993 р.№ 3125-ХII.

Різновидом аудиторської діяльності, яка регламентується чин­ним законодавством, є, зокрема, еколого-аудиторська діяльність. Цей вид аудиторської діяльності спрямований на встановлення відповідності діяльності суб'єктів господарювання незалежно від організаційно-правової форми та форми власності вимогам зако­нодавства про охорону навколишнього природного середовища. Порядок здійснення еколого-аудиторської діяльності визначаєть­ся Законом України «Про екологічний аудит» від 24.06.2004 р. № 1862-ІV.

Нотаріус – це фізична особа, яка має право вчиняти нота­ріальні дії, передбачені законом України «Про нотаріат» від 02.09.1993 р. № 3425-ХII та Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Мі­ністерства юстиції України від 03.03.2004 р. № 20/5.

До нотаріусів прирівнюються посадові особи, які за визначе­них законодавцем умов мають право вчиняти окремі нотаріальні дії. До кола таких осіб, із урахуванням положень ст.ст. 245, 1251, 1252 ЦК та ст.ст. 40, 40-1 Закону України «Про нотаріат» від 02.09.1993 р. № 3425-ХII, можна віднести таких:

· начальник закладу охорони здоров'я, заступник начальника з медичної частини, старший або черговий лікар;

· директор і головний лікар будинку для осіб похилого віку та

· інвалідів;

· арбітражний керуючий;

· командир (начальник) військової частини, з'єднання, уста­нови, військово-навчального закладу;

· капітан морського або річкового судна, що ходить під прапо­ром України, під час перебування у плаванні;

· начальник експедиції;

· начальник установи виконання покарань;

· начальник слідчого ізолятора;

· уповноважена посадова особа органів місцевого самовряду­вання;

· посадова особа за місцем працевлаштування, навчання, ста­ціонарного лікування або проживання довірителя;

· реєстратор, депозитарій, зберігач та інша посадова особа в частині посвідчення довіреності на право участі та голосу­вання на загальних зборах.

При цьому в разі посвідчення заповітів зазначеними посадови­ми особами, ця нотаріальна дія має бути вчинена при свідках (ч. 7 ст. 1252 ЦК) і в порядку, передбаченому ст. 1253 ЦК, з подальшою передачею до державної нотаріальної контори або державного но­таріального архіву за місцем проживання заповідача, або консуль­ської установи, для реєстрації вчиненої нотаріальної дії у Спадко­вому реєстрі.

Кваліфікація діянь посадових осіб, прирівняних до нотаріусів за пп. «б» п. 2 ч. 1 ст. 4 коментованого Закону, може відбуватися лише у зв'язку із виконанням або невиконанням, у тому числі неналеж­ним виконанням, цими посадовими особами нотаріальних функцій/ Оцінювач – це фізична особа, громадянин України, іноземний громадянин або особа без громадянства, яка склала кваліфікацій­ний іспит і одержала кваліфікаційне свідоцтво оцінювача щодо права зайняття професійною оціночною діяльністю (ст.ст. 4, б За­кону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12.07.2001 р. № 2658-ІП).

Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону України «Про оцінку майна, май­нових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12.07.2001 р. № 2658-III професійною оціночною діяльністю ви­знається діяльність оцінювачів та суб'єктів оціночної діяльності, визнаних такими відповідно до положень цитованого Закону, яка полягає в організаційному, методичному та практичному забезпе­ченні проведення оцінки майна, розгляді та підготовці висновків щодо вартості майна.

Чинність зазначеного Закону не поширюється на судових екс­пертів, діяльність яких регламентується Законом України «Про судову експертизу» від 25.02.1994 р. № 4038-ХП, за винятком урахування окремих положень щодо методичного регулювання оцінки майна.

Спеціальні норми права визначають діяльність з оцінки земель. Перелік суб'єктів оціночної діяльності у сфері оцінки земель визначається згідно з положеннями ст. 6 Закону України «Про оцін­ку земель» від 11.12.2003 р. № 1378-ІV.

Чинному законодавству відомий і такий вид оціночної діяльнос­ті, як оцінка відповідності. Оцінка відповідності – це діяльність, пов'язана з визначенням того, що продукція, системи якості, си­стеми управління якістю, системи екологічного управління, пер­сонал відповідають вимогам, установленим законодавством (абз. З ч. 1 ст. 1 Закону України «Про акредитацію органів з оцінки від­повідності» від 17.05.2001 р. № 2407-III). Перелік органів з оцінки відповідності, які можуть бути акредитовані національним органом :і акредитації, визначається ст. 10 Закону України «Про акредита­цію органів з оцінки відповідності» від 17.05.2001 р. № 2407-III.

Традиційно судовий експерт визначається у розумінні ч. 2 ст. 10 Закону України «Про судову експертизу» від 25.02.1994 р. № 4038-ХП як працівник державної спеціалізованої установи з відповідною вищою освітою, освітньо-кваліфікаційним рівнем не нижче спеціаліста, який пройшов відповідну підготовку та отри­мав кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності.

Правовий статус та повноваження судового експерта ре­гламентуються Законом України «Про судову експертизу» від 25.02.1994 р. № 4038-ХII, відповідними положеннями кодифіко­ваних процесуальних нормативно-правових актів, та підзаконними нормативно-правовими актами залежно від систе­ми закладів, що створюють систему спеціалізованих державних експертних установ.

Повноважень судового експерта у конкретній справі особа набуває після призначення компетентним органом або повноважною особою судової експертизи з моменту підписки під ст.ст. 384, 385 КК про настання кримінальної відповідальності за надання завідомо неправдивого висновку експерта та відмову від надання такого висновку і втрачає відповідні повноваження – з дати завершення експертного дослідження і складання висновку експерта.

Окрім судових експертиз, чинне законодавство розрізняє й інші види експертних досліджень, порядок проведення яких регламентується відповідним законодавчим актом, а саме:

– наукова і науково-технічна експертиза (ч. 1 ст. 1 Закону України «Про наукову і науково-технічну експертизу» від 10.02.1995 р. № 51/95-ВР);

– екологічна експертиза (ст. 1 Закону України «Про екологічну
експертизу» від 09.02.1995 р. № 45/95-ВР);

– державна експертиза землевпорядної документації (ст. 1 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної доку­ментації» від 17.06.2004 р. № 1808-ІV).

Експертна діяльність регулюється й деякими постановами Ка­бінету Міністрів України, зокрема з питань проведення науково-громадської експертизи набору продуктів харчування, набору непродовольчих товарів і набору послуг для встановлення прожитко­вого п мінімуму, медико-соціальної експертизи.

З аналізу законодавства вбачається, що питання проведення експертиз регулюється й відомчими нормативно-правовими актами. Так, наказом Міністерства охорони здоров'я України від 09.04.2008 р. № 189 затверджене Положення про експертизу тимчасової непрацездатності, яким урегульовано єдиний порядок організації та проведення цього виду експертиз.

Арбітражний керуючий — це узагальнююче поняття правового статусу, якого за визначених законодавством умов може набувати лише фізична особа. В поняття арбітражного керуючого включаються такі особи, як розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор.

Незалежно від виду правового статусу арбітражний керую­чий – це фізична особа, яка має ліцензію, видану в установлено­му законодавством порядку, та діє на підставі ухвали господар­ського суду (ауд. 16 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992 р. № 2343-ХІІ).

Розпорядником майна може бути фізична особа, на яку в уста­новленому Законом України «Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992 р. № 2343-ХП порядку покладаються повноваження щодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном божника на період провадження у справі про банкрутство в порядку, вста­новленому цим же Законом.

Керуючий санацією — це фізична особа, яка відповідно до рішен­ня господарського суду організовує здійснення санації божника.

Ліквідатором визнається фізична особа, яка відповідно до рішення господарського буду організовує здійснення ліквідаційної процедури боржника, визнаного банкрутом, та забезпечує задоволення визнаних судом вимог кредиторів у встановленому Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або ви знання його банкрутом» від 14.05.1992 р. № 2343-ХП порядку.

Незалежний посередник — це визначена за спільним вибором сторони особа, яка сприяє встановленню взаємодії між сторонами проведенню переговорів, бере участь у виробленні примирною комісією взаємоприйнятного рішення (ст. 10 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 03.03.1998 р. № 137/98-ВР).

Трудовий арбітраж, відповідно до положень ч. 1 ст. 11 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 03.03.1998 р. № 137/98-ВР, — це спеціально утворений орган, який складається із залучених сторонами фахів­ців, експертів та інших осіб і приймає рішення по суті трудового спору (конфлікт).

Трудовий арбітраж утворюється з ініціативи однієї зі сторін або незалежного посередника. Кількісний і персональний склад тру­дового арбітражу визначається за згодою сторін, а голова цього ор­гану обирається з числа його членів

Третейський суддя – це фізична особа, призначена чи обрана сторонами у погодженому сторонами порядку або призначена чи обрана відповідно до Закону України «Про третейські суди» від 11.05.2004 р. № 1701-IV для вирішення спорів у третейському суді (ауд. 2 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про третейські суди» від 11.05.2004 р. №1701-ІV).

Різновидом третейських судів можна вважати, зокрема, і бір­жовий арбітраж (ауд. 1 ч. 1 ст. 280 ГК). Так, п. 6 7 Статуту Аграрної біржі передбачає для розв'язання спорів, пов'язаних із біржовими операціями та веденням біржової торгівлі, утворення третейського суду біржового арбітражу, положення про який погоджується з Аграрним фондом та затверджується відповідно до законодавства.

Третю підгрупу прирівняних осіб, згідно з п.п. «в» п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону, складають посадові особи іноземних держав, а також іноземні третейські судді, особи, які уповноваже­ні вирішувати цивільні, комерційні або трудові спори в іноземних державах у порядку, альтернативному до судового.

Установлення правового статусу посадової особи іноземної держави, в тому числі перевірка її повноважень, має здійснюва­тися з урахуванням конституційних і законодавчих нормативно-правових положень тієї іноземної держави, громадянство якої ця особа представляє.

Особи, які обіймають посади в судових органах іноземної дер­жави, є такими, що здійсню­ють функції правосуддя в національній системі судочинства. Ті особи, які здійснюють функції правосуддя в міжнародній системі судочинства, за визначених законодавством умов можуть визнава­тися суб'єктами відповідальності за корупційні правопорушення на підставі п.п. «г» п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону.

Коло осіб, які не є посадовими особами іноземних держав, але вирішують спори в порядку, альтернативному до судового, скла­дають третейські судді іноземних держав та будь-які інші вповно­важені на те особи.

Характерною відмінністю цього кола осіб є наявність спеціаль­ної правосуб'єктності – права вирішувати цивільні, комерційні або трудові спори.

Діяльність іноземних третейських суддів та інших осіб, уповноважених вирішувати спори в порядку, альтернативному досудового, в Україні регулюється Законом України. «Про міжнародній і комерційний арбітраж» від 24.02.1994 р. № 4002-ХП. Так, положення ч. 5 ст. 11 Закону України «Про міжнародник комерційний арбітраж» від 24.02.1994 р. № 4002-ХП передбачають можливість призначення арбітром особи іншого громадянства ніж громадянство, до якого належать сторони. За таких умов осо ба, яка належить до іноземного громадянства, вирішуючи спірні правовідносини на території України в порядку, альтернативному до судового, за визначених законодавством обставин може набути статусу суб'єкта відповідальності за корупційні правопорушення, визначеного пп. «в» п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону.

Четверту підгрупу прирівняних осіб, згідно з пп. «г» п. 2
ч. 1 ст. 4 Закону, складають посадові особи міжна­родних організацій, а також члени міжнародних парламентських асамблей, учасником яких є Україна, та судді й посадові особи міжнародних судів.                             

Цією нормою права законодавець установлює відповідальність спеціального суб'єкта корупційного правопорушення – особи, щоє співробітником суб'єкта міжнародного права в особі міжнародної організації, парламентської асамблеї, міжнародного суду. Міжнародна організація – це суб'єкт міжнародно-правових відносин, який створений і діє на підставі й у межах Статуту цієї організації.

Міжнародні суди – це постійно діючі органи міжнародних ор­ганізацій, які покликані вирішувати спори між засновниками та­кої організації й іншими суб'єктами міжнародних правовідносин. Наприклад, головним судовим органом ООН є Міжнародний Суд ООН.

У зв'язку із цим судді й посадові особи цього суду за певних умов можуть набути статусу суб'єкта відповідальності за коруп­ційні правопорушення.

Згідно з п. З ч. 1 ст. 4 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» регламентується правовий статус осіб, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, та осіб, спеціально уповноважених на виконання орга­нізаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'яз­ків у юридичних особах приватного права незалежно від органі­заційно-правової форми, відповідно до закону, – як суб'єктів відповідальності за корупційні правопорушення.

Цю категорію осіб можна умовно розмежувати на дві підгрупи.

Першу підгрупу складатимуть особи, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків.

Другу підгрупу складатимуть особи, які спеціально вповноважені на виконання організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків у юридичних особах приватного права незалежно від організаційно-правової форми, відповідно до закону.

Організаційно-розпорядчі повноваження – це обов'язки зі здійснення керівництва, наприклад, трудовим колективом, або певною ділянкою роботи, або виробничою діяльністю окремих працівників у юридичних особах приватного права. Такі функції виконують, зокрема, керівники таких установ та організацій, їх заступники, керівники структурних підрозділів (начальники цехів, завідувачі відділами та лабораторіями, завідувачі кафедра­ми) їх заступники, особи, які керують окремими ділянками робіт (майстри, виконроби, бригадири) тощо.

Адміністративно-господарські повноваження – це, наприклад, обов'язки з управління та розпорядження приватним май­ном, у тому числі установлення порядку його зберігання, переробки, реалізації, забезпечення контролю за цими операціями тощо. Такі повноваження в тому чи іншому обсязі існують у начальників планово-господарських, постачальних, фінансових відділів і служб, магазинів, майстерень, ательє, їх заступників, керівників відділів підприємств, відомчих ревізорів та контролерів тощо.

Положення п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про засади запобі­гання і протидії корупції» встановлюють відповідальність, умовно кажучи, співучасників або «посередників» у вчиненні суб'єктами відповідальності, визначеними в п.п. 1-2 ст. 4 Закону про ЗПК, неправомірної вигоди внаслідок вчинення корупційного правопорушення. Ця категорія не встановлює жодних обмежень щодо осіб і визначає їх як: будь-які посадові особи юридичної особи; будь-які фізичні особи.

 

 

Загальнодержавні і регіональні програми та плани запобігання і протидії корупції

Після прийняття 5.10. 1995 р. Закону України «Про боротьбу з корупцією» в 1997 р. була прийнята Національна програма боротьби з корупцією

В 1998 році Указом Президента України від 24.04.1998 р. № 367/98 була затверджена Концепція боротьби з корупцією на 1998-2005 рр. Ці програми та концепції мали швидше політично-декларативний ефект, ніж втілювали конкретні наміри держави подолати корупцію.

Указом Президента України № 742/2006 від 11.09. 2006 р. була схвалена Концепція подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності». Розпорядженням КМУ від 15.08. 2007 р. № 657 було затверджено План заходів щодо реалізації Концепції подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності» на період до 2010 року. У Концепції зазначалося про неефективність політичних заходів проти корупції в Україні і зростаючу толерантність суспільства до корупції, містились заходи, які необхідно вжити для поліпшення ситуації, декларувалася можливість реформування правової системи за допомогою ухвалення нового базового антикорупційного законодавства.

Розпорядженням Кабінету міністрів України № 56/124 від 02.10. 2009 р. була затверджена антикорупційна стратегія України, розроблена Урядовим уповноваженим з питань антикорупційної політики. В ній проголошувалося, що ефективна боротьба з корупцією в Україні вимагає належного законодавчого забезпечення, формування дієвої системи державних органів, належного координування, формування та реалізації антикорупційної політики. Зазначається необхідність такої інституційної системи, яка б відповідала міжнародним стандартам (зокрема, Конвенціям ООН та Ради Європи проти корупції, а також рекомендаціям GREСO та Стамбульського Плану дій антикорупційної мережі ОЄСР) та світовій практиці з урахуванням особливостей української юридичної системи. Підкреслювалась необхідність створення Національного бюро антикорупційних розслідувань, прискорення реалізації судової реформи.

Радою національної безпеки і оборони України розроблено Національну антикорупційну стратегію на 2011–2015 рр. щодо запобігання та протидії корупції, що схвалена Указом Президента України від 21.10. 2011 р. № 1001.

У Стратегії визначено основні причини виникнення і поширення корупції в країні, її негативні наслідки. Відповідно,сформовано і основні завдання:

- окреслення кола причин і умов, що породжують корупцію, визначення шляхів мінімізації факторів, що детермінують її виникнення та негативні наслідки; - визначення основних   напрямів державної політики у сфері запобігання і протидії корупції; - підвищення ступеня довіри до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; - упровадження системи     моніторингу     ефективності антикорупційного законодавства та забезпечення його виконання.

У Національній антикорупційній стратегії визначено наступні напрями її реалізації.

1.  Реформування системи державного управління та адміністративних процедур:

- завершення процесу розмежування функцій органів державної влади з надання адміністративних послуг та контрольно-наглядових (інспекційних) функцій;

- застосування інноваційних технологій, що підвищують об'єктивність та забезпечують прозорість прийняття органами державної влади рішень, у тому числі прискорення впровадження системи електронного документообігу та електронного цифрового підпису на загальнодержавному і місцевому рівнях;

- розширення сфер застосування принципу "мовчазної згоди" при наданні погоджень, висновків, дозвільних документів тощо;

- надання адміністративних послуг виключно органами державної влади та бюджетними установами;

- визначення на законодавчому рівні вичерпного переліку платності чи безоплатності їх надання, а також обґрунтованих (адекватних) строків надання таких послуг;

- припинення практики дроблення адміністративних послуг на окремі платні послуги, забезпечивши орієнтацію на результат;

- встановлення заборони органам державної влади та органам місцевого самоврядування "надавати платні послуги господарського характеру;

- відмова від територіального монополізму при наданні адміністративних послуг та створення альтернативних можливостей щодо вибору органу для отримання адміністративної послуги.

2. Зменшення адміністративного тиску на підприємців, запобігання тінізації економіки:

- суттєве зменшення кількості ліцензій і дозволів у сфері підприємницької діяльності, максимальне спрощення та скорочення тривалості дозвільних процедур;

- усунення технічних бар'єрів, запровадження "єдиного вікна", максимальна комп'ютеризація документообігу;

- обмеження кількості перевірок з боку податкових та контролюючих органів;

- запобігання неправомірному тиску на підприємців з боку правоохоронних та контролюючих державних органів.

3. Забезпечення доброчесності на державній службі та службі в органах місцевого самоврядування:

- системне вдосконалення державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, зокрема, в частині процедури конкурсного добору кандидатів (механізму визначення переможця), розстановки кадрів, проходження державної служби, служби в органах місцевого самоврядування;

- визначення на законодавчому рівні засад етичної поведінки осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та механізму врегулювання конфлікту інтересів в їх діяльності, що мають базуватися на положеннях Модельного кодексу поведінки державних службовців країн Ради Європи та враховувати інші міжнародно-правові стандарти в цій сфері;

- оптимізація співвідношення рівня базової (фіксованої) заробітної плати (посадового окладу) залежно від складності роботи і рівня відповідальності за конкретною посадою та додаткової заробітної плати (премій, надбавок), яка встановлюється за результатами оцінки діяльності на розсуд керівництва.

 4. Поліпшення умов доступу фізичних, юридичних осіб та об'єднань громадян без статусу юридичної особи до інформації про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування:

- продовження формування ефективного механізму доступу фізичних, юридичних осіб та об'єднань громадян без статусу юридичної особи до інформації про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб;

- активізація інформаційного обміну між об'єднаннями громадян, засобами масової інформації та органами державної влади і органами місцевого самоврядування;

- забезпечення прозорості в роботі органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

5. Удосконалення системи використання державного майна та бюджетних коштів:

- удосконалення проведення зовнішнього незалежного аудиту в частині здійснення контролю за використанням коштів місцевих бюджетів;

- завершення проведення інвентаризації державних підприємств і організацій та формування Єдиного реєстру об'єктів державної власності;

- удосконалення законодавства щодо процедур державних закупівель та впровадження системи їх зовнішнього аудиту, забезпечення прозорості процесу державних закупівель;

- удосконалення системи контролю за використанням державного майна з метою недопущення фактів одержання прихованих прибутків державними службовцями або, за їх сприяння, іншими особами чи угрупованнями;

- створення дієвого механізму детінізації ринку цінних паперів, проведення розрахунків за угодами з цінними паперами;

- здійснення Рахунковою палатою моніторингу ефективності використання коштів державного бюджету при виконанні загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

- удосконалення механізмів залучення громадськості до контролю за законністю та ефективністю використання державного майна, бюджетних коштів.

6. Оптимізації фінансування політичних партій та виборчих кампаній шляхом установлення чітких правил їх фінансування, а також забезпечення ведення ефективного незалежного контролю за таким фінансуванням.

7. Удосконалення антикорупційної експертизи шляхом запровадження багатоступеневої методики оцінки корупційних ризиків у законодавстві: на рівні розробників проектів нормативно-правових актів (як формалізована самооцінка); на рівні Міністерства юстиції України (як офіційна антикорупційна експертиза проекту нормативно-правового акта); на рівні громадської експертизи, яка забезпечується існуванням прозорої процедури нормопроектування та доступністю інформації для громадськості;

8. Формування громадської підтримки дій влади у запобіганні і протидії корупції:

- сприяння засобам масової інформації в широкому висвітленні заходів щодо протидії корупції, що вживаються державними органами та органами місцевого самоврядування;

- визначення порядку періодичного звітування державних органів, відповідальних за реалізацію державної антикорупційної політики, про ситуацію у сфері запобігання і протидії корупції.

9. Удосконалення системи спеціально уповноважених суб'єктів у сфері протидії корупції:

- проведення аналізу діяльності спеціально уповноважених суб'єктів у сфері протидії корупції та вжиття за його результатами заходів щодо підвищення ефективності їх роботи;

- формування єдиної правозастосовчої практики правоохоронних та судових органів у справах, пов'язаних із корупцією;

- запровадження спеціалізації прокурорів та слідчих у справах про злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних функцій;

- розвиток співробітництва правоохоронних органів із громадськими організаціями та засобами масової інформації;

10. Підвищення кваліфікації суддів, працівників прокуратури та правоохоронних органів: розроблення і впровадження системи навчання на постійній основі професійних суддів та кандидатів на посаду професійного судді, особового складу правоохоронних органів та органів прокуратури щодо застосування нового антикорупційного законодавства;

11. Запобігання проявам корупції у правоохоронних органах:

– проведення інституційної реформи органів, що здійснюють дізнання, досудове слідство та кримінальне переслідування;

– удосконалення системи професійного добору та підготовки кадрів правоохоронних органів, що здійснюють боротьбу з корупцією;

– зміна критеріїв оцінки ефективності роботи правоохоронних органів із кількісних показників на якість отриманих результатів;

– розроблення системи заходів для забезпечення ефективного і об'єктивного нагляду прокуратури за діяльністю правоохоронних органів.

12. Удосконалення інституту відповідальності за корупційні правопорушення:

1. встановлення відповідальності юридичних осіб за вчинення їх уповноваженими особами корупційних правопорушень;

2. удосконалення інституту конфіскації;

3. перегляд процедури надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт осіб, які користуються недоторканністю, у випадках затримання їх на місці вчинення тяжкого злочину, включаючи корупцію;

4. розроблення механізму відшкодування майнової шкоди та збитків, завданих внаслідок вчинення корупційного правопорушення фізичним та юридичним особам;

5. розроблення механізму захисту осіб, які в разі виявлення корупційного правопорушення вжили заходів щодо його припинення та негайно повідомили про вчинення такого правопорушення.

13. Зниження рівня корупції у приватному секторі:

- формування антикорупційної правосвідомості громадян шляхом запровадження соціально-просвітницьких програм, створення системи антикорупційної освіти в загальноосвітніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладах незалежно від форми власності;

- сприяння у забезпеченні прозорості діяльності громадських організацій, юридичних осіб приватного права;

- сприяння у створенні внутрішніх механізмів контролю та запобігання (виявлення) корупційним правопорушенням у приватному секторі.

14. Зниження рівня корупції в зонах підвищеного корупційного ризику, зокрема правоохоронній, медичній, земельній, освітній, податковій, митній сферах, у сферах державних закупівель та державної служби:

· вдосконалення законодавчого забезпечення відповідних сфер суспільних відносин;

· підвищення рівня заробітної плати та соціального забезпечення працюючих;

· підвищення професійного рівня та проведення більш жорсткого професійного добору кадрів;

· зменшення кількості формальних процедур.

15. Активізація міжнародного співробітництва у сфері запобігання і протидії корупції:

1.приведення антикорупційної політики України у відповідність із міжнародними стандартами у сфері запобігання і протидії корупції;

2.здійснення підготовки та підписання міждержавних (міжвідомчих) дво- та багатосторонніх угод про співробітництво у сфері запобігання і протидії корупції;

3.поглиблення співпраці з партнерськими спеціальними службами та правоохоронними органами у сфері боротьби з корупцією;

4.впровадження в Україні найкращих практик іноземних держав у сфері запобігання і протидії корупції, насамперед щодо запровадження інституту захисту доброчесних інформаторів;

5.формування іміджу України як держави, що активно протидіє проявам корупції, та отримання міжнародної підтримки цієї діяльності.

Національна антикорупційна стратегія реалізовується відповідно до Державної програми щодо запобігання і протидії корупції на 2011-2015 рр., що затверджена постановою КМУ від 28.11. 2011 р. № 1240. Програма за структурою відповідає стратегії та містить перелік заходів та очікуваних результатів, індикаторів, строків, відповідальних виконавців, а також партнерів з реалізації заходів. Оцінка ефективності реалізації Національної антикорупційної стратегії здійснюється на підставі виконання Державної програми щодо запобігання і протидії корупції на 2011-2015 роки, позиції України у міжнародних рейтингах (економічна свобода, інвестиційна привабливість, прозорість  тощо), результатах моніторингу України з боку міжнародних організацій, соціологічних дослідженнях, опитуваннях громадської думки.

РОЗДІЛ 2

---

Дата добавления: 2019-02-13; просмотров: 130; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!