ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УМОВАХ ЧЛЕНСТВА

⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 6Следующая ⇒

В СВІТОВІЙ ОРГАНІЗАЦІЇ ТОРГІВЛІ

Історія становлення та розвитку законодавства України у сфері здійснення зовнішньоекономічної діяльності

Економічний розвиток держави в сучасних умовах не можливий без

інтенсифікації господарських відносин та обігу фінансових ресурсів.

Внутрішні ринки держави не здатні забезпечувати її економіку через попит,

який постійно зростає на всі види промислової продукції. Таке зростання

можливе лише до певних меж, після цього найчастіше державу охоплює

криза надвиробництва. Що стосується забезпечення економіки оборотними

засобами, то внутрішні валютні ресурси будь-якої країни є обмеженими.

Виходячи із цього, влада повинна розуміти необхідність долучення держави

до світових економічних процесів, що дасть змогу прискорити темпи

виробництва, охопити нові ринки збуту своєю продукцією, залучати

високоякісні ресурси у промисловість. Усе це актуально і для України, але

для нашої держави не менш важливу роль відіграє й геополітична та

геоекономічна ситуація, в якій вона знаходиться, в першу чергу в контексті її

географічного розташування.

Трансформація концепції державотворення та зростання ролі

транснаціональних корпорацій у світі зумовлюють сучасні формати

міжнародних відносин, у тому числі й економічних, в сучасному світі

підвищується значення міжнародних організацій, асоціацій, союзів, членство

в яких є необхідною передумовою для доступу до найбільш ємних та

перспективних ринків, необхідним також вбачається й відкриття

національних ринків для доступу іноземних інвесторів і товарів.

Необхідність підвищення ефективності організаційно-правового

забезпечення ЗЕД як різновиду господарської діяльності зумовлена

насамперед структурною модернізацією економіки держави, необхідністю

адаптації національного законодавства в умовах глобалізації. Усвідомлення

вищезазначеного неможливе без розміння сутності процесів та

закономірностей правового регулювання здійснення ЗЕД, саме тому є

потреба в аналізі процесу формування традицій правової регламентації

зовнішньоторгівельних відносин, що беруть свій початок з ІХ ст. і до

сьогодення, з виокремленням дев’яти етапів становлення та розвитку

вітчизняного законодавства у сфері ЗЕД:

1) IX–XV ст. – період появи перших міждержавних договорів у сфері

міжнародної торгівлі та становлення так званого «князівського

законодавства» за часів Київської Русі й політичної роздробленості

слов’янських князівств;

2) XV–XVII ст. – становлення законодавства у сфері ЗЕД в епоху

феодалізму; поява перших кодифікованих актів часів Литовської держави,

Речі Посполитої, що регулювали окремі аспекти ЗЕД; розвиток

торговельного та митного законодавства Козацько-гетьманської держави;

розповсюдження Магдебурзького права в Україні, яке надавало широкі

повноваження містам у сфері торгівлі;

3) XVIII ст. – 1917 р. – розвиток законодавства у сфері ЗЕД за часів

перебування українських земель у складі Російської імперії;

4) 1917–1918 рр. – створення законодавства у сфері ЗЕД за часів

боротьби за українську державність у форматі УНР;

5) 1919–1985 рр. – перебування українських земель у складі СРСР,

обмеження ЗЕД, позиціонування Союзу РСР як самодостатньої держави;

6) 1986–1991 рр. – період соціально-економічної перебудови в СРСР;

поява перших нормативних актів у сфері ЗЕД, спрямованих на відкриття

національних ринків для доступу іноземних товарів та капіталу; початок

активної експортно-імпортної діяльності, в тому числі з країнами

капіталістичного світу;

7) 1991–2003 рр. – початок формування національного законодавства у

сфері ЗЕД в умовах незалежності; відбувається пошук моделі державного

регулювання ЗЕД та напряму вектора зовнішньоекономічних та

зовнішньоторговельних відносин;

8) 2003–2008 рр. – розроблення та систематизація вітчизняного

законодавства у сфері ЗЕД у контексті цілеспрямованої інтеграції України до

СОТ як необхідної передумови подальшого розвитку економіки держави;

9) 2008 р. – нинішній час – перманентний процес гармонізації

вітчизняного законодавства з вимогами СОТ; активізація

зовнішньоторговельних відносин та відповідний процес їх господарсько-

правового забезпечення.Слід зауважити, що кожен із запропонованих вище

етапів мав свої особливості соціально-економічного та політичного розвитку

українських земель, що відповідним чином впливало на традиції правового

регулювання ЗЕД.

Часові межі першого етапу пропонується встановити від IX ст. до

XV ст. Саме в цей період починають закладатися підвалини торговельних

відносин Київської Русі з іншими країнами, що дало відповідний поштовх до

появи власних правових підходів у контексті регулювання окремих аспектів

ЗЕД: торгівлі, митної справи тощо. Так, ще у 860 р., після походу на

Константинополь князя київського Аскольда, відбувається укладання між

ним та імператором Візантійської імперії Михайлом ІІІ договору, в якому

вперше Київська Русь визнавалася як повноправний суб’єкт міжнародного

права. Цим фактично визнавався статус Київської Русі як держави та вперше

визначалися засади ведення торгівлі між двома країнами, що започаткувало

становлення міжнародних торгівельних відносин у Київській державі.

Загалом на сьогодні існують чотири тексти договорів Київської

держави з Візантією X ст. (907, 911, 944 та 971 рр.), які дійшли до нас не

в оригіналах, а у вигляді копій, знятих літописцями з грецького оригіналу.

У візантійських джерелах тексти договорів не збереглися зовсім, що й дало

підставу для численних суперечок щодо їх походження та достеменності

[137]. Так, деякі вчені, зокрема Л. А. Кушинська, В. Й. Борисенко вважають,

що перший торговельний договір між Київською Руссю та Візантією було

підписано в 907 р. [55, с. 89-95]. При цьому є і дослідники, які зазначають,

що договору 907 р. взагалі не було, інші визнають його окремим документом,

а наступну угоду 911 р. – доповненням і розвитком попереднього договору.

Заслуговує на увагу і припущення щодо підписання багатьох актів

додержавної Русі з Візантією протягом V–VIII ст. [137]. Сам договір 907 р.

між Візантією та Київською Руссю в сфері зовнішньоекономічних відносин

закріпив привілеї київських купців при здійсненні ними торгівлі

в Константинополі. Зокрема, в ньому передбачалося надання місця

проживання купцям та проголошувалася недоторканність їх майна і гарантії

захисту візантійською стороною. Договір 911 р. ще більше розширив ці

привілеї, надавши можливість київським купцям постійно мешкати

в Константинополі, здійснювати торгівлю без обмежень в обсягах і причому

не лише з візантійцями, а й з іншими торговцями, які перебували на той час

у місті. Обидва ці договори не передбачали обов’язковість сплати данини чи

мита київськими купцями до візантійської скарбниці, натомість, наприклад

грецькі купці таке мито зобов’язані були сплачувати.

З 940 р. відбувається погіршення геополітичного становища Київської

Русі, що супроводжується посиленням тиску на київських купців з боку

візантійської влади та її намаганням переглянути тексти попередніх

домовленостей. Усе це призвело до укладання нового двостороннього

договору між князем Ігорем та імператором Костянтином VII

Багрянородним.

Основні статті русько-візантійського договору 944 р. регулювали

торговельні відносини. У договорі зокрема зазначалося, що між Візантією та

Київською Руссю відбуватиметься обмін торговельними місіями, однак

порівняно з договором 911 р. київські купці обмежувалися в обсягах ведення

торгівлі 50 золотниками, тобто товару вони могли закупити лише на цю

суму. Мешкати київським купцям дозволялося виключно в передмісті

Константинополя, а вести торгівлю в місті лише в присутності

імператорського чиновника [163, с. 21-27]. Можна зазначити, що русько-

візантійські договори фактично започаткували процес формалізації

торговельних відносин між країнами. Якщо раніше купці направлялися

в різні країни з власної ініціативи, без згоди чи відома князя, то з Х ст.

Київська Русь почала встановлювати офіційні торговельні та економічні

зв’язки з іншими країнами шляхом укладання двосторонніх договорів.

Що стосується торговельних зв'язків Київської Русі із західними

країнами, то важливим регуляторним актом у цій сфері став

Рафальштетенський митний статут 906 р. У ньому, зокрема, згадувалося, що

в IX ст. продавали руських коней у Баварії, а руси (з країни «русів») мали

право вести торгівлю на берегах Дунаю, а також у Ротелі та Рідуарсі

з певним митом: продавати віск, рабів та коней [87, с. 221-224].

У X ст. в Київській Русі з'являється князівське законодавство.

Особливого значення набувають статути (устави) Володимира Великого та

Ярослава Мудрого, які запровадили важливі нововведення у торговельне,

фінансове, сімейне та кримінальне право. Зокрема, Устав Володимира

Великого з'явився у 995–996 рр. спочатку у вигляді грамоти, а пізніше був

доповнений низкою норм, серед цих норм містилося зобов’язання купцям

київським та іноземним, які торгували в Київській Русі, відраховувати десяту

частину доходів від торгівлі до княжої казни. Фактично ці норми закладали

підвалини митного та податкового законодавства і започатковували митне

регулювання зовнішньоекономічних відносин [44].

Наступним значущим нормативним актом, який регулював

зовнішньоекономічні відносини, можна вважати «Руську Правду» Ярослава

Мудрого. Українські та російські вчені впродовж XIX–XX століть зібрали

близько 100 списків «Руської Правди», зроблених у XIII–XVII ст., які

в кінцевому підсумку згрупували в три редакції: Коротка Правда, Широка

Правда і Скорочена Правда. Достеменно відомо, що Ярославом Мудрим було

написано лише 42 статті, всього ж у Широкій Правді як найбільш

систематизованому документі їх більше 140. Відповідно до окремих норм

«Руської Правди» іноземним купцям, зокрема дозволялося віддавати своє

майно на зберігання за окрему плату, здійснювати лихварські операції,

надавати кредити [45, с. 91].

Таким чином, протягом ІХ–XV ст. відбувається становлення

торговельних відносин Київської Русі та окремих східнослов’янських

князівств із сусідніми країнами, що потребувало на той час відповідного

юридичного оформлення та зумовлювало появу перших джерел

торговельного права. Слід відзначити, що у своїй діяльності київські, а потім

й українські купці керувалися переважно нормами європейського права,

оскільки національне законодавство лише епізодично регулювало

зовнішньоторговельні відносини. Натомість, можна стверджувати, що на той

час була побудована розвинена система двосторонніх торговельних угод між

різними країнами.

Протягом XV–XVII ст. регулювання ЗЕД також не набуває

системності, хоча окремі її аспекти, зокрема митні збори, порядок здійснення

торгівлі із іноземними державами, регулювалися нормами Магдебурзького

права, окремими статтями статутів Великого князівства Литовського та Речі

Посполитої, а пізніше – і законодавством Козацько-гетьманської держави.

Так, А. П. Мицак зауважує, що складний порядок митних зв’язків

існував в Україні й ще за часів Литовсько-польської держави, зокрема, була

встановлена чітка система митних зборів за ввезення і вивезення

різноманітних товарів, пограничне мито стягували митники, які працювали

на митницях [62, с. 5-6]. В 1497 р. відбулися новації в законодавстві:

Великим князем Литовським Олександром Ягеллончиком було видано Указ

про безмитну торгівлю для київських купців спочатку по всій території

Великого князівства, а з 1501 р. і по всій території Речі Посполитої [134,

с. 94-95.]. У 1529 р. та в 1566 р. були прийняті відповідно Перший та Другий

Литовські статути, які значною мірою стосувалися регулювання

зовнішньоекономічних відносин, у тому числі й на території України.

Зокрема, в них заборонялося встановлення будь-яких мит на території Речі

Посполитої, крім загальнодержавних, а також проголошувалася охорона

купців та гарантування їх інтересів [158, с. 82–89; 161, с. 85–87].

Важливим кроком на шляху розвитку зовнішньоекономічних відносин

на території України того часу було отримання містами Магдебурзького

права. Як слушно зазначає І. Б. Усенко, Магдебурзьке право – це фактично

узагальнена назва комплексу правових джерел, які в різний час

використовувалися в органах міського самоврядування і міських судах.

Відповідні привілеї створювали правову основу для використання власного

міського права, але сам зміст його здебільшого визначали записи правових

звичаїв, поширених у місті, збірники постанов суду шефенів, який

здійснював провадження на основі місцевого права, та акти органів

самоврядування, своєрідні міські статути. До сфери зовнішньоекономічних

відносин у системі Магдебурзького права відносилися: право міст на

самоврядування; податковий імунітет; пільги щодо ремесел і торгівлі; норми,

якими визначалися загальні аспекти діяльності купецьких об'єднань,

ремісничих цехів, порядку здійснення безпосередніх торговельних операцій

тощо [154]. Так, одним із найбільш важливих привілеїв, які надавало

Магдебурзьке право, як зауважує П. П. Музиченько, посилаючись

на дослідження М. Ф. Владимирського-Буданова [18], було право «складу»:

купці, які привозили товари до міста, повинні були продавати їх тільки

в цьому місті й лише оптом. Роздрібна купівля-продаж була монополією

місцевих купців. Приїжджі купці могли торгувати вроздріб тільки в дні

ярмарків [66, с. 74-79]. На нашу думку, саме Магдебурзьке право заклало

перші системні підвалини регулювання зовнішньоторговельних відносин та

відіграло прогресивну роль в економічному розвитку українських міст, хоча

й слід визнати, що найчастіше зовнішній характер торгівлі проявлявся щодо

конкретних міст, оскільки держава брала участь у міжнародних торговельних

відносинах в основному шляхом стягнення низки мит із закордонних купців

та податків із торгівлі, які сплачували національні купці. Держави

в міжнародних відносинах робили акцент переважно на династичні чи

іншого роду союзи, створення альянсів тощо.

В подальшому (ХVII ст.) процес формування системи правового

забезпечення здійснення ЗЕД був пов’язний на українських землях із

існуванням Козацько-гетьманської держави. Зокрема А. П. Мицак у своїй

роботі акцентує увагу на становленні в цей період митного регулювання

як складової зовнішньоекономічних відносин. Починаючи від

Б. Хмельницького, Державний скарб (так іменувалась тоді фінансово-

банківська і митна служба України) збирав пограничне мито: евекту (вивізне)

й індукту (ввізне) мито. В універсалі гетьмана Б. Хмельницького, датованому

1654 р., установлювалися митні платежі за товари, що ввозилися на

територію Української держави. За свідченням письмових джерел, у той

період митні збори на кордонах приносили в державну скарбницю близько

100 тис. червоних золотих [62, с. 5–6].

Таким чином, підсумовуючи вище викладене, можна зробити висновок,

що протягом XV–XVII ст. регулювання ЗЕД має надзвичайно фрагментарний

характер і зосереджено переважно у сфері законодавчого забезпечення

функціонування митної системи. Це стосується і Магдебурзького права, і

права Великого князівства Литовського та Речі Посполитої, і права Козацько-

гетьманської держави.

Протягом третього етапу, тобто з XVIII ст. і аж до жовтневої революції

1917 року суспільно-політичні та соціально-економічні процеси, які

відбувалися на українських землях, безпосередньо залежали від Російської

імперії. Зовнішньоторговельні відносини не є винятком, а оскільки в ХVІІ–

ХVІІІ ст. не існувало усталеної системи міжнародних економічних зв’язків –

основний акцент у цій сфері знов таки робився на митному регулюванні.

Разом із тим, у своєму дослідженні В. М. Шкунов зауважує, що зміцнення

позицій купецтва на внутрішньому ринку, зростання купецького капіталу при

одночасному збільшенні обсягів мануфактурного виробництва призвело до

виникнення нових форм організацій зовнішньої торгівлі Російської імперії в

західноевропейському напрямі, які значною мірою залежали від політичних

чинників: міждержавні ускладнення, війни, дипломатичні конфлікти, які

накладали свій відбиток на розвиток торговельно-економічних зв'язків

Російської імперії із західноевропейськими партнерами. З розвитком

російської промисловості, розширенням ринків збуту і джерел сировини, із

значним поширенням торговельно-підприємницької діяльності

спостерігається зростання зовнішньоторговельних оборотів Росії, одне

з провідних місць у яких належало українським містам. У системі зовнішньої

торгівлі імперії відбуваються структурні зрушення, що характеризуються як

кількісними, так і якісними змінами [163, с. 530-535].

Етапною подією цього періоду можна вважати видачу державною

Комерц-колегією в 1798 р. Інструкції прикордонним митницям і заставам,

яка стала однією з перших документальних спроб уніфікації нормативних

документів із такого аспекту зовнішньоекономічної діяльності, як діяльність

митної системи. Про складний розвиток ЗЕД у Російській імперії та

необхідність постійного державного втручання в цей процес свідчить

статистика прийняття документів, що регулювали ЗЕД. Тільки митні статути

приймалися в 1819, 1842, 1882, 1892, 1904, 1910 роках [39, c. 11-17].

Фактично протягом XVIII ст. – початку ХХ ст. з’являється певна

системність у сфері законодавчого забезпечення всіх аспектів здійснення

ЗЕД, починаючи від порядку здійснення торгівлі та регулювання митних

відносин і аж до традицій укладення міждержавних торговельних договорів.

Потенційна можливість будувати самостійну зовнішньоекономічну

політику з’являється у Україні лише в 1917 році, а офіційне закріплення такої

можливості мало місце у зв’язку з проголошенням ІV Універсалом

Центральної Ради 22 січня 1918 р. незалежності Української Народної

Республіки [1]. Центральна Рада мала намір сформувати належну

торговельну політику на рівні тогочасних вимог. В Універсалі

наголошувалося: «...торг товарами, які будуть привозитись з-за кордону

і вивозитись за кордон, буде вести сама держава наша». Пізніше ідея про

необхідність державного регулювання ЗЕД України знайшла відображення

в проекті Конституції УНР, десятий параграф якої зазначав, що до

компетенції Федерально-державної організації належать також митна та

карантинна справа, торгові склади та ін.. [62, с. 5-6].

Власне, цінність четвертого етапу (1917–1918 рр.) формування

правових традицій регулювання відносин у сфері ЗЕД за часів боротьби

за українську державність і проявляється в тому, що УНР заявила про себе

як про незалежну державу, цілісний суб’єкт міжнародного права

та міжнародних, у тому числі зовнішньоекономічних та зовнішньо-

торговельних, відносин. І хоча більш-менш значущих здобутків

у контексті господарсько-правового забезпечення ЗЕД УНР не має, але сам

факт її появи та нетривалого існування як окремого суб’єкта ЗЕД дає

підстави для виокремлення цього часового періоду в самостійний історичний

етап розвитку та становлення законодавства у сфері здійснення ЗЕД.

П’ятий етап становлення законодавства у сфері ЗЕД в українській

визначається такими часовими межами: від 1919 р. до 1985 р. Слід зазначити,

що період становлення Радянської влади в Україні, а також період НЕПу не

додав у національне законодавство жодних системних нормативно-правових

документів, які б регулювали ЗЕД, але це зовсім не означає, що держава не

провадила експортно-імпортну політику, а лише відображає намагання СРСР

продемонструвати незалежність від зовнішнього світу та самодостатність

власної економічної системи, яка протиставлялася капіталістичній

економічний системі. Правове регулювання здійснення ЗЕД періоду СРСР

характеризувалася переважно окремими кон’юнктурними нормативно-

правовими актами, які стосувалися постачання в «дружні республіки»

життєво необхідних ресурсів та продукції. Таким чином, ЗЕД у СРСР була в

першу чергу одним із елементів ідеологічного протиставлення соціалістичної

моделі побудови держави капіталістичній. Слід однак зазначити, що

принайми один з елементів зовнішньоекономічних відносин усе ж був

притаманний СРСР ще з 70-х років. Мова йде про прикордонну торгівлю, яка

повною мірою не вкладалася в жорстко директивну систему державної

монополії ЗЕД. Зокрема, як зауважує В. С. Будкін, механізм такої торгівлі в

принциповому плані базувався на товарообмінних операціях із ширшими

правами безпосередніх учасників порівняно з іншими національними

постачальниками експортної або одержувачами імпортної продукції.

Дослідник у зв’язку з цим виділяє два етапи розвитку прикордонної торгівлі

із значними відмінностями в механізмі її здійснення. Перший етап

розпочинається з другої половини 70-х років, коли права на таку торгівлю

поступово отримали місцеві органи державної торгівлі і споживчої

кооперації Литви й Молдови, а також західних областей України та Білорусі,

практично тим самим для них було створено спеціальний режим виходу на

зарубіжні ринки збуту, що передбачав встановлення виключно в межах

прикордонних територій безпосередніх зв’язків із відповідними партнерами

в Польщі, колишній Чехословаччині, Угорщині та Румунії. Другий етап

прикордонного економічного співробітництва охоплював короткий період,

коли можливості його інтенсифікації розвитку істотно розширилися під час

«перебудови» в другій половині 80-х років минулого століття [12].

Наступний, шостий етап (1986–1991 рр.) характеризується як час

соціально-економічної перебудови в СРСР, яка з-поміж іншого закладала

початок активної експортно-імпортної діяльності СРСР, в тому числі

у взаємовідносинах з державами капіталістичного світу. Сутність так званої

«перебудови системи управління економікою» полягала в намаганні

децентралізувати процес прийняття економічних рішень, надати

підприємствам певні права без демонтажу державної власності на засоби

виробництва, монопольної влади міністерств і відомств. У зовнішньо-

економічній сфері «перебудова» передбачала поступову відмову від

монополії держави на здійснення будь-яких економічних операцій, яка була

законодавчо закріплена ще у квітні 1918 р. Декретом Ради Народних

Комісарів «Про націоналізацію зовнішньої торгівлі» як тимчасовий засіб

захисту зовнішньоекономічних інтересів молодої більшовицької держави від

«зазіхань світового імперіалізму». Із часом цей «тимчасовий засіб» було

поширено не тільки на зовнішню торгівлю, а й на всі зовнішньоекономічні

операції. Станом на 1986 р. в СРСР сформувалася централізована система

управління зовнішньоекономічними зв’язками у складі Міністерства

зовнішньої торгівлі СРСР і низки підпорядкованих йому спеціалізованих

зовнішньоторговельних об’єднань, через які всі підприємства СРСР

здійснювали експортно-імпортні операції. В УРСР, як і в інших союзних

республіках, не було власних структур управління зовнішньоекономічними

зв’язками. Така ситуація спричинила абсолютну незацікавленість

підприємств у будь-яких стосунках із закордоном, адже економічний ефект

від обміну між країнами вилучався союзним урядом. Керівники підприємств

усіма законними і незаконними засобами намагалися звільнитися від

експортних постачань, орієнтували виробництво виключно на внутрішній

ринок, який у зв’язку з тотальним дефіцитом узагалі не висував ніяких вимог

до якості продукції. У структурі радянського експорту домінували

енергоносії, сировина, золото і зброя. За рахунок імпорту держава мінімально

забезпечувала внутрішній споживчий ринок товарами широкого вжитку,

а промисловість – необхідним обладнанням [33, с. 6-9].

Курс на «перебудову» передбачав унікальну, з точки зору

комуністичної ідеології, реформу зовнішньоекономічних відносин –

кооперацію соціалістичних і капіталістичних країн у процесі організації

зовнішньої торгівлі. По суті внутрішні ринки СРСР ставали відкритими для

закордонних підприємств, банківських, фінансових установ, які одразу

почали товарну та валютну експансію. Створення нових для СРСР умов

зовнішньоекономічних відносин вимагало належного правового

забезпечення. Із цією метою було прийнято низку нормативних актів,

основними серед яких є такі:

- Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «О мерах по

совершенствованию управления внешнеэкономическими связями» № 991 від

19.08.1986 р, яка передбачала створення Державної зовнішньоекономічної

комісії Ради Міністрів СРСР та визначала основні засади її функціонування;

надавала можливості підприємствам самостійно встановлювати прямі

зовнішньоекономічні зв’язки з країнами-членами Ради економічної

взаємодопомоги; надавала право підприємствам самостійно вирішувати

питання виробничої кооперації, а також здійснювати імпортно-експортних

операцій [77];

- Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «О дополнительных

мерах по совершенствованию внешнеэкономической деятельности в новых

условиях хозяйствования» № 1074 від 17.09.1987 р. [73], що стосувалася,

зокрема, таких питань, як посилення ролі об’єднань, підприємств та

організацій в удосконаленні ЗЕД; поглиблення ефективності економічної та

науково-технічної інтеграції СРСР із країнами-членами РЕВ; розвиток

експортної бази країни; удосконалення структури зовнішньоторговельного

товарообігу Радянського Союзу, підвищення технічного рівня й

конкурентоспроможності товарів, призупинення нераціонального імпорту;

розвиток прямих виробничих і науково-технічних зв’язків із підприємствами

та організаціями соціалістичних країн; поглиблення і розвиток господарської

взаємодії з соціалістичними країнами шляхом створення акціонерних

товариств тощо [129];

- Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «О мерах по

обеспечению перестройки механизма многостороннего сотрудничества,

социалистической экономической интеграции и деятельности СЭВ,

предусмотренных решением 43-го (внеочередного) заседания сессии Совета

экономической взаимопомощи» № 1204 від 24.10.1987 р., яка фактично

визначала концепцію зовнішньоекономічних та зовнішньоторговельних

відносин СРСР на далеку перспективу [76];

- Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «О мерах по коренной

перестройке организации внешнеэкономической рекламы» № 179 від

06.02.1988 р. [75];

- Постанова Ради Міністрів СРСР «Об утверждении положений

о хозрасчетных внешнеторговых организациях (объединениях) и типового

положения о хозрасчетной внешнеторговой фирме научно-

производственного, производственного объединения, предприятия,

организации» № 1526 від 22.12.1986 р., яка передбачала створення

республіканськими міністерствами та відомствами спеціалізованих

госпрозрахункових зовнішньоторговельних об’єднань для провадження

ЗЕД із суб’єктами господарювання закордонних, у тому числі й

капіталістичних країн [82];

- Постанова Ради Міністрів СРСР «О порядке создания на территории

СССР и деятельности совместных предприятий, международных

объединений и организаций СССР и других стран-членов СЄВ» № 48 від

13.01.1987 р., яка визначала засади створення та функціонування спільних

підприємств, основним завданням яких була організація

зовнішньоторговельних відносин. Також передбачалося створення

спеціалізованих міжнародних (точніше кажучи, міждержавних) об’єднань

для координації зовнішньоторговельних відносин СРСР з закордонними

партнерами [80];

- Постанова Ради Міністрів СРСР «О порядке создания на территории

СССР и деятельности совместных предприятий с участием советских

организаций и фирм капиталистических и развивающихся стран» № 49 від

13.01.1987 р., яка визначала порядок створення, функції та порядок ліквідації

спільних підприємств за участю суб’єктів господарювання СРСР та

капіталістичних країн [80];

- Постанова Ради Міністрів СРСР «О порядке пропуска через

государственную границу СССР товаров и другого имущества при

осуществлении прямых связей объединений, предприятий и организаций

других социалистических стран и деятельности специальных предприятий,

международных объединений и организаций СССР и этих стран» № 718 від

27.06.1987 р. [79];

- Постанова Ради Міністрів СРСР «О порядке передачи и получения

документации, содержащей изобретения и «ноу-хау», советскими

объединениями, предприятиями и организациями при осуществлении новых

интеграционных форм сотрудничества с предприятиями и организациями

других стран-членов СЭВ» № 846 від 27.07.1987 р. [78];

- Постанова Ради Міністрів СРСР «О деятельности ассоциаций

делового сотрудничества с зарубежными странами» № 109 від 27.01.1988 р.

[72];

- Постанова Ради Міністрів СРСР «О дальнейшем развитии

внешнеэкономической деятельности государственных, кооперативных и

иных общественных предприятий, объединений и организаций» № 1405 від

02.12.1988 р. [71];

- Постанова Ради Міністрів СРСР «О мерах государственного

регулирования внешнеэкономической деятельности» № 203 від

07.03.1989 р. [74];

- Указ Президії Верховної Ради СРСР «О вопросах, связанных

с созданием на территории СССР и деятельностью совместных предприятий,

международных объединений и организаций с участием советских и

иностранных организаций, фирм и органов управления» від 13.01.1987 р.

[70];

- Указ Президента СРСР «Об иностранных инвестициях в СССР» від

26.10.1990 р. [81] та ін.

Виключну важливість отримує розроблення та прийняття в досить

стислі строки такого важливого нормативно-правового акта, як Закон УРСР

«Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 р., який можна

вважати актом малої кодифікації у сфері організації ЗЕД та яким влада

передбачала запровадити правове регулювання всіх видів ЗЕД в Українській

РСР, включаючи зовнішню торгівлю, економічне, науково-технічне

співробітництво, спеціалізацію та кооперацію в галузі виробництва, науки і

техніки, економічні зв'язки в галузі будівництва, транспорту,

експедиторських, страхових, розрахункових, кредитних та інших банківських

операцій, надання різноманітних послуг [110]. Цей закон визначав: принципи

та види ЗЕД; засади регулювання ЗЕД із боку держави; принципи

оподаткування при здійсненні ЗЕД; принципи митного регулювання при

здійсненні ЗЕД; засади страхування, ліцензування та квотування

зовнішньоекономічних операцій; спеціальні імпортні процедури;

антимонопольні заходи в галузі ЗЕД; порядок обліку зовнішньоекономічних

операцій, формування звітності та ревізії (аудиту) суб'єктів ЗЕД; спеціальні

правові режими ЗЕД; засади економічних відносин Української РСР

з іншими державами та міжнародними міжурядовими організаціями; порядок

захисту прав і законних інтересів держави та інших суб’єктів

зовнішньоекономічної та господарської діяльності Української РСР;

відповідальність у сфері ЗЕД [110].

Ми погоджуємося з точкою зору І. І. Дахно, який вважає, що еволюція

зовнішньоекономічного законодавства радянських часів свідчить про те, що

держава від своєї монополії на зовнішню торгівлю відмовлялася неохоче та

дуже повільно. Адміністративний апарат намагався тримати її у своїх руках

міцно й довго, наскільки це було можливим. Система державного

регулювання ЗЕД передбачала: реєстрацію учасників зовнішньоекономічних

зв'язків; декларування товарів та іншого майна, що пересувалися через

державний кордон СРСР; установлення особливого порядку експорту та

імпорту товарів загальнодержавного призначення; запровадження заходів

оперативного регулювання зовнішньоекономічних зв'язків. Ця система

поширювалася на всі види ЗЕД, включаючи прямі виробничі й науково-

технічні зв'язки, прибережну і прикордонну торгівлю, товарообмінні

операції, на всіх учасників зовнішньоекономічних зв'язків [29, с. 114-119].

Таким чином, період 1986-1991 рр. можна охарактеризувати як час

соціально-економічної перебудови та початку активної експортно-імпортної

діяльності СРСР на світовій арені. Така відкритість економіки потребувала

належного нормативно-правового регулювання всіх без винятку аспектів

ЗЕД із метою недопущення загроз економічній безпеці держави. Однак,

унаслідок того, що економіка СРСР не була завчасно підготовлена для

інтеграційних процесів, а національний виробник не мав належного рівня

конкурентоспроможності порівняно з виробниками капіталістичних держав,

відбулося тотальне падіння всіх вітчизняних ринків та доларова експансія, із

цим влада СРСР не могла боротися лише за допомогою створюваних

законодавчих актів. Загалом результати цього періоду свідчать про

необхідність розроблення та запровадження комплексної державної політики

у сфері ЗЕД, яка б мала поєднувати в собі не лише відкриття внутрішніх

ринків для іноземних товарів, а й створення належних механізмів

стимулювання та захисту вітчизняного виробника, а також можливі

приховані стабілізаційні інструменти, запровадження яких призело б до

обмеження імпорту та встановлення різного роду торговельних бар’єрів. Це

завдання не було виконане державою, що призвело до фактичного

руйнування економіки СРСР.

Наступний, сьомий етап розвитку національного законодавства у сфері

ЗЕД бере свій початок уже після проголошення в 1991 р. незалежності

України, коли було вжито заходи, спрямовані на істотну лібералізацію

ЗЕД у країні, розширення прав підприємств та організацій у цій сфері. ЗЕД

починає розглядатися не тільки як складова господарської діяльності

підприємства, але й як важливий фактор економічного зростання, створення

передумов більш інтенсивного розвитку інтеграційних процесів на мікрорівні

[35, с. 6-9].

У цей період були прийняті важливі законодавчі акти, зокрема закони

України «Про єдиний митний тариф» від 05.02.1992 № 2097-XII [98],

«Про режим іноземного інвестування» від 19. 03. 1996 № 93/96–ВР [120],

Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання

і валютного контролю» від 19.02.1993 № 15-93

[http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/15-93], а також Закон України «Про

зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 № 959-XII [110] на базі

автентичного Закону УРСР тощо.

Також на початковому етапі розвитку державного регулювання ЗЕД

в Україні після проголошення нею незалежності були прийняті законодавчі

акти, що визначали умови дії міжнародних договорів, зокрема Закон України

«Про дію міжнародних договорів на території України» від 10.12.1991

№ 1953-XII, яким було встановлено, що укладені й належним чином

ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід’ємну частину

вітчизняного законодавства і застосовуються в порядку, передбаченому для

норм національного законодавства. Була прийнята також низка законів про

ратифікацію міжнародних договорів за участю України – двосторонніх,

багатосторонніх (у т. ч. укладених між країнами-учасницями міжнародних

організацій економічного спрямування [17].

В цілому на даному етапі ринкових перетворень в Україні

реалізовувалася концепція «захисту внутрішнього ринку», що являла собою

комплекс законодавчих заходів, спрямованих фактично на обмеження

експорту товарів, дефіцит яких відчувався на внутрішньому ринку. Оскільки

в умовах значного надлишку грошей дефіцит панував майже за всіма

товарними групами, ця концепція набула антиекспортної спрямованості.

Інструментами реалізації цього підходу в різні періоди були: оподаткування

валютної виручки експортерів; зобов’язання експортерів продавати частину

валютної виручки за нереальним, штучно завищеним курсом національної

валюти (фактично приховане оподаткування експортної виручки); стягнення

вивізного мита, спрямованого на компенсацію приблизно половини різниці

між внутрішніми та світовими цінами; широке ліцензування та квотування

експорту: на початку 1993 р. квотуванню підлягало більше 80 % українського

експорту, наприкінці того ж року — близько 60 %, у травні 1994 — 30 %

експорту. З початком у 1994 р. етапу радикальної лібералізації економіки

спостерігається перехід до якісно нової експортної політики. Значно

скорочується перелік товарів, експорт яких підлягає квотуванню та

ліцензуванню. З 1995 р. були вжиті заходи з демонтажу системи державних

замовлень, завдяки яким раніше здійснювалося інтенсивне втручання

держави у сферу експортних операцій. Одним із нових інструментів

регулювання експорту стали так звані індикативні ціни, які вказували

експортерам мінімальні рівні експортних цін для широкого спектра товарів,

однак уже в лютому 1996 року такі ціни перестали бути обов’язковими для

більшості товарів і стали інструментом інформаційної підтримки ЗЕД [33,

с. 6-9].

Важливе значення в контексті становлення та розвитку українського

законодавства у сфері ЗЕД мало проголошення владою курсу на інтеграцію

України до Світової організації торгівлі (далі – СОТ). Сам по собі процес

інтеграції до СОТ передбачав два напрями: гармонізацію вітчизняного

правового поля з нормами, викладеними в угодах СОТ, та укладання

двосторонніх чи багатосторонніх торговельно-економічних угод

із членами організації. Слід зазначити, що майже одразу після

проголошення незалежності України відбувається декларування владою

інтересів України щодо вступу до СОТ. Фактично, стартом перемовного

процесу щодо приєднання України до системи ГАТТ/СОТ вважається

прийняття рішення про створення робочої групи з розгляду заявки України

щодо приєднання до ГАТТ/СОТ 17 грудня 1993 року. Наступним кроком,

відповідно до процедури приєднання, стало подання на розгляд Робочої

групи 28 червня 1994 р. Меморандуму про зовнішньоторговельний режим

України. Після ознайомлення членів Робочої групи з Меморандумом та

завершення етапу уточнень та узгоджень розпочалися перемовини про вступ

у багатосторонньому форматі [14, с. 212-215].

Проголошення курсу на інтеграцію до СОТ дає поштовх до активізації

лібералізації ЗЕД та створення передумов для залучення іноземних

інвесторів та іноземних імпортерів на вітчизняні ринки, у зв’язку із чим

постала необхідність у створенні відповідного правового забезпечення.

Зокрема, в цей період приймається низка законодавчих актів, які

передбачають суттєві податкові пільги іноземним суб’єктам господарювання,

а також вносяться зміни до вже існуючих законів та підзаконних актів,

зокрема до Законів України «Про інвестиційну діяльність» від 18.09.1991 р.

№ 1560-ХІІ та «Про захист іноземних інвестицій на Україні» від 10.09.1991 р.

№ 1540ф-ХІІ. У цей же час приймається й один із визначальних нормативно-

правових актів, який стає першим кроком на шляху до формування

багатовекторної зовнішньоекономічної політики України – Закон України

«Про режим іноземного інвестування» від 19.03.1996 р. № 93/96-ВР, який

визначав особливості режиму іноземного інвестування на території

України.[120].

Разом із тим, слід зазначити, що в цей період владою не вирішувалася

проблема стимулювання національного імпорту, що призвело до відчутного

структурного дисбалансу зовнішньоторговельних відносин, стримування

розвитку економіки України, зокрема металургійної та хімічної

промисловостей. Ситуація не покращилася навіть із прийняттям Закону

України «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних

відносинах» від 15.09.1995 р. № 327/95-ВР, який визначав: порядок ввезення

на митну територію України давальницької сировини іноземного замовника

та вивезення виробленої з неї готової продукції; порядок здійснення операцій

з нею; встановлює державні гарантії в разі здійснення операцій

з давальницькою сировиною та відповідальність за порушення законодавства

в цій сфері [116].

В подальшому протягом 1994-1997 рр. у середньому раз на рік

відбувалися офіційні засідання Робочої групи СОТ. При цьому постійно

тривав процес погодження окремих умов та вимог щодо вступу України до

СОТ. Зокрема, було проведено 17 офіційних та низку неофіційних засідань

Робочої групи з розгляду заявки України про вступ до цієї організації [155].

Крім того, саме в цей період почали закладатися основні засади нормативно-

правового регулювання процесу вступу України до СОТ та вдосконалення

вітчизняного законодавства і приведення його у відповідність до з вимогами

СОТ.

Важливим кроком в напрямку інтеграції України до СОТ став Указ

Президента України «Про Концепцію трансформації митного тарифу

України на 1996–2005 роки відповідно до системи ГАТТ/СОТ» від 06.04.1996

№ 255/96. Зазначена Концепція визначала основні засади та загальні напрями

трансформації ставок ввізного мита, митного тарифу України для їх

реалізації українською стороною в перемовному процесі щодо забезпечення

гарантованого взаємного доступу до товарних ринків у рамках приєднання

України до ГАТТ та вступу до СОТ. Основною метою трансформації

митного тарифу України було прискорення інтеграції економіки України у

світову ринкову систему та забезпечення доступу товарів, що експортуються

з України, до зовнішніх ринків. Крім того, саме ця Концепція визначала

нагальну необхідність запровадження режиму найбільшого сприяння у сфері

зовнішньої торгівлі з країнами-членами СОТ [114].

Слід констатувати, що спроби української влади в досліджуваний

період інтенсифікувати розвиток експортоорієнтованих галузей вітчизняної

економіки не дали бажаного результату, курс на лібералізацію ЗЕД виявився

не достатньо ефективним.

Можна обґрунтовано стверджувати, що в цей період вітчизняні

економісти та правники перебували у постійному пошуку відповіді на такі

питання: по-перше, однозначно визначити доцільність інтеграції України до

цієї організації та економічний ефект, який отримає наша держава; по-друге,

велися пошуки шляхів оптимізації національного законодавства в контексті

створення належного організаційно-правового механізму забезпечення

процесу вступу України до СОТ. Зокрема, Н. В. Гуминська у своєму

дослідженні аналізувала процес формування торговельних режимів

у перехідних економіках на принципах СОТ в умовах подальшого

приєднання країн до системи угод ГАТТ/СОТ [23, с. 146–148], акцентуючи

увагу на можливих напрямах реформування українського законодавства

у сфері торгівлі за принципами СОТ у процесі інтеграції України до

глобального торговельно-економічного співтовариства [24, с. 57-60].

Роль та місце України у світових та локальних торговельно-

економічних процесах намагався визначити дослідник С. В. Головко. У своїй

роботі він не тільки підкреслював важливість інтеграції українського

економічного простору до світового та європейського, але й акцентував увагу

на можливих потенційних ризиках від участі України в СОТ [151, с. 398].

У подібному руслі працював і А. В. Сбітнєв, який ще в 2002 році намагався

комплексно підійти до вирішення проблем приєднання України до СОТ, але

внаслідок відсутності на той час системного законодавства та перманентного

реформування інституційної складової системи державного регулювання

ЗЕД ним були опрацьовані лише окремі напрями подальшої трансформації

економічної системи держави. Дослідником також було зроблено

прогнозування щодо інтеграції України до СОТ в аспекті впливу на

зростання (зменшення) конкурентних переваг, рівень виробництва в окремих

галузях та зовнішньої торгівлі. А. В. Сбітнєв зокрема зазначав, що

інтеграційні процеси супроводжуватимуться соціально-економічними, суто

економічними та політичними наслідками (не завжди позитивними). [132,

с. 53–60; 133, с. 14-15]. О. М. Азаров у своїх дослідженнях робив акцент

насамперед на правовій природі системи ГАТТ/СОТ, особливостях правового

регулювання участі країн у цій організації, а також на необхідних кроках

щодо створення в Україні належної організаційно-правової інфраструктури

для інтеграції до СОТ. Учений обґрунтовано доводив, що система ГАТТ є

поєднанням характеристик міжнародного договору та окремих ознак

міжурядової організації і де-юре не є міжнародною організацією, а де-факто

виконує окремі функції в регулюванні міжнародних торговельних відносин,

притаманних міжурядовій організації [3, с. 15-16]. Окрім того, дослідник

акцентував увагу на тому, що вдосконалення системи ГАТТ/СОТ має

базуватися на правилі за яким СОТ повинна перейти від обслуговування

глобальних інтересів ТНК та провідних розвинених країн заходу до

діяльності, пов'язаної з подоланням негативних проявів глобалізації світових

економічних процесів. [2, с. 189-195; 3, с. 15-16]. Це твердження на нашу

думку, є актуальним і в умовах сьогодення. В. Крива [51, с. 69-72.],

І. Б. Іринчина [43, с. 15-16] та інші дослідники звертали увагу на особливості

господарсько-правового регулювання зовнішньоторговельних відносин

України в процесі приєднання до СОТ, робили спроби визначити найбільш

пріоритетні напрями співпраці України та членів СОТ, а також шляхи

підвищення ефективності політики регулювання ЗЕД за умов її гармонізації

з нормами та правилами системи ГАТТ/СОТ. Окрім того, активно вивчався

іноземний досвід, робилися спроби визначити реальний економічний ефект,

який отримали країни, що розвиваються, від інтеграції до глобальної

торговельно-економічної спільноти.

Певним проміжним підсумком періоду наукових досліджень та

пошуків шляхів інтенсифікації ЗЕД України, що передував активізації

двосторонніх та багатосторонніх перемовин України та Робочої групи СОТ, а

також України та окремих країн-членів СОТ можна вважати монографічне

дослідження Т. М. Циганкової «Глобальна торгова система: розвиток

інститутів, правил, інструментів СОТ», в якому акцентувалася увага на

передумовах, стані та перспективах розвитку інститутів, правил та

інструментів СОТ, а також функціонуванні глобальної торговельно-

економічної системи та місця України в ній [159].

Таким чином, аналіз наукових підходів досліджуваного періоду,

доволяє нам констатувати, що на той час в Україні склалася усталена науково

обґрунтована думка про необхідність прийняття політичного рішення щодо

вступу України до СОТ, але для цього необхідно було провадити виважену

зовнішньоекономічну політику та активно сприяти реформуванню

законодавства України, а також формувати відповідну торговельно-

економічну інфраструктуру.

Важливим кроком на шляху вступу України до СОТ стало прийняттяв

досліджуваний період Господарського кодексу України, розділ VII якого –

«Зовнішньоекономічна діяльність» – визначає загальні засади державного

регулювання ЗЕД; митне регулювання при здійсненні ЗЕД; засади

оподаткування, ліцензування, квотування зовнішньоекономічних операцій;

порядок здійснення операцій з іноземними інвестиціями; систему їх захисту

та гарантій прав інвесторів тощо [24]. Не менш значущими з точки зору

побудови системи правового регулювання були й прийняті в цей період

Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. №435-IV [25] та Митний кодекс

України від 13.03.2012 р. №4495-VI [62].

Підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що протягом сьомого

етапу становлення та розвитку українського законодавства у сфері ЗЕД, який

запропоновано окреслити межами 1991–2003 рр., закладені основні

підвалини сучасної зовнішньоекономічної та зовнішньоторговельної

політики України. По-перше, це стосується остаточного визначення вектора

зовнішньої політики в бік інтеграції України до глобальної світової

економічної системи, який втілюється в проголошенні владою курсу на вступ

до СОТ, по-друге - появи наявних ознак формування системи законодавства

у сфері ЗЕД, а саме: прийняття основних кодифікованих актів:

Господарського кодексу України, Цивільного кодексу України та Митного

кодексу України, які за своїм призначенням виступають певного роду

гарантіями стабільності умов здійснення ЗЕД в першу чергу для іноземних

торговельних партнерів та інвесторів.

Аналізуючи особливості розвитку законодавчого регулювання ЗЕД

протягом восьмого етапу, часові межі якого пропонується визначати між

2003 та 2008 рр., слід зауважити, що після створення належних умов для

розвитку ЗЕД полеміка щодо вступу до СОТ розгортається вже в контексті

пошуку можливих преференцій для України у разі набуття нею статуса

держави-члена СОТ, питання стосовно доцільності інтеграції вже не

ставиться, оскільки інтеграція до СОТ визнана об’єктивно необхідною. Разом

із тим, в наукових працях ми знаходимо різні точки зору стосовно прогнозів,

як (позитивних так і негативних), щодо потенціалу розвитку економіки

України у разі вступу її до СОТ. Так, І. Л. Бураковський звертається до

проблеми оцінки наслідків вступу до СОТ, як позитивних – у вигляді

зростання зовнішньоторговельного обороту, так і негативних – у вигляді

експансії імпорту та від’ємної величини торговельного сальдо країни [13,

с. 6–8]. С. А. Дражниця зазначає, що в разі глобалізації торгівлі в Україні в

аспекті міжнародної інтеграції в умовах СОТ вітчизняна економічна система

буде достатньо чутлива до тих зовнішніх ризиків, які всередині 2000-х років

панували в глобальній економіці, а також порушує питання щодо

необхідності запобігання можливої експансії іноземного капіталу в

національну фінансово-економічну систему і можливому експорту

економічних криз із найбільш розвинених країн до економіки країн, що

розвиваються, в тому числі й до України [37, с. 318–324]. Досить цікаву

точку зору стосовно концепцій реалізації національних економічних

інтересів у торгово-економічній сфері з урахуванням системи правил і

механізмів СОТ у своїх роботах обґрунтовує А. О. Олефір. Здійснивши

аналіз та оцінку практики застосування уніфікованих правил і механізмів

країнами-членами СОТ та зобов'язань, умов й наслідків приєднання до цієї

організації нових членів, дослідник не лише пропонує напрями

вдосконалення українського законодавства, але й акцентує увагу на

необхідності законодавчого закріплення примату національних інтересів у

процесі адаптації економіки України до вимог СОТ [84, с. 16-17]. Подібний

порівняльний аналіз здійснюють і В. Бєланов та В. Балута, які зазначають, що

ступінь залежності країни від членства в СОТ визначається виключно змогою

влади провадити зважену зовнішньоекономічну політику в такий спосіб, щоб

отримувати максимальну вигоду в процесі укладання двосторонніх та

багатосторонніх домовленостей з іншими членами СОТ [9, с. 14-16]. Більше

того, М. М. Тепла у своєму дослідженні змін та особливостей торговельної

політики України в разі її інтеграції до СОТ приходить до висновку, що набір

норм та правил, які випливають із міжнародних договорів системи

ГАТТ/СОТ, надає країнам-членам досить широкий вибір механізмів

регулювання зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних процесів [138,

с. 35-41].

В площині практичної реалізації намірів України стати державою-

членом СОТ в період 2003-2008 рр. відбулася значна каталізація всіх

перемовних процесів між Україною та СОТ щодо врегулювання основних

засад ЗЕД. Зокрема, були проведені 7 засідань Робочої групи з розгляду

заявки України про вступ до СОТ та двосторонні перемовини з 35 країнами-

членами СОТ. Конкретним результатом урегулювання відносин України та

СОТ у сфері ЗЕД було підписання тридцяти п’яти двосторонніх протоколів із

доступу до закордонних ринків та товарів, а саме:

- у 2003 р. із Бразилією, Болгарією, Естонією, Європейським Союзом

(далі – ЄС) (як членом СОТ), Ізраїлем, Кубою, Польщею, Словаччиною,

Тайландом, Чехією, Угорщиною;

- у 2004 р. з Аргентиною, Гондурасом, Домініканською Республікою,

Литвою, Малайзією, Монголією, Парагваєм, Туреччиною, Швейцарією, Шрі-

Ланкою;

- у 2005 р. із Сальвадором, Молдовою, Норвегією, Індонезією,

Японією, Ісландією, Хорватією, Еквадором та Китаєм;

- у 2006 р. із США, Панамою, Австралією, Єгиптом та Колумбією.

Ми вважаємо, що саме укладання цих Угод, а також підписання

двостороннього протоколу із США – провідною країною СОТ – стає

визначальним у процесі розвитку внутрішнього законодавства у сфері ЗЕД та

інтеграції України до СОТ. Таким чином було завершено етап перемовин

України з найважливішими державами-членами СОТ, а також відбулося

визнання Європейським Союзом і США України як держави з ринковою

економікою.

Останній (дев’ятий) етап становлення правового регулювання ЗЕД

пропонується визначати від моменту підписання Протоколу про вступ

України до Світової організації торгівлі 05.02.2008 у м. Женеві (далі –

Протокол) [128] та до нинішнього часу.

Відповідно до Закону України «Про ратифікацію Протоколу про вступ

України до Світової організації торгівлі» від 10.04.2008 № 250-VI із

набранням чинності Протоколу згідно з п. 8 Україна приєднується до Угоди

про СОТ згідно зі ст. XII цієї Угоди й стає державою-членом СОТ. Важливо,

що Україна може підтримувати захід, не сумісний з п. 1 ст. II Генеральної

угоди про торгівлю послугами (далі – ГАТС), за умови, що такий захід було

внесено до переліку вилучень із режиму найбільшого сприяння відповідно до

ст. II, доданого до Протоколу, і що він відповідає умовам додатка до ГАТС

стосовно вилучень із режиму найбільшого сприяння відповідно до ст. II

[115].

Таким чином, на нашу думку, саме на початку дев’ятого етапу були

окреслені подальші межі законодавчого забезпечення сфери ЗЕД, закладено

основні засади формування відповідних механізмів державно-правового

регулювання зовнішньоторговельних відносин України як держави-члена

СОТ. Разом із тим, беззаперечно констатувати, що на цьому еволюція

відносин України та СОТ завершена, ми не можемо. Кінцевим є лише процес

вступу України до СОТ, але подальший розвиток відносин у сфері ЗЕД між

СОТ та Україною, а також між окремими її учасниками не має часових меж.

Процес перемовин – це лише перманентний стан вітчизняних двох-, трьох,

багатосторонніх відносин у рамках універсальної глобальної торговельної

платформи, якою є СОТ.

Слід зазначити, що в подальшому протягом 2008–2016 рр. вектори

зовнішньоекономічної політики України постійно змінювали свої напрями,

з’єднувалися та ставали кардинально протилежними, і протягом усього цього

часу існувала потреба в деталізації окремих аспектів ЗЕД, створенні

належних умов для вирішення кон’юнктурних проблем економічного

розвитку, активізації експортно-імпортних операцій, що призвело в

кінцевому результаті до усвідомлення законодавцем необхідності

розроблення та запровадження якісно нового господарсько-правового

механізму регулювання зовнішньоекономічних відносин України як

держави-члена СОТ.

Про важливість створення та запровадження такого механізму в своїх

дослідженнях зазначають і С. І. Дорогунцов, Ю. І. Пітюренко, Я. Б. Олійник,

які пропонують під господарсько-правовим механізмом ЗЕД розуміти

«сукупність конкретних їх форм, а також систему правових, організаційно-

управлінських та фінансово-економічних важелів, які забезпечують

ефективну взаємодію національних народногосподарських комплексів із

світовими з метою прискорення розвитку продуктивних сил країни та

підвищення соціально-економічних стандартів» [35, с. 217].

Ми погоджуємося з такою науковою позицією і вважаємо, що саме

створення та запровадження такого механізму є головною умовою розвитку

економіки України на етапі її трансформації в світове господарство, її

конкурентноспроможності та захищеності від зовнішніх та внутрішніх

загроз.

Таким чином, проведений аналіз історичного процесу становлення

вітчизняного законодавства у сфері здійснення ЗЕД дозволяє нам

констатувати, що: по-перше, витоки правового забезпечення

зовнішньоторговельних відносин з’являлися одразу після встановлення

державності Київської Русі і на кожному історичному етапі розвитку

держави, зумовлювалися особливостями соціально-економічного становища

українських земель та їх місця в геополітичних процесах; по-друге, активна

участь України як повноправного суб’єкта міжнародних торговельно-

економічних процесів простежується лише після проголошення радянським

керівництвом «політики перебудови», але в умовах панування радянської

правової доктрини правове регулювання ЗЕД не було достатньо ефективним,

що призвело до експансії західного капіталу в економіку держави та її

поступову руйнацію; по-третє, законодавче регулювання ЗЕД в умовах

незалежності було одним із ключових напрямів нормотворчої діяльності, про

що свідчать дати прийняття основних законодавчих актів (Закон України

«Про зовнішньоекономічну діяльність» було прийнято ще в 1991 р. [110]),

однак сам процес пошуку зовнішньоекономічного вектора розвитку держави

після набуття нею незалежності зайняв надзвичайно багато часу, державна

політика у сфері ЗЕД характеризується диструктивністю та несистемністю;

по-четверте, певна стабілізація українського законодавства у сфері ЗЕД

відбулася лише після чіткого проголошення владою курсу на інтеграцію

України до СОТ, що власне зумовило подальші трансформації системи

господарсько-правового забезпечення ЗЕД, а сам вступ України до СОТ

визначив засадницькі фундаментальні принципи формування державної

зовнішньоекономічної політики.

Можна цілком обґрунтовано стверджувати, що національне

законодавство у сфері ЗЕД протягом усього історичного періоду своєї

еволюції пройшло процес кардинального перетворення із системи норм та

принципів з акцентом на монополію держави на здійснення ЗЕД, у досить

структуровану, хоча й неідеальну систему нормативно-правового

регулювання ЗЕД, що базується на принципах демократії та відкритої

ринкової економіки. Такий процес трансформації, проте, неможливий

без залучення іноземного досвіду регулювання ЗЕД, а також прямо

пов'язаний з участю України в інтеграційних процесах, тому, саме

проголошений Україною курс інтеграції до СОТ і її подальше членство

в цій організації дозволили наблизити вітчизняне законодавство до світових

стандартів регулювання зовнішньоторговельних та зовнішньоекономічних

відносин.

Дата добавления: 2019-02-13; просмотров: 265; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 123 4 5 6 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!