Актуальні проблеми навчання української мови у двомовному середовищі.

⇐ ПредыдущаяСтр 51 из 80Следующая ⇒

Літературна мова - головна форма існування національної мови, яка втілює в собі всі духовні досягнення. Їй притаманна багата лексика з логічно повязаними синтаксичними конструкціями, бездоганною вимовою тощо. У межах мовної ситуації виділяють білінгвізм – специфічний стан суспільного життя, при якому спостерігається факт співіснування і функціонування двох мов у межах однієї держави. Джерелом білінгвізму є етнічна неоднородність самого суспільства.

Показниками правильного мовлення є значний обсяг активного словника, різноманітність лексико-граматичних форм і конструкцій, точність, лаконічність, чистота, багатство, комунікативна доцільність тощо. Одним із основних виявів порушення нормативності мовлення є наявність інтерферентних помилок як наслідок білінгвальної ситуації в Україні. Українська і російська мови, що перебувають у безпосередньому контактуванні, подібні за своїм лексичним складом і граматичною будовою. Така структурна схожість створює сприятливі умови для виникнення явища інтерференції, якої зазнає не лише друга (російська), але значною мірою і перша (українська) мова білінгва. Причини інтерферентних помилок учені вбачають у несформованості навичок нормативного мовлення рідною мовою, негативному впливі мовленнєвого середовища, відсутності чи недостатній сформованості навичок самоконтролю.

БІЛЕТ № 5

Мова і мовлення - дві іпостасі лінгвальної дійсності.

Проблему мови і мовлення вважають однією з найважливіших і найскладніших у час теоретичному мовознавстві. Вперше заговорив Вільгельм фон Гунвальд (філолог) – основоположник заг мз (мова, як система знаків), поділяв мову и мовлення. Цю ідею підтримав у 2пол 19ст. Олександр Потебня – мова існує у живій формі, забесп спілкування людей, має культурну основу, засіб формування нац. свідомості. Г. Штейнталь – розрізняв мовлення (говоріння), здатність до говоріння і мовний матеріал. Поч 20ст Ферденант де Сосюр (швейцарія) – розмежування мови, мовлення; вивч особливостей мови й мовлення + лінгвальна діяльність (користування мови, існування мови у свідомості, мова як засіб комунікації). Особливості (ознаки) мови (психічне явище, системне явище, пасивне явище – зберіг у пам’яті, нестійке явище) і мовлення (психофізіологічне, психофізичне явище, несистемне явище, активне – вплив людини на інших, стійке явище). Сосюр на основі його виділив 2 аспекти: існує лінгвістика мови й лінгвістика мовлення – вважав, що мова – частина лінгвальної діяльності людей. І.І. Ковалик (укр.) визначив – лінгвальна дійсність (існування мови у суспільстві) існує у 2х іпостасях: мова і мовлення: мова – сис-ма знакових одиниць, забесп формування й вираження думок й почуттів, мовлення – процес використання мови з метою спілкування. Суч лінгвісти продовжують розмежовувати мову й мовлення за ідеєю Сосюра, виділяючи інші ознаки для розмежування. Н.С. Трубецькой (рос) – треба розмежовувати мову, як щось загальне, а мовлення, як щось конкретне; мова – постійна, довговічна, а мовлення – перемінне, нестійке, недовговічне явище. Мова володіє різними сталими категоріями – частинами мови тощо. Мовлення є засобом реалізації мови і має початок и кінець, воно гнучке, багатогранне. Для мови хар-на наукова абстракція, чого не має мовлення. М. і м. – реальні явища, бо існують в реальних головах людей. Мова: усна і писемна форма, але реалізує її в мовленні. Мова, як складне структурне явище, у виглядів рівнів мовної системи, ієрархічно пов’язаних між собою. Мовлення – лінійне, послідовність мовних елементів (мовленнєвий ланцюжок, потік). Мовлення: діалогічна, монологічна форма висловлювання + тембр, тривалість, гучність, артикуляційна чіткість. Тобто, саме мовлення відображу мовну компетенцію мовця, його комунікативну компетенцію. Ця двоплановість, зіставлення мови і мовлення важливі для практики вивчення й викладання мови. Мова реаліз в мовлення верб і не верб засобами (пара лінгвістичними), несловесна інфа: міміка, жести, поза, погляд.

2. Художньо-мовленнєва організація літературного твору. Засоби увиразнення мовлення художньому творі: тропи і стилістичні фігури

Худ мовлення у складі літе твору виступає як зовнішня його форма, тобто як та конкретно-чуттєва словесна оболонка, в якій втілюється зміст твору, за доп якої відтворюються образи й події, про які йдеться у творі, та передається авторське до них ставлення. Худ своєрідність мовленнєвої організації літ твору знаходить свій вияв у специф підборі або ж творенні слів і форм їх синтаксичного сполучення, що вводяться в текст твору й увиразнюють емоц-смислову, комунікативну спрямованість його мови.

Нормативна сталість мовлення може порушуватися з метою увиразнення та надання експресивних властивостей на різних структурних рівнях людської мови. На звуковому рівні відступ - виявляє себе, у звукових повторах (не природному накопиченні однотипних звуків у суміжних словах або словах суміжних фраз), у встановленні неприродної для нормального мовлення симетрії в якісному або кількісному чергуванні складів у фразі. На словесному рівні: по-перше (і рідше), шляхом індивід словотворчості, по-друге (частіше), за рахунок заміни узвичаєного для даного предмета слова, загальновживаність якого нейтралізує і «стирає» його емоційну оціночність, більш емоційним, експресивним його аналогом, що виступає по відношенню до нормативного слова як його мовний, лексичний (закріплений словниками) або контекстуальний (новотворений) синонім. На синтаксичному - пов'язується з такими формами побудови фрази, що сприйм як порушення типових норм логічного упорядкування й розміщення слів у словосполученнях, реченнях і більших синтаксичних одиницях..

Увиразнення мови в худ творі підпорядковане функціям: зображувальна (вказує на ті предмети, явища, людей, які у творі зображуються, тобто назвати їх. З маси слів, автор відбирає саме такі, які з найбільшою повнотою й виразністю здатні конкретизувати те уявлення про предмет, яке автор намагається донести до свого читача), характерологічна (засіб, що характеризує внутр емоц стан людини, яка говорить - н-д, її схвильованість, розгубленість, її соц або територіальну належність, певною мірою відбиває її світоглядні риси) та оціночно-виражальна (відбор слів, за доп яких знаходить своє вираження оціночне ставлення автора до ним зображуваного).

До засобів словотворчого увиразнення мовлення належать слова або форми слів, наявність яких у тій чи іншій нац мові не фіксована словниками й контекстом заг вживання і які створюються прозаїком або поетом у процесі індивід мовної творчості, не виходячи за її межі. Забарвлені подібним індивід уживанням новотворені слова - «неологізми». Ще належить зарозуміла мова - такі новотворені слова і словесні вирази, значення яких через їх різку протиставленість узвичаєним словесним формам у більшості випадків важко піддається розумінню. Встановлення чіткої межі між неологізмом та зарозумілою мовою в багатьох випадках буває проблематичним.

Засоби увиразнення мовлення художньому творі: тропи і стилістичні фігури

Епітет- це слово, що вказує на одну з ознак того предмета, який називається, і має на меті конкретизувати уявлення про нього. Е., що підкреслює найхарактернішу ознаку того предмета, про який ідеться- пояснювальний. Е інколи не просто виділяє характерну рису предмета, а ще й посилює її- посилювальний. Н: "вечір стальовий" (М. Рильський), "з неба бризки злотозоряні" (Т. Осьмачка) За ознакою вживаності Е. можуть бути поділені на постійні та контекстуально-авторські.. Постійний - Е., який традиційно супроводжує означення предмета, закріплюючись за ним постійно, в межах певного худ стилю. Н:, у фольклорній поезії, якщо згадується степ, то він майже завжди - широкий, море - синє, вітер - буйний, і т. д. Постійний е. вказує на таку характерну рису предмета, яка водночас із-поміж інших його рис здається найбільш сталою, свого роду ідеальною. контекстуально-авторський (з'яв. на межі XVIII-XIX ст) Е - це епітет, що є переважною прикметою реалістичного стилю, який вимагає точності, а не виключно поетичності висловлювання, відповідності. Метафора - слово, значення якого переноситься на найменування іншого предмета, пов'язаного з предметом, на який звичайно вказує це слово, рисами подібності. М. Довгалевський визначав функції м.: 1) найменування деяких предметів, які не мають власної назви, 2) підсилення значення сказаного, 3) засобу для досягнення естетичного враження. Залежно від особливостей співвідношення зіставлюваних предметів виділяють 4типи м, побудованих на: 1) заміщенні живого живим. Н: "Тривого моя! Катерино! Ходім!" (М. Вінграновський); 2) заміщенні неживого неживим, "Слово моє, сило моя, славо, // сльозо моя, гніванню ти мій" (М. Вінграновський); 3) заміщенні неживого живим- уособлення, або персоніфікація. Н: "Реве та стогне Дніпр широкий" (Т. Шевченко); 4) заміщення живого неживим. Н: "Дівчатко - клинчатко, злотава струна" (С. Тельнюк). Можливі й різні форми грамма-го вираження метафори. Найчастіше-дієсловом та його формами або ж прикметником. Як і епітет та порівняння, метафора не лише конкретизує уявлення про предмет, а й виражає відповідне емоційне ставлення до нього мовця (прозаїка або поета). Порівняння - словесний вираз, в якому уявлення про зображуваний предмет конкретизується шляхом зіставлення його з іншим предметом, таким, що містить у собі необхідні для конкретизації уявлення ознаки в більш концентрованому вияві.Основні типи порівнянь- просте, поширене, приєднальне, заперечувальне. 1.Просте- П, в якому порівнювані предмети зіставляються за однією або кількома однорідними ознаками, н: "Ніжна, вразлива, немов мімоза, з сумовитими очима..." (О. Кобилянська). 2. Поширене -П, в якому порівнювані предмети зіставляються одночасно за кількома ознаками 3. Суть приєднального порівняння, полягає в тому, що "...спочатку подається предмет, а потім, коли вичерпана тема, яка стосується предмета, після сполучникового слова "так" подається образ"; Приєднальна форма порівняння вживана майже виключно в індивідуально-авторській поезії 4. Заперечувальне – це П, побудоване не на зіставленні, а на протиставленні предметів. Ця форма порівняння найбільш типова для фольклорної поезії; в індивідуально-авторській поезії вона найчастіше використов з метою стилізації: Не китайкою покрились Козацькії очі, Не вимили біле личко Слізоньки дівочі: Орел вийняв карі очі На чужому полі, Біле тіло вовки з'їли, - Така його доля. (Т. Шевченко). Порівняння не лише конкретизує уявлення про предмет, про який ідеться, а й відображає емоційне ставлення до нього мовця. Метонімія (з гр. перейменування) - це слово, значення якого переноситься на найменування іншого предмета, пов'язаного з властивим для даного слова предметом за своєю природою. Н., такий вислів, як "весь театр аплодував", містить у собі метонімію, виражену словом "театр". Різновиди метонімії: 1) М. місця (в основі - заміщення назви об'єкта вказівкою на місце його знаходження). Н: "Гомоніла Україна" (Т. Шевченко); 2) М. часу (в основі - заміщення назви події вказівкою на час, коли вона відбувалася). Н.: "Як і колись, так і тепер ти // Не спромоглась на гарний плід" (В. Сосюра; йдеться про історію України). 3) М. засобу (в основі - заміщення назви дії вказівкою на знаряддя, яким вона була здійснена). Н.: "Під дзвінкії струни гетьмани встають, // І прадіди в струнах бандури живуть" (Л. Боровиковський). 4) М. належності (в основі - заміщення назви предмета вказівкою на ім'я його творця). Н.: "Ти довго Шекспіра перекладав сьогодні" (Є. Маланюк). 5) М. матеріалу (в основі - заміщення предмета вказівкою на матеріал, з якого даний предмет зроблений). Н.: "Купив князь пісню Боянову, // возложив йому гривну золоту на шию - // срібні гуслі озолотив, // попліч свого злотокованого стільця // усоболях возсадовив" (І. Калинець). Синекдоха - різновид метонімії, в якій відбувається перенесення значення з цілого на його окрему частку. Н.: "З баталії в ліс не ховався. // В татарина коней в полях віднімав" (Л. Боровиковський), де слово "татарин" вжито в значенні "татари". Найбільш уживаними є такі види синекдохи: 1)Вживання частини замість цілого. Н.: "Плаче бідний та зітхає, // Сну не знають його очі" (М. Вороний); "Голова моя козацькая! Бувала ти у землях турецьких" (народна дума). 2) Вжив однини замість множини. Н: "І на оновленій землі // Врага не буде, супостата. // А буде син і буде мати" (Т. Шевченко); 3) Вжив виду замість роду. Н: "Сини Міцкевича, Словацького, Шопена, сини Коперніка" (М. Рильський). Гіпербола (грец.-перебільшення) - словесний зворот, в якому ознаки описуваного предмета подаються в надмірно перебільшеному вигляді з метою привернути до них особливу увагу читача. Н: "Так ніхто не кохав. Через тисячі літ // Лиш приходить подібне кохання" (В. Сосюра); В основі гіперболи завжди лежить елемент певної абсурдності, різкого протиставлення здоровому глузду або суспільному досвіду. Гіпербола завжди привертає до себе увагу, виступає як несподіванка, яка з великою силою руйнує автоматизм читацького сприйняття. Літота (грец.-простота) - словесний зворот, в якому ознаки описуваного предмета подаються з надмірним їх применшуванням. Літота виступає як троп, протилежний гіперболі.Н: ноги тонісінькі, як олівці, до села рукою подати. Асоціонім. тропи, утворені шляхом переходу загальної назви у власну (онімізації апелятивів). Незвичність графічного зображення апелятивної лексики з великої літери посилює чуттєво-образне сприймання літературного твору, спонукає читача до роздумів, пошуків худ істини. Персоніфікацію загальних моральних понять в алегоричних образах Доброчинності, Заздрості, Розуму, Пам'яті, Волі, можна знайти вже в перекладних повістях давньої укр літ-ри, проповідях, полемічних творах, шкільній драмі. Особливо часто до цього тропу звертаються письменники XXст: Орел, Тризубець, Серп і Молот, Сонячні Кларнети (П. Тичина); Кострубата блакить (Г. Михайличенко); Серед асоціонімів виділ три великі групи: асоціоніми-алегорії (Мати Чиясь, Художник, Титан); асоціоніми-символи (Океан, Світло); асоціоніми-референції (Велика Армія, Героїня). Алегорія - іносказання; втілення в конкретному худ образі абстрактного поняття. Алегорія - найсуттєвіша ознака байки ,де в образах тварин, рослин, предметів ,явищ природи змальовуються люди, тому ці образи в байках назив алегоричними. Без алегорії байка би перетворилась б в казку або оповідання. Також алегорія властива притчам, прислів'ям , загадка Перифраз-заміна прямого найменування предмета непрямим його означенням, даним у формі описового словесного зворота, що вказує на предмет, виділяючи його побічні ознаки. Н.: замість Тарас Шевченко- великий Кобзар, кам'яне вугілля - чорне золото.

Стилістичні фігури" - це особливі побудови, що відхиляються від звичайного синтаксичного типу й дають оригінальну форму для образного вираження думок і почувань людини". За хар-ром відступу від узвичаєних синтаксичних норм побудови фрази всі Стил ф. поділені на три типи: I) Ф, пов'яз з відхиленням від певних логіко-граматичних норм оформлення фрази: інверсія, анаколуф, еліпсис, асиндентон (або безсполучниковість). II) Ф., пов'яз з відхиленням від певних логічно-смислових норм оформлення фрази. В межах даного типу можна виділити 3 групи ф: повтору, зіставлення та протиставлення слів та більших або менших мовних величин.1. Ф повтору.:прості та композиційні. Простий - підсилювально-смисловий, який не має структурно-організуючого значення, тобто повтор, не суттєвий у композиційному (але не в загальносмисловому) відношенні. В залежності від того, які саме смислові величини повторюються, прості повтори поділяються на звукові, словесні, фразові.а) Звукові -повтори однакових або однотипних звуків у суміжних словах або фразах тексту (переважно поетичного). Повтор приголосних звуків –алітерація; повтор голосних - асонанс; повтор звуків наприкінці віршових рядків або їхніх складових частин називається римою.б) Словесні -повтори слів - найчастіше в межах словосполучень, одного або кількох суміжних речень, рідше - в більш широких межах. Повтор однакових слів -прямий повтор. Прямими можуть бути повтори як повнозначних (простий прямий повтор), так і службових (полісиндентон, або багатосполучниковість) слів. Повтори однотипних слів -видозмінювані повтори (плеоназм; тавтологія).в) Фразові -повтори суміжних частин (як правило, окремих, коротких речень) фрази. Найчастіше такий повтор набирає вигляду так званого синтаксичного паралелізму.2. Ф зіставлення. Ці ф близькі за своїми ознаками та функціями до ф видозмінюваного повтору. Подібно до останніх, вони постають на основі такого накопичення слів, яке видається зайвим, немотивованим нормами та вимогами логічного викладу, таким, що відволікає і ускладнює сприймання його фактологічної сутності. До ф зіставлення належать ампліфікація, градація, парономазія.3. Ф протиставлення. Ці ф, на відміну від ф зіставлення, грунтуються не на однорідності (смисловій близькості) зіставлюваних слів, а на більш-менш різкій їх різнорідності (смисловому контрасті), яка підкреслюється й посилюється контекстом їх зіставлення. До фігур протиставлення належать антитеза та оксюморон.

III. Ф, пов'язані з відхиленням від певних комунікативно-логічних норм оформлення фрази, - так звані риторичні фігури: звертання, запитання, заперечення, оклику

3. Навчання мови на основі тексту.

Текст-це об’єкт лiнгвiстики. А лiнг-це наука про мову i мовлення.

Лiнгв тексту- це наука, що дослiдж текст, його семантику i структуру, смисловi категорiï i особл-тi функцiонування у мовленнi.

Сам текст стосується не так мови, як мовлення.

Текст з одного боку продукт рiзних галузей мовноï комун-iï. По-друге текст це сукупнiсть категорiй, якi виявл-ся в його структурi i змiстi. По-третє текст це сукупнiсть мовностилiст засобiв.

Текст розгляд-ся учнями з позицiï текстотворення. Вiн є об’єктом дiяльн-тi людини. Текст-це явище культури.

Феномен тексту мiститься в його багатоаспект-тi. Текст трактують як iнформ-ий простiр, як мовл твiр, як знакову послiд-ть.

Текст-писемн або усний мовлен массив, що становить лiнiйну послiд-ть висловлень (речень), об’єднаних смисл i формально грам-ми зв’язками, спiльн тематичною i сюжетною заданiстю.

Текст-це результат мовл процессу, реалiз-го автором у виглядi конкр усного чи писемн мовлення. У процесi творення тексту врах-ся теми, цiлi, задуми, композицiя.

Класиф-iя тексту:

- за хар-ом авторства: а)первиннi; б)оригiнальнi; в)вториннi

- за способом розгортання тексту: а)моноперспективнi (в однiй часовiй площинi); б)полiперспективнi

-за спос передачi змiсту: а)неперевнофабульнi; б)перервнофабульнi

Є актуальною задача вивчення тексту, як основної одиниці мовленнєвої діяльності. Вирішальне значення при такому аналізі набуває людський фактор - вивчення взаємодії тексту з особистістю комуніканта в конкретних умовах спілкування. Для організації мовленнєвої діяльності необхідні знання, як основних етапів, так і процесу мовленнєвомислячої діяльності комунікантів вцілому.

Оскільки текст є основною одиницею мовленнєвої діяльності, то проблема текста у зв'язку з навчанням іноземній мові відноситься до найважливіших і принципіальних.

Цілий ряд задач, такий як вербальний вплив на людину в процесі навчання, виховання, перебудова вищої та шкільної освіти, тісно зв'язані з розробкою комунікативного підходу до мови, вивченням функціонування мови в процесі міжособистісної, масової та чоловіко-машинної комунікації.

Приклади вправ:

а) в наступних групах речень знайдіть повтори і скажіть, чим вони виражені;

б) вкажіть займенникові заміни в цих уривках;

в) в наступних парах речень заповніть пропуски займенниками, які за змістом пов'язані зі словами і виразами, які виділені в попередньому контексті;

г) побудуйте з цих речень чотири фразові єдності, кожна з яких буде об'єднана синонімічним (антонімічним) зв'язком;

д) проаналізуйте наведені пари слів і визначте в кожному випадку більш загальні (широкі) чи вузькі (конкретні) поняття;

е) вкажіть в списку пари слів, які виражають відношення понять за принципом "ціле - частина" (рід - вид, причина - наслідок, дія - діяч).

БІЛЕТ № 6

1. Актуальні проблеми сучасного мовознавства.

Мовознавство, або лінгвістика (від лат. lingua "мова"), - наука про природну людську мову загалом і мови світу як її представників.

Ситуація в мовознавстві-постійні, безперервні методологічні перевороти. Різні течії і напрями суч.мовознавства перебувають у допольнювальних відношеннях.

Когнітивнв лінгвістика-мовознавчий напрям,який функціонування мови розглядає як різновид пізнавальної дія-сті а когнітивні механізми та структури людської свідомості досліджує через мовні явища. Когн. Лінгв. Є складовою когнітології – науки про пізнання. В основі поняття концепт-мисленнєвий прообраз певного уявлення про обєкт (обєкт-мовга одиниця)

Безумовно, не все в когнітивістиці витримає перевірку часом. Когнітивістів нині критикують за відхід від проблеми значення, підміну значення значно ширшим поняттям інформації, а також за звуження (вузьке розуміння) поняття антропоцентричності, що теж зводиться до чистої інформації, тоді як насправді найважливішою рисою людського інтелекту є воля, яку когнітивісти ігнорують. Синтактика символів, якою когнітивісти найчастіше обмежуються, не може адекватно відобразити ментальність людини.

Комунікативна лінгв-ка напрям сучасного мовоз-ва, вивчає мовне спілкування, що склад з компонентів: мовець ,адресат повідомлення, контекст, код(засоби) спілкування. Важливим чинником у спілкуванні є дотримання мовленнєвого етикету(система стійких норм спілкування). Виробилися стереотипи мовленнєвої поведінки –звертання, привітання, прощання..

З проблемою комунікації пов'язана низка нових тем, що привернули увагу дослідників в останні роки. Серед них можна назвати такі: лінгвістика брехні (особливо популярна в Німеччині), особистість комунікан-та (досліджується типологія мовних особистостей, де виділяють, з одного боку, поняттєво-логічний тип, асоціативний тип і тип «хамелеон», який здатний набувати ознак як першого, так і другого типів, а з іншого боку — авторитарний і демократичний типи, а також такі мовні типи, як типовий учитель, типовий професор, типовий лікар, типовий студент, типовий українець, грузин, італієць тощо).

Предметом сучасної лінв-ки стали й перешкоди ефективності спілкування, так званий кумунік-ий шум, збої, тобто різноманітні помилки, надто велика метафоричність, паузи, непослідовність, розбіжність обсягу внутр словника в комуніканта, його психічні особливості (емоційність, хар-р, темперамент)

Пошуки нових теорій, здатних повніше і точніше описати мову, тривають і нині. Робляться спроби створення цілісної інтегральної концепції мови. Такою теорією, дехто вважає, стане синергетична парадигма мови, в основі якої лежить філософська концепція синергетики [Базылев 1998]. Синергетика —сучасна філософська теорія самоорганізації, проблема синергетики мови і мовлення стане однією з центральних проблем мовознавства XXI ст.

2. Родовий та жанрово-видовий поділ літератури.

У найзагальнішому сенсі література поділяється на поезію та прозу. Трьома традиційними родами літе-и є: Епос - один із трьох родів літератури, відмінний за своїми ознаками, від лірики та драми: 1. масштабність худ відтворення, тлумачення дійсності. 2. епічність (розповідність). 3. сюжетність (переказ дій). 4. наявність хар-ів персонажів через вичнки яких розкрив динамика. 5. Вкл в себе віршовану, прозову розповіді. Лірика: 1. вираж внутр життя людини (переживання, роздуми). 2. не має сюжетності, розповідності. 3. ліричне «я» безпосередньо виражена худ свідомість автора. Лірика співпадає в поняттям «поезія». Драма – заснована на імітації, моделюванні дії, признач для відстворення на сцені. Існують ще і міжродові форми: байки (віршована, розповідь, дії героїв), поема (почуття, розвопідь) + поза родові форми (виражені не в повну міру особливості епосу, драми, лірики – нариси, есеїстка).

Предметом ретельної уваги дослідників є проблема літ родів і жанрів. Поряд з поняттям «жанр» уживається ще й поняття «вид». Терміном «жанр» нерідко позначають рід («ліричний жанр»), вид («жанр повісті») і різновид («епічна драма»). А втім, у перекладі з фр жанр — це є рід і вид. Більш логічною видається триступенева родо-жанрова класифікація: рід — жанр — жанровий різновид.Рід — це спосіб вираження художнього змісту або, як конкретизує це визначення В. Халізєв, — сукупність «принципів формальної організації творів, що визначаються властивостями як предмета зображення, так і художнього мовлення». Жанр — це історично сформований тип художнього твору, який синтезує характерні особливості змісту та форми певного виду творів, має відносно сталу композиційну будову, яка постійно розвивається та збагачується. Саме визначення жанру настроює читача на певний зміст. У такому розумінні жанрами є епопея, роман, новела, поема, медитація, ода, трагедія, водевіль тощо. Частина жанрів поділяється на жанрові різновиди. За змістовим принципом, наприклад, роман ділиться на такі жанрові різновиди: історичний, філософський, політичний, родинно-побутовий і т. д. Поема може бути героїчною, сатиричною, бурлескною; трагедія — міфологічною, історичною, романтичною. Окремі жанри, переважно ліричні (оди, гімни, ліричні портрети), жанрових різновидів не мають. Кожна доба в розвиткові літератури має свої найбільш поширені жанри.

Рід — це спосіб вираження художнього змісту або, сукупність «принципів формальної організації творів, що визначаються властивостями як предмета зображення, так і художнього мовлення».

Жанр — це історично сформований тип художнього твору, який синтезує характерні особливості змісту та форми певного виду творів, має відносно сталу композиційну будову, яка постійно розвивається та збагачується. Частина жанрів поділяється на жанрові різновиди. За змістовим принципом, наприклад, роман ділиться на такі жанрові різновиди: історичний, філософський, політичний, родинно-побутовий і т. д.

Трьома традиційними родами літе-и є: епос, лірика та драма.

Епос (грец. εποζ — слово, мова, розповідь) — один із трьох родів літератури, відмінний за своїми ознаками, від лірики та драми.

Основні особливості епосу:

- розповідь про події як такі, що вже відбулися;

- зображення людини через її вчинки, поведінку, особливості мови тощо;

- описи різних видів;

- рівний («епічний») тон викладу;

- менш інтенсивне, ніж у ліриці використання образотворчих засобів;

- прозова форма (крім байки).

Залежно від масштабів зображення подій і доль розрізняють три групи епічних жанрів. До великих жанрів належить епопоея і роман, до середніх-повість, малі жанри репрезентують новела, оповідання, есе, нарис, фейлетон, памфлет, міф, легенда, притча, казка.

Епопея-значний за обсягом монументальний твір епічного змісту, в якому широко і всебічно відтворено епохальний перелом у житті цілого народу (часом багатьох народів), відображені події, що мають вирішальне значення для багатьох поколінь.

Роман— великий епічний жанр, в основі якого лежить зображення приватного життя людини в нерозривному зв'язку із суспільним розвитком. За змістом — це може бути історичний роман («Роксолана» П. Загребельного), соціально-психологічний роман («Собор» О. Гончара), воєнно-патріотичний роман («Прапороносці» О. Гончара), мемуарний роман («Третя Рота» В. Сосюри) тощо.

Повість — епічний твір середньої жанрової форми. Частіше за все говорять про її проміжне становище між романом і оповіданням, нечіткість і розмитість жанрових меж. У ній розкривається людська доля, взаємини героя з навколишньою дійсністю.

Нове́ла— невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією.

Оповідання — невеликий прозовий твір, сюжет якого заснований на певному (рідко кількох) епізоді з життя одного (іноді кількох) персонажа.

Нарис — малий художньо-публіцистичний жанр, у якому автор зображує дійсні події та факти.

Фейлетон (франц. feuilleton, від feuil- лист, аркуш) — невеликий за обсягом твір художньо-публіцистичного характеру, написаний на злободенну тему, що розкривається в гумористичному плані.

Памфлет — художньо-публіцистичний твір, що в гостросатиричній формі викриває злободенні явища суспільного життя.

В українській літературі відомі памфлети Лесі Українки («Голос однієї російської ув'язненої»), І. Франка («Воскресіння чи по-гребіння»), памфлети Я. Галана.

Притча— короткий фольклорний або літературний розповідний твір повчального характеру, орієнтований переважно на алегоричну форму доведення змісту етичних цінностей буття.

Міф — невеликий твір розповідного характеру, в якому віддзеркалилися уявлення колективної (переважно первісної) свідомості про навколишній світ, його походження та систему взаємозв'язків значущих елементів світобудови.

Легенда фольклорний або літературний твір, що містить розповідь на фантастичну тему. Окремі мотиви релігійних легенд і переказів містяться в «Енеїді» І. Котляревського,

Казка — малий епічний жанр, корені якого сягають в усну народну творчість. В основу казки покладено вигадані, фантастичні чи авантюрні події. Кінцівка є переважно оптимістичною: добро перемагає зло.

Долучилися до цього жанру й українські письменники, передусім Марко Вовчок («Кармелюк»,

Лірика – один із трьох основних літературних родів, у якому навколишня дійсність зображується шляхом передачі почуттів,. настроїв, переживань, емоцій ліричного героя чи автора.

Основні особливості лірики:

- вираження почуттів і роздумів, викликаних зовнішніми обставинами;

- елементи розповіді, описи;

- висока образність і емоційність;

- інтенсивне використання образотворчих засобів;

- стислість викладу;

- віршова форма;

- малий обсяг.

Важливим компонентом ліричного твору є ліричний герой.

Ліричний герой – один із засобів вираження ліричного. Це умовна дійова особа, яка виражає настрої та думки, втілені в художньому творі. Часто це – сам поет.

Тематичний поділ ліричних творів:

- філософська (роздуми про сенс людського життя);

- громадянська (суспільно-політична) (розуміння поетом сучасного йому життя і ставлення до нього);

- пейзажна (ставлення до природи, описи природи допомагають у розкритті думок і почуттів, психологічного стану героя);

- інтимна (любовна) (почуття і переживання, пов,язані з особистим життям людини).

Епіталама— весільна пісня на честь молодого подружжя, що була поширена в античності. Виконувалася хором хлопців та дівчат перед шлюбними покоями молодих.

Дифірамб— урочиста хорова пісня, присвячена богові Діонісу, пізніше — іншим богам та героям. За своїм піднесеним характером наближається до жанрів оди й гімну.

Ода (гр. “пісня”) – урочистий твір уславлення, писаний на честь якоїсь видатної особи чи події, виражаються почуття поваги, захоплення.

Еле́гія— один із жанрів лірики медитативного, меланхолійного, почасти журливого змісту.

Думка —жанр короткого ліричного вірша елегійного (іноді баладного) змісту.

Гімн - урочистий музичний твір програмного звучання.

П. Куліша («Гімн єдиному цареві», «Гімн єдиній цариці»).

Послання — епістолярно-публіцистичний вірш, написаний у формі звернення до певної реально існуючої особи. вірші Т. Шевченка «Гоголю», «Марку Вовчку», «До Основ'яненка»,

Пісня— вірш ліричного або ліро-епічного характеру, мелодичний за своїм інтонаційним малюнком і призначений для співу.

Медитація (лат. meditatio — роздум) — вірш філософського змісту, в якому автор передає свої глибокі роздуми про деякі важливі проблеми, інколи глобального значення (життя і смерть, дружба і кохання, людина і природа).

Драма (від грец. δρδμα — дія) — літературний рід, що зображує дійсність безпосередньо через висловлювання та дію самих персонажів. Генетично драма пов'язана із народними обрядовими дійствами.

Особливості драматичних творів:

- зображення людини через її вчинки, поведінку, висловлювання;

- рушій дії – гострий конфлікт;

- відтворення подій як живого процесу, що протікає в даний момент;

- діалогічний виклад художнього матеріалу;

- поділ тексту на дії, картини, яви;

- наявність ремарок;

- призначення твору для вистави на сцені;

- прозова форма (зрідка – віршова).

Трагедія— це драматичний твір, що ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, яка прагне максимально втілити свої творчі потенції, і об'єктивною неможливістю їх реалізації. Карпенка-Карого («Сава Чалий»),

Комедія— це драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні й побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині. І. Карпенко-Карий – «Хазяїн», «Мартин Боруля», «Сто тисяч»

Трагікомедія — драматичний жанр, якому властиві риси одночасно і трагедії, і комедії.

Інтермедія — жанр невеликої комічної п'єси або сцени, яку виконували між діями основної драми.

Водевіль — жанр легкої комедійної п'єси, в якій драматична дія поєднується з музикою, піснею-куплетом, танцями.

Драма — це п'єса з гострим конфліктом соціального чи побутового характеру, який розвивається в постійній напрузі. «Одержима» Лесі Українки

Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 209; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 46 47 48 49 505152 53 54 55 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!