Політичне насилля класифікують
· за ступенем жорстокості,
· способом обґрунтування,
· ставленням до актів насилля суспільства.
Політичне насилля класифікують також за його суб’єктами на
· індивідуальне
· і колективне.
Політичне насилля поділяють ще й на такі види:
• індивідуальне структуроване;
• індивідуальне неструктуроване;
• колективне структуроване;
• колективне неструктуроване.
Структуроване політичне насилля використовують за умови більш-менш чітко встановлених правил, тоді як неструктуроване хаотичніше, чиниться поза будь-якими правилами, пов’язане з авантюрними діями різного характеру.
Класичним зразком структурованого політичного насилля є поширені феодальні відносини (між феодалом і його підлеглими).
Прикладів індивідуального структурованого політичного насилля так само багато, особливо там, де надмірну владу перебирають на себе окремі політики, лідери політичних партій, громадських організацій, окремі соціальні групи, групи тиску та ін.
Колективне структуроване політичне насилля здебільшого здійснюють такі організовані та сильні інститути, як армія, поліція, міліція та ін. Характерно, що насилля при цьому не просто легітимізується, а й санкціонується, підтримується державою, її органами. Так, армія, як і поліція, міліція, спецпідрозділи, завжди має здебільшого державну символіку, що підтверджує їх продержавну політичну спрямованість і підпорядкованість. Та й ієрархія підпорядкування в цих органах тримається аж ніяк не на демократичних засадах.
|
|
|
Єдине, мабуть, що може виправдати колективне структуроване насилля, полягає в тому, що воно покликане підтримувати стабільність державних інститутів, держави загалом. У цьому разі воно фактично вже мало подібне на насилля як таке, у тому числі й політичне.
Неструктуроване колективне політичне насилля, навпаки, ставить за мету розхитати стабільність державних органів, власне держави. Це — бунти, страйки, повстання, масові безладдя, учасники яких ідентифікують себе не з державою, як при структурованому колективному насиллі, а з народом або певною його великою частиною. Психологічно це виправдано, позаяк тоді можна виправдати і найнедостойніші, аморальні дії і вчинки. У реальній політичній практиці це робиться надто часто.
Характерно, що неструктуроване колективне політичне насилля спочатку постає як хаотичне, спонтанне, кимось спровоковане, але пізніше, і особливо після певних політичних перемог, поступово структурується, набуває продержавного забарвлення. Так, революційна армія з часом стає регулярною, поліція — народною.
Форми політичного насилля
|
|
|
тероризм, масові вбивства, репресії, геноцид.
Їх антигуманна, аморальна сутність загальновідома. Ці форми політичного насилля надзвичайно поширилися, зажили популярності.
Політичне насилля притаманне нестабільним, авторитарним, тоталітарним суспільствам і значно меншою мірою — демократичним. Це пояснюється тим, що демократичні режими відкидають політичне насилля як засіб вирішення проблем, позаяк люди з високим рівнем свідомості завжди можуть знайти спільну мову, досягти узгодженості думок і дій.
В умовах авторитарного, тоталітарного режиму вважається, що люди просто не здатні діяти раціонально, сумлінно, з користю для себе та інших. Вони, мовляв, від природи несвідомі, тупі, агресивні, а тому над ними треба владарювати, підкоряти більшість волі меншості.
Іноді за будь-яких політичних режимів політичне насилля виправдовують тим, що хтось (партія, організація, група) вважає себе своєрідною месією. Наприклад, більшовики, комуністи, націонал-демократи вказували і вказують “правильний” шлях, яким мають іти всі, діяти так, як діють ті, хто, між іншим, не лише виправдовує, а й чинить насильство.
У демократичному режимі на відміну від інших політичних режимів насилля найчастіше відсутнє, позаяк життя суспільства організовано на основі чітких правових і моральних норм. Це, однак, не означає, що в демократичному суспільстві абсолютно немає або не може бути політичного насилля як такого, адже ідеального співвідношення інтересів, їх узгодження в такому суспільстві досягти фактично неможливо.
|
|
|
Слід зважати й на те, що побудувати владу абсолютно без насильства так само нікому і ніколи не вдавалося. Тому питання правомірного політичного насильства, його можливості, форм завжди було актуальне. Мало того, політичне насильство часто цілком виправдане, а то й необхідне. Виразним прикладом цього є боротьба з тоталітарним режимом, який у власних інтересах сам щонайпотужніше використав політичне насилля проти мільйонів власних громадян, не просто принижуючи, підкоряючи їх, а позбавляючи життя.
Насилля є виправданим методом політичної боротьби і діяльності справді у виключних випадках, але його необхідно поставити в жорсткі юридичні та моральні межі, позаяк воно за багатьох умов і обставин породжує атмосферу страху, нестабільність, принижує, дегуманізує особистість, робить її об’єктом політичних маніпуляцій.
Насилля може здійснюватися
|
|
|
· зверху (влада, держава, еліти, окремі політики — керівники держави)
· і знизу (громадяни, соціальні групи).
Насилля зверху найчастіше має на меті збереження і відновлення відносин владарювання і підпорядкування. У такому насиллі зацікавлені насамперед ті, хто має реальну владу.
Класичними зразками політичного насилля знизу є боротьба широких мас за права і свободу, що в будь-якому суспільстві має позитивний характер. Отже, політичне насилля — невіддільний атрибут політичного життя, воно завжди конкретне й адресне, а тому його розгляд і аналіз так само мають бути відповідні.
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 98; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!