Обов’язком громадян є шанування державних символів України (прапор, герб, гімн). За глумлення над державною символікою передбачена кримінальна відповідальність.
Обов’язком громадян є не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки (ст. 66). Цей обов’язок конкретизовано в Законах України “Про охорону навколишнього природного середовища” і “Про охорону і використання пам’яток історії та культури”.
Одним з обов’язків громадян України є сплачувати податки й збори, встановлені законом (ст. 67). Податки є одним з джерел фінансування державою оборони, освіти, науки, системи охорони здоров’я, соціального забезпечення громадян. Тому сплачувати податки необхідно. Ухилення від сплати податків тягне за собою адміністративну відповідальність громадян.
Нарешті, обов’язком громадян є обов’язок неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права й свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68). Цей останній обов’язок, визначений в Конституції, дуже добре демонструє, що не можуть існувати безмежні права і свободи. Здійснення прав і свобод однією людиною своєю межою має права і свободи іншої людини.
Але крім такого обмеження прав і свобод людини, яке виходить з самої їх суті, є ще такі обставини, коли держава вимушена обмежувати гарантовані Конституцією права і свободи. Наприклад, під час війни свобода преси буде обмежена воєнною цензурою; у період стихійного лиха, скажімо, такого, як повінь у Закарпатті, державні органи можуть залучити громадян до участі у боротьбі з ним. І хоча використання примусової праці заборонено Конституцією (ч. 3 ст 43), у даному випадку праця громадян не розглядається як примусова.
|
|
|
Конституція України (як і міжнародне законодавство з прав людини) передбачає можливість ситуацій, в яких держава буває вимушена відійти від своїх зобов’язань і обмежити певні права людини. Але ніяка ситуація не може виправдати обмеження державою деяких прав людини, таких, наприклад, як право на життя, на свободу думок і совісті та ін. В зв’язку з цим конституційні права людини розподіляють на необмежені і обмежені.Необмежені права людини – це права, які держава не може обмежити, вони належать людини в повному обсязі за будь-яких обставин.
Обмежені права людини – це права, які в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть зазнати деяких обмежень обсягу їх використання із зазначенням строку дії цих обмежень. Стаття 64 Конституції України містить повний перелік необмежених прав.
Слід зазначити, що обмеження – це не ліквідація і не скасування цих прав, а лише тимчасове зменшення можливості їх повної реалізації. Конституція України визначає, що права людини є нескасованими, тобто під час прийняття нових законів або внесення змін до Конституції і діючих законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод або їх скасування чи обмеження. Разом з тим, Конституція перелік прав і свобод, вміщений у ній, визнає невичерпним, тобто вона передбачає можливість появи в майбутньому нових прав і свобод.
|
|
|
На закінчення цього розділу хотілося б відзначити, що права і свободи людини постійно перебувають у центрі громадсько-політичної дискусії сучасного суспільства. Вони мають як палких прихильників, так і не менш палких опонентів.
Деякі з опонентів пропонують тим чи іншим способом переглянути сучасне розуміння прав людини. Одні права їм подобаються і вони визнають їх “справжніми”, інші – їм не подобаються і вони пропонують їх визнати “несправжніми” і відкинути.
Всесвітня конференція з прав людини, яка проходила у 1993 році у Відні, у своїй Декларації проголосила, що міжнародне співтовариство у розумінні прав людини виходить з визнання таких принципів, як: універсальність, об’єктивність, невибірковість, взаємозалежність і рівність цих прав. Це означає, що права людини об’єктивно належать всім людям, вони взаємопов’язані та рівні у своєму значенні, і не підлягають вибірковому ставленню.
|
|
|
40. Конституційно-правовий статус національних меншин в Україні.
Побудова в Україні правової держави пов'язана, зокрема, з необхідністю урахування національно-етнічного чинника у правовому регулюванні, оскільки її обов'язковою ознакою є реальне правове забезпечення та захист прав не лише особи, а й окремих національно-етнічних спільнот. Правовий статус національних меншин в Україні регулює Конституція України, Закон України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 року, прийняті на їх підставі інші законодавчі акти, а також міжнародні договори України.
Згідно ст.11 Конституції України держава сприяє розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Відповідно до ст.53 Конституції України громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства [1]. Якщо міжнародним договором України встановлено інші положення ніж ті, які містяться в законодавстві України про національні меншини, то застосовуються положення міжнародного договору [2].
|
|
|
Правовий статус (від лат. status - становище) - це сукупність прав і обов'язків фізичних та юридичних осіб [6, с.44]. Під правовим статусом національних меншин в Україні розуміють гарантований державою, врегульований її законодавством стан громадян України, які не є за національністю українцями, що забезпечує рівність їх прав і свобод, можливість вільного користування своїми національними надбаннями в усіх галузях суспільних відносин [5, с.371].
Відповідно до Закону України «Про національні меншини в Україні» до національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою [2].
Актуальність даного питання в Україні характеризується наявністю конфліктних ситуацією з національними меншинами. Наприклад, татарським населенням в Криму.
Деякі аспекти правового статусу національних менших стали предметом досліджень, зокрема, В.П. Колісника в дисертації „Конституційно-правові проблеми регулювання міжнаціональних відносин в Україні в умовах становлення правової держави" [3] та Я.В. Лазура в дисертації „Правове регулювання національно-культурної автономії: світовий та вітчизняний досвід" [4].
В.П. Колісник визначає, що до складу конституційно-правового статусу національних меншин входять такі основні елементи (компоненти) або складові частини: а) принципи правового статусу національних меншин; б) основні права національних меншин; в) основні обов'язки національних меншин; г) гарантії реалізації прав національних меншин.
До головних елементів механізму реалізації прав національних меншин віднесено: 1) систему вітчизняних законодавчих актів, які закріплюють правовий статус національних меншин; 2) систему міжнародно-правових документів стосовно статусу національних меншин, підписаних і ратифікованих Україною; 3) правові акти державних органів виконавчої влади, спрямовані на забезпечення національної самобутності та задоволення національно-культурних потреб представників різних національних меншин; 4) державні органи загальної та спеціальної компетенції, які безпосередньо займаються проблемами розвитку національних меншин, здійснюють контроль за дотриманням чинного законодавства в сфері міжнаціональних відносин та національно-культурного розвитку; 5) систему громадських організацій і рухів, покликаних сприяти задоволенню національно-культурних потреб національних меншин; 6) цільові програми національно-культурного відродження націй і народностей; 7) спеціальні фонди розвитку національних меншин [3, с.16].
Проблеми регулювання етнонаціонального розвитку, вироблення оптимальних моделей міжетнічної взаємодії, запобігання конфліктогенним ситуаціям актуальні для багатьох країн. Протягом тривалого часу уряди цих країн шукають шляхів законодавчого супроводу етнонаціонального розвитку. Зокрема, дані проблеми існують в багатьох державах Європи, в тому числі Франції, Англії та ін.
Досвід зарубіжних країн слід розглядати у двох контекстах: 1) формування теоретико-концептуальних засад розвитку поліетнічного суспільства, які є основою для вибудови політико-правового поля (законодавчої бази) вирішення етнічних проблем, котрі супроводжують суспільні процеси у країнах з поліетнічним складом населення; 2) конкретної практики вирішення тих чи тих проблем у конкретних історичних умовах.
Отже, права національних меншин є невід'ємною складовою прав людини. Потреба належного забезпечення прав національних меншин та надання їм відповідного правового статусу, сприймається як необхідність міжнародною спільнотою. Вдосконалення чинного законодавства Україні щодо правового статусу національних меншин потребує врахування законодавства та практики іноземних держав.
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 148; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!