Функції та повноваження Кабінету Міністрів України
Кабінет Міністрів України відповідно до ст. 116 Конституції України:
· забезпечує державний суверенітет і економічну самостій-ність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Прели дента України;
· вживає заходів щодо забезпечення прав та свобод людини і громадянина;
· забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;
· розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;
· забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;
· розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;
· здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і на-і ідональної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;
· організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;
· спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів никонавчої влади;
12) утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;
|
|
|
13) призначає на посади та звільняє з посад за поданням 11 рем'єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України;
14) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України.
Законом України «Про Кабінет Міністрів України» визначено повноваження останнього у сферах.
— економіки та фінансів;
— соціальної політики, охорони здоров'я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій;
— правової політики, законності, забезпечення прав та свобод людини і громадянина;
— зовнішньої політики;
— національної безпеки та обороноздатності;
— вдосконалення державного управління та державної служби. Кабінет Міністрів України може в разі потреби передавати
деякі свої повноваження центральним та місцевим органам виконавчої влади, якщо це не заборонено законом, з одночасною передачею їм фінансових і матеріальних ресурсів, необхідних для належного виконання таких повноважень.
|
|
|
Кабінет Міністрів України контролює здійснення переданих ним повноважень, несе відповідальність за результати їх здійснення.
Кабінет Міністрів України спрямовує і координує діяльність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які забезпечують проведення державної політики у відповідних сферах суспільного та державного життя, виконання Конституції та законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, додержання прав та свобод людини і громадянина.
Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади відповідальні перед Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні йому.
Кабінет Міністрів України затверджує граничну чисельність працівників міністерств та інших центральних органів виконавчої влади в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України для утримання органів виконавчої влади.
Кабінет Міністрів України може скасовувати акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади повністю чи в окремій частині.
Кабінет Міністрів України спрямовує і координує діяльність Ради міністрів Автономної Республіки Крим щодо виконання Конституції та законів України, актів Президента України,
|
|
|
постанов Верховної Ради України і актів Кабінету Міністрів України на території Автономної Республіки Крим. Кабінет Міністрів України має право одержувати від Ради міністрів Автономної Республіки Крим інформацію з питань її діяльності.
Рада міністрів Автономної Республіки Крим підзвітна та підконтрольна Кабінетові Міністрів України з питань виконання нею державних функцій і повноважень.
Кабінет Міністрів України спрямовує і координує діяльність місцевих державних адміністрацій щодо виконання Конституції та законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, актів Кабінету Міністрів України, органів виконавчої влади вищого рівня, здійснення на відповідній території інших наданих місцевим державним адміністраціям повноважень.
Кабінет Міністрів України на своїх засіданнях розглядає питання призначення на посаду або звільнення з посади голів місцевих державних адміністрацій і вносить на розгляд Президента України відповідні подання.
Кабінет Міністрів України одержує від місцевих державних адміністрацій інформацію про їх діяльність, регулярно заслуховує звіти голів державних адміністрацій з питань їх діяльності. У разі неналежного виконання головою місцевої державної адміністрації покладених на нього повноважень Кабінет Міністрів України має право притягнути його до дисциплінарної відповідальності або звернутися до Президента України з поданням про звільнення його з посади.
|
|
|
Кабінет Міністрів України затверджує типовий регламент місцевих державних адміністрацій, рекомендаційний перелік управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій і типові положення про них, визначає граничну чисельність та фонд оплати праці працівників місцевих державних адміністрацій, в тому числі їх апаратів, і витрати
на їх утримання.
Кабінет Міністрів України може скасовувати акти місцевих державних адміністрацій повністю чи в окремих частинах.
Законом також визначено повноваження Кабінету Міністрів України у відносинах з державними господарськими об'єднання ми, підприємствами, установами та організаціями Щодо правовідносин Кабінету Міністрів України із Прези дентом України, то відповідно до Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України є відповідальним перед Президентом України у межах, передбачених Конституцією України, та керується у своїй діяльності указами Президента України, виданими на основі та на виконання Конституції і законів України.
Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених пунктами 5, 18, 21 і 23 ч. 1 ст. 106 Конституції України, скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання.
Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених п. 5 ч. 1 ст. 106 Конституції України, щодо призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і Міністра закордонних справ України. Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених п. 23 ч. 1 ст. 106 Конституції України, щодо утворення судів у визначеному законом порядку скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і Міністра юстиції України. Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених пунктами 18 та 21 ч. 1 ст. 106 Конституції України, скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання, який визначається Прем'єр-міністром України.
Загальна тривалість процедури скріплення акта Президента України підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання, не може перевищувати трьох робочих днів з моменту надходження такого акта до Секретаріату Кабінету Міністрів України.
У разі якщо Прем'єр-міністр України, міністр, відповідальний за акт та його виконання, вважають неможливим скріплення підписами акта Президента України, вони повертають такий акт із викладенням у супровідному листі мотивів своїх рішень у строки, зазначені вище для скріплення акта Президента України.
Акти Президента України, що стосуються внесення змін і доповнень до актів Президента України, виданих у межах повноважень, передбачених пунктами 5, 18, 21 і 23 ч. 1 ст. 106 Конституції України, та скріплених підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання, або про скасування чи визнання їх такими, що втратили чинність, підлягають скріпленню підписами тих самих посадових
осіб.
Акти Президента України, що скріплені підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання, офіційно оприлюднюються на загальних підставах із зазначенням посадових осіб, підписами яких скріплені ці акти.
Кабінет Міністрів України взаємодіє з Радою національної безпеки і оборони України, Секретаріатом Президента України, консультативними, дорадчими та іншими допоміжними органами і службами, що утворюються Президентом України.
Посадові особи апарату Ради національної безпеки і оборони України, Секретаріату Президента України, консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів і служб, що утворюються Президентом України, не мають права давати доручення Кабінету Міністрів України, членам Кабінету Міністрів України та втручатися в їх діяльність.
Новелою у відносинах між Кабінетом Міністрів України та верховною Радою України є встановлення години запитань. Так, у дні проведення пленарних засідань Верховної Ради України щотижня відводиться час для запитань членам Кабінету Міністрів України (година запитань до Уряду). День, тривалість та порядок проведення години запитань до Уряду визначаються Регламентом Верховної Ради України.
У проведенні години запитань до Уряду у Верховній Раді України бере участь Кабінет Міністрів України в повному складі, крім тих його членів, які не можуть бути присутніми з поважних причин.
Під час проведення години запитань до Уряду члени Кабінету Міністрів України відповідають на запитання народних депутатів України, депутатських фракцій. Народні депутати України, депутатські фракції можуть заздалегідь письмово повідомляти членів Кабінету Міністрів України про запитання, які їм
буде поставлено.
Під час проведення години запитань до Уряду порушуються лише питання, що належать до компетенції Кабінету Міністрів України та центральних органів виконавчої влади.
Член Кабінету Міністрів України відповідає на запитання в межах його компетенції. У разі потреби його відповіді можуть бути доповнені іншими членами Кабінету Міністрів України.
Година запитань до Уряду транслюється у прямому ефірі першими загальнонаціональними каналами телебачення і радіомовлення.
Кабінет Міністрів України може бути позивачем та відпові дачем у судах загальної юрисдикції.
Інтереси Кабінету Міністрів України у судах загальної юрисдикції представляє Міністерство юстиції України, якщо інше не передбачено законами або актами Кабінету Міністрів України.
Органи виконавчої влади, державні підприємства, установи та організації зобов'язані на вимогу Кабінету Міністрів України або Міністерства юстиції України в установлений ними строк подати матеріали, необхідні для розгляду справ у судах.
Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції та законів України взаємодіє з Національним банком України, інши ми державними органами з питань, що належать до його компе тенції.
Кабінет Міністрів України спрямовує діяльність органів виконавчої влади на сприяння ефективному функціонуванню та розвитку місцевого самоврядування, додержання визначених законом прав органів місцевого самоврядування, забезпечує взаємодію центральних і місцевих органів виконавчої влади з органами місцевого самоврядування у вирішенні питань місцевого значення, зокрема економічного, соціального та культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць.
Кабінет Міністрів України безпосередньо або через органи виконавчої влади забезпечує реалізацію передбачених законом прав об'єднань громадян. Кабінет Міністрів України розглядає пропозиції об'єднань громадян з питань, що належать до його компетенції.
Організаційною формою роботи Кабінету Міністрів України є його засідання, на яких Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції та законів України здійснює свої повноваження, приймаючи рішення більшістю голосів від загального складу Кабінету Міністрів України. Засідання Кабінету Міністрів України скликаються Прем'єр-міністром України. Засідання Кабінету Міністрів України вважається правомочним, якщо на ньому присутні більше ніж половина посадового складу Кабінету Міністрів України.
У разі якщо міністр не має змоги взяти участь у засіданні Кабінету Міністрів України, з правом дорадчого голосу в засіданні бере участь заступник міністра. Кабінет Міністрів України за пропозиціями членів Кабінету Міністрів України визначає осіб, які мають право брати участь у його засіданнях з пра-иом дорадчого голосу.
На засіданнях Кабінету Міністрів України головує Прем'єр-міністр України, а в разі його відсутності — Перший віце-пре-м'єр-міністр України.
Порядок денний засідання Кабінету Міністрів України затверджує Кабінет Міністрів України.
Засідання Кабінету Міністрів України стенографується, його рішення оформлюється протоколом, який є офіційним документом.
Стенограма засідання Кабінету Міністрів України є документом, що має конфіденційний характер.
Порядок проведення засідань Кабінету Міністрів України, підготовки та прийняття рішень, інші процедурні питання діяльності Кабінету Міністрів України визначаються Регламентом Кабінету Міністрів України.
Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру ішдаються у формі постанов Кабінету Міністрів України.
Акти Кабінету Міністрів України з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень Кабінету Міністрів України.
Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр України.
Право ініціативи у прийнятті актів Кабінету Міністрів України мають члени Кабінету Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації.
Проекти актів Кабінету Міністрів України готуються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.
Проекти актів Кабінету Міністрів України, що мають важливе суспільне значення та визначають права і обов'язки громадян України, підлягають громадському обговоренню в порядку, визначеному Регламентом Кабінету Міністрів України.
Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України приймаються на засіданнях Кабінету Міністрів України шляхом голосування більшістю голосів посадового складу Кабінету Міністрів України. У разі рівної кількості голосів голос Прем'єр-міністра України є вирішальним.
У разі необхідності вжиття заходів з метою запобігання виникненню надзвичайних ситуацій, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій та в інших невідкладних випадках за рішенням Прем'єр-міністра України розпорядження Кабінету Міністрів України може бути прийнято шляхом опитування членів Кабінету Міністрів України у порядку, передбаченому Регламентом Кабінету Міністрів України. Проект такого розпорядження надсилається всім членам Кабінету Міністрів України.
Постанови Кабінету Міністрів України, що визначають права і обов'язки громадян, набирають чинності не раніше, ніж з дня їх опублікування.
Розпорядження Кабінету Міністрів України набирають чинності з моменту їх прийняття.
Акти Кабінету Міністрів України включаються до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів України.
Постанови Кабінету Міністрів України публікуються в Офіційному віснику України.
Відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 106 Конституції України Президент України зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конститу-ційності.
Для забезпечення ефективної реалізації повноважень Кабінету Міністрів України, координації дій органів виконавчої влади, попереднього розгляду проектів нормативно-правових актів, проектів концепцій, інших документів, що подаються на розгляд Кабінету Міністрів України, утворюються урядові ко мотетами.
Перелік урядових комітетів та їх посадовий склад затверджує Кабінет Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України.
Члени Кабінету Міністрів України, які не входять до складу урядового комітету, можуть брати участь у роботі цього комітету з правом вирішального голосу.
У разі якщо міністр — член урядового комітету не може з поважних причин бути присутнім на засіданні, замість нього у роботі комітету може брати участь з правом вирішального голосу його заступник (за попереднім погодженням з головою комітету).
Засідання урядового комітету вважається правомочним, якщо на ньому присутні більше ніж половина його членів.
Рішення урядового комітету приймається більшістю від його посадового складу та оформлюється протоколом.
Організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне та матеріально-технічне забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України здійснює Секретаріат Кабінету Міністрів України.
Секретаріат Кабінету Міністрів України очолює Міністр Кабінету Міністрів України.
Кабінет Міністрів України для забезпечення здійснення своїх повноважень може утворювати постійні, тимчасові консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи.
109.Конституційний статус центральних органів виконавчої влади,їх функції та система:
За своїм призначенням центральні органи виконавчої влади (надалі — центральні органи) забезпечують або сприяють формуванню і втіленню в житія державної політики у відповідних сферах управління, здійснюють керівництво дорученими їм сферами і несуть відповідальність за стан їх розвитку перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України.
Центральні органи утворюються, реорганізовуються та ліквідуються Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України у межах коштів, передбачених Державним бюджетом на утримання органів виконавчої влади (п. 15 ст. 106 Конституції України). Президент України призначає за поданням Прем'єр-міністра України, голів державних комітетів, керівників інших центральних органів та припиняє їх повноваження на цих посадах (п. 10 ст. 106). Водночас для деяких центральних органів Конституція України (п. 14 ст. 106) передбачає особливий порядок вирішення кадрових питань. Так, голів Антамонопольного комітету України, Фонду державного майна України, Державного комітету телебачення і радіомовлення України призначає на посади та звільняє з посад Президент України за згодою Верховної Ради України.
Центральним органом виконавчої влади називають орган, який забезпечує проведення в життя державної політики у відповідній галузі чи сфері на всій території України, здійснює керівництво дорученою йому сферою управління, несе відповідальність за стан її розвитку та безпосередньо підвідомчий Кабінету Міністрів України або за рішенням Президента іншому центральному органу виконавчої влади1.
Міністерство - родова назва найважливіших центральних органів виконавчої влади. Вперше міністерства були утворені в країнах Західної Європи в XVI-XVII ст., в Російській імперії вони були засновані 1802 р., а в Україні під назвою «народні секретаріати» міністерства виникли влітку 1917 р.
Стаття 1. Визначення та система центральних органів виконавчої влади
1. Систему центральних органів виконавчої влади складають міністерства України (далі - міністерства) та інші центральні органи виконавчої влади.
Система центральних органів виконавчої влади є складовою системи органів виконавчої влади, вищим органом якої є Кабінет Міністрів України.
2. Міністерства забезпечують формування та реалізують державну політику в одній чи декількох сферах, інші центральні органи виконавчої влади виконують окремі функції з реалізації державної політики.
Повноваження міністерств, інших центральних органів виконавчої влади поширюються на всю територію держави.
Стаття 2. Принципи діяльності міністерств та інших центральних органів виконавчої влади
1. Діяльність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади ґрунтується на принципах верховенства права, забезпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина, безперервності, законності, забезпечення єдності державної політики, відкритості та прозорості, відповідальності.
2. Міністерства діють за принципом єдиноначальності. Інші центральні органи виконавчої влади діють за принципом єдиноначальності, якщо інше не передбачено законом.
3. Підприємства, установи та організації, що належать до сфери управління міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, не можуть здійснювати владні повноваження, крім випадків,
визначених законом.
Стаття 3. Правові засади діяльності міністерств, інши центральних органів виконавчої влади
1. Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади у своїй діяльності керуються Конституцією України ( 254к/96-ВР ), цим та іншими законами України, актами та дорученнями Президента України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства України.
2.Організація, повноваження і порядок діяльності міністерств, інших центральних органів виконавчої влади визначаються Конституцією України ( 254к/96-ВР ), цим та іншими законами України.
3. Положення про міністерства, інші центральні органи виконавчої влади затверджує Президент України.
Стаття 4. Статус і атрибути міністерств, інших центральних органів виконавчої влади
1. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади є юридичними особами публічного права.
Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади набувають статусу юридичної особи з дати внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців запису про їх державну реєстрацію як юридичної особи.
Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади припиняються як юридичні особи з дати внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців запису про державну реєстрацію їх припинення.
Стаття 5. Утворення, реорганізація та ліквідація міністерств та інших центральних органів виконавчої влади
1. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади утворюються, реорганізуються та ліквідуються Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України.
2. Члени Кабінету Міністрів України можуть вносити Прем'єр-міністрові України пропозиції щодо утворення, реорганізації або ліквідації міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.
3. Утворення, реорганізація та ліквідація міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади здійснюються з урахуванням завдань Кабінету Міністрів України, а також з урахуванням необхідності забезпечення здійснення повноважень органів виконавчої влади і недопущення дублювання повноважень.
4. Міністерство, інший центральний орган виконавчої влади утворюється шляхом утворення нового органу влади або в результаті реорганізації (злиття, поділу, перетворення) одного чи кількох центральних органів виконавчої влади.
5. Міністерство, інший центральний орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.
6. Державна реєстрація міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади як юридичної особи здійснюється у триденний строк з дня набрання чинності актом Президента України про призначення керівника новоутвореного міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади.
Здійснення заходів щодо державної реєстрації міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади як юридичної особи покладається на керівника такого органу.
7. Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, щодо яких набрав чинності акт Президента України про їх припинення, продовжують здійснювати повноваження та функції у визначених сферах компетенції до завершення здійснення заходів з утворення міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, до якого переходять повноваження та функції міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, що припиняється, та можливості забезпечення здійснення ним цих функцій і повноважень, про що видається відповідний акт Кабінету Міністрів України.
8. Указом Президента України про ліквідацію міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади визначається орган виконавчої влади, якому передаються повноваження та функції міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, що ліквідується.
9. Порядок здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією чи ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, визначається Кабінетом Міністрів України.
Розділ II
МІНІСТЕРСТВА
Стаття 6. Міністерство
1. Міністерство є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох визначених Президентом України сферах, проведення якої покладено на Кабінет Міністрів України Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України.
2. Міністерство очолює міністр України (далі - міністр), який є членом Кабінету Міністрів України.
3. Порядок призначення на посаду та звільнення з посади, припинення повноважень на посаді міністра, а також статус міністра як члена Кабінету Міністрів України, визначаються Конституцією України ( 254к/96-ВР ) та Законом України "Про Кабінет Міністрів України" ( 2591-17 ).
Стаття 7. Завдання міністерства
1.Основними завданнями міністерства як органу, що забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох сферах, є:
1) забезпечення нормативно-правового регулювання;
2) визначення пріоритетних напрямів розвитку;
3) інформування та надання роз'яснень щодо здійснення державної політики;
4) узагальнення практики застосування законодавства, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення та внесення в установленому порядку проектів законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України;
5)здійснення інших завдань, визначених законами України та покладених на нього актами Президента України.
Стаття 8. Міністр
1. Міністр як член Кабінету Міністрів України здійснює повноваження, визначені Законом України "Про Кабінет Міністрів України" ( 2591-17 ), в тому числі щодо спрямування та координації діяльності центральних органів виконавчої влади.
Стаття 11. Апарат міністерства
1. Апарат міністерства - організаційно поєднана сукупність структурних підрозділів і посад, що забезпечують діяльність міністра, а також виконання покладених на міністерство завдань.
2. Керівником апарату міністерства є заступник міністра - керівник апарату.
3. Структуру апарату міністерства затверджує міністр.
4. Вимоги до формування структури апарату міністерства визначаються Кабінетом Міністрів України.
5. Державні службовці апарату міністерства, крім керівників самостійних структурних підрозділів апарату міністерства та їх заступників, а також працівників патронатної служби міністра, призначаються на посади та звільняються з посад заступником міністра - керівником апарату в порядку, передбаченому законодавством про державну службу.
Працівники апарату міністерства приймаються на роботу та звільняються з роботи заступником міністра - керівником апарату у порядку, передбаченому законодавством про працю.
6. Звільнення міністра не може бути підставою для звільнення державних службовців та працівників апарату міністерства, крім працівників патронатної служби міністра.
Стаття 12. Патронатна служба міністра
1. Міністр має право на формування патронатної служби міністра у межах граничної чисельності державних службовців та працівників міністерства і витрат, передбачених на утримання міністерства.
2. Патронатна служба міністра здійснює консультування міністра, підготовку необхідних для виконання завдань міністерства матеріалів, забезпечує зв'язок із посадовими особами інших органів державної влади, організацію зустрічей та зв'язків із громадськістю, засобами масової інформації, а також виконує інші доручення міністра.
3. Міністр самостійно визначає персональний склад патронатної служби міністра. Працівники патронатної служби міністра призначаються на посади та звільняються з посад міністром. Працівники патронатної служби міністра звільняються також у зв'язку із звільненням міністра.
Працівник патронатної служби міністра може бути звільнений з підстав, визначених законом про державну службу, а також за рішенням міністра.
4. До складу патронатної служби міністра можуть бути переведені державні службовці за їх згодою.
5. Державні службовці, які були переведені до патронатної служби міністра з апарату міністерства чи його територіальних органів, після звільнення з її складу поновлюються на попередній посаді або призначаються на іншу рівноцінну посаду в цьому міністерстві.
У разі неможливості поновлення державного службовця на попередній посаді або призначення на іншу рівноцінну посаду, його може бути призначено за взаємною згодою на іншу посаду в цьому міністерстві.
6. Працівники патронатної служби міністра не мають права давати доручення державним службовцям та працівникам міністерства.
7. На працівників патронатної служби поширюється дія законодавства про державну службу з особливостями, встановленими законом.
Стаття 13. Територіальні органи міністерства
1. Територіальні органи міністерства утворюються як юридичні особи публічного права в межах граничної чисельності державних службовців та працівників міністерства і коштів, передбачених на утримання міністерства, ліквідовуються, реорганізовуються за поданням міністра Кабінетом Міністрів України.
Територіальні органи міністерства можуть утворюватися, ліквідовуватися, реорганізовуватися міністром як структурні підрозділи апарату міністерства, що не мають статусу юридичної особи, за погодженням із Кабінетом Міністрів України.
Територіальні органи міністерства утворюються у випадках, коли їх створення передбачено положенням про міністерство, затвердженим Президентом України.
2. Територіальні органи міністерства можуть утворюватися в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах, районах у містах, містах обласного, республіканського (Автономної Республіки Крим) значення та як міжрегіональні (повноваження яких поширюються на декілька адміністративно-територіальних одиниць) територіальні органи (у разі їх утворення).
3. Територіальні органи міністерства діють на підставі положень, що затверджуються міністром.
Типове положення про територіальні органи міністерства затверджується Кабінетом Міністрів України.
4. Територіальні органи міністерства набувають статусу юридичної особи з дня внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців запису про їх державну реєстрацію як юридичної особи.
Територіальні органи міністерства припиняються як юридичні особи з дня внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців запису про державну реєстрацію їх припинення.
5. Керівники територіальних органів міністерства призначаються на посади за погодженням з головами місцевих державних адміністрацій та звільняються з посад міністром, якщо інше не передбачено законом.
Заступники керівників територіальних органів міністерства призначаються на посади та звільняються з посад міністром.
Інші державні службовці територіальних органів міністерства призначаються на посади та звільняються з посад керівниками територіальних органів міністерства.
Працівники територіальних органів міністерства приймаються на роботу та звільняються з роботи керівниками територіальних органів міністерства.
6. Структуру територіальних органів міністерства затверджує міністр.
Штатний розпис та кошторис територіальних органів міністерства затверджує заступник міністра - керівник апарату.
Стаття 14. Колегія міністерства та інші консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи міністерства
1. Для підготовки рекомендацій щодо виконання завдань міністерства може утворюватися колегія міністерства як консультативно-дорадчий орган.
2. До складу колегії входять міністр (голова колегії), перший заступник міністра, заступник міністра (у разі введення), заступник міністра - керівник апарату, можуть входити керівники самостійних структурних підрозділів апарату міністерства, територіальних органів міністерства, а також за згодою - представники інших державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, наукових і навчальних закладів, громадських організацій, інші особи.
3. Періодичність проведення засідань колегії визначається міністром.
4. Рішення колегії оформляються протоколом.
5. Рішення колегії можуть бути реалізовані шляхом видання відповідного наказу міністерства.
6. Типове положення про колегію міністерства затверджується Кабінетом Міністрів України.
7. Для розгляду наукових рекомендацій та проведення фахових консультацій з основних питань діяльності у міністерстві можуть утворюватися інші постійні або тимчасові консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи.
8. Рішення про утворення чи ліквідацію колегії, інших постійних або тимчасових консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів приймає міністр.
9. Кількісний та персональний склад колегії, інших консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів і положення про них затверджує міністр.
Стаття 15. Накази міністерства
1. Міністерство у межах своїх повноважень, на основі і на виконання Конституції ( 254к/96-ВР ) та законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України видає накази, які підписує міністр.
2. Накази міністерства, видані в межах його повноважень, є обов'язковими для виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими державними адміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності та громадянами.
3. Накази міністерства нормативно-правового змісту підлягають державній реєстрації Міністерством юстиції України та включаються до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів.
4. Накази міністерства, які відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються з урахуванням вимог Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності"
5. Накази міністерства, які є нормативно-правовими актами, після включення до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів опубліковуються державною мовою в офіційних друкованих виданнях.
6. Всі накази міністерства оприлюднюються державною мовою на офіційному сайті міністерства.
7. Накази міністерства, які є нормативно-правовими актами і пройшли державну реєстрацію, набирають чинності з дня офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня офіційного опублікування.
8. Накази міністерства або їх окремі частини можуть бути оскаржені фізичними та юридичними особами до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
9. Накази міністерства можуть бути скасовані Кабінетом Міністрів України повністю чи в окремій частині.
10. Скасування наказу міністерства Кабінетом Міністрів України має наслідком припинення вчинення будь-якими органами, особами дій, спрямованих на виконання скасованого наказу міністерства, здійснення повноважень, визначених цим наказом.
Розділ III
ІНШІ ЦЕНТРАЛЬНІ ОРГАНИ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ
Стаття 16. Центральні органи виконавчої влади
1. Центральні органи виконавчої влади утворюються для виконання окремих функцій з реалізації державної політики як служби, агентства, інспекції.
2. Діяльність центральних органів виконавчої влади спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів згідно із законодавством.
Стаття 17. Завдання центральних органів виконавчої влади
1. Основними завданнями центральних органів виконавчої влади є:
1) надання адміністративних послуг;
2) здійснення державного нагляду (контролю);
3) управління об'єктами державної власності;
4) внесення пропозицій щодо забезпечення формування державної політики на розгляд міністрів, які спрямовують та координують їх діяльність;
5) здійснення інших завдань, визначених законами України та покладених на них Президентом України.
2. Центральні органи виконавчої влади можуть здійснювати одне або кілька визначених частиною першою цієї статті завдань.
У разі якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають функції з надання адміністративних послуг фізичним і юридичним особам, центральний орган виконавчої влади утворюється як служба.
У разі якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління, центральний орган виконавчої влади утворюється як агентство.
У разі якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають контрольно-наглядові функції за дотриманням державними органами, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, юридичними та фізичними особами актів законодавства, центральний орган виконавчої влади утворюється як інспекція.
110.Конституційно-правовий статус місцевих органів виконавчої влади в Україні:
Виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації.
Організація, повноваження та порядок діяльності місцевих державних адміністрацій визначаються Законом України «Про місцеві державні адміністрації» від 09.04.1999 p., зі змінами і доповненнями.
Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади.
Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.
Отже, місцеві державні адміністрації здійснюють місцеве управління, під яким розуміють управлінську діяльність у місцевій територіальній одиниці, що здійснюється центральною владою або адміністрацією вищестоящого територіального рівня управління1.
Як слушно зазначає О. Ф. Фрицький, саме місцеві державні адміністрації реалізують принцип централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, покладений в основу побудови територіального устрою України2.
Особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України. Стосовно м. Киева таким законом є Закон України «Про столицю України — місто-герой Київ» від 15.01.1999 p. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 25.12.2003 р. № 21-рп/2003 Київська міська державна адміністрація є єдиним в організаційному відношенні органом, який виконує функції виконавчого органу Київської міської ради та паралельно функції місцевого органу виконавчої влади. З питань, віднесених до відання місцевого самоврядування, цей орган підзвітний і підконтрольний Київській міській раді, а з питань здійснення повноважень у сфері виконавчої влади — Кабінету Міністрів України. Київську міську державну адміністрацію має очолювати лише особа, обрана Київським міським головою, яка Президентом України призначається головою Київської міської державної адміністрації. Як голова Київської міської державної адміністрації Київський міський голова з питань здійснення виконавчої влади є відповідальним перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітним і підконтрольним Кабінету Міністрів України.
Місцеві державні адміністрації в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці забезпечують:
10) виконання Конституції, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня;
11) законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян;
12) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин — також програм їх національно-культурного розвитку;
13) підготовку та виконання відповідних бюджетів;
14) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;
15) взаємодію з органами місцевого самоврядування;
16) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.
Отже, основною функцією місцевої державної адміністрації є виконавча функція, оскільки цей орган, його діяльність безпосередньо пов'язані з практичною реалізацією виконавчої влади. Саме в областях і районах зосереджена переважна більшістьрівного роду об'єктів власності різних форм, на їх території меш-КМ більшість населення України, саме у них створюються всі ті Матеріальні та інші цінності, від наявності яких безпосередньо II нежить доля виконання всіх без винятку державних програм, ижрема Програми діяльності Уряду1.
Місцеві державні адміністрації є юридичними особами. Вони мають печатки із зображенням Державного Герба України та (коїм найменуванням, рахунки в установах банків України.
Місцеві державні адміністрації знаходяться відповідно в об-і.нмих і районних центрах, містах Києві та Севастополі.
Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій.
У межах бюджетних асигнувань, виділених на утримання иідповідних місцевих державних адміністрацій, їх голови ви-■начають структуру місцевих державних адміністрацій.
Приблизні переліки управлінь, відділів та інших структур-них підрозділів місцевих державних адміністрацій, а також ти-поііі положення про них затверджуються Кабінетом Міністрів
України.
На виконання Конституції України, законів України, актів 11 резидента України, Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, власних і делегации их повноважень голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів — накази.
Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах їх компетенції, є обов'язковими для виконання па відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами.
Місцеві державні адміністрації очолюють голови відповідних місцевих державних адміністрацій.
Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України на строк повноважень Президента України.
Кандидатури на посади голів обласних державних адміні-( і рацій на розгляд Кабінету Міністрів України вносяться Прем'єр-міністром України. Кандидатури на посади голів районнихдержавних адміністрацій на розгляд Кабінету Міністрів України вносяться головами відповідних обласних державних адміністрацій. На кожну посаду вноситься одна кандидатура.
У разі відхилення Президентом України поданої кандидатури відповідно Прем'єр-міністр України чи голова обласної державної адміністрації вносять на розгляд Кабінету Міністрів України нову кандидатуру.
Голови місцевих державних адміністрацій набувають повноважень з моменту призначення.
Повноваження голів місцевих державних адміністрацій припиняються Президентом України у разі:
9) порушення ними Конституції України і законів України;
10) втрати громадянства, виявлення факту подвійного громадянства;
11) визнання судом недієздатним;
12) виїзду на проживання в іншу країну;
13) набрання законної сили обвинувальним вироком суду;
14) порушення вимог несумісності;
15) за власною ініціативою Президента України з підстав, передбачених Законом «Про місцеві державні адміністрації» та законодавством про державну службу;
16) висловлення недовіри більшістю (дві третини) голосів від складу відповідної ради;
17) подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням.
Повноваження голів місцевих державних адміністрацій можуть бути припинені Президентом України у разі:
13) прийняття відставки голови відповідної обласної державної адміністрації;
14) подання Кабінету Міністрів України з підстав, передбачених законодавством про державну службу;
15) висловлення недовіри простою більшістю голосів від складу відповідної ради.
Повноваження голів місцевих державних адміністрацій припиняються також у разі їх смерті.
У разі обрання нового Президента України голови місцевих державних адміністрацій продовжують здійснювати свої повноваження до призначення в установленому порядку нових голів місцевих державних адміністрацій. Тобто строк повноважень го пи місцевих державних адміністрацій безпосередньо залежить під строку перебування на посту Президента України: новообраний Президент України має право призначити нових голів місцевих державних адміністрацій.
І Іерший заступник та заступники голів місцевих державних адміністрацій виконують обов'язки, визначені головами відповідних державних адміністрацій, і несуть персональну відповідальність за стан справ на дорученій їм ділянці роботи.
І Іерший заступник голови обласної державної адміністрації призначається на посаду головою обласної державної адміністрації за згодою Прем'єр-міністра України.
Заступники голови обласної державної адміністрації призна-'іаються на посаду головою обласної державної адміністрації за погодженням з відповідним віце-Прем'єр-міністром України.
Перші заступники та заступники голів районних державних адміністрацій призначаються на посади головами районних дер-іапних адміністрацій за погодженням з відповідними заступниками голів обласних державних адміністрацій.
Перші заступники та заступники голів місцевих державних адміністрацій заявляють про припинення своїх повноважень но-иппризначеним головам місцевих державних адміністрацій у день ЇХ призначення.
Керівники управлінь, відділів та інших структурних підроз-ЦІЛІВ місцевих державних адміністрацій очолюють відповідні підрозділи і несуть персональну відповідальність перед головами иідповідних державних адміністрацій за виконання покладених на ці підрозділи завдань.
Керівники управлінь, відділів та інших структурних підроз-II ні і і місцевих державних адміністрацій призначаються на по-іаду та звільняються з посади головами відповідних державних адміністрацій за погодженням з органами виконавчої влади вищого рівня в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.
Голови місцевих державних адміністрацій, їх заступники, ке-рінпики управлінь, відділів, інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій не можуть бути народними депутатами України, суміщати свою службову діяльність з іншою, u чому числі на громадських засадах, крім викладацької, науко-ік и та творчої діяльності у позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства чи іншої організації, що має на меті одержання прибутку.
Не можуть бути призначені на посади в місцеві державні адміністрації особи, які мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість непогашена або незнята в установленому законом порядку.
До відання місцевих державних адміністрацій у межах і формах, визначених Конституцією і законами України, належить вирішення питань:
14) забезпечення законності, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян;
15) соціально-економічного розвитку відповідних територій;
16) бюджету, фінансів та обліку;
17) управління майном, приватизації та підприємництва;
18) промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту і зв'язку;
19) науки, освіти, культури, охорони здоров'я, фізкультури і спорту, сім'ї, жінок, молоді та неповнолітніх;
20) використання землі, природних ресурсів, охорони довкілля;
21) зовнішньоекономічної діяльності;
22) оборонної роботи та мобілізаційної підготовки;
10) соціального захисту, зайнятості населення, праці та за
робітної плати.
Місцеві державні адміністрації вирішують й інші питання, віднесені законами до їх повноважень.
Місцеві державні адміністрації здійснюють повноваження місцевого самоврядування, делеговані їм відповідними радами.
Кабінет Міністрів України в межах, визначених законами України, може передавати місцевим державним адміністраціям окремі повноваження органів виконавчої влади вищого рівня.
Передача місцевим державним адміністраціям повноважень інших органів супроводжується передачею їм відповідних фінансових, матеріально-технічних та інших ресурсів, необхідних для здійснення цих повноважень.
В управлінні відповідних місцевих державних адміністрацій перебувають об'єкти державної власності, передані їм у встановленому законом порядку.
У разі делегування місцевим державним адміністраціям районними чи обласними радами відповідних повноважень в їх управлінні перебувають також об'єкти спільної власності тери-11 >|пальних громад.
Місцевим державним адміністраціям забороняється викорис-іокупати об'єкти державної власності, власності територіальних Громад, що перебувають в їх управлінні, як заставу чи інші види ■ її к'лпечення, а також здійснювати операції уступки вимоги, переведення боргу, прийняття переведення боргу, дарування, пожертвування.
Місцеві державні адміністрації в межах, визначених Консти-і у цією і законами України, здійснюють на відповідних територіях державний контроль за:
15) збереженням і раціональним використанням державного млина;
16) станом фінансової дисципліни, обліку та звітності, виконанням державних контрактів і зобов'язань перед бюджетом, на-исжним і своєчасним відшкодуванням шкоди, заподіяної державі;
17) використанням та охороною земель, лісів, надр, води, атмо-I ферного повітря, рослинного і тваринного світу та інших природних ресурсів;
18) охороною пам'яток історії та культури, збереженням жит-ІІОВОГО фонду;
19) додержанням виробниками продукції стандартів, технічних умов та інших вимог, пов'язаних з її якістю та сертифікації ю;
20) додержанням санітарних і ветеринарних правил, збиранням, утилізацією і захоронениям промислових, побутових та інших підходів, додержанням правил благоустрою;
21) додержанням архітектурно-будівельних норм, правил і і іандартів;
22) додержанням правил торгівлі, побутового, транспортно-і <). комунального обслуговування, законодавства про захист прав І поживачів;
23) додержанням законодавства з питань науки, мови, реклами, освіти, культури, охорони здоров'я, материнства та дитин-ОТВа, сім'ї, молоді та неповнолітніх, соціального захисту насе-МКНЯ, фізичної культури і спорту;
10) охороною праці та своєчасною і не нижче визначеного
держаною мінімального розміру оплати праці;
6) додержанням громадського порядку, правил технічної експлуатації транспорту та дорожнього руху;
7) додержанням законодавства про державну таємницю та інформацію;
8) додержанням законодавства про Національний архівний фонд та архівні установи.
Для реалізації наданих повноважень місцеві державні адміністрації мають право:
1) проводити перевірки стану додержання Конституції України та законів України, інших актів законодавства органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами, керівниками підприємств, установ, організацій, їх філіалів та відділень незалежно від форм власності і підпорядкування по напрямах, визначених Законом України «Про місцеві державні адміністрації»;
9) залучати вчених, спеціалістів, представників громадськості до проведення перевірок, підготовки і розгляду питань, що входять до компетенції місцевих державних адміністрацій;
10) одержувати відповідну статистичну інформацію та інші дані від державних органів і органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, політичних партій, громадських і релігійних організацій, підприємств, установ та організацій, їх філіалів і відділень незалежно від форм власності;
11) давати згідно з чинним законодавством обов'язкові для виконання розпорядження керівникам підприємств, установ, організацій, їх філіалів та відділень незалежно від форм власності і громадянам з контрольованих питань, порушувати питання про їх відповідальність у встановленому законом порядку;
12) здійснювати інші функції і повноваження згідно з чинним законодавством.
Місцеві державні адміністрації та їх голови при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України.
Місцеві державні адміністрації та їх голови при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Кабінетом Міністрів України та підзвітні і підконтрольні йому.
Голови обласних державних адміністрацій інформують Президента України і Кабінет Міністрів України та щорічно звітують перед ними про виконання місцевою державною адміністрацією покладених на неї повноважень, а також про суспільно-політичне, соціально-економічне, екологічне та інше становище її.і відповідній території, вносять пропозиції з питань удосконалення чинного законодавства України і практики його реалізації, системи державного управління.
Місцеві державні адміністрації при здійсненні своїх повно-нажень у сфері управління взаємодіють з відповідними міністер-■ гвамй та іншими центральними органами виконавчої влади.
Управління, відділи та інші структурні підрозділи місцевих ісржавних адміністрацій підзвітні та підконтрольні відповідним міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади.
Голови місцевих державних адміністрацій координують ДІЯЛЬНІСТЬ територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади та сприяють їм у виконанні по-і МДЄНИХ на ці органи завдань.
З питань здійснення повноважень місцевих державних адмі-і їм і рацій керівники територіальних органів міністерств та інших і и і пральних органів виконавчої влади підзвітні і підконтрольні
II МІОВ&М відповідних місцевих державних адміністрацій.
У разі визнання міністерством, іншим центральним органом ииконавчої влади незадовільною роботу відповідного управління, відділу, іншого структурного підрозділу місцевої державної адміністрації або їх керівників міністр чи керівник іншого центрального органу виконавчої влади звертається з відповідним умотивованим поданням до голови місцевої державної адміні-і грації. Голова місцевої державної адміністрації зобов'язаний І т. і глянути це подання і не пізніше ніж у місячний термін прийняти рішення та дати обґрунтовану відповідь.
Голова місцевої державної адміністрації має право порушу-
МТИ перед міністерствами, іншими центральними органами ви-
і апчої влади вмотивовані питання про відповідність займа
нні посаді керівників їх територіальних органів, на підставі чо-
III міністерство, інший центральний орган виконавчої влади має
v місячний термін прийняти рішення та дати обґрунтовану від
повідь.
()бласні державні адміністрації в межах своїх повноважень спрямовують діяльність районних державних адміністрацій та ги іісіиоють контроль за їх діяльністю.
і ((лови районних державних адміністрацій регулярно інформують про свою діяльність голів обласних державних адміністрацій, щорічно та на вимогу звітують перед ними.
Голови обласних державних адміністрацій мають право скасовувати розпорядження голів районних державних адміністрацій, що суперечать Конституції України та законам України, рішенням Конституційного Суду України, актам Президента України, Кабінету Міністрів України, голів обласних державних адміністрацій, а також міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.
Керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів обласної державної адміністрації мають право скасовувати накази керівників відповідних управлінь, відділів та інших структурних підрозділів районної державної адміністрації, що суперечать законодавству України та актам органів виконавчої
влади вищого рівня.
За наявності підстав, передбачених законодавством, голови обласних державних адміністрацій можуть порушувати питання перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України про притягнення до дисциплінарної відповідальності голів районних державних адміністрацій.
За результатами роботи районної державної адміністрації голова обласної державної адміністрації може застосовувати встановлені законодавством заходи заохочення до посадових осіб районної державної адміністрації.
Місцеві державні адміністрації здійснюють повноваження, делеговані їм відповідними обласними, районними радами.
Делегування радами повноважень місцевим державним адміністраціям супроводжується передачею фінансових, матеріально-технічних та інших ресурсів, необхідних для їх здійснення.
Місцеві державні адміністрації підзвітні та підконтрольні відповідним радам у частині делегованих повноважень.
Голови місцевих державних адміністрацій мають право вносити на розгляд відповідних рад питання, пов'язані з виконанням делегованих повноважень, та інші пропозиції.
Голови обласних державних адміністрацій мають право дорадчого голосу на засіданнях обласних рад. Голови районних державних адміністрацій мають право дорадчого голосу на засіданнях районних рад.
Голови місцевих державних адміністрацій щорічно звітують перед відповідними радами з питань виконання бюджету, про Грам соціально-економічного та культурного розвитку територій і делегованих повноважень.
Обласна та районна ради можуть висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого, з урахуванням пропозицій органу виконавчої влади вищого рівня, Президент України приймає рішення і дає відповідній раді
І Уґрунтовану відповідь.
Якщо недовіру голові обласної чи районної державної адмі-ністрації висловили дві третини від складу відповідної ради, 11 резидент України приймає відставку голови відповідної місцевої державної адміністрації.
Місцеві державні адміністрації на відповідній території взаємодіють з сільськими, селищними і міськими радами, їх виконавчими органами та сільськими, селищними і міськими галонами, сприяють у здійсненні ними власних повноважень місцевого самоврядування, зокрема у вирішенні питань економічного, соціального та культурного розвитку відповідних територій, іміцнення матеріальної та фінансової бази місцевого самоврядування, контролюють виконання наданих їм законом повноважень органів виконавчої влади, розглядають та враховують у СВОЇЙ діяльності пропозиції депутатів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб.
У разі розгляду місцевою державною адміністрацією питань, які зачіпають інтереси місцевого самоврядування, про це повідомляється заздалегідь відповідним органам місцевого самоврядування. Представники цих органів та посадові особи територіальних громад мають право брати участь у розгляді таких питань місцевою державною адміністрацією, висловлювати зауваження і пропозиції.
Голови місцевих державних адміністрацій, їх заступники, керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевої державної адміністрації або їх представники мають право бути присутніми на засіданнях органів місцевого самоврядування та бути вислуханими з питань, що стосуються їх компетенції.
Місцеві державні адміністрації не мають права втручатися у ідінсіїення органами місцевого самоврядування власних повноважень.
Для здійснення спільних програм місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування можуть укладати договори, створювати спільні органи та організації.
Місцеві державні адміністрації здійснюють функцію управління майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери їх управління. Голови місцевих державних адміністрацій укладають та розривають контракти з їх керівниками.
Керівники підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, призначаються та звільняються з посад за погодженням з головою відповідної місцевої державної адміністрації, крім керівників установ, підприємств і організацій Збройних Сил та інших військових формувань України, а також керівників навчальних закладів, що призначаються на посаду за умовами конкурсу.
Місцеві державні адміністрації не втручаються у господарську діяльність підприємств, установ і організацій, крім випадків, визначених законом.
Місцеві державні адміністрації мають право звернутися до власника підприємства, установи, організації чи уповноваженої ним особи з вмотивованим поданням про притягнення до відповідальності їх керівників у разі порушення ними законів. Про результати розгляду власник чи уповноважена ним особа зобов'язані повідомити місцеву державну адміністрацію у місячний термін.
Керівники підприємств, установ та організацій мають право звернутися до органів виконавчої влади вищого рівня або до суду про скасування розпорядження голови місцевої державної адміністрації, що суперечить законодавству в питаннях, що стосуються їх діяльності.
Керівники підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності зобов'язані в десятиденний термін надавати на вимогу голови місцевої державної адміністрації необхідну інформацію у межах, визначених законом.
Місцеві державні адміністрації взаємодіють з політичними партіями, громадськими, релігійними організаціями, професійними спілками та їх об'єднаннями для забезпечення прав і свобод громадян, задоволення їх політичних, екологічних, соціальних, культурних та інших інтересів з урахуванням загальнодер жанних і місцевих інтересів, сприяють виконанню статутних іавдань та забезпечують додержання законних прав цих об'єд-нань громадян.
Політичні партії, громадські, релігійні організації, професій-іи спілки та їх об'єднання можуть вносити пропозиції з питань і X діяльності на розгляд місцевих державних адміністрацій. У цих иииадках представники зазначених організацій мають право бу-і п присутніми під час розгляду внесених ними питань, давати необхідні пояснення.
Місцеві державні адміністрації забезпечують додержання Прав і свобод громадян.
Громадяни звертаються до місцевих державних адміністрацій у вирішенні питань, що належать до сфери повноважень міс-цевих державних адміністрацій.
Посадові особи місцевих державних адміністрацій зобов'язані розглянути звернення громадян і не пізніше ніж у визначений законом термін прийняти рішення або дати обґрунтовану шдновідь. Посадові особи проводять особистий прийом грома-іяп у порядку, визначеному законом.
Рішення посадових осіб місцевих державних адміністрацій можуть бути оскаржені Президенту України, органу виконавчої влади вищого рівня, Уповноваженому Верховної Ради України і прав людини або до суду.
Голови місцевих державних адміністрацій видають розпо-I іядження одноособово і несуть за них відповідальність згідно із иконодавством.
Проекти розпоряджень нормативно-правового характеру погоджуються з керівниками відповідних структурних підрозді-ПІВ місцевих державних адміністрацій.
Акти місцевих державних адміністрацій ненормативного характеру, прийняті в межах їх повноважень, набирають чинності і моменту їх прийняття, якщо самими актами не встановлено шиї і ший термін введення їх у дію. Ці акти доводяться до їх виконавців, а при потребі — оприлюднюються.
І Іормативно-правові акти місцевих державних адміністрацій ПІДЛЙгйЮть державній реєстрації у відповідних органах юстиції
13) установленому органом порядку і набирають чинності з момен-і v їх реєстрації, якщо самими актами не встановлено пізніший
14) • 11 м і п введення їх у дію.
15) Нормативно-правові акти місцевих державних адміністрацій, які стосуються прав та обов'язків громадян або мають загальний характер, підлягають оприлюдненню і набирають чинності з моменту їх оприлюднення, якщо самими актами не встановлено пізніший термін введення їх у дію.
16) Акти місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, актам Президента України та Кабінету Міністрів України або інтересам територіальних громад чи окремих громадян, можуть бути оскаржені до органу виконавчої влади вищого рівня або до суду.
17) Розпорядження голови державної адміністрації, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства, або є недоцільними, неекономними, неефективними за очікуваними чи фактичними результатами, скасовуються Президентом України, Кабінетом Міністрів України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому порядку.
18) Накази керівників управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевої державної адміністрації, що суперечать Конституції України, іншим актам законодавства, рішенням Конституційного Суду України та актам міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, можуть бути скасовані головою місцевої державної адміністрації, відповідним міністерством, іншим центральним органом виконавчої влади.
19) Для правового, організаційного, матеріально-технічного та іншого забезпечення діяльності місцевої державної адміністрації, підготовки аналітичних, інформаційних та інших матеріалів, систематичної перевірки виконання актів законодавства та розпоряджень місцевої державної адміністрації, подання методичної та іншої практичної допомоги місцевим державним адміністраціям та органам місцевого самоврядування головою місцевої державної адміністрації утворюється апарат місцевої державної адміністрації в межах виділених бюджетних коштів.
20) Апарат місцевих державних адміністрацій очолює керівник, який призначається на посаду головою місцевої державної адміністрації.
Керівник апарату місцевої державної адміністрації організовує його роботу, забезпечує підготовку матеріалів на розгляд голови місцевої державної адміністрації, організовує доведення розпоряджень голови місцевої державної адміністрації до виконавців, відповідає за стан діловодства, обліку і звітності, виконує інші обов'язки, покладені на нього головою місцевої державної адміністрації. З цих питань керівник апарату місцевої державної адміністрації видає накази.
Організаційно-процедурні питання внутрішньої діяльності місцевих державних адміністрацій регулюються їх регламентами, що затверджуються головами відповідних місцевих державних адміністрацій. Типовий регламент місцевої державної адміністрації затверджено Постановою Кабінету Міністрів України ВІД 11.12.1999 р. № 2263, зі змінами і доповненнями1.
Фінансове забезпечення місцевих державних адміністрацій .ідійснюється за рахунок Державного бюджету України.
Відповідно до Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 p., затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.2006 р. № 10012, передбачається змінити функції місцевих державних адміністрацій шляхом пере-і ворення місцевих органів виконавчої влади загальної компе-ГЄНЦІІ на контрольно-наглядові органи у структурі виконавчої влади.
111.Акти органів виконавчої влади:поняття,види,порядок прийняття:
Інститут правових актів управління має надзвичайно важливе як науково-теоретичне, так і прикладне значення, особливо в сучасних умовах реформування в Україні державно-управлінського механізму та його адміністративно-правового забезпечення. Адже саме правові акти управління є головним засобом регулювання відносин у сфері діяльності органів виконавчої влади, це одна з основних форм реалізації завдань і функцій органів державного управління. За допомогою таких актів досягається упорядкованість і стабільність адміністративно-правових відносин, їх розвиток.
Важливість згаданого інституту очевидна, і необхідність встановлення правових норм безпосередньо в процесі виконавчо-розпорядчої діяльності обумовлена тим, що закони містять лише певні загальні норми, що не можуть повною мірою регулювати всі сторони суспільного життя та всі відносини, які виникають в ході реалізації законів.
Правові акти управління займають значне місце у правовій системі нашої держави. Вони видаються на підставах, передбачених Конституцією та законами України, призначені для регулювання як загальних, так і конкретних правовідносин. Включені до загальної системи державно-владного впливу на конкретні сторони суспільного життя, правові акти управління забезпечують формування та функціонування конкретних суб’єктів і об’єктів управлінської, правоохоронної та правозабезпечувальної діяльності. По суті, весь процес реалізації виконавчої влади в усьому розмаїтті його елементів та стадій отримує свій цілеспрямований розвиток завдяки використанню правових актів управління, що визначають організаційні форми, методи, межі та правила діяльності як суб’єктів виконавчої влади, так і підпорядкованих чи підвладних їм об’єктів
Мета дослідження полягає розгляді актів органів виконавчої влади як провідної форми реалізації повноважень.
Досягнення зазначеної мети проводилось в процесі вирішення таких основних завдань:
- розгляд поняття актів управління
- визначення особливостей актів органів виконавчої влади
1. Поняття актів управління
На сьогодні як у правовій науковій літературі, так і на законодавчому рівні відсутній єдиний підхід до визначення «правового акта управління», хоча питання інституту правових актів управління було й залишається предметом наукових дискусій фахівців з теорії права, з конституційного та адміністративного права.[10 c. 20]
Різноманіття визначень поняття актів управління пов'язано з причинами, і кожної з них так чи інакше може бути пояснення визначення поняття актів управління через їхню пологову приналежність до рішень може бути мотивовано хоча б такими, що вирішеннями називають не тільки вид (форми) актів місцевих Рад народних депутатів і один із видів (форм) актів виконавчих комітетів цих Рад, але й акти усіх узагалі суб'єктів державного управління.
Передусім необхідно звернути увагу на те, що в науковій юридичній літературі правові акти управління розглядаються у різних значеннях, що призводить до певного змішування понять. Серед усіх підходів до сутності та змісту поняття «правовий акт управління» найпоширенішими є наступні варіанти тлумачення цього поняття.[12 c. 39]
• Правовий акт управління – це важлива форма управлінської діяльності (форма управління).
• Правовий акт управління – це управлінське рішення (при цьому термін «рішення» має універсальний характер і встановлює необхідність виконання конкретних дій особами та органами, яким адресоване певне рішення).
• Правові акти управління – це правові акти, і в такому разі до них можна віднести й акти, які приймаються органами законодавчої влади, місцевого самоврядування, судом, прокуратурою.
• Правові акти управління – це дії (або волевиявлення), оскільки вони можуть розглядатись як виконання певних дій правоустановлюючого або правозастосовчого характеру у сфері державного управління.
• Правові акти управління – це приписи, оскільки реальним змістом правових актів управління є правоустановлюючі та правозастосовні приписи.
• Правові акти управління – це різновид документів (юридичних, службових), оскільки ті приписи, які в них містяться, мають своє документальне оформлення[17 c.26]
Поняття актів управління визначають по-різному: через форму діяльності, дії, волевиявлення, розпорядження, документи, офіційні вирішення, результат волевиявлень, спільне поняття правових актів державних органів і т.д.
Акти управління називають: формою управління; однієї з форм діяльності державних службовців; результатом управлінської діяльності; продуктом виконавчої діяльності, засобом вираження вирішення; документами, що виражають вирішення органів управління; формою вираження управлінської діяльності; вираженням управлінських дій; правовими формами реалізації компетенції державних органів; результатом правотворчої форми діяльності; особливою формою управління; однобічними владними повеліннями; результатом виконавчої діяльності; одним із проявів управлінської діяльності; формою визначеного утримання і т.д.
У Конституції України термін «вирішення» крім позначення актів місцевих Рад використовується також для позначення усіх актів органів, державної влади і державного управління усі акти усіх органів державної влади . Оскільки акти управління ставляться до числа правових (як-от про такі акти управління і мова йде в дійсній роботі), їх визначають за допомогою більш широкого поняття - . правові (іноді державно-владні) акти як дії, волевиявлення акти управління визначають тому, що означають право установлення або право застосуванні (або одночасно ті й інше) у сфері державного управління, що, як відомо, здійснюється шляхом рольових дій-волевиявлень відповідних суб'єктів управління.[5 c.27]
Утримання актів управління складають і право при мінні розпорядження. Звідси поява визначень поняття актів управління через розпорядження
Нерідко зустрічаються визначення поняття актів управління як документів зв'язано з документальним оформленням багатьох з них Акти управління називають й результатом власного волевиявлення суб'єктів управління по їх управлінським рішенням тут враховується вольовий характер актів управління й той факт, що під управлінським рішенням часто розуміють вимеслинний акт, сформульовану ідею, яка потім загортається в форму юридичних актів утримуючихся у багатьох джерелах визначення поняття актів управління неможливо назвати відображуючи різні їх сторони, взаємно дорівнюючими один одного й своєю совокупністью (або в совокупності видатної частини їх) даючи необхідне представлення про основні властивості даних правових уявлень задачам до даного наукового забезпечення навчального процесу існуючі розробки визначень розгляданого поняття не відповідає різноманіття тут виходить за кордони раціонального в більшості випадків автори стараються виконувати головне требування, до визначень, вказівок на існування, а проведенні дослідження різних видів актів управління поступово поглиблюють наші знання про ці правові уявлення .[11 c.100]
При визначенні актів як дій не усі автори відзначають властиві їм основні властивості вольовий характер, підзаконність усім цим, як рекомендується, позначається вплив і суб'єктивних і об'єктивних факторне визначення поняття актів управління даються з дотриманням запропонованих до визначень понять вимог зустрічаються недоробки тих або інших становищ, недбале обертання з термінами, неточності формулювань.
Державне управління не може бути таким без актів державного владного характеру. Українське адміністративне право під правовою цілісністю пропонується розуміти «єдність відповідних її компонентів (частин), що певним чином об'єднані між собою (по змістовних або формальних критеріях) і який у залежності від їхньої природи і характеру зв'язку між ними складають щодо стійку організацію. У даному визначенні немає ознаки видову приналежність спільності. Але воно чітко відбиває риси спільності, і можна сказати що і механізм правового регулювання і українське державне управління як вид державної діяльності володіють якістю правового утворення. Їхньою властивістю, і саме воно надає керуванню державний характер. У кінцевому рахунку усе це обумовлено взаємозв'язком і взаємодією держави і права.
Акти управління, таким чином, мають два джерела особливостей: правовий і управлінський. Будучи частиною управлінської діяльності і частиною механізму правового регулювання, вони, природно, відбивають риси і властивості даних правових цілісностей, принципи українського права і принципи українського державного управління, виступають як складні, правові явища.
Двоєдина їхня функція, складний і багато плановий характер зв'язків і відношень пояснюють і значною мірою обумовлюють істотні відмінності в підході до визначення поняття «акти державного управління». Подвійна приналежність актів управління важлива, але не єдина причина різноманітних підходів до визначення поняття цих правових явищ. Велику роль грає той факт, що усі акти державного управління суть волевиявлення відповідних державних органів (у деяких випадках - органи громадських організацій) і посадових осіб, тобто дії суб'єктів управління, а розпорядження значної частини актів (у тому числі і найбільше важливих) висловлюються, як відомо, у письмову форму. Звідси поява визначень актів управління як дій і визначень їх як документи, характеристика даних актів і як правової форми управлінської діяльності, і як форми вираження цієї діяльності і як її результату. У силу приналежності актів управління до дій і видання більшості з них у виді документів визначення аналізованого поняття як дії, так само як і визначення його як документа, не є достатньо повними. Не випадково іноді робляться порівняння визначень актів управління як дій і як документів. У навчальній літературі характеристику актів управління як дій-волевиявлень у ряді випадків доповнюють характеристикою їх як документи. Суттєві розходження у визначеннях поняття актів управління пов'язані і з недостатньою розробкою ряду питань теорії держави і права, науки українського адміністративного права, українського державного права і українського будівництва.[5 c.33]
Акти управління в однім підручнику по адміністративному праву визначаються - як особлива юридична форма виконавчої розпорядливої діяльності, в інше - як офіційне вирішення, прийняте органом управління по тому чи іншому питанню виконавчої і розпорядливої діяльності, у третьому - як розпорядження повноважного органа державного управління ( посадової особи).
Правовий акт управління - є засноване на законі однобічне, юридично владне розпорядження повноважного органа державного управління (посадової особи), спрямоване на встановлення правових норм або виникнення, зміна і припинення конкретних правовідносин із метою практичної реалізації задач і функцій виконавчої і розпорядливої діяльності.
У виконанні законів беруть участь усі органи української держави. Визначення актів управління через форму управлінської діяльності - широка і різноманітна група визначень цього поняття в літературі. Цінність таких визначень для теорії і практики управління пов'язана з повнотою і точністю визначення самої форми управлінської діяльності. Але питання про форми управлінської діяльності, їхньому понятті, видах, критеріях класифікації і зараз (як і раніше) ставиться до числа дискусійних і при характеристиці актів управління освітлюється не завжди. З'являються висловлення, що інколи в адміністративно-правовій літературі, про наявність єдності поглядів по цих питаннях не відбивають справжнього становища справ. У деяких випадках вони відразу й заперечуються авторами, як тільки справа доходить до перечислення конкретних форм управлінської діяльності. «У адміністративно-правовій літературі про форми управлінської діяльності вирішується в принципі единообразно, якщо не вважати окремих часткових розбіжностей». Але далі Признається, що «загальновизнана класифікація форм управлінської діяльності відсутніх», називаються форми управлінської діяльності, що «виділяються частіше усього» (встановлення загальнообов'язкових норм, видання адміністративних актів, висновок договорів, здійснення суспільно-організаційної діяльності, учинення матеріально-технічних дій).[11 c.27
Деякі автори, як уже відзначалося, акти управління і називають результатом діяльності. Акт-документ може бути схарактеризована і як зовнішня форма правових розпоряджень, що утримуються в ньому, зовнішня форма їхній існування. І говорячи про акт як про результат діяльності, у першу чергу ми маємо на увазі, звичайно, що утримуються в ньому розпорядження. Результат діяльності - акт-документ, природно, може існувати (діяти) його суб'єкта, що породив довше, цієї діяльності - органа держави, посадової особи. Або навпаки, його життя може бути коротше часу дії (існування) цього суб'єкта з волі останнього або з волі суб'єкта державної діяльності, що вищестоящого. Так чи інакше, але конструкцію акт (документ)- формоправові властивості, зв'язувати тільки або навіть головним чином із неправовими її формами не можна. Це безперечно Саме за допомогою необхідних волевиявлень (актів-дій) воля народу стає державною волею - з'являються (змінюються, скасовуються) правові норми. Волевиявлення державних органів і відповідних посадових осіб не можна виключити і з поняття правопримінних актів управління Характеристика правових актів як результату правової діяльності зустрічається й у спільній теорії права А Ф Шебанов, наприклад, називав нормативно-правовий акт зовнішнім проявом і безпосереднім результатом правотворчоської діяльності.
Правовий акт управління призначений упорядковувати певні суспільні відносини. Це досягається за допомогою різних способів – шляхом встановлення правових норм, виникнення, зміни та припинення правовідносин, шляхом забезпечення реалізації правових норм, правового захисту законних інтересів. Правові акти управління можуть бути основою для прийняття інших актів.
Кожен правовий акт управління займає таке місце в ієрархії актів, за якого зберігається принцип його «вертикального» підпорядкування актам вищих органів виконавчої влади. Ієрархія юридичних актів управління відображає реальні відносини між державними органами і має велике значення для збереження законності в державі. Недотримання чіткої ієрархії, взаємо підпорядкованості актів призводить до порушення правопорядку і законності.[12 c. 85]
Зовнішнє вираження однорідних дій неможливо вважати бездоганною. Дефектність конструкції акти управління - форма управлінської діяльності - група однорідних рекомендується неминучої. Не краще обстоює справа з визначенням поняття актів управління через форму управлінської діяльності, коли під такий розуміють спосіб здійснення функцій державних органів. При розгляді кожної форми, у тому числі і діяльності по виданню нормативних і індивідуальних актів, варто враховувати ряд моментів, без котрих немислимо саме поняття «форма управлінської діяльності. У даному випадку вірніше говорити про такі елементи, як видання або прийняття акта, його характер, утримання і форма, що у сукупності складають поняття визначеної форми управлінської діяльності. Проте далі він пише про доцільність класифікувати форми управлінської діяльності в такий спосіб:
а) видання нормативних актів управління;
б) видання ненормативних (індивідуальних) акти;
в) суспільно-організаційні дії або діяльність організаційно-інструкторського характеру;
г) здійснення матеріально-технічних дій.[5 c.65]
Така класифікація, хоча і має деяку умовність, але «чітко і найбільше повно відбиває фактичний обсяг і види управлінської діяльності».
Як бачимо, до правових форм діяльності віднесена не сукупність указаних вище елементів, а лише один із них - видання актів. Важко собі уявити, що інші елементи, такі, наприклад, як утримання актів або їхньої форми, автор відносить до здійснення матеріально-технічних дій або до суспільно-організаційних дій. Очевидно, що немає. Залишається припустити подвійний зміст словосполучення «видання актів». Іноді, говорячи про видання актів, мають на увазі, по істоті, комплекс елементів актів, і входять їхнє прийняття, опублікування і т.д. Але це не робиться в ході перечислення указаних елементів акта, інакше утвориться ототожнення явища з одним із його елементів.
Конструкція акт управління - форма управлінської діяльності - спосіб здійснення функцій управління рекомендується невдалої.
Викликає заперечення і саме визначення форми управлінської діяльності як способу здійснення функцій управління. Так звичайно говорять про метод . А форма і метод при усій взаємопов'язання цих сторін процесу управління поняття не тотожні. Зрозуміло, не можна заперечити можливість багатоаспектного підходу до розгляду структурних елементів управління, при якому припускається той самий елемент називати в одних випадках формою, в інших - методом. Усе залежить від того, із яких позицій ведеться відповідне дослідження. Така можливість обумовлена існуванням численних взаємозв'язків управління з іншими явищами, взаємозв'язків елементів структури, їхнім прямуванням, переходом кількості в якість, спільного в одиничне і т.д., тобто дією законів діалектики. Але і при цих умовах узагалі немає основ змішувати форму і метод діяльності, без яких-небудь обмовок називати формою спосіб здійснення функцій. При оцінці доцільності визначення актів управління через форму управлінської діяльності треба мати на увазі і стан апарата науки управління, філософської, юридичної й економічної наук.
Ті самі терміни і поняття зараз нерідко використовуються для позначення різноманітних явищ, елементів управління просто в силу того, що остаточно цей апарат ще не склався, часто припускається змішання й ототожнення таких понять, як форма, метод і т.д.
Визначення акта як форми діяльності, а форми як способу здійснення функцій ні для науки, ні для практики управління нічого не дає. Тут найбільше чітко проступає спільний дефект будь-якого визначення акта управління через форму управлінської діяльності - поняття одного явища визначається через поняття іншого, що є спірним. Звернемося до освітлення питання про форми управлінської діяльності останнім часом. Чи не ліквідує класифікація форм управлінської діяльності, дана в самих формах. Аналізоване визначення поняття форми діяльності відразу було віднесено до числа спірних становищ.[12 c.39]
Робота з адміністративного права, один із чинників, що обумовлюють недоцільність визначення актів управління через форму управлінської діяльності
2. Особливості актів органів виконавчої влади
Акти державного управління мають усі ознаки, що притаманні правовим актам державних органів. Разом з тим вони мають свої характерні особливості.
При співвідношенні різноманітних правових актів витримується принцип верховенства закону, який є вищою формою виявлення державної влади. Закон приймається вищим органом державної влади та є джерелом для усіх інших державних актів, у тому числі і для актів державного управління, що видаються на підставі та на виконання закону. Акти державного управління підзаконні. Як акт вищого органу державної влади закон має найвищу юридичну силу. Він не може бути скасований, змінений чи призупинений яким-небудь іншим актом. Акт державного управління має похідний від закону характер. Він видається тоді, коли це прямо зазначено у законі. Акт державного управління пов'язаний з досягненням часткового результату, його адресати конкретно визначені, як і окремі юридичні приписи, що містяться в акті, внаслідок чого акт державного управління має підзаконний характер - у ньому не може бути проявлена державна влада у тій повноті, як це може мати місце в законі.
Акт державного управління, як підзаконний акт не може змінити або скасувати закон. Законами ж може бути скасований, змінений або призупинений будь-який акт державного управління.
У статті 92 Конституції України закріплене певне коло питань, які визначаються виключно законами України. Актом державного управління не може вирішуватися питання, що за Конституцією України належить до компетентних органів законодавчої влади. Тому незаконними є акти управління, видані органами виконавчої влади, якими вносяться доповнення, уточнення, поправки, корективи іншого характеру, до будь-яких кодексів, інших актів законодавчої влади, норми яких регулюють суспільні відносини у відповідних регіонах чи галузях. [7]
Акти державного управління відрізняються від судових актів. По-перше, судові акти у відповідності із завданнями суду, як правило, видаються у зв'язку з порушенням правової норми. Акти державного управління встановлюють правові норми, вони видаються з широкого кола питань, що виникають у зв'язку регулюванням цивільних, фінансових, адміністративних, трудових та інших правовідносин, а не тільки у зв'язку з порушенням правових норм.
По-друге, судові акти видаються лише у випадках, чітко визначених законом. Багато актів державного управління поряд з судовими актами видаються і тоді, коли необхідність у них виникає із компетенції цього органу, окресленій законом у більш загальній формі, ніж компетенція суду. Характер багатогранної управлінської діяльності не дозволяє детально регламентувати усі можливі варіанти рішень при відповідних обставинах.
По-третє, судові акти видаються на підставі закону. Судді незалежні і підпорядковуються лише закону. Ні один судовий акт не може бути прийнято на підставі вказівки, даному суду яким-небудь державним органом або особою. Акти державного управління часто видаються на доручення вищих органів або посадових осіб, причому у ньому може міститися вказівка на те, яким повинне бути рішення того чи іншого питання.
Судові акти завжди є актами застосування норм права, вони не містять норм права. Акти державного управління можуть бути і нормативними.
Судові акти приймаються у особливому, встановленому законом, процесуальному порядку. Процедура їх прийняття, форма, порядок набуття чинності та інше суворо регламентовані законом. Ці ж питання відносно актів державного управління регулюються не лише законом, але й самими актами державного управління та вирішуються інакше.
Акти органів прокуратури - протест, подання, припис, постанова, поряд із судовими актами - також є реагуванням на порушення законності. Цими актами не створюються норми права, що притаманно для актів органів управління, юридичні відносини ці акти також не породжують. [4]
Акти об'єднань громадян, це акти колегіальні, вони мають силу лише для членів даної громадської організації чи партії. Вони забезпечуються заходами морального впливу. Дія ж багатьох актів державного управління, маючи одноособовий, однобічний, владний характер, поширюється далеко за межі органу, який їх видає, до того ж може забезпечуватися державно-примусовими заходами, що стимулюють виконання вимог актів державного управління.
Акти державного управління і управлінські рішення мають як спільні риси, так і відмінності. Управлінські рішення є проявом соціального управління, підсумковою формою відповідного управлінського циклу. Управлінські рішення - це програми і директиви, плани та прогнози, акти планування і рішення трудових колективів, наукові рекомендації та методичні вказівки, технічні норми, умови, нормативи, правила, настанови тощо. Деякі елементи внутрішньої структури актів державного управління збігаються з елементами структури управлінських рішень: мета, відповідальні виконавці, строки, засоби досягнення мети. Але на відміну від актів державного управління, управлінські рішення можуть мати будь-яку документальну форму, сфера їх дії більш обмежена порівняно з актами державного управління, невиконання актів державного управління може тягти за собою застосування юридичних санкція, оскарження яких також передбачене законодавством. Управлінське рішення не має ніяких спеціальних засобів захисту.
Акти державного управління не слід плутати зі службовими документами - доповідними записками, довідками, посвідченнями, актами ревізії тощо. Деякі з останніх мають певне юридичне значення. Вони засвідчують той чи інший факт, який може бути підставою для видання акту державного управління. Але ці документи не містять правових норм, не можуть самі змінити, припинити чи встановити адміністративно-правові відносини. Оформлення низки документів можливо лише за наявності відповідного акту управління.
Від цивільно-правових договорів акти державного управління відрізняються тим, що вони є наслідком однобічного волевиявлення органу державного управління, а договір - результат взаємної згоди двох або кількох сторін. Лише в окремих випадках виданню акту державного управління може передувати попереднє узгодження учасників майбутніх адміністративно-правових відносин, що не має, однак правоутворюючого значення. Правовідношення виникає не з моменту подібного узгодження, а з моменту видання відповідного акту державного управління.
За видання незаконного акту державного управління відповідальність, як правило, несе лише орган, що видав його (інколи і вищий - при наявності вини з його боку). При укладенні незаконної угоди відповідають обидві сторони у рівній мірі.
Акти державного управління поряд із законами встановлюють порядок та умови укладення цивільно-правових договорів (правила роздрібної торгівлі, договори поставки, перевезення тощо).
Отже, можна визначити, що акти державного управління - це обов'язкові владні приписи, видані органами державного управління, що накладають на громадян, громадські організації, підприємства, установи, організації різних форм власності та їх посадових осіб певні обов'язки або надають їм які-небудь права.
3. Види актів управління
У теорії адміністративного права правові акти державного управління прийнято класифікувати за такими критеріями:
За юридичними властивостями;
За межею дії;
За характером компетенції органів, які приймають акти;
За положенням органів, що видають акти, за ієрархією.
Розглянемо класифікацію цих критеріїв.[10 c.38]
За юридичними властивостями усі правові акти державного управління поділяються на дві великі групи: нормативні (правовстановлюючі, акти загального характеру) та ненормативні (індивідуальні, правозастосовчі, правовиконавчі, окремі адміністративні, акти реалізації норм адміністративного права).
Нормативні акти безпосередньо виражають регулятивну функцію адміністративного права. Саме вони містять адміністративно-правові норми, що встановлюють загальні правила належної поведінки. Правотворче призначення — важлива властивість нормативних актів. Нормативний акт не просто викладає відповідні адміністративно-правові норми, він їх встановлює, вводить юридичні норми до правової системи.
Правотворча роль нормативних актів державного управління знаходить прояв у:
конкретизації норм вищої юридичної сили;
визначенні типових правил поведінки в галузі державного управління (митні правила, правила дозвільної системи);
втіленні в життя різних соціально-економічних програм (програми приватизації);
визначенні організаційно-правового статусу суб'єктів адміністративного права;
встановленні необхідних обмежень і заборон;
формуванні міжгалузевих зв'язків і способів взаємодії різних учасників управлінських відносин;
забезпеченні охорони встановленого у галузі державного управління порядку відносин. Ненормативний (індивідуальний) правовий акт державного управління — це індивідуальний юридичний акт, який розв'язує конкретну управлінську справу, персонально визначає поведінку адресата, має державновладний характер, застосовується уповноваженим органом у встановленому порядку.
Основні ознаки акта застосування норм адміністративного права такі:
має індивідуальний характер, який виявляється, по-перше, в тому, що він вирішує цілком визначене і конкретне питання; по-друге, в ньому вказується конкретний адресат, який повинен дотримуватись вміщеного в акті припису;
має державно-владний характер і обов'язковий для всіх, кому адресований.
Виконання акта гарантується, а за необхідності забезпечується примусовою силою держави.
завжди видаються в односторонньому порядку. Вони виходять від компетентного органу (посадової особи) — суб'єкта застосування норм адміністративного права.
спричиняє виникнення, зміну, припинення адміністративних правовідносин, тобто є юридичним фактом. Водночас він не тільки юридичний факт. Такі акти виконують і регулятивні функції.
За межами дії (дії актів у просторі й часі) акти поділяються на такі:
- що діють на всій території без обмежень у часі.
- що діють на всій території протягом певного терміну.
- що діють на частині території без обмежень у часі.
- що діють на частині території протягом певного тер міну.
За характером компетенції органів, які видають акти, останні діляться на акти загального, галузевого і функціонального управління.
Перші регулюють управлінські відносини в усіх сферах і галузях;
другі — відносини, пов'язані з якоюсь однією галуззю державного управління; треті — регулюють одну чи кілька державних функцій.
До першої групи актів державного управління належать: акти Президента України, Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій. До другої — акти управління галузевих міністерств, комітетів, відомств, а також керівників галузей і служб місцевих державних адміністрацій; до третьої — акти функціональних органів управління (податкова адміністрація).
За положенням органів, які приймають акти, за ієрархією, останні класифікуються залежно від того, які органи їх видають. При цьому для різних органів управління встановлені різні назви актів.
4. Вимоги до актів управління
Вимоги, що висуваються до актів державного управління можна поділити на:
1) вимоги загального характеру;
2) спеціально-юридичні вимоги;
3) організаційно-технічні вимоги.[18 c.33]
Серед загальних вимог чільне місце посідає застосування системного підходу до вироблення приписів юридичних актів управління. При цьому сфера управління має розглядатися як система - об'єкт управління, його суб'єкти, відповідні зв'язки, їх структура, режим відповідальності тощо. Системний підхід також передбачає врахування при опрацюванні, прийнятті акта існування та впливу різних чинників - політичних і економічних, технічних та організаційних, матеріально-речових і фінансових, кадрових та соціально-побутових, етнічних і моральних та багатьох інших.
Під системою у методології науки управління розуміють комплекс окремих елементів, що виконують сукупність взаємопов'язаних дій для досягнення загальної мети.
Виділяють принцип і метод.
Вихідним принципом системного підходу є погляд на будь-який об'єкт як на систему, що складається з кількох елементів. При такому підході ставиться завдання з'ясувати та врахувати для обгрунтування акту державного управління ті зв'язки і відносини, які склалися між цими елементами. При цьому важливим є підпорядкування локальної мети кожного елемента загальній кінцевій меті. Мета досягається встановленням реального економічно та організаційно обгрунтованого завдання. Останнє також має бути розподілене на окремі завдання, що відповідають локальним цілям. Тут же мають передбачатися заходи щодо відповідальності конкретних виконавців за реалізацію завдань та часткових вирішень окремих частин програми.
Отже, системний підхід побудований на розкладі складної проблеми на більш елементарні підпроблеми, на залученні найоптимальніших спеціальних методів для їх вирішення і, нарешті, синтезуванні часткових рішень у загальне вирішення проблеми.
Головним методом системного підходу є зіставлення і оцінка альтернативних варіантів рішень, вибір найкращого варіанту на основі науково обгрунтованих розрахунків ефективності, витрат, ризику тощо, їх послідовного зіставлення з урахуванням усіх плюсів та мінусів. На цій основі і визначається найкращий варіант.
Метод системного аналізу робить доступним, доцільним застосування математичних критеріїв оптимальності, статистичного та логічного методів.
До загальних вимог, що висуваються до актів державного управління, треба віднести їх об'єктивну необхідність, актуальність та стабільність.
Акти мають бути виправданими, об'єктивно необхідними на даний історичний момент. Очищення законодавства від застарілих норм, законодавчих та нормативних актів - процес природний, бо правові регулятори мають створювати умови для безперешкодного розвитку продуктивних сил країни, становлення виробничих відносин нового типу, їх захисту. Уповільнення цього процесу може перетворити правові чинники на гальмо прогресу. Так, поширення ринкових відносин у сферах власності, виробництва, розподілу, запроваджене законодавством про власність та підприємництво, оренду, землю та приватизацію, поставило на порядок денний скасування величезної кількості юридичних актів, які перешкоджали цим процесам розвитку. [15]
Одночасно у практиці державного управління потрібно зберігати співвідношення між реальною управлінською діяльністю (нові норми, стосунки, структури, статуси, що народжуються), та нормами, заборонами, зв'язками, традиціями, звичаями, які склалися раніше і стали часткою об'єктивної, навколишньої реальності подібно до робочої сили, основних засобів виробництва. Ця колишня робота, цей досвід, маючи безособовий характер, спрацьовує незалежно від індивідуальних її носіїв. Тому зміна суб'єктів управлінських відносин не завжди і не обов'язково означає потребу у зміні актів, що ними видавалися, а також у підтверджені їх обов'язковості, легітимності. Такі заходи, не будучи політично і юридично обґрунтованими, могли б призвести до дестабілізації законодавства.
З іншого боку, не можна без потреби змінювати, виправляти, скасовувати акти державного управління. Нестача юридичних регуляторів та заборон може бути такою ж небезпечною, як і їх надмірність.
Акти управління мають також відповідати вимозі інформаційної місткості: має забезпечуватися повнота, оперативність, вірогідність і актуальність інформації, що включається до акту управління.
Спеціальні юридичні вимоги щодо актів державного управління витікають з приписів Конституції, законодавства України, міжнародних актів та угод.
По-перше, це підзаконність актів державного управління. Вона виявляє себе у тому, що юридична сила акту державного управління передається йому законом або нормативним актом органів виконавчої влади вищого рівня. Тому управлінський акт має точно і повністю відповідати меті, приписам вимогам законодавчого акта, на виконання якого його видано. Лише підзаконні акти є дійсними актами, тобто такими, що здатні виявляти свою юридичну дію.[14]
Другий аспект підзаконності - це видання актів державного управління у межах компетенції державного органу. Порушення меж правового регулювання, яке визначене органу законодавчим актом, робить акти цього органу незаконними, а отже недійсними. Акти державного управління є некомпетентними, коли їх автори беруть на себе повноваження інших органів державного управління або порушують повноваження законодавчого органу, суду. Акти державного управління діють доти, доки їх не скасовано або не зупинено у порядку, передбаченому законодавством.
Акти державного управління з питань, що зачіпають інтереси місцевого населення, мають прийматися після обговорення їх проектів населенням.
Проект акта має пройти чотири стадії:
- підготовка проекту акта;
- узгодження проекту;
- прийняття акта;
- доведення до виконавців.[12 c..69]
Організаційно-технічні вимоги до актів державного управління полягають у дотриманні правил їх оформлення.
Дотримання форми актів - одна з перших умов їх правомірності та дієвості. Правові форми актів управління подаються у Конституції, законодавчих актах, у єдиній державній системі діловодства.
Правова форма акту державного управління - це спосіб зовнішнього вираження приписів органів управління. Це також спосіб викладення правового матеріалу у письмових актах.
Зовнішній вияв актів державного управління може бути письмовий та усний. Письмова форма для актів обов'язкова, коли саме така форма зазначена у Конституції, Положеннях, Статутах, Кодексах. Така ж форма обов'язкова для актів управління з фінансових, матеріально-технічних та кадрових питань.
Видання актів з порушенням правової форми завдає значної шкоди режиму законності, оскільки самодіяльні акти не передаються до наглядових органів та органів державної статистики, а це ускладнює нагляд та звітність.
Указом Президента України від 3 жовтня 1992 рок N 493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади»( із змінами і доповненнями, внесеними Указом Президента України від 21 травня 1998 року N 493/98) з метою впорядкування видання міністерствами, іншими органами виконавчої влади нормативно-правових актів, забезпечення охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій з 1 січня 1993 року введено державну реєстрацію нормативно-правових актів, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер. [8]
Державну реєстрацію здійснюють:
- нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю - Міністерство юстиції України;
- нормативно-правових актів міністерств і республіканських комітетів Автономної Республіки Крим - Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим;
- нормативно-правових актів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, їх управлінь, відділів, інших підрозділів, а також місцевих органів господарського управління та контролю - обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції;
- нормативно-правових актів районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, їх управлінь, відділів, інших підрозділів - районні, районні у містах Києві та Севастополі управління юстиції.
Державна реєстрація нормативних актів здійснюється у порядку, встановленому Постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.92 N 731 «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами КМ від 15.06.94 N 420, від 16.10.98 N 1640).
Проекти нормативних актів державного управління до їх прийняття мають бути узгоджені з певними органами. До кола таких органів входять зацікавлені органи, координаційно-контрольні служби, юридична та фінансова служби. Саме від цих служб необхідно отримати візи на проект акта.
Організаційно-технічні акти включають також дотримання реквізитів у складі актів, відсутність яких позбавляє акти юридичної сили. Це - найменування акту, вказівки на виконавців, авторів акта, дані про голосування по проектах актів колегіальних органів, дата прийняття, строки виконання, лінгвістичні вимоги, зовнішній вигляд акта, підписи, печатки, інші ознаки.
Акти, видані з порушенням вимог, які до них ставляться, є дефектними. Залежно від характеру і ступеня дефектності акти державного управління поділяються на заперечні і нікчемні.
Види дефектних актів:
- акти первісно нікчемні;
- акти нікчемні в силу оспорювання;
- акти відносно недійсні (заперечні).[6]
Первісно нікчемні акти - це акти державного управління, які не породжують юридичних наслідків із самого свого виникнення. Первісно нікчемними актами можна назвати акти, які містять вказівки на скоєння протизаконних кримінально карних дій, якими виконавців примушують до зради, до дій, що підривають суверенітет країни, до насильницького повалення конституційного ладу тощо. Серед первісно нікчемних можна назвати акти, вчинені за браком волі суб'єкта, коли наказ, розпорядження видається посадовою особою у стані неосудності або під психічним, фізичним примусом.
Всі зазначені акти є недійсними з дня їх видання і анулюються не тільки на майбутнє, а й втрачають дію в минулому, з того дня, коли прийняті. Вони не спричиняють правових наслідків навіть і без скасування їх особливою постановою органу влади або управління чи за протестом прокурора, рішенням суду.
Акти, нікчемні в силу оспорювання, це такі, що видаються з порушенням компетенції за предметами та обсягом правового регулювання, або адресовані непідпорядкованим, непідконтрольним органам. Такі акти, мають оспорюватися у позовному порядку до суду, бути предметом прокурорського протесту, скасовуватися вишестоячими органами.
Заперечні акти - це такі, що містять окремі незаконні положення або технічні помилки; акти, в яких відсутні окремі реквізити; акти видані з порушенням процедури, без належного кворуму і т.д. Вони є частково дійсними, оскільки їх доопрацювання, усунення незаконних приписів повертає їм правову усталеність. Інструментом заперечення можуть стати протести прокурора, відповідні дії вищих владних і виконавчих органів.
Судова влада в Україні
Судова влада стала об’єктом самостійного наукового дослідження лише в рамках теорії поділу влади. Якщо феномен влади досліджується вже тисячоліття, то судова влада як самостійне соціальне явище звертає на себе увагу вчених близько трьохсот років.
Існує декілька підходів до тлумачення поняття «судова влада». Відповідно до першого судову владу визначають як сукупність судових установ, тобто як владу державного органу — суду. Такий підхід має назву організаційного, оскільки пов’язаний він з характеристикою судової системи, принципів її організації, правовим статусом суддів, місцем суду в системі інших державних органів.
Другий підхід зветься функціональним. За ним судова влада визначається як сукупність повноважень суду з відправлення правосуддя, тобто діяльність суду по розгляду й вирішенню у визначеній законом процесуальній формі справ, що мають юридичні наслідки.
Третій підхід (організаційнофункціональний) поєднує два перших і визначає судову владу як систему створених згідно з законом органів, наділених виключними повноваженнями по розгляду юридично значущих справ, що мають юридичні наслідки, із застосуванням спеціальної процедури.
Однак зазначені підходи до визначення поняття судової влади не враховують її владних проявів, державноатрибутивної природи. Також не дається відповіді, чому судова влада є однією з гілок державної влади, які ознаки споріднюють її з законодавчою та виконавчою гілками державної влади, а які є притаманними лише владі судовій, характеризують її виключність і самостійність.
Спроби розкрити зміст терміна «влада» робилися ще мислителями далекого минулого. Спочатку (до з’ясування природи влади) панував синкретичний підхід, що об’єднував владу надприродних сил і людей, природні чинники і суспільну владу.
Середньовічні вчені на перший план ставили владу Бога, вважаючи її людський варіант лише похідним.
Влада як соціальне явище зацікавила письменниківутопістів та енциклопедистів напередодні буржуазних революцій у Західній Європі, коли постало питання про повалення влади феодалів і заміну її новою. У їхніх творах йшлося про владу народу, що знайшло своє втілення в прийнятих згодом конституціях.
Зараз при всьому розмаїтті існуючих поглядів на владу багатьом представникам різних напрямків суспільної думки притаманна її характеристика як авторитету, якому властива можливість змусити підкоряти своїй волі інших людей. Кожна влада заснована на силі авторитету: чим повніше влада виражає інтереси суспільства, тим більший вона має авторитет, а відповідно підкорення їй стає більш добровільним та усвідомленим.
Отже, влада — категорія багатогранна, яку слід розглядати через концепцію управління, засобу нав’язувати свою волю, примусу, нарешті, владовідносин. Поняття «судова влада» характеризується наявністю, як правило, не менше двох суб’єктів відносин, одним з яких є суд. Влада — це засіб функціонування суспільства, який залежить від характеру й рівня суспільного життя, сутність якого полягає у відносинах підкорення волі окремих осіб та об’єднань керівній у цьому суспільстві волі. Розуміння сутності й ролі судової влади в державі буде змінюватись відповідно до певного історичного етапу розвитку суспільства, залежатиме від того, яке місце відведено в ньому суду як органу судової влади.
Як бачимо, судовій владі притаманні певні загальні ознаки, характерні для влади взагалі. Їх аналіз дозволяє з’ясувати, у чому полягає та виявляє себе владний характер діяльності й повноважень суду. Хоча кожна ознака, властива владі взагалі, стосовно судової влади, безумовно, набуває певної специфіки. Крім того, вона містить ознаки, що розкривають її специфіку, унікальну природу, виключне місце в системі державної влади, — специфічні ознаки. Усі ці ознаки в сукупності, доповнюючи одна одну, дозволяють визначити поняття судової влади з урахуванням її владної сутності.
Загальні ознаки судової влади
1. Соціальний характер влади. Влада завжди притаманна людській спільноті. Без неї соціум існувати не може. Судова влада належить до сфери соціальних відносин.
Обов’язковий характер актів судової влади, забезпеченість їх засобами примусового виконання свідчать, що суд у взаємовідносинах із суб’єктами судочинства є саме органом влади, який, будучи інститутом із владними повноваженнями, впливає на їх поведінку.
2. Структура владовідносин. Природа судової влади характеризується через соціальні відносини, які мають певну структуру: суб’єкт, об’єкт і зміст відносин між ними. Кожен із цих елементів має свою специфіку, яка відбиває місце суду в суспільстві. Стосовно першого елемента можна виділити два види суб’єктівучасників відповідних владовідносин. Поперше, це суб’єкт — носій влади, який може бути одноособовим (суддя) або колегіальним (колегія суддів, народні засідателі, присяжні). Подруге, суб’єктом є та особа (декілька осіб), щодо якої (яких) здійснюється владний примус носієм влади (суб’єктадресат). Це громадяни, іноземці, особи без громадянства та ін., які з різних підстав стають учасниками судового розгляду справи, набуваючи певного процесуального статусу на цей період (як з власної ініціативи, подаючи звернення до суду, так і вимушено, наприклад, у разі вчинення особою злочину й необхідності притягнення її до відповідальності).
Судовій владі властивий особливий об’єкт, тобто те, з приводу чого виникають відносини: суд — учасники судового процесу. Необхідність розв’язання юридично значущої справи виникає, коли існує певна невизначеність у суспільних відносинах або має місце порушення норми права і відновити первісний стан неможливо без винесення владного припису судом. Об’єкт судової влади складають правові питання, що стають предметом судового розгляду.
3. Цілеспрямованість влади. Владовідносини виникають лише, коли необхідний певний цілеспрямований вплив владного суб’єкта на підлеглий об’єкт, щоб досягти зміни його поведінки. Ця ознака в повній мірі характерна для судової влади, оскільки передбачає усвідомлення владовідносин всіма їх учасниками.
4. Вольовий характер влади. Стосовно влади судової ця ознака виражається у прийнятті судового рішення щодо порушеного й розглянутого в судовому засіданні питання.
5. Регулююче й організаційне призначення влади. Владовідносини виникають у суспільстві, коли воно потребує узгодження волевиявлень і намірів окремих його членів. За допомогою судової влади усувається локальна соціальна напруга й відновлюються спокій і правопорядок у суспільстві.
6. Примусовий характер влади. Ця ознака є природною, оскільки влада завжди пов’язана з примушенням одним суб’єктом іншого до вчинення (або припинення) певної дії (бездіяльності). Судова влада як ніяка інша поєднана з примусом, без якого існувати не може. Але примус, характерний для судової влади, є доволі специфічним. З одного боку, функціонуючи у правовій сфері, вона вправі застосовувати примус — від владного посвідчення юридичного факту або порушеного права до застосування до злочинця покарання у вигляді позбавлення волі. З другого боку, судова влада своїми власними силами не в змозі реалізувати жодного заходу примусу, які вона визначила у своїх владних (судових) актах. Для цього необхідні державні ресурси, дії виконавчої влади. Тому судова влада може ефективно функціонувати не як абсолютно незалежний інститут, а лише у взаємодії з іншими гілками влади в межах системи стримувань і противаг.
На відміну від законодавчої й виконавчої гілок влади примус, який застосовує судова влада, має не загальний, а завжди конкретний і персоніфікований характер. Визначаючи вид, характер, розмір примусу, суд у своєму рішенні зобов’язаний вказати його точно й конкретно.
Крім загальних ознак, притаманних будьякій владі, судова влада характеризується й певними ознаками, які належать лише їй і виражають її власну специфіку.
Специфічні ознаки судової влади
1. Об’єктивність. Ще в давні часи людство усвідомлювало, що судова влада повинна бути об’єктивною. У первіснообщинних актах посередництва посередником у розв’язанні суперечок обиралася людина, яка не належала до роду сторін і була здатна неупереджено вирішити конфлікт. У найстаріших правових актах, що дійшли до нас, уже містилися вимоги щодо справедливості, сумлінності суддів, їх незаінтересованості у справі, необхідності пошуку й використання достовірних доказів для прийняття правильного рішення. Твердження, що ніхто не може бути суддею у власній справі, ні в кого не викликає сумніву. Закон передбачає право сторони висловити недовіру судді, мотивуючи його заінтересованістю у справі, а також низку обставин, які виключають участь судді у справі саме внаслідок його можливої упередженості (правила відводу суддів передбачені процесуальним законом).
Будьяке процесуальне рішення, винесене суддею одноособово або колегією суддів, сприймається об’єктивно. Воля судді (суддів), викладена в ухвалі, постанові, рішенні, вироку, трансформується у волю судової влади, яка знайшла своє матеріальне закріплення в акті судової влади, винесеному від імені України.
2. Легітимність. Ця ознака свідчить про ступінь довіри суспільства судовій владі, його згоду на неї, готовність до виконання її рішень. Легітимність дуже тісно пов’язана із законністю, а законність є обов’язковою умовою легітимності. Але легітимність передбачає не лише відповідність судової влади вимогам закону, а й неформальне, процесуально не визначене ставлення суспільства до судової влади та її рішень. Формуванню її легітимності сприяє не лише законність і справедливість дій та рішень суду, а й уміння суддів, зокрема головуючого в судовому процесі, правильно побудувати відносини з учасниками процесу та іншими особами, присутніми в залі судового засідання, тощо.
До чинників, що впливають на рівень легітимності судової влади, належать: а) незалежність і безсторонність суду при розв’язанні юридичних справ; б) об’єктивність процесу пізнання, правильність його результату; в) справедливість у матеріальноправовому (відповідність діяння і покарання за нього) і процесуальноправовому (надання сторонам рівних можливостей для відстоювання своїх інтересів) аспектах; г) законність (відповідність дій і рішень суду правовим нормам).
3. Нормативність. Соціальна сфера, у якій функціонує судова влада, і процес реалізації нею своїх владних повноважень, їх зміст і форма здійснення закріплені в нормах матеріального і процесуального права. Судова влада шляхом передбачених законом процедур сприяє поновленню порушеного права суб’єкта, тим самим захищає суб’єктивне право. Вона діє лише у сфері права. Розглядаючи юридичну справу, суд застосовує загальну правову норму до конкретної життєвої ситуації, тобто здійснює правозастосування.
4. Ситуативний характер. Судова влада функціонує лише за умови звернення до неї суб’єктів права. За своєю ініціативою суд не розпочинає розгляд юридичних справ, тобто судова влада «пробуджується» актом звернення до суду і функціонує на час розгляду справи. Реалізація судової влади лише в умовах конкретної юридичної справи і лише за умови звернення до неї заінтересованих сторін є ознаками, які підкреслюють ситуативний характер судової влади, її відмінність від законодавчої і виконавчої гілок влади, предметна сфера яких поширюється на більш загальне коло правовідносин.
Отже, основу судової влади, безумовно, складає сукупність судових органів, наділених різною компетенцією. Головним їх призначенням є вирішення юридично значущих справ, що мають правові наслідки. Судовій владі відводиться особлива роль арбітра у спорах про право. Суб’єктом, який здійснює судову владу, виступає не будьякий державний орган, а лише суд з притаманними тільки йому можливостями впливу на поведінку людей і соціальні процеси.
Судова влада — це специфічна гілка єдиної державної влади, яка має власну виключну компетенцію щодо розгляду юридично значущих справ, що мають правові наслідки, і реалізується виключно конституційними органами (судами) в межах закону та спеціальних (судових) процедур.
Наведене визначення не є вичерпним. Сутність феномену судової влади можна повністю зрозуміти лише при дослідженні форм її реалізації, функцій, принципів організації та діяльності.
Функції судової влади. Судова влада виконує такі функції:
1. Відправлення правосуддя, під яким розуміють вид державної діяльності, що полягає в розгляді та вирішенні різних соціальних конфліктів, пов'язаних з дійсним або удаваним порушенням норм права, та здійснюється, по-перше, спеціальними державними органами - судами від імені держави; по-друге, методом розгляду в судових засіданнях цивільних, кримінальних та інших справ; по-третє, в установленій законом процесуальній формі; по-четверте, винесенням загальнообов'язкових рішень1.
Правосуддя - це основна функція судової влади, тож вона виступає головним об'єктом конституційного регулювання. Це знайшло відображення в назві та змісті розділу VIII Конституції України - «Правосуддя», де визначаються основні конституційні засади організації та функціонування судової влади.
2. Судовий контроль (нагляд) за законністю та обгрунтованістю застосування засобів процесуального примусу. Конституція України передбачила судове рішення як єдину підставу застосування органами, що здійснюють слідство, дізнання, оперативно-розшукову діяльність таких засобів процесуального примусу: арешт; утримання під вартою; огляд чи обшук житла, іншого володіння; обмеження таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (статті 29-31).
3. Тлумачення правових норм, яке пов'язане з реалізацією повноваження Конституційного Суду України давати офіційне тлумачення Конституції та законів України (п. 2 ч. 1 ст. 150 Конституції України).
4. Офіційне посвідчення фактів, що мають юридичне значення, зокрема визнання людини померлою чи безвісти відсутньою, встановлення родинних зв'язків тощо.
5. Обмеження конституційної та іншої галузевої право-суб'єктності громадян України - постановлення судом рішення щодо визнання громадянина недієздатним, що призводить до обмеження конституційного права обирати і бути обраним тощо.
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 919; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!