ЯК ВІЩУН ХОТІВ КОРОЛЯ ОБДУРИТИ
Король Данило вирушив у похід проти ятвягів. І от, коли вже військо було в дорозі, перестрів його один славний віщун, про якого говорено було, що ніколи він ще не змилився. Віщуна ж того ятвяги підкупили, аби завернув королівське військо.
– Спинися, королю! – вигукнув той віщун. – Спинися і не важся цього літа йти в похід, бо зорі мені сказали, що чекає тебе поразка і люта смерть. Мусиш перечекати, аж поки небесні світила не стануть для тебе прихильними.
Король в нерішучости зупинився, а що бояри його й воєводи вірили цьому віщунові, то почали всі відмовляти його від походу. І тільки королевич Левко твердо стояв на тому, що віщун цей шахрай і що хутше всього його ляхи підіслали.
– Добре, а як же ти мені доведеш, що він шахрай? – спитав король.
– Зараз побачите, – відказав Лев і підступив до віщуна: – Якщо ти легко можеш передбачити прийдешнє, то певно також знаєш і день своєї смерти.
– Так, знаю.
– Ну, і коли ж ти помреш?
– Помру я за двадцять п'ять літ і чотири місяці. Так мені вповіли зорі. В тую ж хвилю Левко добув меча і одним махом стяв голову віщуну.
Голова впала до королівських ніг.
– Збрехав, стерво, – сказав королевич і переможним поглядом окинув присутніх.
– Рушаєм! – гукнув король до війська, і похід 1253 року приніс йому перемогу.
ПУГАР ВИНА
Після одного з військових походів король Лев звелів стратити боярина, котрий не підосмів на підмогу зі своїм загоном під час бою, а зостався вичікувати в засідці.
|
|
|
Перед стратою боярин попросив вина. Йому подали пугар, але напитись ніяк не міг, бо дуже тремтіли руки.
– Заспокійся, – сказав король. – Тебе не стратять, доки ти не вип'єш до дна цей пугар.
Почувши це, боярин вдарив пугарем об камінь, пугар розколовся і вино розлилось.
Король дав знак катові.
– Пане мій! – скрикнув боярин. – Хіба ти зламаєш своє слово?
– Яке слово?
– Ти сказав, що мене не стратять, доки я не вип'ю до дна цей пугар. Хіба я його випив, що ти посилаєш мене до ката?
– Тьху! – розсміявся король. – Щоб мене качка брикнула, коли він нас не піймав на слові!
Всі, хто був свідками нього, лише руками розвели. Слово королівське не можна ламати.
– Ну, Господь з тобою, – кивнув король. – Тобі це вдалося. Вертайся до свого маєтку. Не дав тобі Бог хоробрості, то хоч хитрістю наділив.
КОСТУР
Одного разу вертався король Лев з полювання і зустрівся йому дорогою пустельник, зодягнений у довгу полотняну сутану. Ішов він босоніж, підпираючись костуром. Побачивши мисливців на конях, пустельник спитав:
– Чи не скажете мені, добрі люди, як пройти до королівського замку? Король зацікавився і спитав:
|
|
|
– Кого ви хочете побачити там?
– Хочу побачити короля і попросити в нього тисячу золотих.
– Тисяча золотих – великі гроші.
– Вони потрібні для того, щоби побудувати в горах монастир.
– А що, коли король відмовить?
– Ну тоді нехай дасть п'ятсот.
– А коли й п'ятсот не дасть?
– Тоді бодай сотню.
– А коли й сотні не дасть?
– Ну тоді вже хай буде – погоджуюся на десять.
– А що коли він і десять не дасть.
– Клянусь Господом і Пресвятою Трійцею, тоді я відлупцюю його цим костуром!
Король усміхнувся і, показавши дорогу, помчав зі своїм почетом до замку. А там наказав, щоб коли прийде до нього пустельник, то нехай пустять лише після того, як залишить біля входу свого костура.
Над вечір пустельник приплуганився до королівського замку. В дверях його перепинили і змусили лишити костура, бо це, мовляв, неповага до короля. Коли пустельник став перед королем, то відразу впізнав того мисливця, з яким розмовляв дорогою. Але навіть оком не зморгнув і привітався, мовби вперше бачив. Король теж не подав жодного знаку і спитав:
– Що вас привело до замку?
– Мій володарю, я пустельник з Синєвидного. Ми там, на горі, почали монастир будувати, але нас мало і грошей у нас нема. Прийшов я просити в тебе тисячу золотих. Подайте на добру справу.
|
|
|
– Бог подасть, – каже король. Пустельник на мить знітився.
– Добре. Тоді дайте хоч половину.
– Бог дасть.
– То може дасте сотню?
– Бог дасть.
– І десять золотих не дасте?
– Бог дасть, – незворушно відказував король.
Пустельник витер піт з чола, переступив з ноги на ногу і сказав пригнічено:
– Ну тоді нехай Господь пошле вам довгі роки життя, а я пішов.
Пустельник ступив кілька кроків і додав через плече:
– Пощастило вам, що мій костур лишився за дверима.
Ці слова викликали в короля гомеричний регіт. Він підбіг до пустельника, взяв його за плечі і сказав:
– Вибачте мене за мій жарт. Я, звичайно, дам вам тисячу золотих на монастир.
НІКОМУ НЕ МИНЕТЬСЯ
У короля Лева був розкішний сад з дивовижними деревами і кущами. За ними доглядав садівник, котрий жив із родиною в затишному куточку. Король у вільні хвилини любив гуляти садом і знав його, як свої п'ять пальців. Кожна квіточка була йому знайома, кожна нова пташка, що з'являлася в саду, не залишалася непоміченою. Та особливо любив король трояндовий кущ, якого йому подарували купці із Персії.
Коли державні справи не давали королю гуляти в саду, садівник сам приходив до нього і сповіщав усі садові новини.
|
|
|
– А як там мій трояндовий кущ? – не забував поцікавитися король.
– Цвіте і пахощі розливає.
А одного разу садівник сповістив, що на улюбленому королівському кущі соловей звів гніздо.
– Що з ним робити – зруйнувати чи лишити? – спитав садівник.
– Залиш. Але побачиш, йому це так не минеться за те, що посмів на моєму кущі вити гніздо.
Минув якийсь час. Садівник, порядкуючи в саду, наблизився до трояндового куща І побачив, як гадюка пожирає пташенят. Садівник не мав нічого в руках, щоб змію відігнати, а поки роззирнувся та знайшов якусь палицю, гадюка зникла. Зосталося тільки порожнє гніздо з кількома пір'їнами.
Садівник негайно побіг до короля.
– Ясний королю! Гадюка пожерла пташенят, що вивелися в гнізді на вашому трояндовому кущі.
– От бачиш, – усміхнувся король, – чи не казав я, що солов'ю отак просто не минеться за те, що вгніздився на моєму трояндовому кущі?
– Казали, ваша величність, казали.
– А що з гадюкою?
– Поки я палку шукав, злодюга втекла.
– Нічого. Знай, що і їй це отак просто не минеться те, що пожерла солов'ят.
Іншого дня садівник взявся косити траву між деревами і несподівано попав на змію, розтявши її на дві половини.
– Поганий знак, – подумалось йому. Аж тут сам король прогулюється.
– Що так замислився? – спитав у садівника.
– Та от саме коса натрапила на ту змію, котра пташенят пожерла.
– Ага, казав я тобі, що не минеться їй, – усміхнувся король. – Тільки пам'ятай, що і тобі так просто не минеться її смерть.
Садівник ще сильніше похнюпився.
Якось над вечір зачув він з глибини саду плюскіт і жіночий сміх. Там знаходився невеликий ставок, у якому розводили рибу. Садівник і його доглядав, а тому дуже здивувався, коли почув галас.
Коли він тихенько підкрався, то здивуванню його не було меж. У ставку плюскалася королівна зі своїми служницями, і всі голі‑голіосінькі.
Садівник аж рота роззявив і так захопився, що й не помітив, як чиясь тверда рука впала йому на рамено. Озирнувся – і його охопив жах. Перед ним стояв сам король.
– Ага! То ти ось як у саду порядкуєш? Не маєш ліпшого заняття, як за голими дівчатами підглядати? Геть мені з очей!
Переляканий садівник чкурнув чимдуж до хати. Та не довго довелося йому труситися, бо прийшла за ним сторожа і забрала до в в’язниці.
А вранці наступного дня чекала на садівника шибениця.
Садівника вивели на замкове подвір'я, і він побачив усю королівську знать, що розсілася на лавах. Тим часом кат приставляв до шибениці драбину, ту саму, по якій лазив і садівник, обрізаючи галузки.
Садівник витер сльози і звернувся до короля:
– Ваша величність, я вірою і правдою слугував вам, прошу тепер перед смертю сказати кілька слів. А тоді вже вішайте.
Король кивнув головою.
– Пане мій, чи пам’ятаєте, як на вашому трояндовому кущі звив соловей гніздо, і ви сказали: „Це йому так не минеться”?
– Аяккже, пам'ятаю, – погодився король.
– Пане мій, чи пам’ятаєте, як за якийсь час гадюка пожерла солов'їних пташенят і ви казали: „І їй не так не минеться”?
– І не було, – погодився король.
– І пане мій, чи пам’ятаєте, як, скошуючи траву, я розтяв ту гадюку навпіл, і ви сказали: „І тобі це так не минеться”?
– Було, було, – кивав король.
– Як не минулося солов'ю, так не минулося змії. Як не минулося змії, так не минулося й мені. Але знай, королю, що й моя смерть так просто тобі не минеться!
Король жахнувся від них слів і якусь хвилю сидів непорушно. Потім підвівся і сказав:
– Відпустіть його, нехай далі порядкує садом.
НАМИСТО ДАМАСЬКОГО КУПЦЯ
Звідкіля тільки до Львова купці не прибували! А я розповім про купця, який прибув із Дамаску і мав ім'я Абдурахман.
І привіз він до нашого міста ладан, миро, кайєнський перець, цинамон, гвоздику, а ще вироби з дорогоцінних металів. Усе досить хутко спродав, та зосталося йому дуже дороге намисто з золота і коштовного каміння. Його він не зумів продати, а щоби не везти назад у Багдад і знову до Львова, вирішив зоставити на зберігання в одного з місцевих крамарів до наступного свого приїзду.
Залишив коштовність, а сам поїхав з вірменським караваном додому. Минув рік. І ось наш купець у Львові.
– Хай Господь множить твої літа! – привітався він з крамарем. – Я прийшов за моїм намистом.
– А то ніби за яким? – витріщив той очі.
– За тим, яке тобі зоставив минулого року.
– Щось такого! Вперше чую! Юльцю! – гукнув свою жінку. – Чи нам лишав хтось тамтешнього року намисто?
– Намисто? Я би‑м запам'ятала. Яке намисто?
– От і я кажу: яке?
Бідолашний Абдурахман пробував і так і сяк пригадати обставини, але все намарне. Крамар його виштовхав зі своєї крамниці.
Кому він тільки не жалівся, кому лише поклонів не бив – ніхто не може допомогти, бо ж не було жодного свідка.
І зосталася в сирійця лише одна надія на короля Лева. Як уже він не зарадить, то хто?
Абдурахман подався до замку, сів на сходах і сидів доти, доки король не прийняв його. Коли сирієць оповів йому свою пригоду, король замислився. Яким чином можна помогти тому чоловікові, коли нема жодного доказу, розписки, чи свідка? І де певність, що сирієць не дурить? Єдине, що міг застосувати король. це хитрість.
– Завтра зранку йди до крамниці свого боржника, сядь на порозі й сиди, що б там не діялося. Сиди і чекай, доки не з'явлюся я. А потім дай мені знати. чим те все скінчиться.
Абдурахман учинив, як порадив король. Крамареві, ясна річ. не сподобалося, що той всівся на його порозі і став його проганяти. Але щойно віджене, як сирієць уперто зновц вертається. Чяде й мовчить.
І так тривало, доки не з'явився король. І то не сам, а зі всім своїм королівським почтом, верхи, в оточенні тлуму людей. Король їхав верхи на баскому арабському скакуні, і зі всіх будинків вибігали львів'яни й радо вітали його. Кінь ступав повагом, легко переставляючи ноги і не зупиняючись ніде ні на хвилю. Тільки порівнявшись із крамницею купця, король натягнув повіддя, і кінь спинився.
– Абдурахмане! – вигукнув радісно король Лев. – Чи се ти? Як давно ти ві Львові?
– Та вже тиждень, мій королю, нехай Господь буде завше до тебе милосердний!
– Цілий тиждень? І не знайшов‑єсь одного вільного дня, аби нас провідати? На перший раз дарую тобі. Але завтра приходь і поділися зі мною своїми клопотами.
Король смикнув за повіддя і весь почет рушив далі.
Сотні очей спостерігали цю сцену, сотні вух чули, як король назвав дамаскця на ім'я. А серед тих очей і вух були очі й вуха господаря крамниці і його жінки. Вони були нажахані так, що руки у них тряслися.
Щойно король і весь тлум віддалився, крамар підбіг до сирійця і сказав:
– Слухай, коли ж то було, що ти мені намисто зоставив? Яке воно? В що загорнуте? Може, я пригадаю.
Абдурахман спокійно описав, як виглядало його намисто, і крамарева жінка сплеснула руками:
– Так і є! Воно!
А за мить пропажа знайшлася в жіночній скрині з лахами.
– Ти бач! – хитав головою крамар. – Зовсім забув! Якби ти не пригадав, я б нізащо не знайшов його.
– Це я знайшла. – втрутилася жінка.
– Еге, це Юльця. Давай, Абдурахмане, обмиємо нашу, хе‑хе, знахідку, га? Завтра тебе сам король буде приймати! Чому ти мені не сказав, що ви так добре знайомі?
Але Абдурахман не мав бажання слухати ці теревені, а, забравши намисто, подався до королівського замку. І якраз вчасно, бо королівський почет саме повертався назад. Побачивши короля, сирієць упав на коліна і показав намисто. Він висипав на свого доброчинця таку рясну зливу подяк і благословень, що король мусив його спинити. Тепер він переконався, що купець говорив правду.
За королівським наказом крамаря разом з жінкою прибито було до дверей крамниці. Як пересторогу для всіх, хто наважиться шахрувати.
І справді так було. За короля Лева казали, що можна покласти посеред вулиці гаман з грошима і, повернувшись наступного дня, застати його неторканим. Еге, – минулося…
ЗАСНУЛІ ЛИЦАРІ КОРОЛЯ ЛЕВА
В Кривчицях жив колись коваль Процик. Після батька успадкував невелику кузню, й хоча й валив молотом об кувадло від світу до пізньої ночі, та вічно родина його бідувала.
Кузня стояла при Глинянському тракті, де щодня торохтіли купецькі вози з товарами. Біля кузні вони спинялися, коли треба було коня підкувати, чи натягти залізну шину на колесо.
Одної зими родина коваля дуже вже бідувала. Снігові завії вкрили шляхи і такий мороз вдарив, що купці стримались від подорожей. Не було вже ані возів до направи, ані коней до підкування. Цілими днями лежав на кувадлі непорушний молот. А для голодних дітей забракло хліба.
Смеркалося, коли несподівано до дверей хтось постукав.
– Хто там? – спитав Процик.
– Відчини, роботу тобі приніс! – відказав голос за дверима.
Процик втішився такій вістці й хутенько відчинив двері. Глянув – і остовпів. Перед ним на білім коні сидів лицар в золотих латах. В одній руці тримав списа, на якому лопотів прапорець з левом.
– Хочеш роботу?
– Хочу.
– Ну то викуй мені за тиждень стільки підків, скільки кінь зможе завезти. Тут маєш гроші на залізо.
І, поклавши ковалеві на долоню п'ять золотих, вершник зник у сутінках. Процик з родиною не знали, що робити від такої утіхи. Вже їм не страшний голод.
З самого ранку коваль поїхав підводою на Замарстинів. Але ж дивувалися купці, що він аж стільки залізних штаб купує!
Знов задзвенів молот на кувадлі. Коваль розпікав штаби на вогні, рубав їх на рівні шматки, згинав, кував, рівняв підкови, вибивав у них діри на цвяхи і знову валив молотом. Піт йому лився з чола, руки німіли і боліла спина, але за тиждень скінчив роботу. А на долівці лежала ціла купа новеньких вилискуючих підків.
Смерком у двері, постукали. Процик вибіг на двір і побачив лицаря.
– Ти готовий? – спитав лицар.
– Так.
– Ну, то вклади ті підкови до мішків та вантаж на коня.
Процик аж тепер побачив, що вершник тримає за вуздечку ще одного жеребця.
Коваль хутко нав'ючив його мішками, а лицар сказав:
– Тепер бери своє спорядження і ходи зі мною.
Попереду їхав лицар, за ним ішов кінь з підковами, а позаду – коваль.
Йшли вони лісом, попри яруги, загрузаючи в глибокому снігу, аж врешті коваль впізнав гору Лева.
Лицар витяг меча і вдарив ним об брилу. І вмить утворилась широка щілина. Коваль побачив довгий коридор, освітлений смолоскипами. Коли вони увійшли до нього, щілина за спиною замкнулася.
Всередині було тепло, пахло живицею і димом соснових дров. Пройшовши коридором, опинилися у величезній залі з колонами. З правого боку стояли лицарські коні. А з лівого – за дубовими столами, сперши голови на лікті, спали лицарі в золотих обладунках. В глибині зали, на підвищенні, виблискував оздоблений дорогоцінним камінням трон. На троні спав чоловік з довгим сивим волоссям.
– Король Лев і його лицарі, – прошепотів схвильований коваль.
Чув не раз від старих людей, що король Лев зі своїми лицарями замкнулись в горі і тільки чекають на поклик до бою.
В глибокій тиші пролунав голос лицаря:
– Куй.
Процик розів'ючив коня, добув підкови і своє спорядження та взявся до роботи. Коні сумирно жували овес і не звертали на коваля жодної уваги. А він знімав стерті від постійного стояння підкови, приміряв нові і прибивав. Робота горіла йому в руках.
„Цікаво, чому в жолобі вівса не меншає. Звідки його досипають?” – дивувався коваль, але спитати не наважився.
Несподівано один з жеребців стрепенувся і голосно заіржав. Лицар, що сидів на розі столу, звів голову і спитав:
– Що, – вже час?
– Ні! – відказав лицар, який найняв коваля. – Ще не час. І той знову задрімав.
– А ти поквапся, щоб до світанку закінчити роботу. Інакше лишишся тут на цілий рік, – сказав лицар.
Коваль і так уже сьомим потом сходив, а ще половина коней зоставалась непідкованою.
За якийсь час ще один жеребець стрепенувся і заіржав. Знову той самий лицар прокинувся і спитав:
– Що, вже пора?
– Ні! Не пора, – заспокоїв його лицар, який найняв коваля. – А ти поквапся, ковалю. Світанок не за горами.
Аж ось нарешті останнього коня підковано і Процик полегшено розігнув спину.
– Кінець роботі, – сказав лицар. – Тепер позбирай всі зужиті підкови в один лантух. Це твоя винагорода.
Коваль слухняно позбирав старі підкови, серед яких були такі тонкі, як листя, а в душі чув жахливий розпач. Оце таку платню дістав за тяжку працю! Старі підкови! Знову родина буде голодна.
Поклав до лантуха своє ковальське знаряддя, закинув собі на спину й рушив коридором до виходу.
– Пам'ятай, що про свою пригоду заборонено тобі хоч би й словом обмовитися до самого дня смерти. Аж як будеш чути, що маєш покинути цей світ, тоді розкажеш, – сказав лицар на прощання і вдарив мечем у скелю. – Ну, з Богом!
Коваль вийшов на холод і почув, як зашурхотіло каміння. Гора знову замкнулася. Йшов, грузнучи в снігу, і всю дорогу журився, що так напрацювався, а в нагороду лантух заліза дістав. Така вже, видно, його доля бідацька. Те старе залізо можна буде перекувати. Але доки морози не спадуть, годі про заробіток мріяти.
З такими невеселими думками прийшов коваль до хати і з гуркотом скинув лантух на долівку. Сів тяжко на лаві, а діти обступили лантух і щебечуть:
– А що там, татку? Що ти таке приніс?
– Подивіться, як вам цікаво. Жінко, постели мені, нехай передрімаю, бо ноги вже не тримають.
– Я тут бобу трохи зварила, – сказала жінка. – З'їж щось. Чи той пан тобі добре заплатив?
– Ой. заплатив, заплатив… Бодай йому…
І не доказав. Бо якраз діти розв'язали лантуха і на підлогу вивалилося щире золото. Ті старі зужиті підкови виявилися не з заліза, а з золота!
– Господи! – сплеснула руками жінка.
Діти стрибали від утіхи – які гарні іграшки!
Коваль кинувся до мішка, а він весь ущерть наповнений золотими підковами.
– Таки не здурив! Тепер у нас ніколи біди не буде.
Так воно й сталося. Процики збудували нову кузню, купили собі поле худобу і щасливо господарювали, лиха не знаючи. Ніхто не міг у Процика правди вивідати, з чого він розбагатів. Аж перед смертю свого пригоду оповів. Так ото вона й до нас дійшла.
ЗИМОРОВИЧ
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 171; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!