КОРОЛЬ ДАНИЛО І ЙОГО БЛАЗЕНЬ ОЛЕЛЬКО
ОЛЕЛЬКОВІ КНИГИ
Літньої днини, як сонце розлило на все місто своє тепло, Олелько ніяк не міг всидіти в похмурих замкових стінах. Але король, вирішуючи важливі, державні справи, волів його завше мати при собі, щоби жартами обважнілу голову розраджував. Одного разу Олелько не витримав замкової задухи і сказав:
– Найясніший королю, дозволь мені хоч сьогодні відлучитися, бо маю пильну справу.
– А то ж яку? – здивувався Данило.
– Та от, мушу книги свої просушити, щоби цвіллю не взялися. Король, зваживши на це, відпустив Олелька, а той, прихопивши ряднину, постелив її в садку та й задрімав любенько голічерева.
Десь так надвечір вийшов король і собі в садок, а з ним і бояри гуртом. Аж бачать – лежить Олелько та аж носом посапує.
– Гей, Олельку! – гукнув його король. – Чи ти вже просушив свої книги?
– Ага, якраз сушу.
– Де ж вони? – здивувалися всі.
– Та осьдечки! – ляснув себе по голові Олелько і склепив повіки.
КОРОЛІВСЬКИЙ ПОДАРУНОК
Великодня неділя видалася сонячна й тепла. Олелько, скінчивши снідати, вийшов на вулицю і відразу ж лоб у лоб зустрівся з кумом своїм Андрушком, що був боярським челядником. Той плентався похнюплений і зажурений такий, мовби щойно з похорону. В руках тримав щось загорнене в хустину.
– Куме! – схопив його за плечі Олелько. – Що з тобою?
Кум мовчки розгорнув хустину і показав розчавлену крашанку. З тих шкаралупок, які зосталися, можна було здогадатися, що взори на крашанці вимальовані надзвичайні, але що ж – тепер це тільки шкаралупа.
|
|
|
– І ти через цюю крашанку зажурився?
– Знав би ти, що воно за крашанка! – зітхнув кум. – Малювала її моя бояриня. А боярин оце послав мене, щоб я заніс королю. От я несу, несу, коли звідки‑незвідки дітлашня висипала та й на мене. Я спіткнувся… і ось… сам бачиш…
– Куди ж ти намірився?
– А світ за очі. Що я поясню бояринові? Він у мене знаєш який? Так у пику й затопить, не дивлячись, що неділя свята.
– Е, куме, не журися. Ходімо разом до короля, може, що вигадаємо. Прийшли вони до замку і Олелько сказав:
– Давай мені свою крашанку, а сам отут почекай.
Узяв він згорток і поніс його обережненько, високо ноги піднімаючи та калюжі обходячи, а як на сходи ступив, то уже так ішов, як той бузьок по болоті.
Сторожа на дверях витріщилася й не могла ніяк второпати, що це Олелько викомарює.
– Гей, Олельку! Що несеш за скарб?
– А таки скарб, таки скарб, братчику. Несу для короля крашанку від боярина.
– Певно, неабияка, крашанка!
– Не те слово! Не крашанка, а чудо!
– Ну, то, певно, дістанеш за неї віддарунок, еге?
– Певно, щось дістану. Але тут сторожа галябарди схрестила.
|
|
|
– Мусиш, Олельку, зачекати. Королівська родина ще снідати не скінчили і нікого чужого бачити не бажають.
– Хіба я чужий? – здивувався Олелько. – Та я, можна сказати, найрідніша людина для короля. От побачите, що він вам ще по золотому дасть за те, що впустили.
– А ти нам що даш?
– А вам я віддам те, чим мене король нагородить.
– Ну, дивися нам! З нами жарти погані. Йди, але пам'ятай, що обіцяв. Олелько пройшов у замок, але коло дверей, котрі вели до королівської їдальні стояло ще двоє охоронців.
– Стій! – спинили вони Олелька. – Ще сніданок не скінчився.
– Але я не можу чекати. Несу дуже цінний дарунок.
– А нам що до того? Велено не пускати, ми й не пускаєм. Однак Олелько вперся, мов той віслюк, і посунув таки до дверей.
– Куди преш? – стали на дорозі вояки. – Кажуть тобі зачекай!
– Яке там чекай?! Ви що, забули з ким справу маєте?
І тут, коли сторожа почала його відпихати, Олелько вдав, наче його не знати як сильно штовханули й гугупнув, як довгий, на підлогу.
Цієї хвилі розчахнулися двері і з'явився на галас король:
– Олельку! А то що з тобою, небораку?
Олелько зі сльзами на очах розгорнув хустину, а там – дрібненька шкаралупка.
– Яй‑яй‑яй! – забідкався він, – Що я свому кумові скажу? Та ж боярин заб'є його! Яй‑яй‑яй!
|
|
|
Сторожа перелякалася:
– Він сам упав, ми його ледь‑ледь відтрутили. Хто ж його знав…
– Ага – сам! – бідкався Олелько. – Що ж тепер буде? Ой, горенько моє!
– Ну, ну, заспокойся, – сказав король. – Нічого страшного не сталося. Ти ж не винен. Ось дай мені цю шкаралупку. Ніхто й знати не буде, як воно сталося. Так, чи ні? – спитав у сторожі.
– Та щоб нам Перун голови потовк, коли щось сталося! – в один голос відказали вояки. – Нічого ми не бачили й не чули.
– Ну, от і добре. На, Олельку, передай свому кумові оці гроші від короля та скажи, хай подякує від мене бояринові. А тобі ж, небораці, теж треба щось дати, щоб свято не було зіпсоване?
– А можна, я сам собі нагороду виберу? – втішився Олелько.
– То й вибери, – стенув плечима король.
– Нічого не прошу, тільки прошу десять канчуків по голому задку.
– Звар'ював! Та ніколи в житті!
– А ви ж обіцяли!
– Де ж я думав, що в тебе аж така забаганка буде. Та ще й проти Великодня!
– Ну, тоді я всім розповім, що королівська обіцянка дурному цяцянка, – стояв на свому Олелько.
– Ага, то ти так! – кивнув король. – Добре. Дістанеш свою нагороду. Ану, сторожа, вліпіть йому десять гарячих.
|
|
|
– Гов! Тпру! – спинив раптом Олелько вояків, що вже було кинулися до нього. – Не мені ся нагорода, а тим, що за дверима. Я пообіцяв їм, що коли пропустять мене, то дістануть все, чим король мене обдарує. Ну, то прошу – вони вже там з нетерплячки самі крашанку знесли.
– Що? – спитав король. – Мою сторожу вдалося підкупити? Дайте їм десять канчуків від Олелька та ще десять від мене, аби пам'ятали. Але не нині. Після свят.
ЗМАГАННЯ МАЛЯРІВ
Якось при королівському дворі перебував дуже вдатний маляр з землі лядської. Змальовував він парсуни бояр і князів, а тії радо платили йому. Але найцікавішим тут було те, що малював він дуже спритно і хутко, як ніхто інший. Сам король, побачивши його працю, зачудувався і похвалив.
Почувши теє, Олелько відразу наїжився:
– Пхе, є чим дивуватися. Коли я захочу, то й не таке ще намалюю і то хутше за нього.
Король піймав його за язик:
– Справді? О, то я мушу переконатися у твоїй змисності. Чи готовий ти з лядським маляром позмагатися?
– Хоч би й зараз.
Велів король принести дощинки. Одну для маляра, другу для Олелька.
– З парсунами довго воловодитись, – сказав король. – Що б ви намалювали таке, аби хутко було?
– Я можу намалювати будь‑якого звіра хутше, аніж ти королю п'ять ковтків пива вихилиш.
– Ото! А я не одного, а цілих п'ять звірів намалюю, – сказав Олелько. Король узяв кубок з пивом, ковтнув уперше і відразу маляр заходився малювати. Олелько тим часом і собі пива вточив і що король надіп'є з кубка, то й собі хильне.
– Начувайся, Олельку, – сказав король, – я вже четвертий ковток роблю. Після п'ятого дістанеш по м'якому місці, щоб дурно не нахвалявся і часу мені не марнував.
– Не бійтеся, зараз і я до роботи візьмусь. Мушу ж я обмислити, що маю малювати… Ага, вже знаю.
І тут Олелько вмочив усі п'ять пальців у червону фарбу й вивів на дощинці п'ять хвилястих ліній. Зробив це якраз упору, бо щойно король підніс востаннє кубок до вуст, то й маляр скінчив дикого вепра малювати.
– Я виграв, – сказав Олелько.
Король так і завмер з роззявленим ротом. Такого зухвальства він не сподівався.
– Ти виграв? А що ж ти ото наквацяв?
– Як обіцяв – цілих п'ять звірів.
Всі присутні обступили Олелька з його малюнком.
– Яких звірів? – спитав король.
– П'ять дощових хробаків.
Регіт струсонув залою. Сміявся навіть лядський маляр. Мусив і він визнати, що Олелько таки виграв.
ДАНИЛО В ГНІВІ
Король Данило розлютився на боярина, котрий не послав своїх вояків у похід на ятвягів і звелів його стратити.
Перед самою стратою примчали на конях бояриня з синами і кинулися благати в короля милосердя. Але той перебував у гніві й слухати нічого не хотів.
Тоді бояриня припала до Олелькових ніг з надією, що, може, хоч улюбленець королівський зуміє врятувати чоловіка.
Олелько не витримав того плачу і звернувся до короля:
– Найясніший королю…
– Замовкни! – обірвав його той на півслові.
– Благаю!
– Олельку! – знову гримнув король. – Що б ти не попросив – обіцяю, що не виконаю твоєї просьби!
– Та я тільки й хотів сказати, що ви, як завше, справедливі. І я прошу вас уклінно: покарайте цього негідника на горло! Він теє заслужив.
Данило грізно блиснув очима, але мусив визнати, що Олелько його обхитрував, і тільки рукою махнув. Боярина було помилувано і повернувся він щасливо на свої добра.
СЛІПІ ТА ЗРЯЧІ
Спитав якось король жартома в Олелька:
– Олельку, скажи мені, кого більше при нашому дворі – сліпих чи зрячих?
– Сліпих, – без роздумів випалив Олелько.
– Як то сліпих? – здивувався король. – А можеш це довести?
– Певно, що можу. Тільки дай мені на допомогу писаря. Нехай стоїть коло мене і записує все, як я йому підповім.
Наступного дня зранку посеред замкового подвір'я простелив Олелько ряднину, поклав собі межи ніг гуску і заходився її скубати. За спиною в нього стояв писар з воловою шкурою, що була поділена на дві половини. Зліва мали вписуватися усі сліпі, а справа – всі видющі.
Не довго й чекати довелося, як на подвір'ї з'явився король і був дуже здивований, побачивши таку картину.
– Олельку, а то що ти робиш з самого рання?
– Гуску скубу, – відказав незворушно той.
Король стенув плечима і одійшов. Провівши його очима, Олелько звелів писареві:
– Запиши його величність до сліпців.
Впродовж цілого дня з'являлися на подвір'ї бояри й боярині, воєводи й посадники, князівни й княжичі, королівни й королевичі і рідко хто з них не спинявся й не цікавився в Олелька, чим же він таким займається. І на всі оті запитання відказував Олелько терпляче:
– Гуску скубу.
Як почало сутеніти і король сів вечеряти зі своїм почтом, з'явився Олелько з обскубаною гускою і з писарем.
– Ну, що, Олельку, чи склав ти вже списки сліпих і зрячих?
– Аякже, все в мене готово. Ось прошу послухати. І писар першим сліпцем зачитав самого короля.
– Олельку? Ти мене зарахував до сліпців? Як то можливе?
– Самі згадайте, як вранці сидів я та й скубав гуску, а ви запитали мене, що я роблю.
– Ну?
– Якщо ви не бачили, що я роблю, то як можна вважати вас зрячим?
Всіх, хто запитував мене про це, я велів записувати серед сліпців. А зрячих виявилося зовсім мало. І я тішуся, що серед них також наш королевич Левко. Він тільки й гукнув мені: "Боже помагай."
КОРОЛІВСЬКИЙ КІНЬ
Король Данило мав улюбленого коня Вітра, який не раз у боях служив йому вірою і правдою. Коли ж той кінь постарів і не міг уже з вершником, наче вітер, мчати, віддав його король на відпочинок у конюшню. При цьому суворо наказав, аби коня пильнували, як зіницю в оці. А той, хто сповістить про смерті, коня, потрапить у руки ката.
Але смерть на жодні накази увага не звертає. Надійшов той чорний день, коли кінь таки здох. А кожного обійняв такий страх, що вже подумки з родиною прощався.
Якраз на ту пору нагодився Олелько.
– Гей. Грицю! Ти чого так набурмосився? – спитав головного конюха.
– Та ти не знаєш, який наказ дав мені король. Мусив я служити його коневі, як свому панові. А хто сповістить про смерть коня, того до ката відправлять. Нині той кінь витяг ноги, а я сиджу і думаю, що маю далі робити. Чи наперед з родиною попрощатися, чи до замку піти і все як є розповісти. За мене ж бо ніхто цього не зробить.
– Погано ти, Грицю, своїх друзів знаєш, – сказав Олелько. – Я піду до короля і скажу йому новину. А ти можеш більше голови не сушити.
І таки подався Олелько до короля, став перед ним і каже:
– Милостивий пане мій, чи знаєте новину?
– А то яку?
– Ваш коханий кінь їсти не їсть, пити не п'є, дихати не дихає і рухати не рухається.
– То він, напевно здох! – вигукнув король.
– Правда ваша, але то не я сказав, а ви. І можете собі самі з катом домовитись. Бо я вже в тім не дуже тямлю.
Король розсміявся і нагородив Олелька за таку дотепну витівку.
ЗАКЛАД
Олелько деколи втрачав міру, коли жартував над королем, а тому й не дивно, що одного разу його Данило вигнав з двору.
Минув місяць, і король затужив за своїм блазнем. Повертаючись із ловів, заїхав до Олелька. Вже здалеку почув галас і спів. Виявилось, що той має гостей. Яке ж було здивування короля, коли побачив заставлений наїдками і напоями стіл.
– О‑о, то ти незле живеш! – вигукнув король. – А я тут журюся, чи не загибаєш з голоду, відколи втратив мій хліб, та й везу тобі дичини з полювання.
– Такі, як я, не пропадуть. Сідайте до нас та пригощайтеся.
– Звідки ж ти береш гроші на банкети?
– А я закладаюсь на гроші.
– І виграєш?
– Як коли.
– Ану закладися зі мною.
– Ваша воля. Можемо закластися на десять золотих, що ви станете на столі, а я лясну по столі долонею тричі і ви відразу зіскочите на землю.
– Тільки тому, що ти будеш ляскав по столі? – розсміявся король. – Ну, давай.
Данило виліз на стіл і з насмішкою подивився згори на Олелька. Блазень ляснув по столі і сказав:
– Оце раз! А другий раз я лясну під вечір. Третій – може завтра, а може, післязавтра. Але ви не журіться, пийте, їжте. – І, піднявши келих, гукнув: – Здоров'я нашого короля!
Данило розсміявся і зіскочив на долівку:
– Ти виграв. Маєш свою десятку. Але я хочу, аби ти ще побився в заклад з моїм воєводою.
– Ну, я вже знаю, що від нього чекати, – сказав воєвода. – Мене він так легко не обхитрує.
– Добре, – погодився Олелько. – Але я хочу переговорити в цій справі лише з паном воєводою і з вами, ясний королю.
Вони вийшли на подвір'я і Олелько сказав:
– Можемо закластися, що завтра ополудні в пана воєводи вискочить на задку чиряк. Ставлю п'ять золотих.
І король, і воєвода мало не попадали з реготу.
– Добре, ми заклад приймаємо і завтра ополудні будем тут. Наступного дня король зі всім своїм почетом прибув до Олелькової оселі.
Сяючий вигляд воєводи свідчив про його віру в перемогу. Король теж тішився, що нарешті вдасться Олелька висміяти. Увійшовши до хати, побачили цілий тлум гостей. Усі, вочевидь, з нетерпінням чекали, хто виграє.
– Ти програв, – з порога вигукнув воєвода. – Нема в мене ніякого чиряка.
– Ну, що ж, така моя доля, – зітхнув Олелько. – Але я б хотів пересвідчитись.
Воєвода нерішуче затупцяв на місці:
– Тут купа людей.
Це свідки. Коли маєш справу з такими значними людьми, варто забезпечити себе свідками.
Одним словом, воєвода скинув штани і виставив свій задок. Чиряка не було.
– Я програв, ось ваші п'ять золотих, – сказав Олелько. Але був при цьому на диво радісний.
– Не розумію, чому ти тішишся? – дивувався король. – Адже ти програв!
– Навпаки – виграв! З вами я заклався на п'ять золотих, що вискочить чиряк. А з усіма туг присутніми, – на цілу сотню, що воєвода скине перед ними штани!
Сміялися всі, крім воєводи. Т а це й зрозуміло.
ЯК ОЛЕЛЬКО ДІЛИВ ЯЙЦЯ
Одного разу, коли король Данило обідав у боярина Недана, той вирішив поглумитися над Олельком. Він поклав перед ним сім яєць і сказав:
– Ану, покажи, який ти зух. Якщо розділиш ці сім яєць так, аби я, моя жінка, обоє моїх синів і ти дістали порівну, я дам тобі сотню червінців. А коли не зумієш, відробиш в мене на конюшні сім днів.
Олелько вдав, що вагається, а тим часом за столом зчинився галас – кожен його під'юджував та кпив, бо видавалося те завдання неможливим.
– Ага, боїшся, – сміявся боярин. – Тут тобі клепки забракло! То тобі не вар'ята грати!
– Стривайте, не кваптеся, – сказав Олелько. – Зараз я поділю так, що всім буде порівну.
І з тими словами поклав одне яйце перед боярином, два перед синами, три перед бояринею, а одне – перед собою.
Гості знову загаласували, а боярин аж підскочив з утіхи.
–І а, попався, жучку! Як же ти поділив, що всім не однаково? Ну, не минути тобі моєї конюшні!
– Е, ні, готуйте свої червінці, – заперечив Олелько. – Я все порівну поділив.
– А то ж як?
– Одне яйце я дав тобі і в тебе їх стало три. Два дав твоїм синам
– І в них стало по три. Одне я взяв собі – разом знову три. А ще три дав твоїй жоні, і вона так само має три. Чим не порівно?
Гості голосним сміхом визнали Олелькову дотепність, і боярин мусив таки заплатити заклад.
ДОВКОЛА НОСА
Якось у короля Данила гостював ятвязький князь Анкад, що мав довгого носа. Щойно сіли усі за стіл, заставлений наїдками, як Олелько примостився навпроти князя і втелющився в його носа так нахабно, що Анкадові незручно стало.
Врешті блазень спитав його:
– Який у тебе довгий ніс! Вперше щось подібне бачу! Анкад почервонів од гніву, а король гримнув:
– Ану забирайся звідси, йолопе!
Олелька наче вітром здуло. Та ненадовго. Вирішивши загладити свою нечемну поведінку, він за якийсь час повернувся. Так, мовби нічого й не сталося, примостився знову за столом і зітхнув:
– Господи, ну який же в тебе малесенький носик! Як ти ним сякаєшся, не допетраю?
Анкад скипів не на жарт і так стиснув у руці кубок, що пальці побіліли. Король схопив зі столу костомахи й пошпурив в Олелька:
– Женіть його к бісовій мамі! А ти, – звернувся до Анкада, – не гнівайся. Що и дурня візьмеш?
Обід наблизився до кіпця. Гостям подали руки сполоснути. Аж тут знову Олелько об'явився. Підкрався він до столу, згорнув собі на тарелю трохи м'яса і каже:
– Бог мені свідок! Є в тебе ніс, чи нема и тебе носа – мене це вже не хвилює!
Та за тими словами чимдуж чкурнув із зали. А вслід йому летіла вепряча нога, яку метнув князь Анкад.
ЧАРОДІЙНЕ ЗІЛЛЯ
Бажаючих подивитись на нові жарти Олелька ніколи не бракувало. А тому, коли він одного дня з заклопотаним виглядом чимчикував через Ринок, з усіх боків посипалися запитання:
– Гей, Олельку! Куди так поспішаєш?
– Та от, кажуть, на луках росте таке зілля, що тільки ним кого торкнеш – він уже буде за тобою, як цуцик бігати.
– А що воно за зілля?
– Іду подивлюся.
– А нам можна подивитися?
– А чого ж ні? Ходімо.
Та й рушило за ним десятка два роззяв.
Олелько вивів їх за місто й почав сновигати по луках та все так, аби побільше реп'яхів, будяків на дорозі було.
– Де ж те зілля, Олельку? – допитувалися ті.
– Зараз, зараз. Дайте лише роздивитися, то я миттю впізнаю.
– Та ми вже за тобою хто й зна скільки воловодимося!
– Чи я вас тримаю? Чи я вас тягну?
– Ні, ми самі ходимо.
– Ага! То ж бо й є! Ви того зілля ще й не бачили, а яку воно силу має: ходите за мною, як курчата! А коли його знайду, то ви ж і не відчепитесь! Ні, вертаймо краще до міста, нехай йому грець, тому зіллю.
І Олелько рушив до міста.
Цілий Рийок сміявся з роззяв, коли ті з'явилися в реп'яхах, обталяпані й з кислими мінами на обличчях.
ВЧЕНІ ГУСИ
Коли Олелько був в опалі, то тяжко йому велося, отож, мусив братися до якоїсь роботи. Шкода тільки, що робота йому до рук не бралася. А жінка свариться – нема що їсти.
Іде Олелько сумний, коли бачить – у Полтві таляпаються чиїсь гуси. І то такі дорідні, такі тлусті!
– Чиї то гуси? – питається у пастушка.
– Боярина Недана.
Олелько знав, що усі бояри подалися з королем у похід, і сказав:
– Передай боярині, що я міг би навчити її гусей по‑людськи балакати. Та й почимчикував додому, усміхаючись. Коли це під вечір пригнав пастушок:
– Бояриня згодна. Чи двох місяців стане на науку? Олелько подумав хвильку і кивнув:
– Стане.
– Ну то завтра вранці я прижену гуси.
Але Олелько і гадки не мав учити гусей, а любенько різав їх по одній та й їли з жінкою.
– Ой, це нам так не минеться, – зітхала жінка, але Олелько тільки сміявся. Минуло два місяці, і прийшов пастушок за гусями:
– А що, навчилися гуси по‑людському балакати?
– А як же! Так шваргочуть, що хоч вуха затикай. Ну, скажу я тобі, халепа буде, коли боярин повернеться.
– А що таке? Бо боярин якраз нині вернувся.
– Спитай боярині, що маю робити, бо гуси змовилися, що коли боярин приїде, то розкажуть, як бояриня з джурою любляться. Та й не тільки про це, бо вони, виявляється, багато чого знають і про челядь: хто, з ким, коли…
Пастушок чимдуж помчав до боярині і все їй переповів. А та, як вислухала, то не захотіла чути про вчених гусей:
– Перекажи Олелькові, нехай їх до чорта поріже і забуде, що колись брався вчити. Кляті гуси! Ти їх годуй, плекай, а вони тобі он яку капость замислили!
ОЛЕЛЬКО ЛАСУЄ ГУСКОЮ
Зібралося якось за королівським столом різне високе папство. Один галицький боярин вирішив з Олелька покпити і, показуючи на випеченого до золотої барви гусака, сказав:
– Ану, Олельку, зачни їсти оцю гуску. Але умова! Запхаєш в неї ножа – я тобі в те саме місце запхаю. Відірвеш їй ногу – я тобі відірву. Відірвеш крило – я руку відірву. Шию скрутиш – тобі скручу. Шкіру здереш – тобі здеру… Куди її вкусиш – туди і я тебе вкушу. Що зробиш з гускою, те і я з тобою зроблю.
Весь стіл з цікавістю почав чекати, як же викрутиться Олелько. Вмовкли розмови, стихло плямкання, було чути, як мухи дзижчать.
А Олелько підступив спокійно до гуски, вистромив вказівного пальця, всім його з усмішкою показав і, запхавши гусці в гузно, смачно облизав.
Регіт струсонув стінами, а Олелько пальця то запхне, то оближе. Тим часом боярин скипів не на жарт і не знав, що має робити. Присутні під'юджували Олелька, аби наставив бояринові задок. І Олелько вже почав пояс скидати, коли король втрутився:
– Не будемо, панове, псувати собі вечерю такою кумедією. Думаю, досить буде, як боярин заплатить Олслькові сотню червінців. Хіба би не хотів…
– Ні‑ні, – схопився за королівські слова боярин і кинув Олелькові капшук з грошима.
СОН
Один боярин за столом вирішив покпити з Олелька та й каже:
– Снився мені сон, мовби ми з Олельком літали попід хмарами. Літали, літали, аж поки не попадали на землю. Тільки я впав у мед, а Олелько – в гноївку.
– Боже мій! – підхопив його мову Олелько, не давши нікому приснути сміхом. – Я бачив такий самий сон. Але ж ви не договорили, що було далі. Коли ми вибралися – ви з меду, а я – з гноївки, – то почали одне одного облизувати. І мені бігме смакувало більше!
Отут вже пролунав такий гучний регіт, аж тарілки застрибали, а келихи задзвеніли.
КОЖНОМУ СВОЄ
За Краківською брамою знаходилася стрільниця, де скромні львівські міщани, купці й цехові ремісники перетворювалися на хоробрих лицарів та оборонців міста. Кожен міщанин чи гість міста мав у визначений час під загрозою кари прибути на тренування в стрільбі з лука, кидання списа, а в пізніші часи, в стрільбі з рушниці, гаківниці та, навіть, гармати. І все це, щоб бути готовим стати в оборону міста.
Одного разу зібралися на стрільниці прості ремісники. Дехто прийшов сюди, як був, у хвартуху, а хто, йдучи з ринку, приніс із собою те, чим торгував. От, коли черга дійшла до оліярника, він скинув з плеча великий глек з оливою і взяв лука. Пустив три стріли і всі повз щит. Кілька боярських синів почали голосно з нього кпити, і оліярник мало не плакав під образи. Коли це звідкілясь узявся Олелько.
– Чого ви насміхаєтесь з чоловіка? – звернувся він до бояренків. – Кожен майстер у своїй справі. Він не здатен на те, що ви, а ви не здатні на те, що він.
– А що ж воно таке може бути, що він робить? Олію товче? То це великої голови не треба, – відказали ті.
– Гаразд, зараз він покаже, на що здатен.
– Ану‑ну, – далі кпили бояренки, – хай він утре нам носа! Оліярник розгублено зиркав на Олелька, бо не мав ані найменшого здогаду, куди той веде. Тим часом Олелько зняв з шиї ланцюжок із хрестиком і показав його усім:
– Ось як цей чоловік утре вам носа! Ануте, добродію, – нахилився він до оліярника і шепнув щось на вухо, а той радісно закивав головою. Юрба цікавих оточила їх з усіх сторін.
– Чи згодні ви покласти по п'ять золотих на те, що цей оліярник зробить зараз таке, чого ви ніколи не утнете? – спитав блазень бояренків.
– Згода. А коли ви програєте, то рівно ж стільки заплатите нам! – сказали ті й поклали у шапку по п'ять золотих, а Олелько кинув до шапки свого гаманця.
Оліярник помітно ожив. Він поставив посередині глек, зачерпнув оливи, і в цю хвилю під черпаком з'явилася рука Олелька з ланцюжком у пальцях. Оліярник перехилив черпак, і тонюсінький, наче нитка, струмінь оливи почав литися крізь одну з маленьких ланок ланцюжка назад у глек. Всі затамували подих. Струмінь витік до краплі. Олелько показав ланцюжок, і всі переконалися, що жодна крапля на нього не впала.
– Ну, чи хоче хтось позмагатися з оліярником?
Присоромлені бояренки похитали головами. Олелько свого гаманця сховав, а виграні гроші віддав оліярникові:
– Беріть, батьку, ви їх чесно заробили.
ЦІНА БОРОДИ
Олелько, хоч і був блазнем, але і в походи з королем ходив. Після одного такого походу дістав арабського огера при повному обладунку – молодого і гарячого, як вогонь.
Але жеребець видався надто вже баским для спокійного і розважливого Олелька. і він вирішив його спекатися.
Тим часом на оґера вже оком накинув боярин Струмило, що славився своєю скупістю і тільки й думав, як би то видурити жеребця надурняк.
Перестрів боярин Олелька і каже:
– Слухай, Олсльку, а давай мінятися! Ти мені оґера, а я тобі… я тобі…
– … свою бороду! – ляпнув Олелько.
А треба сказати, що боярин дуже пишався своєю бородою – була вона кудлата й чорна, як у смолі виваляна, та ще й кучерява і густа – прегуста. Боярин часто її гладив, мружачись від задоволення, і скидався на кота.
– Ну, Олельку, ти попався! – втішився боярин, і вони вдарили по руках. – Давай сюди свого оґера.
Та щойно боярський конюх забрав коня, а Олелько спімнувся за вже свою бороду, боярин сказав:
– Е‑е, мій любий, такої умови не було. Забереш її тоді, як я її зголю. І, весело сміючись, подався своєю дорогою.
Та Олелько не дуже й переживав, бо знав, що рано чи пізно попадеться йому боярин так, що й не викрутиться. Тому з усмішкою вислуховував усі кпини і жарти, що сипалися з вуст інших бояр і челяді.
Десь так за тиждень по тій виміні, влаштував король Данило бенкет і скликав бояр та лицарів зацних. Був там, ясна річ, і наш Олелько, тільки й чекаючи нагоди поквитатися.
Боярин Струмило за своїм звичаєм зручно розсівся її гладив свою кудлату бороду, посміюючись у вуса.
Раптом до нього підскочив Олелько, вхопив його за руку і гукнув:
– Не смійте гладити мою бороду! Боярин отетерів і розгубився.
– А так – так, – озвався король, – борода належить Олелькові. Гладити її не маєте права.
– Та добре, – буркнув боярин і забрав руку.
Не біда, вирішив для себе, зате тепер з більшим задоволенням буду її гладити вдома.
Але й Олелько не збирався так просто відступати:
– Найясніший королю, ця борода моя, але ж я не можу день і ніч и пильнувати, – аби боярин її не рухав. Чи не міг би я просити ласки, аби сховати мою бороду в дерев'яне пуделочко і зачинити на замок? От тоді б я уже був певний за її спокій.
Усім, хто був присутній за столом, така думка неабияк припала до смаку і давай наввипередки нараджувати, як би тоте пуделочко мало виглядати, та з якого дерева і як його носити.
А король тільки підморгнув челяді, то ще й печені не подали, а вже скринька для боярської бороди була готова.
Розгублений боярин дав собі тую скриньку на шию повісити і бороду зачинити. А зачинили її на колодочку і ключика Олелькові дали.
Ото була потіха!
Особливо тоді, як принесли печеного вепра, а до нього смажених у яблуках лебедів та ще й цілу таріляку пряжених жайворів. Увесь стіл не тямився зо сміху, аби побачити, як боярин буде їсти з тою своєю скринькою.
Аж тепер боярин втямив, у яку халепу потрапив і хоч дуже хотілося їсти, він не їв, а лише насуплено дивився, як зникають усі ті смаколики. А найгірше, що й пити не міг, а так хотілося спробувати пишної македонської мальвазії.
Вдома ще півбіди – там собі дасть раду. Але ж як тепер бути? Усе життя з тим пудлом ходити? Засміють! Це ж бо й бояриню свою не поцілуєш! Ой, горе!
А за столом – потіха, якої давно вже не було.
– Чи вам, мій друже, не смакує? – допитувався король. – Спробуйте ось цього лебедя, котрого я вполював. Тане в устах. Навіть жувати не треба.
Король говорить, а всі мало не лускають від реготу. Врешті боярин не витерпів і покликав Олелька.
– Слухай, я хочу викупити свою бороду назад.
Він це сказав тихенько, а Олелько давай на увесь стіл:
– Чуєте! Боярин Струмило хоче викупити свою бороду! Нарайте мені, панове, яку ціну правити!
Ну, тут посипалися ради, як з мішка раки. Годі те все перелічити, що дотепні гості вигукували.
Врешті Олелько сказав:
– Як дасте тисячу золотих – борода ваша. Бояринові аж подих перехопило. Добра вийшла оборудка! Та за такі гроші скільки б він жеребців міг купити!…
– Вісімсот! – випалив боярин.
– Ну, знайте моє добре серце, – погодився Олелько, – по руках!
І так ото боярин вернув свою бороду назад, а королівський блазень заробив купу грошей.
ПОЦІЛУНОК ЗА ПЛАЩ
Кажуть, що нема ніде таких хитромудрих жінок, як у Львові. Але Олелько мав то в носі.
Король подарував Олелькові дуже гарного плаща і той, пишаючись ним полюбляв гуляти містом.
Проходячи повз дім тисяцького, Олелько побачив у вікні його молоду жінку.
– Який у тебе розкішний плащ! – прицмокнула жінка.
– Еге, мені його подарував сам король. Але якщо ти дозволиш себе поцілувати, я віддам тобі цього плаща.
– Жартуєш! – не повірила та.
– Чого мені жартувати? Дай цьомка і забирай.
Молодичка зиркнула направо, зиркнула наліво, вихилилася з вікна і чмок блазня у губи. Потім зірвала йому з плечей плаща і зникла.
Але Олелько не збирався так просто позбуватися плаща. Він покликав її і попросив пити. Молодиця подала йому воду в глиняному горняткові. Блазень напився і розбив горня об землю.
Після цього сів на призьбі і став чекати господаря. Коли тисяцький повернувся додому, то дуже здивувався, уздрівши під хатою Олелька.
– Чому ти сидиш тут? Маєш до мене якесь діло?
– Та ні. Я проходив повз твій дім і попросив напитися. Твоя жінка подала мені воду, але я впустив горня і розбив. Тоді вона взяла у мене плаща, якого мені подарував король.
– Навіщо?
– В заставу.
– Що за дурниця! Дідько з ним, тим горнятком. Гей, Насте! Ану верни плаща Олелькові! За якесь дурне горнятко ти взяла плаща? Та ще в кого – в королівського блазня! Хочеш аби з нас увесь двір сміявся?
Так ото Олелько н повернув собі плаща назад.
ОСТАННЯ ВИТІВКА БЛАЗНЯ
Після смерти короля Данила сів на престол молодий король Лев. Олелько на ту пору вже зістарився і для нього настали тяжкі часи. Жив він з жінкою бідно, а піти знову до королівського двору блазнювати в поважному віці вже не випадало.
Одного ранку сиділи вони з жінкою біля печі та й журилися, а в хаті – ні рісочки, ні пляшечки.
– А тоді ж на нашім весіллі сам король гуляв! – зітхала його жінка.
– І лилось вино рікою! І аж два бики було запечено! – облизався Олелько.
– Ледве ще перед смертю колись так добре наїмося.
Згадка про смерть війнула метеликом в Олельковій голові і закружляла вихором.
– Є! – ляснув себе долонею по чолі.
– Що є? – здивувалася жінка.
– Є спосіб, як дістати гроші! Піду до короля і скажу, що ти померла, а грошей на похорон катма. Хай мені дасть сотню талярів. Що ти на це?
– Ну коли іншої ради нема, то нехай і така буде. Тільки ж ти плач і побивайся, а то не повірять тобі.
– От лихо! Чого‑чого, а плакати я не вмію. Усе життя тільки те й робив, що когось смішив.
– Зараз навчишся, – сказала жінка і несподівано сипонула попелом чоловікові в очі. Олелько зойкнув та кинувся до води. Коли врешті промив очі. вони були червоні, як буряки і сльозилися.
– Ну, тепер мені й самій плакати хочеться, як на тебе погляну, – сказала жінка, і старий блазень поплентався до королівського замку.
Всю дорогу тер сльози і шморгав носом. Коли він врешті з'явився перед королем, який саме оглядав жеребців на конюшні, вигляд у нього був просто жалюгідний.
– О, хто до нас прийшов! – вигукнув король. – А чого ти такий зарюмсаний? Яке в тебе горе?
– Ой, ясний королю! Таке горе! Таке горе! Жінка моя, царство їй небесне, померла, а я не маю за що її поховати і поминки справити.
– Що ти кажеш? – похитав головою король. – Горе в тебе і справді велике. Самим співчуттям я тобі не поможу, зате грошей дам. Сто талярів тобі вистачить?
– Ой вистачить, пануньцю, вистачить.
Узяв Олелько гроші, прийшов до хати, а жінка й каже:
– Слухай, старий. Коли тобі вдалося, то мусить і мені вдатися. Піду я до королеви Констанції та скажу, що ти помер, мусить і вона зласкавитися.
Олелькові це припало до вподоби, і він погодився. Жінка прийшла до королівського двору, рвучи на собі волосся і ридаючи так, аж усі пси на обійсті скавуліли.
Констанція підрізала в салу троянди. Вона не знала Олелькової жінки, але служниці їй пояснили хто це така. Вона співчутливо вислухала історію Олелькової смерті й сама просльозилася.
– Чи вистачить вам сотні талярів? – несміливо спитала королева.
– Вистачить, ясна пані, хай Бог вас тримає в своїй опіці! Повернулася блазнева жінка з грошима додому, і заходились вони готувати обід, бо ще до її приходу Олелько накупив і м'яса, і ярини, і доброго пива та вина. Настала обідня пора і в королівському замку. Щойно зібралася за столом уся родина, король важко зітхнув і сказав:
– Бідний Олелько! Таку має страту – померла йому жінка.
– Що ви кажете! – сплеснула долонями королева. – Та ж я недавно її бачила! Прийшла до мене, бо якраз помер Олелько.
– Це неможливе! – заперечив король. – Олелько не вмер, це його жінка померла!
– Ви щось наплутали. Жінка його жива, а от Олелько якраз і помер! – стояла на свому королева.
– Та я його вранці бачив! Мав спухлі червоні очі і шморгав носом! Те саме робила і його жінка.
Врешті король послав когось із своєї челяді переконатися, яка в тім правда.
– Ясний королю, – виголосив посланець, коли повернувся. – Олелько сидить на порозі і гірко плаче, а його жінка лежить на столі.
– Ну, певно, то твій челядник, от він і свідчить на твою користь, – сказала королева і послала натомість свою служницю.
Та небавом повернулася і каже:
– Моя пані! Я бачила згорьовану Олелькову жінку коло його тіла на столі. Бідний Олелько вмер вранці.
І ото вже було занадто. Король і королева перервали обід і обоє подалися до Олелькової хати. Коли увійшли всередину, то побачили на столі обох: Олелька і його жінку. Обоє виглядали на таких мертвих, що мертвіш і не буває.
– Дам п'ятсот талярів тому, хто мені скаже правду! – вигукнув король Лев. І тої ж миті Олелько зірвався, мов ошпарений:
– Слава найяснішому королеві! Ваші слова і мертвого на ноги поставлять. Дайте ті гроші мені, бо лише я один знаю всю правду, а ніхто інший тих грошей не потребує так сильно, як я і моя жінка!
– Бігме правду каже, – підтвердила його жінка і теж встала зі столу. Король якусь хвилю дивився на них грізними очима і вже здавалося, що ось‑ось гримне грім, але коли першою розсміялася королева, то й він не стримався. Заплатив Олелькові п'ятсот талярів і призначив до кінця віку для нього утримання.
КОРОЛЬ ЛЕВ
МЕЧ І ПІХВИ
З галасом і гуркотом увірвався до короля боярин Корнило. За руку він тримав якогось переляканого юнака і репетував не своїм голосом.
– Що сталося? – здивувався король. – Чи ти не знаєш, як себе слід поводити в королівських палатах?
Боярин штурхонув юнака на підлогу так, що той упав на коліна.
– Нехай він признається, що зганьбив її і я вб'ю його! Нехай тут перед всіма признається!
– Зачекай. Кого він зганьбив?
– Мою доньку!
– Маєш на те докази?
– Які ще докази? Нині вранці я спіймав їх на гарячому! Ніжилися в постелі!
– Ну, тоді я не розумію твого гніву. Чому б тобі їх не вженити? А я й сватом буду.
– Нізащо! Ніколи! Тільки меч нас розсудить! – пінився боярин. – Він учинив наругу!
– Меч? – перепитав король. – Добре. Ось тобі меч. Він подав бояринові меча, а сам узяв у руки піхви.
– Вклади мені свого меча у піхви.
Та тільки хотів боярин це вчинити, як король – раз – і повернув піхви другим боком.
– Королю! – вигукнув боярин. – Як же я вкладу меча? Ти не даєш мені!
– Ось так би й донька твоя могла зробити. Якби не хотіла, тоді б і не дала. А як дала, то не кричи про наругу. Можеш тепер хіба обох їх убити, бо юнак цей завинив не більше за неї.
По тих словах король підвів хлопця з колін і сказав, аби той пішов до своїх батьків і сповістив їм про весілля та що король сам за вгощення подбає.
Юнак чкурнув щодуху, ледве гамуючи радість, а боярин посопів‑посопів, та врешті визнав, що король справедливо усе розсудив, і поплентався додому, щоб доньку і дружину потішити.
ПІДКОВА І ДУКАТ
Король Лев славився своєю силою, адже він на полі бою одним ударом розрубував рицаря в латах навпіл.
Одного разу піді Львовом кінь його загубив підкову і король змушений був спинитися коло кузні.
Коваль був парубком молодим і, не впізнавши короля, не віддав йому належних почестей.
– Чи маєш ти готові підкови? – спитав король.
– Маю, чому б і не мати?
– Але будь‑яка підкова мені не годиться, бо й кінь у мене не будь‑який. Коваль зміряв оком коня, вибрав підкову і сказав:
– Оця мусить бути якраз.
Король узяв підкову, покрутив у руках, далі вхопив її за обидва кінці і – рраз! – розламав навпіл.
– Що це за підкова?! – здивувався король. – Зовсім слабенька. Якраз для віслюка. Пошукай іншу.
Коваль, незадоволено хитаючи головою, подав королю другу підкову, але й та трісла, мов бублик.
Тоді приніс третю. І третю король зламав.
– Слабі в тебе підкови. Але мушу вже їхати. Коли нема ліпшої, то підкуй такою, яка вже є.
Ковальчуки хутенько підкували королівського коня і Лев дав ковалеві золотого дуката.
– Оце тобі за роботу.
Хотів уже було від'їхати, коли здивувала його поведінка ковалева. Замість сховати дуката в кишеню, коваль покрутив його на всі боки, а тоді лише хрусь! – і зламав наче ґудзика.
– Що це за гроші? – похитав головою. – Не маєте інших? Король вийняв другого дуката, але й того чекала така сама доля.
– Зовсім нікудишні гроші карбує наш король, – сказав коваль, ламаючи й третього дуката. – Але що робити… Як нема ліпших, візьму, які є.
Тут уже король розсміявся і, вдаривши коваля по ремені, сказав:
– Ну, спритний з тебе парубок! Скільки живу, ніхто зі мною ще такого жарту не встругнув. Ану лишень придивися уважніше до цього дуката.
Коваль зиркнув на гроші, а тоді на короля, що став до нього боком і враз почервонів, як буряк.
– Перепрошую вас, найясніший королю, не хотів‑єм з вас закпити…
– Ну‑ну, так дуже не побивайся. Які дукати – такі підкопи. Ми квити. Але не забудь, ковалю, коли знову татари нападуть, оголоситися до мене на службу. Таких як ти лицарів я потребую у важку хвилину коло себе.
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 160; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!