Сутність конституційних прав і свобод, їх класифікація
Поняття конституції як основного закону. Види конституцій
Термін "конституція" походить від латинського слова constitutio, що означає "устрій", "встановлення". Так іменувалися деякі з актів, що видавалися римськими імператорами. Застосування терміна "конституція" в сучасному його розумінні пов'язано з епохою буржуазних революцій. Конституції стали юридичною формою правового захисту найважливіших інтересів молодої буржуазії. Першими писаними конституціями — єдиними основними законами були Конституція США, прийнята в 1787 р. і чинна й на теперішній час, та Конституція Франції 1791 р.
Конституція є основою конституційного права. Конституційне (державне) право — це система правових норм, насамперед принципів і норм конституції, які закріплюють основи економічної і політичної організації суспільства, форму правління і державного устрою, порядок і принципи формування та компетенцію органів державної влади, основи правового статусу людини і громадянина.
За юридичною формою конституції можуть бути поділені на писані та неписані. Писані конституції являють собою єдиний нормативний акт, що прийнятий у суворо встановленому порядку та має чітку внутрішню структуру (розділи, глави, параграфи тощо). До цього виду належить абсолютна більшість конституцій, які діють у світі, в тому числі й Конституція України 1996 р. Неписані конституції складаються з кількох законів, що мають самостійне значення і прийняті в різний час і в різному порядку. Вони у своїй сукупності оголошуються конституцією держави. Прикладом такої конституції може бути Конституція Великобританії. Вона ввібрала низку законів, перший з яких — "Велика хартія вольностей" —був прийнятий ще в 1215 р.
|
|
|
За порядком прийняття, зміни та відміни конституції поділяються на гнучкі та жорсткі. У гнучких конституціях цей порядок мало чим відрізняється від порядку, передбаченого для всіх інших законів. Порядок прийняття, зміни та відміни жорстких конституцій суттєво ускладнений порівняно з усіма іншими законами. Тут потрібні не тільки більшість голосів депутатів, а й виконання низки додаткових процедур. Конституцію України слід віднести до жорстких.
Відповідно до державного устрою конституції поділяються на федеративні (Росія, США, ФРН, Індія та ін.) та унітарні (Україна, Франція, Білорусь, Болгарія, Словенія, Чехія та ін.).
За рівнем втілення приписів конституцій у життя суспільства та держави їх заведено поділяти на фіктивні, положення яких не знаходять реалізації й підтвердження на практиці, та реальні, якщо суспільні відносини відповідають конституційним настановам.
|
|
|
Той факт, що конституція покликана закріплювати й регулювати найважливіші суспільні відносини, зумовлює її провідне місце в системі законодавства будь-якої країни. Кожна галузь законодавства має свій виток у тому чи іншому положенні конституції. Наприклад, трудове право базується на статтях Конституції України, що закріплюють права на працю, відпочинок, підприємницьку діяльність.
Конституція України є Основним Законом держави, тому що вона наділена особливою, найвищою юридичною силою, що знаходить свій вияв у низці наступних положень: конституція виступає базисом для поточного законодавства. Всі закони та інші нормативні акти мають випливати з Конституції і не суперечити їй. "Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй" — ст. 8 Конституції України; існує, як вже зазначалося вище, особливий, ускладнений порівняно з усіма іншими законами, порядок прийняття, зміни та відміни Конституції; контроль за додержанням Конституції здійснює особливий орган — Конституційний Суд України. Тільки до його компетенції належить вирішення питань про відповідність законів та ряду інших правових актів нормам Конституції. Аналогічні органи є в багатьох сучасних державах, хоч називаються вони по-різному; міжнародні договори, які укладає держава, не можуть суперечити Конституції. Якщо міжнародний договір суперечить або не відповідає Конституції, його неможливо ратифікувати (а якщо вій був ратифікований, то підлягає невідкладній денонсації, тобто відмові від його виконання або припиненню його дії). Конституція регулює найважливіші суспільні відносини в країні.
|
|
|
Основні права, свободи та обов'язки людини, тобто певні можливості, які необхідні для існування та розвитку людини в конкретних історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем (економічним, духовним, соціальним) розвитку людства і мають бути законними й рівними для всіх людей.
По-перше, йдеться про можливості деяким чином діяти або утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформувалися. При цьому основні права — це саме ті можливості, без яких людина не може нормально існувати.
По-друге, зміст і обсяг цих можливостей людини залежать насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його економічного розвитку. Тому права людини — це явище соціальне, яке породжується суспільством.
|
|
|
По-третє, ці можливості за їх основними показниками мають бути рівними для всіх людей. Лише тоді вони будуть правовими.
Тому, по-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися, обмежуватися будь-чим, не можуть бути і предметом "дарування" з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи.
Сутність конституційних прав і свобод, їх класифікація
Основні права людини — гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток та закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей.Чинна Конституція України визначає, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Здійснення влади народом відбувається, за Конституцією, як безпосередньо, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Тобто Конституція України проголошує всебічне і повне народовладдя.
Дана норма є точним відображенням положення розділу II „Народовладдя” Декларації про державний суверенітет України. Декларація зазначає, що „народ України є єдиним джерелом державної влади... Повновладдя народу реалізується на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих Рад Української РСР”.
З правової точки зору, народовладдя означає приналежність усієї суспільної влади, в тому числі й державної, народові - вільне здійснення народом цієї влади відповідно до його суверенної волі в інтересах як всього суспільства загалом, так і кожної людини зокрема. Визнання народу верховним носієм державної влади є вираженням народного суверенітету. Це означає, що народ, не поділяючи ні з ким своєї влади, здійснює її самостійно і незалежно, виключно у своїх інтересах. Право народу на встановлення і здійснення влади є його природним правом, а відтак народний суверенітет - невідчужуваний і недоторканний. Іншими словами, як проголошено у статті 5 Конституції України, ніхто не може узурпувати державну владу. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами чи посадовими особами.
Залежно від форми волевиявлення народу розрізняють інститути представницької і безпосередньої демократії.
Проголошуючи народ носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, Конституція України надала безпосередньому волевиявленню пріоритетного значення, що стало об’єктивним відображенням суспільно-політичної практики незалежної України. Таким чином, влада народу може розглядатися як провідна правова категорія, ключове поняття сучасного конституціоналізму. В юридичному сенсі це передовсім виявляється в тому, що установча влада українського народу є первинною щодо всіх гілок державної влади, які є похідними від народного суверенітету. Вищими формами безпосереднього здійснення народом влади визначено вибори і референдуми, на основі яких забезпечується формування, узгодження й координування інтересів у суспільстві, проявляється воля народу. При чому, вияв такої волі відбувається як через формування представницьких органів держави та органів самоврядування і прийняття ними відповідних рішень, насамперед у формі законів, так і через прийняття рішень безпосередньо громадянами.
Ознаки основних прав людини:
1. можливості (свободи) людини діяти певним чином або утримуватися від певних дій, спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не в змозі нормально існувати і розвиватися;
2. можливості, що обумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй від народження і не потребують «дозволу» з боку кого б там не було, у тому числі держави. Вони не можуть бути «відібрані» за свавіллям влади держави, оскільки не «дані» нею. Це природні невідчужувані права;
3. можливості, які не обмежені територією держави (позатериторіальні) і не залежать від національної належності людини (наднаціональні): вони належать їй вже в силу того, що вона є людиною. Вони походять від природи людини і покликані формувати та підтримувати в людині почуття власної гідності, її індивідуальність;
4. можливості, що є залежними (у плані здійснення) від можливостей суспільства — рівня його економічного, політика-соціального, духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, що рівень розвитку суспільства не залишається незмінним, так само, як і потреби самої людини;
5. можливості, що мають правовий характер, оскільки внесені до законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжнародному рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист державами (у результаті угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є свідченням про те, що вони стали не лише об'єктом міжнародного регулювання, але й міжнародними стандартами.
Зміст і обсяг основних прав людини визначаються сукупністю таких соціальних чинників:
· інтерес людини, справедливо збалансований з інтересами суспільства;
· мораль суспільства, що переважає у даний період;
· мета прав людини і відповідність цим правам засобів, використовуваних державою (реалізація, забезпечення та обмеження прав).
Права людини і права громадянина є тісно взаємозалежними, однак не тотожними поняттями. Громадянин — людина, яка законом визнається юридичне належною даній державі. Якщо права людини закріплені в міжнародно-правових актах, то права громадянина — у конституції певної держави.
Відмінності між правами людини і громадянина:
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 226; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!