Адміністративно-правове регулювання трубопровідного транспорту
Трубопровідний транспорт - це виробничо-технологічний комплекс організацій і підприємств трубопровідного транспорту, призначений для транспортування вуглеводнів, хімічних продуктів, води та інших продуктів і речовин з місць їх знаходження, видобут ку (промислів), виготовлення або зберігання до місць їх переробки чи споживання, перевантаження та подальшого транспортування.
Рівні державного регулювання трубопровідного транспорту України:
· Міністерство палива та енергетики України.
· Місцеві державні адміністрації.
· Органи місцевого самоврядування.
· Систему трубопровідного транспорту України становлять:
· Магістральний трубопровідний транспорт.
Промисловий трубопровідний транспорт.Магістральний трубопровід - технологічний комплекс, що функціонує як єдина система і до якого входить окремий трубо провід з усіма об'єктами і спорудами, зв'язаними з ним єдиним технологічним процесом, або кілька трубопроводів, якими здійс нюються транзитні, міждержавні, міжрегіональні поставки продук тів транспортування споживачам, або інші трубопроводи, спроек товані та збудовані згідно з державними будівельними вимогами щодо магістральних трубопроводів.
Магістральний трубопровідний транспорт має важливе народногосподарське та оборонне значення і є державною власністю України. Приватизація, а також зміна власності державних підпри ємств магістрального трубопровідного транспорту забороняється. Зміна форм власності промислового трубопровідного транспорту здійснюється згідно з чинним законодавством.
|
|
|
Промислові трубопроводи - всі інші немагістральні трубопро води в межах виробництв, а також нафтобазові, внутрішньопромислові нафто-, газо- і продуктопроводи, міські газопровідні, водо провідні, теплопровідні, каналізаційні мережі, розподільчі трубо проводи водопостачання, меліоративні системи тощо.
У цілому ж слід зазначити, що суб'єктами правового регулю вання відносин у галузі трубопровідного транспорту є юридичні та фізичні особи, діяльність яких безпосередньо стосується:
· оборони держави;
· науково-дослідних, пошукових, проектно-конструкторських, експертних та інших інженерних робіт і послуг у цій галузі;
· будівельних, будівельно-монтажних, спеціалізованих мон тажних, ремонтних, налагоджувальних, пускових та інших робіт і послуг у цій галузі;
· експлуатації трубопроводів;
· виробництва і поставок будівельних і конструкційних мате ріалів, обладнання, машин, механізмів, контрольно-вимірюваль них приладів та іншого обладнання для підприємств, їх об'єднань і організацій, діяльність яких пов'язана з проектуванням, будівни цтвом, комплектацією та експлуатацією об'єктів трубопровідного транспорту;
|
|
|
· забезпечення захисту персоналу і населення, а також навко лишнього природного середовища під час будівництва, експлуата ції, капітального ремонту і реконструкції об'єктів трубопровідного транспорту;
· забезпечення безпеки на трубопровідному транспорті;
· зовнішньоекономічних відносин у сфері трубопровідного транспорту;
· державного нагляду і контролю за будівництвом і експлуата цією об'єктів трубопровідного транспорту (Закон України від 15 трав ня 1996р. № 192/96-ВР «Про трубопровідний транспорт»).
Адміністративно-правове регулювання шляхового господарства
Шляхове господарство - це виробничо-технологічний ком плекс організацій і підприємств шляхового господарства, призна чений для будівництва, ремонту і утримання автомобільних доріг загального користування, а також відповідних інженерних комуні кацій і споруд.
Рівні державного регулювання шляхового господарства України:
· Міністерство транспорту та зв'язку України.
· Державна служба автомобільних доріг України (Укравтодор) центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямову ється і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра транспорту та зв'язку України.
|
|
|
· Місцеві державні адміністрації.
· Органи місцевого самоврядування.
Основними завданнями Укравтодору є:
· підготовка пропозицій щодо формування державної еконо мічної, науково-технічної, інноваційної, інвестиційної, кадрової, соціальної та зовнішньоекономічної політики у сфері дорожнього господарства, забезпечення її реалізації, а також розроблення і впровадження стратегії розвитку дорожнього господарства;
· підготовка та організація виконання державних програм з питань забезпечення надійного і безпечного руху автомобільними дорогами загального користування, вдосконалення і розвитку до рожнього господарства;
· здійснення відповідно до законодавства державного регулю вання і контролю у сфері дорожнього господарства, державного управління автомобільними дорогами загального користування;
· організація будівництва, ремонту та утримання автомобіль них доріг загального користування, а також відповідних інженер них комунікацій і споруд (Указ Президента України від 19 січня 2002 р. № 50/2002 «Питання Державної служби автомобільних доріг України»).
|
|
|
Функціонування шляхового господарства є вельми важливим питанням діяльності держави. Це пов'язано насамперед із великим значенням автомобільних доріг взагалі. Йдеться про такі обстави ни, як:
· транспортне сполучення різних складових економіки України;
· підвищення ефективності торгівлі як усередині країни, так і в міжнародному спрямуванні;
· транзитна привабливість нашої держави з позицій вигідного географічного розташування;
· поява нових робочих місць на територіях, віддалених від промислово розвинених міст (за рахунок якісного транспортного сполучення, що базується на високій якості автомобільних доріг) тощо.
Загалом, автомобільні дороги - це дороги державного та міс цевого значення, які забезпечують внутрішньодержавні та міжна родні перевезення пасажирів і вантажів із урахуванням адміністра тивно-територіального поділу держави, з'єднують населені пункти і є складовою частиною єдиної транспортної системи держави.
Значним кроком уперед у справі належного державного регулю вання шляхового господарства стала поява Закону України від 8 ве ресня 2005 p. № 2862-IV «Про автомобільні дороги». Завдяки положенням зазначеного правового акта було встановлено, що автомобільні дороги загального користування перебувають у державній власності і не підлягають приватизації.
До міжнародних автомобільних доріг належать дороги, що суміщаються з міжнародними транспортними коридорами та/або входять до Європейської мережі основних, проміжних, з'єдну вальних автомобільних доріг і відгалужень, мають відповідну міжнародну індексацію і забезпечують міжнародні автомобільні перевезення
До національних автомобільних доріг належать автомобільні дороги, що суміщені з національними транспортними коридорами і не належать до міжнародних автомобільних доріг, та автомобіль ні дороги, що з'єднують столицю України - місто Киш, адмініст ративний центр Автономної Республіки Крим, адміністративні центри областей, місто Севастополь між собою, великі промислові і культурні центри з міжнародними автомобільними дорогами
До регіональних автомобільних доріг належать автомобільні дороги, що з'єднують дві чи більше областей між собою, автомо більні дороги, що з'єднують основні міжнародні автомобільні пункти пропуску через державний кордон, морські та авіаційні порти міжнародного значення, найважливіші об'єкти національної культурної спадщини, курортні зони з міжнародними та національ ними автомобільними дорогами
До територіальних автомобільних доріг належать автомо більні дороги, що з'єднують адміністративні центри Автономної Республіки Крим та областей з адміністративними центрами ра йонів, містами обласного значення, міста обласного значення між собою, а також автомобільні дороги, що з'єднують з дорогами державного значення основні аеропорти, морські та річкові порти, залізничні вузли, об'єкти національного і культурного надбання та курортного і природно-заповідного фонду, автомобільні пункти пропуску міжнародного та міждержавного значення через державний кордон.
До обласних автомобільних доріг належать автомобільні дороги, що з'єднують адміністративні центри районів між собою та адміністративними центрами сільських населених пунктів району, залізничними станціями, аеропортами, річковими портами, пунк тами пропуску через державний кордон і місцями відпочинку.
До районних автомобільних доріг належать автомобільні дороги, що з'єднують адміністративні центри сільських населених пунктів з іншими населеними пунктами у межах району, інші на селені пункти між собою, з підприємствами, об'єктами культури, іншими дорогами загального користування.
Прикладами міжнародних автомобільних доріг є: Київ - Одеса (номер дороги М-05, протяжність - 453,3 км) чи Київ- Ковель-Ягодин (номер дороги М-07, протяжність - 486,5 км). Своєю чер гою, прикладом національної автомобільної дороги є Дніпропет ровськ - Миколаїв (номер дороги Н-11, протяжність 239,6 км). І, насамкінець, регіональні автомобільні дороги представлені, для прикладу, дорогою Житомир - Попільня - Сквира - Володарка (номер дороги - Р-18, протяжність - 149,1 км) (постанова Кабі нету Міністрів України від 24 червня 2006 р. № 865 «Про затвер дження переліку автомобільних доріг загального користування державного значення»).
При вивченні сьомого питання (Адміністративно-правове регулювання у сферах будівництва та житлово-комунального господарства.) студентам слід звернути увагу на те, що
Державна політика в галузях будівництва та житлово-комунального господарства реалізується через механізм державного управління. Функції державного управління в зазначених галузях здійснюють органи виконавчої влади, які належать до вищої, центральної та місцевої ланок апарату державної влади. На вищому рівні в системі органів державного управління в галузях будівництва та житлово-комунального господарства знаходиться Кабінет Міністрів України. Його повноваження визначені ст.20 Закону України “Про Кабінет Міністрів України”. Хоча повноваження Уряду України в зазначеній статті вказані в досить загальній формі і прямих посилань на галузі будівництва та житлово-комунального господарства не містять, з аналізу положень цієї статті можна зробити висновок, що Кабінет Міністрів України:- забезпечує проведення державної політики в зазначених галузях народного господарства; - забезпечує розроблення і виконання загальнодержавних программ; - визначає доцільність розроблення державних цільових програм розвитку галузей будівництва та житлово-комунального господарства з урахуванням загальнодержавних пріоритетів та забезпечує їх виконання;- здійснює управління об'єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами, делегує в установленому законом порядку окремі повноваження щодо управління зазначеними об'єктами міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, місцевим державним адміністраціям та відповідним суб'єктам господарювання; забезпечує розроблення і виконання державних програм приватизації в галузях будівництва та житлово-комунального господарства; - забезпечує розроблення і виконання програм структурної перебудови галузей будівництва та житлово-комунального господарства та їх інноваційного розвитку, здійснює заходи, пов'язані з реструктуризацією та санацією відповідних підприємств і організацій.Більш чітко повноваження Кабінету Міністрів України в галузях будівництва та житлово-комунального господарства регламентовані окремими законами. Так, відповідно до ст.9 Закону України “Про Кабінет Міністрів України” до компетенції Кабінету Міністрів України у сфері містобудування належить:- визначення порядку здійснення державного контролю в містобудуванні; - координація діяльності органів виконавчої влади, спеціально уповноважених органів з питань містобудування та архітектури; - забезпечення:· реалізації містобудівної політики України;· розробки державних, міждержавних, найважливіших регіональних містобудівних програм і проектів;· розроблення Генеральної схеми території України, схем планування окремих частин території України; · виконання фундаментальних і пріоритетних науково-дослідних робіт з питань містобудування, збереження традиційного характеру середовища населених пунктів та науково-реставраційних робіт; - визначення порядку:· розробки і затвердження державних стандартів, норм і правил у сфері містобудування;· ліцензування певних видів господарської діяльності у будівництві;· встановлення порядку проведення експертизи містобудівної документації та державної комплексної експертизи проектів конкретних об'єктів;- встановлення порядку надання вихідних даних для проектування об'єктів містобудування. Державно-управлінські повноваження Кабінету Міністрів України щодо здійснення нормативно-правового регулювання у сфері житлово-комунального господарства закріплені за цим органом виконавчої влади ст.8 Закону України “Про житлово-комунальні послуги”. Так, згідно вказаної статті Кабінет Міністрів України уповноважений розробляти і затверджувати стандарти, норми, нормативи, порядки і правила у сфері житлово-комунальних послуг.Головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної регіональної політики і політики у сфері будівництва, архітектури та містобудування, удосконалення адміністративно-територіального устрою України є Міністерство регіонального розвитку та будівництва України. Як випливає з Положення про цей орган виконавчої влади, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2007 р. №750, основними завданнями зазначеного міністерства в галузі будівництва є:- участь у формуванні та забезпечення реалізації державної регіональної політики і політики у сфері будівництва, архітектури та містобудування, підготовка і внесення пропозицій щодо підвищення ефективності сприяння узгодженню діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування у цій сфері, залучення громадськості до участі у підготовці та обговоренні проектів відповідних рішень органів державної влади; - забезпечення технічного регулювання у сфері будівництва,
містобудування, промисловості будівельних матеріалів, збереження
історичних ареалів, традиційного характеру середовища населених
пунктів, пам'яток архітектури і містобудування.Головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної політики у сфері житлово-комунального господарства, житлової політики та міського електричного транспорту (трамвай, тролейбус) є Міністерство з питань житлово-комунального господарства України. Згідно Положення про Міністерство з питань житлово-комунального господарства України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.2007 р. № 717, його основними завданнями є:- участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сфері житлово-комунального господарства, житлової політики та міського електричного транспорту (трамвай, тролейбус), благоустрою населених пунктів, галузі поховання; - управління, координація та регулювання діяльності у зазначеній сфері; - реформування житлово-комунального господарства; - технічне регулювання у сфері житлово-комунального господарства та міського електричного транспорту (трамвай, тролейбус); - забезпечення проведення єдиної технічної, соціально-економічної політики у сфері питної води та питного водопостачання;- регулювання діяльності суб'єктів природних монополій у сфері централізованого тепло-, водопостачання та водовідведення, крім діяльності суб'єктів господарювання, що здійснюють комбіноване виробництво теплової і електричної енергії та/або використовують нетрадиційні чи поновлювані джерела енергії; - захист прав споживачів житлово-комунальних послуг у межах своїх повноважень, визначених законодавством.На рівні областей та районів завдання і функції держави в галузях містобудування та житлово-комунального господарства уповноважені здійснювати відповідні місцеві державні адміністрації. Як виливає з положень ст.ст. 18, 19, 20 Закону України “Про місцеві державні адміністрації” від 09.04.1999 р., місцева державна адміністрація на відповідній території:- організовує розробку та проведення експертизи містобудівної документації населених пунктів відповідно до державних норм і стандартів; - забезпечує організацію обслуговування населення підприємствами, установами та організаціями житлово-комунального господарства; - організовує роботу з атестації об'єктів, сертифікації продукції, робіт і послуг підприємств і організацій житлово-комунального господарства; - організовує охорону, реставрацію та використання пам'яток архітектури і містобудування. - забезпечує реалізацію державної політики сприяння розвитку малого бізнесу, подає допомогу підприємцям, які займаються виробництвом будівельних матеріалів, наданням комунальних та інших послуг населенню;- регулює ціни та тарифи за виконання робіт та надання житлово-комунальних послуг підприємствами, а також визначає і встановлює норми їх споживання, здійснює контроль за їх додержанням;- здійснює фінансування заходів, пов'язаних із розвитком житлово-комунального господарства, благоустроєм та шляховим будівництвом; - у спільних інтересах територіальних громад об'єднує на договірній основі бюджетні кошти з коштами підприємств, установ, організацій та населення для будівництва, розширення, реконструкції, ремонту та утримання мереж тепло-, водо-, газо-, енергозабезпечення, житлово-комунальних об'єктів.Поряд із Законом України “Про місцеві державні адміністрації” повноваження зазначених органів виконавчої влади в галузях будівництва та житлово-комунального господарства визначені в інших актах законодавства. Так, зокрема, відповідно до ст.13 Закону України “Про основи містобудування” до компетенції місцевих державних адміністрацій в сфері містобудування належить прийняття рішень щодо: - реалізації державної політики у сфері містобудування на відповідній території; - планування територій на відповідному рівні; - підготовки пропозицій до програм соціально-економічного розвитку відповідної території; - формування спеціально уповноважених органів з питань містобудування та архітектури, керівництво їх діяльністю; - інформування населення про плани розміщення найважливіших містобудівних, промислових, енергетичних і транспортних комплексів; - забезпечення охорони культурної спадщини; - моніторингу забудови та іншого використання територій. До компетенції обласної державної адміністрації належить
прийняття рішень щодо: - організації розроблення і подання на затвердження відповідних рад обласних містобудівних програм, схем планування території області; - розроблення та подання на затвердження регіональних правил забудови; - організації підготовки комплексних висновків щодо інвестиційних містобудівних програм; - організації експертизи містобудівної документації для територій і населених пунктів області (крім міст Києва, Севастополя та обласних центрів) у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України; - здійснення державного контролю за дотриманням містобудівного законодавства, затвердженої містобудівної документації при плануванні та забудові відповідних територій і в разі виявлення порушень – зупинення такого будівництва в порядку, встановленому законом; - здійснення делегованих повноважень місцевих рад, пов'язаних з прийняттям в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, у порядку, встановленому законодавством. До компетенції Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій належать також організація розробки та експертизи містобудівної документації, підготовка її до затвердження, крім випадків, передбачених законами. Повноваження місцевих органів виконавчої влади в галузі житлово-комунального господарства визначені ст.6 Закону України “Про житлово-комунальні послуги”.Згідно вказаної статті до компетенції обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій у сфері житлово-комунальних послуг належить: - забезпечення дотримання вимог законодавства у цій сфері; - розроблення і реалізація регіональних та місцевих програм, участь у розробленні і реалізації державних програм у цій сфері; - ліцензування певних видів господарської діяльності відповідно до закону; - взаємодія з органами місцевого самоврядування з питань надання житлово-комунальних послуг та регулювання цін/тарифів у межах своїх повноважень; - залучення небюджетних джерел фінансування для забезпечення виконання державних та регіональних програм у сфері житлово-комунальних послуг; - здійснення контролю цін/тарифів на житлово-комунальні послуги та моніторингу стану розрахунків за них; - вирішення інших питань у сфері житлово-комунальних послуг відповідно до законів.
З метою забезпечення практичної реалізації зазначених державно-управлінських повноважень в складі місцевих державних адміністрацій утворюються відповідні структурних підрозділів. Так, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження рекомендаційних переліків управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій” вiд 01.08.2007 р. № 996 передбачається створення в структурі обласних державних адміністрацій – управлінь житлово-комунального господарства, управлінь регіонального розвитку, містобудування та архітектури, а в структурі районних державних адміністрацій – відділів житлово-комунального господарства, а також відділів регіонального розвитку, містобудування та архітектури.
При вивченні восьмого питання (Адміністративно-правове регулювання в агропромисловій сфері.) студентам слід звернути увагу на те, що
Агропромисловий комплекс (АПК ) - це сукупність галузей економіки, яке включає сільськогосподарські та інші специфічні утворення і функціонує на основі широко розвинених і урегульованих нормами права інтеграційних та коопераційних зв'язків. Він охоплює усі стадії виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції та її переробки, виробництво засобів виробництва для сільського господарства і тісно пов'язаних з ним галузей, їх матеріально-технічне забезпечення і виробниче обслуговування. З урахуванням виключної значущості цієї сфери для народного господарства, Законом України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" (в редакції Закону від 15 травня 1992 р.) її віднесено до пріоритетних.
Державну політику у сфері АПК, правові засади його функціонування, національні та інші програми економічного, науково-технічного, соціального й культурного розвитку села, обсяги бюджетного фінансування, напрями інвестиційної політики визначає Верховна Рада України. Так, постановою Верховної Ради України від 4 лютого 1994 р. № 3924-ХІІ була схвалена Концепція Національної програми відродження села на 1995-2005 роки, яка передбачала: проведення аграрної реформи; утвердження поряд з іншими формами приватної власності на землю та інші засоби виробництва; врахування інтересів виробників сільськогосподарської продукції під час здійснення приватизації виробничих об'єктів харчової, переробної та інших галузей, що обслуговують сільське господарство; створення економічного механізму ринкового типу як головної передумови динамічного розвитку агропромислового комплексу; формування багатогалузевої виробничої сфери села на сучасній технологічній основі, удосконалення структури виробництва, відновлення родючості землі, раціональне використання природних ресурсів; підвищення ролі місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування у вирішенні соціальних проблем села; впровадження в практику механізму державного інвестування розвитку соціальної сфери села і системи пільг із залученням до цього коштів усіх суб'єктів підприємницької діяльності; забезпечення збалансованого соціально-економічного розвитку села і міста; розроблення системи законодавчих і нормативних актів; відпрацювання державної структури управління розвитком села тощо. На жаль, ця Концепція реалізована не була.
Державно-правове регулювання АПК здійснюється відповідними законодавчими актами: Законом "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", законами України від 2 березня 1995 р. "Про пестициди і агрохімікати", від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію", від 25 червня 1992 р. "Про ветеринарну медицину" (в редакції Закону від 16 листопада 2006 р.), від 26 грудня 2002 р. "Про насіння і садивний матеріал", від 21 квітня 1993 р. "Про охорону прав на сорти рослин" (в редакції Закону від 17 січня 2002 р.), від 30 червня 1993 р. "Про карантин рослин" (в редакції Закону від 19 січня 2006 р.), від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство", Земельним кодексом України (ЗК) тощо.
Президент України й Кабінет Міністрів України визначають потребу держави в сільськогосподарській продукції та сировині, здійснюють політику підтримки вітчизняного виробника сільськогосподарської продукції, захисту внутрішнього ринку тощо.
Серед актів Президента України, присвячених сільському господарству, необхідно відзначити укази від 3 грудня 1999 р. № 1529/99 "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки", від 8 серпня 1995 р. № 720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" та деякі інші.
Провідним центральним суб'єктом публічного адміністрування АПК є Міністерство аграрної політики та продовольства України (Мінагрополітики України) як центральний орган виконавчої влади. Правовий статус та функції Мінагрополітики України визначаються Положенням, затвердженим Указом Президента України від 23 квітня 2011 р. № 500/2011.
Основними завданнями Мінагрополітики України є формування та забезпечення реалізації:
- державної аграрної політики, спрямованої на розвиток агропромислового комплексу та забезпечення продовольчої безпеки держави;
- державної політики у сферах сільського господарства, тваринництва, садівництва, насінництва, розсадництва, виноградарства, харчової і переробної промисловості (галузі агропромислового виробництва), сільськогосподарської дорадчої діяльності;
- державної політики в галузях рибного господарства та рибної промисловості, охорони, використання та відтворення водних живих ресурсів, регулювання рибальства та безпеки мореплавства суден флоту рибного господарства; ветеринарної медицини, безпечності харчових продуктів та кормів, у сферах карантину та захисту рослин, охорони прав на сорти рослин;
-- державної політики з питань земельних відносин, топографо-геодезичної і картографічної діяльності, лісового та мисливського господарства, якості та безпеки сільськогосподарської продукції, насіння і садивного матеріалу, біологічної і генетичної безпеки сільськогосподарських рослин і тварин, родючості грунтів.
До суб'єктів публічного адміністрування АПК належить також Державна ветеринарна та фітосанітарна служба України (Держветфітослужба України). Держветфітослужба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якої спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у галузі ветеринарної медицини, безпечності харчових продуктів, сферах карантину та захисту рослин, охорони прав на сорти рослин, державного нагляду (контролю) за племінною справою у тваринництві. Держветфітослужба України діє на підставі Положення, яке затверджене Указом Президента України від 13 квітня 2011 р. № 464/2011. Основними завданнями Держветфітослужби України є:
- реалізація державної політики у галузі ветеринарної медицини, сферах карантину та захисту рослин, охорони прав на сорти рослин, державного нагляду (контролю) за племінною справою у тваринництві;
- проведення державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду за здоров'ям тварин, безпечністю та якістю всіх харчових продуктів, неїстівних продуктів тваринного походження, кормів та інших товарів, охорони території України від занесення збудників особливо небезпечних хвороб, включених до списку Міжнародного епізоотичного бюро (МЕБ), з територій інших держав або карантинних зон;
- аналіз причин і умов виникнення та поширення хвороб тварин, організація заходів з локалізації та ліквідації спалаху заразних хвороб, спільних для тварин і людей, підготовка пропозицій щодо профілактики та боротьби з такими хворобами;
- проведення моніторингу поширення та визначення біологічної характеристики збудників особливо небезпечних хвороб тварин, включених до списку МЕБ, з метою вжиття заходів, пов'язаних з епізоотичною та епідеміологічною діагностикою спалаху заразних хвороб;
- спрямування та координація діяльності територіальних органів Держветфітослужби України із забезпечення ветеринарно-санітарного та епізоотичного благополуччя, захисту життя і здоров'я людей та тварин від ризику, пов'язаного з хворобами тварин, включаючи зоонози, додержання порядку здійснення державного ветеринарно-санітарного, фітосанітарного контролю та нагляду;
- розроблення, затвердження та здійснення в межах своїх повноважень санітарних, ветеринарно-санітарних та фітосанітарних заходів;
- здійснення державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду за тваринами, харчовими продуктами, неїстівними продуктами тваринного походження, репродуктивним матеріалом, біологічними продуктами, патологічним матеріалом, ветеринарними препаратами, субстанціями, кормовими добавками, преміксами та кормами, засобами ветеринарної медицини, засобами догляду за тваринами та супутніми об'єктами, а також потужностями (об'єктами), що використовуються для їх виробництва, переробки, зберігання та обігу;
- здійснення державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду на державному кордоні України та транспорті за тваринами, харчовими продуктами, неїстівними продуктами тваринного походження, репродуктивним матеріалом, біологічними продуктами, патологічним матеріалом, ветеринарними препаратами, субстанціями, кормовими добавками, преміксами та кормами, засобами ветеринарної медицини, призначеними для вирощування тварин та догляду за ними, що не мають лікувальної і профілактичної дії, супутніми об'єктами;
- охорона території України від занесення регульованих шкідливих організмів;
- виявлення, локалізація і ліквідація регульованих шкідливих організмів;
- запобігання проникненню регульованих шкідливих організмів у зони, вільні від таких регульованих шкідливих організмів на території України;
- здійснення державного контролю за дотриманням карантинного режиму і проведенням заходів із карантину рослин при вирощуванні, заготівлі, вивезенні, ввезенні, транспортуванні, зберіганні, переробці, реалізації та використанні об'єктів регулювання;
- реєстрація осіб, які здійснюють господарську діяльність, пов'язану з виробництвом та обігом об'єктів регулювання;
- здійснення державного контролю за дотриманням регламентів застосування пестицидів і агрохімікатів (тільки регуляторів росту рослин), відповідністю вимогам сертифікатів якості засобів захисту рослин, які ввозяться на територію України, вмістом у сільськогосподарській продукції та сировині рослинного походження залишкової кількості пестицидів, агрохімікатів та важких металів;
- здійснення державного контролю за додержанням регламентів зберігання, транспортування, торгівлі та застосування засобів захисту рослин;
- здійснення державного контролю за проведенням підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та громадянами нагляду за фітосанітарним станом рослин сільськогосподарського та іншого призначення, багаторічних і лісових насаджень, дерев, чагарників, рослинності закритого грунту, місць зберігання та переробки продукції рослинного походження, а також захистом їх від шкідливих організмів, додержанням технологій та регламентів застосування і торгівлі засобами захисту рослин;
здійснення державного фітосанітарного контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів, у тому числі в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду незалежно від їх підпорядкування, полезахисних та інших захисних лісових смуг і лісів у межах населених пунктів;
-- проведення екологічного та економічного обгрунтування доцільності захисту рослин від шкідливих організмів;
- сприяння: упровадженню системи ідентифікації тварин; виконанню загальнодержавних програм у галузі ветеринарної медицини, в тому числі проведенню моніторингу залишкової кількості ветеринарних препаратів та забруднюючих речовин у живих тваринах, продуктах тваринного походження і кормах, та інших загальнодержавних програм у сферах карантину та захисту рослин, охорони прав на сорти рослин, племінної справи у тваринництві;
- участь у проведенні науково-технічної, технологічної та інноваційної політики, впровадженні у виробництво науково-технічних досягнень та передового досвіду з питань ветеринарної медицини, карантину та захисту рослин, охорони прав на сорти рослин, племінної справи у тваринництві.
При вивченні дев’ятого питання (Адміністративно-правове регулювання у сфері охорони довкілля.) студентам слід звернути увагу на те, що
У сучасних умовах проблема накопичення відходів виробництва і споживання є однією з провідних загроз екологічній безпеці держави. Нині в Україні відбувається зростання обсягів утворення відходів у тому числі хімічно небезпечних, значно поширюються площі несанкціонованих звалищ. Крім того, тривають процеси забруднення річкової мережі відходами вуглевидобувної, хімічної та металургійної промисловості, об'єктів інфраструктури комунального і сільського господарства. При цьому вкрай недостатньо впроваджуються сучасні технології залучення відходів до господарського обігу, практично не використовується позитивний міжнародний досвід у сфері поводження з відходами і регулювання обігу небезпечних речовин.
Національний інститут стратегічних досліджень визначив Україну державою екологічної депопуляції. По суті, це означає, що екологічний стан країни катастрофічний, у країні має місце демографічна катастрофа, яка з кожним роком поглиблюється. За прогнозами експертів ООН, в період 2009-2050 роки кількість населення України може скоротитися на 15 мільйонів людей. Для успішної природоохоронної діяльності держави потрібні не лише відповідні соціально-економічні передумови, але й встановлення відповідних адміністративно-правових засобів, правил та вимог у сфері поводження з різними видами відходів, виконання своїх обов’язків не тільки громадянами, але й суб’єктами владних повноважень. Органи державної влади, відповідно до Конституції України, зобов’язані здійснювати попередження та ліквідацію впливу негативних факторів на людину та об'єкти довкілля. Спеціально уповноважені державні органи у галузі охорони середовища відповідно до законодавства мають компетенцію та повноваження щодо видачі дозволів на поховання (складування) промислових, комунально-побутових і інших відходів, викиди, скиди та викиди отруйних речовин у довкілля; обмеження або призупинення діяльності підприємств, якщо їх експлуатація здійснюється з порушенням природоохоронного законодавства, з перевищенням лімітів викидів і скидів отруйних речовин; складання протоколів і розгляд справ про адміністративні правопорушення у галузі охорони довкілля. Але, на жаль, компетенція та повноваження – це не обов’язки. Обов'язки та відповідальність посадових та службових осіб щодо запобігання забрудненню навколишнього природного середовища цих органів законом не встановлені. Встановлений законодавством економічний механізм захисту довкілля сприяє лише тому, що численні іноземні компанії освоюють територію нашої держави з метою поховання радіоактивних матеріалів і високотоксичних відходів, створення небезпечних виробництв, впровадження отруйних технологій, увезення сміття тощо. Окрім цього, більшість виробничих підприємств включає витрати на природоохоронні заходи в собівартість продукції, ухиляючись тим самим від реального захисту довкілля.
Державна політика у сфері використання природних ресурсів в Україні не може бути оцінена як достатньо ефективна, оскільки стан природних ресурсів продовжує погіршуватись. За офіційними показниками, стан довкілля на близько 20 % території України визначається як незадовільний. Внаслідок цього додатково щорічно помирає 30000–35000 людей, а економічна шкода сягає 10 % від вартості внутрішнього валового продукту. Система забезпечення ефективного і безпечного використання природних ресурсів включає багато складових, провідне місце серед яких належить формуванню належного механізму публічного управління цією сферою та правових засад його функціонування. Зазначений механізм охоплює весь процес використання природних ресурсів, від надання права на користування ними до притягнення винних у його порушенні до юридичної відповідальності і припинення цього права. Достатньо згадати про численні порушення порядку отримання спеціальних дозволів на використання природних ресурсів, зокрема у сфері використання надр (стихійне видобування бурштину, вугілля та ін.), лісових ресурсів (масове знищення лісових масивів, у т. ч. заповідних територій Карпатського регіону), розміщення з порушенням вимог екологічної безпеки техногенних відходів тощо. Зазначені обставини свідчать про надзвичайно низький рівень ефективності механізму публічного управління у сфері використання природних ресурсів. У зв’язку з цим нагальними є розвиток і удосконалення системи адміністративно-правового регулювання публічного управління у цій сфері, а також належне теоретичне осмислення його змісту та шляхів удосконалення.
Управління у сфері охорони навколишнього природного середовища – є забезпечення виконання норм і вимог, які обмежують шкідливий вплив забруднюючих речовин на навколишнє середовище, раціональне використання природних ресурсів та відновлення й відтворення.
Сутність управління у сфері охорони навколишнього природного середовища полягає у виконанні функцій регулювання, нагляду, прогнозування, планування, програмування, інформування, експертизи, досліджень, контролю та інших видів виконавчо-розпорядчої діяльності.
Головною метою екологічного управління є найбільш ефективне досягнення гармонізації соціального, економічного і екологічного розвитку; реалізація законодавства, контроль за дотриманням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо раціонального використання природних ресурсів, досягнення узгодженості дій державних і громадських органів у сфері охорони довкілля.
Основу організації управління навколишній природним середовищем і раціональним використанням природних ресурсів становить Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища.
Управління у сфері охорони навколишнього природного середовища здійснюється державними органами виконавчої влади загальної та спеціальної компетенції. Органи управління у сфері охорони і використання природних ресурсів – юридично відособлені державні, самоврядні та громадські інституції, уповноважені здійснювати організаційно - розпорядчі, координаційні, консультативні, організаційно-експертні, контрольні та інші функції у сфері забезпечення екологічної безпеки, ефективного використання природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища.
Система органів управління у сфері екології – це внутрішньо-організована сукупність структурних елементів, яка взаємопов’язана й обмовлена однією метою, виконує для її досягнення відповідні функції.
В Україні конституційно закріплена президентсько-парламентська республіка. Президент, будучи Главою Держави, має найбільш значний вплив на гармонізацію суспільства та інноваційної перебудови економіки, виконання завдань щодо реалізації екологічної політики. Він приймає в разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації з подальшим затвердженням цих рішень Верховною Радою України. Президент України має найбільш сильний вплив на прискорення темпів переходу України до сталого розвитку. Укази й розпорядження Глави Держави мають силу прямої дії і практично все, що розроблено в Україні у напрямку переходу до сталого розвитку, ініціювалися Президентом України.
Верховна Рада України, як орган законодавчої влади, зробила значний внесок у створення й прийняття природоохоронного законодавства, що визначає в Європі як одне з кращих. Свій вплив на процеси гармонізації та збалансованості Верховна Рада здійснює через парламентські слухання з проблемних питань стану навколишнього природного середовища. Верховна Рада України визначає засади внутрішнього та зовнішнього екологічної політики, розробляє і приймає нормативно-правові акти, призначенні для охорони навколишнього природного середовища і здоровя людини; визначає засади використання природних ресурсів виняткової (морської) економічної зони, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв’язку; визначає територіальний устрій України, основи організації діяльності та повноважень суб’єктів державного управління природокористування.
Рада національної безпеки та оборони України вносить пропозиції Президенту України щодо реалізації засад внутрішньої й зовнішньої політики у сфері екологічної безпеки як складової національної безпеки; визначає стратегічні національні інтереси України у сфері екологічної безпеки; координує та здійснює контроль за діяльністю екологічної безпеки; координує та здійснює контроль за діяльністю в разі виникнення кризових екологічних ситуацій.
Кабінет міністрів України - це найвищий орган виконавчої влади в державі, який певною мірою підпорядковується законодавчому органу. Кабінет міністрів України забезпечує проведення державної екологічної політики згідно з визначеними у чинному законодавстві повноважень. Він здійснює державне управління у галузі охорони навколишнього природного середовища, координує діяльність міністерств, державних комітетів та інших установ у сфері екологічної політики; розробляє й здійснює загальнодержавні екологічні програми, забезпечує виконання нормативно-правових актів міжнародного екологічного права; організовує екологічне виховання та навчання населення. При Кабінеті Міністрів України у 1997 році була створена Національна комісія сталого розвитку України.
Міністерство хорони навколишнього природного середовища - на міністерство покладено здійснення комплексного управління природокористування у державі, затвердження лімітів та видачі дозволів на спеціальне використання певних природних ресурсів, державний контроль за використанням та охороною природних об’єктів, координацію діяльності міністерств і відомств, що використовують природні ресурси, організацію екологічного моніторингу, адміністративне впровадження з розгляду справ про екологічні правопорушення та інші важливі функції. Міністерство проводить державну екологічну, науково-технічну та економічну політику, спрямовану на збереження та відтворення безпечного для існування живої та неживої природні навколишнього середовища, забезпечення безпеки функціонування та розвитку ядерного комплексу з мирною метою, захисту життя й здоровя населення від негативного впливу, зумовленого забрудненням навколишнього природного середовища, досягнення стійкого соціально-економічного розвитку та гармонійної взаємодії суспільства й природи. Серед головних завдань Міністерства є також захист екологічних інтересів України на міжнародній арені, державний контроль за додержанням вимог законодавства України з питань охорони навколишнього природного середовища, ядерної та радіаційної безпеки.
З метою забезпечення формування й ефективної реалізації цілісної державного екологічного управління були створенні Державні комітети, відповідальні за використання різних видів природних ресурсів. Державні комітети – це центральні органи виконавчої влади, які безпосередньо не формуючи урядову політику, покликанні сприяти міністерствам та уряду в цілому в реалізації цієї політики та управління.
Держкомгідромет України забезпечує спостереження за станом забрудненості природного середовища, проводить спостереження за транскордонним забруднення повітря, здійснює радіаційний моніторинг у районах розташування АЕС України, складає карти радіаційного забруднення територій, попереджає про небезпечні та стихійні гідрометеорологічні явища, забруднення атмосферного повітря.
Держкомзем України – головні завдання полягають у координації проведення земельної реформи, створення умов для рівноправного розвитку всіх форм власності землю, проведення моніторингу земель, проводити політику у сфері управління за використанням та охороною земельних ресурсів.
Державний комітет України з водного господарства здійснює у галузі управління й контролю використання й охорони вод та водних ресурсів державне управління у сфері водного господарства, здійснення єдиної технічної політики, впровадження у водне господарство досягнень науки та техніки, нових технологій і передового досвіду. Забезпечення потреб населення й галузей економіки у водних ресурсах та здійснення їх між басейного перерозподілу. Здійснення радіологічного й гідрологічного моніторингу водних об’єктів комплексного призначення, водогосподарських систем міжгалузевого призначення, водогосподарських систем міжгалузевого водопостачання.
Державний комітет України з геології та використання надр. Головним завданням є затвердження документів із питань проведення робіт із геологічного вивчені надр, державна реєстрація всіх геологорозвідувальних робіт України. Видача ліцензій на пошук корисних копалин.
Державний комітет рибного господарства формує та реалізує концепцію розвитку рибного господарства та збереження рибних запасів, видає дозволи на промислове добування рибних запасів.
Державний комітет лісового господарства. У функції даного комітету входить управління лісовими ресурсами на території України, розробки програми сталого лісокористування, охорони та використання лісових ресурсів, впровадження новітніх технологій лісокористування. У функції комітету також входить впровадження світових технології по охороні лісових ресурсів.
З метою дотримання принципу цілісності державного прогнозування та розроблення програми економічного й соціального розвитку України при Президентові України утворено Державну комісію з питань стратегії економічного та соціального розвитку (1997 рік), до якої увійшли представники державних та місцевих органів виконавчої влади, підприємницьких та наукових кіл. При Кабінеті міністрів України утвореніНаціональна комісія сталого розвитку, Міжвідомча комісія з питань змін клімату, Міжвідомча комісія з питань моніторингу довкілля, Координаційна рада з питань формування національної екологічної мережі, Національна координаційна рада питань транспорту, здоровя та довкілля, Рада з екологічних проблем басейну Дніпра та якості вод.
Значну інтегруючу роль в управління природоохоронною діяльністю відіграє Національна академія наук України. За час, що минув після проведення Всесвітньої конференції ООН у Ріо-де-Женейро ученими НАН України здійсненно цілий комплекс заходів щодо охорони й збереження навколишнього середовища, науково аргументованого розсунення суті сталого розвитку.
Компетенція місцевого самоврядування у сфері раціонального природокористування та охорони навколишнього природного середовища визначається Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 1997 року. Цей закон відповідно до Конституції України визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу й відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування. Винятково до компетенції сільських, селищних, міських рад належить вирішення відповідно до закону питань про надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення, а також про скасування такого дозволу.
Згідно зі ст.. 119 Конституції України органи місцевої державної виконавчої влади забезпечують виконання Конституції та законів України, законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян. Виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку програм охорони довкілля. Основні положення конституції знайшли свій подальший розвиток у Законі України «Про місцеві державні адміністрації».
Ще одним різновидом екологічного управління є громадське екологічне управління. Його існування зумовлене, насамперед, необхідністю реалізації прав громадян на участь в управлінні державними справами, яке проголошено в ст.. 38 Конституції України.
При вивченні десятого питання (Управління зовнішньоекономічною діяльністю.) студентам слід звернути увагу на те, що
Зовнішньоекономічна діяльність – діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на відносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами . На рiвнi пiдприємcтва зовнішньоекономічна діяльність cпрямована на укладання та виконання контрактiв з iноземними партнерами.
Основними нормативними документами щодо зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД) є:
Ø Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.1991 р. № 959 (далі – Закон про ЗЕД);
Ø Митний кодекс України (МКУ) та Податковий кодекс України (ПКУ).
Ø Існує також безліч інших специфічних нормативних документів, частину з яких згадаємо по ходу розгляду окремих питань.
Зовнішньоекономічна діяльність – це діяльність, яка побудована на взаємовідносинах між українськими та іноземними суб’єктами господарювання, яка здійснюється на території України або за її межами (ст. 1 Закону про ЗЕД). Види ЗЕД зокрема включають (ст. 4 Закону про ЗЕД): експорт/імпорт товарів, капіталу та робочої сили; надання іноземним суб’єктам господарювання консультаційних, страхових, транспортно-експедиційних, виробничих, юридичних та інших послуг. Також, навпаки, отримання від них таких послуг; науково, науково-технічна кооперація з іноземними суб’єктами господарювання; міжнародні фінансові операції, в т.ч. кредитні операції; спільна підприємницька діяльність з іноземними суб’єктами господарювання, як на території України, так і за її межами (наприклад, створення спільних підприємств, спільне володіння майном, проведення спільних господарських операцій тощо); товарообмінні (бартерні) операції з іноземними суб’єктами господарювання.
Суб’єктами ЗЕД в Україні можуть бути (ст. 3 Закону про ЗЕД):
Ø фізичні особи-громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають на території України;
Ø юридичні особи, які зареєстровані як суб’єкти господарювання на території України та мають постійне місцезнаходження на території України, у т.ч. юрособи, майно, та/або капітал яких є власністю іноземних суб’єктів господарювання;
Ø об’єднання фізосіб, юросіб, фізосіб і юросіб, які не є юрособами відповідно до законодавства України, але мають постійне місцезнаходження на території України та яким відповідно до законодавства України дозволено провадити господарську діяльність;
Ø структурні одиниці іноземних суб’єктів господарювання (філії тощо), які не є юрособами, але мають постійне місцезнаходження на території України;
Ø спільні підприємства за участю українських та іноземних суб’єктів господарювання, які зареєстровані як суб’єкти господарювання в Україні та мають на її території постійне місцезнаходження; інші суб’єкти господарювання, передбачені законодавством України.
Постійне місцезнаходження – це місцезнаходження офіційно зареєстрованого органу управління суб’єкта ЗЕД (ст. 1 Закону про ЗЕД). Зазначимо, що в статутних документах суб’єкта ЗЕД має бути зазначено, що він має право займатися зовнішньоекономічними операціями.
Суб’єкти господарювання, що перебувають на спрощеній системі господарювання можуть здійснювати ЗЕД як на території України, так і за її межами, за умови, що вони не здійснюють тих видів діяльності, які заборонені їм умовами перебування на єдиному податку. Це стосується як юросіб, так і фізосіб (заборонені види наведені в п. 291.5 ПКУ).
Усі згадані суб’єкти ЗЕД можуть займатися будь-яким видом ЗЕД (за умови наявності ліцензій).
Також існують заборонені види ЗЕД (ст. 17 Закону про ЗЕД):
Ø імпорт продукції та послуг, які містять ідеї пропаганди війни та насилля;
Ø експорт з території України предметів, які становлять національне, історичне, археологічне або культурне надбання українського народу, що визначається згідно із законами України;
Ø імпорт товарів, які можуть нести моральну шкоду, шкоду здоров’ю;
Ø експорт та імпорт товарів з порушенням прав інтелектуальної власності;
Ø деякі інші види.
Дата добавления: 2019-01-14; просмотров: 149; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!