Міжнародної фінансової системи в умовах глобалізації
Фінансова система як частина міжнародної економіки, що значно інтернаціоналізувалася, відіграє важливу роль у подальшому світовому розвитку економіки. Ця сфера є також найсуперечливішою, особливо з часів, коли велика зміна устроїв на початку 1970–х років позначила перехід від державно керованої міжнародної валютної системи (як її охарактеризували Падоа–Шіоппа і Саккоманні) часів Бретон Вудса (Д–МВС) до ринково–керованої міжнародної валютної системи сьогодення (Р–МВС). Для неї характерні такі риси: внаслідок поширеної внутрішньої лібералізації рухів капіталу спостерігається інтернаціоналізація фінансових портфелів (загальна кількість ТНК в 2000 р. досягла 63 тис, зарубіжних філій – понад 800 тис, нагромаджені ними зарубіжні інвестиції наблизились до 6 трлн дол, а їх глобальні активи становили 21,1 трлн дол); занепад ринкової значущості банків як фінансових посередницьких установ (про що свідчило зростання цінних паперів, облігацій, деривативів тощо); визначення валютних курсів фінансовими ринками через зростання обсягів міжнародних фінансових операцій відносно торгових (продаж зарубіжних філій зростає швидше, ніж світова торгівля товарами і послугами, а зростання частки нагромаджених прямих зарубіжних інвестицій у світовому ВВП удвічі випереджає зростання частки в ньому світової торгівлі); ринкова нестабільність – по всій монетарній системі; ринкова зосередженість, за якої відносно невелика група інституцій одночасно займається торгівлею на міжнародних ринках, використовуючи утворення парадоксальної схильності країн до впливів валютних курсів, що не "вчить" їх стосовно їхньої внутрішньої політики.
|
|
|
Формування глобального монетаризму зумовило деякі зміни міжнародної фінансової системи. Перша стосується загальних відносин, що координуються і регулюються, та грошово–бюджетних відносин, а також валютних курсів, в основному між головними гравцями великої трійки (США, Японія, ЄС). На практиці це зводиться до визначення глобальної грошової пропозиції і маніпуляцій валютними курсами, оскільки з кінця 1970–х років координація фінансово–бюджетної політики не висувається на передній план економічної політики. Спроби багатонаціонального керування міжнародною ліквідністю зазнали краху після 1979 р. (заснування Європейського економічного і валютного союзу ЄЕВС). Це призвело до принципової невідповідності керування, що характеризує нинішній період, а саме інституційний розрив між фінансовою системою, що дедалі інтернаціоналізується й досі переважно з національними повноваженнями головних центробанків та національними регулятивними механізмами фінансових ринків і установ.
|
|
|
Ці питання були в центрі обговорення на саммітах країн "великої трійки", "сімки" та "вісімки", але й нині все ж бракує відповідної інституційної бази – не діє постійний секретаріат при цих зустрічах, вони проводяться в неформальній обстановці без жорстких процедурних правил або офіційного визначення порядку денного, немає відповідного зовнішнього обліку прийнятих рішень й обмежена кількість санкцій щодо національних суб'єктів, якщо ті не реалізовують укладених угод. Тому для контролю міжнародної ліквідності була прийнята низка спеціальних заходів інтервенційного характеру, а устрій інституціонального управління так і не був створений. Проте, якщо міжнародний центральний банк не входить до Р – МВС, це завдання покладається на певну країну та її Центробанк. Тому на практиці таким регулятором розроблення заходів керування і регулювання було Федеральне управління резервів США, оскільки: 1) міжнародна система до кінця 1990–х років продовжувала розмовляти мовою долара (саме тому значна частина економістів пропонуватиме визнати долар світовою валютою); 2) запроваджена евровалюта нині претендує на цю роль, зокрема у валютних операціях і портфельних інвестиціях (уже в 1996 р. частки світового приватного портфеля в доларах США та європейській валюті майже зрівнялися); 3) японська єна має відносно невелике значення як валюта для міжнародних операцій (у структурі світового приватного портфеля вона становить орієнтовно 17 %), проте набула деяку перевагу як міра активів (здебільшого, внаслідок подорожчання єни порівняно з доларом США та німецькою маркою до 1996 p.).
|
|
|
Значення цих тенденцій виявляється у зростанні важливості стосунків між США та Європою для міжнародного урядування і прискоренні темпів, якщо евро стане суперником долару. При цьому панування двох головних блоків Тріади посилиться. Ситуація розвиватиметься дійсно саме так, беручи до уваги хитання японської економіки в 90–і роки, розквіт кризи на Далекому Сході і в Латинській Америці протягом 1998 р. Якщо Японія не зміцнить свої позиції, центр ваги міжнародної системи зміститься до Північної Атлантики.
Ще один важливий аспект керування Р–МВС – міжнародні механізми платежів, які характеризують удосконалені інституційні заходи. Міждержавні системи розрахунків у міжнародних фінансових операціях можуть не виявитися особливо важливим аспектом міжнародного валютного устрою, але вони дуже важливі для ведення усіх видів фінансової діяльності – на банківському чи фондовому ринках. Ефективність цієї діяльності залежить від стабільності та наявності принципу сильної держави, який забезпечує чітке виконання відповідної домовленості. Адже на національному рівні центральні банки відіграють важливу роль у створенні і нагляді за платіжними механізмами, забезпеченні послуг "залишкових коштів", що є суттєвою частиною зобов'язань як кредиторів "залишкового засобу". Якщо це місце центробанків залишиться вакантним на міжнародному рівні, збільшаться ризики дефолту і негаразди у всій монетарній системі.
|
|
|
Монетаристи вважають, що розширення міжнародних фінансових операцій зумовлене потребою підвищення ефективності платіжних послуг. Результатом цього розширення стало зростання мережі кооперативних і координаційних механізмів моніторингу, кодування й регулювання таких операцій (замкнутої на Банку міжнародних розрахунків та очолюваної Групою експертів з платіжних систем). Такі ініціативи центральних банків "великої десятки" супроводилися подібними заходами в ЄС і внаслідок цього утворилася система закордонних розрахунків, центром яких став Європейський Центральний банк (ЄЦБ), що забезпечило життєдіяльність впровадженої євро. Така система може легко поширитися на нових членів ЄС із Центральної та Східної Європи.
Швидкому завоюванню довіри ЄЦБ сприяли дві важливі обставини: виважена й уміло впроваджувана грошово–кредитна політика та відсутність після введення євро внутрішніх і зовнішніх шокових впливів, які могли б поставити під сумнів ефективність функціонування ЄЦБ.
Разом з тим, на думку ряду зарубіжних економістів, які визнають ключову роль цінової стабільності для забезпечення у середньостроковій перспективі макроекономічної збалансованості в зоні євро, необхідно невідкладно забезпечити активнішу й тіснішу взаємодію єдиної грошово–кредитної політики з іншими напрямами економічної політики. Основні напрями економічної політики в Євросоюзі, як вважає консультант Агентства ЄС з обміну фінансовими технологіями А. Маєс (Люксембург), мається на увазі бюджетна, податкова, структурна, соціальна, регіональна повинні бути настільки тісно скоординовані, наскільки це необхідно для підтримки єдиної грошово–кредитної політики ЄЦБ. Відсутність цієї єдності проявиться негативними наслідками у випадку виникнення шокового впливу (наприклад, значного й тривалого зростання цін на енергоносії).
Ф. Ханкель, професор Франкфуртського університету, наголошує на внутрішніх протиріччях і недостатній гнучкості єдиної фінансової політики ЄЦБ. Вони пов'язані із неможливістю підтримання протягом тривалого часу єдиної процентної ставки в умовах значних відмінностей у виробничих структурах і тенденціях розвитку економічного циклу, а також у підході до регулювання ринку праці 12 країнах ЄС. На його думку, грошова економіка має лише обслуговувати реальний сектор економіки, а не домінувати над ним. Л. Болл, враховуючи високий рівень довіри ЄЦБ та його грошово–кредитної політики, пропонує передати до^сомпетенції ЄЦБ деякі питання регулювання ситуації в реальному секторі економіки, зокрема на ринку праці. Це зумовлено тим, вважає дослідник, що політика рестрикції центральних банків країн Є С наприкінці 80–х – початку 90–х років мала забезпечити відповідність країн кандидатів на вступ до ЄВС критеріям Маастрихтської угоди, зокрема по параметру інфляції, і спричинила значне зростання безробіття у цих країнах. Його позицію поділяє англійський економіст Дж. Ешлі.
Вумовах розвитку глобального монетаризму не менш важливим є нагляд за організаціями, що здійснюють діяльність на банківському та фінансовому ринках. Визначальною стосовно цієї проблеми в сучасних умовах стала політична ініціатива "Базельський конкордат 1975" між країнами "великої двадцятки" і тридцятки, що встановив провідну роль Банку міжнародних розрахунків у нагляді за міжнародними фінансовими установами. У 1988 р. на основі прийнятої декларації Базельський комітет затвердив Угоду про капітал, яка і нині є найважливішою міжнародною угодою у сфері банківського нагляду. Угода визначила основу подальших заходів і правила визначення достатності основного капіталу та встановлення мінімальних норм обсягів бізнесу для банків, що беруть участь у міжнародній діяльності. Пізніше підхід оцінки кредитних ризиків було доповнено оцінкою ринкових ризиків і деривативів та іншими процедурами. Базельська угода стала основою формування фінансової системи ЄС, який ще в 1989 р. ухвалив директиву визначення достатності основного капіталу банків.
Діяльність Базельського комітету від початку існування була схожа на самміти великої трійки, сімки, вісімки. Засідання проводились у вигляді форуму для обміну ідеями в неформальній атмосфері, без будь–яких правил, процедур чи повноважень. Проте тут вироблялися загальні правила, і комітет контролював їх впровадження. Комітет не має на меті подальшу лібералізацію ринку капіталу і банківських ринків, це прерогатива політики національних урядів. У центрі його уваги в період лібералізації економіки є організації, що проводять діяльність щодо міжнародних фінансів, і центральні банки, які з ними пов'язані. Комітет виходить з потреб банків, установ, зайнятих операціями з цінними паперами, урядів, що зацікавлені в кодифікованому та впорядкованому міжнародному фінансовому середовищі в період утвердження глобального монетаризму. Роботу Базельського комітету стосовно міжнародної банківської системи доповнює Міжнародна організація комісій з цінних паперів (МОКЦП). Створена вона за прикладом Базельського комітету в 1986 р. і займається іншими аспектами міжнародних фінансових операцій, переважно наглядом за ринком цінних паперів.
МОКЦП сприяє гармонізації та співробітництву між різними національними регуляційними середовищами. Серед основних питань, що обговорювалися упродовж їхньої останньої зустрічі, були норми достатності капіталу, нагляд за діяльністю фінансових конгломератів, міжнародні норми аудиторської діяльності, координація між ринками реальних товарів і ринками деривативів, відмивання грошей, засоби боротьби з кулуарними угодами, прозорість операцій на вторинних ринках цінних паперів. Організація утворила низку технічних комісій для дослідження названих питань з метою узгодження регуляторних принципів.
Разом з тим виникає питання, з якою метою в умовах розвитку лібералізації міжнародних економічних відносин, що є основною ідеологією сучасного монетаризму, створювати нові координаційні установи, що регулюють й управляють фінансовими циклами та операціями? Як підкреслюють окремі дослідники (Кепстайн, Хеллаинер та ін.), Базельськии комітет був проявом задоволення потреби як урядів, висловленого через їхні центробанки, так і комерційних компаній, які самі беруть участь у фінансовій посередницькій діяльності. Парадоксально, що фінансові нововведення в умовах формування глобального монетаризму, спричиненого національною лібералізацією та припиненням регулювання фінансових ринків у 80–х роках, а також технологічного розвитку інформаційних і комунікаційних систем, у центробанків і керівників фінансових установ викликало відчуття втрати контролю. Розвиток "позабалансової" діяльності банків та інших організацій, основаної на зборах (опціони, свопи, форварди та ф'ючерси), спотворив сталі й зрозумілі методи комерційного управління країнами та фірмами. Новітні технології, від яких очікували забезпечення щонайновітнішими даними керівників, насправді привели до відчуття втрати контролю над фінансовою діяльністю. Господарські суб'єкти вже не розуміли свою "капітальну основу" – як вона працює стосовно кредитних і ринкових ризиків. Таке розуміння порушив новітній фінансовий інжиніринг 80–х років. Темпи формування системи глобального монетаризму і, відповідно, впровадження нових фінансових інструментів, які виникали в умовах невідкладних рішень, біржових дилерів або на позабіржових ринках цінних паперів, призвели до того, що навіть у керівників комерційних банків з'явились побоювання щодо небезпеки ризиків і реальної вартості своїх фірм. Центральні банки в цих умовах гостро відчули потребу у відновленні прозорості міжнародної діяльності. Це було зумовлено удосконаленням нової міжнародної монетарної системи та її схильністю до спекулятивних махінацій.
На думку згаданих вище дослідників, такій стурбованості серед центробанків, урядів і головних комерційних банків в умовах формування глобального монетаризму сприяли (а пізніше підсилили) низка банківських криз/крахів 70 – 80–х pp. (Bankhcus Herstatt в Німеччині, Franklin National Bank у Нью–Йорку, Британсько–ізраїльський Банк у Лондоні, Banco Ambrosianov 1982 – 1983, В ССІ в 1992, Barings в 1995). Ці банківські кризи посилили взаємодію національних урядів з міжнародними фінансовими органами. Особливо це співробітництво позначилось на вирішенні завдань нагляду і моніторингу в монетарній сфері.
Важливість ролі політики національних урядів у створенні Р–МВС та забезпечення її відповідності вимогам міжнародного фінансового управління підкреслюють Хеллайнер, Кепстайн, Чамп та Скотт Фрідмен і багато дослідників глобального монетаризму. На їх думку, відхід від Д–МВС до Р–МВС стався внаслідок могутніх економічних та технологічних сил, а не політичних змін, і не тільки зміни Р–МВС у подальшому послабили спроможність національних урядів керувати сучасною монетарною системою.
Перехід більшості країн світу до національної лібералізованої монетарної системи відбувся у 80–х роках внаслідок спрямованих політичних рішень, що приймалися всупереч думкам політичних діячів. Разом з тим, на думку Кепстайна, нормальний розвиток нового міжнародного регулятивного устрою також пришвидшувався національними урядами, що мало вирішальне значення для його життєдіяльності. Наприклад, США взяли на себе ініціативу щодо забезпечення Ба–зельської угоди 1988 р. За цих умов нагляд за фінансовим установами з боку країн походження компанії почав переважати над контролем країн, де компанія вела діяльність – це Кепстайн називає міжнародним співробітництвом на підставі контролю з боку країн походження, що поступово набуло визнання усіма країнами–учасницями і воно залишається визначальним у характеристиці існуючої системи. На практиці існують непорозуміння стосовно прав контролю між країнами–резидентами (країнами походження компанії) і країнами, де компанія веде діяльність, а також між багатонаціональними організаціями, які претендують на регулювання і нагляд за фінансовими установами, проте роль країни–резидента в цьому процесі залишається визначальною. Підтвердженням стала дія уряду Сінгапуру відносно кризи банку Baring у травні 1995 p., який очолив розслідування і згодом покарав персонал цього банку. Ця процедура була схвалена й затверджена урядом Великої Британії та спостережною радою м. Лондона. Крах гарантійного фонду США – Фонду довгострокового контролю капіталу в жовтні 1998 р. є ще одним прикладом дії цього процесу. Федеральне управління резервів США керувало й забезпечило його порятунок.
Про дієвість Базельської угоди свідчить припинення намагань більшості країн, що не брали безпосередньої участі в укладанні, приєднатися до регулятивної її основи. Пояснюється це бажанням центральних банків інших країн отримати певний "кредитний струс", порівнянний зі статусом акредитованих банків "великої двадцятки", що визначається дотриманням умов Базельської угоди. Проте фінансова криза 1998 р. виявила недосконалість механізму регулювання короткострокових банківських позик новим ринковим країнам. Показники достатності основного капіталу за Банком міжнародних рахунків (БМР) для короткострокових міжнародних банківських позик потребують менших резервів, ніж для довгострокових, що заохочує короткострокові, а не довгострокові інвестиції в країни, які розвиваються.
Фінансова криза 1998 р. виявила низку недосконалостей, пов'язаних із міжнародними позиками, зокрема, з потоками капіталу – швидкий перехід від повністю контрольованого до суцільного вільного руху капіталу. Це нагадує аналог переходу від квот на торгівлю промисловими товарами до повністю вільної торгівлі без проходження тарифного етапу. Тобто, потоки (і зокрема короткострокові) капіталу мають знову регулюватися тарифами. Тепер робота міжнародної монетарної системи зводиться до субсидіювання короткострокових рухів капіталу і "покарання" капіталу довгострокових вкладів, чого насправді дотримується БМР. По–друге, "рятувальні" заходи МВФ, що вживались у відповідь на кризу, виявилися особливо згубними, оскільки вони так чи інакше забезпечували цільові короткострокові кошти й одночасно примушували довгостроковий капітал і реальну економіку виконувати всі врегулювання. Запропоновані механізми застосування тарифів до короткострокових позик включають невисокі податки на короткостроковий рух капіталу (податок Тобіна), висунення безприбуткових вимог до резервів за новими короткостроковими припливами капіталу (як у Чилі) та пропозицію Дж. Сороса щодо Міжнародної корпорації зі страхування кредитів, яка гарантує міжнародні позики країнам за помірні відрахування. Отже, фінансова криза 1998 р. виявила потребу в ефективнішій системі управління й реформування регулятивного механізму для ефективнішого нагляду за фінансовими ринками в умовах глобального монетаризму.
Характеризуючи ефективність цієї системи, Бергстен висуває ідею необхідності утворення нової багатонаціональної установи для регулювання і нагляду за всіма видами ринкової діяльності з–під одного даху (Агентство нагляду за ринкам капіталу). Нинішня система національного співробітництва, що ґрунтується на контролі країни–резидента, працює добре, коли йдеться про банківський нагляд, і зовсім неефективна на ринках цінних паперів. Тому, на наш погляд, потрібно підсилити обидві сторони, а не ставити їм на заваді ще одну ієрархічну міжнародну установу.
Нові умови формування й розвитку глобального монетаризму змусили до об'єднання національних урядів, щоб організувати нагляд у новій ситуації, який залишається обмеженим у ринковій міжнародній економіці. Регулювання не передбачає зміни цін, встановлених ринками, або напрямів фінансових потоків. Ринки валют залишаються вільними, і валютні курси самі знаходять свої рівні. Отже, залишається невирішеною проблема спекулятивних короткострокових потоків капіталу, які можуть вносити безладдя в діяльність обґрунтованих національних економічних політик, що є свідченням необхідності посилення наявних механізмів контролю за пере–спрямуванням фінансових потоків. Адже криза 1998 р. продемонструвала відверту нераціональність спекулятивної діяльності й потенційно руйнівний та небезпечний характер цілковито рівних ринків у міжнародній фінансовій сфері.
На думку Манделла, Аткінсона і Кілла, в нових умовах доцільно створити "прийнятні коридори для валютних курсів, де валютам дозволяється коливатися". Такі коридори мають бути широкими, адже вони діятимуть лише як "індикатори" сталості економічних основ. Наприклад, "валютний коридор" між доларом і єдиною європейською валютою, на думку Манделла, може бути таким: нижньою межею для євро буде курс 0,85 дол/євро, а верхньою – 1,15 дол/євро. Через забезпеченість і визначеність широкі коридори мають перевагу перед плаваючими курсами. їх легше встановлювати, ніж частково фінансувати валютні курси, вони не створюють стільки різновидів спекулятивної діяльності у період криз чи перехідних періодів (як застарілі пристосовані фіксовані валютні курси ЄВС). Це нова стратегія управління фінансовими ринками щодо впровадження країнами з головними фінансовими центрами податків на короткострокові (спекулятивні) валютні операції шляхом скорочення можливих прибутків від обігу коштів. Зрозуміло, що податок може виявлятися досить ефективним як засіб забезпечення надходжень, а не запобігання спекулятивним діям, але це може спричинити додаткові ускладнення у визначенні, кому призначаються ці надходження і як вони мають використовуватися.
У своїх дослідженнях Голтгам і Кенен допускають можливість певних "керованих" спекуляцій, що можуть дійсно скоротити ризики, стабілізувати валюту і зменшити невизначеність. Завдання полягає в запобіганні самій спекулятивній діяльності, і хоча "цільові орієнтири" можуть бути корисними у зв'язку з податком Тобіна, необхідні також юридичні обмеження в межах національних держав для установ, уповноважених вести валютні операції. Обмеження бізнесу з дериватива–ми, упорядкованими інституційними межами (наприклад, обмежуючи права на цей бізнес лише до регульованих банківських організацій), посилить можливість контролю за їх діяльністю. Прикладом є хеджингові кошти. Коли вони діяли як базовий посередник (різновид страхового полісу від коливань), їхня діяльність була економічно виправданою й корисною. У період розширення меж свого бізнесу, щоб, наприклад, виконувати операції за власний рахунок, почалися проблеми. Це торкалося їхньої стабільності (коли збільшилися коливання, порівняно зі звичайними коливаннями у валютних курсах і процентних ставках), так і країни, валютами яких вони спекулювали.
Не менш важливим є питання, як запобігти "перепливанню" з одного ринку до іншого. Дедалі глобальніший монетаризм спричинює "побічне" поширення проблем з однієї фінансової сфери на іншу – аналогічно стосункам між валютними ринками та ринками цінних паперів, а також штовхає до паніки і криз. Політика має регулювати цей процес.
Для здійснення такого регулювання, на думку Акоузі, Гар–бера та ін., потрібно укласти низку угод, принаймні між країнами "великої двадцятки" (навіть угода великої трійки може забезпечити дієвість окремих заходів). Розсудливі експерти з міжнародних валютних питань і банкіри центробанків починають дедалі частіше говорити про обмежені, керовані валютні багатосторонні стосунки під гаслом "нового Бретон Вудса". Використання вказаного терміну означає бажання відновити функції та цілі ще тих міжнародних установ для сприяння зростанню промислового виробництва і повної зайнятості, а не певних механізмів, сформованих у розквіті системи. Питання, що виникає в сучасних умовах розвитку глобального монетаризму, значно складніше, ніж у період 1958–1971 pp. Тут і проблема можливого гегемона, роль якого відігравали США з 1964 по 1972 р. й аналогії з повною конверто–ваністю. По суті, ці питання не технічні, а політичні, адже вони вимагають політичної волі розвинутих країн.
Отже, за природою, мобільністю та масштабами застосування сучасних комунікаційних засобів, найсприятливіші умови для розвитку глобалізації (жворюються на фінансових ринках. Для проведення ефективної монетарної політики слід враховувати сучасні структурні зрушення і тенденції розвитку фінансових ринків. Вони виявляються в наступному:
♦ якісно змінився сам міжнародний фінансовий сектор, який характеризується не тільки формуванням сврозони, а й внутрішніми змінами – злиттям банківського і страхового бізнесу;
♦ певних змін зазнали функції фінансових інститутів, що охоплюють не лише традиційну сферу своєї діяльності – кредитування та депозитне обслуговування, а й займаються інвестиційним бізнесом, що потребує вирішення проблеми єдиних валютних розрахунків з метою уникнення спекулятивних мотивів;
♦ під впливом потужних процесів приватизації і формування відповідної інфраструктури розширився ринок акціонерного капіталу;
♦ в сучасних умовах активізації руху капіталів виникли нові види інвестиційних паперів (сучасні варіанти ф'ючерcів, опціонів та інших вторинних і гібридних цінних паперів);
♦ на світовому фінансовому ринку активно діють нові інститути, що займаються фінансовим страхуванням і перерозподілом фінансового ринку (хаджеві фонди та ін.);
♦ на фоні загального послаблення ролі національних центральних банків зростає роль посередників і спекулятивний характер їхньої діяльності;
♦ сучасні мікроелектронні технології, які застосовують фінансові заклади, забезпечують їм цілодобову роботу на світових біржах, що вимагає посилення контролю за їх діяльністю у межах національних держав і в міжнародних масштабах.
Питання для самоперевірки
1. Що таке міжнародні фінанси та які їхні основні функції?
2.Опишіть систему руху валютно–фінансових потоків між суб'єктами міжнародних фінансів.
3.Дайте характеристику міжнародному фінансовому ринку та його основним сегментам.
4.Які існують міжнародні розрахунки і способи платежу?
5.Назвіть та схарактеризуйте операції валютного ринку.
6. Розкрийте поняття валютної системи та основних її типів.
7.Схарактеризуйте Бреттон–Вудські валютні інститути.
8.Які Ви знаєте напрями реалізації міжнародної фінансової політики?
9.Які недосконалості щодо міжнародних позик виявила фінансова криза 1998 p.? Схарактеризуйте їх.
10. Дайте характеристику сучасним структурним зрушенням та тенденціям розвитку фінансових ринків.
Тести
1. Міжнародні валютно–фінансові потоки – це:
а) потоки між урядами різних країн з приводу сплати (отримання) контрибуцій та репарацій, надання й погашення кредитів тощо;
б) потоки між фізичними особами з приводу здійснення різноманітних міжнародних банківських, поштових і готівкових грошових переказів;
в) потоки іноземних валют або будь–яких інших фінансових активів, що зумовлені економічною діяльністю суб'єктів світового господарства;
г) потоки інвестицій у формі позик і міжнародної допомоги;
д) немає правильної відповіді.
2. Авансові платежі – це такі міжнародні розрахунки, коли:
а) сплатні операції здійснюються після переходу товару у власність імпортера, тобто експортер є кредитором;
б) імпортер оплачує товар наперед, тобто грошові кошти випереджають рух товарів, за які здійснюється платіж;
в) передбачена відстрочка платежу за придбаний товар, якою може скористатися імпортер, але з позбавленням знижки, яка надається за умов готівкового платежу;
г) немає правильної відповіді.
3. Потоки, що утворюються при торгівлі експортерами й імпортерами товарами, послугами, факторами виробництва та при здійсненні інших поточних операцій, називаються:
а) зовнішньоторговельні;
б) капітальні;
в) спекулятивні;
г) балансуючі;
д) усі відповіді правильні.
4. До функцій міжнародних фінансів відносять:
а) розподільчу;
б) адміністративну;
в) соціальну;
г) контрольну;
д) усі відповіді правильні.
5. Валютний ринок – це:
а) сегмент світового фінансового ринку, на якому об'єктом купівлі–продажу є валюта, термін реалізації майнових прав на яку становить до одного року;
б) сегмент світового фінансового ринку, який забезпечує операції з купівлі–продажу золота;
в) ринок індивідуалізованих боргових зобов'язань;
г) немає правильної відповіді.
6. Ринок капіталів охоплює:
а) валютний ринок та короткострокові боргові зобов'язання;
б) ринок зобов'язань тривалістю більше одного року та довгострокових цінних паперів;
в) сукупність суспільних відносин з приводу емісії та обертання цінних паперів;
г) усі відповіді правильні.
7. Валютний курс – це:
а) ціна, за якою може бути продана або куплена валюта однієї країни, виражена у валюті іншої країни;
б) гарантована спроможність грошової одиниці вільно обмінюватися на валюти інших країн;
в) можливість валюти вільно переміщуватися через кордон;
г) усі відповіді правильні.
8. Хеджери валютного ринку здійснюють:
а) операції з валютою для забезпечення своєї комерційної діяльності;
б) захисні операції від несприятливої кон'юнктури валютного ринку;
в) операції з продажу валютних цінностей з метою отримання фінансового капіталу;
г) усі відповіді правильні.
9. Спекулянти валютного ринку отримують доход від:
а) вкладення свого чи позиченого капіталу у валютні цінності;
б) надання посередницьких послуг;
в) різниці в курсах, купуючи–продаючи валюту;
г) усі відповіді правильні.
10. Урядовий кредит – це:
а) кредит, коли однією із сторін кредитних відносин є банк;
б) кредит, який виникає при інвестуванні однією країною іншої, або при розміщенні урядових цінних паперів на міжнародному ринку капіталів;
в) кредит, коли розрахунки між імпортером й експортером здійснюються в борг;
г) усі відповіді правильні.
11. Яка з наведених характеристик відповідає форвардній валютній угоді типу "своп"?
а) комбінація двох протилежних конверсійних операцій з різними датами валютування;
б) купівля валюти на умовах "свопа" з одночасним форвардним продажем цієї самої валюти;
в) одинична конверсійна операція;
г) немає правильної відповіді.
12. Для монетарної системи є характерним вибір режиму валютних курсів, відповідно до якого залежатиме ступінь координаційної політики та механізм врегулювання зовнішніх платежів:
а) керована міжнародна система;
б) система єдиної валюти;
в) система вільного плавання;
г) усі відповіді правильні.
13. Яка політика представлена маневруванням оцінковою ставкою центрального банку?
а) дисконтна політика;
б) валютних обмежень;
в) валютних захисних застережень.
14. Валютні інтервенції – це:
а) політика, що передбачає купівлю–продаж державними органами іноземної валюти з метою впливу на курс національної валюти;
б) політика заниження валютних курсів з метою розширення конкурентоспроможності експорту товарів;
в) політика, спрямована на усунення або обмеження валютного ризику в міжнародних економічних відносинах;
г) усі відповіді правильні.
Тема 9 СТРАХОВА СПРАВА
Основні терміни і поняття
Ризик, страхування, страховий ринок, страховик, страхувальник, об'єкти страхування, добровільне страхування, страховий ринок України, страхова компанія, особисте страхування, майнове страхування, страхування відповідальності, страхові посередники, страхові агенти, страхові брокери, актуарій, сюрвейер, аварійний комісар, диспашер.
Дата добавления: 2018-11-24; просмотров: 208; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!