Українські землі у складі Угорщини

На середину XVI ст. постало питання про об'єднання Литви і Польщі. Цього добивалася в першу чергу польська шляхта, яку приваблювали нові землі на сході. Зі свого боку частина литовської та української шляхти завдяки цьому прагнула зрівнятися у правах з поляками, а також отримати перевагу над Москвою в ході Лівонської війни. Проти об'єднання рішуче виступали литовські та українські магнати, які не бажали ділитися владою з поляками.

Питання об’єднання мав вирішити сейм, що розпочав роботу 10 січня 1569 р. Оскільки литовське бачення унії (зі збереженням широкої автономії) розбіглося з польським (зі злиттям Литви й Польщі в одну державу), то посли Литви – князі К.Острозький, Г.Ходкевич, Є.Волович, К.Радзивілл та ін. – вирішили зірвати сейм і 1 березня таємно виїхали з Любліна.

   Проте, Сигізмунд-Август, за підтримки польських магнатів та шляхти обох країн, оголосив універсал про відібрання у Литви та приєднання до Польщі Волині й Підляшшя (5 березня). Не відчувши реального супротиву послабленої війною та суперечностями Литви, король, обґрунтував правомірність приєднання до Польщі Київщини та Брацлавщини (з’явилася теорія, за якою вся Русь здавна належала Польщі). 1-2 червня 1569 р. король видав ще один універсал про приєднання до Польщі Брацлавщини, а 6 червня– Київщини.

   Таким чином, територія Великого князівства Литовського вдвічі зменшилася. Тепер литовські посли змушені були повернутися на сейм. Вони просили не відбирати в них маєтності й зберегти певну автономію залишкам їхньої держави.

1 липня 1569 р. було підписано Люблінську унію, у відповідності до якої Польське королівство та Велике князівство Литовське об`єдналися в єдину державу – Річ Посполиту з виборним королем, спільним сеймом, спільною казною й грошовою одиницею, єдиною зовнішньою політикою. Литва втратила свою державність, ставши частиною Речі Посполитої та зберігаючи автономію лише в місцевому управлінні, організації війська та судочинства. З усіх українських земель під владою Литви залишилися тільки Берестейщина та Пінщина, що межували з Білоруссю, а всі решта українські землі, тобто переважна їх більшість, відійшли під владу Польщі.

Унія мала важкі наслідки для України, яка опинилася розірваною між різними державами. Так, Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина та Підляшшя ввійшли до складу Польського королівства, Берестейщина та Пінська земля — до Литви, Буковина залишалася в складі Молдавії, Закарпаття — під владою Угорщини. Значна частина східних українських земель попали під владу Московської держави.

Особливо важким було становище тих українських землях, які опинилися у складі Польщі. Там проводилася активна колоніальна політика, яка включала ополячення, окатоличення українського населення, насадження польських порядків. Розпочалася масова роздача українських земель польським панам. Великі володіння сконцентрувалися в руках ополячених українських магнатів Вишневецьких, Острозьких, Чорторийських, Заславських, Корецьких та інших. З поширенням в українських землях влади Польщі, стала впроваджуватися фільварково-панщинна система господарства.

Фільварок – багатогалузеве, орієнтоване на ринок господарство, яке ґрунтується на феодальній власності на землю та існує за рахунок використання праці феодально залежних селян.

Наслідком поширення фільваркового господарства стало закріпачення селян. Суть кріпацтва полягала в прикріпленні селян до землі, запровадженні обов’язкових селянських робіт на пана (панщини), остаточному обмеженні громадянських прав і свобод селянства.

Українське селянство остаточно було закріпачене артикулом короля Генріха Валуа 1573 р. і Литовським статутом 1588 р. після об’єднання Литви з Польщею за Люблінською Унією 1569 р.

Важливою подією в історії України стала Берестейська унія (8 жовтня 1596 р.). На церковному соборі в Бересті відбулося утворення греко-католицької церкви. (Назва «греко-католицька церква» має історичне походження. До Берестейської церковної унії українські й білоруські православні на землях у складі Речі Посполитої, підлеглі константинопольському патріарху вважали себе приналежними до східного грецького обряду християнства і казали, що сповідують «грецьку віру». Після унії для вирізнення тих, хто її підтримав у Римі, стали вживати назву «греки католики». Офіційну назву «греко-католики» вперше запровадила для своїх підданих австрійська імператриця Марія Терезія наприкінці ХVIII ст.)

Мы поможем в написании ваших работ!