Школа чорного гумору» та її вплив на розвиток американської літератури ІІ пол. ХХ ст
Чорний гумор - гумор з домішкою цинізму, комічний ефект якого полягає в глузуваннях над смертю, насильством, хворобами, фізичними каліцтвами або іншими "похмурими", макабричними темами, ціллю якого, за визначенням російського соціолога та культуролога І.А.Бутенко, є налякати, одночасно розсмішивши, або ж навпаки, розсмішити, при цьому налякавши. "Чорне" як відображення природного людського інтересу до смерті виявляється, по суті, одним зі стилів, жанрів або способів художнього осмислення дійсності [4;148].
Прикметні ознаки "чорного гумору": ставлення до світу і до суспільства як до ворожого кожній окремій людській особистості, такого, що прагне "пристосувати" людину до себе, призвичаїти до бездумного, пересічного, підвладного механістичним законам існування. Світ втратив будь-який сенс, а відтак і людина втратила сенс буття. "Чорний гумор" висміює все: суспільний лад, людські почуття, міщанську мораль, мистецтво. Все безглузде, позбавлене сенсу, перспективи, мети. Все абсурдне [7; 326].
"Чорні гумористи" сприймають світ як хаос. У їхніх творах констатується абсолютна безцільність людського існування. Характерним для творчості письменників цього напряму є те, що вони висміюють не тільки об'єкт - реальну дійсність, а й спосіб її відображення - мистецтво. Улюбленими прийомами письменників, що представляють цю школу, стають бурлеск, пародія, гротеск, іронія, фарс, "гіггі", сатира [1].
|
|
|
Чорний гумор - явище світового масштабу, адже у кожній літературі певного періоду зустрічаються твори, яким властиві його ознаки. Зазвичай причиною цьому є соціально-політичні чинники і настрої суспільства, в умовах яких відбувається літературний процес. За І.А.Бутенко "чорний гумор" - частина сміхової культури, що виражає духовний та моральний опір деконструктивному началу, що має місце у сучасній соціокультурній ситуації [4; 153]. Відповідно до цього однією з найголовніших соціокультурних функцій "чорного гумору" є позбавлення людини від тілесно-емоційної напруги [11;16].
Широкого поширення "чорний гумор" набув в американській літературі, починаючи з середини ХХ століття у післявоєнний період, коли настрій переможців змінився розгубленістю перед кризовими явищами, які стали заявляти про себе як у матеріальній, так і в духовній сторонах життя. Художня самосвідомість дробилася під впливом безлічі субкультур, які перетягували серйозну літературу в бік масової. У цей значний період створено чимало творів із різноманітним художнім змістом. З`явилися нові явища й тенденції в зокрема, угруповання поетів-бітників і школа прозаїків "чорного гумору". У творчості ряду письменників продовжувала жити традиція натуралізму, зниженого, позбавленого глибокого філософського обґрунтування, варіант якого нещадно експлуатувався антихудожньою "масовою" белетристикою. [3;1]
|
|
|
Американську школу "чорного гумору" відносять до перших проявів постмодернізму, переходом до якого від його попередника - модернізму прийнято визначати літературний процес другої половини ХХ століття.
Постмодернізм змішує літературні жанри та стилі у спробі звільнитись від модерністських форм. На відміну від модерністів, котрі сприймали себе та свою творчість дуже серйозно, постмодерністи відносились до всього з іронією. Тим не менш, деякі риси постмодернізм переймає у свого попередника і навіть посилює їх, це стосується песимізму та прагнення до авангарду.
Про постмодернізм на Заході широко заговорили на початку 1980-х років. Одні дослідники вважають початком постмодернізму роман Джойса "Поминки по Фіннегану" (1939), інші - попередній Джойсів роман "Улісс", треті - американську "нову поезію" 40-50-х років, четверті гадають, що постмодернізм - це не "фіксоване хронологічне явище", а духовний стан і "у будь-якій добі є власний постмодернізм" (У, Еко), п'яті взагалі висловлюються про постмодернізм як про "одну з інтелектуальних фікцій нашого часу" (Ю. Андрухович). Проте більшість науковців вважає, що перехід від модернізму до постмодернізму припав на середину 1950-х років. У 60-70-ті роки постмодернізм охоплює різні національні літератури, а у 80-ті він стає домінуючим напрямом сучасної літератури і культури.
|
|
|
"Чорний гумор" є одним з жанрів, схильних до постмодерністського зображення дійсності. Його крайньою та найбільш ранньою фазою в американській літературі була творчість Вільяма Берроуза, попередньо наставника і духовного батька бітників. Його твори наповнені сатиричними нотками, завдяки яким зображується сучасне суспільство. Таке трактування зближує Берроуза з творчістю Джона Барта одного з найбільш талановитих представників напрямку "чорного гумору". Своїми попередниками Барт називає "експериментаторів" XX ст. - Беккета, Борхеса, Набокова. "Комічний роман" Барта будується на бурлеску, травестії, гротеску, пародіюванні. Близький письменникам США, які прийшли в літературу після Другої світової війни є Курт Воннегут, суперечки з приводу природи творчості якого у критиці не затихають і досі.
|
|
|
Творчість цих авторівпоказує нам те, як гостро вони відчувають самотність і внутрішній трагізм існування зовні благополучної людини в технократичному суспільстві.
«Черные юмористы» – одна из современных постмодернистских школ, по способу видения и отражения жизни примыкающая к литературе абсурда. Расцвет американского абсурдизма приходится на вторую половину 60-х годов, когда с его европейским вариантом произошло то, что неминуемо случается со всеми модернистскими школами – исчерпав свои небольшие художественные открытия, абсурдизм привел роман и драму к антигуманизму в философии и морали, к распаду человеческого образа и романной формы – в литературе.
Первый базовый принцип «черных юмористов» – восприятие мира как хаоса, второй – утверждение абсолютной бесцельности человеческого существования. Итак, база абсурдистской литературы идентична теории экзистенциализма – мир абсурден. Однако решение сложившихся противоречий абсурдисты решают иначе – они абсолютно отрицают разумность жизни и пытаются защититься смехом от ее парадоксальных и калечащих человека конфликтов и противоречий. Школа «черного юмора» представляет собой философско-эстетическую общность писателей, для которых ключевым понятием становится ирония, понимаемая как способ существования в мире, как фундаментальный принцип интерпретации всего, что в этом мире происходит.
Общность мироощущения у «черных юмористов» порождает использование сходной повествовательной стратегии, для которой характерно:
• пародирование всех мифов и стереотипов;
• сквозной гротеск, смех над страшным и отталкивающим;
• традиция «небылиц», восходящая к американскому фольклору и раннему М. Твену;
• обилие реминисценций и аллюзий; • фрагментарность алогичного сюжета; • условные персонажи-марионетки;
• игра как эстетическая и философская категория.
Среди ярких представителей этой школы Т. Пинчон, Дж. Барт, Дж. Хоукс, Джеймс Патрик Донливи, Доналд Бартелми. В произведениях Т. Пинчона, Дж. Варта, Джона Хоукса (рассказах и повестях «Гусь на могиле» и «Сова», 1954; «Лунньїе ландшафти», 1969; романах «Шаривари», 1949; «Каннибал», 1949; «Мода на темно-зеленое», 1961; «Вторая оболочка», 1964; «Травестия», 1976; сборнике пьес «Невинная вечеринка», 1966), Джеймса Патрика Донливи (романах «Нью-йоркская сказка», 1953; «Человек с огоньком», 1955; «Уникальньїй человек», 1963; «Аукоеди», 1971; «Шульц», 1979; сборниках рассказов «Встреться с создателем, сумас- шедшая молекула», 1965 и др.), Доналла Бартелми (сборни- ках новелл «Возвраіцайтесь, доктор Калигари», 1964; повести «Белоснежка», 1967; цикле рассказов «Городская жизнь», 1968; «О вещах несльыханньых и делах невообразимых», 1968; «Печаль», 1972; «Преступные наслаждения» 1974; «Парадиз» 1986 и др.)* под сомнение поставлена сама разумность сущего. Книги эти воссоздают серое существование, пронизанное чувством какой-то неполноценности, где люди выдумывают себе занятия одно глупее другого, а потом предаются им со страстью, и никто не понимает собеседника. Жизнь выглядит как бессмысленное мельтешение стереотипных ситуаций, которые можно было бы назвать анекдотическими, не будь они, если вдуматься, такими грустными. Одним из открывателей и теоретиков школы «черного юмора» считается Конрад Никербокер.
Особенность эстетики школы «черного юмора» заключается в том, что они высмеивают «не только объект – реальную действительность, но и сам способ ее отражения – искусство» [1, c.217]. Данной школе не присущи категории героического, трагического и даже комического. Главные приемы «черных юмористов» – бурлеск, стремление к сквозному гротеску, широкое использование пародии, пристрастие к парадоксу, алогизму поступков героя.
Дата добавления: 2018-06-01; просмотров: 2437; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!