ТЕМА 14. Вибори й виборчі системи
1. Вибори як політичний інститут.
2. Виборче право.
3. Виборча процедура й виборча кампанія.
4. Мажоритарна й пропорційна виборчі системи.
1. Вибори як політичний інститут. Зміст поняття «політичний інститут виборів» не можна зводити винятково до поняття «виборча система», тім більше до «виборчого права». Інститут виборів – це сукупність правових норм, виборчих систем, організаційних структур, політичних традицій.
Вибори варто розглядати як універсальний суспільний (соціальний) механізм, за допомогою якого: 1) народжується влада, 2) реалізується сутність цивільного суспільства, 3) формується політична еліта, 4) іде процес соціалізації особистості, 5) здійснюється контроль за діяльністю влади й регулювання цієї діяльності з боку громадян, 6) знімаються показання суспільних настроїв, 7) реалізуються відносини представництва виборців в органах влади.
Інститут виборів як такий має свою власну структуру – нормативну базу у вигляді виборчої системи, у якій виділяють: 1) виборче право як теоретико-юридичний компонент і 2) виборчу процедуру як компонент практично-організаційний.
2. Виборче право. Виборча система – складова частина політичної системи, один з найважливіших інститутів, що впливають на процес демократизації суспільства й структурування електорального простору.
Виборча система – упорядкована сукупність норм, правил і прийомів, що визначають шляхи, форми й методи утворення представницьких і інших виборних органів державної влади.
|
|
|
Виборче право – це сукупність юридичних норм, що регулюють участь громадян у виборах, організацію й проведення останніх, взаємини між виборцями й виборними органами або посадовими особами, а також порядок відкликання обраних представників, що не виправдали довіри виборців.
Бувають вибори президентські, парламентські, у місцеві органи самоврядування – регіональні (обласні) муніципальні (міські), вибори суддів і деяких інших посадових осіб.
За ступенем правового, демократичного розвитку країни, її виборчої системи вибори можуть бути: 1) загальні – обмежені (цензові), 2) рівні – нерівні, 3) прямі – непрямі, 4) з таємним – відкритим голосуванням.
Більшість країн сучасного світу проголосили у своїх конституціях право громадян на загальні й рівні вибори при таємному голосуванні.
Основні демократичні принципи виборчого права включають: загальність, рівність можливостей, рівне виборче право, таємниця виборів, пряме (безпосереднє) голосування
Специфічну форму виборчої активності громадян представляє референдум (з лат. referendum – те, що повинне бути повідомлене).
|
|
|
3. Виборча процедура й виборча кампанія. Виборча процедура – це заходи держави з організації й проведення виборів, «виборчий закон» у дії.
Виборча кампанія – це дії безпосередніх учасників виборів, які є суперниками на виборах сторін (партій, різних громадських організацій, самих кандидатів).
Виборча кампанія є спрямованим управлінським впливом і способом політичної мобілізації громадян. У демократичному суспільстві вона є важливим елементом політичного процесу, за допомогою якого здійснюється легітимація влади, існують загальні правила організації й керування виборчою кампанією, що має наступні основні елементи:
- Аналіз політичної кон'юнктури й «виборчого ринку», визначення слабких і сильних місць кандидаа і його суперників, вироблення стратегії кампанії;
- Складання графіку кампанії;
- Підготовка програми (передвиборної платформи);
- Створення структури керування кампанією (формування команди кандидата);
- Формування бюджету кампанії;
- Розробка тактики кампанії, підготовка пропагандистського забезпечення кампанії, визначення методів роботи з виборцями й ЗМІ.
Особливу проблему становить фінансування виборчої кампанії.
Кульмінацією виборчої кампанії є день виборів. Однак на відміну від гучної передвиборної боротьби сама процедура голосування є таємниця, «річ у собі». Виборча кампанія завершується підрахунком голосів, визначенням і оголошенням підсумків виборів.
|
|
|
4. Мажоритарні й пропорційна виборчі системи. Мажоритарна виборча система (фр. majoritaire, majorite – більшість, лат. major – більший) характеризується тим, що обраним у той або інший виборний орган вважається кандидат (або список кандидатів), що набрав передбачену законом більшість голосів. Розрізняють мажоритарні системи абсолютної більшості (це 50% + 1 голос і більше), мажоритарні системи відносної більшості (перемагає на виборах той, хто набирає голосів більше, ніж кожний з його суперників).
Пропорційна виборча система означає, що мандати розподіляються чітко пропорційно числу поданих голосів. Ця система поширена в сучасному світі більш широко, ніж мажоритарна.
У післявоєнний період почалося становлення змішаної виборчої системи, тобто системи яка повинна увібрати в себе позитивні характеристики мажоритарної й пропорційної систем.
ТЕМА 15. Політична культура
1. Поняття політичної культури.
2. Функції й типи політичної культури.
|
|
|
3. Політична соціалізація.
1. Поняття політичної культури. Політична культура як складова частина загальнонаціональної культури являє собою насамперед політичний досвід людства, соціальних спільнот, великих і малих соціальних груп, отриманий в процесі історичного розвитку. Цей досвід впливає на формування політичної свідомості і в остаточному підсумку виражається в політичних орієнтаціях і установках, які, у свою чергу, визначають політичну поведінку людей.
Політична свідомість – це система політичних знань, цінностей і ідейно-політичних переконань людей. В політичній свідомості можна виділити два компоненти: ідеологічний і емоційно-психологічний. Перший містить у собі політичні знання, політичні цінності й політичні переконання. Політичні знання – це знання людей про політику, про політичну систему, про різні політичні ідеології, а також про ті інститути, за допомогою яких забезпечується участь громадян у політичному процесі. Політичні цінності – це етичні й нормативні судження про політичне життя. Політичним цінностями є законність і порядок, стабільність системи, соціальна справедливість і ін.Політичні переконання формуються на основі знань і цінностей як сукупність уявлень, що характеризують політичний ідеал особистості.
Політична поведінка – це практична взаємодія людини з політичним середовищем, що виражається в тій або іншій формі політичної участі.
Отже, політична культура являє собою сукупність цінностей, установок, переконань, орієнтацій і символів, що їх виражають, які є загальноприйнятими й служать упорядкуванню політичного досвіду й регулюванню політичної поведінки всіх членів суспільства.
2. Функції й типи політичних культур. Функції політичної культури випливають із її сутності й характеризують її значення в політичній системі суспільства:
1. Пізнавальна функція.
2. Інтегративна функція .
3. Нормативно-ціннісна функція.
4. Комунікативна функція.
5. Виховна функція.
Політична культура в ході своєї історичної еволюції проходить складний процес формування й розвитку. Для кожної історичної епохи, для кожного виду політичних систем і соціальних співтовариств характерним є свій особливий тип політичної культури. У сучасній політології для аналізу й порівняння політичних культур широко використається типологія, запропонована Г. Алмондом і С.Вербою. Вони виділяють три основних типи політичної культури:
1. Патріархальний тип. Для такого типу характерні обмеженість знань громадян про державу, аполітичність, відсутність інтересу до політичного життя, орієнтація на місцеві цінності – громаду, рід, плем'я й т.д.
2. Підданський тип орієнтується на інтереси держави, але особиста активність громадян невисока, інтерес до політики слабкий.
3. Активістський тип припускає активну включеність громадян у політичний процес, в участь у виборі органів влади й прагнення вплинути на розробку й прийняття політичних рішень.
У відношенні сучасних цивілізованих суспільств при визначенні типу політичної культури критерієм доцільно обрати тип політичного режиму. Політичний режим завжди породжує відповідну йому модель політичної культури, що характеризується певними ознаками. У чистому виді ці моделі функціонують рідко, найчастіше зустрічаються змішані форми. Можна виділити наступні більш-менш чітко обкреслені великі моделі політичної культури: демократичну, авторитарну й тоталітарну.
Тоталітарно-авторитарна модель політичної культури ґрунтується на пріоритеті колективного над індивідуальним, максимальною уніфікацією суспільства і його повнім підпорядкуванні державі.
Важливою особливістю тоталітарної політичної культури є всякого роду культи – вождя, боротьби, щасливого майбутнього.
Культ політичних керівників закономірно випливає з характерної для тоталітарних систем сакралізації влади. По своїй суті він такий же атрибут язичеського ідолопоклонства, як пам'ятники й мавзолеї.
Культ боротьби орієнтує на конфронтацію, виховання таких якостей, як нетерпимість до найменшого інакомислення й непримиренність. Прагнення до компромісу й консенсусу, врахування позицій і інтересів взаємодіючих сторін розглядається як ознака слабості.
Невід'ємними елементами політичної культури тоталітаризму є культ майбутнього й сподівання на соціальне чудо.
3. Політична соціалізація. Політична соціалізація – це процес засвоєння культурних цінностей, політичних орієнтацій, освоєння форм політичної поведінки, прийнятної для даного суспільства.
Процес політичної соціалізації починається в ранньому дитинстві й триває протягом всього життя індивіда. У ході соціалізації людина засвоює найбільш значимі елементи політичної культури, що дозволяє їй стати повноправним суб'єктом політичного процесу. Політична соціалізація – це процес інтеграції (входження) людини в політичне життя.
Первинним органом загальної й політичної соціалізації є родина, де закладаються фундаментальні мотиваційні установки особистості. Безпосередню інформацію про політичні явища, методи й т.д. дитина черпає в оцінках батьків, у їхніх відносинах і реакціях на політичну реальність.
Значний вплив на процес соціалізації індивіда робить також найближче оточення (родичі, друзі, однолітки, вчителі й ін.), а також засоби масової інформації (ЗМІ), особливо телебачення.
Особливістю першого етапу політичної соціалізації є те, що дитина засвоює певні політичні норми й зразки культури, але ще не розуміє їхньої сутності й значення.
На другому етапі (шкільний період життя) індивід усвідомлює свій зв'язок із суспільством і політикою, здобуває загальні уявлення про політичну систему, політичні режими. На підставі придбаних політичних знань, уявлень і загального соціального досвіду в індивіда формуються основні політичні установки.
Найбільш відповідальним періодом у житті індивіда є третій етап політичної соціалізації. Це період, коли людина досягає 18–літнього віку й відповідно до Конституції стає повноправним громадянином, здатним обирати різні органи влади й самому обиратися в ті або інші владні структури.
Процес заміщення раніше засвоєних індивідом норм, цінностей і ролей новими називається ресоціалізацією.
Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 193; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!