ТЕМА 9. Політичні партії й партійні системи
1. Поняття політичної партії; етапи розвитку
2. Ознаки й функції політичних партій
3. Типологія партій
4. Партійні системи
1. Поняття політичної партії; етапи розвитку. Сьогодні політична партія визначається як організована група однодумців, що представляє інтереси певної частини народу й ставить своєю метою їхню реалізацію шляхом завоювання державної влади або участі в її здійсненні.
2. Ознаки й функції політичних партій.Політичні партії істотно відрізняються від інших політичних сил, союзів, рухів і т.п. рядом специфічних ознак.
Основні ознаки політичної партії: основна мета діяльності – завоювання й здійснення політичної влади в суспільстві; наявність детально розробленої політичної програми й статуту партії; наявність організованої структури на всіх рівнях; активна участь у виборчих кампаніях.
Політичні партії варто відрізняти від політичного руху, що не має характерних для партії організаційної структури й конкретнорозробленої політичної програми, а також від груп тиску, які прагнуть не до завоювання політичної влади, а лише до отримання впливу над тими, хто її здійснює.
3. Типологія партій. Політичні партії відрізняються одна від одної за декількома параметрами. Залежно від тих або інших підстав можна виділити різні типи партій. Розглянемо основні типи партій за наступними критеріями:
- за соціальною спрямованістю програми й діяльності партії діляться на соціал-демократичні, ліберально-демократичні, комуністичні, класові, націоналістичні, расові, фашистські, релігійні, народні;
|
|
|
- за ідейними підставами їхньої діяльності: доктринальні (захист своєї ідеологічної чистоти), прагматичні (орієнтуються на практичну доцільність дій), харизматичні (поєднуються навколо конкретного політичного лідера);
- за методами виконання програми: революційні (прагнуть радикального якісного перетворення суспільства) і реформаторські (прагнуть поліпшення громадського життя без різких структурних змін);
- за місцем в політичному спектрі: ліві, центристські й праві;
- за характером політичних дій: реакційні, консервативні, помірні, радикальні, екстремістські;
- за представництвом у вищих органах державної влади й відношенням до офіційної політики: правлячі й опозиційні (легальні, напівлегальні й нелегальні);
- за характером членства: кадрові й масові.
Французький політолог М. Дюверже у роботі «Політичні партії» виділив кадрові, масові й строгоцентралізовані партії, підкреслюючи розходження в їхній структурі й організації внутрішнього життя.
Кадрові партії являють собою невелике число функціонерів-професіоналів. Масові партії виникають із введенням загального виборчого права. Строго централізовані партії – мають безліч ієрархічних елементів, сурову, майже військову дисципліну, високу організованість дій, повагу й шанування політичних вождів.
|
|
|
В політичному спектрі кожної країни за ідеологічними напрямками розрізняють партії праві, ліві й центристські.Ліві партії (комуністичні, соціалістичні, трудові), як правило, сповідують соціалістичні, комуністичні цінності соціальної рівності, захищають інтереси соціальних низів, суспільну власність, регульований ринок і часто пропонують радикально-революційні методи їхнього досягнення. Праві партії (демократичні, республіканські, ліберальні) в основному орієнтуються на недоторканність приватної власності, стабільність політичної системи, визнання природної нерівності членів суспільства, заперечення ідеалів соціальної рівності й революційних методів перебудови суспільства. Центристські партії (соціал-демократичні) захищають переважно середній клас і займають примиренську позицію без яскраво вираженого тяжіння до якої-небудь крайності в політику.
За місцем в політичній системі, або залежно від їхньої участі в здійснення влади, партії підрозділяють на правлячі (пануючі) і опозиційні.
|
|
|
4. Партійні системи. Партійна система – це сукупність певних позицій і взаємодій між партіями, характерних для даної політичної системи (політичного режиму).
Політичні системи розрізняються за кількісним критерієм.
За кількістю партій виділяють: однопартійну систему, двопартійну систему, систему двох з половиною партій,багатопартійну систему.
ТЕМА 10. Політична еліта
1. Поняття «політична еліта», її функції.
2. Класичні теорії еліт.
3. Сучасні концепції еліт.
4. Типологія еліт.
5. Механізм формування політичної еліти.
1. Поняття «політична еліта», функції еліти. Політична еліта –це привілейована група, що займає керівні позиції у владних структурах і безпосередньо бере участь у прийнятті найважливіших рішень, пов'язаних з використанням державної влади.
Соціальне призначення політичної еліти відбивається насамперед у тих функціях, які вона виконує: стратегічна, комунікативна, організаторська, інтегративна.
2. Класичні теорії еліт. Ідеї елітизму виникли в далекій давнині. Китайський філософ Конфуцій (551–479 до н.е.) обґрунтовував розподіл суспільства на «шляхетних чоловіків» (правляча еліта) і «низьких людей» (простолюдинів). Образ правлячої еліти Конфуцій розкривав через соціальні якості її представників: «шляхетний чоловік у доброті не марнотратний; примушуючи до праці, не викликає гніву; у бажаннях не жадібний; у величі не гордий; викликаючи повагу, не твердий».
|
|
|
В античній філософії елітарний світогляд було найбільше повно сформульований Платоном. Він рішуче виступав проти допущення демосу (народу) до керування державою, називав його «юрбою», яка ворожа мудрості. Розумній частині душі, чеснота якої полягає в мудрості, повинен відповідати стан правителів–філософів (це і є еліта). Мудрим (тобто філософам) повинна коритися гірша частина держави.
Згодом подібних поглядів дотримувалися багато інших мислителів – від Н. Макіавеллі до Ф. Ніцше й А. Шопенгауера. Однак теорія еліт виникла на рубежі ХІХ–ХХ ст. у роботах В. Паретто, Г. Моски й Р. Міхельса.
Італійський соціолог Вильфредо Паретто (1848–1923) був першим, хто зробив еліту об'єктом наукового аналізу. Приналежність до еліти він визначав видатними якостями людей, що забезпечують їм владу.
Італійський політолог і соціолог Гаетано Моска (1858–1941) виклав основні свої погляди в роботі «Правлячий клас». У ній він писав, що у всіх суспільствах існує два класи людей – клас, що править, і клас, яким правлять. Правлячий клас завжди малочисельніший керованого. Меншість править більшістю, тому що вона, по-перше, організована, по-друге, наділена особливими якостями, завдяки яким користується повагою й більшим впливом у суспільстві.
Великий внесок у розвиток теорії політичних еліт вніс Р. Міхельс (1876–1936). Влада еліти, на його думку, залежить від її організованості. Сама організація суспільства вимагає елітарності й закономірно відтворює її.
3. Сучасні концепції еліт. Історично першою групою теорій, що не втратили сучасної значимості, є вже коротко розглянуті концепції макіавелістської школи (Моска, Паретто, Міхельс). Ці концепції поклали початок широким теоретичним і емпіричним дослідженням груп, що керують державою або претендують на це. Сучасні теорії еліт різноманітні. Основні з них: ціннісні теорії, теорії демократичного елітизму, концепції плюралізму еліт, ліволіберальна концепція еліт.
Один із прихильників ціннісної теорії еліт росіянин філософ Н. Бердяєв (1874–1948) на основі аналізу розвитку різних країн і народів вивів «коефіцієнт еліти» як відношення високоінтелектуальної частини населення до загального числа грамотних.
Для демократичного елітизму (Р. Даль, С. Ліпсет) характерні наступні положення. По-перше, еліти необхідні в суспільстві як гарант високого якісного складу керівників, що обирають розселенням. По-друге, еліти є поборницями ліберально-демократичних цінностей, на відміну від мас, настроєних на радикальну боротьбу за соціально-економічні права (страйку й т.п.).По-третє, еліти не тільки володіють необхідними для керування якостями, але й здатні нейтралізувати властивий масам ірраціоналізм.
Свого роду антиподом теорії плюралізму виступають теорії ліволіберального елітизму. Один із провідних теоретиків цього напрямку – Р. Міллс вважає, що головним елітоутворюючою ознакою є володіння ключовими позиціями в суспільстві й популярність. Згуртованість еліти забезпечується не тільки загальною зацікавленістю вхідних у неї груп у збереженні привілейованого положення, але близькістю соціального статусу, духовних цінностей, стилю життя, особистими й родинними зв'язками. Рекрутування еліти здійснюється винятково із власного середовища, а можливості демократичних інститутів (вибори) не дають реальних шансів увійти в неї вихідцям з народу. Основна функція пануючої еліти – забезпечення власного панування.
4. Типологія еліт. У політичній літературі існує кілька класифікацій політичних еліт.
Залежно від джерел впливу еліти підрозділяються на спадкоємні, ціннісні, владні і функціональні. Серед політичних еліт розрізняють правлячу і опозиційну. Також розрізняють відкриту і закриту.
Еліта ділиться на вищу, середню і адміністративну. Вища політична еліта містить у собі політичне керівництво. Середня політична еліта формується з виборних посадових осіб. Адміністративна еліта – вищий шар державних службовців, що займають керівні посади в органах державного керування.
На підставі форми приналежної власності виділяють аграрну, промислову, фінансову, інтелектуальну еліту.
5. Механізм формування політичної еліти. Великий вплив на соціальну показність, якісний склад, професійну компетентність і результативність еліти в цілому роблять системи її рекрутування (відбору). Такі системи визначають: хто, як і з кого здійснює відбір, які його порядок і критерії, коло селекторату (осіб, що здійснюють відбір) і спонукальні мотиви його дій.
У сучасній політології прийнято розрізняти дві основні системи рекрутування політичних еліт – антрепренерську і гільдій. Антрепренерська система переважає в демократичних державах, система гільдій – у країнах адміністративного соціалізму, хоча її елементи широко поширені й на Заході.
Для системи гільдій характерні: закритість, відбір кандидатів на посаду головним чином з нижчестоящих шарів самої еліти; повільний поступовий рух «наверх»; наявність безлічі інституціональних фільтрів, формальних вимог: партійність, вік, стаж роботи, утворення, позитивна характеристика, національність і ін.; вузьке, відносно закрите коло селекторату (людей, що здійснюють відбір кадрів); тенденція до відтворення існуючого типу еліти.
Антрепренерську систему відрізняють інші принципи: відкритість, широкі можливості для представників різних соціальних груп претендувати на місце в еліті; невелике число інституціональних фільтрів, тобто формальних вимог для заняття посад; широке коло селекторату, що може включати всіх виборців країни; висока конкурентність відбору, гострота суперництва за заняття керівних постів; високі вимоги до особистісних якостей і здатностей претендентів на керівні посади.
ТЕМА 11. Політичне лідерство
1. Сутність і природа лідерства.
2. Типологія політичних лідерів.
3. Функції політичного лідера.
1. Сутність і природа лідерства. Лідер у перекладі з англійської мови (leader) означає «ведучий», «керуючий іншими людьми». З поняттям «лідер» тісно пов'язане інше поняття – «лідерство». Під ним розуміється складний механізм взаємодії лідерів і послідовників.
Історія лідерства йде в глибоку стародавність. Античні історики й літописці середніх віків у своїх описах приділяли лідерам головну увагу, бачачи в монархах, полководцях, героях справжніх творців історії.
Значний внесок у розуміння політичного лідерства внісН. Макіавеллі. У його трактуванні політичний лідер – це государ, що згуртовує й представляє все суспільство і використовує для збереження свого панування й підтримки громадського порядку силу і хитрість.
Розвиваючи концепцію лідерства, німецький філософ Фрідріх Ніцше у своїх працях намагався обґрунтувати необхідність формування вищого біологічного типу – людини-лідера, надлюдини..
Марксистське трактування лідерства акцентувало увагу на такій якості лідерів, як вираження об'єктивно існуючих інтересів тих або інших класів, соціальних груп.
Вкажемо на ще одну важливу характеристику лідерства. У ньому проявляється влада й владні відносини. У цьому випадку мається на увазі влада політична.
Політичний лідер – це людина, що здатна змінювати хід подій і спрямованість політичних процесів. З поняттям «політичний лідер» пов'язане поняття «політичне лідерство». Політичне лідерство – це постійний і легітимний вплив людини, що займає владні позиції, на групу, організацію, суспільство в цілому.
Розрізняють формальне й неформальне політичне лідерство.
Феномен лідерства намагаються пояснити багато теорій. Найбільш ранньою й досить широко розповсюдженою в сучасній політології є «теорія рис». Суть цієї теорії складається в поясненні феномену лідерства видатними якостями людини.
Ситуаційна теорія схильна вважати, що лідер своїм «народженням» багато в чому зобов'язаний ситуації. Саме сформовані конкретні обставини визначають відбір політичного лідера й детермінують його поводження.
Теорія конституентів з'явилася уточненням, розвитком і якісним збагаченням ситуаційної концепції. Конституанти – це активісти, послідовники, виборці, що підтримують даного лідера.
Психологічне пояснення природи лідерства акцентує увагу на мотивації поводження лідера. Проявом крайнього психологізму в розумінні природи лідерства є концепція психоаналізу, створена З. Фрейдом. Політичне лідерство він трактував як сферу прояву подавленого лібідо – безсвідомого сексуального потягу.
Однак все більшу увагу в політичній науці здобувають концепції лідерства, автори яких прагнуть урахувати вплив всіх факторів. Так з'явилася інтегративна теорія лідерства.
2. Типологія політичних лідерів. Загальновизнаною й актуальною є типологія лідерства М. Вебера, який виділив три типи лідерства: легальне, харизматичне й раціонально–легальне, котрим відповідають три ідеальних типи легітимності політичної влади.
Американський політолог Р. Такер виділив три типи лідерів – консерватори, реформатори й революціонери.
Цікаву класифікацію політичних лідерів пропонує американський політолог М. Херманн:«прапороносець»; «служитель; «комівояжер»; «пожежник».
3. Функції політичного лідера. Функції політичного лідера досить різноманітні.
Інтегративна функція. Покликання лідера – узгодження й об'єднання різних груп інтересів на основі загальних цінностей і ідеалів.
Орієнтирна функція. Через вироблення політичного курсу, що відбиває тенденцію світового розвитку й потреби різних груп суспільства, лідером на практиці здійснюється досягнення цілісності й гармонії соціальних інтересів.
Інструментативна функція. Політичний лідер пропонує механізм здійснення свого курсу (програми), визначає способи й методи здійснення поставлених перед суспільством завдань.
Мобілізаційна функція. Це мобілізація населення.
Функція соціального арбітражу й патронажу. Вона розвинена в країнах, де високий ступінь залежності особистості від влади.
Функція легітимації політичного порядку. Цю функцію може виконувати лідер у тоталітарних і авторитарних державах.
.
Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 293; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!