За часів імперії римська адвокатура зазнала великих змін.
1. Значні обмеження адвокатської професії як вільної. Так, за кодексами Юстиніана адвокатура вводилася у рамки певної системи, у якій адвокатська професія прирівнювалася до державної служби. Допуск до адвокатури залежав від вищого адміністративно-судового чиновника провінції. Не допускалися до адвокатури особи з фізичними вадами (глухі, німі).
2. Кандидат до адвокатури повинен був закінчити спеціальний п’ятирічний курс в одній з юридичних шкіл та скласти іспит.
3. Для адвокатів була встановлена особлива професійна присяга, яку вони виголошували не при вступі до адвокатури, а до розгляду кожної судової справи.
Обидві форми організації римської адвокатури як республіканського періоду, так і часів імперії не вплинули у більшій або в меншій мірі на устрій адвокатури в державах Західної Європи.
У середні віки (5-15 ст. ст.) принципи організації адвокатури зазнають певних змін, зокрема, щодо допуску до адвокатури.
Наприклад, у Франції для цього необхідно було мати диплом ліценціата прав (юридичну освіту, виголосити присягу та бути внесеним до списків адвокатів). Практичний досвід не був обов’язковим. У середньовічній Німеччині адвокатура являла собою абсолютно вільну професію, будь-яка особа могла отримати права на заняття адвокатською діяльністю.
В Англії особа, що виявила бажання присвятити себе адвокатській діяльності, мала пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії і через три роки отримувала звання «внутрішніх адвокатів» (не мали права виступати в судах), ще через п’ять років навчання внутрішні адвокати перетворювалися на «зовнішніх» і отримували право практикувати. Тож потрібно було 15 років, щоб стати повноцінним адвокатом.
|
|
|
Загалом для адвокатури середньовіччя характерним було:
* відсутність чіткої станової організації;
* відносна свобода професії;
* дисциплінарна залежність від судів.
Упродовж 16-19 століть адвокатура поступово набирає іншого вигляду. У нові часи вона стає на самостійний шлях і виробляє ту станову організацію, яка існує по сьогоднішній день.
У цей період вже утвердилася додаткова умова щодо допуску до адвокатської професії - наявність практичного етапу юридичної роботи або стажування.
Наприклад, у Франції згідно з указом 1822 вимагалася наявність трирічного практичного стажу або п’ятирічні стажування. У Німеччині статут 1878 р. встановив трирічну практичну підготовку до самостійної адвокатської діяльності.
Зазнала докорінної зміни і гонорарна практика. Тепер винагорода за захист у суді або надання юридичної поради перестала бути платою за особисту послугу і перетворилася на почесний дарунок з боку клієнта, який не можна було ні обумовлювати, ні вимагати судом (зокрема, у Франції та Англії). Але й клієнт, сплативши гонорар, не міг вимагати його повернення.
|
|
|
У Німеччині за законом 1879р. визначення гонорару відбувалося як за домовленістю, так і за таксою. У США і Канаді гонорар обумовлювався договором, на підставі якого адвокат міг пред’явити до клієнта судовий позов.
Отже, адвокатура, виникнувши на нижчих стадіях людської культури та проходячи через різноманітні фази свого розвитку, досягає повного розвитку в цивілізованих державах Західної Європи. Первинною її формою є родинна або сусідська адвокатура. Ми її знаходимо в Греції та Римі. Поступово адвокатура переходить до сторонніх осіб і перетворюється у професію. Такий перехід відбувся у напівцивілізованих державах.
Він розпочався, але не встиг закінчитися в Греції. Цей перехід відбувся у Римі та в усіх інших цивілізованих країнах Європи. Перетворившись на професію, адвокатура протягом тривалого часу залишається неорганізованою, доступною для всіх і кожного сферою діяльності. Але з економічним і соціальним розвитком і ускладненням правовідносин у суспільстві розпочинається їх організація. У республіканському Римі законодавча діяльність поширювалася лише на обмежені сторони адвокатської професії. Так, визнаючи її абсолютно вільною професією, римське право визначило обмежувальні рамки допуску до адвокатури та вирішило питання винагороди римських юристів. Організація республіканської адвокатури грунтувалася на принципах відокремлення правозаступництва від судового представництва, абсолютної свободи професії, відносної її безоплатності. Із зміною у Римі форми правління змінилося й становище адвокатури. місце зазначених принципів зайняли інші, прямо протилежні їм. Так, правозаступництво злилося з судовим представництвом; професія з вільної стала замкнутою; повна незалежність підпорядкувалася судово-адміністративній владі; гонорар з добровільного пожертвування перетворився на винагороду, одержану через суд.
|
|
|
У такому вигляді адвокатура перейшла у середні віки. Протягом цього періоду принципами її організації були: відсутність станової організації; відокремлення правозаступництва від судового представництва; відносна свобода професії, тісний зв’язок з судовими органами та дисциплінарна залежність від останніх; римська система визначення гонорару. У наступні часи (16-19 ст. ст.) сталися зміни у двох останніх принципах. Зокрема, адвокатура оформилася у стані, знов запроваджується відносна безоплатність праці адвоката.
|
|
|
У 20 столітті адвокатура домоглася незалежності й солідарності, перетворившись на силу, яка активно використовується в усьому світі для забезпечення демократичних прав і свобод людини.
Отже, мо розглянули процес розвитку інституту адвокатури, але виникає питання, навіщо нам вивчати цей правовий інститут? Яка його місія?
Головна соціальна місія, фундаментальне призначення адвокатури - це захист прав людини. А звідси реальна здійсненність і надійна захищеність прав людини - найвищий критерій гуманності, прогресивності, «якості» адвокатури.
Дата добавления: 2015-12-17; просмотров: 13; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!