Особливості господарсько-правового регулювання

⇐ ПредыдущаяСтр 3 из 6Следующая ⇒

Зовнішньоекономічної діяльності за системою угод Світової Організації

Торгівлі

Активізація господарської діяльності суб’єктів господарювання

у кінцевому результаті сприяє і економічному зростанню держави шляхом

насичення внутрішніх ринків якісною продукцією, збільшення попиту на

високотехнологічні та наукоємні товари (засоби виробництва), а також за

рахунок зростаючих потреб у науково-дослідних та дослідно-

конструкторських роботах. Коли насичується внутрішній ринок, постає

логічна потреба для пошуку нових каналів збуту продукції, а тому виникають

передумови для поступового, але системного опанування ринків зовнішніх.

У такий спосіб господарюючі субєкти реалізують функцію ЗЕД, і в цей

момент держава повинна спрямувати власні зусилля на забезпечення таких

умов суб’єктам господарювання, за яких експортний потенціал останніх

розкрився б повною мірою. Для цього необхідно не лише створити дієве

законодавство а й вжити заходи щодо захисту внутрішнього ринку та

розробити програми стимулювання експорту. Влада повинна

використовувати всі наявні можливості зовнішньоторговельної та

зовнішньоекономічної політики. В сучасних умовах глобалізації світових

господарських зв’язків однією з таких можливостей можна вважати вибір

сприятливого вектора економічної інтеграції. Міжнародні й трансрегіональні

організації, союзи, альянси передбачають з-поміж інших цілей

інтенсифікацію торговельних відносин між країнами-членами, створення

власних спільних ринків із системою бар’єрів входження на них суб’єктів

господарювання тих країн, які до таких об’єднань не належать. Тому й участь

у такого роду альянсах, організаціях чи союзах для України є об’єктивною

необхідністю на шляху подальших системних економічних перетворень та

метою отримання нашою державою статусу розвинутої.

Як слушно зауважує Т. М. Циганкова, усе активнішу роль у вирішенні

питань інтенсифікації торговельних потоків відіграє багатостороння

торговельна система, заснована Генеральною угодою з тарифів і торгівлі

(General Agreement on Tariffs and Trade) (далі – ГАТТ), яка є базисом СОТ,

створеної згідно з рішенням Уругвайського раунду багатосторонніх

торговельних перемов у 1995 році. СОТ є логічним продовженням еволюції

відносин, що розвивалися між країнами на базі ГАТТ, укладеної відразу

після Другої світової війни [159].

Дослідник Г. М. Вельямінов зазначає, що на початок восьмого –

Уругвайського раунду перемовин у рамках системи ГАТТ – стали

очевидними потреби зміцнення світової ринкової торговельної системи.

Вчений акцентує увагу на тому, що різні країни мали власні потреби та

інтереси, компромісу за якими і необхідно було досягти саме протягом

восьмого раунду перемовин для уникнення стагнації міжнародних

торговельних відносин. Так, держави, що розвиваються, експортери

сільськогосподарської сировини, а також текстилю і готового одягу

наполягали, щоб умови ГАТТ застосовувалися і до цих товарів, які

зусиллями промислово розвинутих країн-імпортерів були свого часу виведені

з-під дії ГАТТ. Натомість розвинуті держави були зацікавлені у створенні

належних правових механізмів захисту інтелектуальної власності, іноземних

інвестицій, а також у тому, щоб лібералізація умов забезпечення вільної

конкуренції поширювалася і на експорт послуг. Усі країни-учасниці ГАТТ

усвідомлювали необхідність створення повноцінної всесвітньої торговельної

організації, яка б перейняла на себе інституційно-адміністративні функції, не

властиві міжнародному договору. Створення в результаті Уругвайського

раунду такої організації у вигляді СОТ є його основним наочним

досягненням. Що ж до правового забезпечення інших торгово-економічних

проблем, їх вирішення було формально позначене в численних правових

актах, що завершили Уругвайський раунд. Їх можна вважати компромісом

лібералізаційних і протекціоністських інтересів кожної з країн. Компроміс

цей наочно й виразно простежується в так званому «пакетному» підході до

прийняття всього комплексу з 56 правових актів, відкритих для підписання

країнами-учасницями Уругвайського раунду в м. Марракеш 15.04.1994 р.

Кожна з країн могла підписати або всі (за невеликими винятками) документи

Марракеського пакету, або взагалі їх не підписувати. Проте «пакетний»

підхід, поширюваний на так звані «багатосторонні» («multilataral»)

торговельні угоди, не застосовується до деяких так званих «багатосторонніх»

(«plurilataral») торговельних угод, які обов'язкові лише для країн, що

факультативно підписали ці угоди. Це, зокрема, угоди у сферах торгівлі

цивільними повітряними судами, державних закупівель, торгівлі молочними

продуктами чи яловичиною [16, с. 223-227].

Вітчизняні фахівці в галузі зовнішньоекономічної політики

В. П. Науменко, П. В. Пашко, В. А. Руммков уважають, що Уругвайський

раунд мав велике значення через те, що він завершився не лише зниженням

торговельних тарифів і новим етапом загальної лібералізації виходу країн-

учасниць на ринки, але й включенням до системи ГАТТ нових секторів:

торгівлі послугами, текстилем, сільгосппродукцією й товарами

інтелектуальної власності; державних закупівель. Тобто сфера застосування

ГАТТ, а в подальшому й інших угод системи СОТ була значно розширена,

що давало можливість економічно розвинутим країнам збільшити експансію

на світові ринки: товарні, фінансові, ринки послуг тощо. Крім того, за

результатами Уругвайського раунду запроваджені важливі зміни в порядку

надання торговельних субсидій, реалізації компенсаційних, захисних й

антидемпінгових заходів, процедур застосування стандартів і сертифікації

товарів, урегулювання торговельних суперечок, механізмів формування

загальної торговельної політики. Таким чином, було завершено процес

формування основного комплексу універсальних договорів системи

ГАТТ/СОТ, що свідчить про створення нового глобального правового

порядку в галузі торговельних, тарифних, митних, інвестиційних та інших

міжнародних економічних відносин, а також визначено, що правова система

ГАТТ/COT є балансом між правами, вигодами членів та їх зобов'язаннями

[68].

Станом на 01.01.2016 р. до СОТ входить 164 учасника (161 міжнародно

визнана держава, а також Тайвань, Гонконг та Європейський Союз), ще

22 держави перебувають на стадії перемовного процесу стосовно приєднання

до СОТ. Отже, ця організація перетворилася на потужну платформу

торговельної дипломатії та зовнішньоекономічної політики, участь та

боротьба в якій є необхідною передумовою подальшого розвитку будь-якої

сучасної країни світу, що прагне досягти статусу «промислово розвиненої»

держави.

На сучасному етапі розвитку глобальних економічних відносин СОТ є

новою міжнародною організаційною структурою. В системі СОТ виділяється

чотири групи країн-членів: розвинені країни; країни, що розвиваються;

найменш розвинені країни та країни з економікою перехідного типу (або

транзитні країни). Всі країни, які за класифікацією ООН належать до наймеш

розвинених, визначаються такими і в СОТ. Слід зазначити, що точні критерії

визначення належності країни до будь-якої із зазначених груп на сьогодні

відсутні, а саме віднесення відбувається на підставі «самовибору». Але цей

факт не означає, що такий статус країни буде автоматично прийнятий всіма

комітетами, радами та іншими підрозділами СОТ. СОТ є організацією, під

керівництвом якої здійснюється нагляд за імплементацією Генеральної угоди

з тарифів і торгівлі та пов’язаних із нею угод, Генеральної угоди з торгівлі

послугами, Угоди з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності;

проводяться періодичні огляди торговельної політики країн-членів;

відбувається врегулювання торговельних суперечок на основі правил,

закладених в її правових нормах. Слід також підкреслити, що організація

відповідає за впровадження як усіх багатосторонніх угод, так і угод з

обмеженою кількістю учасників, а також тих, які будуть розроблятися в

рамках організації в майбутньому [159].

Що ж стосується правового забезпечення діяльності СОТ, то, як

зауважує А. М. Малянова, і ми погоджуємося з цією точкою зору, угоди СОТ

створили базу надзвичайно розгалуженої системи міжнародних договорів,

що складається з багатосторонніх торговельних угод, із додатковими

«домовленостями», «протоколами», «міністерськими рішеннями»,

«деклараціями». Крім того, є ще більше 30000 сторінок «схем операцій» для

торгівлі товарами і «специфічних зобов'язань» для торгівлі послугами.

Складність системи права СОТ полягає у великій кількості бланкетних норм,

які відсилають до інших міжнародних угод (навіть поза межами права СОТ) і

загальновизнаних норм міжнародного права. З одного боку, норми СОТ

утворюють єдину систему, з другого ж, розмаїття компонентів, які

регулюють відносини між країнами-членами, настільки велике, що

чітко простежується їх «мозаїчність» [59, с. 157]. Розкриваючи тезу

А. М. Малянової про «мозаїчний» характер правового забезпечення

регулювання ЗЕД у рамках СОТ, слід звернути увагу на те, що саме ця риса

забезпечує багатоваріантність державної зовнішньоекономічної політики та

можливість будувати складну систему міжнародних торговельних відносин із

країнами-членами СОТ із застосуванням різних наборів інструментів їх

регулювання.

Так зване право СОТ, поряд із нормами внутрішніх регламентів,

рішеннями і резолюціями органів СОТ, є системою із понад 50 угод, які

утворюють так званий «пакет СОТ», а саме право СОТ виступає

центральною ланкою міжнародного торговельного права. На думку

Є. І. Романюка та Ю. А. Давидова, за допомогою права СОТ, через систему

принципів, норм, угод, частина сфери зовнішньоекономічних та

зовнішньополітичних відносин держави потрапляє в залежність від

міжнародно-правового регулювання в рамках міжнародної торговельної

системи. Основною метою такого регулювання є зменшення

адміністративних та економічних кордонів держав на шляху вільного руху

товарів і послуг, що, в сутності, означає звуження сфери державного

суверенітету, передання частини повноважень від країн-членів до СОТ. Через

право СОТ відбувається універсалізація міжнародного торговельного права й

уніфікація систем внутрішнього права її учасниць. Тобто внутрішнє

національне право повинно «підлаштовуватися» під норми права СОТ

(міжнародного торговельного права) [131].

Із такою постановкою питання не можна погодитися, оскільки право

СОТ створювалося та продовжує формуватися еволюційним шляхом

у процесі перемовин країн-членів організації. Тобто досягаються певні

компроміси, які, розглядаючи їх суто з теоретико-методологічної точки зору,

являють собою узгодження національних систем права різних країн та

приведення їх до такого стану, в якому вони, не втративши власної

унікальності, здобувають загальну уніфікованість. У цьому процесі

проявляється весь потенціал зовнішньоторговельної дипломатії країн,

а також лобі найбільш зацікавлених учасників зовнішньоекономічних

відносин – ТНК. Створення єдиного правового поля та уніфікація

внутрішньодержавного законодавства зі світовим сприяють передусім

розширенню діяльності ТНК під час здійснення ними ЗЕД на нових ринках

країн-членів СОТ. Отже, і це можна побачити на практиці, в аспекті

правового забезпечення ЗЕД найбільш вигідне становище в СОТ здобувають

ті країни, які є країнами походження ТНК (США, Японія, Великобританія

тощо).

Як зауважує Р. І. Зіменков, з юридичного погляду система регулювання

ЗЕД у рамках СОТ є сукупністю правових інструментів-угод, розроблених і

прийнятих країнами в ході багатосторонніх торговельних перемов [41].

Структурно їх можна представити таким чином [142]:

Угода про заснування Світової організації торгівлі містить:

- Багатосторонні угоди з торгівлі товарами (табл. 1.1);

- Генеральну угоду про торгівлю послугами з додатками;

- Угоду про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності;

- Домовленість про правила та процедури вирішення спорів;

- Механізм огляду торговельної політики;

- Торговельні угоди з обмеженим колом учасників, а саме Угоду про

торгівлю цивільною авіатехнікою; Угоду про державні закупівлі;

Домовленість про зобов’язання у сфері фінансових послуг.

Далі на нашу думку слід звернути увагу на найбільш важливі аспекти

змісту кожної з наведених Угод СОТ.

Таблиця 1.1

Характеристика багатосторонніх угод із торгівлі товарами [159]

Назва угоди В основному змісті визначено

Генеральна угода з тарифів і торгівлі 1994

року

основи режиму торгівлі товарами, права

та обов’язки членів СОТ у цій сфері

Угода про сільське господарство особливості регулювання торгівлі

сільськогосподарськими товарами та

механізми застосування заходів державної

підтримки сільськогосподарського

виробництва і субсидування експорту

Угода про застосування санітарних та

фітосанітарних заходів

умови застосування заходів санітарного

та фітосанітарного контролю

Угода про текстиль та одяг особливості регулювання торгівлі

текстилем та одягом

Угода про технічні бар’єри в торгівлі умови застосування стандартів, технічних

регламентів, процедур сертифікації

Угода про пов’язані з торгівлею

інвестиційні заходи

положення, спрямовані на ліквідацію

і недопущення наслідків інвестиційних

заходів, що можуть спричинити обмеження

або порушення торгівлі

Угода про застосування ст. VI Генеральної

угоди з тарифів і торгівлі 1994 року

правила порушення і проведення

антидемпінгових процедур

Угода про застосування ст. VIІ Генеральної

угоди та тарифів і торгівлі 1994 року

правила оцінки митної вартості товарів

Угода про перевідвантажувальну інспекцію умови проведення перевідвантажувальних

інспекцій

Угода про правила визначення походження принципи і порядок визначення

походження товарів

Угода про процедури ліцензування імпорту процедури і форми ліцензування імпорту

Угода про субсидії і компенсаційні заходи умови і процедури застосування субсидій і

заходів, спрямованих на боротьбу із

субсидіюванням

Угода про захисні заходи умови і процедури застосування заходів

щодо протидії зростанню імпорту

Таким чином, Генеральна угода з тарифів і торгівлі від 15.05.1994 р.,

визначаючи основні права та обов’язки членів СОТ у сфері торгівлі

товарами, одночасно деталізується достатньо розгалуженою системою угод,

що більш детально регламентують окремі процедурні аспекти здійснення

такої торгівлі. Ратифікація ГАТТ є вирішальним кроком на шляху вступу до

СОТ, але з дипломатичної точки зору цей процес не є однаковим для всіх

країн.

Одразу після вступу України до СОТ С. О. Біла у своєму дослідженні

звернула увагу на неоднорідність процесів перемовин та вирішення

ключових спірних питань у контексті досягнення домовленостей стосовно

відкриття українського ринку для іноземних товарів та паритетного відкриття

іноземних ринків для товарів вітчизняного виробництва. Дослідниця

відзначила той факт, що пакетне прийняття угод є надзвичайно

розповсюдженим зовнішньополітичним інструментом серед країн-членів

організації [10, с. 89–91]. Така ситуація вже свідчить про неоднакові умови, в

яких знаходиться країна, що давно приєдналася до СОТ, і країна, яка щойно

інтегрувалася. Більше того, відносини багатьох країн-членів СОТ залежать

від тих торговельних традицій, що склалися між ними.

Також зауважимо, що система угод ГАТТ/СОТ відкриває досить значні

можливості для викривлення окремих її положень на користь тієї чи іншої

держави. Так, Російська Федерація обмежувала поставки українських товарів

протягом останніх років, починаючи з 2013 року, мотивуючи це певними

порушеннями норм внутрішньоросійського санітарно-медичного

законодавства, чим грубо порушувала принципи СОТ, формально

посилаючись на норми Угоди про застосування санітарних та фітосанітарних

заходів. Реальна ситуація свідчила про вихід Російської Федерації за межі

тих рамок правового регулювання відносин між країнами-членами СОТ, які

визначаються в угодах організації та про використання торгівлі як

інструменту політичного тиску. Світова торговельна спільнота залишила цей

факт поза увагою, тож постає нагальне питання щодо рівноправності всіх

країн-членів СОТ. В розвиток цієї ситуації після рішення України щодо

поглиблення економічних зв’язків в рамках створення ефективної зони

вільної торгівлі з Європейським Союзом з 01.01.2016 року РФ запровадила

проти України низку політично вмотивованих заходів, що суттєво

обмежують торгівельні стосунки між державами, а саме – це заборона

імпорту деяких видів сільгосппродукції, сировини і продуктів харчування,

що походять з України, зупинення преференційного торговельного режиму

за Договором «Про вільну торгівлю СНД», а також обмеження транзиту

українських товарів через територію РФ до східноазіатських країн, чим грубо

порушила норми міжнародного права, основоположні принципи та

положення угод СОТ, а також зобов’язання РФ у СОТ. В рамках реторсійних

процедур Україна у відповідь на торгівельні обмеження з боку РФ

Постановами Кабінету Міністрів України №1146, №1147 щодо імпорту усіх

товарів походженням з РФ скасувала режим вільної торгівлі та запровадила

заборону на ввезення низки товарів, що походять з РФ, не порушуючи при

цьому, на нашу думку, положень Угод СОТ [103].

На рівні з ГАТТ найбільш важливою угодою в системі СОТ є

Генеральна угода про торгівлю послугами від 15.04.1994 р., яка стосується

заходів країн-членів, що впливають на торгівлю послугами. Причому

відповідно до ч. 2 ст. 1 для цілей цієї Угоди торгівля послугами означає

поставку послуг: з території однієї країни-члена на територію будь-якої іншої

країни-члена; на території однієї країни-члена споживачеві послуг будь-якої

іншої країни-члена; постачальником послуг однієї країни-члена шляхом

комерційної присутності на території будь-якої іншої країни-члена;

постачальником послуг однієї країни-члена шляхом присутності фізичних

осіб країни-члена на території будь-якої іншої країни-члена [22]

Як зазначають А. Олефір та В. Тіпанов, міжнародна торгівля послугами

має низку специфічних рис порівняно з традиційною торгівлею товарами.

Вона тісно взаємопов’язана з торгівлею товарами, і ці сектори спонукально

впливають один на одного (аналіз ринків, маркетингове консультування,

транспортування, реклама, передпродажне і післяпродажне обслуговування).

Сфера послуг, як правило, більше захищається державою від іноземної

конкуренції, ніж сфера матеріального виробництва. Більше того, транспорт і

зв’язок, фінансові та страхові послуги в багатьох країнах традиційно

перебувають у цілковитій або частковій власності держави та суворо

контролюються нею. Внаслідок цього в міжнародній торгівлі послугами

існує більше протекціоністських перешкод і конкурентних бар’єрів, ніж у

торгівлі товарами (хоча останнім часом завдяки ГАТС спостерігається значна

лібералізація торгівлі такими послугами). Але не всі види послуг, на відміну

від товарів, можуть бути придатні до широкого залучення в міжнародний

обмін (мова йде насамперед про побутові й комунальнй послуги) [85].

Що стосується Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної

власності [150], то, як слушно зауважують Д. Г. Лук'яненко та

А. М. Поручник, вона стала одним із найважливіших результатів

Уругвайського раунду перемовин у рамках ГАТТ. Неабияка цінність Угоди

визначається принаймні двома фактами. По-перше, ставши органічною

складовою пакета документів щодо створення СОТ, Угода значно розширила

сферу регулювання міжнародних торговельно-економічних процесів. По-

друге, базуючись на багатосторонніх міжнародних угодах (які існували

раніше) з питань захисту окремих видів прав інтелектуальної власності, вона

суттєво вдосконалила систему захисту прав інтелектуальної власності,

встановивши мінімальні стандарти щодо їх захисту. Угода про торговельні

аспекти прав інтелектуальної власності (далі – ТРІПС), функціонуючи на

таких принципах, як установлення стандартів охорони та виконання прав

інтелектуальної власності; надання національного режиму охорони; надання

режиму охорони країнам найбільшого сприяння; додержання міжнародних

конвенцій щодо охорони інтелектуальної власності, – на сьогодні є найбільш

всеосяжною багатосторонньою угодою в сфері інтелектуальної власності

[152].

Угода ТРІПС, окрім загальних положень та принципів ЗЕД у сфері

прав інтелектуальної власності, встановлює: стандарти щодо наявності,

сфери дії та використання прав інтелектуальної власності; концептуальні

аспекти та межі захисту прав інтелектуальної власності; порядок набуття та

підтримання чинності прав інтелектуальної власності та відповідні

процедури inter partes; а також містить низку інституціональних

домовленостей та домовленостей на перехідний період [150].

Якщо проводити порівняння з низкою інших міжнародних угод СОТ в

цій сфері, то можна зазначити, що ТРІПС відрізняється як сильним механізм

захисту, так і великим тиском. За правилами СОТ, її члени, які не вдаються

до адаптації своєї системи захисту інтелектуальної власності до норм

міжнародних угод, можуть отримати певне покарання і навіть санкції

в торговельній сфері.

Перелік основних вимог угод ТРІПС включає такі пункти:

– термін дії авторських прав має бути подовжений до 50 років після

смерті автора, в той час як для відеофільмів та фотознімків установлюються

терміни відповідно 50 та 25 років;

– авторські права мають бути невід’ємні, а їх надання – автоматичним,

виключаючи жодні формальності, як, наприклад, їх реєстрація.

– повинно бути гарантовано захист авторських прав на комп'ютерні

програми, такі права мають розглядатися за правилами, подібними до тих,

що застосовуються до власності на «літературні роботи».

Перший розділ угоди ТРІПС містить вимоги щодо законодавства

країни-члена угоди з обов’язковості передбачення в ньому процедур, що

дозволяють ефективно та дієво протидіяти будь-яким порушенням прав

інтелектуальної власності в цій країні. До цих вимог додаються і термінові

заходи, спрямовані на запобігання можливим порушенням, і засоби судового

захисту, які виконують стримувальну функцію щодо майбутніх порушень.

Усі ці заходи та процедури мають виконуватися, не створюючи бар'єрів для

законної торгівлі, запобігаючи їх створенню, як це вимагається, наприклад, в

угодах ГАТТ.

У другій та третій частинах Угоди ТРІПС розглядаються питання

захисту інтелектуальної власності. Ці розділи відповідно отримали назву

"Норми щодо наявності, обсягу і використання прав інтелектуальної

власності" і "Забезпечення дотримання прав інтелектуальної власності".

Розділ І другої частини Угоди ТРІПС стосується Бернської конвенції у

галузі охорони авторських і суміжних прав. Усі країни-члени Угоди ТРІПС

за ст. 9 повинні виконувати вимоги статей 1–21 зазначеної конвенції, крім

ст. 6-bis, у якій гарантується право автора вимагати визнання свого авторства

на твір і протидіяти будь-якому викривленню або зміні змісту твору, а також

будь-якому посяганню на твір, яке завдає шкоду честі або репутації автора,

незалежно від його майнових прав. Необхідно відзначити той факт, що ст. 6-

bis повинна виконуватися всіма країнами-учасницями Бернської конвенції,

але в разі, якщо зміст цієї статті не буде виконано хоча б однією з країн-

членів СОТ, інші країни-члени СОТ не можуть оскаржити це в третейській

групі. Додатково ст. 9 ТРІПС зазначає, що захист авторських прав не

поширюється на математичні концепції, методи роботи, ідеї або процеси.

Подібне формулювання міститься в другому пункті ст. 9, де наголошується,

що авторське право поширюється на форми виразу, а не на ідеї, процедури і

методи роботи або математичні концепції як такі.

Уперше сформульованою нормою щодо захисту прав інтелектуальної

власності на комп’ютерні програми стала ст. 10 Угоди ТРІПС. «Компіляції

даних чи інших матеріалів, як у формі для машиночитання, так і в інших

формах, які за причиною відбору або розміщення їхнього змісту

представляють результат творчої діяльності, мають охоронятися, як такі» [8].

Можна зазначити, що ТРІПС практично прирівнює написання комп'ютерної

програми до написання літературного твору і вказує, що ці види творчості є

подібними й повинні ідентично охоронятися.

У 12 статті ТРІПС розписано порядок установлення загального терміну

охорони інтелектуальної власності у випадках, коли цей термін розходиться

з строком життя фізичної особи. За загальним правилом термін охорони

творів повинен становити не менше 50 років після закінчення календарного

року правомірної публікації твору або при відсутності публікації протягом 50

років від часу створення твору. Але зазначений порядок установлення

терміну охорони за угодою ТРІПС не розповсюджується на фотографії та

твори прикладного мистецтва, тим самим дискримінуючи їх. Також менші

терміни охорони інтелектуальних прав за п. 5 ст. 14 Угоди ТРІПС мають

звукозаписи, фільми, а подібні твори, де існують права організації мовлення,

– 50 та 20 років відповідно.

Стаття 14 Угоди ТРІПС складається з 6 пунктів та детально розписує

правила охорони інтелектуальних прав виконавців, виробників фонограм

(звукозаписів) та організацій мовлення.

У п. 1 ст. 14 йдеться про охорону прав на запис фонограми виконавців.

Так, виконавець згідно зі змістом пункту має право заборонити без

попереднього з ним узгодження такі дії: ефірне мовлення живого виконання

(співака, актора тощо), запис раніше незаписаного самим виконавцем його

виступу та відтворення цього виступу.

У пункті 3 ст. 14 Угоди ТРІПС надається право організаціям ефірного

мовлення забороняти без попереднього узгодження такі дії, як запис

телепередач та його відтворення, ретрансляцію через канали ефірного

мовлення, а також громадське телевізійне мовлення таких записів. В Угоді

ТРІПС також передбачено, що члени угоди мають право не надавати подібні

права організаціям ефірного мовлення. В такому випадку згідно з умовами

Бернської конвенції вони повинні забезпечити надання цих прав власникам

авторського права. Підсумовуючи викладене, можна зазначити, що країна-

член СОТ, яка є учасником Бернської конвенції, не повинна обов’язково

надавати спеціальні права власності організаціям мовлення. У разі, якщо такі

права сформульовані в національному законодавстві, правове регулювання

відбувається за ст. 13 Римської конвенції.

Пункт 5 ст. 14 присвячено встановленню термінів охорони фонограм

для їх виробників та виконавців. Відповідно до норм п. 5 термін охорони

інтелектуальної власності становить принаймні 50 років після закінчення

календарного року, в якому було виконано твір чи зроблено запис

фонограми, або не менше 20 років після закінчення календарного року, в

якому відбулася передача, якщо терміни охорони прав надаються згідно з

п. 3. ст. 14 Угоди ТРІПС.

Велика частина норм Угоди ТРІПС має відношення до проблеми

транспортування з однієї країни в іншу продуктів, при створенні яких

відбулося порушення прав інтелектуальної власності. Ця проблема контролю

одна з найстаріших. Труднощі полягають у тому, що ці постанови не діють у

момент торгівлі інтелектуальною власністю чи послугами. Через мережу

Інтернет всі нові винаходи поширюються в усі куточки світу. Але в просторі

сучасного міжнародного законодавства Угоду ТРІПС можна визнати єдиним

документом, який усебічно регламентує, коментує та охороняє права

інтелектуальної власності по всьому світу. Всесвітня організація

інтелектуальної власності визнала ТРІПС як пріоритетну угоду серед інших у

сфері авторських прав. Охорона прав інтелектуальної власності за Угодою

ТРІПС охоплює два рівні контролю: державний (національний) та

міжнародний, на якому керують органи СОТ.

Існують певні вимоги, що пред’являються до процедур забезпечення

захисту авторських прав: рівність та справедливість для всіх учасників,

невелика складність та невисока вартість запровадження. Такі процедури не

повинні збільшувати терміни або створювати затримки здійснення прав.

Пункт 3 ст. 41 Угоди ТРІПС передбачає три правила, а саме: рішення

приймаються бажано в письмовій формі з обґрунтуваннями, що дозволить

краще зрозуміти судову систему країни, і буде вимагатися під час подання

апеляції. Вони мають бути представлені щонайменше сторонам судового

розгляду без невиправданої затримки за умови, що сторони надали відомості

про себе. Сторони повинні мати конкретні докази, завдяки яким їм дають

можливість висловитися.

Один із найбільших недоліків Угоди ТРІПС – питання судового

процесу. Раніше національні суди могли інтерпретувати постанови Паризької

і Бернської конвенції, але тільки в справах між приватними сторонами.

Водночаc колективи ТРІПС будуть розглядати конфлікти між членами СОТ.

Національні суди можуть інтерпретувати зобов'язання угоди не так, як

колективи ТРІПС, що призводить до повного непорозуміння у сфері

міжнародного приватного і публічного права щодо інтелектуальної

власності. Ліберальна система міжнародного приватного права надає

приватним сторонам право власності, завдяки якому можна безперешкодно

представляти свої інтереси за кордоном. Система міжнародного публічного

права (як у випадку ГАТТ) робить неможливим ухвалення рішень, що

обмежують свободу торгівлі в рамках своїх кордонів. СОТ зобов'язує своїх

членів охороняти свою власність як на території країни, так і за її кордонами

[167].

Положення Угоди ТРІПС охоплюють широкий спектр питань

інтелектуальної власності, включаючи охорону авторського права і суміжних

прав, винаходів, промислових зразків, торговельних марок, географічних

зазначень, нерозголошуваної інформації тощо. Вона також передбачає, що

спори між країнами із зазначених питань мають вирішуватися з

використанням механізмів і процедур СОТ із урегулювання спорів. Як

зазначає А. Міндрул, посилаючись на результати досліджень В. Потєхіна, в

основу Угоди ТРІПС покладено концепцію охорони інтелектуальної

власності, відповідно до якої приватні інтереси домінують над публічними.

Підхід до охорони інтелектуальної власності, втілений в Угоді ТРІПС, є

«меркантильним», бо запроваджує монополію власників на права

інтелектуальної власності й підриває систему вільної конкуренції [65, с. 34-

38].

Домовленість про правила і процедури врегулювання суперечок є

центральним елементом забезпечення безпеки й передбачуваності

багатосторонньої торговельної системи. Вона також слугує для захисту прав

та зобов'язань країн-членів СОТ за відповідними угодами і для прояснення

(тлумачення) існуючих положень цих угод відповідно до звичайних правил

тлумачення міжнародного публічного права [34]. Як указує Р. І. Зіменков,

Домовленість про правила і процедури врегулювання суперечок сприяла

створенню об'єднаної системи вирішення суперечок для всіх багатосторонніх

угод, що входять до системи права СОТ. Основа Домовленості про правила і

процедури врегулювання суперечок – Орган врегулювання суперечок, який

отримав право:

– створювати спеціальні групи експертів для розгляду суперечок і

підготовки рекомендацій;

- приймати доповіді спеціальних груп;

- здійснювати спостереження за виконанням їх рекомендацій;

- вирішувати питання щодо припинення поступок та інших

зобов’язань стосовно тих країн, які порушують умови угод, що входять

у систему СОТ [41].

Процедура врегулювання суперечок є чітко регламентованою. Першим

етапом є консультації між зацікавленими країнами, і навіть коли справа

знаходиться на інших етапах, завжди можливі консультації та вирішення

справи через посередників. На другому етапі відбувається створення й

робота групи експертів щодо пошуку шляхів вирішення суперечок. За

результатом цього етапу група експертів розробляє певні рекомендації,

причому в кожної із сторін суперечки, що виникла, є право на подання

апеляції. Створення апеляційного органу, певною мірою апеляційного суду, є

нововведенням у системі врегулювання суперечок і полягає в пошуку

альтернативних шляхів вирішення суперечки. На третьому етапі Орган

врегулювання суперечок розглядає звіти або групи експертів, або

апеляційного органу. І на останньому – четвертому етапі – відбувається

безпосереднє виконання рішення Органу врегулювання суперечок.

Альтернативним засобом вирішення суперечок у СОТ є арбітраж. Його

використовують за умови взаємної згоди сторін, і в цьому випадку вони

спільно визначають та узгоджують робочі процедури й погоджуються

визнати рішення арбітражу, які мають повною мірою відповідати охопленим

Угодам [38, с. 9-15].

Порівняно з ГАТТ система вирішення суперечок є більш жорсткою

в сфері реалізації рекомендацій Органу врегулювання суперечок. У той же

час, щоб уникнути безвихідних ситуацій, вона зберегла низку балансуючих

гнучких елементів. У зв'язку із цим доцільно підкреслити, що головний

принцип вирішення суперечок полягає в тому, що диспут переноситься в

Орган врегулювання суперечок урядом сторони, яка має певні зауваження та

суперечності, лише в разі, коли зусилля віднайти рішення у двосторонніх

консультаціях були невдалими [41].

Подібної точки зору дотримується і Д. В. Лініченко, який зазначає, що

до недоліків процедури врегулювання спорів у ГАТТ, порівняно з

відповідною процедурою СОТ, слід віднести такі:

- в рамках ГАТТ система врегулювання спорів закінчувалася

прийняттям рекомендацій для задоволення позову;

- був відсутній механізм забезпечення ефективного виконання

рекомендацій;

- не було визначено часові межі розгляду і врегулювання спорів;

- відсутність часових меж розгляду та врегулювання спорів призводила

до того, що більшість позовів не задовольнялась, а сторони здебільшого

врегульовували спори своїми силами шляхом компромісів, а не за допомогою

правового механізму ГАТТ;

- вирішення спорів поза правовим механізмом ГАТТ призводило до

того, що часто перемагали порушники, що, зрозуміло, дискредитувало

систему ГАТТ [58, с. 17-18].

Міжнародно-правовий механізм урегулювання торговельних спорів

у рамках діяльності СОТ є одним із найефективніших засобів урегулювання

міжнародних торговельних конфліктів на сучасному етапі розвитку

міжнародних відносин. Розгалужена організаційна структура СОТ та

принцип представництва, що базується на системі принципів стримань і

противаг, ставить механізм урегулювання міжнародних торговельних

конфліктів у рамках діяльності СОТ у розряд найефективніших на сьогодні

способів урегулювання торговельних спорів. Загальна характеристика

порядку та особливостей врегулювання торговельних спорів у рамках

діяльності СОТ дозволяє засвідчити існування солідної організаційної бази,

підкріпленої міжнародним авторитетом організації [58, с. 17-18].

Разом із тим, Т. О. Пода наголошує на наявності низки системних та

процедурних проблем урегулювання суперечок у системі СОТ, які

потенційно можуть негативним чином впливати на певні рішення Органу

врегулювання суперечок у системі СОТ у разі звернення до нього України за

захистом власних інтересів. Зокрема, дослідник звертає увагу на недостатню

прозорість процесу врегулювання суперечок у СОТ. У зв'язку із цим

пропонується зробити доступними для всіх країн-членів СОТ і громадськості

неконфіденційні версії заяв сторін суперечки; прискорити публікацію звітів

третейських груп. Публічні слухання справ слід вводити в практику системи

вирішення суперечок СОТ поступово – спочатку лише за наявності згоди на

це самих сторін суперечки. Крім того, спостерігається недостатня адаптація

процедур системи врегулювання суперечок СОТ до потреб країн, що

розвиваються, та нерозвинених країн, які через нестачу фінансових і

кадрових ресурсів не можуть повноцінно користуватися перевагами цієї

системи. «Побоювання політичних і економічних наслідків ініціювання

суперечок проти країн-донорів, а також обмежена здатність застосовувати

репресалії роблять позиції цих країн особливо вразливими» [90, с. 20-22; 89,

с. 84-91].

У процедурах урегулювання суперечок СОТ проблеми виникають на

різних стадіях процесу. До таких проблем можна віднести: ставлення сторін

до попередніх консультацій як до формальності; нечасте використання

процедур посередництва, добрих послуг і примирення; окремі прогалини в

нормах, що регламентують процедуру третейського розгляду; стислі строки

апеляційного перегляду та відсутність в арбітражних органів можливості

повертати суперечку в першу інстанцію для додаткового розгляду. Варто

також відзначити «проблему послідовності», прогалини в регламентації

процедур третейського розгляду, відсутність установленого порядку

скасування застосування репресалій [91, с. 102-109].

Наступним інструментом системи регулювання ЗЕД у рамках СОТ є

Механізм з огляду торговельної політики [60] (далі – ТПРМ), який являє

собою своєрідну систему колективного моніторингу торговельної політики

окремих країн-членів СОТ із боку інших країн-членів на предмет дотримання

зобов’язань СОТ, виконання Угод та інших нормативних актів організації.

Метою Механізму огляду торговельної політики є забезпечення високого

рівня дотримання всіма країнами-членами правил, норм і зобов'язань, узятих

за багатосторонніми угодами системи ГАТТ/СОТ, та, де це може бути

застосовано, за Угодами про торгівлю з обмеженою кількістю учасників.

Унаслідок цього має бути забезпечено більш збалансоване функціонування

багатосторонньої торговельної системи шляхом досягнення більшої

транспарентності й розуміння торговельної політики та практики членів

організації. Відповідним чином ТПРМ дає можливість регулярного

колективного визначення сутності та проведення оцінки всіх аспектів

торговельної політики й практики окремих держав-членів та їх впливу на

функціонування багатосторонньої торговельної системи. Однак він не має

слугувати основою для контролю за виконанням окремих зобов'язань за

угодами СОТ чи процедур врегулювання суперечок або накладати на країни-

члени нові зобов'язання [60]. Механізм огляду торговельної політики від

15.04.1994, як нормативний акт, передбачає два способи моніторингу

торговельної політики окремих країн-членів. Перший – активний: відповідно

до пункту С Механізму огляду торговельної політики спеціально

уповноважена установа СОТ – Орган по огляду торговельної політики (далі –

ТПРБ) – здійснює постійний моніторинг країн-членів із чітко визначеною

періодичністю в залежності від рівня економічного розвитку та обсягів

міжнародної торгівлі [60]. Другий – пасивний: відповідно до пункту D

Механізму огляду торговельної політики країни-члени СОТ надають

відповідним установам організації статистичну інформацію щодо стану

торгівлі, напрямів та змін зовнішньоторговельної політики, реформування

національного законодавства в сфері ЗЕД [60]. До компетенції ТПРБ

належить ще дві функції, спрямовані на стимулювання уніфікації

законодавства країни-члена СОТ та самої організації, а також на оптимізацію

відносин між ними й усунення перешкод. Так, пункт F Механізму огляду

торговельної політики передбачає проведення оцінки дій ТПРМ не пізніше

ніж через п'ять років після набрання чинності Угодою про заснування СОТ.

При цьому її результати представляються на Конференції міністрів.

Відповідно ж до пункту G ТОРБ проводить огляд розвитку міжнародного

торговельного середовища, але замість реальних заходів усунення можливих

суперечностей ТПРБ лише висвітлює важливі питання політики, які мають

вплив на торговельну систему. Іншими словами, ратифікація Механізму

огляду торговельної політики призводить до поширення юрисдикції ТПРБ на

внутрішній ринок країни-члена СОТ і при цьому цей орган діє переважно в

інтересах інших членів СОТ. Позитивним аспектом у діяльності подібної

установи є поінформованість міжнародних партнерів держави в рамках СОТ

стосовно можливих тенденцій чи ризиків розвитку внутрішніх ринків та її

зовнішньоекономічної політики, але для самої країни цей орган не має

суттєвого значення і розширення його юрисдикції означатиме лише наявність

потужного контролю з боку міжнародних партнерів за торговельною

політикою уряду країни.

Зауважимо, що важливу частину права СОТ становлять Торговельні

угоди з обмеженим колом учасників. Вони не є обов’язковими для всіх

членів СОТ, але приєднавшись до організації, новий член одразу відчуває

тиск із боку партнерів по СОТ щодо долучення його до тих угод, які своїм

регулюванням охоплюють найбільш перспективні для нього галузі ЗЕД.

Так, Угода про торгівлю цивільною авіатехнікою від 12.04.1979 року

[149] була прийнята з метою досягнення максимальної свободи світової

торгівлі цивільною авіатехнікою, частинами літаків та пов'язаним

обладнанням, включаючи скасування мит, а також найбільш повного

можливого зменшення або скасування чинників, які мають обмежуючий або

порушуючий вплив на торгівлю. Ця угода спрямована заохочувати

технологічний розвиток авіаційної промисловості, який триває, і забезпечити

чесні та рівні можливості для конкуренції між членами організації у сфері

цивільної авіації [149]. Теоретично неприєднання до зазначеної Угоди не

перешкоджає членству в СОТ. Однак, як зазначає Д. В. Кушерець, на

практиці майже всі країни, що виробляють авіатехніку, є її учасниками й

офіційно наполягають на обов'язковості приєднання до Угоди всіх нових

членів СОТ, які виробляють авіатехніку. Таким чином, після вступу до СОТ

Україна також була змушена прийняти вимоги й умови цієї Угоди.

Аналізуючи можливі наслідки для вітчизняної авіапромисловості від

приєднання України до Угоди про торгівлю цивільною авіатехнікою, слід

мати на увазі, що ця Угода передбачає ліквідацію імпортного мита та інших

платежів при ввезенні в країну всіх літаків, крім військових, а також інших

авіаційних виробів, згаданих в Угоді: всіх компонентів і вузлів цивільних

літаків, двигунів, їхніх частин і компонентів, а також авіаційних тренажерів.

Крім цього, Угодою встановлено, що будь-які контрольовані урядом

закупівлі літаків повинні здійснюватися виключно за результатами

конкурсів, до яких мають бути допущені й іноземні виробники. Уряди не

повинні вдаватися до тиску на авіакомпанії та кінцевих виробників

авіатехніки при виборі ними постачальників готових виробів чи

комплектуючих. Для України, де значна частина великих авіакомпаній є

підприємствами, в яких контрольний пакет належить державі, це означає, що

держава не матиме права через своїх представників в органах управління цих

підприємств визначати технічну політику в сфері закупівель авіаційної

техніки й комплектуючих [54].

Підписання Угоди про торгівлю цивільною авіатехнікою [149] не

входило до умов вступу України до СОТ. Та, зважаючи на правові традиції

міжнародно-правових відносин, які мають значний вплив на процес

формування норм права, підписання зазначеної угоди є беззаперечною

передумовою для подальшої якісної інтеграції у світову торговельну

спільноту. В цьому аспекті найбільш яскраво простежується так званий

пакетний підхід, коли вступ нового члена до СОТ автоматично спричиняє

суттєвий дипломатичний тиск на нього з боку інших членів для того, щоб він

долучився до якомога більшої кількості багатосторонніх угод. Фактично це

може означати обов’язковість усіх багатосторонніх угод системи ГАТТ/СОТ,

що залишає незначні дипломатичні маневри для країни лише в контексті

укладання угод двосторонніх. Доцільно зауважити, що такий підхід

демонструє подвійність стандартів та вибірковість застосування норм СОТ

щодо тих чи інших країн, а також нівелює демократичні можливості

розвитку власної зовнішньої торгівлі, які проголошуються для нових членів

організації.

Наступним елементом системи угод ГАТТ/СОТ є Угода про державні

закупівлі від 15.04.1994 [141], яка видається однією з найбільш суперечливих

та дискусійних угод. Керівні органи СОТ закликають вважати появу цієї

Угоди необхідним кроком на шляху реформування системи державних

закупівель, а більшість фахівців сприймає її як надзвичайно глибокий, з

погляду рівня інтеграції, засіб лібералізації міжнародних торговельних

відносин. Разом із тим, не слід сприймати Угоду про державні закупівлі як

додатковий захід на шляху забезпечення конкуренції в цій сфері. Навпаки, на

наше глибоке переконання, сутність державних закупівель полягає у

стимулюванні вітчизняного виробника та інтенсифікації господарських

процесів на внутрішніх ринках, а тому безперешкодний доступ до цієї сфери

суб’єктів господарювання-нерезидентів є небажаним. Більше того, в разі

розміщення державних замовлень на іноземних підприємствах відбудеться

легальний процес відтоку державних коштів за кордон, що може негативним

чином вплинути на стабільність валютної системи країни.

На підтвердження цього слід навести норму Статті ІІІ Угоди про

державні закупівлі [141], відповідно до якої щодо всіх законів, нормативних

актів, процедур і практики, які стосуються державних закупівель, охоплених

цією Угодою, кожна із Сторін повинна без зволікань та безумовно щодо

товарів, послуг та постачальників інших Сторін, які пропонують товари або

послуги Сторін, забезпечити режим, не менш сприятливий, ніж той, який

надається національним товарам, послугам та постачальникам, а також той,

який надається товарам, послугам та постачальникам будь-якої іншої

Сторони. В той же час п. 2 Статті ІІІ передбачає, що відносно всіх законів,

нормативних актів, процедур і практики, які стосуються державних

закупівель, охоплених цією Угодою, кожна Сторона повинна гарантувати

таке: її закупівельні організації не будуть створювати постачальнику,

заснованому в цій країні, режим, який є менш сприятливим, ніж той, що

надається іншому постачальнику, заснованому в цій країні, на підставі

ступеня іноземної приналежності або власності; а також її закупівельні

організації не будуть створювати дискримінаційний режим постачальникам,

заснованим в цій країні, на підставі країни виробництва товару або послуги,

що постачаються, за умови, що країна виробництва продукції є Стороною

цієї Угоди відповідно до положень Статті IV [141].

У свою чергу, в Статті IV зазначається, що жодна Сторона не

застосовує правила походження щодо товарів і послуг, які імпортуються або

постачаються іншими Сторонами з метою державних закупівель, що

охоплюються цією Угодою, які відрізняються від правил походження, які

застосовуються при звичайному характері торгівлі і під час імпорту або

поставки таких товарів або послуг від таких Сторін [141].

Зазначені норми і сама Угода про державні закупівлі за своїм

сутнісним призначенням є потужним інструментом розвитку конкурентних

відносин та стимулювання конкуренції на відкритих ринках. Але з

економічної точки зору, а також із погляду економічної безпеки країни ця

угода прийнятна виключно для розвинених країн, які мають у своєму

розпорядженні високотехнологічні виробництва, що здатні мінімізувати

собівартість продукції та послуг, які є об’єктом державних закупівель. Для

України ратифікація цієї Угоди ускладнює процес стимулювання

національного виробника, оскільки доступ до ринку державних закупівель

іноземних суб’єктів господарювання автоматично посилює контроль за їх

здійсненням та відкриває можливості отримання замовлень іноземними

виробниками, що означатиме не лише відтік коштів за кордон, а й

скорочення ВВП України внаслідок недоотримання замовлень вітчизняними

виробниками.

У цьому контексті заслуговує на увагу Стаття V Угоди про державні

закупівлі, яка власне і встановлює спеціальний та диференційний режим для

країн, що розвиваються. У ній відзначається, що з метою реалізації положень

цієї Угоди, Сторони зобов'язані належним чином, із застосуванням норм цієї

Статті, брати до уваги розвиток, фінансові та торговельні потреби країн, що

розвиваються, зокрема менш розвинених країн, у їхніх потребах щодо:

- захисту їх позиції стосовно платіжного балансу та забезпечення рівня

резервів, необхідних для реалізації програм економічного розвитку;

- підтримки створення й розвитку вітчизняних галузей промисловості,

включаючи розвиток малого підприємництва й присадибного господарства

у сільських або відсталих районах; а також економічного розвитку інших

секторів економіки;

- підтримки промислових підприємств протягом часу їх повної або

часткової залежності від державних закупівель;

- заохочення економічного розвитку цих країн шляхом застосування

регіональних або глобальних домовленостей серед країн, що розвиваються,

представлених на Міністерській конференції СОТ і підтриманих нею [141].

Крім цього, у Статті V Угоди про державні закупівлі від від 15.04.1994

року визначається сфера дії, закріплюються узгоджені винятки,

регламентуються умови надання технічної допомоги Сторонам, які є

країнами, що розвиваються та спеціальний режим для менш розвинених

країн. Окремі норми вказаної Угоди стосуються регулювання тендерних

процедур та вимог щодо постачальників. Загалом доцільно констатувати той

факт, що навіть за умови приєднання України до цієї Угоди [141] її

повноцінне застосування в процесі здійснення державних закупівель,

щонайменше на сучасному етапі розвитку економіки країни та з огляду на

глибоку економічну кризу, падіння валового внутрішнього продукту України

(ВВП) протягом останніх трьох років і стагнацію виробничої сфери не є

економічно обґрунтованим в умовах фактичної ізоляції нашої держави в

частині доступу до зовнішніх ринків збуту виробленої продукції, що

негативно вплине на національних суб’єктів господарювання – учасників

зовнішньоекономічної діяльності. Водночас підписання Угоди про асоціацію

з ЄС та зменшення ввізних мит для українських товарів в майбутньому може

стати вагомим кроком на шляху розширення ринків збуту вітчизняної

промислової продукції. Це у свою чергу відкриватиме додаткові можливості,

в тому числі й в аспекті участі українських підприємств у процесі здійснення

державних закупівель на більш ніж прагматичному ринку ЄС, одним із

головних критеріїв на якому є ціна продукції, а за цим показником більшість

українських товарів мають значні конкурентні переваги над європейськими

через низькій рівень їх собівартості.

У рамках СОТ, окрім основних Угод, існують ще й багатосторонні

секторальні ініціативи щодо доступу різного роду товарів на ринки

новоприйнятих членів організації. Причина їх появи пов’язана із загальною

лібералізацією тарифного захисту в рамках СОТ. Зазвичай секторальні

ініціативи розуміють як угоди між декількома країнами про зниження ставок

ввізних мит на окремі групи товарів до певного рівня або нуля (нульові

ініціативи). Так, у ході перемовин про зниження країнами ГАТТ ставок

імпортних мит між окремими учасниками перемовин були досягнуті угоди

про більш істотне скорочення тарифних бар’єрів. Основою для цього стали

домовленості між найбільш промислово розвиненими країнами – США,

Канадою, Японією та ЄС. Інші країни також можуть приєднатися до цих

чотиристоронніх домовленостей [52, с. 245–251].

Таким чином, проаналізовані вище Угоди системи СОТ та їх окремі

ключові норми дають загальне уявлення про засоби та принципи правового

регулювання зовнішньоторговельних відносин у рамках цієї організації.

Лібералізаційний характер Угод, що функціонують у рамках СОТ, створює

умови для постійного пошуку найбільш ефективних механізмів та

інструментів забезпечення прозорості ЗЕД у різних сферах міжнародної

торгівлі. Підтвердженням цього є скасування Міжнародних угод про

торгівлю молочними продуктами та про торгівлю яловичиною, які входили в

Додаток 4 Угоди про заснування Світової організації торгівлі. Іншими

словами, інтеграційні процеси в рамках СОТ не припиняються, а форми

правового забезпечення зовнішньоекономічних відносин постійно

еволюціонують.

Слід, проте, зазначити, що існують суттєві недоліки у функціонуванні

системи угод ГАТТ/СОТ, які виявляються в апріорності надмірного тиску на

нових членів в аспекті їх приєднання до багатосторонніх угод, а також

недоліки, що пов’язані з відсутністю чіткої регламентації процесу перемовин

із питань підписання всіх типів угод у рамках СОТ. Іншими словами, виникає

ситуація, за якої угода або протокол, підписаний більшістю держав-членів

СОТ, стає, так би мовити, обов’язковим для інших членів, оскільки в

протилежному разі з погляду дипломатичних відносин таке ігнорування волі

більшості буде вважатися непослідовним кроком на шляху до подальшої

інтеграції. Так само і процес перемовин багато в чому залежить від

дипломатичних здібностей та дипломатичного простору економічно

розвинутих держав порівняно з іншими країнами-членами, тому що в

розпорядженні перших знаходиться контроль над основними торговельними

потоками та товарними ринками. Оскільки СОТ на сучасному етапі розвитку

являє собою певний міжнародний торговельно-економічний форум, так би

мовити, майданчик, на якому відбувається узгодження

зовнішньоекономічних векторів різних країн, то і форма поведінки багатьох

учасників СОТ відповідає такій м’якій регламентації відносин. Створюються

негласні, насамперед політичні союзи всередині організації, метою яких є

стимулювання приєднання якомога більшої кількості країн до тих чи інших

угод. Простежується відкрите лобіювання інтересів конкретних учасників

глобальних торговельних відносин. Мова йде про ТНК, відповідно

відбувається обмеження свободи вибору зовнішньоторговельного вектора

інших учасників організації, що несе певну загрозу, з-поміж іншого, і

зовнішньоекономічним інтересам України. З огляду на необхідність захисту

інтересів держав, що розвиваються, а також нерозвинених держав доцільно,

на нашу думку запропонувати певну кодифікацію основних угод системи

ГАТТ/СОТ, підписання яких є обов’язковим для всіх членів організації без

жодних винятків.

Важливе місце в системі регулювання ЗЕД у рамках СОТ посідають

принципи, на яких базується система міжнародних торговельних зв’язків.

Переважна більшість вітчизняних та зарубіжних фахівців[41; 159; 49; 88; 69]

виділяють шість основних принципів організації ЗЕД у рамках СОТ:

– недискримінації;

– вільної торгівлі, що базується на лібералізації зовнішньоекономічних

відносин;

– передбачуваності та транспарентності міжнародних торговельних

відносин;

– справедливої конкуренції;

– взаємності;

– сприяння розвитку та економічним реформам.

Принцип недискримінації (Non-discrimination Principle) – це один з

основних торговельно-політичних концептуальних принципів, на якому

будуються торговельні взаємини в рамках світової торговельної системи. Цей

принцип означає, що одній державі надаються в процесі реалізації ЗЕД на

території іншої держави такі ж умови, пільги і переваги, які надані будь-якій

іншій державі. Юридично в рамках СОТ принцип недискримінації

закріплюється взаємним наданням режиму найбільшого сприяння (далі –

РНБ) і національного режиму [93].

Зміст РНБ розкривається в ст. XIII ГАТТ, яка регулює

недискримінаційне застосування кількісних обмежень: «ніякі заборони чи

обмеження не повинні застосовуватися будь-якою стороною щодо імпорту

будь-якого товару на територію будь-якої іншої сторони чи щодо експорту

будь-якого товару, призначеного для території будь-якої іншої сторони, якщо

тільки імпорт аналогічного товару з усіх третіх країн чи експорт аналогічного

товару до всіх третіх країн не є аналогічним чином забороненим чи

обмеженим. При застосуванні обмежень імпорту будь-якого товару сторони

повинні прагнути такого розподілу торгівлі цим товаром, щоб якнайточніше

досягти таких часток у торгівлі, які різні сторони за очікуваннями могли б

мати за відсутності таких обмежень» [21].

При цьому ст. XIV ГАТТ встановлює винятки з правила про

недискримінацію. Так, «сторона, яка застосовує обмеження згідно зі

Статтею XII чи Розділом B Статті XVIII, може, при застосуванні таких

обмежень, відхилятися від положень Статті XIII у спосіб, який має вплив,

еквівалентний обмеженням платежів та переказів по поточних міжнародних

транзакціях, які ця сторона може в даний час застосовувати згідно зі

Статтею VIII чи XIV Статуту Міжнародного валютного фонду чи згідно

з аналогічними положеннями спеціальної валютної угоди, укладеної

відповідно до параграфа 6 Статті XV. Сторона, яка застосовує обмеження

імпорту згідно зі Статтею XII чи Розділом B Статті XVIII може, за згоди

сторін, тимчасово відхилятися від положень Статті XIII відносно невеликої

частки її зовнішньої торгівлі у випадках, коли переваги відповідної сторони

чи сторін значно переважають будь-яку шкоду, яка може бути завдана

торгівлі інших сторін» [21]. Таким чином, ГАТТ прямо передбачає

можливість країнами-членами застосовувати певні обмеження з метою

захисту національного виробника та внутрішніх ринків. Це не порушує

змісту режиму найбільшого сприяння, а, навпаки, робить характер принципів

регулювання зовнішньоторговельних відносин у рамках СОТ більш

демократичним, відображаючи, щоправда суто декларативно, пріоритетність

саме національних інтересів країн-членів, але виключно в поєднанні з

узятими ними зобов’язаннями.

Що стосується національного режиму, то відповідно до ст. ІІІ

Генеральної угоди з тарифів і торгівлі «внутрішні податки й інші внутрішні

збори та закони, правила та вимоги, які стосуються внутрішнього продажу,

пропозиції до продажу, купівлі, транспортування, розподілу чи використання

товарів, а також правила внутрішнього кількісного регулювання, які

встановлюють вимоги щодо змішування, переробки чи використання товарів

у певних кількостях чи пропорціях, не повинні застосовуватися до

імпортованих чи вітчизняних товарів таким чином, щоб створювати захист

для вітчизняного виробництва. Товари, які походять з території будь-якої

сторони, імпортовані на територію будь-якої іншої сторони, не повинні

підпадати, прямо чи опосередковано, під внутрішні податки та інші

внутрішні збори будь-якого роду, які перевищують податки та збори, що

прямо чи опосередковано застосовуються до аналогічних вітчизняних

товарів» [21].

Як зауважує Ким Каг Вон, таке трактування клаусули про найбільше

сприяння, загалом, відповідає загальноприйнятому міжнародному

тлумаченню. Водночас слід мати на увазі, що за принципом недискримінації,

на відміну від принципу найбільшого сприяння, який міститься у

двосторонніх торговельних відносинах, відповідно до ст. I ГАТТ

бенефіціарієм є не одна держава, а всі країни-учасниці. Генеральна угода

замінила собою складну структуру з десятків і сотень двосторонніх

торговельних угод, які містили положення саме про режим найбільшого

сприяння і таким чином відбулося заміщення цього принципу принципом

недискримінації [46, с. 267-275].

Разом із тим, принцип найбільшого сприяння має місце і в сфері

інтелектуальної власності. Так, відповідно до ст. 3 Угоди про торговельні

аспекти прав інтелектуальної власності від 15.04.1994 року «будь-яка

перевага, сприяння, пільга або імунітет, що надається членом підданим будь-

якої іншої країни, повинні бути негайно і безумовно надані підданим всіх

інших членів» [150].

Дослідник також акцентує увагу на тому, що знання відмінностей між

принципом недискримінації і принципом найбільшого сприяння має

значення передусім суто практичне: по-перше, ототожнення

«недискримінації» з «найбільшим сприянням» позбавляє її характеру

загальновизнаної норми; по-друге, навпаки, ототожнення «найбільшого

сприяння» з «недискримінацією» зменшує його значення, зводить його до

рівня загального режиму; по-третє, змішування понять обох принципів

позбавляє можливості дати в необхідному випадку правильну юридичну

кваліфікацію дій держави в системі ГАТТ-СОТ. Ці принципи мають різні

юридичні підстави. Принцип найбільшого сприяння має договірний

характер. Держави можуть вимагати його застосування лише в тому разі,

коли між ними укладений договір про найбільше сприяння. Принцип

недискримінації випливає з принципу суверенної рівності держав і має

характер загальновизнаної норми. Принцип недискримінації може

розглядатися, як загальна норма, яку завжди може застосовувати будь-яка

держава. Принцип недискримінації, що походить від принципу рівності

держав, не потребує спеціального договірного закріплення. Жодна держава

не може виправдати акт дискримінації щодо іншої, посилаючись на те, що

вона не брала на себе договірного зобов'язання не допускати дискримінації.

Загальні положення про неприпустимість дискримінації, які все ж таки

зустрічаються інколи в міжнародних договорах, мають, як правило,

декларативний характер, бо вони не створюють яких-небудь якісно нових

прав або обов'язків між договірними сторонами [46, с. 267-275].

Слід зазначити, що ця точка зору заслуговує на підтримку, оскільки

формально, розбиваючи принцип недискримінації на дві складові (РНБ та

національний режим), а також включаючи норми про винятки з принципу

недискримінації, в рамках СОТ створюються передумови для торговельної та

економічної експансії найбільш розвинених країн щодо інших членів. Такі

передумови стають можливими, тому що формуються свого роду «сліпі

зони», в яких право СОТ діє суто формально, охоплюючи їх своїм правовим

регулюванням без жодної конкретизації механізмів та засад такого

регулювання.

Принцип вільної торгівлі знаходить своє відображення вже в

Преамбулі Угоди про заснування СОТ: «країни-учасники СОТ бажають

сприяти цілям лібералізації торгівлі шляхом укладення обопільних і

взаємовигідних домовленостей, спрямованих на значне зниження тарифів й

інших бар'єрів у торгівлі та на усунення дискримінаційного режиму в

міжнародних торговельних відносинах. Тому держави-учасники СОТ

сповнені рішучості розвивати інтегровану, стійку й тривалу систему

багатосторонньої торгівлі, яка охоплює Генеральну угоду про тарифи й

торгівлю, раніше досягнуті результати зусиль з лібералізації торгівлі, а також

результати Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних перемовин»

[142]. Принцип вільної торгівлі є ключовим не лише в умовах СОТ, це

взагалі один із засадницьких та рушійних елементів усіх глобальних

інтеграційних процесів. Можна навіть стверджувати, що принцип вільної

торгівлі – це саме той, так званий «дух закону», який відчувається в усіх

нормативних актах, угодах, домовленостях, що формують систему права

СОТ.

Принцип передбачуваності та транспарентності міжнародних

торговельних відносин – один із фундаментальних принципів СОТ і водночас

це юридичне зобов'язання, закладене в ст. X ГАТТ і ст. III ГАТС. Члени СОТ

зобов'язані публікувати нормативні акти, які стосуються регулювання сфери

ЗЕД; створювати і підтримувати інститути для аналізу рішень, що

стосуються зовнішньої торгівлі; відповідати на запити інших країн-членів

щодо надання інформації; повідомляти СОТ про зміни в

зовнішньоторговельній політиці. Вказані вимоги доповнюються

багатостороннім процесом спостереження за торговельною політикою країн-

членів СОТ; цьому сприяють періодичні огляди торговельної політики, які

готуються Секретаріатом СОТ і обговорюються Генеральною радою СОТ.

У структурі СОТ також є механізми, покликані полегшити проведення

консультацій між членами СОТ з різних питань. У Женеві регулярно

проходять засідання численних комітетів, рад, робочих комісій і груп.

Транспарентність – необхідна умова забезпечення виконання зобов'язань.

Обмін інформацією дозволяє ефективно залагоджувати потенційні

конфлікти. Передбачуваність зовнішньоторговельної політики також знижує

її невизначеність і підвищує прозорість, що повинно слугувати стимул-

реакцією для торгівлі та інвестицій, сприяючи перерозподілу ресурсів у бік

експортного виробництва [160].

Принцип справедливої конкуренції стосується насамперед субсидій

і демпінгу, які засуджуються в рамках СОТ. Якщо ж якась країна їх

застосовує, то її торговельний партнер має право використати компенсаційні

заходи, які нівелювали б ці дії. Але основна позиція СОТ полягає в забороні

застосування субсидій та демпінгу, і в цьому аспекті зазначений принцип

виконує функції протидії «війни субсидій» і використання компенсаційних

заходів у протекціоністських цілях [49]. Принцип справедливої конкуренції

передбачає створення дієвих зобов’язань у процесі двосторонніх чи

багатосторонніх відносин між країнами-членами СОТ. У разі невиконання

таких зобов’язань передбачаються так звані захисні клапани – свого роду

запобіжні механізми. Так, наприклад, норми СОТ дозволяють своїм членам

застосовувати обмежувальні та стимулюючі заходи, в разі порушення

іншими партнерами взятих на себе зобов’язань.

З погляду теорії міжнародних економічних відносин принцип

взаємності проявляється у двох протилежних аспектах: формальна взаємність

та матеріальна взаємність. Так, формальна взаємність у відносинах країн-

членів СОТ передбачає взаємообумовлювальні права та обов’язки, їх

ідентичність за формою і змістом у процесі здійснення ЗЕД. Матеріальна –

проявляється в симетричності та адекватності, але не повному компілюванні

прав та обов’язків країн-членів СОТ у сфері доступу товарів та послуг на

ринки один одного.

В. М. Шумілов, зокрема стверджує, що принцип матеріальної

взаємності застосовується при узгодженні митних поступок у системі СОТ.

Згідно із цією процедурою держави-партнери в рамках багатосторонніх

перемовин погоджують розміри зниження рівня митних зборів на групи

товарів, що становлять взаємний інтерес, або домовляються не підвищувати

тарифні ставки на них. Застосовувався також метод «лінійного» зниження

ставок на узгоджений заздалегідь відсоток за широким спектром товарів.

Погоджені ставки фіксуються в списках тарифних поступок і, зважаючи на

дію режиму найбільшого сприяння, поширюються на всі інші держави. Самі

списки тарифних поступок стають невід'ємною частиною тексту ГАТТ. Якщо

якій-небудь державі необхідно підняти погоджений рівень митної ставки, то

вона повинна знову починати перемовини з колишніми партнерами, з

головними постачальниками даного товару/групи товарів і запропонувати їм

рівноцінну поступку з іншого товару/групи товарів. При приєднанні до ГАТТ

держава набуває право на всі поступки, що містяться в доданих до тексту

ГАТТ переліках, проте вона повинна запропонувати зниження ставок

власного тарифу. Така процедура розрахована на держави, в яких митні

тарифи відіграють роль основного регулятора обсягів доступу товарів на

національні ринки [165, с. 101].

Принцип сприяння розвитку та економічним реформам є найбільш

дискусійним в оцінці діяльності організації. З одного боку, дійсно, членство

в СОТ надає можливість користуватися перевагами режиму найбільшого

сприяння й системою розв’язання суперечок, що стимулює національний

експорт та об’єктивно прискорює розуміння необхідності проведення

серйозних економічних реформ. З другого боку, лібералізація внутрішнього

ринку та взяті країною зобов’язання ускладнюють, як правило, соціально-

економічну, а іноді й політичну ситуацію в країні, що унеможливлює

здійснення необхідних реформ. Само по собі членство в СОТ не вирішує

проблеми розвитку та реформування економіки країни, а тільки створює

умови для використання урядами країн-членів потенційних переваг участі в

міжнародній торговельній системі. Тому, характеризуючи принцип сприяння

розвитку та економічним реформам, слід зазначити декілька суттєвих

аспектів. По-перше, принципи, які закладаються в основу діяльності

міжнародних організацій, є віддзеркаленням прагнень для досягнення цілей

та організації діяльності з цією метою, а не конкретним результатом

функціонування організації. По-друге, принцип є дуже комплексним й

охоплює фактично два процеси: проведення економічних реформ та

економічний розвиток. Причому ці процеси не завжди є гармонійно

взаємопов’язаними, тобто не всі економічні реформи (з різних причин)

приводять до економічного зростання. Але економічне зростання майже

завжди є наслідком вдалих реформ. Тому слід погодитися, що участь у

світовій торговельній системі дійсно сприяє реформуванню національних

економік. Проблема ж економічного зростання є сферою безпосередньої

компетенції, зацікавленості й компетентності не СОТ, а урядів країн-

учасниць [159, с. 28-45].

Підсумовуючи наведене вище, можна зробити висновок, що головна

мета ГАТТ полягала в лібералізації міжнародної торгівлі, необхідність у якій

виникла в кінці 1940-х рр., коли вектором світового економічного розвитку

визначалося звільнення світової торговельної системи від установлюваних

державами засобів регулювання. ГАТТ виникла як результат

інтернаціоналізації (глобалізації) світових економічних відносин, що

зумовило створення спеціального інституціолізованого механізму для

регулювання світової торгівлі. ГАТТ, не будучи де-юре міжнародною

організацією, де-факто виконувала деякі функції, притаманні міжнародним

економічним організаціям. У цьому аспекті абсолютно логічною була поява

СОТ, призначенням якої стала допомога у вільному, наскільки це можливо,

ході міжнародної торгівлі без небажаних побічних ефектів. Це означає не

тільки усунення перешкод, а й мається на увазі, що окремі компанії й уряди

можуть розраховувати на визначені правила, які діють в усьому світі, і на те,

що не буде ніяких раптових змін глобального торговельного середовища.

Іншими словами, правила повинні бути прозорими і передбачуваними.

Оскільки співтовариство торгових держав за своєю сутністю є конкурентним

середовищем, окремі його учасники часто застосовують дискримінаційні до

інших партнерів заходи, а отже, призначення СОТ, як і інституційного

уособлення ГАТТ, – слугувати форумом для торгових перемовин [3].

Разом із тим, слід зауважити, що виходячи із тих цілей, які

проголошуються в угодах системи ГАТТ/СОТ, видається незрозумілим

відсутність у ГАТТ ще двох важливих принципів регулювання

зовнішньоторговельних відносин: принципу диспозитивності та принципу

варіативності. Перший, на нашу думку, доцільно сформулювати таким

чином: «Кожен член СОТ має свободу вибору шляхів та напрямів реалізації

власного внутрішньоторговельного потенціалу в межах, що їх визначають

Генеральна угода з тарифів і торгівлі та інші угоди, які діють у рамках СОТ,

та з огляду на зобов’язання, що визначені у двосторонніх угодах, підписаних

із будь-яким іншим членом СОТ». Тобто принцип диспозитивності розкриває

саму природу відносин у рамках СОТ, оскільки на практиці може скластися

враження, що ратифікація ГАТТ автоматично тягне за собою долучення

країни до інших угод, які звужують її права у сфері ЗЕД.

Другим принципом є варіативність, що передбачає наявність вільного

вибору кожною країною-членом СОТ набору інструментів регулювання ЗЕД,

які містяться в різних угодах СОТ. Держава-член організації, обираючи

власний вектор розвитку, окрім основних угод СОТ, може долучатися до тих

чи інших угод залежно від національних потреб, оперуючи тими правовими

інструментами, які містяться в таких угодах. Їх набір може змінюватися,

тобто держава-член СОТ може так само вільно виходити з тих чи інших угод,

залишаючись при цьому членом організації. Наприклад, Угода про торгівлю

цивільною авіатехнікою чи Угода про державні закупівлі є необов’язковою, а

тому неприєднання до них держави-члена СОТ не означатиме вихід чи

призупинення членства в організації. Крім того, дію цього принципу

підтверджує і наявність різних торговельних режимів із різними категоріями

країн. Так, країни, що розвиваються, чи слаборозвинені країни мають

широкий спектр преференцій стосовно регулювання торговельних відносин,

зокрема щодо стимулювання національних виробників. Варіативність

відносин у рамках СОТ можна побачити і в розрізі торговельних альянсів

всередині самої організації. Так, наприклад, держави ЄС чи держави БРІКС

самостійно регулюють окремі аспекти торговельних відносин виключно між

собою, при цьому не порушуючи норми СОТ стосовно інших членів

організації, що стало можливим завдяки наявності широкого спектра

міжнародно-правових інструментів регулювання торговельних відносин,

закріплених у системі права СОТ.

Таким чином, вважаємо, що ті принципи, які на сьогодні задекларовані

в угодах системи ГАТТ/СОТ, неповною мірою відображають сутність цієї

організації та того формату відносин, який склався між її членами. Разом із

тим, доповнення їх принципами диспозитивності та варіативності більшою

мірою відображатиме демократичність відносин у рамках СОТ та водночас

зніме питання стосовно моноспрямованості СОТ на інтереси ТНК. Довести

це можна через наявність альтернативних моделей торговельних відносин

кожного члена СОТ, окремі інструменти яких закріплені в системі права

СОТ. Тому потенційна можливість до використання різного роду

інструментів може створювати відповідне поле, в рамках якого відбуваються

торговельні відносини, при цьому вектор правового регулювання може бути

спрямований як на національного виробника, так і на конкретну ТНК.

Дата добавления: 2019-02-13; просмотров: 417; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!