Префіксально-постфіксальний: розійтися — іти, приблудитися — блудити.

Суфіксально-постфіксальний: лінуватися — лінь, здороватися — здоров(ий).

Суфіксально-префіксально-постфіксальний: прибіднятися — бідний, змилостивитися — милостивий.

Безафіксний спосіб (відкидання значущих частин) — це спосіб творення слів шляхом укорочення (усічення) твірного слова: відхід — відходити, закид — закидати, зелень — зелений.
Основоскладання — спосіб творення слів шляхом поєднання твірних основ кожного зі слів, що входять до базової сполуки — підрядної чи сурядної. Наприклад: хмарочос — хмари чесати, життєпис — життя писати, хвилеріз — хвилі різати, лісостеп — ліс і степ, синьо-жовтий — синій і жовтий, кисло-солодкий — кислий і солодкий. Словотворчим афіксом у таких випадках виступає інтерфікс — морфема, яка сполучає твірні основи. Цей спосіб творення — морфема, яка сполучає твірні основи. Цей спосіб творення може супроводжуватися суфіксацією: правосторонній — права сторона, однобічний — один бік, сільськогосподарський — сільське господарство. Потрібно пам'ятати, що прикметники, утворені на базі сурядної сполуки слів, пишуться через дефіс (блакитно-синій, студентсько-викладацький, науково-технічний, мовно-літературний), а прикметники, утворені на базі підрядної сполуки — разом (народногосподарський, лівобережний, важкоатлетичний, західноукраїнський). Складання може відбуватися і без інтерфікса (всюдихід — всюди ходити). Окремо виділяють складання слів: батько-мати — батько і мати, хліб-сіль — хліб і сіль, мед-пиво — мед і пиво, срібло-золото — срібло і золото, туди-сюди — туди і сюди. Слова, утворені способом складання, називаються складними.
Одним із різновидів складних слів є складноскорочені слова (абревіатури). Вони можуть утворюватися:
а) складанням частин кожного із твірних слів, що входять до базового словосполучення: завмаг — завідуючий магазином,
б) складанням частини твірного слова і цілого твірного слова: держадміністрація — державна адміністрація, медсестра — медична сестра,
в) складанням назв початкових букв твірних слів: УТН — Українські телевізійні новини, ЛПУ — Ліберальна партія України,
г) складанням початкових звуків твірних слів: загс — запис актів громадянського стану, ДЕК — державна екзаменаційна комісія;
д) складанням початкових частин і звуків, букв, цифр тощо: облвно — обласний відділ народної освіти, СУ-15 (Сухий — прізвище конструктора).
Морфолого-синтаксичний спосіб — це спосіб творення слів, при якому нове слово утворюється внаслідок переходу з однієї частини мови в іншу. Наприклад: операційна — (перехід прикметника в іменник), завідуючий (перехід дієприкметника в іменник), коло хати (перехід іменника в прийменник).

21)СЛОВОТВІРНИЙ ТИП

СЛОВОТВІРНИЙ ТИП протиставляється словотвірному гнізду: гніздо — сукупність слів із спільним коренем і різними афіксами; словотвірний тип — сукупність слів із спільним афіксом, але різними коренями.
Поняття словотвірного типу в 1.1. Ковалика визначається так: “Узагальнене словотвірне поняття, яке включає такі основні елементи: єдність словотвірного значення, єдність твірної основи, єдність афіксальних частин”.
Приклади: вишняк, березняк, дубняк;
селянство, студентство, робітництво; їдальня, читальня, роздягальня.
Ряд словотвірних типів, що характеризуються одним і тим же видом форманта (префікс, суфікс, постфікс тощо), об’єднуються в один спосіб творення.

Словотвірний ланцюжок, слово­ твірне гніздо та словотвірний тип

Словотвірний ланцю ж ок — це ряд
слів, кож н е з н аступ н и х якого є
похідним для попереднього.
Напрям стрілки — ►від твірного Д°
похідного:
154
Морфеміка. Словотвір
закон —* закон -н и и —* законн-іст ь;
білий —* ■біл-іш -ий —> біліш -а-ти —>
по-біліиіат и;
записник *— запис-н-ий «— запис <—
за писат и писат и.
Словотвірне гн ізд о — це сукуп­
ність сп іл ь н ок ор ен ев и х СЛІВ, роз­
міщених відповідно до послідовності
їх творення:
солоність
солоний4 *солоно
4 V солонина— ►солонинний
/ * солончак— ►солончаковий
сільС+соляний — солянка
^сіль (суть чогось)
. засолити — ► засолений
солити & недосолити недосолений
^ соління (дія) —► соління (їжа)
Словотвірнії тип (модельний тип)
— це сукупність р ізн о к о р ен еви х слів,
утворених одним способом з викорис­
танням одного словот ворчого аф ікса.
Слова березови й , вербови й, липовий,
калиновий належ ать до одного сло­
вотвірного ти пу прикм етників, утво­
рених від ім ен н и к ови х твірних основ
(берез-а, вер б а, л и п -а , к а л и н а ) за до­
помогою суф ікса -об-. Словотвірний
тип становлять і слова навчання, чи­
тання, за в д а н н я , я к і утворені від
дієслів (н а в ч а т и , чит ат и, за вдава­
ти) за допом огою суф ікса -а н н (я ).
УВАГА!
Можна навести ряди слів (наприклад, височина,
горошина, козаччина), які не належать до
однієї’ словотвірної моделі, тому що суфікс -ин-
У них має різне словотвірне значення.

22)
Способи словотворення в українській мові

Словниковий склад мови чутливо реагує на життя народу — носія і творця мови. Безпосередньо пов'язаний з різноманітною діяльністю людини в суспільстві, він змінюється весь час. Найбільш активним процесом у розвитку лексики української мови, збагаченні її ресурсів є творення нових слів. Словниковий склад української мови збагачується в основному за рахунок утворення нових слів на базі і з використанням того мовного матеріалу, яким послуговується мова. У сучасній українській мові розрізняються такі способи словотворення: морфологічний, морфолого-синтаксичний, лексико-синтаксичний, лексико-семантичний.

Морфологічний спосіб словотворення — основний спосіб збагачення словникового складу української мови. Цей спосіб включає афіксацію (суфіксальний, префіксальний, суфіксально-префіксальний, постфіксальний способи), безафіксний спосіб, основоскладання, словоскладання, абревіацію та комбінації зазначених способів.

Суфіксальний спосіб — це творення нового слова за допомогою словотворчого суфікса. Суфіксація — найпродуктивніший спосіб словотворення іменників, прикметників, дієслів, прислівників: Чорнобиль — чорнобильський, насторожений — насторожено, фарба — фарбувати. Продуктивність суфіксального способу словотворення визначає й той факт, що в мові для творення різних розрядів слів виробилася певна система суфіксів — іменникових, прикметникових, дієслівних, прислівникових.

Наприклад:

бог — боженько
річка — річечка іменникові
складка — складочка

лісовий — лісовик
ядерний — ядерник іменникові
веселий — веселун

реактор — реакторний
Народичі — народицький прикметникові
душа — душевний

жебрак — жебракувати
учитель — учителювати дієслівні
сухий — сушити

тяжкий — тяжко
душевний — душевно прислівникові
рішучий — рішуче

Префіксальний спосіб — це спосіб творення нових слів за допомогою префіксів. Словотворчий префікс приєднується до самостійного слова й утворює нові слова тієї ж самої частини мови. Префіксальним способом творяться дієслова, прикметники, іменники, прислівники. Кожна з частин мови має свою систему префіксів: гуманний — антигуманний, рятувати — зарятувати, сила — несила, нині — донині, звук — ультразвук, реальний — нереальний, виконати — недовиконати.

Суфіксально-префіксальний спосіб — це спосіб творення похідних слів одночасним додаванням до твірної основи суфікса і префікса: вікно — підвіконня, міль — антимолін, час — сучасний, море — заморський, світлий — висвітлити, простий — по-простому, шостий — ушосте.
Суфіксально-префіксальним способом утворюються іменники, прикметники, дієслова, прислівники.

Постфіксальний спосіб — спосіб творення нових слів за допомогою постфіксів -ся, -сь, -небудь. Використовується у творенні дієслів та займенників: умивати — умиватися, взяти — взятися, хто — хто-небудь.

Безафіксний спосіб — це спосіб творення нових слів шляхом «укорочення» твірної основи (усічення морфем). Цим способом творяться іменники від дієслів та прикметників: зелений — зелень, прокосити — прокіс, перекладати — переклад, захистити — захист, неучений — неук.

Основоскладання — спосіб утворення нових слів за допомогою інтерфіксів з двох або більше основ повнозначних слів. Цей спосіб є продуктивним для утворення іменників та прикметників: газобалон, чорнозем, морозостійкий, життєствердний, чотиригранник, перекотиполе. Слова, утворені способом основоскладання, можуть супроводжуватися суфіксацією: літописець, землезнавство, полководець, лівобережний, прапороносець, першопроходець.

Словоскладання. При словоскладанні слова утворюються без інтерфіксів. Показником об'єднання слів в одне поняття є зафіксований порядок слів, логічне змістове поєднання слів: фільм-опера, ракета-носій, матч-реванш, прес-центр, пілот-інструктор.

Абревіація — спосіб творення слів від усічених основ. Розрізняють кілька типів абревіатур, залежно від того, як утворюються ці складноскорочені слова: 1) складовий тип — нові слова утворюються з усічених основ кількох слів: Донбас, універмаг; 2) ініціальний тип — нові слова утворюються з початкових букв або звуків — слів: УНІАН, ЕОМ, УНСО, РЄ, ОБСЄ, НАТО; 3) мішаний тип — нові слова утворюються поєднанням усіченої основи одного слова з окремими словами: держадміністрація, держстандарт, завуч, міськрада. Абревіація використовується тільки для творення іменників. Морфологічні типи словотворення — найпоширеніші в українській мові.

Морфолого-синтаксичний спосіб словотворення — це спосіб творення нових слів шляхом переходу слів одного граматичного класу в інший. При такому словотворенні відбувається перехід слова з однієї частини мови в іншу, причому змінюються значення і граматичні ознаки слова. Ідеться, таким чином, про субстантивацію (перехід в іменники), ад'єктивацію (перехід у прикметники), адвербіалізацію (перехід у прислівники), прономіналізацію (перехід у займенники): вартовий, шампанське, набережна, весною, правда, господи, одні, тріскучий,
лежачий.

Лексико-синтаксичний спосіб словотворення — це спосіб утворення нових слів у результаті стягнення в одне слово двох або більше, що виражають одне поняття: сьогодні, шістдесят, вічнозелений, спасибі, вельмишановний, вищезгаданий, дотла, втридорога, чимдуж, горілиць, обидва.

Лексико-семантичний спосіб словотворення — це спосіб творення нових слів унаслідок розщеплення значення слова на два самостійні значення, тобто процес утворення омонімів від багатозначного слова: титан (гігант, метал, кип'ятильник), піонер (військо в Іспанії, перший; член дитячої організації), супутник (проводжатий, космічний об'єкт).

 

23)Грама́тика (грец. γραμματική, від γράμμα — «літера», «написання») — термін, який вживається в двох пов'язаних значеннях: як будова мови і як розділ мовознавства, що вивчає граматичну будову мови.

Граматика, як будова мови, це характерна для конкретної мови сукупність правил за якими слова об'єднуються в змістовні фрази і речення, набираючи при цьому залежних від функції в реченні форм, а також правил утворення слів. У граматиці мови виділяють морфологічні одиниці, категорії та форми, синтаксичні одиниці та категорій, а також словотвірні одиниці і способи словотворення. Граматика конкретної мови на відміну від її лексики відносно стабільна, однак і вона змінюється з часом під впливом різноманітних чинників за загальними законами розвитку мови.

Граматика, як наука про граматичну будову мови, вивчає спільні закономірності граматик різних конкретних мов та відмінності між ними. Вона складається з двох розділів: морфології та синтаксису. Деякі вчені відносять до граматики також розділ словотвору, зокрема питання про способи морфологічного словотворення — афіксацію і основоскладання, — що тісно пов'язуються з ученням про частини мови.

Центральним у граматиці є вчення про граматичні значення, граматичні форми і граматичні категорії.

Зміст [сховати]

1 Граматика як будова мови

1.1 Підсистеми

1.2 Абстрактні поняття граматики

1.2.1 Слово

1.2.2 Речення

2 Див. також

3 Література

4 Посилання

5 Виноски

Граматика як будова мови [ред.]

 

Підсистеми [ред.]

Як будова мови, граматика — це складна за свєю організацією сукупність підсистем: морфології, синтаксису і словотвору.

Морфологія мови — це розділ граматики, до якого належать всі явища пов'язані зі словом, його формами (парадигмами), його абстрактними граматичними значеннями. Морфологія класифікує слова за морфологічними категоріями й лексико-граматичними розрядами.

Мінімальною одиницею мови, яка має значення, є морфема. Два основних типи морфем — корені та афікси. На основі морфем утворюються слова й словоформи. Окрема сфера граматики слова, морфеміка охоплює словозмінні та словотвірні морфеми разом із явищами їх утворення та функціонування. Традиційно ці явища розглядають як у морфології, так і в словотворі, де вони входять до підрозділів словозмінної морфеміки та словотворної морфеміки, відповідно.

Між морфологією та фонологією лежить царина морфонології, розділу, який вивчає такі особливості будови слова як звукові перетворення, що виникають при взаємодії різних морфем у межах слова і проявляються у чергуванні звуків.

Синтаксис мови визначає те, як окремі слова об'єднуються в словосполучення і речення, зв'язки між окремими членами речень, види речень, їхню будову та правила утворення.

Словотворення — розділ морфології, присвячений мовним засобам творення похідних слів. В кожній мові це відбувається відповідно до певних зразків та моделей, за допомогою афіксів та іншими способами. В сучасному мовознавстві існує тенденція виносити словотвір за межі граматики в окрему підсистему мови.

Деякі мовознавці розуміють граматику розширено, відносячи до неї також фонетику мови на рівні, нижчому від морфем, та текстові утворення, більші від речення.

Абстрактні поняття граматики [ред.]

Центральними абстрактними поняттями граматики є граматичні одиниці, граматичне значення, граматична категорія та граматична форма.

Граматичні одиниці поділяться на морфологічні одиниці та синтаксичні одиниці, відповідно до двох розділів граматики: морфології та синтаксису. До граматичних одиниць належать морфема, слово, словосполучення і речення. Слово має два відмінні аспекти: як частина мови і як член речення.

Граматичне значення — це узагальнене абстрактне поняття, яке відображає те, яку роль зазвичай, регулярно, відіграє та чи інша граматична одиинця в мові. Граматичне значення існує поряд із лексичним значенням, але має абстрактну на відміну від конкретної сутність. Наприклад, іменник може мати значення предметності або загальності, граматичне значення дієслова відрізняється в залежності від часу, виду тощо. Граматичне значення виражає лексичне значення через граматичну форму.

Граматична категорія — це клас граматичних однорідних значень, об'єднаний найзагальнішим абстрактним значенням, у межах якого протиставляються також значення, що далі не членуються. Так, граматична категорія відмінка в українській мові ґрунтується на загальному відношенні предмета до дії, стану і подібного, з одного боку, і на протиставленні часткових відношень — суб'єктного, об'єктного, адресатного, інструментального, просторового, з другого боку, а граматична категорія числа — на загальному кількісному відношенні предметів та явищ і на протиставленні значень однини й множини.

Граматична форма — це засіб вираження граматичного значення[1].. В українській мові таким засобом звичайно є службові морфеми у морфології та синтаксичні зв'язки й відношення слів і речень у синтаксисі. Наприклад, граматичними формами слова яблуко є яблука, яблуком, яблуками тощо. Вони утворюються за допомгою морфем — закінчень, і передають різні граматичні значння одного й того ж слова у лексичному розумінні. Граматичною формою в синтаксисі може бути, наприклад, порядок слів у реченні.

Граматичний лад —

Слово [ред.]

Слово — центральна одиниця граматики, яка пронизує всі її підсистеми, крім того, функціонує у позаграматичних сферах мови. Всі інші одиниці мови (фонеми, морфеми, словосполучення, речення) структуруються через слово і пов'язані з ним системними відношеннями. У слові об'єднані три сутності: звукова організація, лексичне і граматичне значення. Сукупність граматичних значень слова становлять: значення частини мови як вершинне в граматичній ієрархії, що стосується належності слова до певного лексично-граматичного класу (іменник, прикметник, дієслово, прислівник та ін.); його загальні й конкретні граматичні значення (наприклад, в іменника — значення відмінка, числа і роду; у дієслова — часу, способу, виду, стану, особи, числа, а в ряді дієслівних форм також значення роду); його словотворне значення, яке поширюється лише на похідні слова. Є й вужчі граматичні значення, що охоплюють певні групи слів (наприклад, іменники на означення істот або неістот), а також проміжні між лексичними й граматичними значеннями лексико-граматичні значення конкретної або абстрактрої предметності, речовинності в українських іменниках тощо. Слово вказує також на граматичні особливості, які виявляються у його семантично-синтаксичних сполучувальних можливостях (див. Валентність) і здатності конденсувати в собі граматичні характеристики свого лексико-граматичного оточення. Роль слова в граматичній будові мови лінгвісти трактують по-різному. Здебільшого в мовознавстві слово розглядається як одна з визначальних граматичних одиниць. У сучасному українському мовознавстві граматичний опис мови ґрунтується на всебічному висвітленні ролі слова в системі граматичних відношень і взаємодії лексичних та граматичних чинників.

Речення [ред.]

Одиницею повідомлення у мові виступає речення. Речення складається зі слів разом із інтонацією. Реченню властиві: предикативність як найабстрактніша граматична категорія, до складу якої входять категорія об'єктивної модальності з грамемами реальності та ірреальності, й категорія синтаксичного часу. Модальність виражає відношення речення до реальності, тобто, чи є воно фактом, чимось уявним, бажаним або небажаним тощо. За домомогою системи синтаксичних часів граматика надає змогу розповідати про події теперішнього, майбутнього і минулого. Реченням також властиві категорії семантичної структури — предиката, суб'єкта, об'єкта, адресата і подібні. Тема і рема є двома частинами актуального членування речення. Тема — це те, про що повідомляє речення, рема — що саме воно повідомляє.

Речення можуть бути простими або складними. Сукупність простих і складних речень утворює текст.

24)Поділ слів на частини мови

Одним з основних завдань граматичної науки є класифікація мовних фактів.

 

На граматичному рівні лексичний склад мови поділяється на лексико-граматичні класи слів, що звуться частинами мови 1.

 

Проблема поділу слів на частини мови має свою довговікову історію і досі остаточно не розв'язана. Проблемним передусім є те, які властивості слів треба брати до уваги при розподілі їх за частинами мови. Одні висловлювали думку, що слід зважати лише на морфологічні ознаки слова, інші вважали за необхідне брати до уваги поряд з морфологічними ще й семантичні ознаки, а ще інші використовували весь комплекс семантичних і граматичних (морфолого-синтаксичних) та словотворчих ознак.

 

У цій праці в основу розподілу слів на лексико-граматичні класи — частини мови — покладено морфологічний принцип, який доповнюється синтаксичним і лексико-семантичним.

 

Основною морфологічною ознакою, яка кладеться в основу лексико-граматичної класифікації слів, є наявність або відсутність у них парадигми відмінювання. Ця ознака дає змогу виділити дві основні групи слів: відмінювані (змінні) і невідмінювані (незмінні) слова. Для детальнішої класифікації змінних слів береться до уваги наявність у них граматичних категорій роду, числа, відмінка, перехідності неперехідності і виду, тобто всіх найзагальніших іменних і дієслівних категорій.

 

Головною синтаксичною ознакою, яка допомагає класифікувати слова з погляду їх належності до різних частин мови, є здатність слів граматично поєднуватися з іншими словами в реченні. За цією ознакою слова поділяються на граматично залежні і граматично незалежні. Характер цієї залежності (узгодження — неузгодження) (Такі типи синтаксичного зв'язку, як керування і прилягання, для розрізнення яких нерідко доводиться Звертатися до зміст) всього речення, при визначенні частин мови не диференціюються) дає змогу виділити окремі підкласи слів.

 

Лексико-семантичними ознаками служить наявність чи відсутність у слова лексичного (співвідносного з поняттям) і граматичного значень. Відповідно до цього слова поділяються на повнозначні і неповнозначні. Лексичні значення повнозначних слів у свою чергу поділяються на предметні, означальні (власне ознака, процесуальність і ознака ознаки) та числові. Окремою ознакою на рівні семантики можна вважати також еквівалентність, тобто здатність слів виступати семантичними репрезентантами цілого підкласу (див. займенник).

 

Сукупність ознак морфологічного, синтаксичного і лексико-граматичного рівнів дає змогу виділити широкі класи слів:

 

І. Змінні повнозначні — мають парадигму відмінювання, граматично поєднуються з іншими словами, співвідносяться з поняттями (брат, читання, веселий, вік, три, вчений, третій, ходити).

 

Всередині цього класу слів за рядом інших ознак (наявність певних граматичних категорій, здатність узгоджуватися з іншими словами, вираження понять предметності, ознаки, кількості чи здатність виступати їх репрезентантом) виділяються окремі підкласи, які прийнято називати змінними повнозначними частинами мови: іменник (брат, читання, ходіння) - підводиться під категорії роду, числа й відмінка; має здатність граматично поєднуватися зі словами в реченні як способом узгодження, так і Іншими способами; означає предметність; прикметник (веселий, розумний, працьовитий, третій) — підводиться під категорії роду, числа и відмінка; має здатність граматично поєднуватися зі словами в реченні тільки способом узгодження; передає ознаку; числівник (один, три, п'ятнадцять) — підводиться під категорію відмінка, а також частково роду й числа; має здатність граматично поєднуватися із словами в реченні як способом узгодження, так і іншими способами; означає число; займенник (він, такий, стільки) — підводиться під категорію відмінка і в більшості випадків також під категорії роду й числа; має здатність граматично поєднуватися з іншими словами в реченні способом узгодження (в переважній більшості випадків) та іншими способами; виступає еквівалентом іменника, прикметника або числівника (Оскільки іменники, прикметники, числівники й займенники підводяться під одні і ті ж граматичні категорії, усі ці частини мови називають іменними); дієслово (ходити, ходячи, написаний) — підводиться під категорію перехідності / неперехідності, категорію виду, а також частково роду, числа й відмінка; з іншими словами переважно поєднується способами керування й прилягання, хоч може й узгоджуватися;'передає ознаку (дію, процес).

 

II. Незмінні повнозначні — переважно не мають парадигми відмінювання, граматично поєднуються з іншими словами, співвідносяться безпосередньо з поняттями; цей клас становить собою окрему повнозначну частину мови — прислівник (весело, можна); прислівники не підводяться під жодну з виділених граматичних категорій, не узгоджуються з іншими словами в реченні, передають ознаку.

 

III. Незмінні неповнозначні — не мають парадигми відмінювання, граматично поєднуються з іншими словами в реченні, не співвідносяться з поняттями і виражають ряд граматичних (синтаксичних) значень; це клас службових слів; за характером вираження граматичної ознаки в цьому класі можна виділити ряд підкласів, які прийнято кваліфікувати як окремі службові (неповнозначні) частини мови: прийменник (під, при, над, завдяки) — разом з відмінковою формою іменника служить для вираження залежності між двома іменниками або між дієсловом та іменником; частка (би,б, же, хай (нехай), мов) — використовується для вираження контекстуально обумовлених значень (логічного виділення слова, підкреслення звертання та ін.), а також при аналітичному формотворенні і словотворенні (для передачі умовного і наказового способів дієслова та ін.); сполучник (а, але, проте, причому) — вживається для утворення сурядних словосполучень і для поєднання сурядних та підрядних речень.

 

IV. Еквіваленти висловів — не мають парадигми відмінювання, не поєднуються з іншими словами граматичними зв'язками, не співвідносяться безпосередньо з поняттями і мають нульове граматичне значення; фактично до цього класу належать не слова (бо кожне слово є носієм або лексичного і граматичного, або тільки граматичного значення), а еквіваленти висловів; клас цих лексичних одиниць виділяють в окрему частину мови — вигук (ого! ех! кукуріку!).

 

При характеристиці повнозначних частин мови взято до уваги їх узагальнене лексичне значення. Воно є результатом абстрагування від конкретних лексичних значень повнозначного слова.

 

Таким узагальненим лексичним значенням для іменників є предметність, для прикметників — атрибутивність, для дієслів — процесуальність, для числівників — кількісність, для прислівників — атрибутивність, для займенників — вказівність (дейктичність) (від грецького — вказівний).Принципи поділу на частини мови [ред.]

 

1. Смисловий (семантичний, лексичний) — характеризує лексичне значення слова або його відсутність; що слово називає: предмет, його ознаку, кількість, дію чи стан тощо.

2. Морфологічний — своєрідність граматичної (морфологічної) форми слова: носієм яких граматичних значень є слово.

3. Синтаксичний — типова синтаксична функція слова: у ролі якого члена речення воно найчастіше виступає.

4. Словотворчий — специфічні для певної групи слів способи творення та словотворчі засоби.

Отже в основу поділу слів на частини мови покладено принцип єдності лексичного і граматичного значень слова, тобто найістотніші ознаки, що характеризують слово як одиницю мови.

Класифікація [ред.]

 

В українській мові виділяються десять частин мови; 6 самостійних, 3 – службових і вигук:

самостійні (повнозначні), оскільки слова з цих частин мови можуть виконувати синтаксичні ролі членів речення (підмет, присудок, додаток, означення та обставини)

іменник — хто? що? Змінювана за відмінками.

прикметник — який? чий? котрий? Змінювана за відмінками.

числівник — скільки? Змінювана за відмінками.

займенник — хто? що? який? чий? котрий? скільки? Змінювана за відмінками.

дієслово — що робити? що зробити? Змінювана за особами.

прислівник — де? коли? чому? як? Незмінювана.

службові (неповнозначні) слова не виконують синтаксичних ролей у реченні, до них не можна поставити питань, є незмінюваними

сполучник

прийменник

частка;

Окремо стоїть вигук.Вигук — незмінювана особлива частина мови, яка виражає почуття, волевиявлення мовця, не називаючи їх. За значенням вигуки поділяються на:

емоційні, що виражають почуття і переживання: о, ой, ах, фу, пхе;

вигуки волевиявлення, що передають спонукання, заклик і т. д.: цить, гов, алло, ну, гей, гайда, нумо, вйо, ціп-ціп та ін.

Ознаки вигуку як особливої частини мови [ред.]

 

Вигуки не належать ні до самостійних, ні до службових частин мови. Вони можуть виконувати роль еквівалентів речення або супроводити його, вказуючи на емоції, волевиявлення людини як реакцію на навколишню дійсність.

Від повнозначних слів вигуки відрізняються тим, що не мають лексичного значення і граматичних ознак, а від службових слів тим, що не виконують властивих їм службових функцій.

Вигуки — слова незмінні. Вони не мають морфологічних ознак, притаманних повнозначним частинам мови (рід, число, відмінок, особа тощо).

Наприклад: Ой,ах,гей,агов,йой,о та інші.

Вигуки бувають: похідні (матінко! леле! диви! отакої, біда та й годі!) і непохідні (а! е! у! ой! ех! кхе! гм! хм! бр! ого! гоп! нумо! ох!)

Деякі вигуки утворились від іменників у кличній формі: Людоньки! Господи! Горенько моє! Вигуками стали і деякі усталені звороти: Цур тобі!

Окрему групу становлять звуконаслідувальні слова: гуп, дзень, ха-ха-ха, ш-ш та ін.

Близькі за значенням до вигуків слова ввічливості (спасибі, до побачення), лайливі вислови (чорт забери).

В окремих випадках вигуки можуть вживатися в ролі членів речення: Гетьте(зникніть), думи, ви хмари осінні (Леся Українка). Спасибі (дякую) вам, люди добрі! Навколо чуєм хрум-хрум… хрусь-хрусь (якісь звуки) (Коцюбинський).

24)ЯК самостийна частина мови.

Іме́нник — самостійна частина мови, що має значення предметності, вираженої у формах роду, числа і відмінка, відповідає на питання хто? або що?. В українській мові, яка належить до флективних синтетичних мов, іменник є змінною частиною мови, загалом, в інших мовах іменник може не змінюватися.

Зміст [показати]

Лексико-граматичні розряди іменника [ред.]

 

Граматичні категорії іменника

Рід Число  Відмінок

Чоловічий   Жіночий  Середній Спільний однина множина     Наз. Род. Дав. Знах.    Оруд.  Місц.   Кличн.

Іменники-назви істот і неістот [ред.]

Іменники, що відповідають на запитання хто?, об'єднуються у семантичну групу назв істот.

До назв істот належать іменники, що називають: Приклади:

людей хлопець, донька, дитя, мандрівник, інженер, професор, балерина

тварин, птахів, комах ведмідь, корова, чапля,індик, синиця, бджола, комар

міфологічних істот демон, лісовик, відьма, русалка

Решта іменників відповідає на запитання що? і складає групу назв неістот.

До назв неістот також належать іменники, що називають:     Приклади:

сукупності осіб   група, натовп, загін, юрба, зграя, табун, рій

назви організмів бацила, мікроб, вірус

Граматичне поняття істоти/неістоти не збігається з поняттям живого/неживого в природі.

Назви істот і неістот розмежовуються за допомогою запитань:

для істот-хто? кого?

для неістот-що? чого?

Морфологічні характеристики: Приклади:

у назвах істот-осіб чоловічого роду збігаються форми знахідного та родового відмінків однини і множини  родовий відмінок — друга, друзів

знахідний відмінок-друга, друзів

у назвах неістот збігаються форми називного і знахідного відмінків множини    книги (стоять)-(бачу) книги

столи (стоять)-(перенесуть) столи

Іменники власні і загальні назви [ред.]

Загальний іменник — це назва, що є спільною для ряду однотипних істот, предметів, явищ, понять. Наприклад: хлопець, газета, критика, простір, час, добро, пароплав, обід.

Власний іменник — це індивідуальна назва одного з ряду однотипних предметів чи одного існуючого.

Це прізвища, імена, по батькові людей, клички тварин, географічні та астрономічні назви, назви державних посад, установ, свят, книг, журналів тощо. Іменники, які є власними назвами характеризуються тим, що пишуться з великої літери, мають або тільки однину (Дунай, Львів), або тільки множину (Карпати, Черкаси).

Власні і загальні назви різняться граматично і орфографічно. Власні назви мають одну форму числа і пишуться з великої літери: Суми, Орел, Земля, Урал. Іменники, що відповідають на питання хто?, об’єднують­ся в семантичну групу назв істот. Сюди належать: на­зви людей (хлопець, дядько, бабуся, дочка, дитя, мандрівник, інженер, професор, балерина, Микола, Олеся); назви тварин, птахів (ведмідь, лось, козуля, корова, вівця, Рябко, Мурчик, жу­равель, чапля, півень, індик, качка, синиця, снігур); назви міфологічних істот (лісовик, змій, відьма, русалка); назви по­мерлих (мрець, покійник, небіжчик); назви карт, шахових фігур (валет, пішак) та ін.

Решта іменників відповідає на питання що? і становить групу назв неістот: земля, острів, будинок, думка, мрія, пи­тання. До цієї групи належать також іменники, що позна­чають сукупності людей, тварин тощо: юрба, натовп, загін, армія; зграя, табун, рій.

Поділ іменників на ці дві групи має формальне виражен­ня. В іменників – назв істот форми знахідного відмінка однини і множини чоловічого роду збігаються з формами родового відмінка, а неістот – із формами називного від­мінка: бачу (кого?) брата, братів; шукаю (кого?) помічни­ка, помічників; знаю (кого?) сусіда, сусідів; але бачу (що?) автомобіль, автомобілі; шукаю (що?) рукопис, рукописи; знаю (що?) вірш, вірші. Для іменників жіночого і серед­нього роду така диференціація характерна тільки у формі знахідного відмінка множини: бачу (кого?) сестер, каченят, але бачу (що?) картини, вікна.

Серед іменників виділяють назви загальні і власні. Узагальнене найменування ряду однорідних, однотипних предметів, істот, явищ є назвою загальною (корабель, підло­га, письменник, сусідка, сніг, ожеледиця). Власні назви – це найменування одиничних предметів, істот чи явищ, виділе­них із однотипного ряду, або найменування чогось (чи ко­гось), що (чи хто) є єдиним, неповторним. Наприклад: Оле­на, Іван, Суми, Україна, Стожари, Європа, «Всесвіт» (журнал) тощо. Власні назви завжди пишуться з великої літери.

Іменники поділяються й на інші семантико-граматичні групи, що залежить від особливостей їх лексичного значен­ня. В основі такого поділу, як правило, лежить протистав­лення за якоюсь ознакою (назви конкретні – абстрактні, одиничні – збірні, предметні – речовинні та ін.).

Іменники – назви предметів, явищ навколишньої дій­сності, що пізнаються органами чуття людини, називають­ся конкретними: сніг, книга, гребінь, квітка, Сиваш.

Абстрактні іменники не мають конкретного лексич­ного значення, а називають поняття, явища, властивості, які не можна сприйняти органами чуття: читання, простота, сум, виховання. Характерною ознакою абстрактних імен­ників є суфікси -ість, -ств(о), -зтв(о), -цтв(о), -анн(я), -изм, -ізм, -їзм: прикрість, убозтво, навчання, класицизм, героїзм. Абстрактні іменники вживаються переважно у формі од­нини.

Збірні іменники є назвами сукупності однакових чи по­дібних предметів, що сприймаються як єдине ціле: брат­ство, козацтво, гарбузиння, гайвороння, зілля, бадилля. Збір­ні іменники не мають форми множини.

Іменники зі значенням речовинності називають одно­рідну речовину: тісто, молоко, залізо, кисень, папір, камінь, цемент. Речовинні іменники можуть мати форму тільки однини (азот, горох, бузина, срібло) чи множини (дріжджі, гроші).

Іменники зі значенням конкретності або абстрактності [ред.]

Слова, що позначають назви, співвідносні з конкретними речами, властивостями, діями, називаються конкретними. Це назви, які позначають реалії, що можна пізнати органами чуття.

Слова, які позначають назви процесів, ознак, властивостей, що не належать до якихось конкретних предметів і мисляться поза зв'язком з ними, називаються абстрактними (від лат. abstraction — відтягнення, відвернення). Це іменники, які називають поняття, що не мають реального втілення (хоч виникнення та існування їх неможливе без такої реальності), тобто вказують на стан (сон, тиша), почуття (кохання, ненависть), процес (хід, біг), якість (чорнота, ясність), риси характеру (доброта, злоба, вихованість), різні вияви інтелектуального рівня людини (знання, розум), відносини між особами, народами (дружба, мир), поняття етикету (вітання), є науковими та виробничими термінами.

З поміж абстрактних іменників виділяються :

Абстрактні іменники Приклади

непохідні    воля, сила, мрія, ідея

похідні дружба, висота, багатство

 

З книжними суфіксами Приклади

-ість якість, щедрість, духовність

-ств(о) суспільство, студентство

-цтв(о) мистецтво, керівництво

-зтв(о) боягузтво, убозтво

-от(а)   спільнота, гризота

-нн(я)   вміння, навчання

-тт(я)    почуття, сприйняття

-изм ліризм, класицизм

-ізм, -їзм героїзм, реалізм

-ощ(і)   пустощі, прикрощі

Іменники зі значенням збірності [ред.]

Іменники, які позначають сукупність однакових або подібних предметів, що сприймаються як ціле, називаються збірними. Найчастіше таку сукупність створюють назви істот, рослин, та ін.: молодь, дітвора, деканат, березняк, листя, коріння. Вони не мають форми множини, через те, що виражають об'єднання багатьох предметів, які не підлягають лічбі. Проте в них є рід і словозміна. Їх легко розрізняти за суфіксами :

Суфікси Приклади

-ств(о)/-цтв(о)/:  студентство, парубоцтво;

-н(я):    вороння, коріння;

-инн(я)/-овинн(я)/: ластовиння. кукурудзиння

-в(а):    мушва, братва;

-от(а):  голота, кіннота;

-ин(а)/-овин(а)/: озимина, городина;

-ник/-няк/:  чагарник, сосняк;

-еч(а):  стареча, малеча;

-і(я): братія, адміністрація;

-ик(а)/-ік(а)/: символіка, проблематика;

-арій:   розарій, гербарій;

-іан(а): Франкіана.

Деякі збірні іменники утворилися без суфіксів: хмиз, юнь, молодь.

До збірних не належать:

іменники, що підлягають лічбі

іменники, що мають форми однини і множини

Приклади: група, загін, рій, ліс, народ, полк, екіпаж та ін.

Іменники зі значенням речовинності [ред.]

Речовинні іменники називають речовину.

Речовина, як відомо, рахунку не підлягає, її можна лише виміряти і вже потім порахувати одиниці виміру. Тому, речовинні іменники вживаються лише в однині.

 

Речовинні іменники можуть мати форму множини, якщо:     Приклади

вказують на різновиди, ґатунок мінеральні води, натуральні соки, ефірні спирти

вказують на велику кількість    Вівса, пшениці, ячмені — все це зіллялось в одну могутню хвилю. (Михайло Коцюбинський).

Морфологічні ознаки іменника [ред.]

 

Більшість іменників української мови змінюється за числом, належать до одного з трьох родів і змінюються за відмінками. За відмінюванням іменники української мови поділяються на 4 відміни.

Число [ред.]

Більшість українських іменників мають як однину так і множину: дівчина — дівчата, книга — книги, село - села.

Окрему групу іменників складають такі, що мають лише однину (singularia tantum): Україна, щастя, гордість.

Іменники, які мають тільки множину утворюють групу pluralia tantum: Карпати, штани, ножиці.

В діалектах української мови та в архаїчній мові збереглася двоїна: руці, нозі.

Рід [ред.]

В українській мові всі іменники, що мають однину, належать до одного з чотирьох родів: чоловічого, жіночого, середнього або спільного.Рід іменника не змінюється на відміну від роду інших частин мови: прикметників, займенників, числівників.

Відмінок [ред.]

В українській мові іменник має сім відмінків. Відмінювання іменників служить для встановлення функції іменника в реченні й здійснюється за допомогою зміни закінчень та прийменників. Відмінювання характерне також для інших флексичних мов, хоча кількість відмінків у різних мовах може бути різною.

Відміна [ред.]

В українській мові всі іменники належать до однієї з чотирьох відмін — груп іменників із спільними правилами утворення відмінків.

Синтаксичні функції іменника [ред.]

 

У реченні іменник може виконувати функції підмета, додатка, іменної частини присудка, неузгодженого означення та обставини.

Функція Приклад

Підмет Споконвіку Прометея там орел карає...

Додаток Споконвіку Прометея там орел карає...

Іменна частина присудка Я — син народу, що вгору йде...

Неузгоджене означення   Я — син народу, що вгору йде...

Обставина  ... а попід горою козаки йдуть.

Словотвірна парадигма може інтерпретуватися і як сукупність словотвірних моделей, що реалізують регулярні словотвірні відно-шення. Наприклад, «дія» – «опредметнена дія»: вести – ведення – ве-діння; вести – виводити – вивід – 1. Дія за значенням вивести і вивестися. 2. заст. Переселення кріпаків, селян в інший маєток або на інші землі (опредметнена дія). 3. Те саме, що виводок (значення недорослості). 4. Комин до димаря на даху (локатив з акцентуванням дії). 5. тех. Дріт, пристрій, який виходить звідки-небудь або який виводить що-небудь назовні (значення інструменталя) [7, с. 88].

Вивчення дериваційних мікросистем, що ґрунтуються на части-номовній спільності твірних основ, дозволяє здійснити комплексний аналіз дериватів, об’єднаних спільністю частини мови твірних слів. Такий підхід до вивчення словотвірної морфонології вимагає вве-дення поняття словотвірної парадигми. На думку В.Ґрещука, розбіж-ності у визначенні парадигми в словотворі зумовлені вибором різних основ ідентифікації похідних як членів одного парадигматичного ряду (тотожність твірної основи, словотворчого форманта, кореневої морфеми, одиниці плану змісту – словотвірного значення, слово-твірної категорії) [2, с. 26]. Таким чином, виділення словотвірної па-радигми дає можливість поділити похідні на зони з огляду на на-лежність їх до певної частини мови.

В українській мові словотвірну парадигму віддієслівних імен-ників із значенням опредметненої дії формують питомі суфікси -н′/j/-, -ен′/j/-, -ін′/j/-, -т′/j/-, -Ø-, -к-, -овк-, -іт-, -от-, -б-/ -об-, -т-/-тв-, -н′-, -нин-, -ок-, -ощ- та суфікси іншомовного походження -аціj-, -іj-, -аж, -ур-, -ад-: навчання, дослідження, володіння, відчуття, прогін, обробка, розшифровка, гуркіт, дільба, турбота, гуркотня, грюка-нина, стрибок, радощі; централізація, дискусія, пілотаж, коректура, блокада.

Лінійні перетворення дієслівної основи, крім усічення, часто поєднуються з чергуванням. Аналізуючи формальні модифікації мор-фем, необхідно розрізняти альтернації, що мають як парадиг-матичний (варіанти морфем), так і синтагматичний (сполучуваність морфем) аспект, а усічення належить до морфонології слова, що ви-ступає засобом організації морфемної послідовності (синтагматичний аспект) в межах основи мотивованого слова. Дослідниця С. Толстая зазначає, що лінійні перетворення в більшій мірі, ніж чергування, залежать від граматики і перш за все від установлення відношень похідності між словами і способу морфемного членування [11, с. 70].

Вивчення лінійних перетворень дієслівної основи дає мож-ливість вивчити механізм взаємопристосування мотивуючої основи і дериваційного засобу, для яких властиві різні морфонологічні засоби, оскільки дієслівна основа має вокалічний і консонантний різновиди.

Об’єктом словотвірної морфонології є морфонологічні зміни мовних одиниць (кореневих і суфіксальних морфем). Найпродук-тивнішими для віддієслівних іменників сучасної української лі-тературної мови є вокалічні альтернації в корені і консонантні на морфемному шві.

Професор В. Горпинич зазначає, що морфонологічним стає те чергування, яке зумовлене граматичною позицією, виникає в процесі формо- і словотворення і виконує морфотактичну функцію [1, с. 198].

Якщо морфонологія вивчає закономірності варіювання фонем-ного складу морфеми, яка поєднується з іншими морфемами, то такі закономірності можуть бути об’єктом вивчення словотвірної пара-дигматики морфем.

Морфонологічні альтернації, крім внутрішньої флексії, не вира-жають граматичного значення, а лише супроводжують власне грама-тичні морфеми, тому їх функції визначають як допоміжні. Це визна-чення справедливе, якщо мати на увазі граматичну семантику. Чергу-вання виконують граматичні функції, які лежать у структурній ор-ганізації морфології. На думку В. Смиренського, якщо при словозміні морфонологічні засоби класифікують зразки парадигм, то в дерива-тології вони відіграють аналогічну роль в оформленні словотвірних моделей одного і того ж словотвірного типу, що відрізняється, як ві-домо, єдиним формантом з єдиним загальним значенням [9, c. 170].

Характерно, що в небагатьох давніх коренях відбуваються комплексні вокалічні альтернації: {е//о//і}: брести – бродити – брід, вивести – виводити – вивід, везти – возити – віз; {Ø//и//і//о}: вибра-ти – вибирати – вибір, виборець, збирати – збір, зборище; {Ø//о//і}: вигнати – вигонити – вигін, {Ø//а//і}: помогти – помагати – поміч.

Також мають місце чергування змішаного типу у супроводі кон-сонантних фонем: {и//іj//оj}: бити – бій – боїще; {а//ин//и//ен}: жати – пожинати – жнива – жнець, женці.

Альтернант сигналізує певні ознаки (морфонологічні, морфо-логічні, семантичні, синтаксичні) морфеми, з якою він взаємодіє. Оскільки будь-яка модифікація фонемної структури морфеми відбу-вається в певних граматичних умовах, у відповідній морфонологічній позиції, морфемний (граматичний) контекст, що обумовлює цю моди-фікацію, сигналізує певні граматичні ознаки самої морфонеми.

25)Прикме́тник — самостійна частина мови, що виражає ознаку предмета, граматично виявлену в категоріях роду, числа і відмінка та відповідає на питання який? яка? яке? які? чий? чия? чиє? чиї?

Наприклад: сміливий, щаслива, зелене, Васине, батькова, братове.

Поняття якості в прикметнику може бути виражене безпосередньо через відношення до інших предметів, або через відношення до особи чи істоти.

Прикметники за значенням поділяються на такі розряди:

якісні, що виражають ознаки предметів безпосередньо власним лексичним значенням: сумна пісня, яскрава особистість

відносні, що позначають ознаку предмета не безпосередньо, а через відношення його до іншого предмета, явища, дій: вступний тест, прикордонний пост;

присвійні, що виражають належність предмета певній істоті: материн рушник, Мартин зошит.

Вживаючись у переносному значенні, відносні та присвійні прикметники можуть переходити в розряд якісних. Наприклад:

золотий ланцюжок (відносний) — золота душа (якісний);

срібний перстень (відносний) — срібний голос (якісний);

лебединий пух (присвійний) — лебедина пісня (якісний);

зміїна отрута (присвійний) — зміїний характер (якісний).

Зміст [показати]

Ступенювання прикметників [ред.]

 

Оскільки якісні прикметники виражають ознаки, що можуть виявлятися більшою чи меншою мірою, вони мають ступені порівняння: вищий і найвищий. Кожен зі ступенів має дві форми: просту і складену.

Вищий ступінь порівняння вказує, що в одному предметі ознака виявляється більшою мірою, ніж в іншому.

Проста форма вищого ступеня порівняння утворюється за допомогою суфіксів -іш, -ш:

добрий — добр-іш-ий, милий — мил-іш-ий,

довгий — дов-ш-ий, міцний — міцн-іш-ий.

У деяких прикметниках при цьому можуть випадати суфікси -к-,-ок-,-ек-:

тон-к-ий — тон-ш-ий,

глибо-к-ий — глиб-ш-ий,

дале-к-ий — даль-ш-ий.

При додаванні суфікса -ш- можуть виникати звукові сполуки, які на письмі позначаються буквами жч і щ. Буква щ пишеться у прикметниках: вищий, товщий (товстіший), кращий. Буквосполучення жч пишеться у прикметниках: ближчий, важчий, вужчий, дорожчий, дужчий, нижчий, тяжчий.

Складена форма вищого ступеня порівняння утворюється за допомогою додавання до прикметника слів більш, менш:

яскравий — більш яскравий, швидкий — менш швидкий.

Найвищий ступінь порівняння вказує, що ознака виявляється найбільшою мірою.

Проста форма найвищого ступеня порівняння утворюється за допомогою додавання до прикметника вищого ступеня префікса най-: дорожчий — най-дорожчий, міцніший — най-міцніший. Значення найвищого ступеня порівняння можна посилити префіксами як-, що-: як-найдорожчий, що-найменший.

Складена форма найвищого ступеня порівняння утворюється за допомогою додавання до прикметника слів найбільш, найменш, а також додаванням до прикметника вищого ступеня слів від усіх (за всіх), над усе: тривожний — найбільш тривожний, тривожніший над усе.

Утворення присвійних прикметників [ред.]

 

Присвійні прикметники утворюються від назв людей і тварин. Від іменників 1-ої відміни — назв людей — присвійні прикметники творяться за допомогою суфікса -ин, причому кінцеві приголосні твірної основи [г], [к], [х] чергуються з [ж], [ч], [ш]: сестра — сестр-ин, баба — баб-ин, Ольга — Ольж-ин, тітка — тітч-ин, Солоха — Солош-ин. Якщо твірна основа закінчується на [j], маємо суфікс -ін (на письмі -їн): Лідія — Ліді-їн, Євдокія — Євдокі-їн.

Від іменників 2-ої відміни присвійні прикметники творяться за допомогою суфікса -ів (-їв), який чергується з -ов, -ев (-єв):

якщо прикметник утворено від іменника твердої групи, то відбувається чергування -ів/-ов: дядько — дядьк-ів, дядьк-ов-ого;

якщо прикметник утворено від іменника м'якої чи мішаної групи, то відбувається чергування -ів (-їв)/ —ев (-єв): Андрій — Андрі-їв, Андрі-єв-ого; лікар — лікар-ів, лікар-ев-ого.

Від назв тварин прикметники із значенням присвійності утворюються за допомогою суфіксів -ин, -ін (на письмі -їн): бджол-ин-ий, пташ-ин-ий, орл-ин-ий, змі-їн-ий, солов'-їн-ий; чи суфіксів -ач, -яч: соб-ач-ий, кач-ач-ий, тел-яч-ий, свин-яч-ий. Іноді такі прикметники утворюються шляхом зміни кінцевого приголосного твірної основи та додаванням закінчення -ий: вовчий, овечий.

Повна та коротка форми прикметників [ред.]

 

Більшість прикметників української мови функціонує у повній (змінній) формі, і лише незначна кількість прикметників чоловічого роду поряд із загальновживаною повною має коротку (незмінну) форму: ясен, дрібен, зелен, повен, славен, красен, винен, потрібен, певен, годен, ладен, рад та ін. Прикметники у короткій формі мають нульове закінчення.

Повні форми прикметників існують у двох різновидах:

стягненій і

нестягненій формах.

Нестягнені форми прикметників (лише жіночого і середнього роду) можливі у називному та знахідному відмінках однини і множини: гарная, гарнеє, гарнії; синяя, синєє, синії. Вони здебільшого трапляються в народній творчості та поезії.

Стягнені форми є загальновживаними : гарна, гарне, гарні; синя, синє, сині. Стягнені і нестягнені форми прикметників жіночого і середнього роду відрізняються закінченнями: у нестягненій формі -ая, (-яя), -еє (-єє), -ії (-її); у стягненій — -а(я), -е(-є), -і(-ї).

Способи творення прикметників [ред.]

 

Префіксальним способом прикметники утворюються від:

а) прикметників: сильний — пресильний; високий — невисокий;

б) іменників (із прийменником без): без меж — безмежний; без крил — безкрилий.

Суфіксальним способом прикметники утворюються від:

а) іменників: сон — сонний; книга — книжний, книжковий;

б) прикметників: білий — біленький, білесенький, білісінький, білуватий; тісний — тіснуватий;

в) дієслів: гнути — гнучкий; брати — беручкий; пекти — пекучий;

г) прислівників: тут — тутешній; вчора — вчорашній.

Префіксально-суфіксальним способом прикметники утворюються від іменників: без талану — безталанний; при школі — пришкільний.

Основоскладанням утворюються прикметники від:

а) двох прикметників: кислий і солодкий — кисло-солодкий; світлий і синій — світло-синій;

б) сполучення іменника і прикметника або числівника: довгі ноги — довгоногий; сільське господарство — сільськогосподарський.

Складносуфіксальним способом (складанням основ з додаванням суфікса) утворюються прикметники від словосполучень: п'ятнадцять років — п'ятнадцятирічний, десять поверхів — десятиповерховий, лівий бік — лівобічний.

26)Числ́івник — самостійна частина мови, яка позначає кількість предметів або їхній порядок при лічбі і відповідає на питання скільки? котрий?

Числівники за значенням поділяються на кількісні та порядкові. Кількісні бувають збірні, дробові, неозначено кількісні і власне кількісні.

Українські числівники змінюються за родами, числами та відмінками.

За значенням і граматичними ознаками числівники поділяються на кількісні та порядкові. Кількісні числівники означають одне число або кількість і відповідають на питання скільки? (три, одинадцять, тридцять чотири, семеро, три восьмих). Порядкові числівники означають порядок предметів при лічбі і відповідають на питання котрий? котра? котре? котрі? (третій, одинадцята, тридцять четверте, двадцяті).

В українській мові [ред.]

 

Числівник у давньоукраїнській мові був семантичною (назви чисел), а не граматичною категорією. Граматично слова один, два, три й чотири були прикметниками, що відмінялися за родами й відмінками (а один також у числі) і сполучалися з іменником у однині (один), двоїні (два, також оба) або множині (три, чотири). Дальші назви були іменниками, що відмінялися лише у відмінках і керували родовим відмінком іменника (п'ять слуг, п'яти слуг). Простий числівник має один корінь. Складний числівник має два корені. Складений числівник складається з кількох слів.

Унаслідок занепаду двоїни, з 15-16 ст. форми множини стали вживатися також при числівнику два (але зі старим наголосом двоїни; два бр́ати), а під впливом конструкцій з два — чотири узгодження поширилося також на вищі назви чисел, але тільки тоді, коли назва числівника була в непрямому відмінку (сучасне п'ять слуг, але п'яти слугам). Це викликало також морфологічне вирівнювання і поруч форм давального-місцевого-родового типу п'яти за зразком трьом-двом тощо постали форми типу п'ятьом, п'ятьох (з 16 ст.).

В орудному відмінку нова форма типу п'ятьма (замість старої пятью) стала єдиною можливою. Унаслідок цих змін, властивих тільки назвам чисел, витворилася для таких слів окрема система відмінювання і синтаксичних зв'язків, що дає можливість говорити про числівник як окрему частину мови. Але ці процеси не закінчені, і такі слова, як тисяча або мільйон і далі зберігають властивості іменника. Збірні числівники втратили окрему відміну (двоє — родовий двох тощо). Порядкові числівники не відрізняються від прикметників (перший, третій….).

Загальна граматична характеристика числівника

 

Числівником називається частина мови, яка позначає кількість предметів або їх порядок при лічбі і відповідає на питання скільки? котрий?

 

За значенням і граматичними ознаками числівники поділяються на кількісні і порядкові.

 

Кількісними називаються числівники, котрі позначають кількість предметів і відповідають на питання скільки? Серед них виділяють власне кількісні (два, п'ять, вісімнадцять, тридцять шість); дробові (чотири восьмих, сім цілих три десятих); збірні (троє,десятеро); неозначено-кількісні (кілька, багато, чимало).

Кількісні числівники змінюються за відмінками, але не мають граматичних ознак роду і числа. Виняток становлять числівники один (одна, одне,-о), одні; два, дві; обидва, обидві; півтора, півтори.

Порядковими називаються числівники, які позначають порядок предметів при лічбі і відповідають на питання котрий? котра? котре? котрі?: перший, перша, перше, перші; одинадцятий, одинадцята, одинадцяте, одинадцяті.

Порядкові числівники, подібно до прикметників, змінюються за родами, числами і відмінками.

У реченні числівники можуть бути різними членами речення: І один у полі воїн (підмет); Семеро одного не ждуть (підмет, додаток); Одна ластівка весни не робить (означення). Якщо кількісний числівник поєднується з іменником, то разом із ним входить до складу підмета, присудка, додатка, означення, обставини: На румунському боці три пари волів тягло канатом проти води здорове червоне судно; Два ведмеді в однім барлозі живуть; Море буває трьох сортів: тихе море, хвильове море й бур'яне море...; Басейн Дніпра має площу п'ятсот чотири тисячі квадратних кілометрів.

 

За будовою числівники поділяються на прості, складні і складені:

 

Простими називаються числівники, що мають один корінь: один, три, сто, перший, третій, сьомий; двоє, мало, багато;

Складними називаються числівники, що у своєму складі мають два корені: одинадцять, дев'ятнадцять, двадцять, двісті, триста, одинадцятеро, двадцятеро, кількадесят, кількасот;

Складеними називаються числівники, які містять в собі два і більше простих чи складених числівників: (двадцять чотири, тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятий).

 

 

Bідмінювання числівників

 

Виділяють декілька типів відмінювання кількісних числівників:

 

1. Відмінювання числівника один, (одна, одне (-о), одні). Цей числівник відмінюється як займенник той (та, те, ті).

 

відм.    Однина Множина

чол.р.  жін.р.  сер.р.

Н. один    одн-а   одн-е   одн-і

Р. одн-ого одн-ої/-ієї   одн-ого одн-их

Д. одн-ому одн-ій одн-ому одн-им

З. один/-ого   одн-у   одн-е   одн-і/их

О. одн-им одн-ою/-ією одн-им одн-ими

М. одн-ому/-ім одн-ій одн-ому/-ім одн-их

2. Відмінювання числівників два, три, чотири. Числівник два у називному і знахідному відмінках змінюється за родами (чол. і середн.р. - два, жін.дві).

 

відм.    Зразок

Н. дв-а дв-і тр-и чотир-и

Р. дв-ох   дв-ох   трь-ох  чотирь-ох

Д. дв-ом  дв-ом  трь-ом чотирь-ом

З. дв-а (дв-ох) дв-і тр-и (трь-ох) чотир-и (чотирь-ох)

О. дв-ома дв-ома трь-ома чотир-ма

М. (на) дв-ох    (на) дв-ох    (на) трь-ох  (на) чотирь-ох

3. Відмінювання числівників від п'яти до десяти та числівників на -дцять і -десят:

 

відм.    Зразок

Н. шість   дванадцять п'ятдесят

Р. шест-и (шість-ох) дванадцят-и (-ох) п'ятдесят-и (-ох)

Д. шест-и (шість-ом) дванадцят-и (-ом) п'ятдесят-и (-ом)

З. шість (шість-ох)  дванадцять п'ятдесят (-ох)

О. шість-ма (шість-ома) дванадцять-ма (-ома) п'ятдесять-ма (-ома)

М. (на) шест-и (шість-ох) (на) дванадцят-и (-ох) (на) п'ятдесят-и (-ох)

4. Відмінювання числівників сорок, дев'яносто, сто. Ці числівники мають лише дві неоднакові відмінкові форми:

 

Н., Зн.  сорок  дев'яност-о ст-о

Р., Д., Ор., М. сорок-а дев'яност-а ст-а

5. Відмінювання числівників двісті - чотириста та числівників на -сот:

 

відм.    Зразок

Н. двіст-і  трист-а п'ятсот

Р. двохсот трьохсот п'ятисот

Д. двомст-ам  трьомст-ам п'ятист-ам

З. двіст-і  трист-а п'ятсот

О. двомаст-ами трьомаст-ами п'ятьмаст-ами

М. (на) двохст-ах (на) трьохст-ах    (на) п'ятист-ах

6. Числівники тисяча, мільйон, мільярд, нуль відмінюються як іменники, що належать до відповідних відмін.

 

7. Відмінювання збірних числівників у непрямих відмінках збігається з відмінюванням відповідних кількісних числівників, але тільки з їх вторинними формами: п'ятеро - п'ятьох, п'ятьом, п'ятеро, п'ятьома, (на) п'ятьох.

 

8. При відмінюванні дробових числівників перша частина змінюється як кількісний числівник, а друга - як порядковий.

 

9. У складених кількісних числівників відмінюються всі складові частини: двісті тридцять шість - двохсот тридцяти шести.

 

10. У складених порядкових числівників відмінюється лише останній компонент: двісті тридцять шостий - двісті тридцять шостого.

27)Займенник — частина мови, яка замінює іменник у реченні. Вказує на предмети, ознаки, кількість, але не називає їх. Займенники подібно до іменників, прикметників і числівників, відповідають на питання хто? що? який? чий? скільки?.

Наприклад: ти, ніщо, жодний, мій, той, усякий, стільки.

Займенник в українській мові — повнозначна змінна частина мови. Відповідає на питання хто? що? скільки? який? чий? котрий? За значенням і граматичними ознаками займенники в українській мові поділяються на три групи:

ті, що співвідносяться з іменниками (я, ти, вона, дехто, абищо, і т. д.)

ті, що співвідносяться з прикметниками (твій, ваш, чийсь, нічий, і т. д.)

ті, що співвідносяться з числівниками (скільки, стільки, казна-скільки, ніскільки і т. д.)

Розряди займенників за значенням:

особові (я(ми), ти(ви), він/вона/воно(вони))

зворотний (себе)

вказівні (той, цей). Близькі за значенням до такого поняття як Артикль.

означальні (весь, всякий, кожен, жоден, інший)

питальні (хто? що? котрий? чий?)

відносні (хто, що, який, чий, котрий, скільки)

неозначені (деякий, абихто, що-небудь, дехто )

заперечні (ніхто, ніщо, ніякий)

присвійні (свій, мій, наш, його, її, їхній)

Займенник лише вказує на предмети, ознаки та кількість, але не називає їх. Наприклад, у реченні Він нічого не міг думати, а тільки глибоко, всім серцем і всіма нервами своїми почував: треба їх рятувати/ (І. Франко) є тільки вказівки на якісь особи чи предмети, але їх не названо. Значення займенників стає зрозумілим тільки тоді, коли ми сприймаємо їх у контексті. У наведеному реченні йдеться про героїв повісті І. Франка «Борислав сміється» — Бенедя Синицю (він) і робітників (їх).

Займенник не має свого постійного лексичного значення (сигніфіката). Він щоразу залежно від мовної ситуації, певною мірою пристосовуючи свою граматичну форму до тих слів, замість яких його вжито, вказує на інші явища, наповнюється іншим змістом.

Займенники в мові вживаються передусім для того, щоб уникнути повторення тих самих слів. При цьому форму займенника треба узгоджувати з родом і числом іменника, замість якого цей займенник ужито:

Студентство виявляє дедалі більшу громадську активність. Воно об'єднується. Його цікавить політичне життя країни.

Студенти виявляють дедалі більшу громадську активність. Вони об'єднуються. Їх цікавить політичне життя країни.

Але не можна допускати, щоб займенник у реченні чи тексті співвідносився водночас із різними словами, як у реченні / піснею сонце віта тракторист, що рідною лине землею. Тут не зрозуміло, хто лине: пісня, сонце чи тракторист?

Правильно вжиті займенники, крім того, пов'язують речення між собою в один суцільний текст. Це видно хоч би з такого уривка:

Павло Григорович все своє життя був надзвичайно уважним до творчості молодих. Допомагав їм — для нього свята справа. Проте він же наголошував на самостійному, повсякденному дерзанні. «Старші письменники мусять вам допомагати — це правда, — писав він в той же, 1940 рік до учениці Марії Більчич. — Але не вся надія на них, ні, надія в самих вас, початкуючих, у вашій рішучості, самодисципліні…» (О. Ющенко).

Тут назву особи-діяча (Павло Григорович) вжито тільки в першому реченні. Далі її тотожність позначається займенником він, нього, і ми сприймаємо цей займенник як еквівалент назви саме Павло Григорович, а не будь-якої іншої. Предмет, на який спрямована увага особи-діяча, конкретно названо теж лише в першому реченні — молодих, а далі на цей предмет вказують уже займенники їм, вам, вас, вашій. Займенники, таким чином, прив'язують увесь подальший текст до першого речення, без якого текст був би незрозумілим.

Особові займенники

 

Особові займенники вказують на осіб, інших істот, предмети, явища і поняття (я, ти, він, вона, воно, ми, ви, вони). Особові займенники змінюються за числами і відмінками; займенник він змінюється також за родами. Особовий займенник я вказує на розповідача (я це повинен сказати).

Займенник ти вказує на особу, до якої звертається розповідач (а ти не брав моїх зошитів?)

Займенник ми вказує на те, що розповідач об'єднує себе ще з кимось, напр., розповідає про себе і своїх друзів чи знайомих (ми вчора були у лісі).

Займенник ви вказує на осіб, до яких звертається розповідач (ви хіба про це не чули?).

Займенники він, вона, воно вказують на особу, яка не бере участі в розмові або на предмет, про який іде мова (вона добре підготувалася до уроку; воно було дуже смачне).

Займенник вони вказує на деяку кількість осіб, що також не беруть участі у розмові або на предмети, про які розповідає оповідач (вони довго ще будуть над цим думати; вони зовсім не коштовні).

Займенник він співвідноситься з іменниками чоловічого роду, вона — з іменниками жіночого роду, воно — з іменниками середнього роду, займенник вони співвідноситься з іменниками всіх чотирьох родів у множині (він піднявся; вона підійшла; воно стрибнуло; всі вони — гарні люди).

Прономіналізація (від лат. pronomen — займенник) — перехід інших частин мови в займенники, тобто набуття вказівної (дейктичної) функції займенника.

Прономіналізуються:

іменники: ліс, море, хмари (у значенні багато). Н-д: У класі ліс рук, море сліз, хмари комарів.

числівники: один (у значеннях якийсь, сам). Н-д: Один чоловік розповідав. В кіно був один.

прикметники: цілий, певний, останній (у значеннях весь, якась, іншу, цей, той). Н-д: цілий день, певна кількість'

28)Дієсло́во — самостійна частина мови, що вказує на дію або стан предмета і відповідає на питання «що робити?», «що зробити?».

Зміст [показати]

Українська мова [ред.]

 

В українській мові дієслово має 5 типових форм. Ці форми можна розпізнати за характерними закінченнями:

неозначена форма (інфінітив): писа-ти, говори-ти, літа-ти, гримі-ти, мерзну-ти, дивува-ти;

Особова форми: (він) пиш-е, писа-в-Ø, напиш-е, буде + писа-ти, писати-ме, писа-в-Ø + би, хай + пиш-е;

дієприкметник: пожовті-л-ий, посиві-л-ий; писа-н-ий, підписа-н-ий; залюбл-ен-ий, бач-ен-ий; вими-т-ий, коло-т-ий; активні дієприкметники (пишучий) українській мові не притаманні, цю функцію виконують описові конструкції — що (або який) пише.

безособова на -но/-то: написа-но, зробле-но,прожи-то, випи-то;

дієприслівник: пиш-учи, любл-ячи, підписа-вши, полюби-вши.

Дієслівні форми — це однокореневі слова з різними граматичними ознаками. Взявши інфінітив за вихідну форму, можна за певними правилами утворити всі інші типи форм. Дієслівні форми мають відмінні та спільні ознаки.

Відмінні ознаки визначаються:

за типом питання;

за характером змінюваності;

за роллю в реченні.

Дієслівні форми описуються в таблиці

Форма дієслова    На яке питання відповідає Як змінюється      Яким членом речення виступає

інфінітив   що робити? що зробити? незмінювана форма будь-яким

особова     що роблю? що робив? що робитиму? що робив би? що робимо?     за способами, часами, особами, числами, родами     присудком

дієприкметник      який(а, е, і)? за родами, відмінками, числами присудком, означенням

безособова (форми на -но/-то)  що зроблено?       незмінювані, тільки доконаний вид       присудком

дієприслівник       що роблячи? що зробивши?       незмінювані обставиною

Спільними ознаками для всіх типів дієслівних форм є такі:

а) вид — недоконаний та доконаний, що встановлюється питаннями:

що робити? — недоконаний вид, який виражає незавершену дію: співати, відвідувати, переконувати

що зробити? — доконаний вид, який виражає завершену дію: заспівати, відвідати, переконати

Наприклад, дієприслівники на -учи (ючи), -ачи (ячи) творяться від основ недоконаного виду; а дієприслівники на -вши (ши) — від основ доконаного виду.

б) перехідність/неперехідність, що встановлюється за наявністю або відсутністю при дієслові прямого додатка:

готувати     кого — що? відповіді (питання, страви)

готує кого — що? відповіді (питання, страви)

заготовлено кого — що? відповіді (питання, страви)

готуючи     кого — що? відповіді (питання, страви)

не готувати кого — чого? відповідей (питань, страв)

не готує     кого — чого? відповідей (питань, страв)

не заготовлено     кого — чого? відповідей (питань, страв)

не готуючи кого — чого? відповідей (питань, страв)

Це приклади форм зі значенням перехідності.

Дієслівні форми: іти, спав, побіжить, засміється, сумуючи, є неперехідними, оскільки від них не можна поставити питань до іменника/займенника кого — що?, кого — чого?, отже, вони не мають при собі в реченні прямих додатків.

Значення перехідності/неперехідності виражає спрямованість/неспрямованість дії на якийсь об'єкт. Перехідність/неперехідність у формах інфінітива є важливою умовою правила творення дієприкметників.

в) роль присудка в реченні — для переважної більшості дієслівних форм.

Дієвідмінювання [ред.]

 

Зміна дієслів за способами, часами і числами називається дієвідмінюванням.

До І дієвідміни належать дієслова, які у 3-і особі множини мають закінчення -уть, -ють, до ІІ — з закінченням -ать, -ять. При дієвідмінювані дієслів можливе чергування приголосних. Дієслово бути у всіх особових формах однини і множини має одну форму — є.

Часи дієслів [ред.]

 

В українській мові є три часи дієслова: теперішній, минулий і майбутній.

Теперішній час означає дію, яка відбувається постійно або в момент мовлення. Дієслова у теперішньому часі завжди недоконаного виду і змінюються за особами й числами.

Минулий час означає дію, яка відбувалася або відбувалася до моменту мовлення про неї. Дієслова минулого часу можуть бути і недоконаного і доконаного виду. Минулий час змінюється за родами і числами.

Майбутній час означає дію, яка відбувається після мовлення про неї. Майбутній час має три форми: просту доконаного виду (посаджу, зберу), просту недоконаного виду (садитиму, збиратиму) та складену недоконаного виду (буду садити, буду збирати).

Дієслова майбутнього часу змінюються за особами і числами.

Безособовими називаються дієслова, що означають дію (або стан), яка реалізується сама по собі, незалежно від діяча (особи чи предмета).

Н-д: вечоріє, смеркає, підмерзає, розвидняється, щастить.

Безособові дієслова означають:

явища природи (розвидняється, підмерзає, світає);

стихійні явища (замело, занесло, висушило, залило);

фізичний стан людини або її відчуття (нудить, трусить);

психічний стан людини (гнітить, хочеться, не віриться);

буття, існування, стан або нестачу їх (минулося, не стало);

випадковість явища, незалежність його від особи (щастить, таланить).

Способи дієслів [ред.]

 

В українській мові розрізняють три способи дієслів: дійсний, умовний і наказовий.

Дійсний спосіб означає реальну дію, тобто таку, яка відбулася чи відбувалася, відбувається чи відбудеться. Н-д: пожовтіла картопля. Жовте листя так легко летить повз вікно.

Дієслова дійсного способу можуть вживатися із заперечною часткою не: Не гріє сонце на чужині.

Дієслова дійсного способу змінюються за часами, а в теперішньому і майбутньому часі — за особами.

Умовний спосіб означає дію бажану або можливу за певних умов: Хотіла б я піснею стати у свою хвилину ясну.

Дієслова умовного способу утворюються від дієслів минулого часу за допомогою частки б і би.

Дієслова умовного способу не мають часу і особи, а змінюються за родами і числами.

Наказовий спосіб дієслова через наказ, прохання, побажання, заклик, пораду виражає спонукання до дії. Дія реально ще не існує і не існувала, але той, хто говорить, сподівається що вона повинна відбутися: Грай же, море, мовчіть, гори, Гуляй, буйний, полем! Плачте, діти козацькії, — Така ваша доля!

Дієслова наказового способу не мають форм часу, але вони змінюються за особами в однині і множині. В однині вони мають форму 2-ї особи, а в множині — 1-ї і 2-ї.

Спеціальної форми 3-ї особи наказовий спосіб не має. Якщо треба передати наказ у 3-їй особі, то вживаються частки хай, нехай і форма 3-ї особи дійсного способу: Хай не зітруться підкови, хай не підіб'ються ваші коні (Гонч).

Види дієслів [ред.]

 

Вид — одна з найважливіших ознак дієслова. Дієслова можуть означати дію завершену і незавершену. Залежно від цього вони поділяються на дієслова недоконаного і доконаного виду. Дієслова недоконаного виду означають незавершену дію і відповідають на питання що робити? що робив? що роблю? що буду робити? Дієслова доконаного виду означають дію завершену і відповідають на питання що зробити? що зробив? що зроблю?

Дієслову даного виду переважно відповідає дієслово іншого виду. Лексичне значення таких дієслів на має змінюватися: іти — прийти, шити — пошити. Такі дієслова утворюють видові пари.

Доконаний вид дієслова утворюється від недоконаного виду за допомогою:

а) префіксів: казати — сказати, рости — вирости;

б) суфіксів: стукати — стукнути, записувати — записати;

в) чергування звуків: сидіти — сісти, замітати — замести; сказати — скочити;

г) наголосу: виміряти — виміряти, розкидати — розкидати;

д) різних основ: брати — взяти; ловити — піймати.

Лише доконаний вид мають дієслова: розговоритися, наговоритися, розгомонітися, розгніватися, роздратуватися, надуматися, натерпітися, надивитися, насміятися, напрацюватися.

Лише недоконаний вид мають дієслова: гордувати, грабувати, бродити, літати, володіти, зимувати, лихоманити, тріумфувати, намагатися, прагнути, марити, потребувати, зорити, імпонувати.

Окремі дієслова поєднують у собі значення як доконаного, так і недоконаного виду. До них належать дієслова з суфіксом — ува; переважно іншомовного походження: гарантувати, організувати, телеграфувати, наслідувати, воєнізувати, а також веліти, женити.

Дієвідмінювання дієслів [ред.]

 

Зміна дієслів за способами часами і числами називається дієвідмінюванням. До І дієвідміни належать дієслова, які у 3-і особі множини мають закінчення — уть, — ють, до ІІ — з закінченням — ать, — ять. При дієвідмінювані дієслів можливе чергування приголосних. Дієслово бути у всіх особових формах однини і множини має одну форм

 

Категорія способу

 

Категорія способу — це граматична категорія, що виражає відношення дії до дійсності, встановлюване тим, хто говорить. Категорія способу містить форми дійсного способу, наказового і умовного.

 

Дійсний спосіб. Дієслова дійсного способу означають реальні дії, які відбуваються чи відбувалися, або ірреальні, які відбуватимуться в майбутньому і не мають модального значення: «Цілий загін зупинився біля цього озера, дехто промивав рани, дехто хотів напитися, коні стиха іржали» (Ю. Яновський); «А йому байдуже; сяде собі, заспіває: "Ой не шуми, луже!» (Т. Шевченко).

 

Категорія дійсного способу тісно пов'язана з категорією часу, вона існує тільки в його формах: у теперішньому й майбутньому часі — в особових, у минулому — в родових.

 

Наказовий спосіб виражає наказ, заклик, прохання, спонукання до виконання якоїсь дії: «Любіть Вітчизну, єдину у світі» (П. Тичина); «Ростіть, ростіть, огірочки, в чотири листочки» (нар. пісня); «Розвернися ж на всі боки, ниво-десятино, та посійся не словами, а розумом, ниво» (Т.Шевченко). Ці модальні відтінки передаються в усному мовленні інтонацією.

 

Дієслова наказового способу не мають категорії часу, але мають категорію особи: 2-гу особу однини, 1-шу й 2-гу особу множини — прості форми; 1-шу й 3-тю особу однини, 3-тю особу множини — описові форми. Творяться прості особові форми наказового способу від основ теперішнього часу. Залежно від характеру основи теперішнього часу ці форми наказового способу можуть бути трьох видів:

 

1. Форми наказового способу, які в 2-й особі однини закінчуються на -й. Вони збігаються з основою теперішнього часу: чита(й-у)ть — читай, ши(й-у)ть — ший, співа(й-у)ть — співай, б(й-у)ть— бий, ми(й-у)ть — мий.

 

2. Форми наказового способу, які в 2-й особі однини мають закінчення -и. Вони творяться від основи теперішнього часу на приголосний. Це буває тоді, коли: а) основа теперішнього часу ненаголошена (нес-уть — неси, бер-уть— бери, береж-уть — бережи) і б) основа теперішнього часу закінчується збігом двох приголосних (стисн-уть — стисни, притягн-уть — притягни).

 

3. Усі інші дієслова наказового способу, утворені від основ теперішнього часу на приголосний, у 2-й особі однини мають чисту основу: сяд-уть — сядь, вір-ять — вір, клич-уть — клич, сипл-ють — сип.

 

Форми 1-ї і 2-ї особи множини дієслів наказового способу закінчуються на -імо (-ім), -іть (-іте): ходімо, сядьмо, несіть, беріте.

 

Деякі безпрефіксні дієслова наказового способу з флексією -и в 2-й особі однини у співвідносних префіксальних формах мають чисту основу. Пор.: вези — привозь, неси — принось, мовчи — замовч, держи — подерж. Такі префіксальні форми властиві переважно розмовному стилю.

 

Дієслово їсти має такі прості форми наказового способу: їж, їжмо, їжте.

 

Описові форми 1-ї та 3-ї особи однини і 3-ї особи множини творяться від дієслів 1-ї та 3-ї особи однини й 3-ї особи множини теперішнього або доконаного майбутнього часу за допомогою частки хай (нехай): хай побачу, хай побачить, хай побачать.

 

Таким чином, утворюється парадигма наказового способу, в якій 2-га особа однини, 1-ша й 2-га особа множини творяться синтетично, а 1-ша й 3-тя особа однини і 3-тя особа множини — аналітично:

 

Однина

1-ша особа  хай (нехай) побачу, зроблю, напишу

2-га особа   побач, зроби, напиши

3-тя особа  хай (нехай) побачить, зробить, напише

 

Множина

1-ша особа  побачмо, зробімо (-м), напишімо (-и)

2-га особа   побачте, зробіть, напишіть

3-тя особа  (нехай) побачать, зроблять, напишуть.

 

Як правило, всі особові форми наказового способу вживаються в нейтральному значенні. Модальне значення наказового способу по-різному виявляється в дієсловах недоконаного й доконаного виду. Дієслова недоконаного виду наказ спрямовують на досягнення результату, й тому він категоричніший, ніж наказ, переданий дієсловами доконаного виду. ГІор.: Виходьте раніше — Вийдіть раніше. У заперечній формі дієслово доконаного виду наказового способу виражає застереження, в недоконаному виді — наказ. Пор.: Не стійте на дорозі.— Не станьте на дорозі.

 

Загалом форми наказового способу можуть виражати різний ступінь наказовості — від категоричної вимоги до побажання. Найбільшим ступенем категоричності наділені форми 2-ї особи, якщо наказ, виражений ними, стосується багатьох осіб: «Вставай, хто серцем кучерявий» (П. Тичина); «Знесіть і труд, і спрагу, й голод, бо вам призначено скалу сесю розбить» (І. Франко).

 

Найменшим ступенем наказовості наділені форми 1-ї особи множини. Вони є формами заохочення, бажання ще когось залучити до дії: «Берімось краще до роботи, змагаймось за нове життя» (Леся Українка).

 

Для пом'якшення наказу при дієсловах наказового способу вживаються частки бо, но, ну, ану. Таке використання форм наказового способу властиве усному мовленню: «Ану, пане дозорцю, віддай-но дідові щучку» (І. Нечуй-Левицький).

 

Для пом'якшення або посилення наказовості в мові часто використовуються синонімічні конструкції Так, з метою пом'якшення наказу в реченнях замість форм наказового способу вживаються форми минулого доконаного виду: «Ви б, тітко, самі пішли у двір, упали панові в ноги, може, він змилується і відпустить Миколу...» (І. Тобілевич).

 

Щоб надати вислову з дієсловом наказового способу, яке виражає прохання, більшої ввічливості, це дієслово можна замінити аналогічним у формі умовного способу: «О, і ви вже встали? Чого так рано? Полежали б ще» (І. Тобілевич).

 

Для вираження категоричності наказу, команди форми 2-ї особи однини і множини наказового способу можуть бути замінені формами інфінітива: «І щоб усяк боявся так робити — у річці вражу Щуку утопити» (Л.Глібов).

 

Умовний спосіб виражає дію ірреальну, тобто не ту, що вже відбулася або відбудеться, а лише бажану або можливу за певних умов: «Я жив би двічі і помер би двічі, якби було нам два життя дано» (М. Бажан); «Немає такої людини, дорослої чи малої, яка б не любила лісу» (О. Довженко).

 

Утворюється умовний спосіб поєднанням форм минулого часу з відокремленою часткою би (б). Частка би вживається після слів, що закінчуються на приголоснии звук; після дієслів, що закінчуються на голосний, ставиться частка б: читав би, ходив би, знав би, читала б, ходила б, знала б; читали б, ходили б, знали б.

 

Частка би (б) може стояти після дієслова, перед ним, може бути відділена від дієслова іншими словами: «Без людської праці вся земля від краю до краю заросла б бур'янами» (О.Довженко); «Коли б рибачки розчаровувалися при кожній невдачі, давно б вони перевелись на світі» (Ю.Збанацький).

 

Дієсловам умовного способу категорія часу не властива. Значення умови їм характерне тільки в реченні. Умовний спосіб дієслів може виражати значення спонукальне і бажальне.

 

Спонукальне значення дієслів умовного способу — це своєрідне поєднання умовності й наказовості. Пор.: ти напиши — ти написав би; ви послухайте — ви послухали б. Дієслова із цим значенням виражають спонукання пом'якшено, не так, як дієслова наказового способу, їхньою додатковою ситуаційною ознакою є властивість поєднуватися з 2-ю особою однини і множини та 1-ю особою множини в реченнях із звертаннями: «Таточку, голубчику, ви б краще лежали» (І. Тобілевич); «Мамо, а чи не принесли б ви мені мисочку узвару» (О. Довженко).

 

Форми умовного спонукального можуть утворюватись описово — додаванням до форм умовного способу наказової частки хай (нехай): Нехай би вони самі це зробили. Хай би він заспівав нам.

 

В особових реченнях дія, виражена дієсловом у формі умовного спонукального, стосується, як було зазначено, особи, вираженої займенником у формі 2-ї особи однини і множини та 1-ї особи множини.

 

У безособових реченнях умовний спонукальний виражається інфінітивом з умовною часткою би (б), який керує давальним відмінком іменника (займенника): Мені б книжку цікаву купити; «І тільки думки, як би то йому погуляти весело» (Марко Вовчок).

 

Бажальне значення умовного способу передається поєднанням дієслова минулого часу, що виражає ввічливе прохання, побажання, з неозначеною формою дієслова. Речення з цими формами не мають паралельних відповідників з дієсловами наказового способу, як це, наприклад, мають конструкції з умовним спонукальним. Пор.: 1. Речення з умовним бажальним: «Тебе б я слухала довіку, куме мій, аби б хотів співати» (Л. Глібов). 2. Речення з умовним спонукальним: «Краще б ви поїхали нашими кіньми» (І. Тобілевич)

29)Дієприкметник — особлива форма дієслова, що виражає ознаку за дією або станом і поєднує в собі граматичні особливості дієслова і прикметника.

Із дієслівних граматичних ознак дієприкметник має вид — доконаний або недоконаний та час — теперішній або минулий.

Вид дієприкметника залежить від того дієслова, від якого він утворений. Порівняйте: планувати — планований (недоконаний вид), запланувати — запланований (доконаний вид).

Час дієприкметника зумовлений тим, коли з'явилася ознака, на яку він вказує, — у минулому чи тепер: посивілий (минулий час), сивіючий (теперішній час).

Як і прикметник, дієприкметник змінюється за родами (підкреслений, підкреслена), числами (підкреслені — множина), відмінками (Н.: почорнілий; P.: почорнілого; Д.: почорнілому і т. д.); залежить від іменника (порівняйте: жовте листя; пожовтіле листя); у реченні виконує роль означення або присудка (Неподалік чорніє щойно зоране поле. Поле зоране вчасно.).

На відміну від прикметників, дієприкметники називають не постійну ознаку, а тимчасову, пов'язану з дією. Порівняйте: тихий куток — стихаючий гомін; біла стіна — побілена стіна.

Зміст [показати]

Дієприкметниковий зворот [ред.]

 

Дієприкметник разом із залежними від нього словами називається дієприкметниковим зворотом. Дієприкметник є означенням або присудком (наприклад: трава не скошена. У даному разі не скошена - присудок) Наприклад, означенням: На шляху розвитку кожної мови позначились історичні події, пережиті її народом.) (Антоненко-Давидович.) Події (які? ->), пережиті її народом.

Дієприкметниковий зворот, що стоїть після пояснюваного слова (у нашому прикладі — події), виділяється з-поміж інших частин речення комою або, якщо після нього речення продовжується, — двома комами: Історичні події, пережиті народом, позначилися на шляху розвитку його мови. В усному мовленні — відповідно одною або двома паузами.

Якщо дієприкметниковий зворот стоїть перед пояснюваним словом, він ні паузою в усному мовленні, ні комою на письмі не виділяється: На шляху розвитку кожної мови позначились пережиті її народом історичні події.

Або ще: Безмежний степ, укритий снігом, спав. (М. Старицький)

Дієприслівник — особлива форма дієслова, яка означає додаткову дію, що супроводить головну, виражену дієсловом, і відповідає на питання що роблячи? що зробивши? Наприклад: читаючи, співаючи, узявши, схопивши.

Цій формі властиві дієслівні ознаки виду (доконаного чи недоконаного), перехідності (неперехідності), часу (минулого або теперішнього).

Дієприслівник разом із залежними від нього словами утворює дієприслівниковий зворот, який у реченні є поширеною обставиною.

Дія, названа дієприслівником, виконується тим же суб'єктом, що й основна дія, названа дієсловом-присудком: іде, озираючись; сказав, не подумавши.

Примітка Речення, у яких дії, позначені дієсловом-присудком та дієприслівником, виконуються різними суб'єктами, побудовані неправильно: Повернувшись додому, уже зайшло сонце. Оглядаючи околицю села, туристів зацікавили руїни старовинного замку.

Як і інші форми дієслова, дієприслівник має граматичне значення недоконаного (що роблячи? — читаючи) або доконаного (що зробивши? — прочитавши) виду.

Спільні ознаки з прислівником:

незмінюваність;

залежність від дієслова, що виявляється у синтаксичній ролі обставини:

Жайворонок, співаючи, ніби висить на невидимій нитці (Яновський). Висить (що роблячи?) співаючи.

Творення дієприслівників недоконаного і доконаного виду [ред.]

 

Дієприслівники недоконаного виду утворюються від основи дієслова теперішнього часу (3-ої особи множини) за допомогою суфіксів:

від І дієвідмін — -учи (-ючи),

від II дієвідміни — -ачи (-ячи)

нес[уть]+учи –> несучи,

малю[ють] + ючи –> малюючи,

нос[ять] + ячи –> носячи,

стеж[ать] + ачи–> стежачи.

Дієприслівники доконаного виду утворюються від основи неозначеної форми дієслова за допомогою суфіксів -ши (коли основа закінчується приголосним звуком) або -вши (коли у кінці основи є голосний звук): Прибіг[ти] + ши –> прибігши, Дописа[ти] + вши –> дописавши.

У дієприслівниках, утворених від дієслова на -ся (-сь) після твірних суфіксів майже завжди вживається суфікс -сь (суфікс -ся трапляється лише у віршованих текстах): змагаються + учи –> змагаючись, задуматись + вши –> задумавшись.

Примітка. У процесі утворення дієприслівників в основі дієслова може відбуватися чергування о/і: перемогти –> перемігши.

Дієприслівниковий зворот [ред.]

 

Дієприслівник, як і інші форми дієслова, може мати залежні від нього слова:

Вихопившись (куди?) на узвишшя, кінь розкотисто заіржав, радуючись (чому?) молодій своїй силі (В. Чемерис). Дієприслівник разом із залежними від нього словами утворює дієприслівниковий зворот, який у реченні виконує роль поширеної обставини.

В усному мовленні дієприслівниковий зворот відділяється від решти компонентів речення паузами, а на письмі — комами: Іноді туман на озері розривається, одкриваючи блідо-блакитну воду (Леся Українка). Літа не минули, лиш, втомившись жаром палким, на хвилину заснули (Лепкий). Вертаючись додому, Юхим з греблі побачив сина (Головко).

Примітка Відокремлюються і одиничні дієприслівники (без залежних слів):Гуркочучи, проїхала колона вантажних машин. Не відокремлюється одиничний дієприслівник та фразеологізм із дієприслівником, якщо вони стоять після присудка і відповідають на питання як?: Дівчата йшли співаючи; На всі запитання хлопець відповідав не моргнувши оком.

 

У суфіксах, за допомогою яких утворюються дієприслівники, завжди пишеться буква и. Дієприслівники з суфіксами -учи (-ючи), -ачи (-ячи) треба відрізняти від активних дієприкметників теперішнього часу в називному або знахідному відмінках множини, в яких після суфіксів -уч- (-юч- ), -ач- (-яч-) є закінчення -і: Ішли співаючи. — Пташки співаючі. Курликаючі журавлі пролетіли над селом. — Курликаючи, журавлі пролетіли над селом. НЕ з дієприслівниками пишеться так, як і з дієсловом, — окремо: Не спитавши броду, не лізь у воду (Народна творчість). Виняток становлять дієприслівники (як і твірні дієслова), що без не не вживаються: нехтуючи, недочуваючи.

Інфінітив (від лат. infinitivus — невизначений, неозначений) або дієйме́нник — початкова форма дієслова . В індоєвропейських мовах інфінітив являє форму віддієслівного імені, яке перейшло у дієслівну парадигму. Історично, інфінітив називав дію як таку. Він може мати вид (взути — взувати), стан (бити — битися), відносний час (лат. laudare «хвалити (зараз)», laudavisse «хвалити (у минулому)», laudaturum esse «хвалити (у майбутному)» та, зрідка, особу та число (португал. falar «говорити», 1-а особа однини, falar-es «говорити», 2-а особа однини). Інфінітив бере участь в утворенні особових аналітичних форм (буду читати, фр. je vais lire).

У реченні інфінітив здебільшого відіграє роль присудка: хлопець буде гратися. Іноді він використовується на позначення підмета та присудка (курити — шкодити здоров’ю), частини присудка (його мрія — поїхати до Африки), обставини мети (пішов прогулятися), означення (я розповів про своє бажання відвідати місто).

30)Прислівник (лат. adverbium — біля дієслова) — це незмінна самостійна частина мови, що виражає ознаку дії, стан предмета або ознаку якості і відповідає на питання як? де? звідки? наскільки? якою мірою?

Прислівник у реченні пов'язується з дієсловом, виконуючи роль обставини дії, наприклад: Синіла (де?) навкруги далечінь (Гончар); Дорога все глибше (як?) врізалась в ущелину, зверху (звідки?), зі скель, покапувало. (М. Олійник)

Може також пов'язуватися з прикметником або іншим прислівником, служачи для вираження ознаки якості до ролі обставини міри, ступеня: Ось зовсім (наскільки?) близько з води вихопилась гостра скеля. (Я. Баш) Коли моя білява донька виросте, я буду надто (якою мірою?) старий. (О. Досвітній)

Рідше прислівник входить у зв'язок з іменником, виконуючи роль неузгодженого означення: Карлос вибрав шлях (який?) направо, Гвідо вибрав шлях (який?) наліво. (Леся Українка) Менш типовою для частини прислівників є роль присудка в односкладному реченні: Тихо, пустельно, мов на краю світу. (О. Гончар)

Зміст [показати]

Розряди прислівників за значенням і роллю в реченні [ред.]

 

Означальні прислівники [ред.]

Означальні прислівники виражають якісні ознаки дії або стану (швидко бігти, міцно спати) та спосіб вияву їх, міру або ступінь (піклуватися по-батьківськи, занадто вразлива натура, утричі більша вага).

Означальні прислівники поділяються на три групи: якісно-означальні, способу або образу дії, кількісно-означальні.

Якісно-означальні прислівники [ред.]

Дають якісну характеристику дії або стану, відповідаючи на питання як? Вони творяться від основ якісних прикметників за допомогою суфіксів -о або -е, наприклад: гарно, розумно, вдало, гаряче, добре.

Якісно-означальні прислівники утворюють форми вищого і найвищого ступенів порівняння, наприклад:

легко — легше — найлегше

гірко — гіркіше — найгіркіше.

Вищий і найвищий ступені якісно-означальних прислівників творяться так само, як і ступені порівняння якісних прикметників.

Вищий ступінь утворюється за допомогою суфіксів -ше або -іше (довго — довше, тепло — тепліше), а також суплетивно (гарно — краще, погано — гірше) або аналітичним способом (вдало — менш вдало, ясно — більш ясно).

Найвищий ступінь твориться за допомогою частки най-, що додається до форми вищого ступеня, наприклад:

весело — веселіше, найвеселіше

дорого — дорожче, найдорожче.

Прислівники способу або образу дії [ред.]

Вказують на спосіб дії і відповідають на питання яким способом? (гуртом, уплав, по-нашому, по-материнському).

Кількісно-означальні прислівники [ред.]

Виражають ступінь інтенсивності дії або міру чи ступінь вияву якісної ознаки і відповідають на питання: скільки?, наскільки?, якою мірою?, як багато? (двічі, утричі, дуже, надзвичайно).

Обставинні прислівники [ред.]

Обставинні прислівники виражають різні обставини, за яких відбувається дія, тобто характеризують дію або процес за часовими, просторовими, причиновими відношеннями, рідше — за метою її виконання.

Обставинні прислівники поділяються на чотири групи: прислівники часу, прислівники місця, прислівники причини, прислівники мети.

Прислівники часу [ред.]

Характеризують дію за часовими відношеннями і відповідають на питання: коли?, відколи?, як довго?, доки? (тепер, колись, віддавна, щороку, завжди, учора, понині, одвіку).

Прислівники місця [ред.]

Означають місце дії або напрям руху предмета. Відповідають на питання: де?, куди?, звідки? (угорі, вниз, здалеку).

Прислівники причини [ред.]

Виражають причину дії і відповідають на питання: чому?, через що?, з якої причини?

Прислівники мети [ред.]

Виражають мету дії і відповідають на питання: для чого?, нащо?, з якою метою? (умисне, наперекір, напоказ)

Безособово-предикативні прислівники [ред.]

Безособово-предикативні прислівники (їх ще називають словами категорії стану) виражають:

стан природи (тихо, ясно, тепло, темно, холодно);

психічний або фізичний стан людини (легко, весело, радісно, сумно, душно);

зумовленість, необхідність, доцільність дії в оцінці людини (треба йти, необхідно виконати, потрібно сказати).

У ролі головного члена безособових речень вони виражають відношення до особи, яка зазначає певного стану, або вказують на загальний фізичний стан природи. Порівняйте: Дівчині весело (холодне, лячно, байдуже); Надворі весело (холодно, сухо).

Займенникові прислівники [ред.]

Можуть входити як до означального, так і до обставинного різновиду прислівників. Серед них відокремлюють:

питально-відносні (де, куди, як)

вказівні (так, там, тут, сюди, туди, тоді)

заперечні (ніде, нікуди, ніколи, ніяк)

неозначені (десь, кудись, колись)

Модальні прислівники [ред.]

Передають ставлення мовця до змісту висловлювання (мабуть, можливо, напевно, безперечно, по-перше й т.ін.).

Речення з прислівниками, які пишуться разом або окремо [ред.]

 

удень — у день (Я прокинувся від того, що в будинку було видно як удень. У день Святого Валентина закохані вітають одне одного.)

на зустріч — назустріч (Мої батьки цього вечора збиралися піти на зустріч випускників. Назустріч один одному рухалися два потяги.)

31)Прийменник

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Прийме́нник — службова частина мови, яка разом з відмінковими закінченнями іменників, займенників і числівників виражає відношення між словами у реченні.

Прийменники не мають самостійного лексичного значення, тому членами речення не виступають. Належачи до іменників, числівників, займенників, вони входять до складу другорядних членів речення.

Прийменником називається службова частина мови, яка разом з відмінковими закінченнями іменників (або займенників) служить для вираження підрядних зв'язків між словами в реченні. Приклади прийменників:

первинні: без, в, від, для, по, через, при, над, під, до, з, ;

вторинні: задля, з-під, із-за, поза, щодо;

утворені від інших частин мови: близько, внаслідок, після, поруч, перед, протягом, під час, з допомогою, у зв'язку, завдяки, незважаючи на тощо.

Прийменники поєднуються з іменниками (або займенниками), причому деякі з них поєднуються тільки з одним відмінком) (без, до, крізь, про,), деякі — з двома (над, перед, під, ), а то й з трьома (в, з, за ').

Правопис прийменників в російській та українській мовах є вельми подібним і, як правило, великих ускладнень під час перекладу не викликає. Зверніть увагу:

можливе сплутування прийменників з префіксами), наприклад: без дороги — бездоріжжя, попід вікнами — попідвіконню, з боку друзів — збоку, з початку місяця — спочатку;

складні прийменники, утворені з допомогою прийменника з (із), пишуться через дефіс, наприклад: з-за, з-над, з-поза, з-під, з-попід, з-серед;

Уживання прийменників в українській мові [ред.]

 

У більшості випадків вибір прийменника визначається звичаєм, наприклад: їхати на Кавказ — їхати у Крим, відпочивати у санаторії — відпочивати на туристичній базі, у вихідні — на цьому тижні тощо. Доволі часто у мовленні трапляються помилкові прийменникові конструкції замість нормативних словосполучень: вітер п'ять метрів за секунду, враження від вистави, дотичний до проблем, застерігати від небезпеки, знатися на кулінарії тощо.

Уживаючи прийменники, важливо зважати на їхню стилістичну характеристику. Так, прийменники внаслідок, у зв'язку з, згідно з, відповідно до, у справі, у питанні, по лінії притаманні діловому мовленню, сфера функціонування прийменників проміж, побіч, насупроти, попри обмежена розмовною мовою.

Поширеною помилкою є вживання прийменникових конструкцій замість безприйменникових і навпаки. Треба вживати зрікатися переконань, відступатися від переконань, користуватися відеокамерою, оплатити проїзд тощо.

У деяких випадках у прийменникових конструкціях іменник ставиться у неправильному відмінку. Найчастіше порушується характер керування при прийменниках, що вимагають давального відмінка: усупереч вимогам, завдяки підготовці, наперекір бажанням тощо.

Недоліком є нагромадження у вузькому контексті однакових прийменників.

Кожний прийменник уживається з тим чи іншим непрямим відмінком.

Прийменники біля, для, від, без, до, з-за, з-під, крім, серед, після, через — тільки зі знахідним відмінком. Прийменник при — тільки з місцевим.

Прийменники на, по можуть вживатися зі знахідним і місцевим (стояти на березі, виходити на гору, пішов по воду, пливе по воді), прийменники на, під — зі знахідним і орудним (думати над задачею, під'їхав під хату) відмінками.

Українському прийменнику до, що завжди вживається з родовим відмінком, у деяких словосполученнях відповідає російський к, який вимагає давального відмінка: звернувся до нього — обратился к нему.

Прийменник з уживається з родовим, місцевим, орудним відмінками.

Правописні особливості [ред.]

 

Похідні прийменники пишуться разом, окремо й через дефіс.

Разом пишуться:

складні прийменники, утворені сполученням одного або двох (іноді — трьох) прийменників із будь-якою частиною мови: внаслідок (унаслідок), впродовж (упродовж), замість, навколо, напередодні, наприкінці, щодо;

складні прийменники, утворені з двох простих прийменників: задля, заради, навпроти, окрім, поза, поміж, поперед, посеред, проміж.

Через дефіс пишуться складні прийменники з початковими з-, із-: з-за (із-за), з-над, з-перед, з-під (із-під), з-поза, з-поміж, з-попід, з-посеред, з-проміж.

Окремо пишуться прийменникові сполуки: у (в) році, під кінець, під час, що ж до.

Чергування прийменників в українській мові [ред.]

Чергування прийменників у — в [ред.]

В українській мові чергуються прийменники у — в.

У вживається для того, щоб уникнути збігу приголосних, важких для вимови:

Між приголосними: Вогники жовтіють у вікнах, дими йдуть у небо запашні (О. Гончар). Цілив у ворону, а попав у корову (Народна мудрість).

На початку речення перед приголосним: У присмерку літають ластівки так низько (Д. Павличко). У вовки з кобилячим хвостом не сунься (Прислів'я).

Незалежно від закінчення попереднього слова перед наступними в, ф, а також перед сполученнями літер льв, св, тв, хв тощо: Не спитавши броду не сунься у воду (Приказка). Велике значення у формуванні характеру має самовиховання.

Після паузи, що на письмі позначається комою, крапкою з комою, двокрапкою, тире, дужкою й крапками, перед приголосним: Стоїть на видноколі мати — у неї вчись (Б. Олійник). Він навчався… у Тернополі.

В уживається для того, щоб уникнути збігу голосних:

Між голосними: У нього в очах засвітилась відрада (Панас Мирний). Були в Одесі. Прочитала в оголошенні.

На початку речення перед голосними: В очі лисицею, а позаочі вовчицею (Прислів'я).

Після голосного перед більшістю приголосних (крім в, ф, льв, св, хв тощо): Пішла в садок вишневий (Т. Шевченко). Шила в мішку не сховаєш (Народна мудрість).

Чергування прийменників з — із — зі (зо) [ред.]

Варіанти прийменника з — із — зі (зрідка зо) чергуються на тій же підставі, що й в — у.

З уживається:

Перед голосним на початку слова незалежно від паузи та закінчення попереднього слова: З одним рибалкою він дуже подружив (Л. Глібов). Диктант з української мови.

Перед приголосним (крім с, ш), рідше — сполученням приголосних початку слова, якщо попереднє слово закінчується голосним, а також на початку речення, після паузи: Плугатарі з плугами йдуть (Т. Шевченко). З її приїздом якось повеселіла хата (Леся Українка). Стій за правду горою, то й люди з тобою (Народна мудрість).

Щоб уникнути збігу приголосних, важких для вимови, вживають із або зі.

Із уживається переважно між свистячими й шиплячими звуками (з, с, ц, ч, ш, щ) та між групами приголосних (після них або перед ними): Тихович разом із сходом сонця зірвався на рівні ноги (М. Коцюбинський). I місив новий заміс із тіста старого (І. Драч). Родина із семи чоловік. Лист із Франції.

Зі вживається перед сполученням приголосних початку слова, зокрема коли початковими виступають з, с, ш, щ тощо, незалежно від паузи та закінчення попереднього слова: Ви зустріли ворога з палаючою ненавистю в очах, зі зброєю в руках (Ю. Яновський). Зі снігу каші не звариш (Прислів'я). Учень іде зі школи додому.

Зо як фонетичний варіант прийменника зі завжди виступає при числівниках два, три: позичив зо п'ять сотнень. Може виступати й при займеннику мною: зі (зо) мною, але зі Знам'янки, зі Львова тощо.

Походження прийменників та їх морфологічний склад [ред.]

 

За походженням прийменники поділяються на дві групи: похідні і непохідні.

До непохідних належать прийменники, спосіб творення яких визначити неможливо: до, без, на, під, при, по, крізь, за, для тощо.

Похідними називаються прийменники, що утворилися від іменних частин мови та прислівників, а також поєднанням прислівників та іменників з непохідними прийменниками: внаслідок, край, довкола, кругом, завдяки, згідно з, незалежно

32)Сполу́чник — це службова частина мови, яка служить для зв'язку однорідних членів речення та частин складного речення. Сполучники не мають власного лексичного значення і не виконують у реченні граматичну роль.

До сполучників належать і, та, й, але, а тощо.

Сполучники зв'язують слова (батько й мати), словосполуки (довгі вулиці та високі кам'яниці), сурядні речення (Учитель читає, а учні слухають) та складники складнопідрядних речень (Як учитель читає, учні слухають). Залежно від синтаксичної функції сполучники поділяються на сурядні (і (й), та, та й, а, але, або, чи, прикладкове як) та підрядні (коли, що, як би, наскільки, хоч, мов, наче, часове й порівняльне як).

За походженням сполучники поділяються на первісні, що морфологічною будовою не пов'язані з іншими частинами мови (і, а, чи, та), і на похідні від інших частин мови (щоб, якби, проте, буцімто). Інтонація речення може рекомпенсувати відсутність сполучника (Якщо підеш направо, загризе тебе вовк: Підеш направо, загризе тебе вовк), явище часте у розмовній та художній мові. У давнішій літературній мові, як і в народній, деякі сполучники виступають синкретично, в різноманітних синтаксичних функціях (наприклад, що в значенні бо, коли тощо).

Морфологічний склад сполучників

За морфологічним складом сполучники в українській мові поділяються на п р о -

сті, складні і складені.

Прості сполучники морфологічно не членуються на окремі частини, їх в

українській мові небагато: і (й), а, ні, та, то, чи, бо, що.

Ці сполучники давно втратили семантичні зв’язки зі словами, від яких вони

утворилися, а тому їх ще називають непохідними.

Складні сполучники морфологічно поділяються на дві і більше частин: але, зате,

проте, ніж, або, якщо, якби, щоб, ніби, нібито, неначебто та ін.

Складені сполучники є сполученням двох і більше слів, що виконують службову

функцію зв’язку членів речення та частин складного речення. Найчастіше складені

сполучники в першій частині містять форми непрямих відмінків вказівного займен­

ника той з прийменником або іншого повнозначного слова, а в другій — сполучники

що, щоб чи прислівник як: через те що, для того щоб, з тим щоб, незважаючи на

те що, подібно до того як, в міру того як, перед тим як, дарма що, так, так що,

я к ..,, не тільки…, а й, не тільки…, але й.

Складні і складені сполучники називають похідними, туму що вони мотивуються

тими простими сполучниками і повнозначними словами (займенниками, прислів­

никами), від яких утворилися.

За способом уживання сполучники поділяються на одиничні, повторю­

вані і парні.

Одиничний сполучник виступає в реченні як засіб вираження замкненості одно­

рідного ряду або складної структури, наприклад: Ціле літо дід Данило живе на пасіці

в лісах, а увесь рік пахне вощиною, медом і травами (М. Стельмах).

Повторювані сполучники вживаються при кожному однорідному члені речення

або перед южною предикативною частиною складного речення з паралельною під-

296 Морфологія де розділ граматики

рядністю, наприклад: Де ж Катрусю [ніч] пригорнула: Чи в лісі, чи в хаті? (Т. Шев­

ченко). Повторюваними є розділові сполучники.

Парні сполучники складаються з двох частин, кожна з яких розподіляється між

членами речення чи його частинами, виражаючи парний взаємозв’язок. До них на­

лежать: не т ільки…, а й; не тільки…, але й ;як.., так; хоч…, але; якщ о…, то; чим…,

тим. Наприклад: Чим далі заглиблювалися вони в гори, тим тихішим ставав

відгомін бою (В. Собко).

Сполучник

 

Сполучники сурядності й підрядності

 

Сполучники сурядності поєднують рівноправні, синтаксично незалежні одна від одної мовні одиниці — слова, частини складного речення, речення чи групи речень у тексті.

 

До них належать:

 

а) єднальні: і, й, та (=і), ні ... ні. Вони означають поєднання або приєднання:

 

За Володимира і за його сина Ярослава держава Київська була найсильніша й найелавніша (М. Грушевський).

 

Летіла зозуля з поля на долину, та й сіла кувати на мою калину (Народна творчість);

 

б) протиставні: а, але, та (=але), проте, зате, однак, які виражають зіставлення або протиставлення:

 

Життя не має ціни, але воля дорожча за життя (Народна творчість).

 

Труднощі мучать, зате розуму учать (Народна творчість);

 

в) розділові: або, чи, або ... або, чи ... чи, то... то, чи то... чи то, які вказують на несумісність явищ або їхню черговість:

 

Нема просто слова. Воно або прокляття, або поздоровлення, або краса, або біль, або бруд, або квітка, або брехня, або лжа, або правда, або світ, або пітьма (Р. Гамзатов).

 

 

Сполучники підрядності з'єднують залежну частину складного речення з головною.

 

До сполучників підрядності належать:

 

1) означальні: що, щоб, неначе, ніби, як:

 

Нещасна, неправдива людина, що добровільно й легко зрікається рідної мови (Б. Харчук);

 

2) з'ясувальні: що, як, щоб, ніби, мов:

 

Я довго стояв на вершині дніпрової кручі і слухав, як сивий невпинно котив свою воду (Л. Первомайський);

 

3) ступеня і способу дії: щоб, що, як, чим, тим, мов, наче, неначе, ніби, ніж:

 

Цвіте липа так буйно й розкішно, що все місто плаває в задумливому мареві (Ю. Яновський);

 

4) часу: як тільки, як, коли, поки, щойно, ледве:

 

Щось несказанно чарівне і зворушливе криється в природі, коли під місяцем бовваніють чи іскряться розмивчастим відливом чубаті полукіпки (М. Стельмах);

 

5) причинові: бо, тому що, через те що, оскільки, у зв'язку з тим що:

 

Люблю людей землі моєї, бо й я землі моєї син (В. Сосюра);

 

6) умовні: якщо, якби, коли б:

 

Якби ви знали, паничі, де люди плачуть, живучи, то ви б елегій не творили... (Т. Шевченко);

 

7) мети: щоб, для того щоб:

 

Якби мені дістати струн живих, потужну б пісню я на струнах грала (Леся Українка);

 

8) допустові: незважаючи на те що, хоч, дарма що, хай:

 

Хоч і зазирало сонце крізь листя старих буків всередину лісу, проте віяло тут прохолодою

 

(О. Маковей).

 

Серед сполучників є багато синонімічних, які в реченні можуть заміняти один одного (у межах кожної групи). Деякі сполучники підрядності (напр., що, як, щоб) можуть виражати різні відношення між частинами складного реченн

равопис сполучників

 

Разом пишуться складні сполучники, які становлять тісне поєднання повнозначних слів із частками або прийменниками: адже, аніж, втім, зате, мовби, начеб, начебто, немов, немовби, немовбито, неначе, неначебто, ніби, нібито, ніж, отже, отож, притім, притому, причім, причому, проте, себто, тобто, цебто, щоб, якби, якщо; також слова: абощо, тощо.

 

 

ЦЕ ТРЕБА ЗНАТИ!

 

Сполучники зате, проте, щоб, якби, якщо, які пишуться разом, треба відрізняти від однозвучних самостійних слів, що пишуться з прийменниками за, про та частками би, як окремо. Так, сполучники зате, проте можна замінити одним із протиставних сполучників а, але, однак, тоді як прийменники за, про та вказівний займенник те такій заміні не піддаються. Пор.: Хоч не застав Івана дома, зате пройшовся; але: За те оповідання його похвалили.

 

Сполучник щоб легко відрізнити від займенника що з часткою б, оскільки на займенник що виразно падає наголос. Пор.: Сказав, щоб усі прийшли; але: Що б ви сказали, коли б я не приїхав?

 

Сполучники якби, якщо можна відрізнити від однозвучного з ними прислівника як із частками би та займенника що за допомогою контексту, бо на прислівник як завжди падає логічний наголос.

 

Пор.: Якби тут був мій товариш!; але: Як би краще виконати завдання! Якщо хочеш, допоможу тобі; але: Як що трапиться, нарікай на себе.

 

Окремо пишуться:

 

а) сполучники з частками б, би, ж, же: або ж, адже ж, але ж, а як же, бо ж, коли б, коли б то, отже ж, хоча б, хоч би;

 

б) складені сполучники: дарма що, для того щоб, замість того щоб, з тим щоб, з того часу як, незважаючи на те що, після того як, при цьому, та й, так що, тимчасом як, тому що, у міру того як, через те що й под.

 

Через дефіс пишуться сполучники отож-то, тим-то, тільки-но, тому-то.

33)Розрізняють словотворчі частки, які, уточнюючи зміст окремих слів, є їх складовими частинами, і формотворчі частки, які вживаються лише в деяких формах слова для вираження граматичних значень (хай, би та ін.). Словотворчі частки пишуться разом, окреме або через дефіс.

Написання часток

1. Разом пишуться частки:

а) аби-, ані-, де-, чи-, що-, як- у складі будь-якої частини мови (крім сполучників прислівникового типу): абищо, абияк, аніскільки, анітрохи, анічогісінько, аніяк, дедалі, деколи, декотрий, дещиця, дещо, чималенький, чимало, щовечора, щогодини, щоденник, щодня, щодоби, щодуху, щонайкращий, щоправда, щоразу, щосили, якби, якнайшвидше, якомога, якщо тощо;

б) би (б), то, що в складі сполучників: щоб, якби, немовбито, нібито, абощо, і частка же (ж) у складі стверджувальних часток авжеж, атож;

в) -ся (-сь) у зворотних дієсловах; будується, наївся (наївсь);

г) -сь у складі займенників і прислівників: котрийсь, котрась, котресь, якийсь, якась, якесь; десь, колись, хтось, щось;

д) не, коли вона виступає в складі будь-якої частини мови (крім дієслова) в значенні префікса, тобто коли слово без цієї частки не вживається: невільник, негода, недуга, нежить, немовля, ненависть, неук; невгасимий, непохитний, незліченний, невпинний, невсипущий, негайний, ненависний, ненастанний, непохитний, нестямний; невдовзі, невинно, не­впинно, незабаром, непорушно, несамовито, несказанно;

е) не з дієсловами, що без неї не вживаються: неволити, незчутися, ненавидіти, нестямитися, і з тими, яким вона надає нового значення: нездужати (хворіти), непокоїтися (хвилюватися), неславити (ганьбити). Але залежно від значення дієслова частка не може писатися також окремо: не здужати (не змогти), не славити (не прославляти);

є) не в складі префікса недо-, який означає дію як стан або якість, що виявляються в процесах, ознаках і предметах у неповній мірі: недобачати, недовиконувати, недодержувати, недоїдати, недоказувати, недолюблювати, недооцінювати, недоплатити, недочувати; недовиконаний, недодержаний, недозрілий, недоказаний, недооцінений, недописаний, недочутий; недобиток, недоїдок, недокрів’я, недолік, недорід, недостача, недосяжність, недотепа, недоторканність. Якщо частка не виступає для заперечення дії, вираженої дієсловом з префіксом до-, вона пишеться з дієсловом окремо: він недочував, але: Він не дочув тих слів;

ж) не з іменниками, прикметниками, займенниками й прислівниками, якщо вони в сполученні з нею означають одне поняття: невміння, неволя, неврожай, недоля, неправда, несподіванка; небалакучий, невдалий, невеселий, невчений, недобрий, незбагненний, немалий, неписьменний, несміливий; неабихто, неабиякий; невдогад, невже, невпам’ятку, невтямки, недалеко, недарма, недурно, нехотя, а також: незважаючи на ..., невважаючи на ..., немов, неначе.

Примітка. Частка не пишеться окремо від прикметника, що має при собі як пояснювальне слово займенник або прислівник із часткою ні, а також окремо від прикметника, перед яким стоять: далеко, зовсім, аж ніяк: Ні до чого не здатна людина; Нітрохи не цікава лекція; Далеко не досконалий твір; Зовсім не великі обов’язки; Аж ніяк не приємні спогади;

з) не з дієприкметником, якщо він є означенням іменника (а не присудком) і не має при собі пояснювальних слів: незакінчена праця, нез’ясовані питання, нержавіюча сталь;

и) ні з займенниками, якщо вона не відокремлена від займенника прийменником, і з прислівниками: ніхто (нікого), нічий (нічиїм), ніщо (нічого), ніякий (ніякому); ніде й ніде, нізащо, нізвідки, нізвідкіля, ніколи, ніскільки, нітрохи, ніяк.

 

2. Через дефіс пишуться частки:

а) бо, но, от, то, таки, коли вони виділяють значення окремого слова: іди-бо; давай-но; тільки-но; так-от, як-от; отакий-то, стільки-то, тим-то, якось-то; важкий-таки, все-таки, дістав-таки, так-таки.

Примітка 1. Якщо між часткою та словом, до якого вона приєд­нується, стоїть інша частка, усі три слова пишуться окремо: скільки ж то (написано), чим би то (втішити).

Примітка 2. Частка таки пишеться окремо від тих слів, яких вона стосується, якщо вона стоїть перед ними: Він таки забіг до друга;

б) будь-, -будь, -небудь, казна-, хтозна- й под. у складі займенників і прислівників;

в) не- вживана як префікс в іменниках – власних назвах: не-Європа, але в загальних – разом: нелюдина, неістота.

3. Окремо пишуться частки:

а) що в сполуках дарма що, тільки що, хіба що, що ж до;

б) то в експресивних сполученнях що то за, що то, чи то, які виконують функції підсилювальних часток;

в) не зі словом, з яким вона не становить одного поняття, а є лише запереченням: Не доля вирішує – людина творить свою долю; То не глибока річка клекоче, то шумить зелений ліс; Йому бракує не вміння виконати цю роботу, а терпіння. Але: Не через небажання, а через невміння він не виконав цієї роботи;

г) не при дієсловах, дієприкметниках, що виступають у функції присудків, при дієслівних формах на -но, -то й дієприслівниках: не може не бачити, не підходячи ближче, ще не поспішаючи; ні вітерець не війне, ні хмарка не набіжить; праця не закінчена; праці не закінчено; підлога не вимита; підлоги не вимито;

д) не з прикметниками у функції присудка, якщо часткою заперечується ознака, виражена цим словом: Ця річка не широка (заперечення), але: Ця неширока річка впадає в Дніпро (одне поняття).

Примітка. Якщо між не й відповідним прикметником-присудком за змістом речення можливе є (був, була тощо), частку не слід писати окремо; якщо зв’язка на цьому місці порушує смисл, частку не треба писати разом: Цей будинок не старий (не є старий); але: Цей будинок (є) нестарий (тобто відносно недавно збудований);

е) не з дієприкметниками, якщо вони мають при собі пояснювальні слова: Перед будинком чорніла площа, не засаджена квітами; Ця робота ще не доведена до кінця; Я відклав ще не дописаний лист;

є) не з числівниками, займенниками та прислівниками займенникового походження, а також при прийменниках і сполучниках: не три, не п’ятий; не ти, не цей, не інші; не інакше, не так; не при..., не на...; не раз;

ж) не з підсилювальними прислівниками та незмінюваними присудковими словами, а також при словах, що пишуться через дефіс: не дуже, не зовсім, не цілком; не від того, не досить, не можна, не треба; розмовляють не по-нашому;

з) ні, вживана для заперечення наявності предмета чи ознаки, зокрема в деяких стійких словосполученнях без дієслова (присудка), що мають характер заперечного звороту: ні живий ні мертвий, ні кроку далі, ні на макове зерно, ні пава ні ґава, ні риба ні м’ясо, ні се ні те, ні сюди ні туди;

е) ні, вживана як повторюваний єднальний сполучник із заперечним значенням або як підсилювальна частка: Він не придатний ні до роботи, ні до розмови; Дитина ще не вміє ні ходити, ні говорити; Ні один не зробив так, як треба;

є) ні в складі займенників, якщо в непрямих відмінках вона відділяється від займенників прийменником: ні в кого, ні до кого, ні з ким, ні до чого, ні за що, ні на що (з різними значеннями), ні на якому.

ж) хай, нехай, за допомогою яких утворюються форми третьої особи однини й множини наказового способу: Хай живе мир між народами! Нехай міцніють дружні відносини між країнами!

з) би (б), за допомогою якої утворюється форма умовного способу дієслова: зайшов би, пішла б.

и) же (ж), що відіграє видільну роль у реченні: Ходи ж зі мною; Він же великий учений.

і) то, це, що мають у складі речення значення вказівності або визначальності: На що то одній людині стільки грошей? Чи це вже й пожартувати не можна?

34)Загальне поняття про вигук. Види вигуків. Правопис вигуків

 

 Загальне поняття про вигук

 

Вигук – це особлива частина мови, яка виражає емоції та волевиявлення мовця, не називаючи їх.

 

Вигук не називає, а краще сказати, зображає різні почуття, емоції, спонукання та акустичні (звуконаслідувальні) уявлення мовців. Напр.: фе!, тю!, ой-ой-ой!, цить!, добридень!, перепрошую!, дякую!, ура!, тік-так!, дрр!, га-га-га! і под.

 

Від самостійних частин мови вигук відрізняється своїм специфічним значенням – зображенням емоційної, чуттєвої сфери. Від службових – тим, що не виконує функцій зв’язку слів і речень.

 

За походженням вигуки поділяються на первинні і вторинні.

Первинні: о!, ой!, ей!, ах!, ух!

Вторинні (похідні від інших частин мови): господи!, страх!, гвалт!, гляди!, диви!, спасибі!, браво!

 

 За значенням вигуки поділяються на:

емоційні: ах!, овва!, ой боже!, матінко моя! Виражають емоції, почуття, реакцію мовця на факти дійсності;

спонукальні: геть!, гайда!, цить!, годі!, марш!, тсс!, стоп!, цабе!, брись!, вйо! і под. Виражають спонукання людей або тварин до дії;

мовний етикет: здрастуйте!, прощайте!, прошу!, спасибі!, даруйте!, будьте здорові! і под. Виражають привітання, побажання, прохання, подяку тощо.

звуконаслідувальні – звуки, шуми різних явищ природи, звукові сигнали тварин, птахів: брязь!, грюк!, кап-кап!, ку-ку!, ме-е-е! і под.

 

У мові вигуки виступають як замінники речень, на письмі обов’язково відокремлюються розділовими знаками (комами або знаком оклику), а в усному мовленні мають спеціальну інформацію.

 

Конкретне значення вигуків великою мірою залежить від контексту.

Пор.:

 

Ох, як він співав, який був голос! – захоплення

 

Ох! Як ти мене злякав! – переляк

 

Ох! Як важко жити! – невдоволення.

 

Правопис та особливості вживання вигуків

 

1. Звуконаслідувальні вигуки, які передають повторювані або протяжні звуки, пишуться через дефіс: а-а-а, му-у-у, ой-ой-ой, ха-ха-ха і под.

 

Якщо вигук не передає повторюваних або протяжних звуків, він пишеться разом: овва, кукуріку, кудкудак, бабах, тарарах і под.

 

2. У вторинних вигуках з кількох слів усі складові частини пишуться окремо: от тобі й на! оце так! на добре здоров’я! гарно дякую! до побачення! будь ласка і под.

 

Винятки: а) одним словом пишуться вигуки: ану, анумо, ануте.

 

         б) через дефіс – їй-богу, їй-бо, їй-право, ану-ну.

 

3. Вигуки вживаються лише в розмовному і художньому стилях, рідко – у публіцистиці. У науковому та офіційно-діловому стилях вони не вживаються.

 

4. У реченні вигуки відокремлюються комою або знаком оклику на початку або в кінці речення:

 

Не жартуйте наді мною, будь ласка.

 

До побачення! Вирушаю в дорогу.

 

Ай- ай-ай! Як це сталося?

 

5. У середині речення, як правило, вигук з обох боків виділяється тире:

 

Коли це гусак як закричить – ґе-ґе-ґе! – та й по воді крилами.

 

6. Вжиті в переносному значенні, вигуки можуть у реченні виступати в ролі присудка, підмета або додатка.

 

Напр.: А човен хить-хить під вербою – присудок.

 

Тисячоголосе “ура” котилося над площею – підмет.

 

Не кажи “гоп”, поки не перескочиш – додаток.

 

У таких випадках вигуки не виділяються розділовими знаками.

 

---

Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 715; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!