Акустична фонетика (фоноакустика)

Стр 1 из 10Следующая ⇒

Предметом вивчення курсу сучасної української літературної мови є мова українського народу, що належить до одного зі слов’янських народів.

Українська мова належить до групи слов’янських мов і разом з російською та білоруською становить групу східнослов’янських мов. Усі східнослов’янські мови дуже близькі між собою за словниковим складом, за фонетичною та граматичною будовою. Спільність мовної структури пояснюється тим, що всі східнослов’янські мови походять з одного джерела, і тим, що всі вони мають приблизно однакову історію розвитку.

В Х столітті почалося виділення російської, української та білоруської мов. З ХІV століття можемо вже говорити про них як самостійні.

Українська мова серед інших мов світу

У свiтi налiчується понад 5,5 тисяч мов. Бiльшiсть iз цих мов не мають своєї писемностi i державного статусу, ними послуговується невелика кiлькiсть мовцiв. Українська мова належить до схiднослов'янської пiдгрупи слов'янської гiлки iндоєвропейської сiм'ї мов. Окремi дослiдники вважають її однiєю з найстарших мов Європи. Українська мова є старшою за латинську та грецькі мови, а за кількістю людей які спілкуються українською мовою , з поміж інших мов, наша мова перебуває на 26 місці.

Найближчою до української мови із східнослов'янських мов є білоруська, із південнослов'янських – сербохорватська, із західнослов'янських – сорбська (серболужицька). Близькими до неї є також росiйська та польська мови. "Лiнгвiстична близькiсть до сусiднiх народiв – великоруського i польського не раз давала привiд навiть заперечувати iснування й право на самостiйний культурний i полiтичний розвiй українського народу" (М. Грушевський).

Має вона і дещо інакше тлумачення: "Мовна близькість слов'янських народів породила ідею слов'янської солідарності, що надихнула наших предків на боротьбу за возз'єднання України з Росією...", – пише В. Журавльов. Насправді ж на цей крок Хмельницького "натхнула" хижацька політика польської держави, а не мовна солідарність. Як відомо, Хмельницький шукав допомоги проти польської експансії і в країнах, мовно далеких або й зовсім чужих: у Швеції, Семигородді, Криму, Туреччині. А чи бралась до уваги мовна солідарність, коли за Андрусівським миром 1667 року Україна була роздерта навпіл і поділена між Польщею та Росією? Українська мова належить до давньописемних мов, її писемнiсть налiчує понад тисячу рокiв.

Типологiчно українська мова належить до флективних синтетичних мов, у яких граматичнi значення слiв виражаються в основному флексiями (закiнченнями), i, таким чином, слово є граматично самостiйним, не потребуючи для вираження своїх граматичних значень службових слiв.

Іншомовнi дослiдники постiйно пiдкреслюють милозвучнiсть i лексичне багатство української мови, найчастiше зiставляючи її з iталiйською. Загальновизнанiй пiсенностi нашого народу значною мiрою сприяють фонетичнi особливостi української мови. Українська мова є рiдною для 50 мiльйонiв людей, що проживають на всiх континентах свiту, переважно у хлiборобських регiонах. На жаль, не всi етнiчнi українцi зберегли мову предкiв: навiть в Українi понад сiм мiльйонiв українцiв рiдною назвали росiйську мову (за даними перепису 1989 року).

Зрозуміло, що за відповідних умов більша кількість із них повернеться до рідної мови. У нашій історії такі прецеденти відомі. "Український з походження і московський з виховання інтелігент починає звертатись до українського слова", – констатував у 1918 році М. Зеров. А коли в Україні буде все гаразд із найпривабливішою принадою – ковбасою, то українською мовою заговорять і ляшки, і орищини, і всі інші любителі цього демонічного продукту (шахтар Ляшок під час перебування М. Горбачова у Донбасі заявив, що, якби від української мови стало більше ковбаси, то він би заговорив цією мовою. Його однодумець Орищин на нараді партгоспактиву у Львові твердив, що не бачить різниці між "ковбасою" і "калбасой"– головне, аби вона була).

Хоч як дивно, найкраще зберiгають рiдну мову тi українцi, що живуть далеко вiд України i давно виїхали з неї. Так, за останніми даними, у США дуже добре володіють українською мовою 34 відсотків громадян українського походження, у Канаді – 35, а в Австралії – 43 відсотки.

Факти свiдчать, що людина, яка свiдомо вiдмовилась вiд мови своєї нацiї, нiколи не буде шанобливо ставитись до iнших мов, у тому числi й до тiєї, на яку перейшла. Якщо це буде вигiдно для неї, то ця людина залюбки перейде на третю мову або й повернеться до рiдної.

Тi, що вiдмовились вiд рiдної мови, часто спричиняються до того, щоб їх наслiдували iншi, у тому числi – представники iнших народiв. Зречення рiдної мови стимулюється й тим, що носiї "престижної мови" здебiльшого не вважають за потрiбне вивчати мову корiнного населення та користуватися нею. Мiж тим дружба i братерство народiв повиннi мати взаємний характер i виявлятися в першу чергу через ставлення до мови.

Українцi радiють, що близькоспорiднена росiйська мова першою зi слов'янських мов набула статусу мiжнародної. Було б дуже добре, якби росiяни по-братньому сприяли розвитковi та пiднесенню престижу української мови – хоча б на Українi.

2)Поняття мовної норми

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість – основна ознака літературної мови.

Норма літературної мови – цесукупністьзагальноприйнятихправилреалізації мовної системи, закріплених в процесі суспільної комунікації.

Розрізняють орфоепічні, графічні, лексичні, граматичні, стилістичні, орфографічні та пунктуаційні норми, опанування якими сприяє підвищенню культури мови.

Орфоепічні норми регулюють правильну вимову звуків, звукосполучень та наголошення слів. Для прикладу зосередимо увагу на порушеннях літературної норми у вимові злитих звукосполучень /дж/, /дз/ та розрізнення приголосних (г), (ґ).

В усному мовленні /дж/, /дз/ у позиції на початку слова вимовляються здебільшого правильно: джерело, дзвін. Всередині слова часто ці звуки вимовляються окремо, що є порушенням норми: дослід/ження, поход/ження.

В українській мові слід розрізняти /г/і /ґ/. Літера ґ була вилучена з правопису у 1933 році, але третім виданням "Українського правопису" 1990 року поновлена, проте не всі слова з цією буквою зафіксовані у цьому виданні. Найповніший список слів з літерою ґ подається в "Орфографічному словнику української мови", яким варто користуватися, оскільки сьогодні втрачена літера вживається не лише згідно з нормою, а й на власний розсуд мовців: біографія, монографія, організація, але ґатунок, ґрунт, підґрунтя.

Акцентуаційна норма в українській мові цілком сформована, але найменш усталена, оскільки на наголос впливають діалекти та інші мови. Дедалі скорочується в українській мові кількість діалектів з дублетним наголосом. Слід пам'ятати, як правильно наголошувати: новий, фаховий, випадок, одинадцять, рукопис, машинопис, перепис, книжки, шляхи тощо.

Лексичні норми встановлюють правила слововживання. Вони відзначаються не тільки стабільністю, а й рухливістю. Лексичні норми фіксуються Словником української мови в 11-ти томах (1970-1980); Російсько-українським словником у 3-х томах (1983-1985); Орфографічним словником української мови та іншими. У лексиці офіційно-ділового стилю часто вживаються слова - кальки з російської мови, що є наслідком недостатнього опанування лексичними нормами, невмілого використання синонімів.

Норма	Калька
постачальник	поставщик
навчальний	учбовий
численний	багаточисельний
нечисленний	малочисельний
захід	міроприємство
збігатися	співпадати
зіставляти	співставляти
наступний	слідуючий
відноситися	ставитися

Функціонування переважної більшості кальок в українській мові теоретично обумовлене відповідними словотворчими моделями: підприємство, співіснувати, багатогалузевий тощо.

Граматичні норми передбачають правильне вживання граматичних форм слів, усталену побудову словосполучень, речень. Наприклад, у сучасній українській мові обмежено вживаються активні дієприкметники теперішнього часу, які під час перекладу з інших мов, зокрема з російської, замінюються прикметниками або іменниками:

Українські відповідники	Російські дієприкметники
вирішальний	решающий
наступний	последующий
попередній	предшествующий
бездіяльний	бездействующий
вступник	поступающий
завідувач	заведующий
службовець	служащий

На особливу увагу заслуговують прийменникові конструкції, поширені насамперед у діловому мовленні. Порушенням норми вважається вживання прийменника -по , оскільки в українській мові є чимало прийменників, які є вдалими замінниками, порівняйте:

Українські відповідники	Російські конструкції
на ваш погляд	по вашему усмотрению
у службових справах	по делам службы
зі службового обов'язку	по долгу службы
за наказом	по приказу
після закінчення терміну	по истечении срока
через недбалість	по небрежности
за законом	по закону

Стилістичнінорми визначають вживання мовних засобів відповідно до стилю мовлення. Наприклад, для офіційно-ділового стилю характерні сталі словосполучення – мовні штампи, що зазнають суржикового викривлення внаслідок впливу російської мови.

Норма	Порушення норми
укладати угоду	заключати угоду
брати участь	приймати участь
впроваджувати у виробництво	внедряти у виробництво
відшкодувати збитки	возмістити убитки
витяг із протоколу	виписка із протоколу
чинне законодавство	діюче законодавство
обіймати посаду	займати посаду

Орфографічні норми охоплюють правила написання слів та їх частин. Слова в українській мові пишуться за такими принципами:

1) фонетичним (пишуться так як і вимовляються): випробувати, підрозділ , дата, бланк;

2) морфологічним (позначення на письмі складових частин слова незалежно від їхньої вимови): підписуєшся, укладається, безстроковий, зчитувати;

3) історичним (традиційним) (букви, морфеми, слова пишуться за традицією, а не відповідно до існуючих норм): дзвінок, рівень, меншості, зосереджений, черговий;

4) смисловим (диференціюючим) (різне написання однозвучних слів, які мають неоднакове значення): напам'ять – на пам'ять, вишневе – Вишневе, проте – про те.

Пунктуаційні норми регулюють вживання розділових знаків: крапки, знака питання, знака оклику, трьох крапок, коми, крапки з комою, двокрапки, тире, дужок, лапок, абзацу; вони полегшують сприймання тексту і виклад думок на папері.

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною обумовленістю, стабільністю. Але разом з тим літературні норми з часом можуть змінюватись. У зв'язку з цим у межах норми співіснують мовні варіанти, під якими розуміють видозміни однієї і тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування нового і старого в мові.

У словниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти: акцентні (алфавіт і алфавіт), фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (міст, родовий відмінок – моста і мосту).

У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюється. Мовні норми найповніше і у певній системі фіксуються у правописі, словниках, підручниках, довідниках і посібниках з української мови.

Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало оволодіти мовними нормами і послідовно дотримуватись їх.

Літературна мова та діалекти

Місцеві (територіальні) діалекти як нижчі форми загальнонародної мови – це залишки попередніх мовних формувань, що виникли за часів феодалізму і не розвинулися до рівня мови народності чи нації. Залишки колишніх територіальних діалектів за доби капіталізму влилися в систему національної мови, зазнаючи поступової нівеляції під впливом української літературної мови, основу якої склали центрально-наддніпрянські говори. Однак, незважаючи на процес значної нівеляції говіркових рис, територіальні діалекти відзначаються великою стійкістю. Діалект – це слова, які вживають лише в певній місцевості, в окремих говірках, наріччях; це відгалуження загальнонародної мови, яким говорить частина народності, нації, племені. Діалекти мають специфічні ознаки (фонетичні, лексичні, граматичні), яких немає в літературній мові.

У сучасній українській мові виділяють три основні групи діалектів: північну, південно-західну та південно-східну.

^ 1. П і в н і ч н і діалекти. Територія північних діалектів відділена від південних умовною лінією, що йде на північ від Володимир-Волинського: Здолбунове – Житомир – Біла Церква – Корсунь-Шевченківський – Канів – Лубни і на захід від Сум до Суджі. На північ від зазначеної лінії знаходиться стокілометрова зона перехідних говірок до південно-західних і південно-східних діалектів.

До північних діалектів належать східнополіські, середньополіські і західнополіські говори, що різняться окремими рисами: кияхú (кукурудза), вúлка (рогач), вúхолка (гойдалка), утвá (качки), вáлка (череда), молоди (робітник), високи (дуб) та ін.

^ 2. П і в д е н н о – з а х і д н і діалекти поширені в південно-західній Україні. Сюди входить і Закарпатська область. У них найбільше збереглися архаїчні форми і фонетичні риси давніх епох: кліть (комора), неньо (батько), бадіко, вуйко (дядько), вепр (кабан); у тому числі багато засвоєнь з польської, румунської, угорської мов: ґречний (чемний), милитися (помилятися) – з польської; гавра (барліг ведмедя), плай (гірська стежка), сарака (бідний, нещасний) – з румунської; марга, маржина (худоба) – з угорської. Отже, мовний масив цього діалекту досить строкатий за своїми діалектними особливостями. Кажуть: братови, коневи, сонцьови, ножом, коньом, добрійший, носят, зроблят, я буду робив, я му робити, мя, ся ню.

Кожна з трьох груп південно-західних говірок – південно-волинська, галицько-буковинська і карпатська – мають багато спільного, відрізняються окремими фонетичними і граматичними рисами.

^ 3. П і в д е н н о – с х і д н і діалекти охоплюють територію більшої частини центральних (Київської, Черкаської, Полтавської, Харківської), південних і східних областей України (Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, більшої частини Одеської та частини Сумської).

Порівняно з іншими південно-східні діалекти виявляють менше відмінностей і мають більше рис, спільних з українською літературною мовою. До південно-східної групи належать три групи говірок: середньонаддніпрянські, які лягли в основу сучасної української літературної мови, слобожанські та степові. Локальні діалектизми досить рідкісні: бурта (горб, шпиль), ворочок (торбинка), жабуриння (водорості), утлий (кволий).

Південно-східні діалекти більш-менш одноманітні у центральній Наддніпрянщині, на Слобожанщині, у степовій Україні і на Донеччині. Крім того, окремі говіркові масиви розміщені в Краснодарському краї Росії, на Поволжі, в Західному Сибіру, а також у Казахстані, Киргизстані, де діалектні особливості перехрещуються з літературними мовами цих країн. Так само в Україні наявні говірки російської, болгарської, молдавської та інших мов народів, які проживають на її території і володіють, як правило, українською або російською літературною мовою [29].

Літературна мова багатша за територіальні діалекти, вона обслуговує найвищі форми суспільних відносин. Діалекти та літературна мова взаємодіють: найкращі елементи з діалектів збагачують літературну мову, а елементи літературної мови засвоюються діалектами.

Окрім територіальних діалектів є соціальні діалекти, які поділяються на два види: професійні діалекти і жаргони. Професійні діалекти виникають в умовах виробничої і професійної діяльності людей.

Арго – (від французького аrgot – жаргон, первісно – жебрацтво) – один з різновидів соціальних діалектів, штучно створювана умовна говірка якої-небудь вузької замкненої соціальної або професійної групи, незрозуміла для сторонніх. Іноді термін “арго” вживається на позначення певного соціального чи професійного відгалуження від загальнонародної мови (наприклад, арго артистів, музикантів, спортсменів, військово-службовців та ін.), тобто в тому ж значенні, що й термін жаргон. У вужчому розумінні арго – мова “соціального дна”, декласованих та антисоціальних елементів (рекетирів, злодіїв, жебраків, бомжів, картярів-шулерів тощо).

Виникнення арго пов’язане ще з тим періодом історії мови доби феодалізму, коли існували замкнені корпорації ремісників, бродячих торгівців, жебраків та ін., які з метою самозахисту та відособленості від решти суспільства і збереження своїх професійних таємниць створювали спеціальні мовні коди. В українській мові здавна відомі арго сліпих кобзарів і лірників – так звана лебійська або шлепецька (сліпецька) мова, а також кушнірів, кожухарів, шаповалів, рашевців (бродячих торгівців) тощо. Арго цих соціальних груп у цілому мають спільні риси з незначними місцевими чи професійними відмінностями [30].

Жаргон (від французького gargon, первісно – пташина мова, цвірінькання, незрозуміла мова, від галло-романського garrire – базікати) – один із різновидів соціальних діалектів, що відрізняється від загальновживаної мови використанням специфічної експресивно забарвленої лексики, синонімічної до слів загального вжитку, фразеології, іноді й особливостями вимови. У широкому розумінні жаргоном часом називають мову неосвічених верств суспільства, зокрема спотворену міжмовною інтерференцією.

На відміну від арго жаргон має відкритий характер і виникає звичайно серед порівняно широких, переважно молодіжних груп носіїв мови, об’єднаних спільністю інтересів (насамперед професійних), однаковими захопленнями чи уподобаннями (театр та інші види мистецтва, філателія, спорт, мисливство, рибальство тощо), тривалим перебуванням у певному середовищі (військова служба, навчання, виїзди на сезонні роботи, лікування в умовах стаціонару) тощо. Своєрідні жаргони виникають і в середовищі людей, об’єднаних спільністю інтересів та занять негативного або антисоціального характеру (п’яниці, злодії, кримінальні злочинці).

Як відгалуження від загальновживаної лексики жаргони не мають власної фонетичної та граматичної систем, чим істотно відрізняються від територіальних діалектів. Специфічна лексика жаргону часто ґрунтується на загальнонародній мові і відрізняється від неї експресивною метафоризацією загальновживаних слів (“вивіска, портрет” – обличчя, “ духовка” – баян, “ керогаз” – стара автомашина, “ коза” – зразок, “ краб , курка” – кокарда, “ хата” – квартира, “ хвіст” – академзаборгованість і т. ін.), усіченням чи спотворенням звукового складу слів (“маг”– магнітофон, “ фак” – факультет, “ дирик” – директор), своєрідним словотворенням (“бігунок” – обхідний листок, направлення для складання академзаборгованості, “ доходяга” – знесилена голодом або хворобою людина, “ капельдудка” – капельмейстер, “ носогрійка” – козацька люлька). Джерелом жаргонів можуть бути і територіальні діалекти, арго, професійне мовлення (“кимарити” – спати, “ лейбик” – верхній одяг, пальто, “ лабух” – поганий музикант, “ моняти” – мацати та ін.). Психологічною основою виникнення жаргонів у певних групах носіїв мови є їх бажання бути дотепними, прагнення вразити співрозмовників свіжістю та яскравістю висловлення, виявити зневагу або байдужість до предмета висловлення, уникнути звичних, затертих слів і виразів.

В українській мові здавна відомі жаргони козацтва, бурсаків, духівництва, різних професійних груп міського населення, елементи специфічної лексики яких частково збереглися і в сучасних жаргонах (студентському, учнівському та ін.). У їхній лексиці помітний шар становлять розмовно-побутові слова (“махнути” – обмінятися, “ кумекати , шурупати” – розуміти, “ купити” – піддурити жартома, “ загорати” – сидіти без діла, “ сачкувати” – ухилятися від обов’язків), жартівливі звертання та характеристики (архаровець, старий, бродяга, кадр, вахлак, гаврик, прилипало та ін.). За наявністю спільної експресивної лексики у різних жаргонів молодіжних груп їх іноді характеризують як інтержаргон. Проникаючи спочатку в розмовну мову, деякі слова жаргонного вжитку (жаргонізми) з часом стають набутком експресивного словника загальнонародної літературної мови як засобу типізації (влипнути, пасувати, халтура та ін.), що зумовлюється взаємодією двох тенденцій у функціонуванні мови – нейтральності і експресивності, стилістичного варіювання назв того самого поняття. Проте це не означає, що ними можна користуватися беззастережно. Уживані без потреби жаргонізми засмічують літературне мовлення, підривають засади нормативності літературної мови, мовної культури [29].

3)Фонетика як наука про звуки

Фонетика– (гр. phōnētikōs – звуковий) розділ мовознавства, що вивчає звуковий склад мови.

У природі існує безліч звуків різноманітного походження. До мовних звуків належать ті, які утворюються органами мовлення людини і використовуються нею у процесі спілкування для матеріального представлення своїх думок. Кожен зміст як ідеальна сутність нашого мислення може бути зрозумілий тільки завдяки формі (мовній матерії), яка предає цей зміст. Звукова мовна форма вираження складається з ряду членороздільних звуків, пов’язаних між собою за чітко визначеною послідовністю і об’єднаних словесним наголосом.

Людське мовлення – це лінійний звуковий потік, у якому кожен мовець може вичленувати лінійні фонетичні одиниці (сегментні): фонетичну фразу, фонетичне слово, склад і звук.

Фонетична фраза та фонетичне слово належать до складних фонетичних одиниць, оскільки вони організовані в цілісну одиницю з нижчих за ієрархією фонетичних сегментів за допомогою нелінійних фонетичних одиниць (надсегментних, суперсегментних) – наголосу та інтонації.

Основною фонетичною одиницею є звук. Фонетика вивчає звуки в трьох аспектах: 1) звуки як результат рухів мовних органів вивчаються в артикуляційному аспекті;

2) звуки як явище фізичне (коливання хвиль), з погляду їх звучання, вивчаються акустичним аспектом;

3) звуки за їх функціями у мові (для чого вони служать) вивчає власне мовний (лінгвістичний) аспект.

Дані фонетичних досліджень використовуються у прикладному аспекті такими лінгвістичними науками як орфоепія, орфографія, графіка.

Орфоепія(від гр. оrthos – правильний і epos – мова, мовлення) – це розділ мовознавчої науки, що вивчає правила літературної вимови. Ці правила становлять основу загальної культури української мови.

Орфографія (від гр. оrthos – правильний і graphō – пишу) – це розділ мовознавства, що вивчає і встановлює правописні норми, які називаються орфографічними правилами. Сучасний український правопис почав складатися в другій половині XIX століття. За цей час він не раз удосконалювався. Останнє видання українського правопису з певними змінами було здійснено 1993 року.

Графіка(грец. graphikē, від graphō – пишу, креслю, малюю) – це наука, що визначає сукупність графічних засобів письма: букв, пунктуаційних знаків.

Артикуляційна фонетика

Артикуляційна фонетика займається проблемами генерації (творення) звуків. Через те предметом артикуляційної фонетики є мовленнєвий апарат людини. Артикуляційна фонетика досліджує енергетичний відділ, що складається з дихального апарату людини (легені, бронхи, трахеї), і покликаний забезпечити необхідний струмінь повітря;генераторний відділ, що позначає гортанний апарат (гортань і голосові зв'язки), і покликаний генерувати фонаційне (голосове) звучання як провідне джерело звуку; резонаторний відділ, тобто надгортанний апарат (ротова, носова і глоткова порожнини), що забезпечує артикулювання необхідного звуку.

Джерела виникнення звуку:

фонаційне джерело, тобто коливання голосових зв'язок, що забезпечує утворення голосних, сонорних і дзвінких приголосних;

шумове джерело. Шумні звуки можуть утворюватися двома шляхами — турбулентним й імпульсним. Турбулентний шум, тобто турбулентне завихрення повітряного потоку, з'являється у звуженнях ар тикуляційного тракту і забезпечує утворення глухих щілинних. Імпульсний, або вибуховий, шум твориться в наслідок різкої зміни тиску повітря при явищах зімкнення і розмикання, як наслідок, утворюються глухі проривні;

фонаційно-імпульсне джерело. Синкретичний спосіб утворення звуків (поєднує особливості фонаційного й імпульсного джерел). Таким способом творяться дзвінкі проривні.

Прийоми артикуляційної фонетики:

самоспостереження (інтроспекція)

палатографування;

лінгвографування;

одонтографування;

фотографування;

кінозйомка;

рентгенографування;

кінотензоосцилографування;

міографування

Акустична фонетика (фоноакустика)

Акустична фонетика розглядає фізичний аспект звука. Тому об'єктом акустичної фонетики є фізичне середовище, в якому відбувається мовлення. Для звучання в цілому потрібне пружне середовище, в якому воно (звучання) передається коливаннями. Отже, звукове коливання стає предметом акустичної фонетики. З точки зору акустики, звук мовлення — це явище фізичне, що існує як коливання пружного середовища, яким є повітря. Звукове коливання характеризується величинами, серед яких найважливішими є:

Частота — кількість коливань за одиницю часу, вимірюється в Герцах (Гц). Діапазон мовленнєвих частот людини — від 50 до 10 000 Гц;

Інтенсивність — амплітуда коливання, тобто розмах коливання, вимірюється дециБелами (дБ);

Час — тривалість звука, вимірюється в мілісекундах (мс).

Функцією часу є такі величини, як швидкість і прискорення. Інші величини: період, фаза, відхилення. Акустична модель звукотворення Найперша акустична модель звукотворення належала Кратценштейну (1779). Класична ж теорія акустичної фонетики спирається на праці Г.Фанта (1964). За теорією Фанта, людина породжує звук певної частоти — основний тон. Проте, рухаючись у мовленнєвому тракті, хвиля резонується і набирає додаткових тонів (гармонік). Водночас хвиля фільтрується: одні тони стають сильніші, інші, навпаки, слабшають — залежно від артикуляційних рухів. Відтак кожен звук набуває свого частотного складу — спектра. Прийоми в акустичній фонетиці:

осцилографування (зображення форми звукової хвилі);

спектрографування (зображення частотного сектру звука. Виділяють загальну спектрограму — у площині частота-рівень інтенсивності, а також сонограму — у площині частота-час);

інтонографування (зображення контура інтенсивності звука);

тонографування (зображення контура частоти основного тону).

4)Поняття про фонетику і фонологію. Фонема, її основні ознаки та властивості

Фонетика – розділ мовознавства, що вивчає звукову систему мови, різноманітні звукові зміни, що виникають в мовленні при сполученні звуків між собою. У вузькому розумінні в фонетиці вивчаються артикуляційні і акустичні особливості звуків мови, закономірності їх сполучування, наголос, інтонація, поділ на склади і т. п.Поділяється на історичну та описову.

Розглядаються такі аспекти звука: фізичний (як коливання повітря: висота, частота, гучність, інтенсивність), анатомо-фізіологічний (мовний апарат, свідоме утворення, свідоме сприйняття засобами слуху інших), лінгвістичний (звук як засіб комунікації; кожна фонема складає і розрізняє слова в мовному потоці, виділяється як найменша одиниця в мовному потоці, у системі протиставлень).Звук – найкоротша частина мовленнєвого потоку. Фонологія – наука, що досліджує систему фонем.

Фонема – найменша структурна одиниця звукової будови мови, функція якої полягає у будові, розрізненні, ідентифікації значущих одиниць (морфем, слів). Фонема виявляється лише у певному звукові, який є матеріальним вираженням фонеми.

Функції фонеми: конститутивна (складальна), розпізнавальна, розрізнювальнаФонема може виявлятися у звуковому потоці у кількох виявах: основний вияв фонеми не залежно від позиції у слові: збіг фонологічного і фонематичного запису,

Позиційний залежить від наголошеної позиції для голосних, позиції початку чи кінця слова для приголосних. Голосні |е| > [еи], |и|>[ие], |о|>[оу]; життя=/жит’т’•а/=[жиет ':•а]; Приголосні – |в|-[ ў], |j|-[ ǐ] вірьовка /вір’овка/ [вір'•оўка]

комбінаторний залежить від сусідніх фонем, пов’язаний з різними звуковими змінами: асиміляцією, акомодацією (|в|- [в’]; |о|- [•о]) тощо. вокзал /вокзал/[вокгзал] асиміляція за дзвінкістю; розсипати /розсипати/ [розсипати] асиміляція за глухістю; /к/-[кг], /з/- [зс] – комбінаторні вияви. додатковий – фонема зовсім втрачає свої основні ознаки і ніби переходить в іншу фонему = повна асиміляція [вогзал] /к/ > [г]; вітчизна=/вітчизна/=[в’іч:изна]; сміється=/сміjет’с’а/= [см’іjец':•а]

- факультативний не належить орфоепічних норм і може передавати діалектне чи просторічне мовлення чи мовленнєві вади окремого мовця; |сміх| [шм’іх] /с/ > [ш]Бувають позиційно-комбінаторні вияви: наприклад, |о|-[о• у] – тобі /тобі/[то••уб’і]; Для фонеми |е|- [еі], бо такий вияв зумовлений 1) ненаголошеною позицією 2) сусідством з м’яким приголосним j: Києва – /киjева/- [киjеіва].

Фонематична транскрипція

Фонематична транскрипція — спосіб запису живого мовлення з метою переда
вання тільки фонемного складу слів без відтінків, зумовлених різними фонетичними
умовами, називається фонематичною транскрипцією, наприклад: /т’ін’.уі
Ік’іл’к’іст’І. У фонематичній транскрипції використовується значно менша кількість
знаків, ніж у фонетичній.
Фонематична транскрипція досить близька до орфографічного запису. В ній ви
користовується значно менша кількість додаткових знаків.
Знаки для позначення фонем:
Голосні: /а/, /о/, /у/, /е/, /и/, /іі.
Приголосні: /б/, /пі, /м/, /в/, Іф/, Ід/, /Э7, ІтІ, ІтІ, /з/, /з7, /с/, /с7, /ц/, /ц’/, /5з/, /8зІ, /л/,
/л7, /р/, /р’/у /ні, /н7, /ж/у /ч/, /ш/, /іїж/, Ійіу /і/, /к/, /х/, /г/.
Діакритичні знаки, що використовуються
у фонематичній транскрипції
вертикальна риска (акут) — [ 1 ] — над голосним позначає головний наголос:
/думатиІ;
скісна риска — [ ' ] — після приголосного — м’якість приголосного: /ден7;
СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА_____________
102 Фонологія
апостроф — [’] — після приголосного — напІвпом’якшену вимову приголосного:
Іб’інокл’І’,
двокрапка — [:] — після приголосного — подовжену вимову приголосного: щ’ін’.уі;
дужка — [“] — над і (нескладотворчий ї).
Додаткові букви, що використовуються у фонематичній транскрипції
фонема /й/ позначається літерою ] перед голосним Ц]аІма> І]уІність, Це/дність,
Ці/хати, //о/гурт), літерою і після голосного та перед приголосним (баІМка, IVти)
Зразок фонематичної транскрипції
/род’ат’гори анардджу]ет’с’а с’м’ішпа миша!

Фонетична транскрипція

Щоб якнайточніше передати всі відтінки вимови у записуваному тексті, вико
ристовують фонетичну транскрипцію, так зване звукове письмо. Фонетична транс
крипція відома ще з XVI ст. Зародилася вона у Франції, де її автором був учений Мегре
(1545), а пізніше й англійські вчені Сміт (1568), Гарт (1569), Пуллокар (1580) за
пропонували свої системи звукового письма.
В основі фонетичної транскрипції був латинський алфавіт і система діакритичних
(розрізнювальних) знаків.
У другій половині XIX — на початку XX ст. з’являється цілий ряд систем наукових
транскрипцій, запропонованих ученими різних країн. Так, у 1855 р. археолог та істо
рик Ріхард Лепсіус, вивчаючи старовинні тексти, склав систему фонетичної транс
крипції, у якій за допомогою різних діакритичних знаків виражались такі відтінки у
вимові звуків, як довгота, огублення, пом’якшення тощо.
У 1881 р. було створено Міжнародну фонетичну асоціацію, яка до 1888 р. виро
била міжнародний фонетичний алфавіт (МФА) на основі латинського. Українські
вчені О. Проп та І. Зілинський застосували цей алфавіт з деякими додатками грецьких
та слов’янських літер для опису українських приголосних.
На основі українського алфавіту систему фонетичної транскрипції спочатку побу
дував мовознавець М. Наконечний, пізніше В. Кулик та М. Івченко внесли свої
доповнення.
76 Фонетика
У 1962 р. при Інституті мовознавства АН У PCP була створена спеціальна комісія у
справі транскрипції. Вона виробила конкретні рекомендації щодо фонетичної і
фонематичної транскрипцій.
Запис будь-якого слова за допомогою фонетичного алфавіту на основі звукового
принципу зветься транскрипцією.
Спосіб запису живої мови, при якому з можливою точністю передається кожен
звук з усіма його відтінками, називається фонетичною транскрипцією.
Зразок запису тексту фонетичною транскрипцією
Орфографічний запис
Українці в країнах Західної Європи
У країнах Західної Європи мешкає понад мільйон українців. Найбільша кіль
кість — 500 тис. — у Польщі, на своїх етнічних землях, які внаслідок територіальних
поділів України після світових воєн відійшли до Польщі. До 250 тис. українців
мешкає в Румунії, це нащадки українських козаків із Задунайської Січі (Із журналу).
Спрощений фонетичний запис
[украрн'ц'і укради ах західжуі jeяpdmi]
[yKpajiHax зах’іджуі jeяpфira Mйnncaje понад M’m'jФH yKpajm'u'iя || нгйбіл'ша
к’іл'к’іст' I njarcoT тис'ач | упол'шч’і | Hacwфjix етн'ічних зёмл'ах | jax’i унасл'ідок
теиритор'іал'них под'іл'іу украііни | піс'л'я су’ітових wojeH | у’ідТ шли допол'шч’і К до
ду’іс'т'і п|атдеис'ат тис'ач укра]ін’ц’іу Mйnucaje урумун’ці | ценашчадки украіін’с’ких
козакіу із:адуна1сьюуі с’іч’іЦ]
Послідовність розбору
З’ясувати відповідність між звуками і буквами; поділити слово на склади, вка
завши, який з них відкритий/закритий, прикритий/неприкритий; визначити його
структуру і позначити наголошений склад у двохскладових і багатоскладових словах,
наприклад: зібраність — [з'і-бра-н'іс'т']; назвати звуки, що входять до будови ана
лізованого слова й охарактеризувати їх.
Зразок деталізованого фонетичного розбору слова
Підщепа — [п’ід-шче-па]. Схема складу: [ГУД (l-0-l)]-[l TV (2-0)]-[TV (1-0)].
У слові підщепа три склади (перший прикритий/закритий, ненаголошений,
належить до IV типу; другий відкритий/прикритий двома приголосними звуками,
наголошений, належить до V типу; третій прикритий/відкритий, ненаголошений,
належить до III типу), 7 букв і 8 звуків. Повної відповідності між буквами і звуками
немає, оскільки буква щ завжди передає два звуки [шч]. Перший склад передано
складовим принципом графіки, бо перша літера п не позначає першого звука [п*],
вона разом з і, д передає звукосполучення [п*ід]. Другий і третій склади передано на
письмі фонематичним принципом графіки, проте із відхиленнями від фонематичного
принципу графіки передано звукосполуку [шч] у другому складі через букву щ. (Про
співвідношення між буквами і звуками йдеться у розділі «Графіка»).
Характеристика звуків
П — [п’] — приголосний: 1) за участю голосу і шуму — шумний, глухий; 2) за місцем
творення — губний (губно-губний)’, 3) за способом творення — зЫкнено-проривний
77 СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА
(вибуховий): 4) за наявністю або відсутністю пом’якшення — напівпом ’яшиений; 5) ^
акустичним або слуховим вираженням — неносовий; 6) за ступенем напруженні
мовних органів — напружений; 7) за наявністю або відсутністю корелятивної пари -
глухий приголосний [п']утворює співвідносну за дзвінкістю пару [б']; 8) за слуховий
сприйняттям — приголосному [п’] не властива зазначена диференційна ознака.
І — [і] — голосний: І) за участю губ — нелабіалізований; 2) за ступенем підняття язика
- високого підняття; 3) за місцем артикуляції — переднього ряду; 4) за ступенем
відкритості ротової порожнини — вузький (закритий/відкритий), напружений.
Я — [д] — приголосний: 1) шумний, дзвінкий; 2) передньоязиковий (верхньозубний або
апікальний); 3) зімкнено-проривний, або вибуховий (миттєвий); 4) твердий-
5) неносовий; 6) ненапружений; 7) приголосний дзвінкий [д] утворює співвідносну пару
за глухістю [т].
ш — [шч] [ш] — приголосний: 1) шумний, глухий; 2) передньоязиковий (ясенний або
какумінальний); 3) щілинний, або фрикативний; 4) твердий; 5) шиплячий;
6) напружений; 7) має корелятивну пару за дзвінкістю — [ж].
ч — [ч] — приголосний: 1) шумний, глухий; 2) передньоязиковий (ясенний або
какуміналь ний); 3) зімкнено-щілинний, або африката; 4) твердий; 5) шиплячий;
6) напружений; 7) має корелятивну пару за дзвінкістю — [дж].
е — [е] — голосний: 1) нелабіалізований; 2) середнього підняття; 3) переднього
ряду; 4) широкий (відкритий), напружений, оскільки наголошений.
п — [п] — приголосний: 1) шумний, глухий; 2) губний (губно-губний); 3) зімк
нено-проривний (вибуховий); 4) твердий; 5) неносовий; 6) напружений; 7) глухий
приголосний [п] утворює співвідносну за дзвінкістю пару [б].
а — [а] -голосний: 1) нелабіалізований; 2) низького підняття; 3) заднього ряду; 4)
широкий (відкритий), ненапружений.

Вступ

У звуковій мові, яка є основним знаряддям спілкування людей, усі мовні значення виражаються тільки за допомогою звуків, отже, звуки є матеріальним засобом реалізації в мові граматичних категорій і найрізноманітніших лексичних значень слів. Саме тому фонетика тісно пов’язана з іншими розділами науки про мову – лексикологією та граматикою. Мовні звуки часто називають будівельним матеріалом і для лексики, і для граматики. [3, с. 90-91] Звуки можна вивчати з різних поглядів. Так, звук — це найменша, неподільна мовна одиниця. В українській мові, як і в будь-якій іншій, звуків дуже багато, вони характеризуються різними акустичними й фізіологічними властивостями.
Розділ фонетики, який вивчає соціальну функцію звуків, називається фонологією. Основна одиниця фонології — це звукотип, або фонема, — найкоротша неподільна уявна частина мовленнєвого потоку, яка слугує для творення, упізнавання й розрізнення морфем, слів та речень. Так, теорія фонеми функціонує у науковому обігові ось уже майже сто років. З’ясування особливостей розвитку теорії протягом цього періоду дає можливість визначити перспективу подальших досліджень. Особливо актуальною є оцінка внеску українських науковців у розвиток теорії фонеми, оскільки аналіз доробку вітчизняних мовознавців допоможе визначити основу, на якій будувалися українські лінгвістичні, зокрема, фонологічні, традиції, з яких виходимо, і які маємо на увазі, розвиваючи науку про мову на сучасному етапі. Встановлення можливих впливів інших лінгвістичних (фонологічних) шкіл на українську фонологічну школу дозволяє визначити контекст, у якому розвивалася теорія фонеми в Україні протягом ХХ-ХХІ ст.
Актуальність теми курсової роботи зумовлена тим, що проведене дослідження відповідає вимозі сучасного загального мовознавства систематизувати і класифікувати науковий матеріал, напрацьований протягом століття функціонування теорії фонеми, що видається особливо актуальним щодо малодосліджених теоретичних побудов української фонологічної думки. Тим більше, що будь який громадянин України має більше знати про рідну мову.
Мета: проаналізувати лінгвістичний аспект у вивченні звуків мови, здійснити системний аналіз розвитку теорії фонеми у світовій лінгвістиці та в її складовій частині – українському мовознавстві.
Об’єкт дослідження: сукупність загальномовознавчих понять, правил, концепцій і теорій, що трактують фонему як основну одиницю фонологічної системи мови.
Предмет дослідження: ознаки фонеми як феномена людської мови.
Дня досягнення поставленої мети в курсовій роботі зосереджено увагу на вирішенні таких завдань: визначити поняття фонеми; проаналізувати теорія фонеми та фонологічні школи; дослідити звуки мови як соціальне явище; визначити диференційні та інтегральні ознаки фонем а також позиції фонем, варіанти та варіації фонем; дослідити систему фонем сучасній українській літературній мові; вивчити різницю між звуками і фонемами; проаналізувати фонеми в мовленевому потоці.
Достовірність та обґрунтованість наукових положень і висновків забезпечується аналізом першоджерел – дидактичних видань (підручники, посібники) провідних мовознавців ХХ ст.
Теоретичне значення одержаних результатів зумовлене тим, що в курсовій систематизовано розвиток загальнолінгвістичної теорії фонеми у світовому та українському мовознавстві. Системний аналіз загальнолінгвістичної теорії фонеми виконано з позицій сучасної лінгвістики.
Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання при подальших дослідженнях у сфері загального мовознавства і фонології, при читанні курсів з історії лінгвістичних учень, загального мовознавства, фонології на філологічних факультетах університетів і на практичних заняттях зі згаданих дисциплін. Дана курсова робота може становити інтерес для лінгвістів, а також для інших студентів.

Розділ І. Поняття про фонему

Поняття та функції фонеми

Термін “фонема” (від грецького phonema - ‘звук’) уперше вжив французький фонетист А. Дюфріш-Деженет 1873 р. з метою заміни досить незручного для використання терміна “son du langage”. Ян Бодуен де Куртене вказав на різницю між “phone” (‘звуком мовлення’) та “phoneme” (фонемою) [5, c. 446], а М. Крушевський, учень Я. Бодуена де Куртене, висловив пропозицію вживати термін “фонема” на відміну від терміна “звук”.
Фізичних звуків, які використовує мова, є безліч. У цьому легко переконатися, вимовивши по-різному, наприклад, слово так — радісно або крізь зуби, протяжно або швидко, пискляво або басом і т. д. [8, c. 72]
Як би воно не звучало, ми завжди його сприймаємо як те саме слово, тобто розрізняємо в ньому три звукотипи т, а, к і ніколи не сплутуємо його з іншими словами: тук, тик; там, таз; мак, рак, лак, гак, бак.
Отже, безліч фізичних звуків, які чуємо від різних мовців, ми якимось чином зводимо до невеликої кількості звукотипів, упізнаємо їх і завдяки цьому сприймаємо слова, речення, а відтак і закодовану в них інформацію. Таких звукотипів в українській мові є 38. З них побудовані всі слова, що є в ній.
Розділ фонетики, який вивчає соціальну функцію звуків, називається фонологією. Основна одиниця фонології — це звукотип, або фонема, — найкоротша неподільна уявна частина мовленнєвого потоку, яка слугує для творення, упізнавання й розрізнення морфем, слів та речень.
Виділення фонем із мовленнєвого потоку відбувається завдяки такій людській здатності, як упізнавання (ідентифікація) предметів.
Слова різняться між собою звучанням [4, c. 77-78]. Для того щоб розрізнити два слова, потрібно їх зіставити і протиставити. Протиставлення, або опозиція, — основне поняття фонології. Опозиції бувають релевантні, тобто такі, які служать для розрізнення значеннєвих одиниць, і нерелевантні, тобто такі, які не служать для розрізнення значеннєвих одиниць мови. Наприклад, опозиція <а>, <и>, <у> у словах дам — дим — дум є релевантною, бо саме цими протиставленими одиницями різняться наведені слова і відповідно їх значення. Опозиція [у] — [г] в російській мові є нерелевантною, бо не впливає на розрізнення смислів: [уол] — [гол].
Тож, фонема — мінімальна одиниця звукової будови мови, яка служить для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць — морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний компонент, а через них — і для розпізнання та розрізнення слів.
Опозиція приголосних на початку таких слів, як біг — ліг — ніг — ріг — фіг (у фонетичній транскрипції [б'іг] — [л'іг] —[н'іг] — [р'іг] — [ф'іг]) засвідчує наявність в українській мові фонем <б'>, <л'>, <н'>, <р'>, <ф'>, а протиставлення голосних у словах рос. стол [стол] — стал [стал] — стул [стул], англ. bet [bet] "битися об заклад" — but [bAt] "але" — bit [bit] "кусок" — beat [bi:t] "бити", "удар" — bought [bo:t] "past від buy "купувати" — bat [baet] "кажан" — boot [bu:t] "черевик" засвідчує наявність у російській мові фонем <о>, <а>, <у>, а в англійській — <е>, <^>, <і>, <і:>, <ае>, <u:>.
Окремі звуки, виділені з слова, із будь-яким значенням безпосередньо не зв'язані, крім тих випадків, коли ціле слово складається з одного звука (У Китаї живе народність і) [3, с. 94-96] . Але в слові мовний звук до значення не індиферентний; у цих умовах він виступає як значуща одиниця мови. Наприклад, звуки [б], [м], [р], [c], вжиті ізольовано, поза словом, не служать засобом спілкування, інакше кажучи, ніякого значення не мають. Однак у словах била, мила, рила, сила вони виступають носіями певних значень, бо всі названі слова означають різні поняття, що передається заміною звука [б] звуком [м], [р] чи [с] при збереженні звукової спільності решти слова.
У словах сėла і сůла, неоднакових своїм значенням, три звуки спільні, і лише [е] та [и] — різні. Отже, [е] та [и] є тими звуками, що розрізняють значення цих слів і виступають як значущі одиниці мови. Слово сила вживається в українській мові не в одній формі, а в декількох: сůла — сůли — сůлі — сůлу... Розрізнення цих форм також зв'язане з уживанням різних звуків для виражання цих форм, в даному разі звуків [а], [и], [і], [у]. Таким чином, звуки можуть вносити нове значення не тільки в слова, а й у форми їх.
Тож, для спілкування мають значення не всі мовні звуки та їх різновиди, а лише основні звуки, або звукові типи, із зміною яких зв'язана зміна значення слів і їх форм. Такі звукові типи називаються фонемами. Фонема — це неподільна звукова одиниця людської мови, за допомогою якої розрізняються значення слів та морфем.
Кожна фонема, як певна мовна одиниця, відрізняється від інших своїми самостійними властивостями, якісно й функціонально протиставляється іншим фонемам. Усі ж фонеми мови творять єдину систему, в якій кожен член протистоїть усім іншим, відрізняється від них. У цій системі виділити будь-яку фонему можна саме тому, що їй якісно й функціонально протистоять інші фонеми.
Наприклад, в українській мові виділяється фонема /а/, бо їй протистоять фонеми /е/, /і/, /и/, /о/, /у/, які відрізняються від неї і артикуляційно, і функціонально: /мала/ — /мела'/, /рак/ — /р'ік/, /рука'/ — /руки'/, /ма'ма/ — /ма'мо/, /сад/ — /суд/. Звук [н] твердий в українській мові якісно і функціонально відрізняється від [н'] м'якого і з цього погляду протистоїть йому, отже, приголосні [н] і [н']становлять в ній окремі фонеми: /стан/ — /стан'/, /лан/— /лан'/, /заго'ну/ — /заго'н'у/. Слово везти з дзвінким зубним [з] відрізняється своїм значенням від вести з глухим зубним [с]; таким чином, артикуляційно різні приголосні —дзвінкий [з] і глухий [с] — протистоять один одному й функціонально, тому вони також є окремими фонемами і т. д.
Виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й ненаголошеності, називається головним.
Однак фонема реально існує в мові не тільки із своїми якісно самостійними ознаками, а і з тими, які залежать від різних фонетичних умов артикуляції мовного звука. Залежні, тобто несамостійні, елементи мовного звука творять варіанти, або відтінки, фонеми. Наприклад, в українській мові голосна фонема /е/ в ненаголошеній позиції реалізується також як
и и
[е] або [и]. Реально існуючі в ній ненаголошені звуки [е] й [и],які в наголошеній позиції відповідають голосному [е], і є варіантами фонеми /е/:
и
[ве'сни], [весни'], [висна']. Фонема /о/ в українській мові реалізується не тільки в звукові [о]
у у о о о
(сон, ро'ку, во'рон), але й в [о] (кожу'х), [у](діалектно туб'і', кужу'х) та в [о] середнього ряду (л'он). Усі вони становлять варіанти фонеми /о/. Фонема /г/ у позиції перед глухим приголосним може реалізуватися в звукові [х], який виступає як один з її варіантів (н'і'гот'—н'і'хт'і, орфогр. нігті) і який акустично є глухим відповідником до дзвінкового фарингального [г]. В інших позиціях приголосний [х] становить самостійну фонему, яка протистоїть своїм значенням фонемі /г/: (хай— гай, хо'лод — го'лод).
Крім головного вияву, який можна назвати основним варіантом фонеми, розрізняють три додаткові її варіанти: позиційний, комбінаторний і факультативний. Під позиційним варіантом розуміють звуковий вияв фонеми, що залежить від її позиції в слові, наприклад, вияв у ненаголошеній позиції фонеми
и е и е
/е/ у звуках [е], [и] або [и]: [село'], [ниси'] [ниси']. Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /в/ як [у] після голосного перед приголосним або на кінці слова: [воýк], [стаý].
Комбінаторним варіантом фонеми називають її звуковий вияв, зумовлений впливом сусідніх звуків, наприклад, твердий вияв фонеми /б/ перед /и/ напівпом^’якшений перед /і/: [бак], [б'ік]. Комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т'/ у звукові [д'] під впливом наступного дзвінкого приголосного: [молод'ба] та ін.
Факультативним варіантом фонеми називається її не обов'язковий, але можливий у літературній мові звуковий вияв. Наприклад, перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /н'/ (н'іс), хоч окремі носії в деяких словах реалізують її в звукові [н] [ніс]. Це і є факультативний варіант фонеми /н'/.
З усіх варіантів найтиповішим для даної фонеми є основний. Він вимовляється і тоді, коли звук твориться ізольовано від інших мовних звуків. Так, з усіх варіантів фонеми /о/ в українській мові найтиповішим, або основним, варіантом є лабіалізований голосний середнього підняття заднього ряду, який звичайно спостерігається в ізольованій вимові та під наголосом після твердого приголосного, а в ненаголошеній позиції — не перед складом з [у]: [мох], [гора'] 3 усіх варіантів фонеми /е/ основним є той, який твориться в ізольованій вимові та в наголошеній позиції (день, се'стри).
Основний варіант фонеми звичайно й сприймається як соціально значущий елемент звукової мови, здатний розрізнювати значення слів та морфем, хоч реально існують і інші її варіанти, функції яких пізнаються через ототожнювання з основним.
Фонема як найменша лінійно неподільна величина використовується для утворення, розпізнавання й розрізнення морфем і слів. [4, c. 77-78]. У зв'язку з цим говорять про конститутивну та дистинктивну (розрізнювальну) функції фонем. Перша з них полягає в тому, що фонема виступає як одиниця мови, з якої складаються вищі мовні одиниці — морфеми і слова. Цю функцію називають конститутивною (від лат. слова constituere — складати, утворювати). Конститутивна функція пов'язана з творенням одиниць вищого рівня, дистинктивна — з розпізнаванням й ототожненням значеннєвих одиниць. Дистинктивна (від лат. слова distinguere — розрізнювати, розпізнавати) полягає в тому, що фонема є засобом розрізнювання морфем і слів. Дистинктивна функція може бути розщеплена на перцептивну (розпізнавальну) і сигніфікативну (смислорозрізнювальну). У сфері перцептивної функції звукові одиниці пов'язані відношенням контрасту, а в сфері сигніфікативної — відношенням опозиції.
Дехто сигніфікативну функцію поділяє на смислорозрізнювальну і форморозрізнювальну. Але таке розмежування не має принципового значення, оскільки зміна форми слова також пов'язується зі зміною смислу.
Відомі й делімітативна та кульмінативна функції фонем. Делімітативна (розмежувальна) функція пов'язана з сигнальною вказівкою на межі слів і морфем (пограничні сигнали). Це є можливим завдяки наявним обмеженням на появу певних елементів у мовленнєвому ланцюжку. Так, зокрема, в чеській мові наголос завжди є сигналом початку слова; [ŋ] в англійській — сигналізує про відсутність перед цією фонемою морфемної (словесної) межі; в японській — алофон [д] можливий тільки на початку слова і тим самим служить межі слова, а в інших позиціях фонема <д> реалізується в алофоні [ŋ].
Кульмінативна функція полягає в забезпеченості цілісності та виділеності слова, що досягається завдяки наголосу і сингармонізмові.
Усі ці функції фонеми взаємопов'язані і взаємозумовлені. [3, с. 97].

Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 314; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

12 3 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!