ЗВУК А З ЕТИМОЛОГІЧНОГО (ДАВНЬОГО) О
У сучасній українській мові є ряд слів, у яких в основі сталася зміна етимологічного (давнього) звука о на а. Наприклад: багато, багаття, багатир (у значенні багач); гаразд, гарячий (але горіти); хазяїн, кажан, калач тощо.
Таку зміну називають гармонійною асиміляцією (уподібненням).
У багатьох словах давній звук о зберігається: богатир (у значенні силач), монастир, солдат, лопата, товар, козак, гончар, корявий, поганий та ін.
ЧЕРГУВАННЯ Е З О ПІСЛЯ ШИПЛЯЧИХ ТА J
У сучасній українській мові після шиплячих ж, ч, ш, щ може вживатися звук є і звук о: шести —шостий, четвертий — чотири, жених —жонатий.
1. Звук є після ж, ч, ш, щ, буквосполучення дж та j живається перед м'яким приголосним (зокрема, перед складом з е та и): пшениця, вечеря, учень, щербина, жевріти, вишенька, четверо, честь та ін.
2. Звук о вживається після шиплячих, буквосполучення дж та і перед твердими тіриголоснимй: (зокрема, перед складом з
о, а у, и): пшоно, жолудь, жоржина, бдокола, чоловік, щока, жовтий, знайомий, його, іграшок, жорстокість, дружок.
3. Не змінюється е на о після шиплячих у книжних та іншомовних словах: чек, жетон, печера, чемпіон, ковчег та ін.
4. У деяких словах е зберігається після шиплячих за усталеною традицією: шепіт, черга, чепурний, черпати, чекати, щедрий, щезати, червоний та ін.
ВПРАВИ:
1) Запишіть слова, вставте, де потрібно, пропущені букви. Прокоментуйте їх правопис: веч...ря — звеч...ра, с.сти — с.діти, д...ти —д...тина, ч...тири — Ч,..твертий, Ш...СТЬ - Ш...СТЕРО - Ш...СТИЙ, В...З - В...ЗИТИ - в...зти, д...нь — Д...ні, спати — с.н — сни, с.м — с.ми — с.мий, н...ч.— н...чі — н...ч...ю, б...гато — б...гатий — б...гатир — б...гатство, воля — в...літи — в...льний, л...д — л...ду, дзв...н — дзв...нити, ПЛ...СТИ — пл...т — запл...тати
|
|
|
2) Підберіть слова, в яких було б чергування голосних: о — е, і — а, е — і, о — а.
3) Пригадайте й запишіть слова, в яких чергувалися б о, е, з і, о та е з нулем звука. Складіть із ними речення.
4) Від поданих слів утворіть відповідні форми, у яких би випали звуки е, о: учень, велетень, хлопець, молодець, палець, ранець, перець, виконавець, майстер, січень, березень, квітень, червень, липень, Дурень, пень, день, стілець, горобець, гравець, садок, листок, струмок, ставок, лісок, тинок, деньок, замок, горбок, брусок, куток, візок, лужок, льонок, стіжок, колосок, гурток, молоток, колобок,
| Чергування приголосних звуків |
| У сучасній українській мові при відмінюванні слів та утворенні нових відбувається чергування приголосних звуків. До найпоширеніших належать: 1. Чергування г, к, х з ж, ч, ш. Наприклад: плуг —плужок, друг —дружба, дорога —дорожній, вік —вічний, око —очі, рука —ручний, юнак —юначе, пастух —пастуше, сухий — сушити; 2. Чергування г, к, х з з, ц, с. Це чергування відбувається перед закінченням -і в давальному відмінку однини іменників жіночого роду та в місцевому відмінку однини іменників чоловічого, жіночого та середнього родів. Наприклад: Давальний відмінок: знахідка — знахідці, книга —книзі, облога — облозі, опалубка — опалубці, папка — папці, пересадка — пересадці, плаха — пласі, покупка — покупці, сім 'янка — сім 'янці, фабрика — фабриці Місцевий відмінок: берег — на березі, блок —у блоці, відпустка — у відпустці, капелюх — на капелюсі, колега — на колезі, палатка — в палатці, поріг — на порозі, рейка — на рейці, техніка — в техніці Чергування відбувається також при словотворенні, наприклад: аптека — аптеці, універмаг — в універмазі, літфак — на літфаці |
|
|
|
Прочитай слова. Зверни увагу на зміну голосних звуків у коренях слів.
[о] - [і] [е] - [і]
коня — кінь печі — піч
воза — віз речі — річ
носа — ніс осені — осінь
коса — кіс лебеді — лебідь
Палаталізація приголосних звуків
Пом’якшення, або палаталізація, приголосних звуків відбувається внаслідок до.
даткового підняття язикової спинки до твердого піднебіння, щ о виникає в певному
фонетичному оточенні приголосного звука.
Різні приголосні мають неоднаковий ступінь палаталізації. Дані експерименталь
них досліджень палаталізації приголосних звуків української мови свідчать, що най-
вищий ступінь пом’якшення виявляють передньоязикові зімкнені приголосні, за НИМИ
йдуть передньоязикові африкати, передньоязикові щілинні, далі губні, задньоязикові
та дрижачий [р].
Серед палаталізованих приголосних розрізняють пом’якшені і напівпом’якшені
звуки. До напівпом’якшених належать: [б], [п], [в], [м], [ф], [г], [г], [к], [х], [ж], [ч], [щ^
[Д*}
Пом’якшення приголосних здійснюється в українській мові в чітко визначених
позиціях:
1) усі приголосні набувають палатальної вимови перед голосним переднього ряду
[і], якщо вони не розділені паузою на стику префікса і кореня або частин складно-
аюроченого слова: [н'іс], [р'ід], [в’ікно], [ж ’і'н'ц'і], але [беизім е‘н:иї], [пе'дінсти'ту'т],
[де'ржінспе'кц'уа];
2) передньоязикові приголосні [д], [т], [з], [с], [дз], [ц], [л], [н] перед інш им м’яким
приголосним та Щ: [д'н'і], [могуУн'ії], [з'н'а'ти*], [пі'с'н'а], [ві'д':іл], [міц'н'і1],
[дз'він]; перед наступним пом’якшеним звуком [в], [м]: [с'в ’а'то], [ц'в’ах],
[дз'в’а'кнути], [с'м’іх].
У словах іншомовного походження можуть вимовлятися пом’якш ено всі при
голосні, включаючи й губні, задньоязикові і глотковий (про це йдеться в розділах
«Орфоепія», «Орфографія»).
Крім того, в українському літературному мовленні широко вживаються пом’як
шені приголосні в інших позиціях, зокрема перед іншими приголосними. Я к правило,
така палаталізація зумовлюється асимілятивними змінами звуків.
|
|
|
|
|
|
Закон відкритого складу зумовив такі важливі фонет. зміни, як занепад приголосних у кінці слова, розвиток протетичних приголосних, переміщення меж складів, спрощення, асимілятивні та дисимілятивні зміни у групах приголосних, монофтонгізацію дифтонгів, утворення носових голосних та складотв. сонантів. Одним з виявів закону відкритого складу стала асиміляція приголосних перед j (приголосний j часто виступав на поч. складу як іменний та дієслівний суфікс). Це привело до виникнення у П. м. палатальних приголосних і дефонологізації. Відповідно до закону складового сингармонізму голосні й приголосні в складі сполучалися за принципом їх однорідності з погляду передньої і непередньої артикуляції. Внаслідок цього приголосні в позиції перед голосними переднього ряду ставали палаталізованими. Результатом загального процесу пом’якшення приголосних стала перша палаталізація задньоязикових g, k, х, які перейшли у палатальні шиплячі dž’ (пізніше ž’), č’, š’ (ž’ērǒs, č’ī, souš’ītī — укр. жар, чи, сушити). Після монофтонгізації дифтонгів, у пізній період історії П. м., відбулися друга і третя палаталізації задньоязикових приголосних. Їх наслідком стали м’які свистячі — палаталізовані dz’ (пізніше z’), c’, s’ (друга палаталізація) та палатальні dz" (пізніше z"), c", s" (третя палаталізація), пор. mūs’ě, ŏv’ ьс "ā укр. мусі (від муха), вівця. На основі палаталізації задньоязикових у П. м. виникли нові морфонол. чергування, які мали вел. вплив на іменне та дієслівне словотворення. Збагачення консонантизму П. м. відбулося за рахунок фрикативних приголосних і африкат. Підсумок розвитку вокалізму полягав у тому, що ознака часокількості у голосних стала фонологічно несуттєвою і поступилася протиставленню голосних за якістю: ī > і, ĭ > ь, ū > у(ы), ū > ъ, ē > ě, . > е, ā, ō > а, ă, ŏ > о. Наголос у П. м. був музичним. На довгих голосних, дифтонгах і дифтонгічних сполученнях розрізнялися два види інтонації: акутова (висхідна) і циркумфлексова
7)Орфоепія (грец. orthoйpeia, від orthуs - правильний і йpos - мова). Термін "орфоепія" має два основних значення: 1) "сукупність норм літературної мови, пов'язаних зі звуковим оформленням значущих одиниць: морфем, слів, пропозицій. Серед таких норм розрізняють вимовні норми (склад фонем, їх реалізація в різних позиціях, фонемний склад окремих фонем) і норми суперсегментний фонетики (наголос та інтонація) "; 2) розділ мовознавства, що вивчає правила усного мовлення.
Обсяг поняття "орфоепія" не є цілком встановленим: одні лінгвісти розуміють орфоепію звужено - як сукупність не тільки специфічних норм усного мовлення (тобто норм вимови і наголосу), але і правила утворення граматичних форм слова: свічок - свічок, колихатися - колишеться , важче - важче. У нашому посібнику, відповідно до цього на початку цього параграфа визначенням, орфоепія розуміється як сукупність правил вимови і наголосу. Освіта ж граматичних форм розглядається лише в тому випадку, якщо форморазлічітельную функцію виконує наголос.
Орфоепія тісно пов'язана з фонетикою: правила вимови охоплюють фонетичну систему мови, тобто склад розрізняються в даній мові фонем, їх якість, зміна в різних фонетичних умовах. Предмет орфоепії - норми вимови. Орфоепічні норми - це єдино можливий або переважний мовної варіант, відповідний системі вимови і основним закономірностям розвитку мови.
Орфоепія включає в себе наступні розділи.
1. Орфоепічні норми в області голосних і приголосних звуків.
2. Особливості вимови запозичених слів.
3. Особливості вимови окремих граматичних форм.
4. Поняття вимовних стилів. Їх особливості.
Норми орфоепії.
Орфоепічні норми називають також літературними вимовних нормами, так як вони обслуговують літературна мова, тобто мова, якою говорять і пишуть культурні люди. Літературна мова об'єднує всіх говорять по-російськи, він потрібен для подолання мовних відмінностей між ними. А це означає, що у нього повинні бути строгі норми: не тільки лексичні - норми вживання слів, не тільки граматичні, а й норми орфоепічні. Відмінності у вимові, як і інші мовні відмінності, заважають людям при спілкуванні, перемикаючи їх увагу з того, про що йдеться, на те, як говориться.
Норми вимови визначаються фонетичною системою мови. У кожній мові діють свої фонетичні закони, за якими вимовляються слова. Наприклад, у російській мові ударний звук [о] в безударному положенні змінюється на [а] (в [о] ду - в [а] так, т [о] чит - т [а] чить); після м'яких приголосних ударні голосні [ о, а, е] змінюються на ненаголошений звук [і] (м [я] з - м [і] сной, в [е] л - в [і] ла, л [е] з - вл [і] мовити) ; в кінці слів дзвінкі приголосні змінюються на глухі (ду [б] и - ду [п], моро [з] и - моро [з]). Така ж міна дзвінких на глухі відбувається перед глухими приголосними (ру [б] ить - ру [п] ка, як з ить - наскільки [з] ко), а глухі приголосні перед дзвінкими змінюються на дзвінкі (ко [з] ить - до з ьба, моло [т] ить - моло [д] ьба). Вивченням цих законів займається фонетика. Орфоепічні норми визначають вибір вимовних варіантів - якщо фонетична система в даному випадку допускає кілька можливостей. Так, в словах іншомовного походження в принципі згоден перед літерою е може вимовлятися як твердо, так і м'яко, при цьому орфоепічна норма іноді вимагає твердого вимови (наприклад, [де] када, [ТЕ] мп), іноді - м'якого (наприклад [д 'е] кларації, [т'е] мперамент, му [з'е] й). Фонетична система російської мови допускає як поєднання [шн], так і поєднання [ч'н], пор. Було [ч'н] ая і Було [шн] а, але орфоепічна норма наказує говорити коні [шн] о, а не коні [ч'н] о. Орфоепія включає також норми наголосу: правильно вимовляти докумнт, а не док PRIVATE мент, почав, а не нчала, звонт, а НЕ звніт, алфавт, а не алфвіт).
В основі російської літературної мови, а значить і літературної вимови, лежить московське наріччя. Так склалося історично: саме Москва стала об'єднувачем російських земель, центром російського держави. Тому фонетичні риси московського нарєчія лягли в основу орфоепічних норм. Якщо б столицею російської держави стала не Москва, а, припустимо, Новгород чи Володимир, то літературною нормою було б "окання" (тобто ми б зараз вимовляли в [о] так, а не в [а] так), а якщо б столицею стала Рязань - "якан" (тобто ми говорили б в [л'а] су, а не в [л'і] су).
Орфоепічні правила попереджають помилку у вимові, відсікають неприпустимі варіанти. Варіанти вимови, визнані неправильними, нелітературними, можуть з'являтися під впливом фонетики інших мовних систем - територіальних діалектів, міського просторіччя або близькоспоріднених мов, переважно українців. Ми знаємо, що не всі говорять по-російськи люди мають однакове вимову. На півночі Росії "окают" і "екают": вимовляють в [о] та, м [о] в [о] рит, н [е] су), на півдні - "акають" і "якают" (кажуть в [а ] так, н [я] су), є й інші фонетичні відмінності.
У людини, що не володіє літературною мовою з дитинства, а свідомо освоює літературну вимову, у мові можуть зустрітися вимовні риси, властиві місцевим говором, який він засвоїв у дитинстві. Наприклад, вихідці з півдня Росії часто зберігають особливу вимову звуку [г] - вони вимовляють на його місці дзвінке [х] (звук, в транскрипції позначається знаком [g]). Важливо розуміти, що такого роду вимовні риси є порушенням норм тільки в системі літературної мови, а в системі територіальних діалектів вони нормальні й правильні і відповідають фонетичним законам цих діалектів.
Є й інші джерела нелітературного вимови. Якщо людина вперше зустрів слово в писемній мові, в художній або іншій літературі, а до цього він ніколи не чув, як воно вимовляється, він може неправильно його прочитати, озвучити: на вимова може вплинути буквений образ слова. Саме під впливом написання з'явилося, наприклад, вимову слова чу [ф] ство замість правильного чу [з] тво, [ч] то замість [ш] то, допома [ш] нік замість помо [ш] нік.
Орфоепічна норма не завжди стверджує як єдино правильний лише один з вимовних варіантів, відкидаючи інший як помилковий. У деяких випадках вона допускає варіанти вимови. Літературним, правильним вважається як вимова е [ж'ж '] у, ві [ж'ж'] ати з м'яким довгим звуком [ж '], так і е [жж] у, ві [жж] ать - з твердим довгим; правильно і до [ж'ж '] і, і до [жд] і, і ра [ш'ш'] істіть і ра [ш'ч '] істіть, і [д] вір і [д'] вір, і п [о] езія і п [а] езія. Таким чином, на відміну від орфографічних норм, що пропонують один варіант і забороняють інші, орфоепічні норми допускають варіанти, які або оцінюються як рівноправні, або один варіант вважається бажаним, а інший допустимим. Наприклад, Орфоепічний словник російської мови під редакцією Р. І. Аванесова (М., 1997) слово басейн дозволяє вимовляти і з м'яким і з твердим [з], тобто і ба [с'е] йн і ба [се] йн; у цьому словнику пропонується вимовляти маневри, планер, але допускається і вимова манври, плнер.
Поява багатьох орфоепічних варіантів пов'язано з розвитком літературної мови. Вимова поступово змінюється. На початку 20 ст. говорили а [н '] гел, Це [р'] ковь, ве [р'х], пе [р '] вий. Та й зараз у мові літніх людей нерідко можна зустріти таке вимову. Дуже швидко йде з літературної мови тверде вимова приголосного [з] у частці - ся (сь) (сміючи [з] а, зустріли [з]). На початку 20 ст. це було нормою літературної мови, так само як як і тверді звуки [г, к, х] у прикметників на - кий, - гій, - хій і в дієсловах на - кивати, - утекла, - Хіва. Слова високий, суворий, ветхий, схоплюватися, підстрибувати, струшувати вимовляли так, як якщо б було написано суворої, старій, вскаковать, подприговать. Потім норма стала допускати обидва варіанти - старий і новий: і сміявся [з] а і сміявся [з '] я, і будів [г] ий будів [г'] ий. У результаті змін в літературному вимові з'являються варіанти, одні з яких характеризують мова старшого покоління, інші - молодшого.
Орфоепічні норми встановлюються вченими - фахівцями в області фонетики. На підставі чого лінгвісти вирішують, який варіант слід відкинути, а який схвалити? Кодифікатори орфоепії зважують всі "за" і "проти" кожного з зустрічаються варіантів, при цьому беручи до уваги різні чинники: поширеність произносительного варіанту, його відповідність об'єктивним законам розвитку мови (тобто дивляться, який варіант приречений, а в якого є майбутнє ). Вони встановлюють відносну силу кожного аргументу за мовний варіант. Наприклад, поширеність варіанту важлива, але це не самий сильний аргумент на його користь: бувають і поширені помилки. Крім того, фахівці з орфоепії не поспішають затвердити новий варіант, дотримуючись розумного консерватизму: літературну вимову не повинно змінюватися дуже швидко, воно повинно бути стійко, адже літературна мова пов'язує покоління, об'єднує людей не тільки в просторі, але і в часі. Тому рекомендувати треба традиційну, але живу норму, хоча б вона і не була найбільш поширеною
Графіка (гр. graphike від graphō — пишу, креслю, малюю) — це сукупність усіх засобів даної писемності, сукупність накреслень, якими жива мова передається на письмі: літери алфавіту, апостроф, знак наголосу, розділові знаки.
Під цим терміном також розуміють систему співвідношень між буквами (літерами) і звуками. Графіка як розділ мовознавства встановлює, які основні звукові значення мають окремі букви, тобто як вони читаються. Крім того, до засобів графіки відносять різні прийоми скорочення слів, використання пробілів між словами, великих літер, відступів при абзацах, усіх можливих підкреслень, а в друкарському відтворенні тексту — і шрифтових виділень. У спеціальному виді письма — транскрипції — можуть застосовуватися й інші графічні знаки — знак м'якості, довготи тощо.
Графіка визначає ті можливості, що їх має письмо для передачі окремих звуків і звукосполучень. Для графіки важливий лише звуковий бік мови, а етимологічні та морфологічні моменти нею зовсім не враховуються.
Ступінь досконалості графічної системи визначається тим, наскільки точно букви письма відповідають звукам (фонемам) мовлення. Ідеальної графіки, в якій кожна літера відповідала б окремому звукові (фонемі), а кожен звук (фонема) виражався б одним буквеним знаком, не існує. Сучасна українська графіка щодо цього — одна з найдосконаліших, тому що більшість літер українського алфавіту однозначні.
ОРФОГРАФІЯ (грец. ’ορυογραφία — правопис, від ’ορυός — правильний і γράφω — писати) — історично сформована й загальноприйнята система правил над. мови щодо способів передачі мовлення на письмі, яка поряд із пунктуацією становить правопис певної мови (хоч нерідко терміни «орфографія» і «правопис» уживаються як тотожні). О. визначає правила написання звуків (фонем) літерами, написання слів разом, окремо й через дефіс, уживання великої літери, правила переносу частини слова з рядка в рядок; крім того, О. регулює написання афіксів і закінчень відмінюваних слів. Орфогр. правила, як складова частина системи письмових норм літ. мови, повинні бути єдині для всіх, хто користується даною мовою. Єдність і обов’язковість О. для всіх полегшує спілкування людей за допомогою літ. мови, робить його дійовішим, ефективнішим, що, звичайно, сприяє піднесенню мовної культури народу. В основі О. лежить графіка; водночас вона грунтується на певних принципах, які зумовлені фонет. та грамат. будовою мови й віддзеркалюють шляхи формування та розвитку її правопис. системи. Сучас. О. побудована на двох осн. принципах — фонетичному та морфологічному.
За фонет. принципом слова передаються на письмі згідно з їх літ. вимовою, тобто кожному звукові відповідає окр. літера, напр.: гáрний, дуб, нéбо. Таке написання відрізняється від фонет. транскрипції трохи меншою точністю в передачі звуків. Так, на основі цього принципу вживається літера а для позначення як первісного звука [а]: камінь, так і того [а], що розвинувся на місці етимол. [о] в позиції перед наголошеним [а]: гарячий (пор. горíти), калáч (пор. кóло); літера о — на позначення як первісного [о], так і пізнішого походження, зокрема [о] на місці [ъ] та давніх [е], [ь] після шиплячих приголосних і j перед твердим приголосним: совá, сон, пшонó, шовк, йогó; літера у — на позначення звука [у] незалежно від його походження: з [у] чи з давніх [о], [е], [ъ]: вýхо, пáрубок (<паробъкъ), мáчуха (<мачеха), яблуко (<яблъко) та ін. За цим принципом згідно з вимовою пишеться с перед к, п, т, х, ф (сказáти, списáти, сформувáти), передаються на письмі асимілятивні зміни в сполученнях кінцевих приголосних [г], [к], [х], [ж], [ч], [ш], [з], [ц], [с] словотвірної основи із [с] суфіксів -ств-о, -ськ-ий (козáцтво, товари́ство; козáцький, товари́ський) та ін.
В основі морфол. принципу лежить збереження на письмі цілісного образу морфеми незалежно від її звучання, що допомагає швидше сприймати й розуміти написане слово. Однак не всі морфеми, що відрізняються фонетично, пере даються на письмі за цим принципом. Є мор феми, яким властиві історичні чергування звуків, але вони пишуться відповідно до їх звук, складу в сучас. мові. Згідно з морфол. принципом передаються на письмі такі звуки й звукосполучення, як [о], [е], [и] в ненаголошеній позиції: кожýх, тепéр, сивéнький; приголосні, які внаслідок фонет. асиміляції змінили своє звучання: боротьбá, нíгті, зши́ти; дочцí, кни́жці; учишся, розжéвріти; багáтство, квітчáти; м’які приголосні, крім [л], перед ін. м’якими: кузня, пісня, сьогóдні, але сільськи́й; відсутні у вимові приголосні: [т] перед суфіксами -ськ-, -ств-: студéнтський, студéнтство, тури́стський і т. ін.; [д], [т] у звукосполученнях [стц’], [здц’]: невíстці, пої́здці та ін. За цим принципом вживаються дві літери для позначення довгого м’якого приголосного, що утворився внаслідок асиміляції на межі двох морфем: буття́, знання́, мíддю. Отже, за морфол. принципом О. фонема, незалежно від її позиц. змін, завжди позначається тією самою літерою, тому цей принцип ще називають фонематичним. Він може реалізуватися й фонет. написаннями при передачі фонем у сильній позиції (гóлуб, борóтись, ніготь), збігається з фонет. принципом у письмовому відображенні чергування фонем у споріднених морфемах, яке виникло на основі звук, змін у процесі істор. розвитку мови: пéчі — піч, гаря́чий — горíти, перемóга — перемóзі, ти́хий ти́ша, сади́ти — сáжа — саджý. Проте повної відносності між фонемами та літерами в укр. письмі немає. Пор.: щокá [шчокá], юність [йýн’іс’т’], джміль [жміл’]. Таким чином, укр. О., яка значною мірою фонематична, водночас включає й елементи нефонемат. письма. В укр. мові використовується також історичний, або традиційний, принцип О., але обмежено. За цим принципом слова передаються на письмі так, як вони писалися раніше, хоч у сучас. мові таке їх написання не зумовлене ні вимовою, ні грамат. будовою слова. Цей принцип О. відбитий насамперед у графіці. За традицією вживаються літери, які в певних позиціях позначають по дві фонеми (я, ю, є, ї, щ), знак м’якшення, що не має звук. значення; традиційним є збереження подвоєних приголосних в іншомов. власних назвах, хоч вони не завжди вимовляються (Голландія, Таллінн, Джонні), написання і після д, т, з, с, р (тобто порушення «дев’ятки» правила) у власних іншомов. назвах (Дідро, Тіто, Зімбабве, Міссісіпі, Грімм), написання и в словах типу кишеня, лиман та е в словах леміш, левада тощо, в яких не можна перевірити наголосом звук. природу сильного варіанта фонеми.
Певне застосування в сучас. укр. О. має й смисловий, або семантично-диференційний, принцип письма. Так, за смисловим розрізненням слів уживається велика та мала літери (пор. Кавýн — прізвище й кавýн — рослина, Орел — місто й орел — птах), написання слів разом, окремо й через дефіс (нагóлову — присл. і на гóлову — ім. з прийм., по-нáшому — присл. і по нашому — займ. з прийм.).
8)Лексикологія як наука про слово, його значення і словниковому складі мови
Лексика - це сукупність слів мови, її словниковий (лексичний) склад. Іноді цей термін використовується у більш вузькому значенні - по відношенню до окремих пластів словникового складу (застаріла лексика, суспільно-політична лексика, лексика Пушкіна і т. д.). Основна одиниця лексики - слово.
Лексика безпосередньо звернена до дійсності, тому вона дуже рухлива, сильно змінює свій склад під впливом зовнішніх факторів. Виникнення нових реалій (предметів і явищ), зникнення старих веде до появи або догляду відповідних слів, зміни їх значень. Лексичні одиниці не зникають раптово. Вони можуть довго зберігатися у мові як застарілі або застарілі слова (історизм, архаїзми). Нові слова (неологізми), ставши загальновживаними, закріпившись у мові, втрачають властивість новизни. Лексика національної мови завжди взаємодіє з лексикою інших мов - так з'являються запозичення. Зміни в лексичному складі відбуваються постійно, так що точна кількість всіх слів мови принципово неможливо підрахувати.
У лексиці знаходять відображення соціальні, професійні, вікові відмінності всередині мовного колективу. Відповідно до цього виділяються різні пласти слів. Різні соціальні та професійні об'єднання людей поряд із загальновживаною використовують у спілкуванні лексику обмеженого вживання. Наприклад, у мові студентів часто можна почути слова, пов'язані з студентському жаргону, люди однієї професії вживають специфічну для цієї професії спеціальну лексику - терміни і професіоналізми. У промові людини, що володіє літературною мовою, можуть проявлятися риси одного з російських діалектів (самі діалекти, або говірки, вивчає наука діалектологія). Такі вкраплення кваліфікуються як діалектизми. У кожній мові виділяються групи слів з різними стилістичними характеристиками. Стилістично нейтральні слова можуть вживатися в будь-якому стилі мови і складають основу словника. На їхньому тлі виділяються стилістично забарвлені слова - вони можуть належати «високого» або «низького» стилю, можуть бути обмежені певними типами мовлення, умовами мовного спілкування (наукова, офіційно-ділова, книжкова лексика і т. д.).
Слово, що має кілька значень, називається багатозначним, а здатність слова вживатись у кількох значеннях — багатозначністю (полісемією).
Більшість загальновживаних слів української мови ― багатозначні. Наприклад, у “Словнику української мови” зафіксовано тридцять значень дієслова іти: “ступати ногами”, “рухатися в якомусь напрямку” (про транспорт), “вирушати куди-небудь”, “ставати кудись на роботу”, “діяти певним чином”, “брати шлюб”, “знаходити збут” (про товари), “виділятися з чого-небудь”, “наставати” і т.д. Слово крило має десять значень: “літальний орган птахів”, “несуча поверхня літака”, “лопать вітряка”, “дашок над колесом автомашини”, “бокова частина будівлі”, “угрупування в політичній організації” і т.д.
Кожне таке слово набуває свого конкретного значення в сполученні з іншими словами. Наприклад, у “Слові про похід Ігорів” (ритмічний переклад) іменник земля вжито в кількох значеннях: 1. Земля гуде. Ріки мутно течуть. (Земля — суходіл). 2. Чорна земля під копитьми кістьми була засіяна, а кров’ю полита... (Земля — ґрунт). 3. Інгвар, і Всеволод, і всі три Мстиславичі, не злого гнізда шестикрильці! Ви не правом побідників собі землі розхватали! (Земля — земельне володіння). 4. О Руськая земле, уже ти за горами єси! (Земля — країна).
Слово може бути багатозначним тому, що в його назві враховується лише одна якась ознака предмета. А таку саму ознаку можуть мати й інші, відмінні предмети. Наприклад, у слові стіна основне значення — “вертикальна міцна частина будівлі” (на матеріал, з якого вона виготовлена, у ньому не вказується), тому цим словом ще називають і “прямовисну бічну поверхню чого-небудь” (стіна урвища), і “муровану огорожу” (стіна замку), і переносно “щільний ряд людей” (людська стіна), і так само “моральну перепону між людьми” (стіна непорозуміння) тощо.
У багатозначному слові одне значення основне, інші — побічні. У слові голова основним є значення “частина тіла”, інші (“розум”, “керівник”, “передні ряди”, “основна річ” тощо) — побічні. Іноді в слові буває два й більше основних значень. Наприклад‚ слово грубий має три основні значення: 1) “товстий”; 2) “необроблений”; 3) “брутальний”.
Багатозначність дає змогу при відносно обмеженій кількості слів називати ними практично необмежену кількість предметів і явищ.
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 316; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!