Україна в роки Північної війни 1700–1721 рр.
3.1 Переорієнтація Мазепи на бік шведів
Перехід гетьмана на бік шведів вразив не лише царя та його оточення, а й акредитованих у Москві іноземних дипломатів. Англійський посол у Росії Вітворт в інформації за листопад 1708 р. змальовував Мазепу як 70-річного бездітного багатія, який здобув цілковиту довіру й прихильність царя, правив квітучою провінцією не поступаючись владою самому монархові. «Беручи все це до уваги, – писав далі, – важко збагнути, чому й навіщо гетьман уже на схилі віку вирішив змінити оточення і звалити собі на плечі нові клопоти» [28; с. 87].
Звичайно, Мазепа ревно співробітничав з російським царем, але разом з тим залишався правителем країни з її осібним державним життям, давніми політичними й культурними традиціями, з власними народними звичаями, які, немов безодня, віділяли Україну від Росії, і з самого початку послідовно проводив власне українську політику, хоч і доводилось йому, постійно пристосовуючись до російських вимог, іти кружними шляхами до поставленої мети, як, скажімо, в справі приєднання Правобережної України. Бачимо це хоча б уже з того, як енергійно сприяв він розвиткові національної культури, мистецтва, церкви, чого, на відміну від сучасних дослідників, не знали чи не брали до уваги попередні історики. Слід зазначити також, що ці діяння гетьмана були не окремими доброчинними актами приватної особи, а принциповим національно-культурним курсом, спрямованим на піднесення народної освіти, культури та зміцнення Української держави [32; с. 18].
|
|
|
Саме, як державний діяч дійшов він висновку, що зв'язок України з Росією не відкриває для його Батьківщини ніяких щасливих перспектив. Про це яскраво свідчили перші роки Великої Північної війни. Не так уже й важливо, чи справді цар та його оточення натякали на необхідність докорінних реформ в Україні. Вирішальне значення мало те, що сам розвиток воєнних подій спонукав російський уряд залучати усі резерви й проводити централізаторську політику. Одначе права та привілеї, а також державний устрій України й особливості її війська заважали Москві повною мірою використовувати у воєнних цілях місцеві ресурси та козацькі полки. І хоч вона ще не наважувалась відкрито піти на радикальні обмеження української державності. Рік у рік посилювався наступ на Україну. Вже стало звичним, що російська сторона розпоряджалась як хотіла воєнними й господарськими ресурсами Гетьманату. Та й значення голови Української держави було зведено до ролі звичайнісінького російського генерала, змушеного коритися тим чи іншим наказам. Нехтуванням високим становищем і приниженням гідності Мазепи також можна пояснити його роздратування та обурення. Метою російської політики, було цілковите знищення української самобутності. Тому таку пильну увагу привертали різні заяви російської сторони. Її дії сприймалися з чимдалі більшою недовірою. Поживу для цього давало поступове обмеження прав України.
|
|
|
3.2 Царський терор в Україні
Російський цар, довідавшись про перехід до шведів Мазепи, впав у страшенну лють. Не гаючи часу, він вирішив помститися на столиці гетьмана Батурині. Туди з війсь ком відправився Меншиков. Батурин був добре укріплений і мав близько 10 000 війська під орудою полковника Чечеля і гарматного осавула Кенігсека, родом німця. Штурм захисники відкинули, але серед них знайшовся зрадник – полковий старшина Ніс, котрий показав росіянам таємний підземний хід, яким нападаючі вагони увірвалися в місто. Все населення Батурина, включаючи жінок і дітей, було знищене. Козаків, які потрапили у полон живими, нападники закатували, їх тіла прив’язали до дощок і кинули у Сейм, щоб плили і лякали тих, хто думав перебігти до Мазепи. Сучасники із жахом писали про знищення Батурина: «Й то место все потом разорено, и впредь никакому поселит в ищу быть тут заказано». Помстившись на батуринцях, Меншиков відступив, бо до міста наближалися Мазепа із шведами [8; с. 356].
|
|
|
Блискавичні дії Петра І поєднували обіцянки з терором. Він домігся того, що заляканий і обдурений народ, не маючи правдивої інформації про наміри Мазепи, залишився в цілому пасивним.
Вже наступного дня після отримання повідомлення про перехід Мазепи до шведів Петро І звернувся з маніфестом до українського народу. В цьому просякнутому відвертою брехнею і демагогією документі він, підступно граючи на антипольських настроях українців, оголошував, що Мазепа хоче повернути Україну під владу Польщі, а православні церкви передати уніатам. Удаючи з себе батька народу, Петро І обіцяв боронити його прав, тут же заявляючи, що Мазепа без відома Москви наклав на народ задля власного збагачення великі побори, і, що він (Петро І), довідавшись про це, велів «ції тяготи нині з малоросійського народу знятити. У маніфесті наказувалося старшині негайно з'явитися у Глухів для обрання нового гетьмана [37; с. 84].
За наказом царя до Глухова з’їхалась частина старшини. Гетьманом обрали стародубського полковника Івана Скоропадського. Був кандидатом на гетьмана і чернігівський полковник Полуботок, але Петро І відвів його кандидатуру: «Полуботок дуже хитрий, з нього може вийти другий Мазепа. Нехай краще оберуть Скоропадського». Ця фраза проливає світло на те, якою насправді була свобода вибору.
|
|
|
Після обрання гетьманом Скоропадського Петро І нагородив вірних йому старшин: наказним полковникам присвоїв звання повних полковників, роздав жалувані грамоти на землі і села. Іван Ніс за здачу Батурина отримав прилуцьке полковництво. Багато маєтностей одержав Полуботок. Разом із старшиною щедрі подарунки за рахунок сконфіскованих у мазепинців маєтків здобули царські генерали і міністри Меншиков, Головкін, Долгоруков, Шафіров, Шереметьев. Цар також обіцяє простити всіх, хто протягом місяця покине Мазепу і пристане до російського війська. Одними з перших від Мазепи до Петра І перебігли Данило Апостол І Гнат Галаган [22; c. 69].
Цар продовжував жорстоко карати всіх, кого підозрювали у симпатіях до Мазепи. В містечку Лебедині, куди в кінці 1708 р. з Глухова переїхала ставка царя, засідав спеціальний суд [10; c. 267].
Тим часом Мазепа, прибувши до Батурина, побачив руїну. То був для нього великий удар: загинули вірні йому козаки і населення, пограбовано військовий запас. Це і події, які відбулися після Глухова, перекреслили плани гетьмана зібрати під своїм проводом все козацьке військо. За таких умов останньою надією Мазепи стало Запорожжя, відносини з яким були не найкращими. Мазепа не раз скаржився на запорожців російському урядові, звинувачуючи їх у сваволі, зв’язках з кримськими татарами тощо. Особливо його турбувало, що Запорожжя вносить елементи дестабілізації на Гетьманщині. «Не так страшні вони, запорожці, – писав Мазепа адміралу Головіну, – їх не так багато числом, і не так страшні зв’язки з ними кримського хана, але постійно думати треба, що ледве не вся Україна тим же запорозьким духом дихає, бо звичайним є, що народ посполитий сваволю любить, і всякий, хто під владою перебуває, бажає її над собою не мати». Демократичне запорозьке товариство, з свого боку, не могло співчувати гетьману, тісно пов'язаному з феодальними колами Гетьманщини і Росії. Запорожці бачили в Мазепі провідника царської політики, котра дедалі більше демонструвала ворожі наміри щодо Запорожжя. Так, запорожці значно прислужилися російському урядові в Азовських виправах 1695–1696 рр. Але незважаючи на це, з кінця 90-х років Петро І повів наступ на вільні запорозькі землі. Особливо козаків дратувало, що уряд почав будувати фортеці поблизу Запорожжя на Дніпрі і по річці Самарі. Одразу почалися сутички з російським воєводою, котрий перебував у фортеці Кам'яний затон. На початку 1704 р. тільки що обраний кошовим Кость Гордієнко заявив царському посланцю: «Кам'янозатонський воєвода Шеншин чинить нам всілякі неприємності, коней відбирає, мене і все поспільство лає і називає своїми підданими, загрожує, говорячи нібито солдати, тікаючи з Кам'яного затону, живуть у нас, у Січі. Але у нас в Січі таких збіглих солдат нема, а хоч би і були, то у нас здавна такий звичай: хто прийде, того й приймаємо, і хто захоче, той і живе у нас». Далі Гордієнко застерігав: «Якщо воєвода і далі так буде робити, то нам вже терпіти не можна більше; щоб від його злих вчинків не стало якогось заворушення, котре може охопити і всю північ; не підняти б цим і всю Україну».
Отже, коли кошовий Гордієнко із запорожцями отримали від Мазепи звістку про те, що останній перейшов до шведів, їхньому подиву не було меж. Порадившись, вони вирішили підтримати його. В листі до Мазепи запорожці запропонували прислати до них гетьманських і королівських уповноважених, щоб умовитися про спільні дії. Крім того, просили військової допомоги для зруйнування російської фортеці при Кам'яному затоні. Після цього обіцяли прийти на допомогу Мазепі і шведському королю [35; c. 74].
3.3 Полтавська битва
В контексті розгляду даного питання варто ще раз згадати про про роль козаків в обороні Полтави, довкола якої шведи зосереджували свої головні сили. Щоправда, вони й далі утримували лінію Ворскли, очікуючи прибуття Станіслава. Позицію на півночі од Петрівки вони залишили. Хотіли, мабуть, дужче прикувати росіян до Полтави і, спонукавши їх перейти на правий берег Ворскли, мати сполучення з татарами на лівому березі Дніпра. Хоч Полтава була місцем перехрещення важливих шляхів, Карл XII не ставив собі за мету здобути її. Оточивши місто, він провокував противника вийти на вирішальну битву [18; c. 284].
30 квітня шведи почали копати шанці, а невдовзі (9 травня) їхню головну квартиру було перенесено з Великих Будищ у Жуки біля Полтави. Осадні роботи виконували в основному січові козаки. Щоправда, генерал-квартирмейстер Гілленкроок, відповідальний за технічне забезпечення облоги, не дуже на них покладався, але на цьому наполягав король. За шведськими джерелами (Адлерфельд, Вайхе, Петре), під Жуками дислокувалося 6 тис. запорожців, яких чимдалі охочіше залучали до робіт, а решта, близько 2 тис, разом з невеликими шведськими загонами утримувала лінію Ворскли. Першого дня облоги, як зазначає Петре, було задіяно 400 шведів і 600 козаків. У середині травня Карл XII розширив осадні заходи. Відповідно до щоденникового запису Петре, 17 травня під Полтавою працював 2-тисячний гурт запорожців, а за Левенгауптом, 9 травня – цілий полк їхньої піхоти.
Ці роботи були дуже небезпечними. Виконавцям повсякчас доводилось не лише відбивати напади росіян, а й самим атакувати ворога. За Петре, полк якого працював разом з січовиками, не минало й дня, щоб останні, як і шведи, не зазнавали тяжких втрат. На його ділянці протягом кількох днів було вбито: 11 травня – 3 запорожців і 2 шведів, 13 травня – відповідно 9 і 5, 22 травня – 7 і 5. Про те, що втрати серед січовиків були більшими, свідчать також Левенгаупт і Адлерфельд [12; c. 365].
Думається, січові козаки якнайменше бажали виконувати ці ризиковані земляні роботи.
Перед битвою під Полтавою, зазначає Адлерфельд, вони виглядали далеко не бадьоро. Мабуть, шведська педантичність генерал-квартирмейстера та його недовіра до запорожців викликали серед них серйозне невдоволення. Саме тому мусив утрутитись сивочолий Мазепа. Подякувавши січовикам за їхню вірність, він попросив надалі виявляти витримку. Крім виконання осадних робіт, запорожці мали наглядати за шляхами сполучення, а також, як і гетьманські козаки, що ходити в розвідку й бути фуражирами [31; c. 245].
У середині червня не лише Карла XII, а й Петра І охопило бажання стятися у вирішальному герці. Цю жагу шведського короля помірятися силами з головним ворожим угрупованням, здавалось, от-от буде потамовано. Армія, запорожці й Мазепині козаки готувалися до бою. Облога облогою, а чільне місце посіли тепер локальні сутички й рекогносцирувальна служба. Ясна річ, стали тут у пригоді й козаки, котрі добре знали місцевість. 17 червня шведський полковник Зіборт ударив у напрямку Нижніх Млинів. За Петре, загін запорожців під проводом Войнаровського успішно обстріляв росіян. Коли на шведські позиції під Петрівкою напав російський генерал Ренне, на лівому й правому флангах лінії оборони стали до бою гетьманські й січові козаки на чолі з Мазепою. Ще до битви 22 червня Карл XII доручив генералові Кройтцу провести розвідку боєм північніше від Малих Будищ. У цій операції (з участю загону запорожців) було з'ясовано, що росіяни не квапляться переходити у наступ. Як повідомляв 25 червня той-таки Кройтц, саме Мазепині козаки принесли розвіддані про перехід усієї російської армії на правий берег Ворскли й спорудження там редутів.
Дослідники розходяться у поглядах як на план і перебіг битви 27 червня, так і на причини поразки шведів. За Е. Карлсоном, недолуга атака добре укріпленої ворожої позиції не могла закінчитися успішно. Штілле вважає, що поразку зумовило поранення 17 червня Карла XII, який не спромігся особисто повести свою армію у бій. Він планував рішучим фронтальним ударом змісити позиції росіян на правому березі Ворскли під Полтавою, вбачаючи неабияку загрозу в самому розташуванні для противника: за його спиною – річка й болото, а для маневру залишається хіба що долина, та й то надто вузька для повного розгортання сил. Не з найкращого боку показав себе й Левенгаупт, кинувши піхоту на прорив російських редутів і погубивши безліч своїх солдатів. Мабуть, заслуговує докору і командуючий фельдмаршал Ренскольд, який поставив кавалерію за шведською лінією наступу замість використати її на флангах в момент зіткнення двох армій. Вочевидь, недостатньою була й довжина шведської передової лінії – росіяни охопили її з обох флангів. І доки праве шведське крило висувалося вперед, ворог потіснив лівий фланг [24; c. 32].
Але не наше завдання аналізувати перебіг битви. З'ясуємо лише, якою мірою запорожці або, й ширше, українські козаки брали участь у згаданих подіях. За даними шведського генштабу, в найчисельніших угрупованнях, які мали завдати ворогові головного удару західніше від Полтави, не було жодного українця. Кілька запорозьких і шведських загонів продовжували тримати місто в облозі. Більшість січовиків і гетьманських козаків на чолі з Мазепою було включено до резерву й зосереджено біля Пушкарівки, де стояли артилерія, обоз і частина кавалерії. Лінію Ворскли з міст Старі та Нові Санжари, Білки й Кобеляки займали окремі запорозькі та шведські загони.
Отже, з таким розподілом сил козакам годі було виявити активність. За планами генштабу, в разі необхідності резерв мав поповнити лівий шведський фланг або пособляти військам, що обложили Полтаву, чи відбивати наступ російських загонів із заходу [27; c. 342].
Існує погляд, що запорожці, а гетьманські козаки і поготів, не брали участі у битві. Окрім того, С. Томашівський у своїй статті «Словацький посол в Україні» наводить свідчення Крмана, котрий, невідь-чому опинившись на лівому фланзі шведської армії, натрапив там на запорожців. Дещо сумбурна розповідь генерала Кройтца також дає підстави припустити, що на лівому фланзі перебували запорожці, очевидно, як коректувальники вогню. Можливо, вони отримали наказ розпочати бойові дії.
Та й резерв не сидів склавши руки. Фенріх Густав Абрахам Піпер, який під час битви залишався в тилу, засвідчив, що близько 2-ї години пополудні біля обозу з'явилася ворожа група, але була відкинута резервом. Удруге туди проникли драгуни після прибуття Карла XII, однак, за Вайхом, відступили, угледівши шведську кавалерію і запорозьку піхоту.
Свіжі з'єднання взялися прикривати розбиту шведську армію, що подалася до Дніпра. Цей погано організований відступ скидався на втечу. Ще можна було захищатися на лінії Ворскли, яку продовжували утримувати запорожці й шведські загони. Але вище командування наче одуріло. Карла XII звалила пропасниця, Ренскольд потрапив у полон, а найстарший з генералів Левенгаупт не виявляв активності [11; c. 294].
Армія відходила до Переволочної, щоб там форсувати Дніпро, хоч, власне, було б доцільніше подолати Ворсклу й вирушити до Криму. На цьому наполягав король. А проте жодної із переправ через Ворсклу військо не використало, навіть тієї, що під Переволочною, біля с. Кішенка. Там і постало питання: як бути з армією? Карл XII завагався: податись у Крим чи Бендери? Вибрав Крим, щоб не розлучатися з армією. Але цьому суперечили політичні інтереси. Адже, діставшись Бендер, він міг би швидше порозумітися з Туреччиною. За «Примітками» Понятовського, король на умовляння Мазепи обрав Бендери. Передавши армію генералові Левенгаупту, який очевидно, домагався цього, він звелів йому, як свідчить запис у канцелярській книзі Кнохе, переправитись через Ворсклу і йти до Криму.
Разом із шведами відступали Мазепа з козаками і Гордієнко із запорожцями. Ті надзвичайно придалися при переправі через Дніпро. Позаяк запорозької флотилії вже не існувало, січовики заходжувалися майструвати пліт із дерева та відшукали кілька рибальських човнів. Принаймні Карл XII, Мазепа і їхній супровід були забезпечені засобами переправи. В ніч на 30 червня король зі своїм півторатисячним почтом слідом за гетьманом, що вирушив раніше, дістався протилежного берега ріки [30; c. 183].
Росіяни надто пізно розпочали переслідування розбитого ворога. Лише 30 червня Меншиков наблизився зі своїм 9-тисячним кавалерійським корпусом до Переволочної, де сконцентрувалося 16 тис. шведів. Хоч ця армія була ще боєздатною та й окремі полки хотіли битися, Левенгаупт, замість чинити опір або хоча б форсувати Ворсклу під Кішенкою і вирушити у вказаному королем напрямку, влаштував голосування: продовжувати боротьбу чи капітулювати. Врешті-решт було ухвалено розпочати з росіянами переговори.
Так шведська армія здалася в полон. Під час переговорів ніхто не подбав про захист козаків і запорожців. У записках генерала Кройтца наведено 5 пункт акта про капітуляцію, в якому зазначалося, що запорожці та інші розбійники при шведській армії підлягають видачі його царській величності. Неважко уявити їхню долю.
Шлях Карла XII і Мазепи пролягав через південний схід Правобережної України. Щоб уникнути зустрічей з російськими переслідувачами, обиралися малоходжені дороги. Гетьман вів решту своїх старшин і козаків. Більшість його прихильників здалися цареві, хоч і загрожувала їм тяжка кара, інші ж потрапили в полон під Полтавою і Переволочною [36; c. 79].
3.4 Смерть Івана Мазепи
Битва під Полтавою завершилася. За російськими даними, шведи втратили більше 9 тисяч чоловік убитими та близько 3 тисяч полоненими (включно з фельдмаршалом Реншильдом, першим міністром графом Піпером та ще кількома генералами), російські втрати становили, знову-таки за офіційними даними, – 1345 убитих та близько 3 тисяч поранених. Через недостатньо активне переслідування з боку ворога, шведам і козакам Мазепи вдалося, зберігаючи дисципліну, відступити до Переволочни на Дніпрі. Гетьман, якому було дуже погано, з двома тисячами козаків та із частиною скарбів переправився через Дніпро, 29 червня близько четвертої години дня, а шведський король, відібравши 1300 солдат та офіцерів, здійснив переправу в ніч з 29 на 30 червня (джерела твердять в один голос: Карла, як і гетьмана, переправили запорозькі козаки) човнів та плотів не вистачало. Тому переправити всю 16-тисячну армію шведів та кілька тисяч гетьманців і запорожців, що залишалися на лівому березі (ширинa Дніпра в цьому місці становила у XVIII столітті близько 2 кілометрів), було неможливо. Нарешті з'явилися й переслідувачі – Петро І послав наздоганяти шведів драгунські полки під командуванням Меншикова, Волконського та Голіцина. Генерал Левенхаупт у безвихідній ситуації занепав духом і провів опитування офіцерів та генералітету, що слід робити, битися чи капітулювати. Результати були неясними. Тоді головнокомандувач шведською армією наказав спалити секретні документи, роздати солдатам жалування та скласти зброю. Серед умов капітуляції пункт про долю союзників шведів – запорожців і гетьманців – був взагалі відсутній. Більшість українців у шведському таборі відчайдушно спробувала перепливти Дніпро, глибини якого стали могилою для багатьох козаків і старшин. Ті, хто не наважився на переправу, немилосердно винищувалися переможцями. Чимало запорожців та німецького офіцера Мюленфельса, що колись перебіг з російського табору до шведів, було посаджено на палю. До речі, подальша доля Левенхаупта чимось нагадує долю фельдмаршала Паулюса, багато хто з тих шведських офіцерів, що повернулися з російського полону, не пробачили йому цю капітуляцію, так само як і їхній король. Згодом Карл написав кілька листів, в яких гнівно картав генерала за подібну безчесну поведінку [21; c. 78].
За іронією долі, затримка росіян під Переволочною, викликана необхідністю прийняти капітуляцію шведської армії, можливо, врятувала гетьмана Мазепу та шведського короля від полону. Петро І з радістю чекав звістки про захоплення обох, вигадуючи бенкетні тости для привітання першого та люті тортури для останнього. Але прудкі козацькі коні мчали обох ворогів царя степовими шляхами на південь, до володінь Османської імперії.
Не знаючи, що сталося в Переволочні, Карл XII та Мазепа з невеликим загоном шведів та кількома тисячами козаків поспішали до Очакова. До речі, на відміну від пізніших шведських істориків, які вкладали у вуста короля гіркі докори на адресу Мазепи за програш кампанії, тогочасні документи свідчать, що Карл XII ніколи не вважав Мазепу винним у поразці. Пройшовши між верхів'ями річок Інгул та Інгулець, втікачі наблизились до нижньої течії Південного Бугу, де запорожці знайшли колодязь із гарною водою. 7 липня шведи і запорожці переправилися через Південний Буг, причому переправу ледь не зірвала поява драгунів Волконського, які увесь час переслідували короля та гетьмана. Проте і на цей раз запорожці врятували Мазепу і Карла, самі зазнавши втрат. Неподалік проходив державний кордон – між українськими та турецькими землями, і росіяни не могли переслідувати втікачів далі, бо це означало спровокувати війну між Росією та Туреччиною, до якої Петро був ще не готовий. Тому цар спробував домогтися видачі втікачів іншими способами [34; c. 285].
Загін Карла XII та гетьмана Мазепи не затримався надовго в прикордонній фортеці Очаків, а згодом переїхав західніше, до міста Бендери (у Бессарабії, сучасна Республіка Молдова). У Бендерах була резиденція турецького сераскера – військового та цивільного намісника Бессарабії, і тут можна було сподіватися на відновлення дипломатичних контактів з Константинополем та Бахчисараєм. Саме в передмісті Бендер, Варниці, і став табором Карл XII, його шведи та більша частина українських політичних емігрантів-мазепинців. Щоправда, залишки генеральної старшини переїхали до столиці Молдавського князівства – міста Ясси. До Ясс переїхав навіть Пилип Орлик, посварившись із Войнаровським, який ледь не зарубав майбутнього творця «Пактів і конституції Війська Запорозького» в присутності Мазепи. Сам гетьман жив у Варниці аж до своєї смерті. Шведський король вважав, що пробуде в цьому невеличкому провінційному місті на Дністрі недовго. Він планував швидко зібрати своїх прихильників у Польщі (і дійсно – невдовзі до Бендер прибули більше 2 тисяч поляків на чолі з Юзефом Потоцьким, найвідданішим прихильником Лещинського і Карла) і їхати до Швеції збирати нове військо. Проте щодо себе особисто старий український гетьман знав, що його дні пораховані [15; c. 275].
Матеріальне становище українських емігрантів було важким. Ніхто (за одним винятком) не мав із собою значних грошей, і запорожці та гетьманці мусили брати позики у місцевих купців, які згодом треба було відпрацьовувати. Значні скарби зберіг лише сам Іван Степанович. Володіючи великими багатствами, він завжди цінував їх не самі по собі, а як засіб, яким можна впливати на людей, зміцнювати свій авторитет та здобувати їхню підтримку і вдячність. Протягом 1708–1709 років він зробив чимало різноманітних, нерідко дуже цінних подарунків: королю Карлу (якому він позичив незадовго до Полтавської битви 60 тисяч талерів), кошовому Костю Гордієнку, звичайним запорожцям, шведським генералам. Але український гетьман умів щедро віддячити і людині, яка просто колись стала йому у пригоді. Так, взимку 1708/1709 року під час одного з нападів російської кавалерії на обоз шведсько-українського війська молодий офіцер шведського кінногвардійського полку Абрахам Седерхольм врятував частину майна Мазепи. Гетьман віддячив 29-річному Седерхольму по-королівськи – подарував чотири позолочені срібні кубки та чудового коня в розкішному обмундируванні, на якому Абрахам брав згодом участь в Полтавській битві. Чимало гетьманського золота потрапило до рук солдатів Меншикова після взяття Батурина (хоча українська легендарна традиція вперто твердить, що гетьман сховав скарби і потім забрав їх із собою, відшукавши серед руїн столиці). Хоча прямих документальних підтверджень цьому і немає, очевидно, дещо довелося кинути під час переправи через Дніпро біля Переволочни. Історики й митці згодом любили тішити публіку колоритними картинами того, як, сидячи в навантажених по вінця човнах, які перевозили Івана Мазепу та його соратників через річку, козаки кидали за борт золоті червінці, аби хоч трохи полегшити судно. Незважаючи на все це, до Бендер гетьман потрапив, усе ще володіючи значними багатствами. Це були в'юки із золотими та срібними монетами, коштовна зброя (шаблі, списи, булави) та клейноди, а головне – коштовне каміння, яке займає мало місця і легко транспортується (про гетьманську скриньку із самоцвітами згадують шведські джерела). Про Мазепині скарби ходили легенди. Чутка про них спливала і значно пізніше за найнесподіваніших обставин. Так, знаменитий шотландський економіст Адам Сміт у своїй книзі «Багатство народів» писав: «…кажуть, що дуже великі багатства мав Мазепа, лідер українських козаків, славетний союзник Карла XII». За оцінками шведського комісара Солдана, що склав на прохання Мазепи опис його майна за кілька годин до смерті гетьмана, цінність усього майна українського володаря становила від 750 тисяч до 1 мільйона шведських рейхсталерів (чверть річного прибутку Швеції станом на 1699 рік). Але ці багатства навряд чи могли втішити важко хворого гетьмана. З моменту приїзду до Варниці він майже не вставав з ліжка. Його стан погіршувався, але гетьман навіть тепер цікавився тим, що відбувається в політичному світі. При дядькові постійно перебував Войнаровський – його вважали спадкоємцем скарбів, а можливо, і булави гетьмана у вигнанні. Карл XII нерідко відвідував свого союзника і кілька разів присилав до нього посланців з важливими новинами. Новини ці були різні, але здебільшого прикрі: про капітуляцію шведів під Переволочною, придушення виступів правобережних козаків і селян, а також про прагнення Петра домогтися від турецького султана видачі Карла XII та Мазепи. Якщо видача шведського короля загрожувала колосальним міжнародним скандалом, і турки навряд чи пішли б на такий крок, то ідея видати Мазепу, підкріплена величезною сумою в 300 тисяч червінців, які російський посол в Константинополі Толстой пропонував за українського гетьмана, була не такою вже й нездійсненною. Але турецькі урядовці, розуміючи, що нова війна Росії та Османської імперії – лише справа часу, твердо відмовлялися це зробити. Вони посилались на норму, записану в Корані, яка забороняє видачу втікачів, що потрапили під покровительство до мусульман, їхнім ворогам. «Непідкупність» турків, проте, мала і свої межі – за два роки після смерті Мазепи саме золото врятує Петра І та його армію від повної поразки на берегах Пруту, коли помста за Батурин і Полтаву буквально вислизнула з рук Орлика та Карла XII [20; c. 163].
Непокоїли гетьмана в останні тижні його життя і чвари між українцями, які пішли на еміграцію. Багато хто з них звинувачував у теперішньому жалюгідному становищі саме Мазепу. Вперше це виявилося ще перед переправою через Дністер, коли кілька запорожців спробували пограбувати гетьманський обоз і захопити самого Мазепу, аби, видавши його цареві, заслужити прощення. Тоді гетьмана врятували вірні йому козаки та польський шляхтич Станіслав Понятовський, що перебував при армії Карла XII як представник Станіслава Лещинського. Вдруге запорожці збунтувалися 11–12 липня, і гетьманові та королю ледь вдалося їх вгамувати, не без допомоги обіцянок та грошей.
Різні настрої панували і серед української старшини в Яссах та Бендерах. Дехто вже вголос говорив про можливість повернення до України, аби отримати царське прощення. Інші сварилися через те, кому бути наступником Мазепи і їсти не надто смачний хліб гетьмана-емігранта. Мазепа так і не встиг (чи, може, не захотів?) скласти офіційний заповіт, і після його смерті для розподілу майна покійного довелося створити спеціальну україно-шведську комісію. Зрештою більша частина майна відійде Войнаровському (через те, що і кошти визнають особистою власністю Мазепи, а не державним скарбом), і лише дещо – Орликові як новообраному гетьманові, що різко звузить фінансові та політичні можливості останнього.
Звісно, гетьмана не могла не засмутити неприхована ворожнеча між старшинами-емігрантами через його скарби, але Іван Мазепа за своє життя надто добре вивчив людську натуру, аби здивуватися таким її проявам. Важко твердити напевне, про що думав Іван Степанович в останні дні свого життя. Можливо, він намагався зрозуміти, чому його так добре прораховані наперед плани зазнали такої страшної поразки. Можливо, згадував своє довге і цікаве, як справжній пригодницький роман, життя, в якому було все: злети, падіння, інтриги, кохання, ненависть, шана і гірке розчарування. А може, просто дивився з вікна на швидкий Дністер, який ніс свої води в Чорне море. До речі, ще в 30-х роках XX століття в Бендерах існував старовинний будинок, про який місцеві мешканці вперто твердили, що саме тут жив український гетьман-вигнанець. Так само у Варниці небагатьом туристам показували криниці, які звалися Мазепиними [16; c. 74].
Висновки
На мою думку, Іван Мазепа був сином своєї епохи, спадкоємцем героїчної доби Руїни, періоду сподівань і розчарувань, жорстокості і любові. Шляхтич за походженням, він увібрав у себе українські народні традиції і європейський вишкіл та освіту. Перебуваючи спочатку на службі у польського короля, а потім у правобережного і лівобережного гетьманів України, він остаточно сформувався як людина і політик, державний діяч світового рівня.
Зрозуміло, що в часи Мазепи не було ще комп'ютерів і ринкової економіки, проте, безсумнівно, що український гетьман за рівнем тогочасної освіти, культури, соціально-економічних і політико-державницьких навичок був одним з кращих політичних діячів своєї епохи. Що й дало йому можливість 22 роки керувати в такий складний період Гетьманщини.
На мою думку, близько 13 років (1687–1700) існуюче становище задовольняло гетьмана і його найближче оточення. Доля України і простого народу їх цікавила стільки, скільки це стосувалося їхніх прибутків і становища в Гетьманщині зокрема, і в Московському царстві взагалі. Проте все докорінно починає змінюватися з початком в 1700 р. затяжної Північної війни (1700–1721 рр.).
Ось тут і починається конфлікт інтересів та особистостей. Спочатку страх за можливу втрату привілейованого становища, потім період безсоних ночей, вагань і хитань, на чию сторону стати, а на останок боротьба не на життя, а на смерть під гаслом «пан або пропав!».
Івану Мазепі не поталанило народитися в королівській сімї, але аристократичне походження шляхтича також давало йому достатньо вагомі шанси для початку амбіційної діяльності. Близько чверті століття (1659–1687) знадобилося українцю, щоб здолати тернистий шлях від королівського камергера при польському дворі Яна Казимира до гетьмана Війська Запорізького його милості московського царя. Я переконана, що осягнувши цю політичну вершину, Мазепа вже більше ні про що не мріяв, а лише намагався утримувати на ній за будь-яку ціну здобути повну незалежність Україні і скинути московське ярмо? А навіщо, коли є можливість добре жити і панувати і добро наживати під покровительство молодого царя-батюшки, тим паче, що з ним у гетьмана склалися досить приятельські відносини. Я вважаю, що цій так званій дружбі юнака і зрілої людини посприяли не сітльки чарівність і привабливість Мазепи як людини і політика, скільки розуміння Петром І повної залежності і обмеженості українського гетьмана як потенційного супротивника.
Співпраця гетьмана Івана і царя Петра була корисна для обох, але тільки не для України і її народу, тому що вони ще більше страждали від московського гніту, а уособленням царського панування і визискування був Мазепа, і коли він вирішив повстати, селяни, міщани і частина козаків просто не повірили йому, вважаючи це за чергову хитрість підступного гетьмана.
Список використаної Літератури
1. Андрусяк М. Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч. – К., 2004.
2. Апанович О.М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. – К.: Наукова думка, 1969. Борщак І. Мазепа. Життя та пориви великого гетьмана. – К.: Свенас, 1991.
3. Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – Т. 2–3.
4. Борисенко В. Курс української історі. – К., 2006.
5. Боршак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя й прориви великого гетьмана. – К., 1991.
6. Величко С. Літопис. – К.: Дніпро, 2001.
7. Журавльов Д.В. Мазепа. – Харків, 2007.
8. З епістолярної спадщини гетьмана Мазепи / Упоряд. В. Станіславський. – К.: НАН України, 1996. Історія Русів. – К., 1991.
9. Кордт В. Матеріали з Стокгольмського державного архіву до історії України другої половини XVII і початку XVIII в. // Український археографічний збірник. Т. III. – К., 1930. Лист П. Орлика до С. Яворського // Субтельний О. Мазепинці. – К.: Либідь, 1994.
10. Король В.Ю. Історія України. К., 1995.
11. Костомаров Н.И. Мазепа. – М., 2002.
12. Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. – К., – 2001.
13. Літопис Самійла Величка. У 2 т.-К., 1991.
14. Мазепа – людина й історичний діяч/ Упор. Й. Чікало. – К., 1991.
15. Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноукраїнських джерелах 1687–1709 рр. – К., 1995.
16. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – К., 2001.
17. Павленко С. Іван Мапзепа. – К., 2003.
18. Рибалка І. Історія України у 2-х частинах. – Х., 1994.
19. Сергійчук В. Кого зрадив гетьман Мазепа. – К., 2007.
20. Трав'янка Г. Літопис гадяцького полковника Григорія Граб'янки. – К.: Знання, 1992.
21. Чухліб Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648–1714 рр. – К., Нью-Йорк. – 2003.
22. Гаврилюк П.А. Народний присуд зраднику Мазепі // Народна творчість і етнографія. – 1959. – №3. Гетьман Іван Мазепа. Погляд крізь століття: Каталог історико-мистецької виставки (Львів, 21 червня – 24 серпня 2003 р.). – К.: ЄММА, 2003.
23. Господии А. Його зоря славна вождя знаменує // Пам'ятки України. – 1991. – №6.
24. Грушевський М.С. Шведсько-український союз 1708 р. // Записки Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. – Т. 92. – Львів, 1909.
25. Грушевський О.С. Глухів і Лебедин // Записки Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. – Т. 92. – Львів, 1909.
26. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII–XVIII ст.: кордони, населення, право. – К.: Основи, 1996.
27. Доманицький В. Націотворча роль гетьмана Мазепи. – Чикаго, 1960.
28. Іван Мазепа і Москва: Історичні розвідки і статті / Упоряд. та передмова М. Слабошпицького. – К.: Рада, 1994. Каманин И. Мазепа и его «прекрасная Елена» // Киевская старина. – 1886.
29. Коновалова М.М. Гетьман Мазепа у фольклорі і літературі: Автореф. дисертації на звання канд. філол. наук. 10.01.01. – Львів, 2001.
30. Костомаров Н.И. Мазепа. – М.: Республика, 1992. Купранець О. Виклятий гетьман Мазепа. – Торонто, 1958. Луців В. Гетьман Іван Мазепа. – Торонто, 1954. Мазепа: Збірник. – К.: Мистецтво, 1993. Маланюк Є. ІІІшиіздіти Оотіпік Магерра – тло і постать. – К.: Обереги, 1991.
31. Млиновецький Р. Гетьман Іван Мазепа в світлі фактів і дзеркалі «історій». – Торонто, 1976.
32. Субтельний О. Мазепинці. – К., 1994.
33. Оглоблін О. Гетьман Іван Мазепа та його доба.-К., 2001.
34. Павленко С. Міф про Мазепу. – Чернігів: Сіверянська думка, 1998.
35. Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. – К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2004. Полтава: Сборник статей. – М.: Изд-во АН СССР, 1959. Праці українського наукового інституту. – Т. 46–48. – Варшава, 1938.
36. Рудницький Л.А. Мазепа на американській сцені // Всесвіт. –1994. – №9.
37. Саченко С. Мазепа – будівничий // Наука і суспільство. – 1991. – №4.
38. Січинський В. Іван Мазепа – людина і меценат. – Філадельфія, 1951.
Размещено на Allbest.ru
Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 168; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!