Тема 4. Лекція 4. Українські землі у складі Литви та Польщі
(ХІV-XVI ст.) (2 год.).
За словами М. Грушевського, саме в цю добу “пройшли переміни важні, глибокі, які відмінили тутешні обставини глибоко й сильно в порівнянні з ранішнім, досить добре нам звісним, життям київських часів”. Для того щоб краще зрозуміти ці переміни в соціально-економічному, політичному, культурному житті українського народу, пропонується розглянути наступні питання:
1) Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського. Велике князівство як форма поліетнічної держави литовців, українців, білорусів.
2) Польська експансія на українські землі наприкінці ХІV – на початку ХV ст. Зближення Литви і Польщі. Кревська унія 1385 р. Опозиція князя Вітовта.
3) Українські землі у другій третині XV–XVI ст. Люблінська (1569 р.), Берестейська (1596 р.) унії та їх політичні наслідки.
4) Соціально-економічні процеси в XIV-XVI ст.
Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського. Велике князівство як форма поліетнічної держави литовців, українців, білорусів.
Роздроблення давньоруської держави, занепад Києва, смерть останніх представників династії Романовичів в Галицько-Волинському князівстві відкрили шлях до прямих втручань в життя українських земель сусідніх держав (Литва, Польща, Московія).
На початку XIV ст. Литва була сильною державою. Ії територія сягала далеко за межі етнічного регіону за рахунок приєднання білоруських і частини руських земель.
|
|
|
Процесу консолідації місцевих литовських племен і їх успішній зовнішній політиці сприяло кілька чинників: потужний зовнішній тиск з боку німецьких рицарів, що потребувало об’єднання зусиль литовців, послаблення давньоруських земель та боротьба за владу в Золотій Орді, якій були підпорядковані ці території.
Литовське проникнення на Русь розпочинається ще у XIII ст., за часів Мендовга (1230-1263 рр.) і продовжується його нащадками – Гедиміном (1316-1341 рр.) та Ольгердом (1345-1377 рр.) – коли до складу Литви увійшли всі західно-руські (білоруські) та майже всі південно-західні (українські) землі. Так утворилося Велике князівство Литовське (ВКЛ), у складі якого руські землі становили 9/10 території.
Майже до кінця XIV ст. ВКЛ було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб’єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, в якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Литовські правителі, намагаючись утримати під своїм контролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: “старого не змінювати, а нового не впроваджувати.”
|
|
|
Литва попала під великий культурний вплив своїх слов’янських підданих, про що свідчать такі факти: розширення сфери впливу руського православ’я на терени литовської держави, утвердження “Руської правди” державною правовою основою, визнання руської мови офіційною державною мовою, запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації.
Польська експансія на українські землі наприкінці ХІV – на початку ХV ст. Зближення Литви і Польщі. Кревська унія 1385 р. Опозиція князя Вітовта.
Польська колонізація українських земель почалася майже одночасно з литовською. Початок польського завоювування на українських землях поклав Казимир Великий, приєднавши у 1347 р. Галичину до Польщі. Необхідно зазначити, що у просуванні на схід короля підтримували не лише магнати, що сподівалися поширити свої володіння в глиб українських земель, а й католицька церква, яка прагнула здобути новонавернених. Крім того поляки уклали угоду з угорським королем Людовіком про спільні дії щодо завоювування українських земель.
Полякам прийшлося в Україні вельми складно. Місцеві бояри під проводом Дмитра Дедька встановили свою владу і Казимир був змушений визнати Дедька фактичним правителем Галичини. Після смерті Казимира, угорський король Людовик призначив намісником Галичини польського князя Владислава Опольського і залишив йому широкі права.
|
|
|
Польське проникнення в Українські землі кардинально відрізнялось від Литовського: Польський уряд із самого початку утвердження у цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією, нав’язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ’я шляхом утвердження католицизму, що викликало опір та протистояння місцевого населення.
Наприкінці ХІV ст. зовнішні та внутрішні обставини змусили литовських та польських феодалів почати процес об’єднання двох держав. Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством Литва отримала від Польщі пропозицію шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об’єднати сили двох держав. 14 серпня 1385 р було укладено Кревську унію, за умовами якої Ягайло отримував титул короля Польщі й зобов’язувався окатоличити литовців та “навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до корони Польської.”
|
|
|
Однак Ягайло так і не вдалося провести до кінця укладену в Крево угоду, бо в особі Вітовта (двоюрідний брат Ягайла) владно заявила про себе тенденція до збереження політичний самостійності ВКЛ. Початок державному відродженню Литви був покладений Острівською угодою 1392 р., за якою Ягайло мав повернути Вітовту усі батьківські землі (передусім Троцьке князівство) й зробити його своїм намісником у Литві. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних удільних князівств (Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського), де починають управляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель.
Вітовт проводив і активну зовнішню політику. Його володіння сягали аж до Чорного моря, на узбережжі якого він збудував декілька фортець. Від політики південної колонізації довелося частково відмовитись після нищівної поразки литовського війська в 1399 р на річці Ворскла в бою з татарськими загонами. Ця поразка похитнула позиції Литви і Вітовта, що змусило його піти на зближення з Польщею. За умовами Віленської унії (1401 р.) литовські князі визнавали васальну залежність Литви від Польщі. Після смерті Вітовта всі руські землі мали перейти під владу польської корони. Щоправда, перемога об’єднаних польсько-литовсько-руських військ над Тевтонським орденом в битві під Грюнвальдом (1410 р.) змусила польського короля піти на значні поступки Вітовту. На сеймі в м. Городлі в 1413 р. було підписано унію, згідно з якою Польща визнавала існування великокнязівського престолу в Литві, але обрання великого князя мав контролювати і затверджувати польський король. Литовські феодали-католики зрівнювались в правах з польськими у вирішенні державних справ, в т.ч. і в питанні обрання великих князівств литовських і королів польських.
Городельська унія значно зміцнила становище Литви на міжнародній арені, надала можливість Вітовту знов вдатися до колонізації Причорномор’я. В той же час, вона посилювала дискримінацію православних аристократів. Забивши клин між православними та католицькими феодалами, між православними народними масами й окатоличеною знаттю ВКЛ, унія спричинила в українських землях розкол, посилила соціальний та національно-релігійний гніт.
Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 285; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!