Захар Спиридонович Кондратюк (короткий життєпис)

Микола Аркас

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСІ

Третє видання: Вінніпеґ, 1967 р.

Передмова до третього видання

Перше видання "Історії України-Русі" Миколи Аркаса, Адмірала Чорноморської та Азовської Фльоти, яке появилося друком в Петербурзі в 1908 році, було в дуже короткому часі повністю розпродане, так що того видання годі було де роздобути.

Друге видання появилося накладом Ольги Аркасової в Кракові в 1912 році. Це видання також дуже скоро розійшлося, вийшло воно в малій кількості і в Україну дісталося мало примірників, а ще менше за океан. До Америки і до Канади. В Канаду „Історію України-Русі" Миколи Аркаса привіз професор Петро Карманський в 1913 році. Один примірник цього видання я отримав від п. Матвія Саранчука, бувшого учителя в Канаді та державного урядовця на протязі 35 років. Переглядаючи це видання я зауважив, що в трьох книгах, виданих в Канаді п. Іваном Тиктором, а саме "Великій Історії України", виданій у Вінніпеґу в 1948 році; "Історії Українського Війська", виданій у Вінніпеґу в 1953 році, а також в "Історії Української Культури", виданій у Вінніпеґу-Альтоні, Ман., в 1964 році, використано багато матеріялу, як ось мапи, світлини, малюнки, описи та окремі назви якраз з "Історії України-Русі" адмірала Миколи Аркаса, зовсім не подавши джерела та не зазначивши, звідкіля це походить.

Що ж мене спонукало видати третє видання тієї книги? У "вступному слові" видавця п. Івана Тиктора до його "Історії Української Культури", на стороні 8-мій сказано, що "найбільш успішною зброєю у боротьбі за визволення нашої Батьківщини від окупанта є рідне, друковане слово. Тим словом ми пригадуємо молодому поколінню про боротьбу і славні діла наших предків, які не жаліли ані свойого майна ані свого життя в боротьбі за кращу долю своєї батьківщини". Безперечно розумні і правдиві слова, щоб їх лише придержувалось в тих працях, зокрема в книзі "Історія Української Культури". Нажаль там, пишучи про українських культурних діячів, до них зараховано теж чекістів-комуністів, федералістів та інших, які своїми ганебними, кривавими вчинками допомогли москвинам знишити Українську Державу. Наведу кілька прикладів: До культурних діячів зараховано Юрія Косача. А він же видає комунофільський журнал "За синім океаном", що його продається в комуністичних книгарнях. Він голова організації Українських Федералістів Демократів. Після звільнення др. Ф. Богатирчука, жиди: В.І. Шемкін, видавець, та І.М. С. Вейбаум, редактор "Нового Русского Слова" призначили Юрія Косача головою О.У.Ф.Д.

Пишеться про Павла Тичину, а хто такий Павло Тичина? Це комуністичний трубадур московського імперіялізму та колоніялізму, що писав і пише вірно-підданчі і холуйські оди Москві, а на з'їзді письменників УССР 16-19 листопада 1966 р. вказував якою їм йти дорогою до московської партії в дружбі з "великим російським народом". Тичина чітко і докладно визначив як вірно служити партії, а своєю Батьківщиною він визнає не Україну, але московську імперію.

А хто такий Бабюк-Ірчан? Це переконаний комуніст, який в 1920 році добровільно вступив до совєтської червоної армії, був співробітником фронтової газети "Більшовик", писав свої спомини в журналі "Галицький Комуніст". В своїх творам Ірчан висловлює віру в перемогу світової соціялістичної революції та ось що він пророкує: "Так, ми доживемо, ми дождемо ще до Вашінгтонської Робітничої Ради, а з лондонської Палати Лордів зроблять робітничий клуб!” На запрошення канадських комуністів Ірчан прибув до Канади в 1923 році та редагував журнали "Робітниця", "Світ Молоді", буз провідником і секретарем заокеанської філії Спілки Комуністичних Пролетарських Письменників "Гарт". В комуністичному музеї у Вінніпеґу зберігаються всі твори того Бабюка-Ірчана, що вийшли на канадській землі. 1929 року на з'їзді Спілки Письменників Совєтської України Ірчана вибрано головою тієї Спілки й редактором журналу, комуністичного місячника "Західня Україна". В газетці "Вісті з України", ч. 46(432) за листопад 1966 про Ірчана пишеться, що в селі Пядики, де він народився, московські зайди заснували музей ім. Ірчана, бібліотеку і середню школу, де навчаються діти тих зайдів. І цей комуніст занотований в "Історії Української Культури” видання Івана Тиктора, як український культурний діяч.

В тій же "Історії Української Культури" багато пишеться про Миколу Хвильового-Фітільова, народженого в робітничій родині 1 грудня 1893 року. Про нього є там сказано, що він "виказав велику силу таланту" і його "кров'ю очищеною" думкою і закінчено цю книгу. А хто був Микола Хвильовий-Фітільов? Ось вам одна з правдивих подій, що насвітлює його діяльність як чекіста і провокатора. При кінці травня 1925 року окремим кур'єром був висланий в містечко Попонне на Волині поручений пакет для особистого вручення його голові кооп. Філонюкові, а інший пакет в містечко Славута, голові кооперативи Довголюкові. Ці два старшини в часі Гетьманської Держави були в офіцерській інструкторській сотні в м. Ізяславі. В час великої війни вони були в Ізборському піхотному полку – Філонюк потзучником 6-ої сотні (роти), а Довголюк капітаном, командиром куреня (баталіону). Микола Фітільов був солдатом в сотні Філонюка. В пакетах, про які мова вище і які були вручені Філонюкові і Довголюкові, були провокаційні відозви до повстання. В 1925 році в тих околицях Волині виарештовано велику кількість інтелігенції. Слідство над ними велось в Шепетівському окружному ОҐПУ, а після закінчення слідства арештованих заслано етапом в Ізяславську тюрму. Згодом їх судила виїздна сесія в місточку Ямполю. Предсідником тієї виїздної сесії був Микола Фітільов. Присуд – "висша міра наказанія" – розстріл.

В газеті "Наш Клич", ч. 161,28, 1953 р., який появляється в Арґентині, пишеться про Хвильового-Фітільова, що він в 1915 році був покликаний до російської армії, а в 1917 році він став членом т. зв. "солдатського комітету", в якому, як відомо, об'єднувалася найбільша голота. Восені 1918 року він брав участь в повстанні проти Гетьмана Павла Скоропадського. Як прийшли большевики Микола Фітільов був "сотрудником" Богодухівської Чека. Ще живуть особи, які були на допиті в Богодухівського чекіста Фітільова. Вони чудом втекли від розстрілу. В квітні 1919 року Микола Фітільов був військовим комісаром 9-ої совєтської дивізії, що стояла в Гадючі і поболювала Армію У.Н.Р. При кінці 1919 р. Фітільов стояв на чолі карного загону на Поділлю. В 1920 році М. Фітільов з тією військовою частиною перебував у Харкові, тодішній столиці УССР і в цім же 1920 році вступив у комуністичну партію. Фітільов був "сотрудніком" ОҐПУ, виловлював українських патріотів, а в своїх творах був провокатором. В грудні 1920 року Фітільов був хворий і при допомозі жида Каґановича лікувався закордоном. Хоч опинився закордоном, він не залишився там як політичний еміґрант, але повернувся знову в Україну, де дальше працював чекістом. 29-го лютого 1928 року чекіст Хвильовий мав на допиті таких старшин української армії: сотника Сергія Чижа, сотника М. Клочка, хор. Едварда Віцке, інж. Петра Головина, сотника Йосипа Вікторовського.

В грудні 1958 року журналіст С. Панас, в США, на підставі зізнань свідків односельчан заявляє, що справжнє ім'я Миколи Хвильового є Микола Фітільов та що він був чекістом і розстрілював своїх односельчан. Якраз перед своїм самогубством Хвильовий-Фітільов написав записку, що він вмирає правовірним комуністом.

Газета "Новий Шлях", 23-го травня 1953 року пише, що М. Хвильовий був ідейним комуністом до самої смерти, чекістом, провокатором, працівником ЧЕКА, ОҐПУ, НКВД. Він давав свідчення в суді проти Спілки Визволення України (СЗУ). В цій же газеті з дня 16 жовтня 1953 року авторка Олена Звичайна підтверджує, що земляки Миколи Фітільова з Полтавщини свідчать, що Микола Фітільов, в початках своєї діяльности на користь Москви, був заступником Богодухівської "чрезвичайки" і в той же час був комісаром при карному відділі Соболя, який в селі Мурахові, на площі біля церкви, прилюдно розстріляв 12 людей, просвітян с. Мурахова. Микола Хвильовий на сторінках харківського "Пролетаря" описав "злочини" СВУ. Йому було ще мало 45 підсудних, він шукав ще більше "винуватців".

Часопис "Гомін України" від 30 травня 1953 р. пише про Хвильового, що він "незадоволений чекіст, який намагався йти до командних височин (сан. зона), але мусів задоволитися ролею літературного провокатора". Свідомість поповнених злочинів примусила його врешті поповнити самогубство.

Цього хіба вистачає, щоб доказати, хто такий був оцей Микола Хвильовий, а п. Іван Тиктор, будучи управителем "Нового Шляху" в тому часі коли це про нього писалося, мусів знати про всі ці злочини чекіста-комуніста Хвильового, а помимо того завершив видану ним книгу "Істотою Української Культури" думкою якраз того ж Хвильового, що являє собою найганебніше явище не чуване в історії жодного народу будувати культуру чекістами!

Стор. ХХІ В.І.У. вислови: видавалось усе, що було гарне, будуюче, корисне для української справи, особливо вдячність належиться І. Тикторові, що своїм щирим словом піддержував нас при складанні цієї культури.

В редакційному слові до тієї книги, на стор. 5-ій, пишеться, що "ця праця призначена для широкого громадянства ми не могли йти за одним довільним напрямком культурознавства, а мусіли вибрати посередню дорогу. Те, що написано про Павла Тичину, Юрія Косача, А.Б.Ірчана та М.Хвильового на сторінках: 474, 476, 478 і 479 показує, яка це була „посередня” дорога. Дорога, що її проложили чекісти, комуністи і федералісти. Такі прикдади "українських культурних діячів" не є і не можуть бути дороговказом для української заокеанської еміґрації. Дороговказами для неї мають бути світлі постаті нашої минувшини і на цьому має виховуватись наша молодь, а не на "культурних діячах”-катах українського народу. Ось тому я і видаю цей кращий твір з ділянки української історіографії, величню, але вже призабуту книгу великого українського патріота, Адмірала Чорноморської та Азовської фльоти, Миколи Аркаса.

Теперішнє, третє видання тієї книги – фотокопія другого, краківського видання з 1912 року, яке сьогодні має вже архівну вартість, бо напевно лише кілька його примірників залишилося в світі. Ось тому я не поробив ніяких змін ані в заголовній сторінці, ані в тексті книги. Крім тієї вставки, а саме передмови до цього видання і коротенького мойого життєпису, який я долучую на прохання моїх друзів, зміст, мова і стиль книги залишається той сам, що був у виданні з 1912 р.

Випускаю цю книгу в світ значним коштом важко запрацьованих грошей з повною вірою, що вона зробить добре, патріотично-виховне діло серед українського громадянства на чужині.

З.С. Кондратюк
Вінніпеґ, березень 1967.

Захар Спиридонович Кондратюк (короткий життєпис)

Я народився 8-го лютого 1895 року в містeчку Берездів, на Волині. До війська мене покликано в 1915 р. По закінченні воєнних дій в Україні я відступив з армією У.Н.Р. до Польщі, а по виході з таборів інтернованих короткий час перебував у Варшаві. З Варшави повернувся на невтральну зону Волині. Там мав посаду вчителя в таких місцевостях: Рівне, Самостріли, Корець, Річки і Холм. В 1925 році, на заклик, повернувся до Варшави, а з Варшави, в нелегальному порядку, продістався в тому ж 1925 році до УССР. Там спочатку влаштувався як народний учитель в 10-річній школі в містечку Гриців, в Грицівському районі. В короткому часі був проведений в Пихтіївську трудову школу завідуючим тієї школи, яку прийняв згідно з актами. Але скоро там був позбавлений права голосу, про то було оповіщено в Лашківській сельраді та в районі Гриців. Без здачі актів школи виїхав у Мелітопольський округ. Там вступив у школу 10-річку Якимівського району, а звідти був перенесений у Петрівську школу завом, яку то школу прийняв по актах. Там пробув один учбовий рік. Після "лавірування" перенісся на Запоріжжя. У Великий Лопатинський район, в 10-річну школу, з якої перенісся на становище завідуючого в Миколаївську школу (гл. 17-ий том УРЕ). В Миколаївській сельраді було дві школи, зарплатню я отримував подвійну, за завідуючого "лікбезу". Там зорганізував артистичну трупу, що виставляла по селах виставу "Сава Чалий". В районі В-ка Лепатиха, якраз перед виборами, був позбавлений права голосу, а підставою до цього було: що я "білогвардійський офіцер". Залишив я тоді Запоріжжя, школу без здачі актів, я виїхав у Сибкрай, до столиці Сибіру – Новомиколаєвська (бувша Томська губернія). Там переїхав до повітового міста Ішим, де в Ішимській комуні пробув два місяці, як агроном. Але НКВД за мною пошукувало. В окремій "депеші" прийшов запит, чи такий то а такий там не перебуває. З цього приводу мав велику "неприємність" від секретарки Ішимської комуни, мовляв, чому їй всього не вияснив. Ця секретарка мала двох братів у війську адм. Колчака. Я вияснив усе і під її "опікою" я повернувся до столиці Сибкраю, отримавши документи "уповноваженого ходака" для виїзду в Таврію, на побережжя Чорного моря, щоб там провіряти земельну почву для переселення селян з Сибіру. В Мелітопольській окрузі мені визначили 16 акрів доброї землі, на три душі "трудоспосібних”, та ще мав одержати довготерміновий кредит-позичку на інвентар. В Сибкрай не судилось подати сводку. Козацькі степи України заселені чужинцями а Москва давала на це позичку. Так по, козацьких степах України було створено показові комуни зайдів! Та не довго довелось там перебувати. Там мене арештовано й етапом перевезено в "СПО" (Словутський Пограничний Отряд), посаджено в "тюрпот" СПО та предложено мені "провину" проти "статті 54, пункти 10,8,6 згідно кодексу УССР. На допити, етапом, відправляли в Шепетівське НКВД.

Допити тривали 11 місяців, слідчих було 10 – всі жиди. Слідчий, жид, Тельнішевський закінчив допит. Етапами відправили в Із'яславську тюрму. Там "тройка" винесла постанову суду, а сяме: "за неімеющимі доказательствамі, судить не можем, а как соціально-опасного заключить в УСЕВЛОН (Управление Северними Лагерамі Особих Назначений) сроком на 20 лет. По одбитью наказания – 10 лет поряжен в правах, 5 лет вольной ссилки и 5 лет во всех правах". Тюремними етапами погнали з Із'яслава в Бердичів, Житомир, Київ та Харків і в Москву. З Москви в лагер Котлас, тупик Пермської залізної дороги імені жида Кагановіча. В Котласі відбулось розбиття на категорії: А, Б, Ц, Д. Перших дві категорії – коняча, здорова, робітнича сила. Мене приділено до тієї першої категорії "А". З Котласа погнали нас етапом на малу залізничу станцію Пінюг, з якої починався вируб лісу, а потім насип для прокладу залізниці, що йшла тайгою лісної полоси до Усисольська, на віддаль 350 кілометрів.Там же, в Пінюжському лагері було розташовано для розподілу 12 таборів, "рабочих пунктів", а на кожний такий "пункт" було пригнано від 6 до 9 тисяч "заключонних сильних". Кримінальних злочинців було всього 1%. Після списків лагерів, кожний мав 36 тисяч "сильних", а з них 50% було з УССР. Начальником УСЕВЛОНА був БОКША. Він був високого росту, рижий, невідомої національности. Кожний "рабпункт" мав свою назву, а загальна адреса була така: Пермська залізна дорога, імені Л. Каґановіча, Пинюжський лагер, 8-ий рабпункт, Боровиця Залузна. Це був лагер, в якому я перебував як "воспітатель КПЧ” (Культурна Просвитительска Часть).

Хто мав змогу читати газету "Новий Шлях" за 1933 р. там описано про частину лагерів СССР в розповіді п.н. "Мій побіг з УСЕВЛОНА 1930 року". Після втечі з УСЕВЛОНА, я перейшов з "відділом" пограничний кордон до Польщі, де прокляті ляхи передержували політичних втікачів в таборі Тучин, що межував з Волинню, а потім віддавали до рук "ПОГРАНУ" СССР.

Нелегально з Польщі я прибув до Праги, в Чехословаччині, де я задержався і продовжував студії. Згодом я переїхав до Німеччини. З Німеччини, як "ДП", я прибув до Канади, де живу до сьогодні.

За те, що я втік з УСЕВЛОНУ були розстрілені два мої рідні брати, 2 швагри та моя дружина Оксана, яка походила з родини Номіровських, уроженка містечка Корець, на Волині, горожанка Польщі. Моя дружина, Оксана Номіровська Кондратюк, як і я, ніколи не були горожанами-підданими СССР. Все ж таки в 1938 році без суду і провини, моя дружина, Оксана Кондратюк, в Славутському НКВД була розстрілена...

А з Пінюжинського лагера, з 36 тисяч ув'язнених в часі моєї втечі при життю залишилось лише 6 тисяч. Доля їх невідома.

Тимчасом маємо такі твори, як ось видання Iвана Тиктора, в яких він звеличує навіть чекістів-комуиістів, як культурних діячів, а вониж були такими, які розстрілювали невинних людей, та своїм яничарським поступованням помагали московським зайдам в Україні винищувати своїх же людей, українців.

Микола Аркас

Микола Аркас родився 26 студня 1852 р в Миколаєві, в Херсонщині, в богатій аристократичній сімі. Батько його, також Микола, був морським офіциром і в 1871 році став Головним командантом чорноморської фльоти й портів, мати походила зі стариннього козацького роду Богдановичів.

Коли Миколі Миколаєвичу було 9 літ, віддано його в школу Правознавства в Петербурзі, звідти перейшов він до гімназиї Стародубцева в Одесі, а по скінченню, 1872 р. поступив до Одеського університету на природознавчий факультет.

Підчас перебування в Петербурзі родина Аркасів весною виїздила звичайно до своїх маєтків у Херсонщині. Желізниць тоді не було і приходилося весь той довженний шлях переїздити кіньми. Їзда трівала мало що не цілий місяць. Кількиж всіляких пригод і кільки вражіннь переживалося за той час! Особливо, коли вїхалося в розкішню Україну, якимже чаром тоді віяло на молодечу душу Миколи Миколаєвича. Чудовий краєвид поетичність українського народа, українські пісні, що їх дорогому синкови насьпівувала любяча мати і ті казки та оповідання, котрі розказував старий камердінер Українець – всьо воно настроювало Миколу Миколаєвича на своєрідню українську нуту. А опісля коли на зиму треба було вертати на північ, якийже сирий та холодний для нього був отсей Пегербург! Як тужив тоді малий хлопчина за свойою рідною, дорогою Україною! Якже скучною була отся бона Англичанка і гувернер Німець, які навісні робилися всі отті великопанські порядки, котрими сковувано свободу молодого хлопця, як рвався він до зелених лугів, до цвитучих левад, до казок і пісень, до того всього, чим текала і голубила його душу поетична Україна! Хлопець тужив за ньою, а в тузі, як відомо, росте і кріпиться любов.

Тож коли батько перенісся до Миколаєва, і віддав сина до гімназиї в Одесі він щиро припав до всього, що українське, як дитина припадає до рідньої матери. Життя народу, його звичаї, мова, пісня, його втіха й горе, його тиха, а богата вдача – всьо воно тягнуло Миколу Миколаєвича більше від всіляких розкошів великопанського життя в палатах батька-адмірала. Він зі службою поводився, як з товаришами, з селянами говорив, як зі своїми найблизшими, а доходи призначені на дрібні видатки, давав товаришам, що не мали з чого жити, або купував українські книжки. Батько нерадо дивився на демократичні наклони молодого сина і хотів їх всіми способами спинити, але син витрівав при своїм. Як студент, підчас ферий, перебирався він в селянський одяг і працював разом з робітниками в полі та при будівлях, котрих у величезних батькових маєтках було все богато.

У всім виявляв він не тільки свою незвичайно гарну і добру вдачу, але й неаби які даровання. Приміром – сам зробив плян і виконав його на будівлі в маєтку Христофорівці, який уважався взірцевим в цілій околиці. Та не була се якась молодеча фантазия, всі отті демократичні прояви, вони випливали з душі Миколи Миколаєвича і з його глубоких переконаннь про потребу спільного життя і спільної праці з рідним своїм народом. Він вже тоді був свідомим Українцем і таким остав до смерти. Сильно полюбив він також український театр, який тоді, під управою Кропивницького стояв на висоті свого розвитку і був на той час одиноким місцем, з котрого прилюдно гомоніло українське слово і свобідно плила українська пісня. Микола Миколаєвич не тільки бував на виставах того театру, але й принимав у ньому живу участь.

Микола Аркас, адмірал Чорноморської та Азовської фльоти

Скінчивши університет, вступив на службу по Морському відомству і від 1876 до 1881 р. був Адютантом свого батька, головного команданта над фльотою і над портами Чорного моря. За весь той час здобув він собі з одного боку славу талановитого стратегіка, а з другого любов і поважання серед підлеглих йому „низших чинов”. Як адютант одружився Микола Аркас з дочкою морського капітана, Ольгою Іванівною Шишкиною, котра з перших років і до останніх днів життя Миколи Миколаєвича поділяла його думки і допомагала йому в усякій праці.

По смерти батька 1881 р. Микола Аркас кинув службу і занявся своїми маєтками. Роботи було богато. Але він на всьому розумівся й до всього сам радо брався.

У вільних хвилинах читав й образувався. В його бібліотеці згуртовано всьо, що можна було роздобути з істориї, з письменства та з культурнього побуту українського народу. Його палата стояла отвором для всіх добрих людий і для кождого, потрібуючого помочі, або поради. Сам він належав до всіляких добродійних товариств і трудився в них пильно. В Христофорівці заложив школу й подарував єї відтак земству. Осьвіта народа особливо лежала йому на серці. Другий, на його місці, бувби за границями краю шукав вигідного та веселого життя, він розривку знаходив у трудах для ріднього люду і для української справи. Учив нарід, як треба господарювати, закладав школи, помагав бідним, учився і других навчав, а довгими вечерами слухав українських пісень, котрі від малої дитини незвичайно любив. Тая любов народньої музики спонукала його до написання опери «Катерина». Перший раз виставлено єї в Москві 1899 року в театрі „Акваріюм” українською трупою Кропивницького. Театр був повнісенький, автора, що хотів інкогніто приглядатися штуці, пізнали і зготовили йому горяче привитання. Так само було в Миколаєві 14 марта 1900 р. де також грано „Катерину” тоюж трупою. Штука зробила сильне вражіння. Театр ридав. Авторови піднесено лавровий вінець при грімких оплесках цілої авдіториї. „Я не спав – так лише Микола Аркас на афішу „Катерини”, який заховався до нині – я не спав цілу ніч. Сльози душили мене. Такі хвилини рідкі „Божественні”. „Катерину” виставляв опісля український театр в Галичині і ту вона також стрічала дуже горячий привіт.

Так минула молодість Миколи Аркаса, надійшли зрілі літа. Треба було поклопотатися дітьми, щоб вони не тільки дужі тілом виросли, але й духово гарно розвинулися. А на чімже гарнійше може розвинутися душа дитини, як не на народнім грунті, на любови до ріднього люду й до рідньої землі, на щирій охоті жити з народом для народньої справи.

Микола Миколаєвич, як щирий патріот, хотів, щоб його діти пішли слідами батька, щоб полюбили вітчину і розгорілися бажаннєм щастя для ньої. Він рад був навчити дітий минувшини українського народа, показати, що в тій минувшині було іоброго, що злого, за що треба той народ любити і як його любити. Оттут і початок «Історії України» Миколи Аркаса. Як тая ідея розвивалася, як вона перемїнювалася в діло, се розказано в передмові до другого видання. Тут замітимо тільки, що була тая книга найлюбійшою духовою дитиною Миколи Аркаса, котрою він пильно піклувався до смерти і котра йому принесла чимало радости та потіхи, як воно звичайно буває, принесла мимохіть також немало й смутку.

Між тим прийшов 1905 рік. Розбудилося жвавійше життя, на всім просторі України почали зявлятися „Просьвіти”. Не дармував і Микола Аркас. Він згуртував довкола себе тих нечисленних сьвідомих Українців, що проживали в Миколаєві, зложив статут, подав його до ствердження і 26 лютого, в день смерти великого поета України, відкрито також в Миколаєві товариства „Просьвіту”, котрої першим головою вибрано Миколу Аркаса. На тому становищі остався він до смерти. Як людина розумна, добра, трудяча, і благородна, придбав він миколаєвській „Просьвіті” богато прихильників і своїм власним життям, власною працею давав як найкращий примір, як треба трудитися для добра рідньої справи. Він перший заснував також в своїм маєтку Богданівці українську народню школу і хто зна скільки бувби ще зробив для свого народа, колиб не нагла смерть, котра поклала кінець його гарному життю 13 березня року 1909 в Миколаєві. Помер Микола Аркас на удар серця нагло й несподівано, як Адютант команданта фльоти, діловодитель походного штабу. Почесний мировий суддя, надворний і д. Штатський совітник, властитель ордерів, як член всіляких товариств, голова „Просьвіти” – як автор отсьої книги.

На похорон незвичайного у нас чоловіка, пана й громадянина, урядовця і патриота, батька і чоловіколюба, зібралося 10.000 народа; домовину покрито слїзми і вінками і благословлену і оплакану зложено в родинній гробниці Аркасів.

Нехайже память його живе во вік між нами!

На основі материялів, зібраних д. Литвином з Миколаєва.

Передмова

Розпочинаючи „Історію України", я не мав на мислі написати науковий твір, – я хотів ясно росповісти землякам те, що робилося у нас на Вкраїні од найдавніших часів аж до останніх.

У „Історії" моїй шановний читач не знайде нічого нового, викопаного зо дна архівів, – вона складена на основі давно відомих і певних джерел і звязана в одну історичну цілість; поділена вона на періоди, які натурально зазначує саме життя нашого народу. Через такий поділ, на мою думку, легче памятати поодинокі історичні факти.

Родоводи узято переважно з відомих історичних праць професора М. Грушевського, карти – з праць професора М. Грушевського, І. Попка та Ф. Кондратовича, або зроблено по сьогочасних данних. Ілюстрації до сієї книги узято або з малюнків відомих художників, або ж із збірників творів відомих письменників, з історичних та ілюстрованих журналів, та ще, дякуючи шановному хранителеві музею імени В. Тарновського у Чернигові, А. П. Шелухину, з річей і портретів, що зібрані у тому музеї.

Український письменник В. М. Доманицький узяв на себе труд виправити і скоректувати сю працю, за що я без краю вдячний йому. З сього боку, я доклав усього старання, щоб праця ся з'явилась на сьвіт божий такою, якою повинна бути популярна, доступна для кожного, історія свого народу.

Микола Аркас

Передмова до другого видання

Книжка отся не написана ані для слави, ані для чести, а вже найменьше для зарібку, жерелом єї – охота навчити сина, що діялося колись на рідній землі. Се бачимо з того примірника, що його покійний Микола Аркас дарував свому найменьшому синови „Микосї". В надписі каже він виразно, що книжку отсю зладив на се, щоб син читав єї, щоб пізнав з ньої минувшину ріднього народа і щоб полюбив його так, як любив батько.

В тих щирих, невибагливих словах міститься не тільки генеза книжки, але і єї програм. Хто прочитає їх, повинен знати, чого йому сподіватися від книжки і чого він у ній не повинен шукати.

В тих словах, на мою гадку, криється також секрет того небувалого успіху, який мало перше видання історії Аркаса. Вона написана так, як тільки батько може писати для ріднього сина, ясно, щиро і тепло, з горячою любвою і того, про що пишеться і того, для кого воно написане. А вжеж не радби батько синови неправду говорити – звідти й охота оперти книжку на тім, що дотепер наука про нашу минувшину довідалася і розслідила.

Титульна сторінка 2-го видання

Книжка, почата 1902 року, росла разом з тим, як ріс син покійного Аркаса. Зразу подавала вона тільки найважнійші події з минувшини України, і подавала їх способом елементарним. Але з кождим роком, а ще красше, з кождим місяцем, треба було поширювати предмет і зміняти форму. Микола Миколаєвич Аркас згодом зібрав у своїй хаті спору бібліотеку історичну (кілька тисяч книжок), читав, слідив і доповнював той короткий начерк історії України, який первісне зладив був для науки сина. Так виросла спора книжка, в якій автор представив, що діялося на нашій землі від найдавнійших аж до нинішних часів і яку долю переживав за весь той час наш многоміліоновий народ.

Разом з тим зявилася гадка видрукувати отсей підручник, щоб він послужив не тільки одній людині, але й ширшому загалови. Отже покійний Микола Миколаєвич приладив до друку свою історію, а приладив єї відповідно до умов тодішньої важкої цензури і тодішньою „ярижньою" правописею. Сталося се протягом 1904 року.

Але настав памятний 1905 рік. Повіяло волею і стали розцвитати чарівні квіти великих надій. Наш автор забирається з жаром до дальшої праці. Провірює цілу книгу єще раз, доповнює те, що пропустив був з огляду на давну цензуру і зміняє давну дивовижну, але обовязкову правопись на так звану кулішівку. Се забрало йому цілий рік часу так, що йно з кінцем 1906 року книжка була готова до друку в новій редакциї, а 1907 р. передано єї відомому з незвичайної точности й літературної совісности письменникови, покійному Василеви Доманицькому. Він то піднявся труду допильнувати друку, коректи і подбати, щоб вона вийшла, як пристало на історію, хотьби навіть тільки популярну, а всеж таки історію великого народа. Доманицький не занедбав справи і його заходом вийшло перше видання „Історії України" Миколи Аркаса 1908 року в Петербурзі, в друкарні товариства „Общественная Польза". Кліші до малюнків та карти виготовила фото-цинкографія С. Прокудін-Горского в Петербурзі, а обгортку зладив артист Микола Ткаченко. Видрукованож книжку в 7.000 примірників, з чого 500 на кращім, а 6500 на звичайнім папері. На кращім коштувала вона 3 рублі, на звичайнім 1 рубель 50 копійок. Ціле видання передано до продажі Українській книгарні в Києві, звідки вона і розійшлася протягом кількох місяців.

Був се нечуваний дотепер успіх, щоб так скоро таке велике число української книжки пішло в народ і якраз сей успіх а також деякі дуже прихильні рецензиї і єще прихильнійші листи з подяками, якими покійного Миколу Аркаса засипувано, зневолили його подбати сейчас о друге, ще лучше видання. Впевнившися в потребі і в хосенности книжки, хотів він видати єї ще гарнійше і розкішнійше, щоб вона не тільки вчила, але й заохочувала до науки історії ріднього краю. Друге видання доручено томуж Василеви Доманицькому, щоб він повів його як знає найлучше, не зважаючи на ніякі, хотьби як високі кошта.

Але тут і почалася трагедия, якої мало котра з книжок дізнала.

Заледви Василь Доманицький розглянувся, що і як робити, заледви скликав до Закопаного, де перебував, як недужий на груди, гурток довірених людий, письменників та артистів (В. Липинський, Т. Ліпіньский, Курилас, Хоткевич, Маріяш, Лепкий), щоб з ними обговорити форму й розміри нового видання, заледви забрався до роботи, як ось надійшла сумна вість, що незабутнього автора першої великої популярної історії українського народу не стало між живими. Він помер 13 Березня 1909 року. Заки родина прийшла до себе і заки можна було пригадати їй бажання покійного Миколи Миколаєвича, минуло кілька місяців. За той час погіршилося також здоровля Василя Доманицького. Як прийшов лист від жінки покійного Аркаса, Ольги Іванівни, він лежав в санаториї Дра Длуского в Закопанім так, що треба було спровадити туди властителя друкарнї А. Ріппера і при ліжку недужого редактора списати контракт.

Друкарня А. Ріппера обовязалася видрукувати друге видання історії з численними новими іллюстрациями, новими мапами й новою окладинкою, з текстом значно зміненим і поширеним. Крім того до книги мав увійти портрет покійного Миколи Аркаса, як автора і 8 портретів найбільших українських мужів, відбитих на осібних листках. Зразу хотів покійний Доманицький містити отсі портрети в трибарвних репродукцнях, але опісля, з огляду на великий видаток, треба було понехати тую гадку і вдоволитися звичайним чорнодруком. Малюнки робили краківські артисти, головно О. Курилас, Т. Ліпіньский, Я. Струхманчук і Т. Романчук. Тих малюнків зладжено коло сто. Заки їх артисти покінчили, а клішарня Яблоньского в Кракові виготовила кліші, минув рік часу. І рисунки і кліші треба було давати до провірення недужому Доманицькому, неодно треба було справити, неодно вдруге робити, так, що редакторови отся праця приходила не легко. Він лежав між двома сотнями зденервованих і кашляючих хорих на величезній веранді заведення Дра Длуского в Закопанім і дивлячись на верхівя снігом покритих Татрів, думав про Україну, про єї історию та про те, щоб друге видання книжки Миколи Аркаса вийшло як найгарнійше. Одною рукою держав скрипт, або малюнок, а другою термометер. Робота йшла вперед, а горячка піднімалася в гору. Так допильнував він майже всіх малюнків, перейшов цїлу книгу з олівцем в руках, повписував те, що прислав покійний Аркас і те, що сам він, Доманицький, вважав потрібним додати, або змінити і кілька аркушів, а саме до Хмельницького, післав до друку. Першу корректу робив Лепкий в Кракові, другу посилали до Закопаного. а третю знов у Кракові. Звичайна річ, що з посилкою не все йшло гладко. Часом друкарня спізнилася, часом редактор не міг побороти недуги і передержав корректу, з того листи, депеші і весь той заколот, що надокучить навіть здоровому чоловікови, а хорому то вже таки допече до живого.

Можна сказати, що кождий аркуш отсьої книги являвся, як результат якогось трагічного зусилля людини, котра рвалася до праці, й до виконання принятого на себе обовязку, а падала в боротьбі з судьбою. Така боротьба тягнулася кілька місяців. Раз недуга кидала покійним Василем на ложе терпіння, то знова він, силою духа і великою охотою до життя й до праці брав над ньою верх. Аж таки стало на єї. Кашель майже не давав хорому спокою, горячка держалася високо, кровотоки приходили зчаста і Доманицьий мусів виїхати до Аркашон, у Франциї, недалеко берегів океану. Їхав з надією, що верне. Забрав з собою отсей примірник першого видання історії, на котрім пороблені були усі зміни та перерібки і казав собі посилати другу корректу. Посилка така трівала тепер більше ніж тиждень і видання почало тягнутися так пиняво й тяжко, як тяжко тяглися дні редактора. Аж 10 вересня 1910 року н.ст. зівсім припинилося. І здавалося, що зі смертию Василя Доманицького прийшов також кінець другому виданню істориї Аркаса. Не знати було, хто має тепер тим ділом занятися і як його повести до кінця. Аж по кількох місяцях відізвалася д. Ольга Аркасова, що вона, не зважаючи на дотеперішню трагічну судьбу книги, хоче єї довести до ладу. Але як? Редакторського примірника, того, що забрав Василь Доманицький до Аркашон, не було, корректа, яку вислала друкарня, також не вернула, а з Миколаєва, де мешкає д. Аркасова до Кракова, де друкувалася книга, дорога далека та ще переділена кордоном. Почалося листування, пішли депеші, а книга ждала. Вкінци треба було зрічися надїї на отсей, наново зредагований Аркасом і Доманицьким примірник, що остався в Аркашон і вести книгу по вказівкам устним пок. Доманицького, по заміткам, які він передав у листах та по тім, що він написав у своїх книжочках про Буковину і про Галичину. Треба було поступати обережно, щоб не відступати від давнього тексту і щоб книжку хоч приблизно видати такою, якою хотіли бачити єї покійні Аркас й Доманицький. Хто мав коли небудь до діла з працею видавничою, той зрозуміє отеє важке й клопотливе завдання третього редактора та не буде йому робив важких замітів, чому не справлено того, або тамтого, чому не змінено одного, або другого місця, чому не написано так, тільки інакше. Тому, бо книга мала всеж таки бути працею Миколи Аркаса під редакциєю Василя Доманицького, а не чиїм иньшим трудом. І як коли передмова має право просити читача о вирозуміння, то передовсім має його передмова до другого видання Історії Миколи Аркаса. Тая історія має вже свою історію а доля єї така важка, як мало котрої книжки. Нехайже об тім тямить шановний читач. Щоб не розминутися з правдою, треба сказати, що деякі аркуші провірював д. Вячеслав Липинський, а деякі прочитував та справляв дб. Микола Левитський з Харкова.

Та не тільки редакция, але й видання отсе було дуже клопотливе. Друкарня не дістала скрипту на той час, який уславлено в умові, вона держала осібного складача, дорожів папір, три аркуші складу увязнило велику силу черенок і держало їх через кілька місяців, отже друкар домагався за се осібної винагороди. Пішло листування, заграли телеграфічні дроти між Краковом а Миколаєвом, приїхав довірений п. Аркасової і шо йно сама д. Аркасова мусіла трудитися до Кракова, щоб условитися з друкарнею. Вона не жалувала ні труду, ні гроший, щоб тільки працю незабутнього мужа видати в новому виданню, вона рада була кождої хвилі побачити отсе видання і клопоталася кождої днини, чому воно не являється з друку.

Нехайже шановні читачі, беручи друге видання Історії Аркаса до рук памятають також про отсю історїю історії, а хто з них читає не тільки очами, але й душею, той памятатиме, що книжку писав батько для сина, щоб навчити його минувшини ріднього народа і розпалити в нім любов до рідньої землі і до єї долі.

Василь Доманицький

На тому місці згадати нам єше годиться про співробітника сеі книги, Василя Доманицького.

Доманицький родився 7 марта 1877 року, в Колодистім, в Київщині. До гімназиї ходив в Києві і ту також скінчив університет під проводом славного нашого ученого, Володимира Антоновича. В 1900-тім році став учителем в одній з київських гімназий, але попавши в тяжку грудну недугу, мусів кинути службу і шукати поратунку на селі та в купелевих місцях. Перебуваючи у свого батька, сьвященика в Колодистім, заложив там першу спілкову крамницю, котра так гарно розвивалася, що з усіх сторін приходили до нього люди, шукаючи поради в спілкових і товариських справах. Доманицький кождого повчив, заохотив до кооперативного руху, обдарував книжками й часописями, котрих був співробітником так, що його заслуга для спілкового руху на росийській Україні справді є величезна.

Се звернуло на нього увагу росийського уряду, котре покарало його засланням на північ. Але й ту не дармував Доманицький. Перебуваючи в Петербурзі, він видав найгарнійше досі, та найповнійше видання „Кобзаря" та в осібній книзі порівнав і провірив тексти. Протягом кількох місяців „Кобзар" розійшовся і Доманицький зладив друге, єще поправнійше видання, котре також скоренько розкуплено і видавець став працювати над третим. Рівночасно трудився він над першим виданням „Історії України" Аркаса та збирав материяли до монографії нашої славної письменниці Мариї Марковички. Йому то й належиться честь за се, що розвіяв раз на все всілякі поклепи літературні, немовто Марковичка не писала сама своїх оповідань, і немовто вона навіть по українськи не вміла писати. Отже Доманицький доказав, що оповідання Марка Вовчка, се оригінальна й безперечна праця Мариї Марковички. Між тим недуга Доманицького стала розвиватися чимраз гірше і він мусів виїхати з нездорового Петербурга, котрий прямо мордував його.

По довгих заходах уряд дав дозвіл на виїзд до Закопаного, де Доманицький перебував на ліченню у Дра Вільчинського та в заведенню Дра Длуского. Хоть тяжко недужий, не кидав пера. Дописував до „Ради", „Діла" й до иньших видавництв, написав для Українців в Росиї дві книжочки, про Галичину і про Буковину, провадив дальше кооперативні видавництва та редагував „Кобзаря" і друге видання Аркасової Історії. А коли у Львові „Просьвіта" скликала перший український конгрес, Доманицький не видержав, поїхав туди. Зі Львова поступив до Стрия, щоб також тамошньому рухови спілковому пригаянутися і тою подорожею погіршив наново, дещо підкріплені легкі. Треба було їхати до далекого Аркашон, бо Закопане мало за острий воздух на розранені легкі. Ту його й заскочила смерть, дня 10 вересня 1910 року. Тіло його перевезено до родиннього села.

Доманицький, як чоловік, визначався правим характером, тихою вдачею і хоть сам хорий, появою своєю будив охоту до життя й до праці. Як учений будив великі надії не тільки силою думки, але й основним науковим підготовленням. Як популярний письменник може рівнатися з найлучшими не тільки в нас, але й за границею, як видавець був прямо незрівнаним.

Богдан Лепкий

ВСТУП

Кожен чоловік повинен знати історію свого рідного краю, свого рідного народу. Багато віків наші діди-прадіди поливали потом і кровію ту землю, де ми живемо, наставляли груди та голови клали, та своїм онукам-правнукам кращої долі добували. А чи знають ті внуки свою бувальщину, чи відають усі про славні діла предків своїх? Чи ж знають вони доладу навіть те, хто вони такі:

Чиї сини, яких батьків?

Чи кожен напамять скаже:

За-що ж боролись ми з Ляхами?
За-що ми різались з ордами?
За-що скородили списами
Татарські ребра?

Навряд! А тимчасом не повинно сього бути. Діди-прадіди наші зберегли та нам передали незлічимий скарб: не тільки землю й те, що є в ній та на ній, а й мову, пісні, звичаї – все те, що ми звемо нашим рідним, українським та що нас одрізняє од инших людей: од Москалів („Руських"), Білорусів („Литвинів"), Поляків, Німців та инших; кажучи по письменному – передали нам своєрідну, українську культуру.

І от, читаючи свою історію, побачимо, що ми не вчорашні – що більш 1000 літ наш народ був не остатній між сусідами; що мав він навіть колись свою державу та своїх князів, а пізніще – за козаччини та гетьманів – мав силу не меншу як Польща, Москва та Татари; побачимо, що українська культура давніще стояла на високій височині і з неї повними жменями черпала для себе Московщина; почуємо про кращих діячів наших та про те, як вони за-для рідного народу працювали, – навчимося більш шанувати свою минувшину, любити свій край, свій народ та може де-яку науку й для себе з того матимем, як нам в світі жити та до чого прямувати.

Український народ розселився на великому просторі: в оден бік аж над Чорне море, в другий – над Кавказ, над річку Кубань, в третій – вгору – над річку Припеть та Буг, і в четвертий – в гори Карпатські (в Австрійській та Угорській державах). Але найбільш українського народу, наших людей, живе в Російській державі. Тут вони заселяють губернії: Волинську з сусідніми шматками губерній Люблинської, Сідлецької та Городненської (Холмщина), Минської, усю Київську, Подільську, чималу частину Бесарабії, усю Херсонську, Катеринославську й Таврію до гір, усю Полтавську, Харьківську, більшу частину Чернигівської, полуднево-західню частину Курської, східню частину Вороніжської та Донської обпасти, чималу частину Кубанської та Чорноморської (Новоросійської) і Ставропольської (сюди підходять роскидані, немов острови на морі, українські села в губернії Астраханській, а ще більш в Саратівській). А всього на сих землях налічують Українців мільонів 25 або 26.

В Австрійській державі, в Галичині та на Буковині, Українців (або як вони там звуть себе – Русинів) менше. У Галичині аж до „Руської ріки" (вітка ріки Дунайця на заході) – живе більш як чотири і пів мільони, на Буковині більш як 300 тисяч та в північній Угорщині (в державі Венгерській), під Карпатськими горами, де міста (городи) Унгвар і Мукачів, теж з пів мільона. А всього на українській землі живе наших людей 31 або 32 мільони. А як сюди додамо тих 3 або 4 мільони наших людей, що живуть між чужими людьми та в чужих краях – у Росії, в Сибіру та в середній Азії, в ріжних кутках Австро-Угорської держави, в Румунії, в Північній Америці, в Канаді, в Бразилії, то що, то матимем не менш як 34 мільони усього.

Той край, від Карпатських гір і аж до Кубані, звемо ми Україною, а наш народ, що там живе (про инших людей на Вкраїні буде мова далі) звемо Українцями. Се назва добра, стара й найзручніща – так звуть себе наші люде скрізь: чи в Київі, чи в Полтаві, чи в Одесі, чи у Львові (в Галичині), чи в Чернівцях (на Буковині). А проте багато наших людей на Вкраїні Російській, особливо неписьменних, не часто скажуть доладу, хто вони такі – забули навіть своє імя. Знов же в деяких кутках України, як от в Холмщині, в Галичині, на Буковині, на Угорщині, наші люде звуть себе Русинами, Руснаками, а віру свою й мову – руською. А на Україні Російській „руськими" звуть наші люде Москалів. І виходить з того велика плутанина. Тим часом на правду справа виходить так. З давніх-давен, одколи вперше знаємо ми щось про український народ та його край, то край той звали Русь, а людей Русинами. Се найдавнійше наймення задержалося й досі по деяких кутках на Вкраїні. Пізніще Русию почали звати себе й сусідні люде, що належали колись до Київської нашої держави, як от Москалі, або „кацапи", чи „руські", та Біла Русь, чи „литвини", як кажуть на них наші люде. Але як Русию стали звати й Україну й Білу Русь і Московщину, то щоб відрізнити одних від других, стали наші краї прозивати „Мала Русь", чи Малоросія, білоруські – Білорусія, а московські краї – Великоросія. Але що назву „Малорос", „Малоросія" видумали книжні люде, а не сам народ, то народ її й не знає, і правдивий Українець не скаже, що він „малорос". Прозивають ще Москалі наш народ „хахлами" – се од тих чубів на маківці, „оселедців", що колись носили наші люде, але се знов тільки прозвище, а не імя, так само, як Українці кажуть на Москалів, чи „Руських" – „кацап". Правдиве ж наше імя, стародавнє – Українець, а земля наша – Україна. Вкоренилося у нас се імя міцно за козацьких часів і задержалось до наших часів разом з піснями про славні діла наших прадідів-лицарів.

Певно, коли люде живуть на таких широких просторах, що од одного кінца до другого яких 2-3 тисячі верст (кілометрів), то мусить бути між ними де-яка ріжниця: люде з Харьківщини, або як кажуть на цих – Слобожане, иначе одягаються й трохи иначе говорять, як наприклад Поліщуки (в лісовій частині України, в північній Київщині та Волині), а Поліщуки иначе як Холмщаки або Подоляне, а ще иначе Бойки, Лемки та Гуцули в Галичині, що живуть в Карпатських горах. А проте се одні люде, з однією мовою, з однаковими звичаями, з тією самою культурою. Де-б не жив Українець: чи то на Кубані, чи в Чернигові, чи на Буковині на границі з Румунією – скрізь у нього така сама біла хата з садочком, однакові пісні, звичаї та обряд (наприклад весільний), однаково в хаті й коло хати, – одно слово, видно, що то ті самі люде – Українці, один народ Український, а не Польський, не Московський, чи инший який.

Серед Українців на українській землі живуть і инші люде, тільки їх не дуже багато. На Вкраїні Російській серед Українців є Москалі, Білоруси, Жиди, Поляки, Німці, Чехи, Молдавани, Вірмени, Греки, Болгари, Цигани та инші люде, але є їх, як лічити кругом, не більш 10 процентів (10 на кожду сотню Українців) в середині України, і до 30 процентів – по краях. В Галичині поміж Українським людом найбільш Поляків та Жидів, на Буковині – Молдаван (Волохів), на Угорщині – Мадярів (Венгрів): чужих людей набереться там з 30 процентів (відсотків). Але й там по де-яких округах, а особливо в горах, Українців налічують 80 або й 90 процентів. Найбільш ті инші люде на Україні або поміщики (дідичі), або купці та промисловці, або урядники (чиновники), а коло землі порається разом з Українцями тільки трохи Поляків, Німців, Чехів та Молдаван (Волохів).

Українці не всі однієї віри. Найбільш між ними православної віри (на Вкраїні Російській та на Буковині), а в Галичині мало не всі греко-католицької, або иначе – уніяцької. Є ще чимало Українців (в Подільщині на Вкраїні Російській та в Галичині) католицької віри, тоб то таких, що ходять до польського костьолу і мають польських ксьондзів, але проте говорять по українськему і не вважають себе за Поляків, а за Українців. Звуть їх: Українці-латинники.

А поки так сталося з Україною та Українським народом, як є воно тепер, то багато було перемін, багато зазнав і наш край і наш народ тяжкого лиха. Про сі переміни, про всякі минулі події роскаже нам наша Історія.

Нашу Історію од часів найдавніших і аж до останніх днів розділимо на кілька частин, або періодів. Перший період – Початковий, найдавніший. В ньому буде мова про те, які люде жили на теперішній українській землі в непамятні часи, поки не зявився той народ, що пізніш стали звати його українським; про те як наш народ оселився на теперішній своїй землі; про сусідів нашого народу в найдавніші часи, про його життя-буття. З тих часів ми не маємо своєї писаної історії, чи взагалі писаних документів, а знаємо найбільш про нього з того, що викопано в могилах, в старих містах, городищах, валах, та ще од чужих письменників, що щось чули або знали про наших людей в ті часи.

Другий період буде Самостійно-державний. В сі часи Український народ виступає нарівні з иншими великими державами; має свою власну державу, своїх князів, приймає христіянство, шириться в народі освіта, незвичайно збогачується українська культура й тоді ж зявляється вперше панство, купці, шириться торговля, селяне порядкують самі собою в громадах.

Третій період – Литовсько-польський. В сі часи зникає самостійне державне життя в українських землях, і сі землі підгортують під себе сусідні держави: спочатку Велике Князівство Литовське, а тоді Королівство Польське. На Вкраїні розвелося багато панства, а селян позбавляють волі та обертають у кріпаків. Панство, з своїх таки, українських людей – цурається свого народу й своєї віри, стає ворогом свойому народови. Український народ, а перш за все козаки, боряться за свої права й віру; за Хмельницького він переміг панів-шляхту і виборов був собі волю. Але треба було помочи, то пристав, як рівний з рівним, до Московщини.

З сього часу починається четвертий період: Польсько-Московський. В сі часи Московщина вкорочує права Українського народу, заводить на Україні свої порядки. Українці шукають способів визволитися з під московської руки та зберегти свою автономію (порядковання своїми справами самим). Московщина подужала, нищить козаччину, касує запорожську Січ, заводить кріпацтво в лівобережній Україні (по лівому боці Дніпра). В правобережній Україні вбилось в силу польське панство, заводять унію (в Галичині ще раніш – у третьому періоді); в лівобережній Україні повстає панство з своїх же людей, козаків, але московщиться й цурається свого народу. Освічений, за часів Хмельнищини й раніш, народ Український помалу знов стає темним, убогим, невольником панським. Тим часом упала Польська держава, і її поділено разом з українськими землями. Галичина й Буковина одійшли під Австрійську державу, а правобічна й лівобічна Україна та Холмщина опинилася під Російською.

З сього часу починається останній період – Російсько-Австрійський. Український народ, розділений тепер кордоном (границею), прокидається до нового життя. Українська мова, що задержалась тільки у селян та міщан та потрохи серед духовенства й дрібного панства, стає мовою письменною, літературною, і тепер нею вже говорять та пишуть і вищі верстви українського народу, чи як кажуть – інтелігенція; українською мовою вчать (наприклад в Галичині та Буковині) не тільки в сільських школах, але й у вищих – в гімназіях, університетах, судять нею в судах, одправляють службу в церкві. За сі часи скасовано панщину скрізь на українських землях, селяне помалу зрівнюються в правах з иншими верствами, обірають послів у Державну Думу (в Росії) і в парламент та в сейми (в Галичині та Буковині). Українські почуття та свідомість національна (тоб то, що ми Українці, а не щось инше) шириться між народом через книжки, газети, віча (громадські сходини в Галичині, де про всячину можна говорити). Український народ відроджується до нового, кращого життя й стає поруч инших культурних, освічених народів.

Такий коротенький перегляд того, про що докладніше буде росказано в нашій „Історії".

ПЕРІОД ПЕРШИЙ

ПОЧАТКОВИЙ

Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 193; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

12 3 4 5 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!