Україна в повоєнні роки (1945-1955)

Україна в роки Другої світової війни (1939-1945)

Для України початком Другої світової війни можна вважати 15 березня 1939 року, коли після проголошення 14 березня незалежності Карпатсь­кої України угорські війська перейшли кордон з метою повалення нової української держави, очолюваної президентом Августином Волошином. На той час держава мала 552 тисячі жителів, з них 70 відсотків - українці. Організація самозахисту «Карпатська Січ», що налічувала 10-12 тисяч вояків, не змогла вчинити гідний опір добре оснащеній 100-тисячній угор­ській армії . Заклики до Німеччини та Франції нічого не дали, європей­ські держави вже віддали Східну Європу Гітлеру в надії на втихомирення його апетиту Після запеклих боїв хортистська Угорщина окупувала тери­торію Карпато-української держави Слід зазначити, що збройний спротив невеличкої Карпатської України тривав довше, як спротив Голландії. Ця війна коштувала угорцям 5 тисяч загиблих солдат Опір «Кар­патської Січі» показав, що український народ готовий до боротьби навіть за умови значної переваги ворога.

Дозволивши Угорщині окупувати Карпатську Україну, Птлер дав чітко зрозуміти, що він не збирається займатися розв'язанням українського пи­тання. Така позиція Німеччини цілком влаштовувала й Москву 3 квітня Гітлер віддав таємний наказ вермахту готуватися до нападу на Польщу на початку вересня. У ніч з 23 на 24 серпня після кількагодинних переговорів у Кремлі Молотов і Ріббентроп у присутності Сталіна підписали договір про ненапад між СРСР і Німеччиною строком на 10 років. Обидві сторони брали на себе зобов'язання утримуватися від агресивних дій стосовно одна одної. Разом із договором був підписаний таємний протокол. У ньому є, зокрема, положення, що стосується українських земель - біль­шість тодішньої території Західної України згідно з умовами протоколу мала відійти до Радянського Союзу.

Компроміс між СРСР і Німеччиною, досягнутий внаслідок складного політичного та дипломатичного протиборства, визначив подальшу долю Західної України Будучи неспроможною вести війну на два фронти, фа­шистське керівництво тимчасово не лише публічно зреклося своїх антирадянських завойовницьких планів, а й фактично відмовлялося від вико­ристання «української карти» в інтересах своєї зовнішньої політики

Заручившись підтримкою свого східного партнера, вранці 1 вересня 1939 р частини вермахту перейшли кордон і розпочали воєнні дії проти Польщі 17 вересня радянські війська розпочали свій «визвольний похід» у Західну Україну та Західну Білорусію, при цьому СРСР офіційно не ого­лошував війни Польщі.

27 вересня німецько-польська війна фактично завершилась. Як і пе­редбачали її організатори, Друга Річ Посполита перестала існувати Ста­лін офіційно привітав Птлера з блискучою перемогою, а неофіційно подя­кував за бездоганне дотримання умов угоди 28 вересня 1939 р було укладено радянсько-німецький договір про дружбу і кордони На карті, підписаній Сталіним і Ріббентропом як додатку до тексту договору, було нанесено лінію кордону, яка включала в межі СРСР переважну більшість території Західної України Кордон пройшов по так званій «лінії Керзона», визначеній Верховною радою Антанти в 1919 році При цьому, етнічний чинник не брався до уваги, адже до Німеччини відійшли давні українські землі Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина В результаті анексії західних земель України і Білоруси Радянський Союз отримав додаткову зону безпеки, яку він почав інтенсивно зміцнювати

Керівництво СРСР у спішному порядку розпочало юридичне оформ­лення нового державно-політичного і територіального статусу Західної України Вже 22 жовтня 1939 відбулися вибори до Народних Зборів Захід­ної України, які мали вирішити питання включення західноукраїнських зе­мель до складу Радянського Союзу Згідно з офіційними даними у вибо­рах узяло участь 4 мільйони 433 тисячі 997 осіб, або 92,83 відсотка всіх виборців За кандидатів, заздалегідь підібраних органами влади, було подано 4 мільйони 32 тисячі 154 голоси (90, 93 відсотка) [90] 26 жовтня 1939 р у Великому театрі Львова зібралися Народні Збори Західної України, тобто своєрідний «парламент», якому належало проголосити на західноукраїнських землях радянську владу та просити Москву прийняти ці землі до складу СРСР Наступного дня Народні Збори прийняли Декла­рацію про возз'єднання Західної України з УРСР та оголосили про націо­налізацію банків та великої промисловості, конфіскацію земель у поміщи­ків, церкви та великих державних урядовців Відповідно до прийнятих за­конів Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1939 р і Верховної Ради УРСР від 15 листопада Західна Україна стала складовою частиною Ра­дянської України, і відповідно - Радянського Союзу

Отже, розвиток подій показав усю складність і суперечливість проце­сів вересня 1939 року 3 одного боку, з'єднання українських земель об'єктивно відповідало одвічному прагненню народу до соборності Фор­мально і фактично був зроблений крок на шляху об'єднання насильно роз'єднаних українських земель Тому факт об'єднання Наддніпрянської і Наддністрянської України в одній, навіть квазщержавній структурі був із задоволенням сприйнятий більшістю українців, які давно чекали цього історичного моменту

З іншого - такі глобальні перетворення відбувалися практично без уча­сті українського населення Оцінюючи процес возз'єднання двох частин України восени 1939 р, Олександр Довженко, безпосередній учасник тих подій, слушно зазначав, що «народ український фактично був тут ні при чім », «доля народу була вирішена без нього самого» Такий хід подій був обумовлений тієї обставиною, що доля України в той час вирішувалася двома наймогутнішими державами континенту - нацистською Німеччиною та більшовицьким Радянським Союзом, виходячи лише з їхніх геополітичних інтересів, без урахування інтересів українського народу Знайдений між ними компроміс - ліквідація Польської держави - і визначив подальшу до­лю Західної України, яка, будучи окупованою в 1919 р Польщею, в 1939 р була анексована СРСР Український народ став об'єктом змови двох дикта­торських режимів, для яких його національні інтереси служили лише зруч­ною завісою їх далекосяжних імперських розрахунків

Ведучи торг із Птлером за території у Східній Європі, Сталін мав на меті свої політичні плани Західна Україна цікавила його передусім як нове володіння імперії і «зона безпеки» на п західних рубежах Водночас ста­лінський режим прагнув якомога швидше покласти край національно-визвольному рухові Галичини та Волині, що були йому так ненависні Гасла возз'єднання українських земель були використані при цьому як прикриття таких злочинних намірів. Включивши західноукраїнські землі до складу СРСР, сталінське керівництво розгорнуло політику їх радянізації апробованими на Східній Україні методами. Була ліквідована стара сис­тема управління й впроваджувалася нова - радянська. Поляки-чиновники були звільнені, а на їх місце прибували нові службовці: або «перевірені місцеві партійці», або направлені з Радянського Союзу працівники партій­ного, державного чи господарського апарату, нерідко малоосвічені вико­навці, які не мали відповідної освіти, досвіду, кваліфікації, часто не знали української мови, місцевих звичаїв. Красномовними, наприклад, є такі дані: в 1939 р. серед місцевих міських та районних секретарів партійних коміте­тів 71,4% не мали навіть середньої освіти [26].

Поряд з позитивними змінами, особливо у сфері освіти, культури, на Західну Україну була перенесена й репресивна практика, вдосконалена в УРСР. У краї розгорнувся жорстокий терор, було ліквідовано політичні, соціально-економічні та інші інституції, створені у попередні роки. Згодом режим, знявши маску демократичності, розпочав широкомасштабні ре­пресії, найбільш поширеним різновидом яких стала депортація населення. Для її організації в західні області УРСР було направлено 4278 оператив­них працівників НКВС, залучено 3330 працівників міліції, державного апа­рату, військовослужбовців Червоної Армії і 2032 сільських активісти. Для укомплектування органів НКВС новоутворених областей і повітів протягом першої декади листопада 1939 р. надіслано 400 осіб - випускників Ленін­градського, Саратовського, Смоленського, Рязанського, Новочеркаського та інших училищ НКВС [26]. Як свідчать документи, з осені 1939 до осені 1940 pp. репресовано за політичними ознаками і депортовано без суду і слідства майже 10 відсотків населення Західної України.

Усе це зумовило суперечливу радянську політику в Західній Україні. З одного боку, створювалися нові українські школи, вузи, лікарні, заклади культури, а паралельно насаджувалася система то­тального контролю за населенням, розпочалися масові депортації населення на Північ і в райони Сибіру, арешти і розстріли. Радянські методи управління, принесені на Західну Україну, викликали появу досі небачених явищ - марнотратства, приписок, низької ефектив­ності виробництва і крадіжок.

У червні 1940 р. уряд СРСР змусив Румунію віддати Бессарабію та Північну Буковину, де проживало переважно українське населення. Таким чином, до УРСР було приєднано понад 8,8 млн мешканців Західної Ук­раїни, Північної Буковини, та Південної Бессарабії, а територія республіки розширилася до 565 тис. кв. км. На нових землях було утворе­но Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Ровенську, Станіславську, Терно­пільську, Чернівецьку та Акерманську (пізніше - ізмаїльську) області. У серпні 1940 р. була перетворена у союзну республіку і вийшла зі складу України Молдавська АРСР.

Необхідно наголосити, що включення споконвічних західноукраїнських земель до складу Української РСР, без сумніву, було подією великої істо­ричної ваги, актом історичної справедливості. Вперше за кілька століть своєї історії українці опинилися в межах однієї держави, що стало важли­вим етапом у боротьбі українського народу за соборність. Разом з тим, суто механічне з'єднання земель, яке слугувало ширмою для експансіоні­стських планів Радянського Союзу, без існування власної держави не мо­гло розв'язати української національної проблеми.

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на СРСР. Початко­вий етап війни був украй несприятливий і трагічний для Радянського Сою­зу, гітлерівські війська швидко просувалися на Схід. Прагнучи утримати країну під контролем, радянське керівництво запровадило в ряді районів воєнний стан, згідно з яким військові власті одержали надзвичайні повно­важення. Майже всі справи, в тому числі й ті, що не стосувалися питань оборони, громадського порядку і державної безпеки, передавалися до воєнних трибуналів. Порядок і організацію в тилу влада прагнула забез­печити за допомогою сили і жорсткого терору, що відповідало традиціям тоталітарного режиму.

30 червня 1941 р. був створений Державний комітет оборони (ДКО), який зосередив усю повноту влади в СРСР. Відповідно до його директив протягом перших трьох місяців війни з України до лав Червоної Армії було мобілізовано 2,5 млн чоловік, понад 2 млн працювало на будівництві обо­ронних споруд.

Розуміючи, що окупація України стане неминучою, Комітет розпочав масову евакуацію важливих заводів, кваліфікованої робочої сили та вчених-спеціалістів у східні райони РРФСР та республіки Середньої Азії. Те, що не можна було вивезти, підлягало знищенню. Місцем перебування українського радянського уряду стала столиця Башкирської автономної республіки Уфа. Евакуація промислових підприємств і населення значно посилила здатність Радянського Союзу продовжувати війну.

30 червня 1941 р. усупереч волі німецьких окупантів, у плани яких не входило відновлення самостійних держав на Сході, у Львові ОУН під ке­рівництвом Степана Бандери проголосила Акт відновлення Української Держави і тимчасове державне управління на чолі з головою уряду Яро­славом Стецьком. Після відмови відкликання Акта нацистська влада ув'язнила в концентраційні табори верхівку ОУН, заборонивши самочинну організацію українського державного правління і власної адміністрації на місцях. Уже 5 липня фашисти заарештували Бандеру і кинули до концта­бору Заксенгаузен, де він перебував до кінця 1944 року. Така доля спітка­ла Стецька та 300 активістів ОУН, багатьох з яких розстріляли. Уже в сер­пні були роззброєні і фактично припинили своє існування батальйони «Нахтігаль» і «Роланд», сформовані перед початком війни з українців. У такий спосіб німці намагались задушити на окупованих землях України будь-які прояви національного свідомого життя. Після цього український націоналістичний рух перейшов до підпільних дій проти німецьких загарбників. Налякані широкою антифашистською підпільною діяльністю ОУН, уже у вересні 1941 р. гітлерівці почали масові репресії проти членів цієї організації.

Як зазначив професор В. Косик, захопивши Україну, німецькі окупанти передусім широко використали радянські методи управління, що прояви ­ лось у таких напрямах:

· цілеспрямована політика формування адміністративних структур за територіальними, а не національними ознаками;

· збереження колгоспів і державної промисловості для максимальної експлуатації населення, експропріації сільськогосподарської та промис­лової продукції;

· формування концентраційних таборів для ізоляції та знищенні ак­тивних і потенційних ворогів системи;

· депортація працездатного населення як резерву робочої сили на підприємства і будови Німеччини;

· подібно до 1932-1933 pp. використання організованого голоду як ін­струменту етноциду в Україні.

Україна була поділена на декілька частин, які підпорядковувалися різ­ним державам і різним адміністративним органам. У такий спосіб Гітлер повністю знехтував національну цілісність України, розглядаючи її не як етнічну чи національну одиницю, а лише як країну необмежених економіч­них ресурсів в інтересах Райху. Найбільша українська територія під назвою Райхскомісаріат Україна, що обіймала Правобережжя і більшу частину Лівобережжя з центром у місті Рівне, була передана до рук жорс­токого адміністратора Еріка Коха. Райхскомісаріат поділявся на шість ге­неральних округів - Дніпропетровськ, Крим, Миколаїв, Київ, Житомир, Во-линь-Поділля, які не були тотожними з обласним поділом. Вони, у свою чергу, були поділені на 114 територій. На чолі кожного генерального округу стояв генеральний комісар, якого призначав Гітлер. Територіями керували гебіткомісари, які призначалися міністром окупованих територій Сходу -Розенбергом. Той факт, що Райхскомісаріат підпорядковувся німецькому міністерству для східних окупованих областей, свідчив про те, що Україна мала статус внутрішньої території Німеччини (Райхскомісаріати в Нор­вегії та Голландії підпорядковувалися міністерству закордонних справ).

Галичина була від'єднана від решти України та включена на правах окремого дистрикту (округу) до складу генерал-губернаторства, яке охоп­лювало польські землі з центром у Кракові. Буковина й частина Південно-Західної України, включаючи Одесу, були передані союзникові Німеччини Румунії під назвою Трансністрія. Наближені до лінії фронту східні області (Донецька, Харківська, Сумська і Чернігівська) були передані під юрисдик­цію безпосередньо німецького військового командування. Що ж до Закар­патської України, то вона ще з 1939 р. залишилась у складі Угорщини сателіта Німеччини.

Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України на коло­ніальну країну, аграрно-сировинний придаток Райху, «життєвий простір» для колонізації представниками «вищої раси». Передбачалося за 30 років знищити, переселити або германізувати 31 млн. чоловік. За цей час мали зникнути 65 відсотків українців. Відповідно до плану сюди прибу­ла велика кількість чиновників німецької цивільної адміністрації з метою забезпечити цілковитий німецький контроль. Проте, оскільки Україна була однією з останніх завойованих Німеччиною країн, сюди прибули гірші, малоосвічені представники німецького чиновництва (колишні перукарі, ковбасники, ремісники і комерсанти), які мало що розуміли в питаннях державного управління чи політики. Вони грубо і несправедливо поводи­лись із місцевим населенням, поступово перетворюючи його на переко­наних і розлючених ворогів Німеччини. Непорушним принципом нацистсь­ких властей було те, що на всі важливі адміністративні та господарські посади аж до повітового рівня призначалися німці. Українцям дозволяло­ся займати лише найнижчі адміністративні посади - такі, як сільський ста­роста, мер невеликого міста, дрібний поліцай.

Політика фашистів в Україні була безжалісною й необачною. Крім жо­рсткої економічної експлуатації, в результаті якої українська земля стала головним постачальником продуктів (з шести мільйонів тонн зерна, рекві­зованих райхом з СРСР у період між 1941-1944 pp., п'ять мільйонів на­дійшли з України), нацисти вирішили використати українське населення як джерело примусової праці для недостатньо забезпеченої робітниками промисловості та сільського господарства Німеччини. За ко­роткий час такої окупаційної політики, що ґрунтувалася на теорії расової вищості арійської нації, українці стали вороже ставитися до фашистських загарбників, усе виразніше стверджувалася їх національна ідентичність.

У таких умовах на Волині та Поліссі почали створюватися самооб­оронні боївки, що стали на захист українського населення від загарбників. У ході подальших подій на їхній основі виникла Українська Повстанська Армія (УПА), основним завданням якої була оборона місцевого населен­ня. Для цього майже кожний відділ УПА був зв'язаний з певною терито­рією - основу її організаційної побудови становив принцип територіальності.

Остаточно національний рух Опору оформився у військові формуван­ня у жовтні 1942 p., коли постала УПА, у лавах якої, за підрахунками істо­рика М. Коваля, за весь період існування перебувало не менш як 400 тис. чоловік . Сила УПА була в тому, що вона мала широку підтримку місцевого населення. Таке поєднання народу і армії давало можливість контролювати величезні території - своєрідні «повстанські республіки», вільні від будь-якого контролю німецької адміністрації, на яких УПА була повноправним господарем. На цих територіях запроваджувалось укра­їнське державне управління з метою вирішення проблем місцевого насе­лення.

Українська Повстанська Армія - явище феноменальне в історії націо­нально-визвольних воєн усіх часів і народів. За своєю жертовністю, масо­вістю, високою організованістю і героїзмом вона не має собі рівних серед такого роду військових формувань у світі. Це підтверджують слова гене­рала Шарля де Голя; «Якби я мав таку армію, як УПА, то німецький чобіт не топтав би французької землі».

Кінець грудня 1942 р. став початком вигнання німців з території Украї­ни, який тривав до осені 1944 року. Українське населення з радістю зу­стрічало радянські війська, вбачаючи в них визволителів від кривавого фашистського гніту. Але досить швидко сподівання на краще стали розві­юватися. Відчуваючи слабкість своєї позиції в Україні, Сталін особливу увагу на завершальному етапі війни зосередив на відновленні всіх струк­тур тоталітарної системи. Одночасно ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У добирали кадри на всі керівні посади у центральних відомствах, армії, тилових ра­йонах республіки. Партійно-державне керівництво УРСР очолював Ми­кита Хрущов, який обіймав одночасно посади першого секретаря ЦК КП(б)У і голови Уряду України.

Відновлюючи контроль над усіма сферами життя України, керівництво СРСР використовувало випробувані раніше пропагандистські засоби. Бу­ло створено українські комісаріати закордонних справ та оборони. Разом з іншими радянськими республіками УРСР отримала право (проте не ре­альну можливість) на дипломатичні зносини з іноземними державами. Як і очікувалося, ці заходи були суто декларативними, адже власної армії Українська РСР не мала, незабаром припинив своє символічне та фіктив­не існування наркомат оборони, а дипломатичних стосунків так і не було встановлено з жодною країною.

Зазнавши в Другій світовій війні величезних людських втрат і руйну­вань, Україна зробила гідний внесок у перемогу над фашистською Німеч­чиною та її союзниками, ставши як складова Радянського Союзу однією з переможниць у війні.

Україна в повоєнні роки (1945-1955)

Відродження і відбудова народного господарства

Повоєнні сподівання народу на докорінні зміни в суспільстві (припинення репресій, поліпшення матеріальних умов життя тощо) були марними. Влада намагалася ще більше утвердити свої позиції. Це позначилося на процесах відбудови.

Україна дуже потерпала за роки війни. У 1945 р. на її території було вироблено лише 23 % електроенергії, видобуто 36 % вугілля, виплавлено 17 % чавуну і 15,4 % сталі, виготовлено 14,6 % прокату від рівня 1940 р. Проте найстрашнішими були людські втрати. Тяжким наслідком війни стало масове сирітство. Сотні тисяч українських дітей, як і дітей інших національностей, були всиновлені населенням Середньої Азії та Казахстану, де вони перебували в евакуації. Тільки жителі Узбекистану прийняли і всиновили понад 200 тис. дітей з України, Білорусії, Росії. Але проблема сирітства у повоєнні роки залишалася надзвичайно гострою. Скрутними були і побутові умови населення. До 10 млн жителів України проживало в землянках. Труднощі посилював голод, спричинений посухою 1946 р. За сталінського режиму, через геополітичні інтереси, вивозили хліб до Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Болгарії та інших країн. Внаслідок цього голоду в 1946 р. померло 300 тис, а у 1947 р. - понад 500 тис. осіб (тільки за даними загсів УРСР). Реальні ж цифри набагато більші.

Основні напрями програми відбудови було викладено в "Законі про п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства Української PCP на 1946-1950 pp.", прийнятому в серпні 1946 року VIII сесією Верховної Ради УРСР. Особлива увага приділялася відродженню важкої та вугільної промисловості, залізничного транспорту. Обсяг капітальних вкладень на п'ятирічку становив понад 65 млрд крб, що перевищувало рівень капіталовкладень у народне господарство всього СРСР у першій п'ятирічці. Але й цього було недостатньо. Різко скоротилася чисельність людських ресурсів: у 1950 р. лише 36,6 млн осіб проти 41,3 млн у 1940 р. Погіршився і якісний склад робітничого класу, оскільки чимало висококваліфікованих робітників загинуло. Щоправда, в республіку повернулося 2,2 млн фронтовиків і понад 800 тис. примусово вивезених до Німеччини. У 1950 р. кількість працюючих досягла 6,9 млн Проте цього було замало, тому до тяжкої фізичної праці залучалися жінки (у вугільній і металургійній промисловості у 1947 р. вони становили майже 35 % ) та підлітки, що призводило до аварій, значного травматизму і загибелі робітників. Уряд не зумів скористатися повоєнним досвідом відновлення економічного потенціалу країн Європи. Надмірна увага приділялася розвитку оборонної та видобувної галузей промисловості. Комплекс цих причин зумовлював низьку ефективність економічної політики.

У 1945-1946 pp. Україна отримала устаткування десятків заводів, демонтованих у радянській зоні окупації Німеччини. Почало прибувати й устаткування деяких підприємств, евакуйованих свого часу з України. До кінця 1945 р. було відновлено майже третину довоєнного індустріального виробництва республіки. У перший повоєнний рік в основному завершилося переведення промисловості на випуск мирної продукції.

Характерною ознакою повоєнного розвитку було те, що командна економіка розвивалася екстенсивно, тобто переважно за рахунок залучення додаткової робочої сили. Форсоване зростання важкої промисловості відбувалося за рахунок обмеження виробництва вкрай необхідних товарів народного споживання; сільське господарство, наука й культура фінансувалися за залишковим принципом. До пріоритетних галузей відбудовного періоду належала і електроенергетика. У відбудові Дніпрогесу брало участь 120 підприємств СРСР, представники 26 національностей. Уже в березні 1947 року перший генератор станції дав струм. Відновилися довоєнні потужності Зуївської, Харківської, Львівської, Одеської та багатьох інших великих електростанцій. У 1960 р. в Україні вироблялося більше електроенергії, ніж перед війною. Це позитивно вплинуло на розвиток металургійної та інших галузей господарства. За виплавкою чавуну і сталі наприкінці п'ятирічки Україна майже досягла довоєнного рівня виробництва. Стало до ладу майже 130 шахт, тисячі заводів і фабрик, які до війни давали 3/4 промислової продукції, серед них "Азовсталь", "Запоріжсталь" та ін. У повоєнні роки в Україні було відбудовано і здано в експлуатацію 22 доменні, 43 мартенівські печі та 46 прокатних станів, реконструйовано основні потужності чорної металургії Донбасу й Придніпров'я. Випускали продукцію 500 великих підприємств.

Відбудова промисловості відбувалася паралельно з розгортанням житлового будівництва, оскільки мільйони робітників, селян і службовців жили в землянках і сараях. Протягом 1946-1950 рр. в Україні було збудовано житла загальною площею 46 млн м2.

У 1947 р. було проведено грошову реформу, яка призвела до вилучення грошей у тих, хто мав деякі заощадження.

Не забезпечували потреб населення легка й харчова промисловість. Наприкінці п'ятирічки продукція легкої промисловості досягла лише 80 % рівня 1940 р. І все-таки уряд знайшов можливості знизити ціни на товари першої необхідності: хліб, борошно, вершкове масло, м'ясо і вироби з нього, консерви, вироби легкої промисловості.

Швидко розвивалася промисловість західного регіону України. У 1945-1946 рр. у Львові стали до ладу електроламповий, інструментальний заводи, завод сільськогосподарських машин та ін. У 1949 р. на території західних областей діяло 2500 великих і середніх підприємств. До Львова прибуло 14 тис. робітників і майже 2 тис. інженерів для надання допомоги місцевим кадрам. Лише в сільські школи західноукраїнських областей у 1944-1950 рр. було направлено майже 44 тис. вчителів. У Західну Україну загалом прибуло понад 20 тис. кваліфікованих робітників, чимало інженерних кадрів, спеціалістів сільського господарства. Було започатковано такі галузі: машино- і приладобудування, металообробна, швейна, трикотажна й хімічна; розширилися видобуток і переробка нафти і газу. Навчалися необхідні кадри. Форсована індустріалізація забезпечила зростання валової продукції промисловості у 10 разів. Водночас почалося винищення карпатських лісів.

Промисловість розвивалася в умовах зовнішньої ізоляції, за відсутності внутрішнього ринку засобів виробництва. І все-таки повоєнну п'ятирічку було виконано достроково, а промислове виробництво в Україні зросло на 15 % проти 1940 р. Проте вартісні показники внаслідок деформацій і змін цінових пропорцій втратили достовірність, а за натуральними показниками довоєнного рівня було досягнуто тільки в п'ятій п'ятирічці (1951-1955). У цій п'ятирічці продовжували розвиватися передусім ті галузі, які визначали паливно-енергетичний комплекс і металургійну базу СРСР як одного з основних центрів великого машинобудування та воєнної промисловості. Планувалося створення системи ГЕС, яке започаткувало спорудження Каховської гідроелектростанції, що передбачало створення Каховського водосховища і Південноукраїнського каналу, води якого належало використати для зрошення Таврійського степу. Автори цього проекту, насамперед учені АН УРСР, не взяли до уваги сумнівну доцільність знищення мільйонів гектарів родючих чорноземів, примусового переселення сотень тисяч людей, порушення екологічної рівноваги. Каховську ГЕС було введено в дію у 1955 р. Уже через кілька років сума збитків для природи і населення України від цієї станції значно перевищила її економічний ефект. Згодом були побудовані інші станції, загальна потужність яких за п'ятирічку зросла в 1,9 раза.

Одночасно із нарощуванням енергетичних потужностей, з ініціативи партійного і державного керівництва СРСР і за відсутності щонайменших заперечень з боку керівництва УРСР та республіканської громадськості, стимулювався подальший розвиток вугільної, на4>тової та газової промисловості України. У 1951-1958 рр. в Україні було побудовано 263 нові шахти, а видобуток вугілля в Донецькому і Львівсько-Волинському вугільних басейнах зріс на 61,4 % і досяг у 1955 р. 125,9 млн т. У1958 р. в Україні було видобуто 1,2 млн т нафти, діяло 18 газових родовищ.

Розвивалася металургійна промисловість, хоча в ній і надалі переважали застарілі технології. Виплавка сталі зросла в ці роки у понад 2 рази, алюмінію - в 3,7 раза, чавуну - на 81 %, виробництво прокату - на 96 %. Легка і харчова промисловість, як і раніше, відставали.

Темпи житлового будівництва не встигали за приростом міського населення, збільшення якого було спричинене передусім невирішеними проблемами на селі, що змушувало селян перебиратися до міст.

Заробітна плата робітників залишалася низькою, нееквівалентним був обмін між містом і селом. Та при цьому

Україна, за словами західних фахівців, "знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи".

До початку 50-х років сільське господарство республіки було збитковим. Це зводило нанівець саму ідею матеріального стимулювання, яка передбачала розподіл частини прибутку серед працівників. Зменшилися посівні площі та поголів'я худоби, знизились урожайність сільськогосподарських культур і продуктивність тваринництва. Через масову загибель чоловіків на фронтах війни основною робочою силою в сільському господарстві стали жінки. Урожайність зернових культур у колгоспах України в 1946 р. різко знизилася. Валовий збір зернових культур був утричі нижчим, ніж 1940 р. Обставини, що викликали голод 1946-1947 рр., дуже нагадували голодомор 1932-1933 рр. Під виглядом заготівель із села вилучалися фактично всі продовольчі ресурси. На початок 1946 р. 43 % колгоспників не мали корів, а понад 20 % - жодної худоби взагалі, навіть птиці.

Український уряд, виконуючи вказівки центру, продовжував вимагати від селян повернення боргів за минулі роки, а в липні 1946 року навіть збільшив план хлібоздачі з 340 до 360 млн пудів. Лише в колгоспах Київської області діяло понад 1,5 тис. уповноважених Міністерства заготівель. Попри це урожайність продовжувала падати і становила в більшості колгоспів 3,8 ц/га, у радгоспах - до 4,5 ц/га. Держава вдалася до апробованих у минулому репресивних заходів: діяв закон 1932 р. про "п'ять колосків", за яким безліч селян, серед них і підлітків, було безжально засуджено. За нездачу зерна віддали під суд кожного 16-го голову колгоспу. У листопаді 1946 року, щоб виконати план м'ясозаготівель, пустили під ніж птицю вагою 500 г, свиней - вагою 30 кг. Попри все це у колгоспах і радгоспах вдалося вилучити (з урахуванням відібраного насіннєвого фонду) лише 60 % запланованого для заготівлі зерна. Селянам на трудодень майже нічого не видавали. Через нестачу кормів почався падіж худоби. На кінець 1946 р. поголів'я великої рогатої худоби зменшилося майже на 50 тис, свиней - на 1 млн, коней - на 35 тис.

У роки голоду закон про сільськогосподарський податок набрав середньовічних форм: він виплачувався за кожну одиницю фруктових дерев і домашньої худоби незалежно від величини врожаю і прибутку селянина. Колгоспники не отримували пенсій, не мали паспортів. У голодних 1946- 1947 рр. люди почали їсти собак і котів, горобців, падаль, цвіт акації та ін. Саме у 1946 р. кількість померлих громадян УРСР перевищила кількість новонароджених. Одночасно для партійно-радянського активу ввели закрите поліпшене постачання літерне, спеціальне, друге гаряче тощо. Влітку 1947 p., за неповними даними, в Україні було зареєстровано понад 1 млн хворих на дистрофію. Поширювались тиф, малярія.

Незважаючи на масовий голод, керівництво СРСР, як і в 1933 p., продовжувало вивозити хліб за кордон. У 1946 р. його було експортовано понад 1,7 млн т. СРСР надавав допомогу країнам "соціалістичного табору"; навіть Франції, як "союзниці в роки війни", було направлено 600 тис т. Тільки наприкінці березня 1947 року. Україна одержала з союзного фонду 350 тис т зерна, але тільки на посівну кампанію і фураж.

10 лютого 1948 року перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов звернувся з проханням до Л. Берії про виселення тих колгоспників, які не виробили необхідного мінімуму трудоднів. Відповідне рішення було прийнято, а Рада Міністрів СРСР 20 березня його продублювала указом "Про виселення з Української PCP осіб, що злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві, ведучи антигромадянський, паразитичний спосіб життя". Фактично указ стосувався тих колгоспників, які працювали на присадибній ділянці, щоб прогодувати сім'ю. Всього за лютий - червень 1948 р. з українських сіл було депортовано 11 439 осіб.

Відбудова сільського господарства йшла дуже повільно. Технічна озброєність колгоспів залишалася вкрай низькою. У перший повоєнний рік МТС, що обслуговували майже 28 тис. колгоспів і радгоспів, мали лише 50 тис тракторів і 15 тис. комбайнів. Хоча до кінця п'ятирічки їхня кількість подвоїлася, загальної ситуації на селі це не поліпшило. Не маючи прибутку від колгоспної праці, селянин жив переважно зі свого присадибного господарства, яке забезпечувало йому в повоєнні роки 70 % усього грошового доходу, понад 80 % м'яса, до 90% картоплі. Робота ж у колгоспі давала всього 5 % грошових доходів, 35 % зернових, 1 % м'яса й сала, 0,5 % молочної продукції.

Бракувало фахівців. Із 350 тис спеціалістів з вищою та середньою освітою, зайнятих у системі сільськогосподарських органів, безпосередньо в колгоспах працювало лише 18,5 тис, в МТС - 50 тис. Усе це призвело до невиконання планів четвертої п'ятирічки. Хоча посівні площі всіх сільськогосподарських культур становили наприкінці п'ятирічки 97 % довоєнного рівня, валовий збір зерна сягав лише 85 %.

Повільно становище дещо поліпшилося. На селі з'явилася нова техніка, зросла електрифікація. Прискорився процес підготовки кадрів для села.

У Західній Україні в повоєнні роки тривала примусова колективізація, проведена переважно за 1948-1949 рр. До середини 1950 р. 7190 колгоспів об'єднали 98 % селянських господарств. Потім у стислі строки відбулося примусове збільшення колгоспів. До кінця 1950 р. їх стало майже 800. Продовжувалося "розкуркулення" і виселення середняків. У східні райони СРСР було депортовано 65 906 родин - понад 200 тис. "співучасників бандерівських угруповань ".

У першій половині 50-х років сільське господарство залишалося збитковим, його збитки покривалися державними кредитами й дотаціями. Запропоноване економістами у 1953 р. підвищення цін у сільському господарстві дещо поліпшило становище на селі, але лише частково.

Пошуки варіантів введення в господарський обіг нових земель ініціювали проект освоєння цілини. У Казахстан і на Алтай з України виїхало понад 100 тис. осіб. У 1955 р. з України було відправлено майже 11,4 тис. тракторів і 8,5 тис. комбайнів, які стали основою технічної бази створених на цілині господарств. Через відсутність лісонасаджень тисячі гектарів чорноземів страждали під час ураганів, тому освоєння цілини продовольчу проблему не вирішило. Селянство не було зацікавлене працювати в колгоспах через низьку оплату і непродуману соціальну політику. Це наклало негативний відбиток на розвиток села і надалі.

Отже, повоєнний розвиток України був складним. Постійно давалися взнаки наслідки війни, які не вирішувала, а поглиблювала командно-адміністративна система. І все-таки до початку 50-х років відбудовні процеси завдяки допомозі інших республік країни було загалом завершено, що стало важливою передумовою подальшого розвитку.

---

Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 71; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!