ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (березень 1917 — квітень 1918 рр.)
· Загальний історичний огляд.
· Державний лад.
· Судова система.
· Правова система.
· Загальні висновки.
ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД
В лютому 1917 року в Росії перемогла буржуазно-демократична революція. Російська імперія, яку ще не так давно називали “європейським жандармом”, розвалилась, як картковий дім.
Соціальна напруга, невдоволення продовженням світової війни, голод, розруха створили сприятливі умови для національно-визвольної революції в Україні. У Києві почали формуватися нові революційні органи, було практично ліквідовано царську адміністрацію, владу перебрали призначені Тимчасовим урядом губернські й повітові комісари. Перемога революції відкрила можливості для легалізації політичних партій і громадських організацій. На початку березня 1917 року в Україні виникають ради робітничих! солдатських депутатів, які на той час не відігравали провідної ролі в революції і на владу не претендували.
За ініціативою М. Грушевського та С. Єфремова створюється міжпар-тійний політичний блок “Товариство українських поступовців” (ТУП), політичним ідеалом якого була автономія України в складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави. Згуртування національних сил в Україні привело до виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру — Української Центральної ради. До неї увійшли українські соціалісти, представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, представники наукових товариств тощо.
|
|
|
Офіційною датою заснування Центральної ради як громадсько-політичного центру вважається 3 березня 1917 року. Головою Ради було обрано видатного українського історика і громадського діячаМ. Грушевського. Провідна роль у ній належала українським соціал-демократам та українським есерам. Незабаром М. Грушевський також приєднався до українських есерів. До керівництва Ради входили В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов та ін. Лідери Ради прагнули до того, щоб добитися від Тимчасового уряду Росії широкої автономії для України.
8 березня було опубліковано відозву “До українського народу”, яка закликала зберігати спокій, обирати нових людей до органів самоврядування, збирати кошти для українського національного фонду, творити нове вільне життя.
19 березня у Києві відбулася стотисячна маніфестація під синьо-жовтими прапорами, яка ухвалила резолюцію про доручення Центральній раді вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом.
Для підтвердження своїх повноважень Центральна рада скликала 5—7 квітня Український національний конгрес, який В. Винниченко назвав, як “перший крок по шляху організації державності”.
|
|
|
На Конгрес прибуло 900 делегатів від багатьох губерній, а також з Москви, Петрограда, Криму, Кубані, Холмщини і Галичини. Конгрес вимагав від Росії автономії України і визначення її території, санкціонував утворення Центральної ради, як найвищого територіального органу влади в Україні, провів її перевибори. До складу Ради було обрано 150 представників від усіх губерній, великих міст України, політичних партій, інших громадських організацій, а також від національних менших, які проживали в Україні. Головою Ради залишався М. Грушевський. Його заступниками стали В. Винниченко та С. Єфремов.
Головною метою діяльності Центральної ради було єднання українського народу, відродження національної державності шляхом переговорів з Тимчасовим урядом.
Важливе значення для відродження державності мала українізація армії. У Києві відбулося віче українських офіцерів (близько 1000 осіб), яке ухвалило вважати себе Установчою військовою радою. Ініціатором створення української армії був палкий прихильник ідеї самостійної України поручник Микола Міхновський, відомий політичний діяч, адвокат за фахом. Паралельно виникає Український військовий клуб ім. П. Полуботка, у Києві розпочинається формування першої української військової частини — полку ім. Б. Хмельницького.
|
|
|
Об’єднати цей патріотичний рух взявся І Український військовий з’їзд, який відбувся в травні 1917 року. З’їзд приймає ухвалу про поповнення Чорноморського флоту українцями, а також укомплектування кількох кораблів Бшітійського флоту українськими моряками. Делегати вимагали від Росії повернення козацьких клейнодів, що зберігалися в музеях Москви і Петрограда, відкриття українських військових шкіл, видання військових статутів і підручників українською мовою. З’їзд утворив Військовий генеральний комітет у складі 18 осіб на чолі з Симоном Петлюрою.
5—11 червня 1917 року відбувся II Всеукраїнський військовий з’їзд, на якому склад комітету було збільшено до 27 осіб. З’їзд затвердив статут Генерального військового комітету.
За кілька місяців, незважаючи на брак професіоналізму, членам Генерального військового комітету вдалося зробити чимало для українізації армії.
Проте значна частина діячів Центральної Ради не розуміла значення української армії для відродження державності. В. Винниченко підкреслював, що “не своєї армії нам, соціал-демократам і всім ширим демократам треба, а знищення всяких постійних армій”. Саме тому Центральна рада відмовилася від допомоги 40-тисячного українізованого корпусу, який пропонував надати у її розпорядження Павло Скоропадський.
|
|
|
Згодом, коли більшовицькі війська посунули в Україну, боронитися було майже нічим. За цю найбільшу з помилок керівництва Центральні ради Україна заплатила своєю державністю.
Не змогла Рада забезпечити і правопорядок в Україні, організувати роботу залізниць тощо. Все це позначилося на єдності її рядів, між соціал-демократами та соціалістами-революціонерами почали виникати ідейні конфлікти.
Продовжуючи традиції українського національно-визвольного руху, Центральна рада свої звернення до народу оформлює у вигляді Універсалів.
І Універсал було проголошено 10 червня 1917 року при закритті II Всеукраїнського військового з’їзду. В ньому зокрема говорилося, що “ми, Українська Центральна рада видаємо цей Універсал до всього нашого народу й оповіщаємо: однині самі будемо творити наше життя”. Згідно з І Універсалом Центральна рада фактично перебирала на себе державні функції, а 28 червня було створено уряд — Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком, що неабияк занепокоїло Петроград. До Києва приїхали міністри Тимчасового уряду і було досягнуто компромісу: Центральна рада підтримає Тимчасовий уряд, а Росія визнає автономію України і її уряд, не чекаючи Всеросійських установчих зборів.
З липня 1917 року Центральна рада приймає II Універсал. Його текст було опубліковано українською, російською, єврейською і польською мовами. У ньому заперечувалася необхідність створення українського війська, були й інші значні поступки Тимчасовому уряду.
Процес національного відродження охопив широкі верстви населення. У серпні 1917 року 27 російських дивізій перейшли у табір українських збройних сил, зростає чисельність Вільного козацтва, лідером якого стає генерал П. Скоропадський. На жаль, керівництво Центральної ради залишилось глухим до патріотичного руху. Після Жовтневого перевороту в Петрограді і арешту Тимчасового уряду 27 жовтня Генеральний секретаріат України виступив з відозвою “До всіх громадян України”, в якій сповістив про події в Петрограді, що загрожують здобуткам української революції.
Загострилася конфронтація між Центральною радою і більшовиками України, які підтримали жовтневі події в Росії. Проте спроба “арсенальців” захопити владу в Києві успіху не мала. Центральна рада, яку підтримувала більшість населення, взяла ситуацію в свої руки.
7 листопада 1917 року Центральна рада приймає III Універсал, яким проголошує утворення Української Народної Республіки у складі Російської Федерації. Ця подія мала історичне значення, оскільки юридичне декларувалося відродження національної держави. Окрім цього, в Універсалі були проголошені такі основні положення:
1) конфіскація поміщицького, удільного, церковного, монастирського землеволодіння і передання земель трудовому народові без викупу;
2) встановлення 8-годинного робочого дня та державного контролю над виробництвом;
3) негайний початок мирних переговорів та укладення справедливого миру між воюючими сторонами;
4) оголошення повної амністії за політичні виступи та ліквідація смертної кари як міри покарання;
5) закріплення за населенням усіх прав місцевого самоврядування;
6) забезпечення за населенням усіх прав і свобод: свободи слова, друку, віри, зборів, союзів, страйків, недоторканості особи і житла, рівноправності усіх мов;
7) визнання за всіма народами, які населяють Україну, “національно-персональної автономії” та рівних прав тощо.
Не отримавши підтримки на І Всеукраїнському з’їзді рад у Києві 4 грудня 1917 року, більшовицькі делегати на чолі з Г. П’ятаковим переїхали до Харкова і 11 грудня проголосили там утворення Української Радянської Соціалістичної Республіки. Так в Україні виникло двовладдя. Дивну позицію щодо Центральної ради зайняв радянський уряд на чолі з Леніним. Раднарком РРФСР 4 грудня 1917 року видав “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної ради”. Заявляючи, що “Рада Народних Комісарів признає Українську Народну Республіку, її право зовсім відділитися від Росії”, РНК висувала різні звинувачення УНР, зокрема стосовно дій Центральної ради та її уряду на власній території, в Україні, з якими Раднарком не погоджувався. Цей ультиматум був грубим втручанням Раднаркому у внутрішні справи України. Від Ради вимагали також допомагати революційним військам, припинити роззброєння радянських полків, які, до речі, не визнавали, перебуваючи на території України, влади Центральної ради.
У відповідь на цей ультиматум Генеральний секретар надіслав Раднарко-мові РРФСР ноту, в якій зазначав, що не можна визнавати право народу на самовизначення і грубо порушувати це право, нав’язуючи свої форми політичного устрою. Проте ця відповідь ситуації не змінила. Раднарком вирішив припинити “всякі словесні загравання” і приступив до активних дій.
В цих складних умовах 9 січня 1918 року Центральна рада приймає свій останній — IV Універсал. Він сповістив, що “віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу”.
Слід зазначити, що Акт проголошення незалежності України відбувся у повній відповідності до Декларації прав народів Росії, прийнятої 2 листопада 1917 року.
Україна, зазначалося в ІУУніверсалі, хоче жити у мирі та злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатись у внутрішні справи України. До скликання парламенту — Українських Установчих зборів— влада буде продовжувати здійснюватися Центральною радою та її виконавчим органом — Радою Народних Міністрів. Раді Народних Міністрів було доручено продовжити мирні переговори з державами Центрального блоку і домагатися укладення справедливого миру.
Універсал закликав піднятися на боротьбу “щодо так званих більшовиків і інших напасників, які розграбовують і руйнують наш край”.
Після підписання миру планувалося розпустити армію, а замість неї створити народну міліцію. З поверненням з фронту демобілізованих солдатів у всій Україні планувалися перевибори місцевих органів влади — міських, сільських, волосних і повітових народних рад, міських дум. До перевиборів “слід встановити на місцях таку власть, до якої б люди мали довір’я, і яка б опиралася на всі революційно-демократичні верстви народу”. Всім радам селянських, робітничих і солдатських депутатів пропонувалося співпрацювати з місцевими органами влади.
На найближчому засіданні Центральної ради планувалося розглянути й прийняти закон про передачу землі трудовому народові без викупу, прийнявши за основу скасування власності й соціалізацію землі. Ліси, води й усі підземні багатства, як добро українського трудового народу, переходять у розпорядження УНР. В Універсалі йшлося також про необхідність вжити термінових заходів шодо ліквідації безробіття, матеріального забезпечення інвалідів, сиріт, людей похилого віку і всіх, хто потерпів від війни.
Встановлювалася монополія держави на зовнішню торгівлю, контроль над усіма банками. Проголошувалося право всіх націй в УНР користуватися рівними правами і національно-персональною автономією.
IV Універсал завершив складний і нелегкий процес становлення української держави.
Звістка про проголошення незалежної УНР швидко облетіла світ, викликала захоплення української діаспори, отримала визнання ряду країн світу. У 1918 році її визнали: Румунія, Франція, Великобританія, Сполучені Штати Америки, Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія, Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія та ін.; у 1919 році — Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голландія, Італія.
Така ситуація не влаштовувала більшовицьку Росію. У січні 1918 року радянські війська під командуванням колишнього полковника царської армії М. Муравйова і В. Антонова-Овсієнко розпочали наступ на Україну з метою скинути Центральну раду. До них приєдналися робітничі загони Донбасу, частини Червоного козацтва, харківська Червона гвардія.
Трагічною і героїчною сторінкою цієї епопеї був бій під Кругами. Ходу більшовицьких військ намагалися зупинити студенти університету Св. Володимира, Академії Св. Кирила і Мефодія та курсанти Юнацької військової школи. “П’ять годин безперестанку студентський Курінь стримував червоні лави, — згадував генерал Удовиченко. Московські багнети безжалісно кололи груди юнаків, розбивали їхні голови прикладами рушниць, добивали поранених. Жодного полоненого ворог не взяв”. Під Кругами було вбито 290 героїв. Подвиг київського юнацтва на довгі роки став символом героїчної боротьби українців за свою незалежну державу.
26 січня 1918 року після запеклих боїв більшовики захопили Київ. На вулицях міста радянські війська вчинили справжню бійню, багатьох людей розстріляли тільки за те, що вони розмовляли українською мовою. Такої різанини Київ не бачив ще з часів Андрія Боголюбського. За деякими відомостями, було розстріляно від 4 до 6 тисяч киян. У Полтаві в перший день окупації було знищено 5 тисяч так званих ворогів революції, а фактично української інтелігенції. Жорстокість більшовиків дещо охолодила прорадянські настрої місцевого населення. Ці трагічні події наочно показали хибність позиції Центральної ради щодо створення своєї, української армії.
На цей час у Брест-Литовську проходили мирні переговори між державами Центрального блоку та Росією. Прагнучи будь-що підписати мирний договір з воюючими державами, радянський уряд був вимушений визнати повноваження української делегації на переговорах. На переговори поїхали представники Центральної ради на чолі з В. Голубовичем. Хоча українська делегація була малочисельною і не мала певного дипломатичного досвіду, все ж вона активно захищала свої національні інтереси. 27 січня 1918 року Україна підписала мирний договір і звернулася з проханням до країн австро-угорського і німецького блоку допомогти їй у захисті цілісності своєї держави. 18 лютого німецькі та австро-угорські війська почали окупацію України. Однак цей відчайдушний захід не врятував Центральної ради, яка катастрофічне втрачала соціальну опору і авторитет. 29 квітня 1918 року відбулось останнє засідання Центральної ради, на якому було прийнято Конституцію УНР (Статут про державний устрій, права і вольности УНР), а М. Грушевського обрано Президентом України. Але ці вибори не були легітимними, оскільки не існувало нормативних актів, які б передбачали цю посаду і регламентували порядок її обрання. Нічого не говорилося про посаду Президента і в щойно прийнятій Конституції України.
ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
З перших днів національно-демократичної революції в Україні йшов процес формування республіканської форми правління. Простежується нестримний історичний зв’язок, певне наступництво органів державної влади, що створювалися, з тими, які існували за часів Народно-визвольної війни 1648—1657рр. Цей зв’язок проявляється в таких рисах влади, як парламентаризм, демократичність, рівноправність. Нова влада ставила перед собою завдання перебудови суспільного ладу, виходячи з невід’ємного права українського народу на самовизначення і відродження багатовікової традиції державотворен ня.
Центральна рада. Після лютневих подій в Петрограді центром, навколо якого згуртувались національно-патріотичні сили України, стала Українська Центральна рада.
На першому етапі Центральна рада, за словами М. Грушевського, була “Тимчасовим Українським Урядом” і фактично зосередила в собі функції і законодавчої, і виконавчої влади. Спочатку вона формувалася не шляхом загальних виборів, а на основі делегування до її складу представників різних демократичних громадських організацій. Планувалося, що Центральна рада припинить своє існування після скликання Всеукраїнських Установчих зборів. Всеукраїнський Національний конгрес, що відбувся 17—21 квітня в Києві, санкціонував статус Центральної ради, як вищого територіального органу влади в Україні. Конгрес прийняв рішення, згідно з яким Центральна рада мала розвиватися як національний парламент. Формою роботи Центральної ради були пленуми. Одним з перших документів, що юридичне закріпляв статус Центральної ради, був “Наказ Українській Центральній раді” від 5 травня 1917 року. В Наказі говорилося, що робота Центральної ради мала проводитися через її Загальні Збори та Комітет ради. Загальні збори поділялися на звичайні (чергові) — скликалися раз на місяць і визначали головні напрямки діяльності Ради і надзвичайні — їх скликали в разі нагальної необхідності. Загальні збори працювали посесійне. Комітет Центральної ради був постійно діючим органом, до складу якого входила Президія Ради і комісії.
Фактично, Комітет здійснював законодавчі функції в період між Загальними зборами.
12 липня Центральна рада видала постанову, яка більш детально регламентувала компетенцію Комітету, або Малої ради, як його згодом називали. Згідно з постановою Комітет визначався як постійно діючий орган, шо скликав чергові Загальні збори, поповнював склад Генерального Секретаріату і, взагалі, вирішував всі “негайні справи”. Чергові засідання Малої ради відбувалися раз на тиждень, а надзвичайні — “по потребі”. Для прийняття законодавчого акту необхідна була присутність не менше як двох третин загальної кількості членів Малої ради. 25 листопада 1917 року приймається
Закон про утримання Центральної ради за державний кошт, 16 квітня 1918 року — закон, який гарантував недоторканність членів Центральної ради. 9 квітня 1918 року Центральна рада затвердила Закон про право безмитного одержання книжок та інших видань бібліотекою Центральної ради.
Свої рішення Центральна рада приймана у вигляді універсалів, постанов, ухвал, резолюцій.
Згідно з І Універсалом 28 червня 1917 року було створено перший український уряд — Генеральний секретаріат.
В документах того періоду він характеризувався як виконавчий комітет Центральної ради (Декларація Генерального секретаріату від 10 липня 1917 року), відповідальний перед Центральною радою орган (II Універсал), “пра-вительство” (III Універсал). За IVУніверсалом Генеральний секретаріат було перетворено на Раду Народних Міністрів. Генеральний секретаріат складався з Генеральних секретарств, які очолювали генеральні секретарі. Кількість генеральних секретарств то зменшувалась (до 8), то зростала (до 14). До першого складу Генерального секретаріату входило дев’ять осіб: В. Винни-ченко — голова і генеральний секретар внутрішніх справ, П. Христюк — генеральний писар, X. Барановський — генеральний секретар фінансів, С. Єфремов—генеральний секретар міжнаціональних справ, С. Петлюра — генеральний секретар військових справ, Б. Мартос — генеральний секретар земельних справ, В. Садовський — генеральний секретар судових справ, І. Стешенко — генеральний секретар освіти та М. Стасюк — генеральний секретар харчових справ. Після проголошення першої декларації Генерального секретаріату його склад розширився за рахунок нових членів, якими стали: В. Голубович — генеральний секретар у справах шляхів, О. Зарубін — генеральний секретар пошт і телеграфів, М. Рафес — генеральний контролер, П. Стебницький — статс-секретар у справах України при Тимчасовому уряді. Крім того, лишилися незаповненими дві нові вакансії — генерального секретаря праці й генерального секретаря торгу та промисловості.
З утворенням Генерального секретаріату було покладено початок процесу розмежування законодавчої і виконавчої влад.
29 липня 1917 року Мала рада затвердила Статут Генератьного секретаріату, який М. Грушевський назвав “першою Конституцією України”. Статут визначав взаємини між Генеральним секретаріатом і Маїою радою, порядок діяльності уряду, законодавчу процедуру тощо. Генеральний секретаріат був підзвітним Малій раді.
Після компромісних рішень Центральної ради на переговорному процесі з Тимчасовим урядом Росії в серпні 1917 року дію Статуту було замінено на Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному секретарству від 4 серпня 1917 року. Інструкція обмежувала діяльність українського уряду як територіальне (його юрисдикція поширювалася тільки на п’ять губерній — Волинську, Київську, Подільську, Полтавську і Чернігівську так і функціонально — кількість генеральних секретарств з 14 було зменшено до 9.
За час свого існування Генеральний секретаріат провів понад ЗО засідань, на яких було розглянуто біля 100 питань внутрішньої і зовнішньої політики. Найбільш часто заслуховувалися питання фінансової політики. Генеральний секретаріат підготував проекти постанов Пленуму Центральної ради про введення українського прогресивно-прибуткового оподаткування у розмірі 25 відсотків загальноросійського прибуткового податку, поземельного податку по 10 коп. з десятини та одночасного оподаткування робітників і службовців у розмірі 25 відсотків одноденного заробітку.
На засіданнях Генерального Секретаріату розглядалися питання судоустрою, військового будівництва тощо. Особливе місце займали питання зовнішньої політики.
Чимало зусиль уряду потребували організаційні питання, які розглядалися майже на кожному його засіданні. Звертався Генеральний секретаріат і до питань дисципліни. Коли запізнення на його засідання стали хронічним явищем, уряд 15 вересня 1917 року приймає постанову, що встановлювала штрафи: по одному карбованцю за кожну хвилину запізнення.
12 жовтня 1917 року Генеральн ий секретаріат розробив і затвердив Декларацію, яка розширила його повноваження, обмежені Інструкцією Тимчасового уряду. Уточнювалася компетенція секретарств і Генерального секретаріату в цілому. Своє рішення Генеральний секретаріат приймав у формі декларацій, постанов, інструкцій. Офіційним органом уряду був “Вісник Генерального секретаріату”.
Місцева влада і місцеве самоврядування. І Універсал зберігав існуючу систему органів місцевої влади. Як відомо, більшовики були прихильниками злому попередньої державної системи. Центральна рада, навпаки,намагалася пристосувати її до потреб національно-державного будівництва. Перебудова цих органів, за задумом керівників Центральної ради, повинна пройти декілька етапів.
Перший етап мав за мету українізацію місцевих органів і їх переорієнтацію на нову владу. У праці “Відродження нації” В. Винниченко писав: “кожне село, кожна волость, кожна управа повітова чи земельна, яка стоїть за інтереси українського народу, повинна мати найтісніші організаційні зносини з Центральною радою”.
На другому етапі передбачалася перебудова місцевої і загальної крайової адміністративної влади в напрямку, знову ж таки, зміцнення зв’язку з Центральною радою.
На третьому етапі ставилося завдання розвитку місцевого самоврядування та розширення компетенції його органів.
Керівництво всією системою органів самоврядування здійснювало Генеральне секретарство (з квітня 1918 року— департамент місцевого самоврядування Міністерства внутрішніх справ), що зводило нанівець саму ідею самоврядування, адже централізація і місцеве самоврядування несумісні явища.
IV Універсал до існуючих органів місцевої влади додав ради робітничо-селянських і солдатських депутатів, що ще більше заплутало систему органів самоврядування. Спробу врегулювання відносин між цими численними органами зробив Земельний закон, який було прийнято 27 січня 1918 року. Відповідно ст. 4 Закону порядкування землями місцевого користування належало органам міського самоврядування, а іншими — сільським громадам, волосним, повітовим і губернським земельним комітетам е межах їх компетенції.
6 березня 1918 року Центральна рада затвердила Закон “ Про поділ України на землі”. Всю територію країни було розділено на тридцять дві землі. Відповідно з новим адміністративно-територіальним поділом повинна була будуватись система органів місцевої влади, які були визначені ст. 5 Конституції УНР від 29 квітня 1918 року. Цю систему складали: землі, волості і громади, їм надавались права широкого самоврядування. За ст. 26 радам і управам громад, волостей і земель “належала єдина безпосередня місцева влада”. Але цій системі не судилося стати практичним втіленням в життя.
Назвемо головні причини фактичної бездіяльності органів місцевої влади.
1. Нерішучість Центральної ради по реформуванню системи місцевого самоврядування.
2. Відсутність правової бази, яка б регламентувала повноваження та діяльність органів самоврядування.
3. Структурна невизначеність системи самоврядування.
4. Відсутність державного фінансування в підтримку органів самоврядування.
5. Відсутність реального впливу органів самоврядування на місцеве життя.
Таким чином, ідея М. Грушевського, що “не має бути іншої власті, тільки з вибору народнього”, так і не була впроваджена в життя. Врешті-решт це стало однією з суттєвих помилок Центральної ради, оскільки лишило її підтримки на місцях.
СУДОВА СИСТЕМА
На перших порах після революції в Україні продовжують діяти суди, запроваджені в Російській імперії ще судовою реформою 1864 року. Основна форма судової організації — окружна юстиція — залишалася без змін.
На території України діяли такі судові органи: дільничі мирові суди, з’їзди мирових суддів, окружні суди, що створювалися один на кілька повітів. За ними йшли, як апеляційні інстанції, судові палати. Найвищою судовою інстанцією вважався Правительствующий сенат у Петрограді. Крім цих судів, в Україні діяли також селянські волосні суди, верхні волосні суди тощо. Відразу ж після Лютневої революції було запроваджено посаду адміністративних суддів у повітах і особливі адміністративні відділи при
окружних судах. Створюються різні тимчасові судові органи, революційні трибунали тощо. Формально ця судова система збереглася в Україні і після приходу до влади Центральної ради.
13—14 червня 1918 року у Києві відбувся з’їзд українських юристів, який прийняв рішення про необхідність “творення і застосування українського права згідно даних науки, життя і правосвідомості”. Судочинство повинно було вестись “на мові того народу, серед якого суд відбувається”. Судові та нотаріальні посади повинні були займати українці або особи, що володіють українською мовою та знають місцеві умови. З’їзд створив комісію для складання словника української правової термінології і комісію для видання всіх діючих нормативних актів українською мовою. Центральній раді запропоновано зробити українську судову систему незалежною від російської та створити для керівництва нею в якості найвищої судової інстанції Виший крайовий суд, а для проведення реформи судової системи створити на місцях інститут судових комісарів.
Програмні цілі Центральної ради щодо судової реформ й знайшли відображення в III Універсалі: “суд на Україні повинен бути справедливий, відповідно духові народу”.
Організацію проведення судової реформи було покладено на Генеральне секретарство судових справ. 23 листопада 1917 року Мала рада затвердила законопроект, згідно з яким “суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки”.
Генеральне секретарство судових справ на чолі з М. Ткаченком розгорнуло активну діяльність по реформуванню судової системи. До вироблення нової української правової основи, вказувало секретарство, судам належить керуватися крім наявних законів “колективною волею свідомого народу”, “революційними ідеалами соціальної справедливості” тощо. Така тенденція у судочинстві мало чим відрізнялася від більшовицької програми реформування судочинства. Разом з тим Генеральний секретар секретарства судових справ вказував на необхідність побудови в Україні правової держави, “організації правового устрою”.
16 грудня 1917 року Центральна рада затверджує підготовлений Генеральним секретарством судових справ законопроект про утворення (до скликання Всеукраїнських Установчих зборів) тимчасового Генерального суду.
Відповідно з ст. 1 Закону Генеральний суд складався з трьох департаментів: цивільного, карного і адміністративного. Він являвся вищою судовою інстанцією в Україні й здійснював нагляд над усіма судовими установами і діяльністю працівників судових органів.
Судді Генерального суду, яких було 15 осіб, отримували звання генеральних суддів. Вони обиралися Центральною радою за поданням Генерального секретаріату судових справ на термін до прийняття Конституції УНР. Знову ж таки, про половинчастість реформи говорило те, що їх повноваження визначалися дореволюційним царським законодавством. Ст. З
Закону прямо підкреслювала, що всі рішення колишнього Сенату прийняті до створення Генерального суду “правосильні і обов’язкові для судових установ України”. Генеральний суд виступав як касаційна інстанція у справах нагляду над судовими установами, посадовими особами судового відомства, а також виконував функції “головного військового суду”.
16 грудня 1917 року приймається Закон “Про заведення апеляційних судів”. Передбачалося створення трьох апеляційних судів: Київського, Харківського і Одеського, компетенція яких поширювалася на навколишні губернії. Апеляційний суд складався з голови, заступника і декількох суддів. Непослідовність реформування позначилася і тут: повноваження і організація апеляційних судів майже не відрізнялася від повноважень і організації дореволюційних судових палат. 23 грудня 1917 року в розвиток попереднього приймається Закон “Про умови обсадження і порядок обрання суддів Генерального і апеляційних судів”, за яким усі судді обиралися Центральною радою на три роки більшістю в 3/5 голосів. Освітній ценз при цьому не мав значення. При апеляційних судах були затверджені посади старших прокурорів і прокурорів, їх призначав Генеральний секретар судових справ. Слід відзначити, що Харківський і Одеський апеляційні суди так і не були створені.
14 лютого 1918 року запроваджуються посади головних губернських військових комендантів, які отримували право створення революційних військових судів для оперативного розгляду справ про вбивства, пограбування, підпали, зґвалтування та розбій. Відразу ж після розгляду справи такий суд розформовувався. До його складу входили професійний суддя, два представники від громадськості і чотири — за призначенням військового коменданта. У розгляді справи мали право приймати участь захисник, приватний обвинувач і приватний позивач. Дізнання в справі проводили слідчі, що призначалися губернським або повітовим військовими комендантами. Ці суди розглядали справи як військових, так і цивільних осіб. “Інструкція Військовому революційному суду” була затверджена наприкінці квітня 1918 року.
Карні справи і проступки військовослужбовців розглядали Київський та Одеський військові суди, а згодом вищі військові суди у Києві та Катеринославі і 17 штабних судів — у Харкові, Полтаві, Одесі тощо.
Після проведення адміністративно-територіальної реформи робиться чергова спроба реформування судової системи. В березні 1918 року було підготовлено проект Закону “Про організацію судів Республіки по землях”, який так і залишився на папері. Ще на початку березня Центральна рада ліквідувала селянські волосні і верхні сільські суди, а в кінці місяця видала постанову, згідно з якою у місцевостях, де членів мирових судів не було обрано чи затверджено, справи могли розглядатися мировими суддями одноособове.
На початку січня 1918 року Центральна рада приймає Закон “Про упорядження прокураторського нагляду на Україні”. Створювалася прокура-торія Генерального Суду, яка підпорядковувалася ще й Генеральному сек-
ретарству судових справ. Очолював прокуратуру Старший прокурор, який призначався Генеральним секретарством судових справ. Подвійна підпорядкованість негативно впливала на діяльність прокуратури.
Треба підкреслити, що судова реформа, не дивлячись на всі зусилля Центральної ради, не була проведенадо кінця. Ті судові органи, що існували, здебільшого діяли незадовільно. Бракувало кваліфікованих, патріотично налаштованих кадрів, оскільки їх переважна більшість була росіянами або русифікованими українцями, які вороже ставились до української влади і не бажали співпрацювати з нею.
ПРАВОВА СИСТЕМА
Перший період діяльності Центральної ради носив здебільшого декларативний характер, про що вказував зміст універсалів, декларацій та інструкцій. Універсали формували підвалини української державності, а декларації і інструкції містили плани законопроектних робіт.
Після жовтневих подій в Росії виникає нагальна необхідність власного законотворення.
25 листопада 1917 року Мала рада прийняла Закон про правонаступ-ництво, який започаткував процес формування правової системи. Згідно з ним, усі російські закони, прийняті до 27 жовтня, залишалися чинними, а Центральна рада мала право приймати нові закони і інші нормативні акти чи скасовувати старі від імені УНР. Правоохоронним і місцевим органам влади і управління була дана вказівка змінити в діючих законах назву “Росія” на “УНР”.
Конституційне право. Відразу ж після проголошення І Універсалу Центральна рада приступила до організації роботи по створенню Конституції України (Статуту автономної України).
24 червня 1917 року була затверджена “Інструкція, на основі якої збирається Комісія по підготовці Статуту автономної України”. До складу Комісії було обрано 100 осіб, які представляли всі національності, що проживали в Україні. Очолив конституційну комісію М. Грушевський. За IVУніверсалом Конституцію мали ухвалити Всеукраїнські Установчі збори, та за іронією долі її прийняла Центральна рада в останній день свого існування. Сталося це 29 квітня 1918 року.
Конституція мала підназву: “ Статут про державний устрій, права і воль-ності УНР”. Вона складалася з 8 розділів і 85 статей: І розділ — Загальні постанови; II розділ — Права громадян України; III розділ — Органи влади Української Народної Республіки; IV розділ — Всенародні збори Української Народної Республіки; V розділ — Про Раду Народних Міністрів Української Республіки; VI розділ — Суд Української Народної Республіки; VII розділ — Національні союзи; VIII розділ — Про тимчасове припинення громадянських свобод.
У розділі “Загальні постанови” підкреслювалося, що Українська Народна Республіка — держава “суверенна, самостійна і ні від кого не залежна”, а носієм державного суверенітету є увесь народ України, всі громадяни України, які проживають на її території. Реально свій суверенітет народ здійснюватиме через Всенародні збори України (ст. 3).
Звертає на себе увагу ст. 4, де зазначалося, що територія України — єдина, неподільна і без згоди 2/3 депутатів Всенародних зборів ніяка зміна кордонів України, а також ніяка зміна у державно-правових відносинах якоїсь частини території держави до всієї цілісності неможлива. “Не порушуючи єдиної своєї власті, — підкреслюється у ст. 5, — УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування”. Усім націям і національностям, які населяють Україну, надавалося право “на впорядкування своїх культурних прав у національних союзах”.
Відразу за першим загальним розділом йшов розділ про громадянські права й свободи. Отже, у тогочасній Українській державі велике значення надавалося проблемі проголошення і гарантування прав та свобод громадян.
Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це право у передбаченому законодавством порядку. Інститут подвійного громадянства
не допускався. Позбавити людину громадянства міг тільки суд республіки.
Цивільно-правова, громадянська і політична дієздатність наступала з 20-річного віку. “Ніякої різниці у правах і обов’язках між чоловіком і жінкою, — вказувалося у ст. 11 Конституції, — право УНР не знає”.
У Конституції підкреслювалося (ст. 12), що всі громадяни рівні у громадянських і політичних правах — незалежно від статі, національності, раси, віросповідання, освіти, майнового стану. Використання старих титулів і звань заборонялося. Оберігалася недоторканість особи, житла, таємниця листування. Порушення цих прав допускалося тільки правомочними державними органами у випадках, передбачених законом.
Ніхто не обмежувався на території України у свободі слова, друку, віросповідання, створення організацій і союзів, праві на страйк, якщо тільки вказані дії не були кримінальним злочином. Проголошувалася повна свобода вибору місця проживання і пересування.
На території УНР скасовувались смертна кара, тілесні покарання та ті, що ображали людську гідність і честь. Скасовувалась (як покарання) конфіскація майна.
Виборче (активне і пасивне) право надавалося тільки громадянам УНР, яким на день виборів виповнилося 20 років. Виборче право було загальним, рівним, таємним. Не мали права голосувати і бути обраними тільки особи, визнані у законному порядку душевнохворими.
У наступних чотирьох розділах Конституції йшлося про вищі органи державної влад й, управління й судові органи.
Основу побудови вищих органів держави становила відома теорія розподілу влади — на законодавчу, виконавчу і судову. Отже, найвищу законе-
давчу владу, згідно з Конституцією, мали Всенародні Збори, виконавчу — Рада Народних Міністрів, судову — Генеральний суд.
Місцевими органами влади й управління стали виборні Ради та управи — громад (сільських і міських), волостей, земель.
Парламент країни — Всенародні Збори — мав обиратися населенням на основі рівного, прямого, загального, таємного голосування за пропорційною системою виборів: один депутат від 100 тис. жителів терміном на три роки. Проголошувався принцип депутатської недоторканності, вводилася оплата праці депутатів. Сесії парламенту повинні були скликатися двічі на рік. На першій сесії вибирався Голова, його заступник і так звані товариші. Всі вони становили Президію Всенародних Зборів. Голова організовував і очолював роботу парламенту, виконував “усі чинності, зв’язані з представництвом Республіки” (ст. 35).
Закони приймалися тільки парламентом. Він встановлював бюджет країни, оголошував війну, укладав мир тощо. Право законодавчої ініціативи належало: Президії Всенародних Зборів, партійним фракціям, зареєстрованим Всенародними Зборами, групам депутатів (не менше ЗО осіб), Раді Народних Міністрів, органам самоврядування, які об’єднували не менше 100 тис. виборців, виборцям у кількості 100 тис. осіб.
Рада Народних Міністрів формувалася, згідно з Конституцією, Головою парламенту, її склад і програма затверджувалися парламентом. Перед ним уряд відповідав за свою діяльність — як кожен міністр зокрема, так і уряд в цілому. У випадку вотуму недовіри вони були зобов’язані (як міністри, так і уряд) піти у відставку. Парламент більшістю у 2/3 голосів міг віддати їх під слідство і суд (ст. 58).
Депутати парламенту мали право депутатського запиту до уряду. Впродовж семи днів окремі міністри чи уряд повинні були дати відповідь на запит.
Найвищим судом республіки оголошувався Генеральний суд, який обирався Всенародними Зборами. Він виступав як касаційна інстанція для інших судів, не міг бути судом першої та другої інстанцій і мати функції адміністративної влади. На який термін обирався Генеральний суд та інші суди країни, як вони обиралися — Конституція не говорить. Це мало бути вирішено окремим законом про судоустрій. Зате у Конституції є інше важливе положення: “Судових вирішень не можуть змінити ні законодавчі, ні адміністраційні органи власти” (ст. 63).
Судочинство оголошувалося усним і гласним, усі громадяни, незалежно від посад, — рівними перед судом і перед законом.
Окремий розділ Конституції розглядав національні проблеми. “Кожна з населяючих Україну націй, — зазначалось у ст. 69, — має право в межах УНР на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється через органи Національного союзу”. Кожна національна меншина входить у свій Національний союз, обирає свої органи самоуправління. Кожен Національний союз видає законодавство, що не повинне протирічити Кон-
ституції та законодавству України (в іншому випадку створюються спільні “погоджувальні комісії”), встановлює свій бюджет тощо. Органи кожного Національного союзу були органами не громадськими, а державними, що надавало їм відповідний правовий статус і авторитет.
Цікавим був останній розділ Конституції, де йшлося про можливість тимчасового (не більше ніж на три місяці) зупинення дії громадянських прав і свобод — у випадку війни чи внутрішніх заворушень. Таке рішення приймали Всенародні Збори, а у виняткових, термінових випадках — Рада Народних Міністрів.
Нічого у Конституції не було записано про герб, прапор, гімн держави, про основні принципи внутрішньої та зовнішньої політики, порядок обрання місцевих органів влади та управління, органи прокуратури, судову систему топю. Конституція, очевидно, повинна була мати тимчасовий характер, адже вона створювалася на перехідний період — період становлення української державності. Незважаючи на це, вона мала демократичний характер, була міцною правовою підвалиною держави, основою для всього іншого законодавства України, створення демократичної державності, законності, правопорядку.
Відповідно до своєї Конституції УНР мала б стати класичною парламентською республікою. Водночас деякі історики, найперше Д.Дорошенко, вказують на те, що у свій останній день Центральна рада обрала також першого Президента УНР. Ним став М. Грушевський. Певною мірою це можна пояснити тим, що Центральна рада приймала Конституцію як перспективний документ, як своєрідний заповіт, бо добре усвідомлювала свою приреченість; однак, сподіваючись на краще, прагнула зміцнити свої позиції. Саме для цього і був потрібен Президент, адже Центральна рада виявилась абсолютно нездатною для оперативного управління країною, і тому дедалі очевиднішою ставала нагальна необхідність кардинальної реформи всього державного механізму УНР. Проте і з цим Центральна рада також запізнилась.
Найбільш важливим в галузі державного будівництва був Закон “Про вибори до установчих зборів Української Народної Республіки”, який затверджувався в два етапи. Закон складався з двох розділів, 13 глав, 183 статей. 11 листопада 1917 року Центральна рада приймає перший розділ Закону, який складався з десяти глав: загальні статті; про виборче право; про установи, котрі завідують проведенням виборів до Українських Установчих зборів; про виборчі списки; про кандидатські списки; про подання і підрахунок виборчих карток; про встановлення результату виборів; про порядок вступання на місце членів, які виступають з Українських Установчих зборів; про забезпечення вільності і правильності виборів; про трати на вибори до Українських Установчих зборів.
16 листопада Центральна рада затверджує другий розділ Закону. Додатково затверджуються “Правила про спільну з цивільним населенням участь у виборах частин армії і флоту”.
Закон про вибори встановлював пропорційну систему виборів. У виборах мали право брати участь громадяни, “котрим до дня виборів вийде 20 років”. Позбавлялися виборчих прав засуджені, признані судовим рішенням банкрутами, дезертири, а також члени царської родини. Закон встановлював систему покарань за ті чи інші порушення під час організації і проведення виборів. Спочатку Установчі збори планувалося відкрити 9 січня 1918 року, та війна відсунула вибори на другий план. 11 квітня 1918 року Мала рада приймає рішення, за яким Установчи збори мали відкритися 12 травня 1918 року.
Неоднакову реакцію в суспільстві викликав Закон про національно-персональну автономію від 9 січня 1918 року, де йшлося про право національних меншин на своє національне життя. Закон передбачав створення “національних кадастрів”, куди б заносилися поіменно представники тієї чи іншої національності. До Закону негативно віднеслися “зросійщені” українці, які не бажали поривати з російською культурою і в той же час не хотіли віднести себе до національної меншини.
2—4 березня 1918 року приймається Закон про громадянство. Згідно з ним, громадянином УНР визнавався той, “хто народився на території України і зв’язаний з нею постійним перебуванням”. Згодом цей Закон було визнано як “складений поспіхом, сповнений помилками, промахами й недоліками”.
Незабаром з’являються два проекти нового закону про громадянство, автори яких фактично схилялися до “нульового” варіанта — громадянами УНР визнавалися всі без винятку піддані колишньої Російської імперії, що народилися на території України, або на час опублікування закону постійно проживали на її території. Ні один з цих проектів Центральною радою не розглядався.
Дуже цікавим був Закон про державну символіку від 12березня 1918року.
Ще в листопаді 1917 року під головуванням М. Грушевського відбулася нарада, яка розглянула питання про державний герб України. Серед варіантів гербів були традиційні. Грушевський звертає увагу на три основні символи: “гарно стилізований геральдичний знак неясного значення, щось вроді тризубця ще з часів Київської Русі”, “пізніший київський герб, як його бачимо на печатках київського магістрату XVII — XVIII вв. —лук або арбалет, самостріл”, і, нарешті, “козак з мушкетом і шаблею” як герб козацького війська. Однактоді вони не “пройшли”, бо, на думку Грушевського, в умовах творення нового ладу, нових державних форм новим має бути й герб, щоб не виникло “підозріння в замислах відроджування старого”.
Комісія розглянула ці нові проекти, які або брали за зразок символіки США — золоті зірки за кількістю земель у складі України на синьому тлі, або фактично відтворювали герб Франції — “золота буква У (Україна) або УН.Р. (Українська Народна Республіка) на синьому тлі” (на французькому гербі зображені літери К.Р.).
Сам Грушевський вважав, що гербом України міг би стати “як символ творчої мирної праці золотий плуг на синім тлі” (як на зразок він посилався на герб Ліберії). Навколо плуга голова Центральної ради пропонував розмістити “знак старої Київської держави Володимира Великого”, герби Га-лицько-Волинського князівства та Гетьманщини (“козак з мушкетом”). Внизу, під плугом, мали бути розміщені герби Києва і Львова, а вгорі — голуб з оливковою гілкою (з печатки “Великого князівства Руського”, яке намагався створити гетьман Виговський). Герб планувалося також обплести оливковою гілкою. Грушевський писав: “А якби хотіли натомість поставити якихось щитоносців, то я рад би бачити символ трудящого народу — жінку з серпом і робітника з молотом. Взагалі хотів би я в атрибутах нашого герба бачити як найбільше підчеркнений культурний, творчий, об’єднавчий характер нашої нової республіки”.
12 березня 1918 року Мала рада затвердила “ Володимирів тризуб” державним гербом УНР, хоча деякі фахівці, зокрема видатний художник Г. Нарбут, палко відстоювали ідею “козака з мушкетом”.
Фінансове право. Органами центрального управління в сфері фінансів було Генеральне секретарство фінансових справ (згодом Міністерство фінансів).
Найважливішими в цій галузі були питання про випуск державних кредитних білетів, про оподаткування, про державний бюджет.
Закон про випуск державних кредитних білетів У.Н.Р. від 9 грудня 1917 року встановлював, що “кредитові білети У.Н.Р. випускаються Державним банком У.Н.Р. в розмірі строго обмеженому дійсними потребами грошового обігу під забезпечення тимчасово, до утворення золотого фонду, майном республіки: нетрями, лісами, залізницями і прибутками У.Н.Р. від монополій, після одержання на відповідну суму зобов’язань Державної скарбниці Республіки”, причому, відповідно до ст. 4 закону, “кредитові білети У.Н.Р. випускаються в карбованцях, при цьому один карбованець містить 17, 424 долі щирого золота і ділиться на 200 шагів”.
13 квітня 1918 року приймається Закон про випуск зобов’язань державної скарбниці УНР на забезпечення грошових знаків в сумі 500 млн карбованців і Закон про випуск розмінних марок державної скарбниці. Ці марки ходили паралельно з металевою розмінною монетою.
Єдиного акту, який би регламентував податки, не було. Згідно із Законом від 9 грудня 1917 року “всі державні податки і прибутки, які на підставі існуючих законів” збиралися на території УНР, “визнавалися прибутками державного скарбу УНР”.
11 квітня 1918 року Центральна рада ухвалила Закон про тимчасові розписки видатків на 1918 рік, в якому зазначалося, що до ухвалення першого бюджету УНР “державні видатки переводяться на підставі тимчасових розписів, які складаються відповідними міністерствами на кожні чотири місяці 1918 року і подаються через Міністерство фінансів на затвердження Центральної ради”. Але державний бюджет Центральна рада так і не спромоглася прийняти.
Трудове право. Прообразом українського кодексу законів про працю став Закон про восьмигодинний робочий день від 25 січня 1918 року.
Цей Закон поширювався на всі підприємства з найманою працею, “незалежно як від розміру цих підприємств, так і від того, кому вони належать” (ст. 1).
Тривалість робочого часу становила 48 годин на тиждень (ст. 3). Закон регламентував особливості найму і праці жінок і неповнолітніх (ст. 10, 16, 19); нічні і понаднормові роботи (ст. 6—9, 18, 19); працю на шкідливому для здоров’я виробництві (ст. 15). Ст. 11 встановлювала святкові й неробочі дні. Ст. 4 Закону передбачала створення в майбутньому Головної Ради праці, як реалізатора державної політики в цій галузі.
Земельне право. III Універсал скасував право приватної власності на землю. IV Універсал проголосив необхідність прийняття земельного закону і передачу землі трудовому народові без викупу. Наприкінці січня 1918 року Центральна рада ухвалила Земельний закон, основою якого стало скасування права власності на землю. Встановлювалося, що “землі відводяться земельними комітетами в приватнотрудове користування сільським громадам та добровільно складеним товариствам”. Незважаючи нате, що закон дозволяв “перехід права користування в спадщину”, основна проблема — людини, землі й волі — так і лишилася неврегульованою, що, зрозуміло, врешті-решт призвело до фатальних наслідків. За свідченням В. Винничен-ка, “сільський пролетаріат в обіцянки і закони про землю не вірив, більше вірячи реальним фактам”, а, з іншого боку, ідея “соціалізаціїземлі” викликала обурення заможного селянства, “яке лаяло Центральну раду й агітувало на всі боки проти неї”. Щоб якось виправдатись перед заможнім селянством Центральна рада 29 квітня 1918 року прийняла поправку до Земельного закону, за якого ділянки розміром до ЗО десятин не підлягали переділу.
Найменш розробленими за Центральної ради були норми цивільного і кримінального права.
У галузі цивільного права суди продовжували використовувати т.Х Зводу законів Російської імперії.
Зокрема, М. Грушевський був противником поняття “непорушність права власності”. В нормативних актах Центральної ради не використовується термін “право володіння”. Натомість часто зустрічається “право порядкування”, “право користування”, що говорило про негативне ставлення до приватної власності. Особливо це проявилося по відношенню до права приватної власності на землю. М. Грушевський навіть вважав, що настане час, коли “власність на землю, торгування землею” вважатимуться таким же ненормальним явищем, як і “власність на людину-раба”.
У галузі кримінального права в Україні діяло майже у повному обсязі Кримінальне уложення 1903 року, Тюремний статут та різні додаткові
інструкції до них. Діяла постанова Тимчасового уряду від 6 липня 1917 року, яка передбачала позбавлення волі до трьох років за публічні заклики до вбивств, грабунків, погромів та інших тяжких злочинів, що вели до насильства над населенням. Діяла також постанова Тимчасового уряду від 2 серпня 1917 року про притягнення до відповідальності осіб, які своїми діями чи бездіяльністю чинили перепони щодо їх ув’язнення. Особи, винні у насильницьких посяганнях на державний лад УНР, карались безстроковою каторгою.
5 березня 1918 року Центральна рада ухвалила Закон про покарання учасників воєн і повстань проти Української держави. В ньому вказувалося, щоколияка-небудьособа після 22 січня 1918 року (після прийняття IV Універсалу) брала участь у війнах чи повстаннях проти України, вона втрачала право на українське громадянство і каралась висилкою за межі України. У випадку несанкціонованого повернення така особа ув’язнювалась на термін до п’яти років.
Слід відзначити скасування III Універсалом смертної кари, а також Закон про амністію від 19 листопада 1917 року, яким звільнялися всі засуджені за політичні злочини.
Оцінюючи законодавчу діяльність Центральної ради в цілому, слід підкреслити досить плідний здобуток влади в галузі правотворення. Негативним було те, що на законодавчій діяльності досить відчутно відбилися політичні пристрасті, відсутність професіоналізму, непослідовність і нерішучість у реформуванні суспільства.
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ
Утворення Центральної ради слід вважати вихідною точкою процесу відродження української державності у XX ст.
День 29 квітня 1918 року став останнім у діяльності Центральної ради, яка віддала владу, не поступившись своїми політичними принципами і не втративши гідності. На останньому засідання вона приймає Конституцію УНР, і обирає Президента. Україна проголошується незалежною, демократичною, парламентською державою, з розподілом влади на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція гарантувала широкі громадянські свободи.
З поваленням Центральної ради закінчився перший етап відродження української державності, який охопив шлях від вимоги національно-терито-ріальної автономії до проголошення повної незалежності України.
Виступаючи через рік, 22березня 1918 року на урочистому засіданні, присвяченому першим роковинам Центральної ради, Михайло Гру шевський відзначав: “Сьогодні засідання присвячено роковинам заснування Центральної ради. Це звучить трохи парадоксально, копи глянути в минуле Центральної ради, як вона з чисто національно-політичної організації перетворилась у найвищій державний законодавчий орган, де представлені усі народи території України. З початку це представництво українського народу було зложене з київської інтелігенції, потім перевибране на Національному з’їзді, незабаром рє-організувалося представництвами Ради робітників і Ради військових депутатів та представників усіх “меншостей “. І так згодом сталося, Центральна рада була представником від усієї демократії України. Іїзавданням було довести демократію до Українських установчих зборів... Більшовицький наступ з півночі перешкодив цій творчій роботі нашої демократії, і ми знову стоїмо перед дилемою: скликати Установчі збори або перейти прямо до виборів українського Парламенту... Нині, коли пройдений у завзятій боротьбі шлях за нами, спокійно можемо оглянутися на ті здобутки, які на протязі одного року осягнула Центральна рада. Уже сам факт, що вона як революційний орган продержалася один рік, являється тим унікумом, якого неможна ніде побачити у всесвітній історії...”.
Доба Центральної ради продемонструвала сильні і слабкі сторони державотворення.
До перших слід віднести рішучість, з якою будувалася держава, вплив на цей процес національного відродження, орієнтацію на соціальну політику.
До других — відсутність необхідного досвіду державного будівництва, утопічно-соціалістичну організацію керівництва Центральної ради, заперечення необхідності формування українських збройних сил, непослідовність реформування системи місцевого самоврядування, відсутність зворотного зв’язку з широкими народними масами.
М. Грушевський і його соратники не змогли знайти правильного шляху розвитку, що врешті-решт визначило і їхню особисту долю і долю української державності.
Рекомендована література
1. Великий українець. Матеріали з життя та діяльності М.С. Грушевського.-К., 1992.
2. Винниченко В. Відродження нації: У 3 ч. — К., 1990.
3. Історія держави і права України: У 2 ч./За ред.А.Й. Рогожина.—К., 1996.—4.2.
4. КопиленкоО.Л. “Сто днів” Центральної ради,— К., 1992.
5. Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України 1917—1920.— К., 1997.
6. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України.—Львів, 1996.
7. Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917—1918 рр.—К., 1995
8.СлюсаренкоА.Г., ТоменкоМ.В. Історія української конституції,—К., 1993.
9. Українська Центральна рада: Документи і матеріали: У 2 т.— К.., 1996.
Розділ X
Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 278; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!