ВИНИКНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА
Термін “козак” вперше згадується у джерелі XIII ст. (в початковій монгольській хроніці 1240 року) і походить з тюркських мов. Він означав “одинокий”, “схильний до розбою, завоювання”. У словнику половецької мови “СосіехСитапісш” (1303р.) “козак” перекладено як “страж, конвоїр”.
Цікава така деталь. Східні старовинні джерела називають половців “жовтою ордою”. Поклонялися половці Вічно Блакитному Небу. З 1055 року половці почали переможно оволодівати степовими просторами України. Йшли вони курінями (так в половців називалися роди), які ділились на коші (сімейства), і називались вони козаками (“ко” — небо”, “зак” — захищати). З часом, коли половці почали приймати християнство, поганський термін “захисники неба” став непотрібним. Корінь слова “коз” (вільна людина) був зрозумілим та актуальним. В степу на південно-східних рубежах Русі в кінці XII ст. виникають військові об’єднання з русів і половців, які формувались не по родовій або етнічній ознаці, а як спільна сила, яка захищала кордони Київської Русі. В цьому середовищі народилося і слово “гетьман” (вожак).
Козаки, тобто спільні прикордонні загони половців та русів, стали тією силою, яка першою вчинила відчайдушний опір монголо-татарським завойовникам.
Отже, корені українського козацтва сягають ще в часи, половецьких куренів. Період кінця XII — першої половини XIII ст. характеризується як перший етап формування та розвитку українського козацтва.
|
|
|
З другої половини XV ст. починається відродження українського козацтва на пустопорожніх землях. Це була територія на півдні від Білої Церкви, землі, не закріплені за власниками. На думку Д. Яворницького, першопричиною відродження тут козацтва були “ухідництво” та “добич-ництво”. Вже в другій половині XV — на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворилися громади вільних озброєних людей, чисельність яких зростала за рахунок невдоволених існуючим ладом в польсько-литовській державі. Починаючи з другої половини XVI ст., у безкраї простори Дикого Поля ринув потік селян-втікачів з Галичини, Волині, Полісся, Поділля. Втечі стали основною формою соціального протесту селян проти сваволі панів. Внаслідок втеч селян і міської бідноти в степах південної Київщини та Брац-лавщини зростала чисельність вільного населення — козаків, було засновано ряд козацьких слобід і хуторів.
Козаки розорювали “пустопорожні” землі, займалися мисливством, рибальством, бджільництвом, їх життя було небезпечним: доводилося не тільки обробляти землю, а й оборонятись від нападів татар. Згодом козаки самі почали здійснювати походи на кримських татар. В кінці XV ст. українські козаки вчинили ряд походів проти татар, завдавши їм поразки біля гирла Дніпра. Кримське ханство змушено було побудувати фортеці на Дніпрі та Перекопі. Однак козаки нападали навіть на турецькі фортеці. В 1521 році вони здійснили похід у Молдавію, в 1523 році ходили у Крим та спалили Очаків, в 1545 році знову напали на Очаків і здобули його.
|
|
|
З одного боку, поява такої небезпечної сили, як козацтво, на рубежах Польсько-Литовської федерації непокоїла її уряд. Кожної миті ця руйнівна сила могла нанести удар по державі. Внаслідок втеч селян пани втрачали робочу силу. З іншого боку, новоосвоєні козаками землі на Наддніпрянщині приваблювали панів та шляхту. Держава в особі козаків придбала безкоштовну силу, яка захищала кордони як Литви, так і Польщі.
На нових землях склався своєрідний козацький лад. Козаки об’єднувалися у громади і всі важливі питання обговорювали та розв’язували на радах. Тут обирали козацьку старшину: отаманів, осавулів, суддів. Кожен козак мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра.
На землях, освоєних козаками, вже ніколи, як їм здавалося, не з’являться державні урядовці, не виникне кріпосна неволя.
|
|
|
Але на початку XVI ст. король своїми указами, а господарі — грамотами починають роздавати простори, зайняті козаками, литовським та польським панам — магнатам. Острозькі, Вишневецькі, Ражинські отримували документи на “окраїнні” землі, будували там свої замки-маєтки. Чимало цих земель віддавалось за службу великому князю чи королю з правом збирати з місцевого населення чинші та накладати на нього повинності на свою користь.
Таким чином, через короткий час козаки знову опинилися в залежності від панів та шляхти. Чимало з них не бажало коритися і знову тікало далі, на південь — до дніпрових порогів і за пороги. Тут на початку XVI ст. і розпочинається історія славного запорізького козацтва.
ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
Приєднання українських та білоруських земель до Литви суттєво вплинуло на структуру її державної влади, яка в багатьох відношеннях копіювала систему державних органів Київської Русі.
На чолі Литовсько-Руської держави стояв Великий князь (з другої половини XV ст. — господар). Він був монархом, але владу передавав на змішаних підставах спадкування: обирали одного з синів Великого князя. В його руках була вища законодавча, виконавча та судова влада, він очолював збройні сили, проголошував війну та мир, призначав і звільняв державних урядовців, підтримував дипломатичні зносини з іншими державами.
|
|
|
Значне місце в структурі державної влади мали удільні князі. Нащадки князів Київської Русі, а пізніше Гедиміновичі були верховними правителями своїх земель. З прийняттям привілею 1434 року князі в своїх землях стають підданими Великого князя і втрачають свої державні права.
Важливим органом буларада при князі, яка отримала назву “пани-рада”. Спочатку до неї входили тільки васали князя. Після Кревської унії в склад ради ввійшли католицькі єпископи, пізніше і виші посадові особи центрального управління: канцлер, підканцлер, гетьман, маршалки та ін.
Спочатку пани-рада була консультативним органом, як колись рада при київському князі, з часом її роль посилюється, і в 1492 році видається привілей, яким дещо обмежується влада Великого князя. Так, він не міг без пани-ради призначати послів у іноземні держави, вищих урядовців на українські землі, приймати і скасовувати закони. Найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики він також повинен був вирішувати з пани-радою.
Вступ до пани-ради був відкритий лише для католиків, хоч траплялись винятки. Наприклад, князь Острозький, який був православним, перебував у членах цього органу. В XVI ст. в пани-раду входило до 80 урядників. Велика кількість членів пани-ради робила її громіздким та негнучким органом влади. Раду було важко скликати. Зокрема, з цієї причини Великий князь скликав Таємну раду з 8—10 ближніх осіб.
Прототипом феодальних з’їздів Київської Русі був Великий вальний сейм, який репрезентував панів та шляхту всієї держави. Вперше він зібрався в 1507 році у зв’язку з наміром Великого князя одержати кошти у панів та шляхти на війну з Московським князівством. З часом Великі вальні сейми стали збиратися для розгляду інших важливих державних справ. Сейми породили привілеї шляхти, що звільняли цей стан від обо’язків платити податки. І Статут 1529 року вже визнав вальний сейм як державну установу.
Центральна адміністрація складалася з урядовців Великого князя. Першою особою був маршалок земський, який у відсутності Великого князя головував на зборах пани-ради. Його заступником був маршалок двірський. Державною канцелярією відав канцлер, а його заступником був підканцлер. Фінансами завідував земський підскарбій та його заступник — двірський підскарбій. Військом командували гетьман земський та гетьман двірський.
Місцева адміністрація з’явилася після ліквідації удільних князів, яких замінили у великих волостях намісники — старости. У великих містах, наприклад Києві, були не старости, а воєводи. В менші міста були призначені державці. Воєводства ділились на староства, або повіти. Територія повітів не була однаковою: менші повіти були в Литві, більші — в Україні.
Староста був не лише урядовцем, який виконував державні функції, але й управителем великокнязівських господарств, які знаходились на території старосте. Старости збирали податки, мали право суду, відповідали
за оборону своєї території. Помічниками старост були возні, які виконували судові рішення, здійснювали привід в суд. У кожному повіті були хорунжі та городничі, які здійснювали нагляд за становищем великокнязівських господарств, шляхами тощо.
ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ
В кінці XIIІ ст. склались певні норми та традиції у відносинах між князями та Церквою. Удільні князі намагались використати Церкву, зокрема християнську символіку, для досягнення конкретної політичної мети. Так, наприклад, виділення Володимиро-Суздальського князівства в самостійну політичну одиницю супроводжувалось різними знаменнями. В оточенні Андрія Боголюбського була висунута теорія про особливе заступництво Богородиці за Володимирську землю.
Політичний розвиток Володимиро-Суздальщини супроводжувався боротьбою його князів та духовенства за церковний суверенітет з незалежністю по відношенню до Києва, традиційного центру православ’я.
В умовах роздробленості Київської Русі в другій половині XII — на початку XIII ст. реальна влада церковного керівництва в особі київського митрополита помітно впала. Проте глава Руської церкви зумів і в цих умовах зберегти за собою право освячення в сан єпископів та ряд інших привілеїв.
Вищою церковною інстанцією для Київської Русі був Константинопольський патріархат. Він поставляв у сан київського митрополита, призначаючи на цю посаду кого-небудь із своїх довірених осіб. Митрополит зберігав тісні зв’язки з Візантією, виступав в ролі її дипломатичного представника на Русі. Спроби деяких київських князів ставити митрополитами своїхлюдей зустрічали шалений опір в Константинополі. Візантія негативно ставилась і до вимог київських князів віднести до рангу святих (канонізувати) княгиню Ольгу, князя Володимира, засновників Києво-Печерського монастиря Антонія і Феодосія. За цими вимогами візантійці вбачали прагнення послабити залежність Руської церкви від Константинополя.
У другій половині XIII ст. зв’язки Руської церкви з Візантією послабли. Не тільки Київська Русь, а й Візантія переживала не кращі часи. На початку XIII ст. Візантія під натиском хрестоносців перестала існувати. Лише в 1266 році Михайлу Палеологу вдалося відвоювати Константинополь. Але становище відродженої імперії залишалось тяжким.
У нових умовах візантійська дипломатія вже не могла у відносинах з Київською Руссю дотримуватись колишнього курсу. В 1246 році патріарх призначив київським митрополитом Кирила — ставленика галицько-волинського князя Данила Романовича. Але вже після смерті Кирила в 1280 році патріарх знову призначає митрополитом грека Максима.
У цей час, не без участі володимиро-суздальських князів, дискутується питання про перенесення центра митрополії з Києва до Володимира на Клязьмі. Максим спочатку займав обережну позицію. Церковний собор 1284 року під проводом Максима відбувся все-таки в Києві.
В 1299 році Максим під тиском володимирського князя переносить свою резиденцію з Києва до Володимира.
Патріархат несхвальне поставився до цього кроку і тільки в 1354 році формально признав нову резиденцію митрополита.
Переїзд Максима у Володимир став початком затяжного конфлікту в Руській церкві. Вже в 1303 році міста єпархій Галииько-Волинського князівства утворили митрополії, незалежні від володимирської. Візантія плекала надію, що Київ ще поверне собі минулу славу центру православ’я східного слов’янства. В 1408 році патріарх Матвій поставив “митрополитом Київським і всія Русі” грека Фотія, який зробив спробу підкорити своїй владі православні єпархії на території Литви та Польщі і мав в цьо-му успіх. Але після Городельської унії 1413 року в Литві різко посилюються позиції католиків. Великий князь Вітовту 1414році виганяє Фотія з Києва. Митрополитом обирається Григорій Цамблак. Через нього Вітовт намагається прискорити переговори про церковну унію між католиками та православними. Але вже в 1420 році Цамблак зникає з політичної арени. Вітовт поспішає визнати права московського митрополита в литовських та українських землях. Але з цим не погоджується візантійський патріарх. Митрополити Київські і всія Русі ще довго призначаються з Константинополя.
Так, у 1474 році митрополитом Київським і всія Русі було поставлено Спиридона, якого визнав навіть Іван III, хоча в Москві було вибрано свого митрополита. Отже, Москва все ще рахувалася з волею візантійського патріарха.
На українських землях процес занепаду православної Церкви продовжувався. І проявлялося це не в нехтуванні віри: простий люд свято вірив, додержувався православної віри, вважав її за віру батьків та дідів і всіляко боровся за неї. На превеликий жаль, однак, верхи духовенства перетворили митрополії і особливо єпископати в об’єкт боротьби в корисних цілях. Часто єпископські кафедри давали як нагороду за різні заслуги. Бувало, що православні церкви передавали католикам.
У другій половині XVI ст. посилюється переслідування православних. Як підкреслює Г. Лужницький, воно йшло трьома шляхами: 1) знищенням церковно-національних цінностей і святощів минулого; 2) зниженням престижу православної церкви; 3) почуттям сорому в зв’язку з приналежністю до цієї церкви.
Трагедією православної Церкви було те, що вона в цей час значно поступалася перед католицькою своєю освітою. З XV до початку XVIІ ст. вона збідніла культурно, її література обмежувалася в основному церковно-богослужбовими книгами.
У боротьбу за піднесення православної Церкви в XVI ст. вступили собори та церковні братства, які засудили купівлю єпископських кафедр і наказали відлучати від церкви тих, хто так робить. Церковні братства існували в Україні з глибокої давнини, але проявили себе як борці за відродження православної церкви, головним чином, в XVI ст. Найстарішим було Львівське братство, засноване приблизно в 1439 році. Зберігся його статут 1542 року.
Церковні братства повинні були дбати про зовнішній порядок у храмі, піклуватися про хворих. У відповщь на занепад освіти братства починають засновувати братські школи. Особливу славу здобули школи Львівського та Київського братств.
Спочатку братства були переважно організаціями міського населення, але з часом вони набувають значення всестанового характеру. До них вступають шляхта і духовенство. В 1616 році до Київського братства вступив гетьман Петро Сагайдачний разом з Військом Запорізьким.
Братства рішуче виступали проти полонізації та католизації, проти національних і релігійних обмежень українців, проти аморального життя частини духовенства.
У XV ст. Європу заполонила Реформація. З середини XV ст. в Литовському князівстві ширяться мало не всі європейські реформаційні рухи. Могутнім для України був вплив гуситського руху, мабуть, тому, що гусити в своїх програмах висовували національні мотиви боротьби. Проникали в Україну і протестантські рухи, але глибокого впливу вони тут не мали.
Позитивним наслідком цих революційних рухів було пробудження інтересу до рідної мови, поява перекладів Святого Письма на українську мову. Верхівка православного духовенства вороже ставилась до Реформації, оскільки вона, з одного боку, сприяла поглибленню інтересу до Церкви взагалі, а з іншого — підривала авторитет православної Церкви викликала критичне ставлення до неї.
З середини XVI ст. розвиток реформаційного руху в Литві та Україні був припинений натиском католицизму.
СУД І ПРОЦЕС
До кінця XIV ст. суд Великого князівства Литовського був подібний до суду Київської Русі. Вся повнота судової влади належала князю. Окремо існував церковний суд. Свої суди мали міські та сільські громади.
В результаті еволюційного розвитку державно-правових інститутів на кінець XIV ст. склалася така система судів.
1. Великокнязівський — суд з необмеженою компетенцією. Йому були підсудні всі справи. Через велику кількість справ князь створював комісарські, асесорські, маршалкові суди, які допомагали йому, але постійними не були.
2. Територіальні суди (обласні, суди державця-намісника). Намісники, пізніше — старости та воєводи, очолювати обласні суди. Нижче стояли суди державця-намісника. Для цих судів вищою інстанцією був суд воєводи.
3. Одноособові суди магнатів та шляхти над селянством — це домініальні. їхня діяльність регламентувалася Судебником Казимира 1468 року.
4. У громадах (общинах) діяли найдавніші за часом громадські, або копт, суди. “Копа” — це гурт. Якщо на території громади здійснювався злочин, члени громади повинні були зробити все, шоб знайти злочинця (“гнати слід”). Група сусідів мала назву “гаряча копа”. До її обов’язків відносилось проведення перших слідчих дій: обшуків, опитувань потерпілих та свідків. Після того як “гаряча копа” закінчувала попереднє слідство, збиралась “велика копа” всіх мужів копного округу, в який входила волость або декілька волостей. На “великій копі” проводилось судове слідство і виносилось рішення. Якщо “велика копа” виносила злочинцю смертний вирок, то для приведення його у виконання збиралась “завита копа” — два-три члени громади, на яких покладалися функції ката.
Копне судочинство поєднувало в одному органі слідчі, судові та виконавчі дії, і це було характерним для нього. Рішення копних судів, як правило, оскарженню не підлягали і приводились у виконання негайно. Це поширювалось і на вироки з смертною карою.
Спочатку до юрисдикції копного суду належало все населення копного округу. З часом шляхта звільнила себе від його підсудності, і він перетворився в суд виключно над селянами.
У середині XVI ст. проводиться реформа судової системи. На Бєльському сеймі 1564 року під натиском шляхти магнати зреклися своїх привілеїв в справі судочинства, внаслідок чого Великий князь заснував земські та гродські (замкові) суди. Цю систему доповнили так звані підкоморські суди, введені II Статутом у 1566 році.
Земські суан були створені в усіх повітах. Вони складалися з судді, підсудка та писаря, обирались шляхтою і затверджувалися Великим князем. Збирались ці суди тричі на рік, їхні сесії продовжувались по два тижні. Підсудності земських судів підлягала шляхта в усіх справах, крім значних кримінальних (вбивство, підпал, розбій тощо). Апеляційною інстанцією для цих судів був суд Великого князя.
Гродські або замкові суди були одноособовими, судив тут намісник, староста або воєвода. Якщо земські суди розглядали, головним чином, цивільні справи, то гродські — тільки справи карні. Вони судили шляхту, міщан та селян, які звинувачувались у важких кримінальних злочинах.
Апеляції на вироки гродських судів могли бути принесені Великому князю.
Підкоморські сули розглядали суперечки про землю, це були суди у справах земельних розмежувань. Такий суд був одноособовим. Судив підкомор-ний, призначений Великим князем для кожного повіту. Заступником підко-морного судді був коморник.
У державних судах важливе місце займав возний, який викликав на суд сторони, був виконавцем вироків, при свідках вручав позови на суд або “прибивав їх на двері”.
Процесуальне право. Біля ¼ статей в кожному з трьох Статутів присвячено процесуальному праву і питанням судочинства, яке було єдиним як у цивільних, так і в кримінальних справах. Процес носив позовний (звинувачувальний) характер. Позивач сам збирав і доставляв в суд докази, підтримував звинувачення в судовому засіданні. Розгляд справи розпочинався з подачі заяви потерпілим чи його близькими родичами. Сторони мали широкі процесуальні права. Допускалось їхнє представництво. В будь-якій стадії процесу позивач міг відмовитись від позову або звинувачення, укласти мирову угоду або навіть помилувати злочинця.
Правда, реальний обсяг прав учасників процесу залежав від їх станового та майнового положення. Найбільш широкою процесуальною правоздатністю володіли магнати та шляхта, обмеженою — напіввільні люди. Зовсім не володіли процесуальною правоздатністю невільні люди: холопи. челядь, полонені.
У Статуті 1529 року була вперше проведена норма, яка регул ювала участь У суді адвокатів (прокураторів). У цій іпостасі міг бути шляхтич, який мав нерухоме майно і знав місцеве право.
Загальна територіальна підсудність справ визначалась у відповідності із звичаєвим правом: за місцем проживання відповідача в цивільних справах і місцем, де вчинився злочин, — у кримінальних.
Суд, який отримував скаргу, посилав повістку звинувачуваному з зазначенням часу явки в суд. За І Статутом, якщо викликаний в суд не з’являвся, судове рішення могло статись без його участі. За II Статутом заочне рішення могло бути винесене тільки після трикратної неявки звинувачуваного. За неявку без поважних причин сплачувався штраф (“вина за нестаннє”).
Вже в II Статуті проявляються елементи слідчого (інквізиційного) процесу. Наприклад, у деяких випадках Статут рекомендує владі не чекати скарги потерпілого, а самій розпочинати слідство та притягати до відповідальності.
Серед судових доказів на першому місці стояло власне зізнання. Для того, щоб його добути, застосовували тортури. Якщо підданий тортурам не признавався, звинувачувач сплачував штраф (“навязку на мукі”), а якщо помирав під тортурами — то головщину (штраф родичам).
^Важливе місце займали речові докази. Суди також спиратись на свідчення “добрих людей”, письмові докази і присягу. “Добрі люди” були свідками доброї чи лихої слави звинувачуваного, подібно послухам у Руській правді, або свідками фактів, подібно до видоків.
Велике значення мала характеристика звинувачуваного з боку “добрих людей”. Негативна характеристика вела до винесення смертного вироку.
За II Статутом свідками могли бути тільки християни. Свідки опитувались під присягою. Судочинство велось староруською, а пізніше — польською мовою.
ПРАВОВА СИСТЕМА
Головними джерелами права в українських землях Литовсько-Руської держави були: звичаєве право, Руська правда, великокнязівське законодавство (привілеї: обласні, земські, міські), Судебник Казимира IV 1468 року, статути, магдебурзьке право.
На перших порах серед джерел права найбільш важливе місце належало Руській правді, її норми були покладені в основу інших джерел права. Руська правда значно вплинула на подальший розвиток литовського і польського законодавства.
Певна частина громадських відносин регулювалась нормами звичаєвого права, які складались історично в процесі суспільного життя.
Поступово люди усвідомлювали необхідність тих чи інших правил поведінки, дотримувались їх самостійно або під впливом громадської думки і влади.
Перетворення звичаїв в юридичні норми вимагало їхнього офіційного признання, санкціонування державною владою, що мало особливе значення на українських землях, де міцно трималися за старину. Найбільш поширеними шляхами затвердження місцевих звичаїв і, таким чином, визнання їх юридичними нормами була мовчазна згода влади або їхнє офіційне визнання. Характерним прикладом цього служить історія копних судів, які розглядали всі справи тільки на основі місцевих звичаїв. Спочатку такі суди діяли, виходячи із змісту обласних привілеїв (“старини не рухати”), а в XVI ст. були санкціоновані державою.
Норми звичаєвого права, які склались в Україні, були настільки авторитетні, що не могло бути й мови про їхню ліквідацію. Відповідно до статутів і магдебурзького права вони були обов’язковими для застосування судами.
Особливе значення для українського законодавства мало формування звичаєвого права в житті тих українців, які тікали від гнобителів і називали себе козаками. Склалось навіть поняття — “козацьке право” як сукупність правових звичаїв, що пізніше діяли в Запорізькій Січі, де вони стали офіційними джерелами права.
З часом якості важливих джерел права в Литовське-Руській державі набувають міжнародні договори, різноманітні князівські грамоти, привілеї великих князів, королів польських та постанови польсько-литовських сеймів.
1. Насамперед це договори Литовсько-Руської держави з Пруським і Лівонським орденами, з Новгородською та Псковською республіками, з Московським князівством. Але головну роль у долі українських земель стали відігравати договори з Польщею. Кревський акт 1385 року заснував персональну унію Литовського князівства з Польщею; Віденська угода 1401 року — союз взаємної охорони та безпеки; Городельська угода 1413 року — персональну унію, нарешті, Люблінська унія 1569 року — реальну єдність двох держав.
У цих актах ми знаходимо, перш за все, норми конституційного та адміністративного права.
2. Привілеї та грамоти належать до найважливіших пам’ятоклитовсько-руського права. Вони діляться на земські, обласні та міські.
Земські привілеї встановлювали норми права для всієїЛитовсько-Руської держави.
Так, земський привілей 1387 року було видано за нагодою Кревської унії на введення в Литовсько-Руській державі адміністративних установ, подібних до польських. У ньому йшла мова про призначення воєводських та повітових суддів. Віленський привілей 1457 року визначав становище іноземців у Литві. Земський привілей 1492 року обмежив корол івську владу посиленням прав магнатів.
Поряд з земськими привілеями з XV ст. видаються привілеї окремим воєводствам і повітам. Вони отримують назву “обласні привілеї”.
Як вже підкреслювалось, такі привілеї передбачали автономію українських земель, що входили до складу Литовського князівства. Прикладами цього можуть бути обласні привілеї Київській землі— 1494, 1507, 1529 років і Волинській землі — 1501, 1509 років. Ці привілеї забезпечували “добровільні християнські права”, що базувались на староруському праві, тобто розвивали і конкретизували головні положення Руської правди.
До міських привілеїв належали грамоти, які наділяли міста магдебурзьким правом. Прикладами можуть бути привілеї на право самоврядування Луцьку (1432), Житомиру (1444) тощо.
Велике значення в правовій системі Литовське-Руської держави мали збірники законодавства.
Першим таким збірником був Судебник Казимира IV 1468року. Він був невеликим за обсягом, мав всього 25 статей. Його джерелами були Руська правда, привілеї, звичаєве право. В основному тут регламентувались процесуальні відносини, але були й норми матеріального цивільного та кримінального права.
За Судебником Казимира суб’єктом злочину могла бути не лише вільна людина, але й холоп. За першу крадіжку він карався тілесним покаранням, а за другу —смертною карою (ст. 19). Відповідальність за скоєні злочини за Судебником наступала з семирічного віку.
Судебник, зокрема, карав за переховування втікачів: “А котрий буде люди виводити, а любо челядь невільну, а хватять — того на шибеницю”. В цьому, зокрема, відбивався соціальний стан тогочасного суспільства.
Найважливішою пам’яткою права Литовське-Руської держави були статути.
Протягом шістдесяти років (1529—1588) литовський уряд тричі здійснює кодифікацію права. В епоху коли видані закони століттями залишалися в силі, це було видатним явищем.
Деякі дослідники трактують статути як три послідовні редакції однієї й тієї ж пам’ятки. Але більшістю вчених було доведено, що ми маємо справу з різними пам’ятками права. На сьогодні ця точка зору є пануючою.
Статути є пам’ятками історії законодавства та культури литовського, українського і білоруського народів. Ось чому викликає протест найменування Статутів литовськими, що перекручує їх сутність і історичне походження. Відомо, що в основу Статуту 1529 року були покладені норми, напрацьовані адміністративною та судовою практикою на базі звичаєвого права України, Литви та Білорусії. Це відображене в його найменуванні: “Права писанне даньї панству Великому князьству Литовскому, Рускому, Жо-мойтскому й иньїх через наяснейшего пана Жикгимонта, з Божеє милости короля Польского, великого князя Литовского, Руского, Пруского, Жо-мойтского, Мазовецкого й иньїх”.
Статути 1566 та 1588 рр. носили назви: “Статут Великого князьства Литовського 1566 года” і “Статут Великого князьства Литовського 1588 года”. В цих найменуваннях підкреслювався загальнодержавний характер статутів і відображалась інтеграція правових норм України, Литви та Білорусії. На цій підставі статути слід називати повним найменуванням з відповідним порядковим номером, як то: “Статут Великого князівства Литовського”, та тільки не “Литовський статут”, бо таке найменування спотворює дійсне розуміння історії.
У Великому князівстві Литовському кодифікаційні тенденції проявились у 1501 році, коли у Волинському привілеї великий князь Олександр декларував, що він буде діяти “пока права Статута в отчизне нашей вставим”. Справжня кодифікація права в князівстві розпочалася в 1514 році. Проект Статуту був поданий сейму в 1522 році, остаточний текст його було затверджено на віленському сеймі лише в 1529 році. Статут було прийнято як закон, який мав однакову силу для всіх жителів Литовське- Руської держави незалежно від їхнього стану. Джерелами Статуту були: звичаєве право, великокнязівські привілеї та норми Руської правди, а також римське канонічне право.
У Статуті 1529 року було 13 розділів, які нараховували 282 статті. В перших трьох розділах були зібрані, в основному, норми конституційного права та приниипіальні положення інших галузей права, в четвертому та п’ятому — шлюбно-сімейне та спадкове, в шостому — процесуальне, в сьомому _ кримінальне, у восьмому — земельне, в дев’ятому — лісне та мисливське, в десятому — цивільне, в одинадцятому, дванадцятому та тринадцятому — кримінальне та процесуальне право.
У Статуті були юридичне закріплені основи суспільного та державного ладу, правове становище населення, порядок утворення, склад та повноваження деяких органів державного управління.
Така повнота систематизації правових норм різних галузей права дає підстави називати Статут 1529 року зводом законів на основі кодифікації місцевого права, викладеному на мові староруській, зрозумілій для більшості населення Литовсько-Руськоїдержави.
У 30-40-х роках XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбулись значні соціально-політичні зміни. Зміцнилось правове становище шляхетства в його боротьбі з магнатами. Значну частину шляхти не задовольняв Статут 1529 року. Найбільш настирною у вимогах прийняти новий статут була волинська шляхта. На Віленському сеймі 1551 року Сигізмунд II зобов’язався “с порадою панов-рад своих” створити для виправлення діючого Статуту комісію з п’яти католиків і п’яти православних.
Статут 1566 року був правовою системою незалежної держави, зв’язаної з Польщею тільки спільним правителем. На черзі дня стояла більш тісна унія двох держав, її підтримували повітові сеймики, які бажали шляхетського судочинства за польським зразком. Висловлювалась вимога рівності всієї шляхти перед законом, що пов’язувалось з ліквідацією судових привілеїв магнатів.
Статут було затверджено сеймом у 1554 році, але він набрав чинність тільки з 1566 року. За рівнем кодифікаційної техніки статут 1566 року перевершував перший. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 року. Статут 1566 року підрозділявся на 14 розділів і 367 артикулів.
Якщо порівняти І та II Статути, то в останньому бачимо більш досконалу систематизацію правового матеріалу. Розділи перший, другий і третій тут регулюють норми державного права, розділ четвертий присвячено су-доустрою, розділи з п’ятого по десятий — приватному праву, нарешті, роз-діли з одинадцятого по чотирнадцятий регулюють кримінальне та проце-суальне право.
II Статут називають ще Волинським, і це, мабуть, тому, що найбільшого поширення він набув на Волині, проте дія в також у Київському та Брацлав-ському воєводствах.
Люблінська унія передбачала не лише інтеграцію державних структур, а й зближення польської та литовської систем права. Під польським впли-вом на сеймі 1569 року було прийнято постанову, що призначала депутатів для виправлення Статуту, які “Статут польський мають покласти перед собою, узгодити з ним, наскільки це можливо, литовські закони, щоб у всій нашій державі, як в єдиній Речі Посполитій, могло відправлятись єдине і негайне правосуддя”.
Але до уніфікації права не дійшло. Шляхта Великого князівства Ли-товського вперто захищала автономію своєї правової системи, в якій вона не без підстав вбачала основу політичної автономії Литви у федеративній Речі Посполитій.
Робота над III Статутом зробила можливим подальший розвиток пра-вової системи Великого князівства Литовського. В комісію, створену для доповнення Статуту, король призначив двох радних панів (одного — єпископа, другого — світського, “секретаря нашого — доктора Августина” (віденський війт, доктор права Віттенберзького університету Августин Ро-тундус. — П. М.) і дев’ять представників шляхти (по одному від воєводства). Серед них були католики і православні.
При розробці III Статуту головну роль відіграли депутати воєводства. Це свідчило про зміну в співвідношенні політичних сил на користь шляхетства. Проект Статуту обговорювався на повітових сеймиках шляхти та на генеральних литовських з’їздах в 1582 і 1584 рр. Редакційні роботи були зосереджені в канцелярії Великого князівства. Звідси та провідна роль, яку відігравали в роки підготовки Статуту канцлери та підканцлери: Микола Радзивілл, Остафій Воловин і Лев Сапега.
III Статут був затверджений у відповідності з процедурами того часу спеціальним актом короля Польщі і Великого князівства Литовського 28 січня 1588 року. В листопаді 1588 року він був надрукований і набрав чинності.
У вступі до III Статуту, написаного Левом Сапегою, підкреслювалося, що метою правової держави є охорона прав і свобод громадян.
III Статут, як і два попередні, було підготовлено староруською мовою. Підканцлер Лев Сапега вирішив видати Статут на мові рукописного оригіналу, підкреслюючи при цьому, що “не обчим яким язиком, але своїм власним права списаниє маєм”.
Правова система за Статутом 1588 року — це вдалий синтез принципів станового ладу і нових правових понять, спрямованих у майбутнє. Найкращим доказом того, що цей синтез був вдалим і відповідав вимогам епохи, є те, що два з половиною століття Статут являв собою взірець для законодавців і задовольняв судову практику на литовських, українських та білоруських землях. Слід також підкреслити, що III Статут діяв на всіх українських землях, які входили до складу Речі Посполитої.
Статут 1588 року складався з 14 розділів, які нараховували 488 статей.
Розглянемо головні положення статутів за галузями права, хоча такого підрозділу в Статутах не було. Це сталось пізніше, з виникненням буржуазного права. Право кожного періоду відповідає в основному економічним, політичним та соціальним відносинам, які його породили. Основу правової системи даного періоду складав поділ права на публічне та приватне. Кримінальні норми зливались як з публічним, так і з приватним правом. Майнові відносини розглядались як відносини людей з речами. Порушення приватного права породжувало обов’язки, виникнення, дія та припинення яких регулювали зобов’язувальним правом. Наприклад, головщи-на, як штраф за вбитого, була одним із видів зобов’язань. Тільки визначивши співвідношення публічного, приватного і зобов’язувального права та межу їхньої дії, право даного періоду можна умовно розділити за галузевим принципом.
Конституційне право. Всі три Статути містять у собі норми конституційного права. Але, як це не парадоксально, найбільш прогресивний характер вони мають у Статуті 1529 року. Розділи та параграфи І Статуту, які відносяться до конституційного права, пріоритетні в порівнянні з законодавчими актами інших держав того часу. В них визначені права та обов’язки громадян, їхнє відношення до уряду, компетенція останнього. Такі правові норми, як покарання за наклеп, відмова від заочного звинувачення базуються на гуманізмі епохи Відродження. В І Статуті яскраво відображені ідеї правової держави. В ньому не визначені відносини між Церквою та державою, немає поняття образи релігії чи Церкви. В ІII Статуті жителі міст позбавлялись громадянських та політичних прав. Значно звузились функції уряду. Але в цілому зміст III Статуту свідчить, що від ідеї правової держави відмовлятись ніхто не збирався.
Підканцлер Лев Сапега у вступі до III Статуту підкреслив ідею правової держави, метою якої є охорона прав та свобод громадян. У цьому Статуті керівник держави сам підкоряється праву.
Цивільне право. В Статутах досить детальній регламентації підлягає інститут приватної власності. Громадське землеволодіння на час дії III Статуту було майже ліквідоване. Власниками землі могли бути лише “вільні люди шляхетського стану”. Землі шляхти поділялись на родові та вислуги. Родові землі переходили в спадщину тільки за законом. У випадку продажу такої землі родичі користувалися переважним правом її купівлі. Вислуги — землі, які з часом прирівнювали до інших видів земельної власності, і їхні власники отримували право вільного розпорядження ними. Статути передбачали недоторканість права власності. Шляхетська власність, зокрема, не могла бути конфіскована без рішення суду.
Значний розвиток отримало зобов’язувальне право. В ньому детально регламентуваїись права і обов’язки за договорами купівлі-продажу, обміну, застави, покладу, найму майна тощо.
У праві застави були свої особливості, які виражались у тому, що заставлений маєток переходив у володіння та користування кредитора до повного його викупу боржником. В заставу могли передаватись землі-вислуги і навіть посади. Широке застосування та регламентацію отримав договір оренди.
Значне місце в законодавстві було виділено оформленню договорів. Так, договір купівлі-продажу маєтків оформлявся тільки в письмовому вигляді в присутності свідків шляхетської належності з обов’язковою реєстрацією в судах.
Спадкове право. Статути знали спадкування за законом і за заповітом. За законом спочатку спадкували діти, потім онуки і правнуки. При відсутності таких спадкове майно переходило до бокових родичів (братів, сестер тощо).
Міщани міст, що не мали права на самоврядування, могли передавати за заповітом тільки одну третину майна, дві третини переходили до дітей, а при відсутності дітей — у власність власника міста.
Шлюбні та сімейні відносини регулювались нормами, які складались ще в Київській Русі і були перенесені в Статути. Заслуговує на увагу підвищення шлюбного віку за статутом 1566 року. Для жінок він становив 15 років, для чоловіків — 18. Згодом III Статут знову понизив шлюбний вік жінки до 13 років. Шлюбу передувала змова батьків сторін. Норми права передбачали згоду вступаючих в шлюб, внесення дружиною приданого та запис вена на користь дружини з боку чоловіка. Веном називалась частина майна, яку виділяв чоловік своїй майбутній дружині. Вст. 1 розд. IV Статуту 1529 року сказано, що сума вена повинна бути подвійною у відношенні до приданого, але не перевищувати 1/3 вартості майна чоловіка. По смерті чоловіка вено ставало власністю дружини.
Розмір і порядок видачі приданого були передбачені ст. 7 і 9 розд. IV того ж Статуту. В придане входило як рухоме, так і нерухоме майно. У випадку вини дружини в розірванні шлюбу, вона позбавлялась приданого і вена. Якщо шлюб признавався недійсним, то придане залишалось у дружини, а чоловікові поверталось вено. Як і в попередній період, дружина відповідала за борги чоловіка. Батьки зберегли за собою право покарання дітей і не відповідали перед судом за їхнніми скаргами.
Кримінальне право. Під впливом соціально-економічного розвитку змінилося поняття злочину. Замість “обіди” під злочином стали розуміти шкоду або злочинство, нанесене власнику чи громаді. Поняття злочину все більше змішується в сферу порушення правової норми. Злочин став зватись “виступом”, а злочинець — “виступцем”. Суб’єктом злочину визнавалась вільна або напіввільна людина, яка досягла 14 років за II Статутом і 16 років за III Статутом. Не завжди притягувались до відповідальності душевнохворі. Необхідна оборона або стан крайньої необхідності визнавались обставинами, які звільняли від покарання. З суб’єктивної сторони розрізняли навмисні й ненавмисні злочини. Злочини ділились також на закінчені і незакінчені, здійснені особисто і при співучасті. Співучасть у Статутах визначалась досить детально.
Норми кримінально-правового характеру передбачали складну систему злочинів, яка поділялась на шість головних видів.
Злочини проти релігії включали богохульство, відступництво, підбурювання до переходу в нехристиянську віру тощо.
До політичних злочинів були віднесені: втеча до ворога, бунт, зносини з противником, здача йому замку.
Державні злочини поділялись на злочини по службі і проти порядку управління. До останніх відносились: хабарництво, підробка документів, самочинне карбування монети тошо.
Злочинами проти особи були визнані: вбивство, тілесні пошкодження, образа.
Майнові злочини: крадіжка, незаконне користування чужим майном, пошкодження та знищення чужого майна, підпал, знищення межових знаків з метою оволодіння чужою землею, нанесення шкоди чужому майну.
Злочини проти моралі та сім’ї: двожонство, викрадення чужої дитини, образа дітьми батьків, зґвалтування тощо.
Загострення міжстанових відносин відобразились на меті та видах покарання.
Головна мета покарання — залякування. До мети покарання відносилась також ізоляція злочинця, відшкодування збитків, використання злочинців як робочої сили.
Найбільш тяжким покаранням була смертна кара. За І Статутом вона передбачалась у 20 випадках. За II — у 60, за III — у 100. Смертна кара поділялась на кваліфіковану та просту. До кваліфікованих видів відносились: спалення, посадження на палю, закопування живим в землю тощо. Проста смертна кара здійснювалась відрубанням голови або через повішення.
Болісні покарання застосовувались, головним чином, проти селян. Це биття кнутом, палкою тощо.
В Статутах ми бачимо складну систему майнових покарань. Головним з них була вина грошова, що складалась із “накладу”, який поступав у скарбницю держави, “шкоди” — винагороди за вчинену шкоду потерпшому, “го-ловщини”, яку отримували родичі вбитого. Якщо злочин здійснювався насильницьким шляхом, то розмір покарання збільшувався.
Покарання у вигляді позбавлення прав і честі називалось “виволанням” і застосовувалось тільки до шляхти. Засуджені до такого покарання позбавлялись всіх прав та привілеїв і виганялись тимчасово або назавжди за межі держави. Таке покарання супроводжувалось конфіскацією майна та іншими видами додаткових покарань. До менш тяжких покарань належало вигнання з міста.
Застосовувалось і тюремне покарання на термін від шести тижнів до одного року. Розрізнялось надземне і підземне ув’язнення.-За власне утримання в тюрмі злочинець сплачував мито. За дрібні злочини суд застосовував догану або зауваження.
Для системи покарань характерною була їхня невизначеність. Як правило, Статути вказували вид покарання, а не його розмір.
За законодавством, ніхто ні за кого не повинен був нести покарання, тільки кожний за себе.
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ
Протягом другої’половини XIV— першої половини XVI ст. на українських землях, які перебували під владою Великого князівства Литовського і Польщі, відбулися значні політичні та соціальні зміни. Литовська-Руська держава, утворена литовським, українським та білоруським народами, все більше відчувала на собі політичний, релігійний та соціальний тиск панської Польщі. Набирав сили процес диференціації соціальної структури суспільства, консолідації двох основних верств населення: селянства і шляхетства. Підне-
сення шляхетства супроводжувалося посиленням кріпацтва, запровадженням кріпосного права.
Панівні верстви Литви та Польщі проводили політику ліквідації самостійності українських земельу складі Великого князівства Литовського. Опір національної української князівсько-шляхетської опозиції був придушений.
В цей час над Україною нависає зовнішня небезпека з боку Османської імперії/па Кримського ханства. Ні Польща, ні Литва не були здатні організувати оборону своїх кордонів, захистити як свій, так і український народи. Цю справу взяла на себе нова сила — козацтво.
Незважаючи на несприятливі історичні у мови вікові традиції української державності не перериваються. Але їхній подальший розвиток обмежується місцевим самоврядуванням, зокрема, в громадах та містах, які отримують магдебурзьке право.
Значним був вплив українського права на законодавчу систему спочатку Литовська-Руської, а пізніше Польська-Литовської держави. І, ІІ та ІІІ Статути за правом вважаються видатними пам‘ятками права литовського, руського, українського та білоруського народів. Рівень законодавчої техніки, прогресивні сутність та зміст вивели ці законодавчі акти на передові позиції європейської юридичної думки.
Рекомендована література
1. Владимирский-Буданов М. Ф. Немецкое право в Польше и Литве. — СПб., 1868.
2. Гуслистий К. Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею (зХІУст. по 1569р.). -К., 1939.
3. История государства и права Украинской ССР. — К., 1987. — Т. 1.
4. Культурные связи народов Восточной Европы в XVI в.: Сб. статей. — М., 1976.
5.Любавский М. К. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. — М., 1910.
6. Музиченко П. Магдебурзьке право в Україні // Юридический вестник. — 1994.-№3.
7. Музиченко П. Звичай як джерело права в українських землях у XIV — XVI століттях // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. — 1998. — №1.
8. Первый Литовский статут 1529 года: Сб. статей. — Вильнюс, 1982.
9. Полонська-Василенко Н. Історія України. — К., 1993. — Т. 1.
10. Третий Литовский статут 1588 года: Сб. статей. — Вильнюс, 1989.
11. Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. — К., 1987.
Розділ V
УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ
ПІД ВЛАДОЮ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ
(друга пол. XVI — перша пол. XVII ст.)
· Загальний історичний огляд.
· Суспільний лад.
· Запорізьке козацтво — нова суспільна верства.
· Державний лад.
· Відродження української державності.
· Суд і процес.
· Наступ католицизму. Берестейська церковна унія.
· Основні риси права.
· Загальні висновки.
ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД
Після Люблінської унії 1569 року Велике князівство Литовське втратило не лише свої землі, а й державне значення. Рівноправна унія двох самостійних держав не злагодилась.
Але найбільших втрат зазнало національне життя та традиції українського народу. Останню надію на своє відродження поховала українська державність: польський адміністративно-територіальний поділ, мова, католицька віра були поширені на всю Україну.
Майже відразу ж після Люблінської унії починається інтенсивна роздача земель магнатам та шляхті на Київщині, Брацлавщині, Переяславщині. До кінця XVI ст. більшість українських земель опинилася під владою магнатів Вишневецьких, Замойських, Конєцпольських, Тарновських. Найбільше отримали Вишневецькі: їхні володіння охоплювали майже всю Полтавщину та частину Чернігівщини. Оскільки ці землі були мало заселені, в них для заохочення переселенців встановлювались “пільгові роки” (від 20 до 40), протягом яких селяни не сплачували податків і не відробляли панщини. Це привело до швидкого заселення цих земель селянами з усіх частин України.
Після Люблінської унії литовські політики все ще плекали надію на повернення українських земель, але війна з Московською державою змушувала Литву дотримуватись унії з Польщею. У 1573 році королем Польщі було обрано Стефана Баторія. Його рішучість у боротьбі з Москвою, тактовне поводження з Литвою згуртували Річ Посполиту. Після смерті Стефана Баторія Литва знову зробила спробу розірвати відносини з Польщею, але примирилася на кандидатурі Сігізмунда III, шведського королевича. Його правління тривало 45 років і було найтяжчим часом для України і навіть для Польщі, оскільки все правління Сігізмунда III було заповнене війнами за шведську та московську корони. В історії України ця війна важлива тим, що вперше в ній виступило як самостійна військова сила українське козацтво.
У 1598 ропі зі смертю царя Федора припиняє існування династія Рюриковичів. Почалися затяжні московсько-польські війни, активну участь у яких брали українські сили.
Польща не відмовляється від планів приєднання до Речі Посполитої Московської держави навіть після обрання на Земському Соборі 1613 року царя Михайла — з династії Романових.
у 1613—1624 роках син Сігізмунда III — королевич Владислав організував похід на Москву, але зазнав невдачі. Після смерті Сігізмунда III Москва намагалася взяти реванш і у 1632 році виступила проти Польщі, але в битві під Смоленськом зазнала поразки. У 1634 ропі між Річчю Посполитою та Московською державою було підписано “вічний мир”, за яким Смоленська та Чернігово-Сіверська земля остаточно закріплялися за Польсько-Литовською державою.
У польсько-московських війнах значну роль відігравало українське козацтво. У війську Сігізмунда III було 30000 козаків. У битві під Смоленськом у 1632 році польське військо складалося з 9090 поляків і 20000 українських козаків.
На початку XVII ст. козаки стають силою, яка починає відігравати суттєву роль в історії Речі Посполитої.
Козацькі повстання. Соціальне, національне, культурне та релігійне гноблення українського народу з самого початку викликало різкий протест, який вилився в ряд повстань, де рушійною силою було козацтво.
З початку формування запорізького козацтва в ньому виділяється дві течії: радикальна, до якої належали незаможні козаки з безземельних селян та міських ремісників, які намагалися через перемогу над польською шляхтою покращити своє правове становище; поміркована, яка складалася із заможного козацтва, шляхетства, міщанства і прагнула через домовленості з польським урядом досягти привілеїв та вольностей. З часом суперечки між двома течіями посилились, що загрожувало самому існуванню козацтва. Але загальне невдоволення українського населення політикою польського уряду на деякий час примирило ці течії, і в ряді повстань козацтво виступало як єдина сила.
Перше велике козацько-селянське повстання вибухнуло у 1591 році і тривало до 1593 року. В повстанні, яке очолив Криштоф Косинський, брало участь і міське населення. Спочатку на боці запорожців воювали і реє-
строві козаки, але після переговорів з поляками у 1593 році вони пообіцяли вірно служити королю, скинути Косинського з гетьманства, не робити походів на”волость”.
Поляки розгромили рештки повстанських загонів. Соціальний гніт посилився: було збільшено панщину, натуральні та грошові повинності населення.
Ці події підготували грунт для повстання під проводом Северина Наливайка та Григорія Лободи.
Повстання, яке розпочалося в Брацлаві, згодом перекинулося майже на все Південне Подніпров’я і навіть Білорусію. Восени 1595 року всеукраїнське Правобережжя і Південно-Східна Білорусія опинилися в руках повстанців.
На землях, охоплених заворушенням, селяни у міщани звільнялися від влади польської адміністрації і оголошували себе вільними козаками. Боротьба проти шляхетської влади відбувалася під релігійними знаменами, за православ’я. У виступах брало участь як селянство, так і міщанство.
У травні 1596 року повстання було жорстоко придушене. Однією з причин поразки була зрада Лободи та частини козацької старшини. Знову не з кращого боку показали себе реєстрові козаки, які схопили Наливайка і видали його полякам. 11 квітня 1597 року Северина було страчено у Варшаві.
Польський сейм 1596 року оголошує реєстрових козаків, які брали участь у повстанні, “зрадниками і ворогами” і приймає рішення конфіскувати їхні землі.
Після придушення повстання Наливайка в Україні посилюється соціальний, національний та релігійний гніт. Настає кріпосницько-шляхетська реакція. Але масовий рух в Україні проти соціального і національного гноблення зупинити було вже неможливо. Розгортанню визвольного руху сприяв розвиток козаччини, яка стала ідеалом для пригнобленого люду.
У 20-х — першій половині 30-х років XVII ст. розпочався народний рух на Київщині, який незабаром переріс у велике повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила). У 1620 році його було обрано гетьманом нереєстрового козацтва. Федорович звернувся до українського народу з універсалами, в яких закликав вступати до повстанського війська, здобувати козацькі вольності і захищати православну віру. Повстанці ставили за мету визволення України від польсько-шляхетського панування, затвердження особливого правового стану козацтва, збереження української народності. Але і це повстання не було доведене до кінця. Згідно зі статтями Переяславської угоди від 29 травня 1630 року козаки визнавали свою провину, однак не підлягали покаранню за участь в повстанні. Навпаки, реєстр збільшувався до 8 тис. Всі інші повстанці, які не ввійшли в козацький реєстр, мали повернутися до панських маєтків.
Компромісна угода викликала невдоволення народних мас. У 1630 році стихійні виступи мали місце на Чернігівщині, Полтавщині, Брацлавшині.
У лютому 1635 року сейм Речі Посполитої затвердив постанову “Про припинення козацького свавілля”, в якій під загрозою суворого покарання була підтверджена заборона втеч на Запоріжжя.
Придушуючи народні виступи, польські магнати намагалися ліквідувати і реєстрове військо, яке в критичних ситуаціях часто підтримувало повстанців. Проте король, який не володів абсолютною владою в Речі Посполитій, мав намір використовувати козаків у боротьбі з магнатами.
Але давня неприязнь, яка існувала між реєстровцями та іншими козаками, привела до сутички. Козацький загін під проводом Павла Бута у травні 1637 року захопив у Черкасах артилерію реєстрових козаків.
У липні 1637 року козацька рада обрала Бута гетьманом Війська Запорізького. Наприкінці липня почалося повстання. Запорізьке військо мало намір закріпитися на Лівобережжі. У вирішальний момент повстання козацький ватажок був по-зрадницькому схоплений і згодом страчений у Варшаві.
Польське шляхетське військо організувало каральну експедицію на Лівобережжя. З надзвичайною жорстокістю шляхтичі вбивали і грабували місцеве населення. Проте наслідки залякування виявилися протилежними. На Запоріжжі гетьманом було обрано Якова Острянина. Його універсали з закликом всенародної боротьби з польською шляхтою розповсюджуються майже по всій Україні.
Чергове селянсько-козацьке повстання розпочалося у другій половині березня 1638 року. Під Говтвою Острянин розгромив коронне військо, але відсутність тактики та стратегії привела до поразки його війська під Лубнами. Залишки повстанської армії під керівництвом нового гетьмана Дмитра Гуні продовжували боротьбу. Та ситуація була вже іншою, ніж на початку повстання. Майже весь район народних виступів був заполонений шляхетським військом, а чергова зрада частини козацької старшини привела до затухання повстання.
Прагнучи не допустити поновлення масових народних рухів, уряд Речі Посполитої посилив військові гарнізони на території України. Період з 1639 по 1647 роки польські дворянські і буржуазні історики характеризували як “еру повернення миру на Україну”, “період золотого спокою” або ж “десятиріччя гробової тиші”.
Проте в дійсності ніякого “золотого спокою” не було. Боротьба за соціальне, національне та релігійне визволення не припинилася, змінилися лише її форми. В числі найпоширеніших методів боротьби були скарги і протести, які надсилалися в усі урядові інстанції. Апелюючи до властей, населення намагалося законним шляхом поліпшити своє становище. Слід при цьому підкреслити, що скаржитись мали право тільки селяни, які проживали на королівських землях, селяни ж приватних володінь могли подавати скаргу лише в тому випадку, коли маєток перебував в оренді й орендатор не виконував узятих на себе зобов’язань.
Особливо шириться така форма народного протесту, як втечі селян з маєтків панів та шляхти. Втікали на Лівобережжя, в Запоріжжя, бо там кріпацтво ще не стало масовим. Десятки тисяч українців переселяються в ці часи на територію Московської держави. Особливо масовим було переселення у 1638—1639 роках.
Своєрідною формою боротьби проти соціального гноблення на західноукраїнських землях було опришківство. Протягом 1639—1647 років загони опришків здійснювали напади на шляхетські маєтки, знищували інвентарі (записи феодальних повинностей). Місцева влада та шляхта жорстоко розправлялися з рухом народних месників.
У цей період дві частини України — Буковина та Закарпаття — на кілька століть відриваються від України.
Ще в другій половині XIV ст. румуни з Семигороду, шукаючи нових пасовищ для своїх отар, переходили Карпати, осідали на території Буковини та на землях, які пізніше складуть Молдавську державу.
Зауважимо, що на всіх цих землях на той час проживали українці. У 1359 році воєвода Богдан І збунтувався проти угорського короля, вигнав його урядовців і заснував нову державу, до складу якої ввійшла і Буковина. За молдавський престол точилася гостра боротьба між румунськими та українськими претендентами і деякий час на престолі були українські князі. Ця боротьба свідчить про те, що в заснуванні Молдавської держави брали участь і українці і що на початку свого існування ця держава не була національно-визначена. Кінець кінцем перемога була за румунською династією Мушат, яка і панувала тут до 1552 року. Молдавія мала постійні стосунки з Україною і регулярно підтримувала боротьбу українського народу проти польсько-шляхетського панування. І хоча з 1514 року Молдавія підпадає під зверхність Туреччини, ці стосунки не припинялись. У 1634 році воєводою Молдавії стає Василь Лупул, за правління якого посилюється румунізація Буковини.
Закарпатська Україна — земля білих хорватів — входила до складу Болгарського царства, а з занепадом його в другій половині X ст. опинилася в складі Київської держави. Під час міжусобиць, які розпочалися після смерті Володимира в 1015 році, Угорщина захопила Закарпаття ідоХХст. ця частина українських земель входила до складу Угорської держави.
У 1526 році, після поразки під Могачем, Угорщину було поділено між Туреччиною, Австрією та Семигородом. З того часу Закарпаття стає ареною безперервних воєн. На початку XVII ст. Закарпатська Україна втягується в релігійні війни. Особливо довгою була боротьба між католиками та протестантами.
Панщина, різного роду побори, рекрутчина — все це лягло важким тягарем на плечі населення Закарпаття.
Такою була загальна історична картина подій на українських землях з середини XVI до середини XVII ст.
СУСПІЛЬНИЙ ЛАД
Встановлення безконтрольного панування польських магнатів та шляхти на українських землях після Люблінської унії 1569 року привело до суттєвих змін у суспільному ладі.
Панівний стан. До нього перш за все належали польські та українські магнати і шляхта.
До XVII ст. українські магнати були особливо могутні на Волині. Але після унії активізується процес приєднання вищих верств до польського панства і до польської культури. Ще більшій полонізації були піддані Київщина та Брацлавщина. Король своїми універсалами роздає ці землі волинським та польським магнатам і на початокХУТІ ст. тут майже не залишилось представників місцевої знаті. Величезні земельні володіння мали Вишневецькі, Потоцькі, Острозькі. З 1634 року за Польщею була закріплена Сіверщина і через декілька років більшістьїї земель було роздано магнатам Пісочинським, Козановським, Осолінським. Зі зникненням політичне свідомої української еліти, яка зливалась з панівним станом Речі Посполитої, на певний час зникає ідея відродження незалежної української держави.
У першій половині XVII ст. Брацлавщина, Київщина, ЛівоборежнаУкраї-на перетворилися на комплекс величезних латифундій, яких не знали ні Польща, ні Литва, ні навіть вся Західна Європа. В них безконтрольно панували магнати та старости, які називали себе “короликами”, “віце-королями”, удільними князями. На даній території майже не було владних структур. “Королики” часто диктували свою волю навіть королю. Усі ці магнати, незалежно від національного походження, являли собою польський елемент і несли польську культуру. Це була сила, ворожа українському етносу.
Звичайно, всі найвищі посади в державі могли займати тільки магнати. Судити їх мав право лише король.
Статут 1588 року розширив судові повноваження магнатів: вони могли судити не тільки своїх селян, а навіть залежну від них середню та дрібну шляхту.
Магнати мали право засідати в сенаті. З початку XVII ст. з середовища магнатів сенат призначав на два роки 16 сенаторів, без участі яких король не мав права приймати важливі рішення.
Полонізація захопила і шляхту. На початок XVIІ ст. український прошарок та національну культуру репрезентувала головним чином дрібна шляхта. Це були роди Драгомирецьких, Гошовських, Яворських, Чайковських. Хмельницьких. Через бідність ця шляхта не могла здобути ту освіту, яку мали магнати та заможня шляхта, і це єднало її з народними масами. Дрібна шляхта не впливала на політику Речі Посполитої, оскільки була розрізненою. До речі, з цієї верстви населення вийшли найбільш значні державні та духовні діячі України: гетьмани Сагайдачний, Богдан Хмельницький, архімандрит Плетенецький, митрополит Петро Могила та ін.
Остаточному оформленню шляхетського стану сприяла волочна реформа, що була проведена “Уставою на волоки” 1557 року. За реформою, землі, які були привласнені самовільно, відбиралися, а особи, які не мали змоги документально підтвердити своє шляхетське походження, виганялися з шляхетського стану. Відтепер тільки сейм мав право дарувати шляхетство, а лишати шляхетства міг тільки суд.
Боротьба шляхти за свої політичні права привела у другій половині XVI ст. до зрівняння її у правах з магнатами. Так, на сеймі 1563 року були остаточно скасовані статті Городельського привілею, які обмежували права православної шляхти займати найвищі державні посади і брати участь у роботі вищих органів влади та управління. З 1564 року починають діяти спільні для магнатів і шляхти земські суди, які розглядали всі цивільні справи. У 1565 році шляхта добивається створення шляхетських повітових сеймиків, які стали представницькими становими органами шляхти. На сеймиках вибиралися місцеві органи управління. З 1566 року вводиться єдиний для магнатів і шляхти порядок проходження військової служби.
Після Люблінської унії розширюються права і привілеї верхівки української шляхти. Фактично вона була зрівняна в правах з польською шляхтою.
В середині XVI ст. чисельність української шляхти була незначною. Так, на Правобережжі вона складала 2,3 відсотка населення.
Духовенство складало окрему суспільну верству. Під польською владою православна Церква втратила своє привілейоване становище. Польська влада контролювала всі вищі церковні посади.
Духовенство поділялося на “біле” та “чорне”. “Біле” (церковне) духовенство було близьким до селянського середовища, мало можливість глибше проникати вжиття селян та впливати на нього. Як писав М. Грушевський, воно було охороною національних традицій, національної свідомості українців.
“Чорне” (монастирське) духовенство мало тісніші зв’язки з українською шляхтою. Серед церковнихдіячів було багато вихідців з середньої та дрібної шляхти.
З поширенням католицизму роль православного духовенства, як охоронця національних прав, зростає.
Селянство. За правовим становищем селяни поділялися на приватновласницьких (тих, хто проживав на землях магнатів, шляхти, духовенства) і на державних (мешкали на королівських землях).
Приватновласницькі селяни в середині XVI ст. мали різний ступінь залежності і поділялися натри групи: 1) вільні селяни, які мали право переходу від одного власника до іншого; 2) напіввільні, які мали право переходу, але з певними обмеженнями; 3) залежні, які втратили таке право.
Загальна тенденція виражалася в поступовому закріпаченні всього українського селянства.
Після Люблінської унії цей процес посилюється. В селах повністю ліквідується громадське право самоврядування: забороняються сільські віча, усуваються копні суди. Селяни втратили право полювати на звіра, закладати в лісах пасіки, ловити рибу в річках та озерах, рубати ліс. Після волочної реформи 1557рокубуло проведено перемірювання грунтів і зменшено розмір землі, якою міг володіти селянин. Кращі грунти пани забирали собі. Селянське господарство обкладалося податками на зерно, худобу, птицю, бджоли. Панщина з 13—14 днів на рік досягла 2 днів на тиждень.
В “Уставі на волоки” підкреслювалося, що не тільки селянське майно, а й сам селянин належав панові.
У другій половині XVI ст. польський уряд видає ряд універсалів, які забороняють селянам переходити з місця на місце без дозволу власника. “Артикули” Генріха Валуа 1573 року запроваджували в маєтках необмежену панщину “з волі пана”.
Статут 1588 року майже остаточно закріпачив селянство. Селянин, який прожив на землі пана 10 років, ставав кріпаком. Якщо Статут 1566 року визначав 10-річний термін розшуку втікача, то Статут 1588 року збільшив його до 20 років. Підкреслимо, що ще не можна говорити про загальне і повне закріпачення селян, оскільки не було встановлено права безстрокового розшуку селян-втікачів.
Пан повністю регламентував усі повинності своїх селян, розпоряджався не лише їхнім майном, а й життям. Селяни підлягали суду власника землі. Отже, узаконювалася необмежена сваволя пана щодо своїх підданих, яких пан міг закувати в кайдани, кинути до в’язниці, посадити на палю.
Меншу частину селянства України складали державні селяни. Вони проживали на землях, які до 1569 року були власністю Великого князя Литовського, а після Люблінської унії— короля Польського і не були ще роздані у власність панам та шляхті. Такі землі називались “королівщина”, або “королівські староства”. В більшості з них у другій пол. XVI ст. були створені фольварки. Отже, на державних селянах фактично лежав той же комплекс повинностей, шо і на панських селянах.
Найбільш жорстоким був соціальний гніт на західноукраїнських землях. Після колонізації Лівобережжя і створення вільних слобід тут формуються дві категорії людей: ті, що залишили рідні землі і втекли від панського гніту, і ті, що народилися та виросли в цих слободах і не знали цього гніту. Через деякий час останні складуть основу волелюбного козацтва, головний кістяк народно-визвольного руху.
Міщанство. У другій пол. XVI — першій пол. XVII ст. відбувається подальший розвиток міст України. Вдосконалюються ремісництво, промисли, торгівля і, як наслідок, поглиблюється соціальне розшарування міського населення. Збільшується кількість міст з магдебурзьким правом управління, головним чином, за рахунок зменшення королівських міст. Інша справа з приватновласницькими містами: якщо на Правобережжі з отриманням права на самоврядування їхня кількість зменшується, то на Лівобережжі їхня чисельність зростає, оскільки колонізація цього краю привела
до появи великої кількості нових міст І містечок, заснованих магнатами Вишневенькими, Потоцькими, Острозькими.
За правовим становищем міське населення складалося з трьох груп: магнат сько-шляхетська аристократія, торгово-реміснична верхівка, робітні люди.
Магнатсько-шляхетська аристократія в складі магнатів та багатої шляхти продовжувала контролювати міське життя.
В опозиції до аристократії знаходилась торгово-реміснича верхівка, до якої входили багаті купці та ремісники, цехові майстри. Аристократія намагалася не допустити торгово-ремісничу верхівку в органи міського самоврядування.
Головну частину населення міст складали робітні люди, до яких належали дрібні ремісники, підмайстри, учні, міська голота. Це була найбільш експлуатована частина міського населення.
У містах Подніпров’я значну частину населення складали жовніри і козаки.
У найбільш тяжкому становищі знаходилися жителі приватновласницьких міст. Міщани, які займалися землеробством, платили чинш, розмір якого постійно зростав. Мешканці приватновласницьких міст сплачували також інші податки: в’їзні, весільні, млинові та ін. Крім того, вони повинні були виконувати на користь власника різноманітні повинності: збирати урожай, рубати ліс, косити сіно тощо. Жителі цих міст не мали права без згоди власника залишати місто чи переходити в інший стан.
Жителі королівських міст виконували загальнодержавні повинності, а також повинності на міські потреби: будували, ремонтували і підтримували у належному стані міські споруди, вулиці, забезпечували міську і польову варту, виставляли рекрутів у королівське військо.
Жителі міст із самоврядуванням, хоча і були юридичне незалежними, проте також сплачували загальнодержавні податки і несли повинності, окрім тих податків і повинностей, які встановлювалися міською владою. До останніх належали: утримання міської адміністрації, надання квартир для постою королівської варти тошо.
В українських землях магдебурзьке право не завжди звільняло міста від залежності власника, який надав право на самоврядування. У більшості міст польська влада дозволяла користуватися магдебурзьким правом лише католикам. Наприклад, у Львові українці не допускатися у деякі цехові організації, обмежуватися їхні права на торгівлю. Придбати будинки і проживати вони могли тільки в певному районі Львова, який звався Руською вулицею.
Соціальний, національний та релігійний гніт, обмеження в правах викликали різкий протест українського міщанства і започаткувати тривату і наполегливу боротьбу за повернення його прав.
Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 217; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!