ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ
Проблема походження Русі-України була вперше поставлена на початку XIІ ст. Автор літопису “Повість временних літ” чернець київського Пе-черського монастиря Нестор робить спробу відповісти на питання “откуда єсть пошла земля Руськая”. Цікавило його і призначення влади князя, яку він бачив в тому, щоб “володеть по праву”.
В кінці XII ст. було створено “Слово о полку Ігоревім”, де автор намагається обгрунтувати необхідність єднання Русі. Тоді ж у київському літописі від 1187 р. ми зустрічаємо вперше в письмовому джерелі, яке дійшло до нас, термін “Україна”.
Певне значення для пізнання минулого України мають мемуари XVI — першої половини XVII ст. Так, в мемуарах М. Литвина ми знаходимо дані про соціально-економічні і політичні відносини, про побут і правове становище населення.
Цікавою пам’яткою мемуарно-історичної літератури кінця XVI ст. є щоденник дипломата Еріха Лясоти, який виконував ряд дипломатичних місій в Московській державі, в Польщі і в Україні. У щоденнику відображено позитивне відношення автора до українського народу, до його Визвольної війни, до козацтва.
У XVII ст. роль історичної науки в Україні зростає. Заслуга в цьому належить І. Гізелю, Л. Барановичу, І. Галятовському, С. Яворському, Ф. Прокоповичу та ін. В їхніх працях знайшли своє відображення основні історичні події тих часів, зокрема, Визвольна війна 1648—1654 рр.
У 1647 р. в друкарні Києво-Печерської лаври вийшов “Синопсис”, за словами М. Грушевського, “перша історія України”. Гадають, шо його автором був І. Гізель. У “Синопсисі” було зроблено спробу систематичного викладення історичних фактів.
|
|
|
Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. з’явилися так звані козацькі літописи, авторами яких були вихованці Києво-Могилянської академії — Самовидець, Григорій Грабянка, Самійло Величко. їхні праці — це спроба переходу від літописання до історичної науки. Так, у “Літописі” Г. Грабянки окремо дається перелік гетьманів Війська Запорізького, назви полкових міст та імена полковників з обох берегів Дніпра.
Цінним джерелом є і хронікальна праця Самійла Всличка, колишнього канцеляриста Війська Запорізького. Як історичний огляд його “Сказание о войне козацкой с поляками через Зиновия Богдана Хмельницкого”, доведене до 1700, а написане у 1720 р., дає не тільки документальний, історичний матеріал, а й ідеологічне висвітлення подій з точки зору козацької верхівки на рубежі XVII — XVIII ст.
Усі книги перевершила “Історія русів ілі Малой Росії”, написана в 60-х рокахXVIII ст. і вперше надрукована в 1846 р. Історію України автор починає з часів слов’янського розселення, а український народ вважає окремим від поляків і росіян. З Московією з’єдналися українці “як рівні з рівними, як вільні з вільними”. Цей твір вперше виразно поставив ідею державності України і переніс її в майбутнє.
|
|
|
У той період працювали і такі відомі історики, як Петро Симоновський, автор “Краткого описання о козацком малороссийском народе”, Василь Рубан, який видав “Краткую летопись Малой России” невідомого автора, вчений-історіограф М. Бантиш-Каменський та ін. Цікавою пам’яткою української історіографії є “Краткое описание Малороссии”, складене невідомим автором. В ньому виражається протест проти політики царату, направленої на ліквідацію автономії України.
Першим істориком Коліївщини був видатний вчений-енциклопедист М. Максимович. Він виступав також проти норманської теорії походження державності на Русі.
Велику роль у формуванні історичної свідомості українців відіграла праця М. Маркевича “История Малороссии” (1842—1843рр.). Багато архівних матеріалів про Запорізьке козацтво зібрав А. Скальковський. Найбільш значною його працею була “История Новой Сечи или последнего коша Запорожского” (1841 р.).
Протягом XIX ст. ряд істориків займався розробкою питань історії України. Цій проблемі були присвячені як окремі дослідження, так і колективні праці. В XIX ст. створюються спеціальні установи для вивчення історії України — наукові товариства і комісії. Значна робота в цьому плані проводилася на історико-філологічних та юридичних факультетах університетів у Києві, Одесі, Харкові. Відомими центрами розробки історі’ЇУкраї-ни були Москва і Петербург.
|
|
|
З оригінальними працями, присвяченими історії Закарпаття (“Исто-рия о карпатороссах” й “О Юго-Западной Руси”), виступив на початку XIX ст. закарпатський українець І. Орлай. Автор полемізує з австро-угорською історіографією, яка заперечувала національні зв’язки українців Закарпаття з Великою Україною, переконливо доводить, що закарпатці є нащадками давньокиївськихрусів. І. Орлай був одним з перших західноукраїнських прогресивних істориків.
Українська історіографія в другій половині XIX ст. ввела в науковий обіг велику кількість документальних матеріалів. Плідно працювала створена в 1843 р. київська Тимчасова комісія з розробки древніх актів. Комісія видала 35 томів “Архива Юго-Западной России”, де були опубліковані документальні матеріали з історії України XV — XVI ст.
Археографічна комісія Львівського наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка видала 11 томів “Жерел до історії України-Русі”. В них були опубліковані документальні матеріали з історії як східноукраїнських, так і західноукраїнських земель XVI — XVIII ст.
|
|
|
У пореформені десятиріччя важливі дослідження з історії України зробили М. Костомаров, П. Куліш, М. Владимирський-Буданов, І. Малиновський, М. Максимейко.
М. Костомаров на основі архівних джерел, багато з яких було ним знайдено і підготовлено до друку, розглянув причини Визвольної війни, дав оцінку державній діяльності Б. Хмельницького, акту приєднання України до Московської держави.
Патріотичні погляди на минуле українського народу знайшли відображення в працях українського вченого-історика В. Антоновича. Особливої уваги заслуговує його теза про демократизм українського народу.
Але головною фігурою української історіографії кінця XIX — першої третини XX ст. був видатний український вчений-енциклопедист М. Гру-шевський, який опрацював найбільш детальну наукову схему історичного минулого українського народу. Ця схема пройшла крізь всю його творчість, знайшла детальне обгрунтування в десятитомній “Історії України-Руси”. Заслуга М. Грушевського перш за все в тому, що він дав для українського народу національну ідею — історичну закономірність здобуття Україною державності.
У творах М. Костомарова, П. Куліша, М. Грушевського обґрунтовуються народність і демократизм козацької держави, народність гетьманської України XVIІ — ХУІІІст., народність українського права і т. ін.
Великий вклад у розвиток української історико-правової науки внесла Комісія (Відділ) для вивчення історії західноруського і українського права, яку було створено в 1924р. в системі АН УРСР. На Комісію було покладено завдання пошуку та видання джерел права, складання бібліографії тощо. До складу Комісії входили відомі українські вчені, серед яких: О. Левицький, Д. Багалій, А. Кримський, І. Малиновський, М. Товстоліс, С. Борисенокта ін.
Історію українського селянства досліджували такі історики, як К. Гус-листий, Д. Похилевич, І. Бойко, В. Самойленко. Історії судоустрою та судочинства України присвячені праці М. Горбаня, В. Дядиченка, В. Мєся-ца, Н. Мірзи-Авакянц, А. Пашука, Аркадія П. Ткача. Ці автори цілком справедливо вважають, що судова система була одним з найважливіших чинників української державності.
Над історією створення українського права в XVIII ст. працювали В. Кульчицький, А. Пашук, Аркадій П. Ткач, джерела українського права першої половини XIX ст. досліджувала А. Дубровіна.
У другій половині XX ст. над проблемами історії держави та права України працюють також такі вчені, як В. Дядиченко, А. Шевченко, А. Рогожин, О. Копиленко, Л. Потарикіна, М. Настюк, Н. Долматова, В. Чехо-вич, І. Усенкотаін.
Проголошення України незалежною державою в 1991 р. потребує ще багато сил для створення ефективної державно-правової системи. Цьому допоможе вивчення історико-правової спадщини українського народу, подальший розвиток історико-правової науки в Україні.
Рекомендована література
1. Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія: Курс лекцій.-К., 1993.-Т. 1.
2. Бабий Б. М. Очерк развития правових исследований в Украинской ССР. 1918-1984гг. -К., 1984.
3. Коваленко Л. А. Історіографія історії Української РСР від найдавніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної революції. — К., 1983.
4. Марченко М. І. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.).-К., 1959.
5. Музиченко П. Методологічні принципи та методи пізнання історико-пра-вових явищ // Юридична освіта і правова держава: Збірник наукових праць. — Одеса, 1997.
Розділ II
Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 183; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!