Звіт з національних зборів українців Західної України які відбулися дня 30 червня 1941. (Жовківські вісті, Орган Українських Націоналістів, 10 липня 1941)

Перші державні утворення на території України

Перша людина на території суч.України з’являється у добу ПАЛЕОЛІТУ ( біля 600000 років тому, кам’яна доба).Період палеоліту поділяється на кілька періодів: Шельська, Ашельської та Муст'єрська. Саме за Муст'єрської доби належить найбільше відкриття, яке зробило будь-коли людство: вміння здобувати вогонь.

У кінці період НЕОЛІТУ з’являється хліборобська культура – Трипільська. Перші знахідки цієї культури було зроблено відомим київським археологом В. Хвойкою на початку XX ст. в селі Трипіллі.

Людність мешкала великими селами на берегах річок. У цих селах були хати прямокутної форми. Стіни дерев'яні, обмащені з обох боків глиною. Підлогу робили з дерев'яних плах, складених помостом, обмазаних глиною, іноді обпаленою. Розміри цих будівель були різні —від 6 до 150 кв. метрів. Стіни бували розписані. Крім житлових будинків, у селах були будівлі ритуального призначення так звані «точки».

Відкриття й вивчення Трипільської культури викликало багато гіпотез щодо її походження та характеру. І деякі дослідники називали трипільську культуру «ДОМІКЕНСЬКОЮ» і вважали, що вона старша, ніж Мікенська чи Егейська культура, або споріднена з нею.

КИМЕРІЙЦІ (1500 до 700 р. до Р. X.) - мали укріплені городища (Немирово, Волковці, Пастирське, Мотронівку, Хмільне та інші). Вони ховали небіжчиків і мали некрополі (с. Волоське на Запоріжжі). У них були складні ритуальні обряди. Збереглися стели — статуї із зображенням людей (с. Волковці біля Кам'янця- Подільського, с. Білогрудівка б. Умані, Білозерка на Херсонщині). Кимерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи та кераміки з кольоровими інкрустаціями. Вони були першим народом, який мав царів, їхні царі були племінними ватажками (могила царя біля с. М. Лепетиха, Херсонщина). Вони мали культурні зв'язки з Кавказом, Закавказзям, Малою Азією, Шлезьком, Гальштадтом. Геродот писав, що кимерійці прийшли з Азії. Сучасні археологи доводять інше. Дослідник Вілогрудівської культури П. П. Курінний вважає, що ве з Азії могли прийти вони, а з середньої Наддніпрянщини, їхня культура вредовження Трипільської, пристосованої до умов табунного скотарства. Перехід частини осілого населення до табунного скотарства штовхав їх на південь, зокрема із Запоріжжя.

2. Античні міста-держави Північного Причорномор’я

Окрім цього, у III столітті до н.е. на території Північного Причорномор'я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати, які витиснули скіфів. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малих Скіфії: першу - у Нижній Наддніпрянщині й Північному Криму, друга - у степовому і передгірному Криму зі столицею у Неаполі Скіфському, поблизу теперішнього Бахчисараю.

Після цього до середини ІІІ століття н.е. у Північному Причорномор'ї панували сармати. Це були спілки декількох племен - язигів, роксаланів, аланів, які, однак, не мали міцної центральної влади. Основним господарством сарматів було кочове скотарство. Розводили велику рогату худобу, коней, овець. Окрім цього, полювали, ремеслували.

Мова сарматів, як і скіфів, належала до іранського типу.

Сармати зазнали культурного впливу Китаю, Індії, Ірану, завдяки кочовому способу життя і торгових зв'язків з цими країнами.

Наприкінці I ст. з ініціативи та під керівництвом племені аланів було створено великий союз племен. Проте у III ст. у ці краї прийшли вихідці з Прибалтики - племена готів, а трохи пізніше – зі Сходу - гунів, і пануванню сарматів настав кінець.

Ще у VII-VI ст. до н.е. починається процес “великої грецької колонізації” у Північному Причорномор'ї, викликаний передусім торговою експансією та відсутністю пристосованої для землеробства землі у самій Греції.

Першим грецьким поселенням на півдні України був о. Березань - Борисфеніда (біля м. Очакова Миколаївської області). Потім, у першій половині VI в. до н.е. на правобережжі Бузького лиману постає Ольвія, на кінець V ст. до н.е. - Херсонес (поблизу сучасного Севастополя), Тіра (на лимані Дністра), Феодосія у Криму, Пантікапей на місці теперішньої Керчі, Фанагорія - на Тамані.

Основою грецького господарства Північного Причорномор'я були зерноробство, виноробство, рибальство і переробка риби, яка потім вивозилась до Греції. Високого рівня досягло ремесло - ткацтво, гончарство, обробка металів. Грецькі міста-держави були центрами торгівлі Північного Причорномор'я. З Греції надходила зброя, коштовності, посуд, солодощі, приправи, спеції.

Грецькі міста держави, за винятком Боспору, за своїм устроєм були рабовласницькими аристократичними або демократичними республіками. Значна роль в їхньому керівництві належала вільним громадянам, хоч основна влада належала багатим купцям.

У V в. до н.е. за царя Мітрідата Євпатора виникає Боспорське царство зі столицею у Пантикапеї, яке охоплювало Керченський, Таманський півострови та північне узбережжя Азовського моря до витоків Дону. Поступово Боспор поширює свою владу на багато інших грецьких колоній.

У грецьких містах, де панувала понтійська культура, значна увага приділялася розвитку освіти. Розповсюдженою була література, розвивались історія, театр, музика. Будувалися храми, прикрашені скульптурою, фресками та мозаїкою. В кожному місті карбувалася власна монета.

Проте на зламі IV - ІІІ ст. до н.е. міста-держави вступають в епоху кризи. Внутрішні суперечності, відсутність військової сили, загарбницькі дії скіфів у Криму - все це зумовило падіння міст і ослаблення впливу греків у Північному Причорномор'ї. В середині I ст. Ольвія, Тіра, Херсонес входять до складу римської провінції - Нижньої Лізії, оскільки загроза з боку варварів змусила їх піддатися під римські легіони.

А протягом ІІІ - ІV ст. під ударами готів і гунів, які виступали проти Римській імперії, античні міста-держави в епоху великого переселення народів фактично припиняють своє існування.

3. Суспільно-політичне і економічне життя східнослов’янських племен доби перших державних утворень і Київської Русі (IV – перша половина ХІІІ ст.)

Питання походження східних слов'ян і на сьогодні є недостатньо вивченим. Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов'янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої перший етап складання слов'янства, так званий передслов'янський, сягає другої половини II - I тис. до н.е. Саме тоді починається формування декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов'ян.

Передслов'янський період пов'язаний з виникненням на правобережній лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, яка, на думку більшості вчених, є спільною для всього слов'янства. У той період населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному з землеробства, ремесел і торгівлі.

Уперше слов'яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою “венеди”. Розселялися вони у районі Балтійського моря. Пізніше, на середину I тис. н.е. з венедів вирізняються дві групи слов'янського населення - анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря і склали згодом східну гілку слов'янства.

Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла - ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами - державами Північного Причорномор'я та арабськими країнами. Окрім цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах - віче.

Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантії по Дунаю. А в середині V ст. підкорені гунами анти разом із ними брали активну участь у Балканських війнах.

Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV - початок VII ст. ) і у 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти вже не згадуються. Починаючи з VII ст. у літературі трапляється назва "слов'яни" - людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром формується понад 10 великих племінних об'єднань східних слов'ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Перелік цих об'єднань міститься у “Повісті временних літ”: поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в'ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени. Поступово складаються й великі спільноти. Існують згадки про три центри - Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених - Ростово-Суздальська земля).

Ранні слов'яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев'яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов'ян слід виділити - Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів.

Жили ранні слов'яни за традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім землею, володіли великі роди - патріархальні об'єднання за кревною спорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не походження, а місце проживання.

Суспільний лад ранніх слов'ян характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-племінного угрупування, за якого влада концентрується в руках сильних вождів (князів). Спершу ті обираються разом зі старшиною на народних віче, а далі їх влада пеpедається у спадок.

Життя і праця східних слов'ян були тісно пов'язані зі своєю сім'єю і природою. Це і визначило два основних культи - обожнення сил природи і культу до пращурів. Систему вірувань ранніх слов'ян, коли вклоняються Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог - бог Сонця й добра; Перун - бог грому; Сварог - бог неба; Дана - богиня води; Стрибог - бог вітрів, Велес - бог худоби.

Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами. Ці люди володіли, окрім релігійних, ще й медичними, астрономічними знаннями.

Вірили східні слов'яни і в духів - домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо.

Вже в ті часи, грунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар, який складається з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні - тоді, коли день починав переважати ніч.

Розвивалось у східних слов'ян й ужиткове мистецтво зі “звіриним” і “геометричним” жанровими стилями. Вдосконалювалась й музична творчість.

Східні слов'яни створили високу культуру, яка поступово стала першоосновою духовного розвитку майбутньої України.

4. Культура Київської Русі

Культура Київської Русі є результатом тривалого процесу як внутрішнього розвитку східнослов'янського суспільства, так і зовнішнього впливу світової цивілізації.

З глибокої давнини бере початок усна народна творчість — казки, легенди, пісні. Найдавнішими і значними у культурному відношенні є билини Володимирового циклу, які створювалися в Х—XI ст. і оспівували хоробрість богатирів, які захищали рідну землю. Тут фіксувалися пам'ять про історичні події та ставлення до них.

Першими письмовими творами у Київській Русі були літописи — зводи записів про історичні події, викладені у хронологічній послідовності.

Найдавнішим літописом, який дійшов до наших днів, є «Повість временних літ», створена на початку XII ст. Вона збереглась у Лаврентіївському (1377 р.) та Іпатіївському (початок XV ст.) списках. Відомі також «Київський літопис» XII ст., «Галицько-волинський літопис» XIII ст.

Літописи є основним джерелом з історії Київської Русі IX—XIII століть. Але, окрім них, із письмової спадщини можна згадати філософську проповідь митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать», «Повчання дітям» Володимира Мономаха та ін.

Особливе місце у давньоруській літературі посідає «Слово про Ігорів похід», написане на основі конкретного історичного факту. Невідомий автор цього твору закликав князів забути міжусобиці й об'єднатися в ім'я захисту рідної землі.

Розвиток літератури Київської Русі був безпосередньо пов'язаний із поширенням освіти, створенням бібліотек. Уже за Володимира Святославича існували державна школа і школа при Софійському соборі. Ярославом Мудрим створюється перша відома на Русі бібліотека.

Значного розвитку набула архітектура. За Володимира Святославича будується храм Богородиці, який потім назвали Десятинною церквою (на його утримання князь брав десяту частину доходів своїх підданців). Вона була прикрашена фресками, мозаїкою. В 1037 р. зведено найбільший храм Київської Русі — Софійський собор. За його зразком у Чернігові будується Спаський собор, у Новгороді та Полоцьку — Софійські собори. Ярослав Мудрий споруджує у Києві Золоту браму.

Центрами культури у Київській Русі були монастирі. Одним з них був Києво-Печерський монастир, заснований за Ярослава Мудрого преподобним Антонієм, на взірець того, який він же започаткував у Чернігові.

В усіх великих містах існували іконописні майстерні. Розвивається книжкова мініатюра «Остромирове євангеліє», написане у середині XI ст., прикрашене чудовими заставками і мініатюрами.

Розквітає ювелірне мистецтво. Київські майстри володіли різними способами обробки коштовних металів — зерню, сканню, перегородчастою емаллю.

Зростання економічних і культурних зв'язків Київської Русі, піднесення суспільного життя зумовили наступний розвій її культури.

5. Розвиток Галицько-Волинської держави

По смерті Ярослава Мудрого з початком феодальної роздробленості Галицьке князівство відокремилося від Києва. Першими галицькими князями були нащадки онуків Ярослава Мудрого — Ростиславичі, а на Волині — Мстиславичі, які вели свій родовід від Володимира Мономаха. Особливістю політичного життя Галичини був значний вплив боярства, яке формувалося не з князівської дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Саме Ростиславичі, прагнучи утвердити свою династію в Галичині, залучали до влади боярську верхівку, роздаючи їй посади та маєтки. До того ж значним джерелом збагачення галицького боярства була торгівля сіллю. Загалом політична ситуація протягом правління Ростиславичів забезпечувала панівне становище боярства, яке могло дозволити собі утримання навіть власних бойових дружин.

Об'єднання Галичини проходило за князя Володимирка (1124—1153 рр.), а розквіту Галицьке князівство сягнуло за його сина Ярослава Осмомисла (1153—1187 рр.). Тоді будуються нові міста, фортеці. Успішними були походи Ярослава проти зовнішніх ворогів. Так, у 1183 р. він взяв у полон 12 половецьких ханів. Після смерті Ярослава Осмомисла (1187 р.) галицький стіл посів його позашлюбний син Олег. Проте галичани повстали проти нього на користь законного правителя — старшого сина Ярослава — Володимира. Бояри, невдоволені його правлінням, намагалися запросити на князівство волинського князя Романа Мстиславича. Проте Володимир Ярославич, спираючись на підтримку німецького князя Фридріха Барбаросси і польського короля Казимира, повернув собі князівський стіл.

Після смерті останнього Ростиславича — Володимира (1199 р.) Роман Мстиславич, спираючись на дружинників, міщан і частину боярства, об'єднав галицькі та волинські землі в єдине князівство, яке поступово стає спадкоємцем Києва.

Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче виступив проти опозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславич підніс міжнародний авторитет держави. У 1202— 1203 рр. він поширює свою владу на Київщину та Переяславщину. В 1205 р. під час війни з Польщею Роман Мстиславич потрапив у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично розпадається.

Галицькі бояри не були зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-волинського князівства та організували заколот, унаслідок якого вдова Романа Мстиславича Ганна з малолітніми синами Данилом і Васильком змушена була бігти з Галича у Володимир-Волинський, а потім у Польщу. Почався період міжусобних воєн та іноземного втручання. Лише у 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши об'єднані сили тамтешнього боярства, угорських і польських феодалів. Волинські землі отримав Василько, хоч обидва князівства існували як єдине ціле. Внутрішня політика Данила Галицького була скерована на посилення держави. Розбудовувалися міста, поставали нові — Львів, Холм. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Зміцнювалася православна церква, розвивалася культура.

Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою. Ще у 1223 р. галицькі війська брали участь у битві з Чингісханом на р. Калці. Однак зашкодити навалі Батия в Данила Галицького вже не було сили. Зокрема втрачено великі міста — Галич, Володимир, Кам'янець. Згодом Данило Галицький здійснює успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захоплює Люблін і Люблінську землю. У 1246 р. Данило їде у м. Сарай — столицю Золотої Орди, де дістає з рук Батия ярлик на княжіння. Але, повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби з Ордою, уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. Активну підтримку в антитатарській політиці Данилові Галицькому надавав папа римський Інокентій IV. У 1253 р. в м. Дорогожині Данило був коронований папським легатом.

Але головним спільником Данила Романовича у 1251 р. став володимиро-суздальський князь Андрій Ярославич. Ординці вирішили розбити русичів поодинці та наслали на Андрія величезне військо. А у 1258 р. ординці на чолі з Бурундаєм змусили Данила Галицького зруйнувати власні великі фортеці — Львів, Володимир, Лучеськ.

У 1264 р. Данило Романович помирає. Починається поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. Волинню до 1270 р. володів його брат Василько, а Галичиною та Холмщиною — сини Данила Лев, Мстислав і Шварпо.

Лев (1264—1301 рр.) переніс столицю князівства до Львова. Домовившись із татарами, він здійснив разом з ними походи на Польщу, Литву, Угорщину, приєднавши до своїх володінь Закарпаття з Мукачевим та Ужгородом. По смерті Лева його син Юрій І (1301—1308 чи 1315 рр.) знову очолив єдину Галицько-Волинську державу, оскільки після Василька династія Романовичів на Волині фактично не продовжилася. Столицею князівства стає Володимир-Волинський.

Сини Юрія І Андрій і Лев II (1308 чи 1315 — 1323) були останніми з роду Романовичів галицько-волинськими князями і правили разом. Вони уклали мирні угоди з хрестоносцями, Литвою, Польщею. Загинули у бою з татарами.

Галицькі бояри запросили на княжий стіл племінника Андрія та Лева Болеслава, який після переходу з католицької віри у православ'я отримав ім'я Юрій II Тройденович. Він урегулював стосунки з Золотою Ордою і Великим князівством Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід на Люблін. Це в свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушений був підписати Вишеградську угоду про те, що по його смерті трон переходить польському королеві Казимиру ІІІ. Після цього галицькі бояри, не гаючи часу, отруїли останнього галицько-волинського князя.

У подальшому галицькі бояри стримували натиск Польщі та Литви, намагаючись вибороти незалежність Галицько-Волинської держави. В 1349 р. Галичину захоплює польський король Казимир ІІІ, а перед тим Литва приєднує до себе Волинь. Галицько-волинська держава припиняє своє існування.

Роль Галицько-Волинського князівства як основного політичного центру всієї України після занепаду Києва була дуже значною. Саме воно формувало ідею державності на українських землях, оберігаючи їх від поневолення сусідніми державами. Продовжуючи кращі традиції української національної культури, Галицько-Волинське князівство разом із тим забезпечило плідний вплив на цю культуру західноєвропейських цивілізацій.

6. Устрій, господарство, побут українських земель в складі Литви

Особливу увагу слід звернути на відновлення удільних князівств Київського (1440) і Волинського (1445). При цьому Київське князівство охоплювало не лише Київську землю, а й Переяславщину і Брацлавщину, що фактично було відновленням української державності на короткий час (до 1470 р.). У подальшій боротьбi українських феодалів проти литовського централiзму і переваги польських впливів помітну роль відiграли виступи князів Івана Гольшанського, Михайла Олельковича, Федора Більського (1480), а також повстання Михайла Глинського (1508). Однак повсталим не вдалося підняти широкі верстви населення, в тому числі більшiсть магнатів і православної шляхти, які в цілому інтегрувалися в політико-адмінiстративну систему Литовської держави, зміцнили в нiй свої позиції і не бажали реставрації удільно-князiвського ладу.

Знайомлячись з основними аспектами соціально-економічного розвитку, слід звернути увагу на розвиток феодального землеволодіння і посилення закріпачення селянства. При цьому необхiднаопростежити формування фільваркової системи шляхетського господарства, пов’язаної із посиленням товарно-грошових відносин. Найважливiшим станом був шляхетський стан, найвпливовiше місце в якому посідали кiлька десятків магнатських родів – великих феодалів, що були нащадками Рюриковичів або Гедиміновичів. Серед них князі Острозькі, Сангушки, Збаразькі, Вишневецькі, Заславські, Чарторийські, Четвертинські, які займали високі посади у Литовській державі, проте опинилися поза її найбiльш впливовим органом – «пани-рада» в результаті посилення литовсько-католицької партії. Із зростанням міст їх мешканці сформувалися в окремий стан - міщанство, яке домоглося введення Магдебурзького права (міського самоврядування). Його отримали Львiв (1356), Кам’янець-Подільський (1374), Луцьк (1432), Київ (1497) та ін.

Посилення феодально-кріпосницького гніту, який переплітався з рiзними формами національних і релігiйних утисків, викликало опір укрaїнського населення. Поширеною формою селянсько-плебейського протесту проти феодальних порядків стали втечі на малозаселені окраїни Поділля й Київщини. Утверджуючись на нових місцях за допомогою плуга й шаблі, ці втікачі вважали себе вільними людьми і почали називатися козаками, що означало тюркською мовою - вільна людина. Поява козаків у родючих південних степах супроводжувалась їх інтенсивною господарською діяльністю, що сприяла розвитку насамперед землеробства, а також скотарства, утворенням козацьких слобід і хуторів. Козацька колонізація спричинила освоєння величезних південних просторів, що стало одним з важливих джерел могутності польської держави в майбутньому.

7. Кревська унія

У XIV ст. українські землі, роздроблені на окремі князівства й ослаблені зопотоординським ігом, підпали під владу кількох феодальних держав. Після смерті 1340 р. галицько-волинського князя Юрія II Польща й Угорщина напали на Галичину, яка внаслідок довгої та виснажливої боротьби остаточно перейшла 1387 р. до Польщі, Молдавське князівство захопило Буковину.

Проте найбільшу частину українських земель було приєднано до Литовського князівства, що утворилося у XIII ст. За князя Гедиміна в першій половині XIV ст. литовці приєднали Берестейщину, а згодом і Пжщину.

1340 р. волинським князем став Любарт Гедимінович Він оволодів Холиською і Белзькою землями. У 1350-х роках за князювання Ольгерда Питва приєднала до своїх володінь чернігово-сіверські землі, 1362 р. -Наддніпрянщину разом з Києвом, а 1363-го - Поділля. Населення цих територія майже не чинило опору литовським князям, які прихильно ставишся до українських звичаїв та системи управління. Місцева знать зберегла свої володіння та привілеї, руська мова була визнана державною, нею писали угоди, літературні твори. Не втратила значення й навіть поширила сай вплив православна церква. Населення українських земель сподівалося що Литовська держава захистить їх від монголо-татар. І справді, 1362 р. литовське військо за підтримки українського населення розгромило на Синіх Водах татарське військо. Ця перемога поклала початок звільненню учраїнських земель від монголо-татарського ярма 1399 р. у битві на р. Ворскла війська литовського князя зазнали поразки. Однак в Золотій Орді точилися міжусобиці, й вона не змогла скористатися з цього повною мірою.

Польща прагнула приєднати до своїх володінь ще й Велике князівство Литовське. У 80-х роках, коли посилився тиск на Литовську державу з боку Тевтонського ордену (з 1340-го по 1410 р. він здійснив понад 100 великих походів на слов'янські землі), для цього склалися сприятливі умови.

До того ж пролольська орієнтація литовського князя Ягайла посилилася у зв'язку зі зміцненням Московського князівства після Куликовської битви 1380 р.

1385 р. у замку Крево (нині на території Білорусі) було укладено угоду (Кревська унія) між Польщею і Великим князівством Литовським, яка передбачала об'єднання Литви і Польщі в одну державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла. На литовських землях запроваджувалося католицтво як державна релігія.

Однак значна частина литовської знаті виступила проти унії. Боротьбу за незалежність Литви від Польщі очолив князь Вітовт. За угодою 1392 р. з Яга-лом Вітовта було визнано довічним «великим князем Литви й Русі». Тати чином Литві вдалося зберегти свою автономію.

Водночас Кревська унія відіграла важливу роль у припиненні експансії Тевтонського ордену на Схід 15 липня 1410 р. під час «великої війни» поблизу с.Грюнвальд відбулася вирішальна битва між польсько-питовською ар-єю під командуванням Ягайла та Вітовта і військами Тевтонського ордену У складі польсько-литовської армії були українські, білоруські, моє-ювсьи. чеські полки, а також угорські й татарські загони.

Битва розпочалася атакою першої лінії литовських військ на лівий фланг хрестоносців, але вони відбили наступ і перейшли в контратаку. Тим часом польська армія, прорвавши оборону противника на правому фланзі, оточила значні сили тевтонських лицарів. Понад половину армії було знищено. Загинув і сам великий магістр тевтонців Юнгінен.

Перемога союзників у Грюнвальдській битві призвела до занепаду Тевтонського ордену. 1466 р. він визнав себе васалом Польщі. Посилення позицій останньої віддзеркалилося в Городельській унії, укладеній 1413 р. між Ягайлом і Вітовтом, за якою

• литовські бояри-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою,

• в Литві запроваджувався польський адміністративний поділ,

• зростав вплив католицької церкви,

• литовські князі мали коритися польському королю.

З цим не могла змиритися литовська православна знать. Рух опору очолив брат Ягайла Свидригайло. Війна, що спалахнула в 1430-1431 рр. за українські землі, закінчилася угодою, за якою Поділля було поділено на західне і східне. Західне відійшло до Польщі, а східне - до Литви. Але Польща не бажала поступатися багатими землями, й невдовзі боротьба спалахнула з новою силою.

Щоб заручитися підтримкою православної української знаті, Ягайло навіть погодився скасувати деякі статті Городельсько'ї унії, які надавали переваги католикам. У 1435 р. Свидригайло зазнав поразки і змушений був припинити боротьбу.

Польським королем і великим князем литовським у другій половині XV ст. став син Ягайла Казимир. Він ліквідував удільні князівства, що залишилися в українських землях. А 1471 р. перетворив Київське князівство на литовську провінцію.

Польська експансія спонукала українських князів Одоєвських, Воро-тинських, Бельських, Олельковичів перейти на бік Москви. Наприкінці XV -у першій чверті XVI ст. Московська держава приєднала до своїх володінь землі Чернігівщини, Сіверщини, Смоленщини.

8. Люблінська унія

Приступаючи до вивчення теми, необхідно звернути увагу на внутрішнє і зовнішнє становище Великого князівства Литовського і з’ясувати позиції основних станів суспільства. Лівонська війна вимагала величезних витрат на воєнні потреби, надзвичайного напруження всіх сил Литовської держави. Допомогу їй могла надати Польща, яка головною умовою поставила об’єднання в один державний організм обох країн. Побоюючись втратити своє панівне становище, литовські та українські магнати виступили проти остаточного злиття з Польщею. Натомість українська і білоруська шляхта, що прагнула розширення своїх станових привілеїв за польським зразком та обмеження влади магнатерії, підтримала ідею об’єднання. Після гострої політичної боротьби завершив свою роботу Люблінський сейм (серпень 1569 р.), який об’єднав Литву і Польщу в одну державу – Річ Посполиту з одним спільним сеймом, сенатом і королем. Литва зберігала деякi елементи автономiї лише в межах своєї етнічної територiї й частково Білорусiї. Пiд владою Польщі опинилися майже всi українські землi, які поділялися на воєводства: Руське (Галичина), Белзьке, Пiдляське, Волинське, Подiльське, Брацлавське, Київське, Берестейське, пiзнiше – Чернігівське. Шляхта українська, литовська і польська зрівнювалася в правах і отримувала право володіння маєтками у межах усієї держави. Це означало посилення польської експансії, що супроводжувалася зростанням соцiального гноблення.

Вже в першій половині ХVI ст. розвиток фільваркової системи, посилений вивіз хліба на ринок, зменшення селянської oранки і збільшення панщини зумовили серйозні зрушення в соціальному житті. Люблiнська унія посилила намагання української й литовської, а відтепер і польської шляхт та магнатерiї максимально використати свої привiлеї, щоб закрiпачити селянина. Величезні земельнi простори Брацлавщини, Київщини, Лівобережжя опинилися в руках українських, переважно волинських, а також польських магнатів, які створювали тут свої латифундії і намагались утвердити кріпосницькі порядки. Так, на лівому березi Дніпра князь Ієремія Вишневецький володів значною частиною Полтавщики, 56 містечками i селами, 39610 господарствами і 423 млинами. Різними шляхями величезні маєтності потрапили до рук Жолкевських, Потоцьких, Калиновських, Заславських, Корецьких, Ружинських та інших польських та українських магнатів. Слід зауважити, що утвердження Польщі на українських землях супроводжувалося намаганням польської шляхти і магнатерії денаціоналiзувати український народ, змусити його зректися своєї мови і культури.

9. Берестейська унія та її вплив на розвиток українського державотворення в майбутньому

Католицька церква в ці часи намагалася утвердити католицизм в українських землях, її мета - приєднання православної національної церкви до католицької з обов'язковим визнанням верховенства римського папи і католицьких догматів єдино істинними. Йшлося не про об'єднання на рівних засадах, як нині намагаються довести деякі історики, а про приєднання східної православної християнської церкви до католицької західної,

Ватикан вирішив створити нову, уніатську церкву, за допомогою якої можна було б православних навернути до католицизму, зберігаючи обряди православ'я, але визнаючи верховенство Ватикану і приймаючи догмати католицизму про непогрішимість і божественність папи римського.

Вже 1590 р. у Бельську відбулася нарада чотирьох єпископів: львівського - Г.Балабана, холмського - Діонісія, пінського - Леонтія та луцького -К.Терлецького, на якій було порушено питання про прийняття унії. У 1591 р. єпископи подали королю заяву про готовність укласти унію. Сигізмунд III 18 травня 1592 р. таємно відповів згодою В 1594 р. до них пристали митрополит М. Рогоза та володимирський, берестейський і перемишльський єпископи І.Потій, К.Терлецький і Г.Балабан.

У червні 1595 р. в Кракові відбулася нарада за участю Потія й Терле-цького, сенаторів-католиків та єзуїта Скарги. Було остаточно вироблено умови унії, що їх схвалив папський нунцій. Категорично проти був князь В.Острозький, але король проігнорував це.

23 грудня 1595 р. Терлецький і Потій у присутності папи Клемента VIII проголосили унію. Потім почалася підготовка уніатського собору. Все це викликало обурення серед значної частини православних, особливо серед козацтва. У жовтні 1596 р. у Бресті зібрався церковний собор для обговорення питання про унію. Від самого початку він поділився на два собори. В уніатському брали участь митрополит М.Рогоза, 5 єпископів, 3 архімандрити, 3 католицькі єпископи й чимало шляхти. 8 жовтня 1596 р. під тиском представників короля вони підписали угоду про унію, що й було затверджено Сигізмундом III.

На православному соборі, який відкинув унію, було два єпископи -Г.Балабан і З.Копистинський, белградський митрополит Лука, дев'ять архімандритів, у т. ч. й Києво-печерський Н.Тур, два представники східних патріархів і понад 200 представників православного духовенства.

Народ підтримав рішення православного собору, піднявши кілька повстань проти унії.

Після прийняття унії 1596 р. почалася відкрита експансія католицизму проти українського народу, його духовності, історії та культури. Прибічники унії з православного духовенства почали впроваджувати її силою. Так, єпископ Потій особисто очолив похід проти Іллінського православного монастиря на Волині, ченці якого виступили проти рішень Брестського церковного собору. Уніати силою захоплювали великі монастирі та парафіяльні церкви, деякі розоряли; ловили й мучили священиків, розганяли народ, який збирався на молитву за містом у наметах.

Все це привело до активізації виступів українського населення проти унії. В 1620 р. спалахнуло повстання православних міщан Луцька, яким місцеві власті заборонили будувати церкву і школу. 1 1625 р. селяни відмовилися виконувати повинності на користь ченців Дерманського монастиря, які прийняли унію. Закінчився поразкою виступ міщан Острога 1638 р. проти закриття православних храмів.

На початку 30-х років XVII Ст. польська влада змушена була видати «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконювали діяльність православної церкви. Проте наступ католицизму та уніатства в Україні тривав.

10. Постать Дмитра Вишневецького як державника України

Ім'я Дмитра Вишневецького, князя із литовської родини, нащадка Гедиміна, васала литовсько-польського короля, хоча й православного за своїм віросповіданням, володаря величезних маєтків на Кременеччині, - вперше згадується в документах 1550 року, коли Сигизмунд ІІ Август, король польський і великий князь литовський, віддав йому Канівське й Черкаське староства. Таким чином, він став основним захисником південних кордонів Великого князівства литовського від кримських татар.

1553 року з невідомої причини Вишневецький посварився зі своїм сюзереном і вирушив на оттоманські землі; на думку одних у Стамбул, до турецького султана; за твердженням інших - в Аккерман, до коменданта турецького гарнізону. Архівні документи нічого не повідомляють про його перебування у турків, яке тривало півроку й відоме лише тим, що гостя там добре зустріли. Дмитро Яворницький вважав, що Вишневецький як незалежний феодал мав цілковите право добиватися підтримки султана, який уже був сюзереном правителів-християн - молдавського, трансільванського і волоського господарів. На початку 1554 року Вишневецький повернувся до Литви, прихильно був зустрінутий королем і знову отримав для управління Канівське й Черкаське староства. Через два роки (1556 р.) Дмитро Вишневецький здійснив свою першу військову операцію проти татар. Він міг виступати лише від власного імені й під свою відповідальність, позаяк сюзерен король Сигизмунд II Август був союзником Оттоманської імперії. Вишневецький скористався сутичкою між Московською державою і Кримом, і його поява на арені збіглася з тим, що цар Іван IV вирядив два військові загони проти Кримського ханства; один під командуванням воєводи Чулкова опустився річкою Доном, а другий під начальством дяка Ржевського попрямував у долину Дніпра.

В березні 1556 року до дяка приєдналося 300 душ із козаків Вишневецького на чолі або з ним, чи з одним із його помічників отаманом Млинським (він же - Мина). Влітку союзники, припливши вниз за течією Дніпра, пограбували Іслам-Кермень і навіть напали на оттоманську фортецю Озю (Очаків). На зворотному шляху наздогнали їх татари й оточили на одному з дніпровських островів, одначе після шестиденної облоги Ржевському вдалося вирватися з оточення.

Не дивлячись на майже цілковиту невдачу цієї експедиції, вона мала надзвичайне значення - це стало насправді зламним моментом у зносинах між Московією. Кримським ханством та Оттоманською імперією. "Нечувана річ, - пише Сергій Соловйов, - московські люди прийшли на Дніпро й ходили вниз, шукали татар і турків у їхніх же володіннях".

За якийсь час, у серпні-вересні 1556 року, Вишневецький з невеличким особистим військом захопив острів Малу Хортицю за 15 км південніше від останнього дніпровського порога та за 60 км північніше від острова Томаківки, де згодом була заснована Запорозька Січ. Тут він спорудив фортецю. Це викликає досі великі незгоди серед істориків. Один із них, Дмитро Яворницький, гадає, що фортеця на Хортиці мала стати базою для військових операцій, спрямованих проти татар, й була справжнім прототипом Запорозької Січі; до складу ж армії Вишневецького, крім його особистої гвардії, належали городові козаки, з якими поєдналося й козацтво з Низу. Інші дослідники (зокрема, Володимир Голобуцький) стверджують, що військо Вишневецького складалося лише з найманих солдатів, які самовільно привласнили собі ім'я "козаків", а фортецю було збудовано для того, щоб підкорити своєму впливові вільне козацтво й заступити російській армії шлях на Крим. На жаль, історики не мають жодних архівних посвідчень, які б пролили світло на це питання.

У вересні 1556 року Дмитро Вишневецький послав отамана Михайла Єськовича в Москву до Івана Лютого передати йому про свій намір залишити короля Сигизмунда II Августа й перейти під заступництво царя. Тоді ж він і напав на татарський Іслам-Кермень, пошарпав це місто й захопив декілька гармат. Володимир Голобуцький, описуючи цей похід, зазначає, що "напад на Іслам-Кермень був по суті першим і водночас останнім виступом Вишневецького проти татар". Але це твердження суперечить усім турецьким джерелам. Дмитро Вишневецький наполегливо просить короля Сигизмунда II Августа надіслати йому гармати й солдатів, щоб він міг зміцнити фортецю на Хортиці. В травні 1557 року надійшла відмова, й козацький ватажок подумав остаточно розірвати пута васалітету, які його пов'язували з королем. Незабаром хан Девлет-Гірей здійснив наскок на Хортицю, яку він тримав в облозі впродовж 24 днів. Але взяти її ханові не вдалося. Вишневецький одразу ж оповістив про це царя.

Наприкінці літа цього ж року Девлет-Гірей знову підступив до Хортиці з татарською армією, а також із військом, надісланим йому молдавським воєводою, та загоном яничар. Після тривалого опору звідти він офіційно звернувся до царя з проханням про заступництво. Іван IV відповів на це згодою і викликав Вишневецького до Москви. Литовські володіння (Канів і Черкаси), звісно, відійшли до польського короля, а натомість Вишневецький отримав російське місто Бельов.

Настав новий період в історії зносин між Московською державою, Польщею, Оттоманською імперією та Кримським ханством. У січні 1558 року виникає Лівонська війна, яка викликала затяжний конфлікт між Польщею та її союзником Кримським ханством, з одного боку й Росією Івана Лютого, з другого.

Коли російська армія в січні переступила кордон Лівонії, син хана калга Магмед-Гірей із величезним військом, у супроводі ногайських мурз Великої орди, рушив на Московію, але довідавшись, що російське військо зосереджене на Оці, він, досягнувши річки Мечі, повернув назад. Тоді ж король Сигизмунд II Август підписав із Девлет-Гіреєм договір про дружбу, заплатив ханові данину й пообіцяв, що не дозволить своїм підлеглим (козакам) турбувати наскоками татарські землі.

На жаль, із січня 1558-го до червня 1559 року хронологія перебігу подій зовсім не з'ясована. В оттоманських архівах поки що не знайдено матеріалів із цього питання, а російські й польські свідчення неточні й суперечливі.

Можливо, проте, що доки російські війська воювали в Прибалтиці з рицарями Лівонського ордену, цар хотів доручити оборону південних кордонів Московської держави литовському кондотьєру. Весною 1559 року, якраз тоді, коли царські війська брали Нарву й Дерпт у Лівонії, Вишневенький напав на Крим. Очевидно, він проплив униз за течією Волги й через Астрахань прибув до черкеських володінь, де навербував собі допоміжних сил. Восени козаки спустошили землі Перекопу, потім піднялися Дніпром угору, знову захопили, щоправда, на короткий час, острів Хортицю.

У лютому 1559 року цар Іван IV надіслав до Криму два нові загони на чолі з Данилом Адашевим та Дмитром Вишневецьким. Тоді як Адашев плив Дніпром, Вишневецький захопив долину Дону й попрямував до Азова.

Турецькі архіви дають змогу точно задокументувати діяльність Дмитра Вишневецького, починаючи з весни 1559 року. З цього часу ми маємо чудовий матеріал для дослідження - «Реєстри важливих справ», які містять копії всіх указів, виданих Великою султанською радою та особисто султаном. Лише в одному, третьому, томі цієї колекції, який охоплює період між місяцями Рамаданом 966 та Рамазаном 968 Хіджри (червень 1559 - травень 1561) зберігається багато документів, що стосуються діяльності "Дмитрашки" - глузливе прізвисько у турків князя Вишневецького. Тут налічується ЗО таких свідчень, до яких слід ще додати й матеріали, включені до п'ятого тому, що торкаються часу між місяцями Мухаррем та Зілхіджа 972 Хіджри (серпень 1564 - липень 1565 років). Це підкреслює особливе значення, якого надавала Осяйна Порта - єдиному супротивникові імперії, що наважився зазіхати безпосередньо на оттоманські володіння тоді, коли непереможні армії великого володаря не мали собі рівних на полях битв.

1564 року Дмитро Вишневецький востаннє виступив проти Оттоманської імперії. З армією в 4 тисячі чоловік він зайшов до Молдавії, де якраз точилися міжусобні чвари, але його тут захопили в полон і відправили до Стамбула на страту. За "Хронікою Мартина Бєльського", козацького ватажка скинули з фортечного муру в Палаті на крюк; він провисів на ньому три дні, доки турки, обурені прокльонами, спрямованими проти мусульманської віри, застрелили його із луків. Багато істориків, зокрема Микола Костомаров та Дмитро Яворницький, погоджуються з версією Мартина Бєльського і вважають, що розповідь про загибель Вишневецького лягла в основу славетної народної української пісні про "Байду-козака"; інші ж, як, скажімо, Володимир Голобуцький на підставі донесення - не зовсім зрозумілого - французького посла в Стамбулі, стверджують, що Вишневецького задушили і що пісня про Байду не пов'язана з його трагічною смертю.

На жаль, турецькі архіви не сповіщають про його загибель. Останній оттоманський документ, у якому згадується ім'я "Дмитрашки", стосується уже періоду після його смерті. Це лист бея Кафи, де повідомляється, що "росіяни" (донські козаки?) й черкеси не перестають грабувати околиці Азова й, наслідуючи приклад "Дмитрашки", зібрали армію в 4 тисячі з гарматами, захопленими на турецьких кораблях, й спробували приступом узяти місто, але були примушені беєм Кафи тікати.

Що ж нового дають документи з оттоманських архівів для розв'язання таких спірних питань як походження Запорожжя та роль Дмитра Вишневенького в заснуванні Січі?

Насамперед дозволяють нам вписати авантюру Вишневецького - литовського кондотьєра XVI століття, в широкі межі міжнародних зносин тієї доби. Порівнюючи військові приготування Оттоманської імперії проти "Дмитрашки" з приготуваннями, які проводила Осяйна Порта тоді ж проти інших її європейських супротивників - Венеції або Священної Римської імперії, можна краще зрозуміти всю глибину небезпеки, яку становили походи литовського князя (чи виступав він од імені царя, чи від себе особисто), що загрожували не лише володінням Кримського ханства, як це стверджує Сергій Соловйов, а й власне оттоманським землям на північному узбережжі Чорного моря. Масова мобілізація у восьми турецьких бейликах, звернення до збройних сил Молдавії та армії кримського хана, вирядження ескадри - то були виняткові заходи та єдиний випадок в історії Порти того часу: усі ці дії спрямовувалися не проти держави, а супроти окремої особи, названої найбільшим ворогом Оттоманської імперії. Тому не можна погодитися з Володимиром Голобуцьким, який намагався принизити діяльність Дмитра Вишневецького.

В 70-80 роки XVI століття Осяйна Порта зазнала численних наскоків українських козаків. Деякі з них, а саме походи запорожців 1574 року та 1577-1576-х проти турецьких ставлеників у Молдавії, цілком імовірно, були куди небезпечніші та значніші за кількістю учасників, аніж виступи Вишневецького,- та все ж жоден із них, коли вірити документам оттоманських архівів, не викликав такої широкої мобілізації турецьких збройних сил. Разом із тим імена ватажків цих походів - Свірговський (1574 рік) чи Іван Підкова (1577-1578 роки) - практично залишилися поза увагою оттоманських властей, які боролися з ними.

Чому ж князь Вишневецький мав такий дивовижний привілей бути особисто знаним для ворогів? Можливо, це означає визнання його справжньої незалежності як стосовно свого сюзерена, короля Польщі, так і стосовно царя, якому він служив лише доти, поки Росія підтримувала його дії.

Українське козацтво - військова еліта українського народу уславила свого героїчного ватажка. Його ім'я оспівували лірники та кобзарі. Він герой українських народних пісень. Майже півтисячоліття його постать бентежить уяву волелюбних і відважних синів українського народу. Дмитро Вишневецький був ідеологом, засновником козацтва. Січі, стояв у самісіньких витоків української державності.

11. Постать Петра Сагайдачного в історії України

Яскравою сторінкою української історії є діяльність Петра Сагайдачного — гетьмана реєстрового козацтва (1606—1610, 1614—1616, 1620—1622) — видатного полководця, політичного та культурно-просвітницького діяча. Він народився в Галичині і походив зі шляхетського православного роду. Навчався в Острозькій академії.

Залишаючись підданим польського короля, гетьман провадив самостійну політику.

Польський уряд рішуче вимагав від козаків припинити напади на татарські та турецькі володіння, оскільки це дедалі більше загострювало відносини між Османською імперією та Річчю Посполитою (це загострення врешті-решт призведе до Хотинської війни). Проте козаки на чолі з П. Сагайдачним здійснили на початку XVII ст. блискучі морські походи. У1606 р. було здобуто Варну, у 1607 р. — Очаків і Перекоп, у 1614 р. — Синоп і Трапезунд. У 1615 р. козаки з'явилися під мурами Стамбула, а у 1616 р. здійснили похід на Кафу — центр торгівлі невільниками у Криму, — визволивши багато полонених.

Завдяки Сагайдачному козацьке військо перетворювалося на регулярне військове формування та стало відоме усій Європі. В умовах постійної загрози з боку турків, конфліктів з Московською державою Річ Посполита не наважувалась знищити козацтво — свого союзника в боротьбі проти Туреччини.

На початку XVII ст. значні події відбувалися у сусідній з Річчю Посполитою Московській державі.

Після Івана IV Грозного московський престол посів його син Федір Іванович (1584—1598). Із загадковою загибеллю малолітнього сина Івана, царевича Дмитрія (1591), та смертю бездітного Федора Івановича завершилося правління династії Рюриковичів.

Недовге царювання Бориса Годунова (1598—1605) завершилося глибокою соціально-економічною та політичною кризою, яка отримала назву «Смутні часи» (1605—1612). Анархією у Московській державі скористалися магнати, шляхта та католицька Церква Речі Посполитої, яка підтримала самозванців Лжедмитрія І та Лжедмитрія II у їхній боротьбі за московський трон, що закінчилася невдачею.

Влітку 1609 р. польський король Сигізмунд III Ваза на чолі великого війська почав тривалу облогу Смоленська, а через рік, у 1610 p., поляки увійшли в Москву. їх таємно впустив у місто боярський уряд («Семибоярщина»), який передав владу польському гарнізону. В умовах втрати державності, руїни, загострення соціальної боротьби народних мас та захищаючи власні майнові інтереси, боярський уряд уклав у 1610 р. з польськими інтервентами договір. Згідно з ним Владислав, син Сигізмунда III, оголошувався московським царем.

У результаті всенародної боротьби, яку очолили К. Мінін і Д. Пожарський, восени 1612 р. Москва була звільнена від поляків. Московська держава відновила свою незалежність.

У лютому 1613 р. Земський собор (центральна станово-представницька установа Російської держави, яка складалася з вищого духівництва, боярства, дворянства) обрав царем Михайла Федоровича Романова (1613—1645), родича першої жінки Івана Грозного. З його воцарінням у Московській державі почала правити династія Романових (до Лютневої революції 1917 p.).

Однак королевич Владислав, домагаючись своїх прав на московський престол згідно з договором 1610 р., у 1617 р. почав похід на Москву.

Одночасно у жовтні 1617 р. в урочищі Стара Вільшана поблизу Таращі (тепер місто Київської області) між гетьманом Сагайдачним і поляками була підписана так звана Вільшанська угода. Вона передбачала, встановлення реєстру в 1 тис. осіб, з якого виключалися і поверталися, під владу шляхти всі, хто став козаком за останні п'ять років. Козакам дозволялося обирати гетьмана, який потім мав бути затверджений королем. Як і раніше, польський уряд під тиском Туреччини суворо заборонив козакам здійснювати походи у Крим та Османську імперію.

У 1618 р. Сигізмунд III наказав реєстровим козакам Сагайдачного вирушити у похід на допомогу королевичу Владиславу. Гетьман, домігшись збільшення реєстру до 10 тис. осіб, вирушив під Москву. Козаки врятували польське військо від розгрому, але припинили наступ на Москву. Можливо, Сагайдачний хотів показати цим значення козацтва, та, ймовірніше, не бажав загострювати стосунки з Московською державою.

Наприкінці 1618 р. у с. Деуліно, поблизу Троїцько-Сергіївського монастиря (тепер м. Загорськ Московської області) між Річчю Посполитою та Московською державою було підписано перемир'я на 14,5 років (до 1632). Росія поступилася Польщі Смоленськими (разом зі Смоленськом) та Новгород-Сіверськими землями. Польська сторона, як і раніше, вважала Владислава претендентом на російський престол, тому не визнала Михайла Романова законним правителем.

Через рік, у 1619 p., козацькою старшиною на чолі з гетьманом Сагайдачним та коронним гетьманом С. Жолкевським була підпи-сана так звана Роставицька угода (поблизу с. Паволочі на Житомирщині). Польський уряд, який тепер не мав потреби у козаках, скорочував реєстр з 10 до 3 тис. осіб. Реєстровці повинні були виселитися з маєтків шляхти і духівництва. їм встановлювалася платня у розмірі 40 тис. злотих. Козацька старшина погоджувалася покарати учасників останніх морських походів проти турок і татар.

Роставицька угода викликала незадоволення нереєстрового козацтва, що привело до усунення з посади гетьмана П. Сагайдачного та обрання наприкінці 1619 р. гетьманом Я. Бородавки.

Взагалі у стосунках з Річчю Посполитою П. Сагайдачний дотримувався «угодницької політики» через компроміси до вольностей. Сагайдачний відстоював права та інтереси козацької старшини, що іі тих історичних умовах сприяло формуванню козацької еліти з її Майбутніми державотворчими намаганнями. Гетьман вважав, що збройна боротьба проти польського гноблення, враховуючи міць Речі Посполитої, приречена на поразку. Свідченням цього було жорстоке придушення козацько-селянських повстань 1591—1596 pp. під Проводом К. Косинського та С. Наливайка. Зважаючи на реальну силу козацтва, Сагайдачний усе робив для того, щоб перетворити його на високоорганізоване та дієздатне військо.

Така поміркована політика Сагайдачного викликала супротив нереєстрового козацтва на чолі з «народним» гетьманом Я. Бородавкою, який виражав інтереси рішуче налаштованих козаків, закликав до народного повстання та надання козацьких прав всьому населенню України.

Використовуючи суперечності між Річчю Посполитою та Московською державою, намагаючись досягти більшої самостійності Запорожжя, Сагайдачний посилав посольства до Москви, де велися переговори про спільні дії проти татар і турків. Гетьман також намагався заручитися підтримкою Москви у справі захисту українського православного населення Речі Посполитої. Усі дії Сагайдачного свідчили про відстоювання ним загальноукраїнських інтересів.

В умовах фактичної заборони православної Церкви в Речі Посполитій після Берестейської унії 1596 р. Сагайдачний, скориставшись перебуванням у 1620 р. у Києві Ієрусалимського патріарха Феофана, домігся відновлення православної ієрархії. Патріарх висвятив п'ятьох єпископів та Київського митрополита (ним став Й. Борецький). А вступ всього Війська Запорозького до Київського православного братства доводив, що козацтво взяло православну віру під свій захист та опіку. З цього моменту козацтво перетворилося на провідний фактор збереження православ'я, а отже, і українського народу як етнічної єдності. У 20-х pp. XVII ст. відбулося також переміщення центру політичного та культурного життя України у Київ — столицю Київської Русі, духовну твердиню українського народу.

12. Військово-територіальний устрій як спосіб поширення реєстрового козацтва на городову Україну

Перші згадки про українських козаків з'явилися наприкінці XV ст. В одній з хронік згадується похід польського війська у Східне Поділля (1489), під час якого пересуватися у степах можна було лише за допомогою тамтешніх козаків, які добре знали місцевість.Козацтво виникло у тяжкий для українського народу період, коли його державність була втрачена, а землі — захоплені іноземними державами. З XVI ст. чисельність козаків постійно зростала. Вони розселялися у збудованих ними хуторах та слободах, козацьких містах Чигирині, Каневі, Черкасах, Корсуні тощо. Таких козаків називали городовими. Основними заняттями козаків були мисливство, рибальство, бджільництво, скотарство; поступово розвивалося землеробство. Саме вільне козацтво освоїло величезні південні простори, саме воно стало тією соціальною верствою, яка виступила проти феодально-кріпосного гноблення, за свободу українського народу.

Польські і українські магнати, що мали прикордонні землеволодіння та замки, наймали козаків (вони отримали назву «надвірні») для охорони своїх маєтків та придушення виступів селян та міщан. Такі козаки звільнялися від виконання повинностей, одержували грошову платню та земельні наділи.

Але в цілому виникнення козацтва викликало у королівської влади й феодалів ненависть і страх. Було зрозуміло, яку загрозу для них має поява великої кількості вільних людей. Крім того, польсько-литовська влада прагнула захопити освоєні козаками землі з метою власного збагачення та обернення козаків на своїх підданих. Під тиском феодалів, не бажаючи служити у надвірних козаках, більшість утікачів йшли далі на південь, за дніпровські пороги. Козаки селилися понад Дніпром і Південним Бугом та їхніми притоками — Оріллю, Самарою тощо. Тут козаки засновували рибні та мисливські промисли, пасіки та зимівники (хутори).

Сусідство з Кримським ханством змушувало кожного козака мати зброю, володіти нею та бути завжди готовим до захисту. Козаки почали будівництво невеликих укріплень — січей. Тож в умовах, коли польсько-литовська влада була нездатна захистити південні кордони від татар, козацтво виступило як захисник українського народу від руйнівних нападів татар і турок, а згодом і як антифеодальна, національно-визвольна сила.

У середині XVI ст. (бл. 1552) староста Канівський та Черкаський Дмитро Вишневецький (Байда) створив за порогами Дніпра на о. Мала Хортиця козацький центр — першу Запорозьку Січ. Пізніше вона була перенесена на о. Томаківка (біля сучасного м. Марганця Дніпропетровської області), а потім її розташування неодноразово змінювалося. З часом термін «Запорозька Січ» розповсюдився на все об'єднане навколо Січі козацтво.

Від заснування до ліквідації російським царизмом у 1775 p., тобто понад 200 років, Запорозька Січ була центром боротьби українського народу проти соціального та національно-релігійного гніту, захисником від іноземних загарбників, славою та гордістю українців.

Як політична організація Запорозька Січ була військово-демократичною козацькою республікою. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була козацька рада. Вона розглядала найважливіші питання внутрішнього та зовнішнього життя: про мир і війну, зносини з іншими державами, про розподіл земель та угідь тощо. Рада обирала уряд Січі — козацьку старшину — гетьмана або кошового отамана (з середини XVII ст. ця посада називалася тільки «кошовий отаман»), суддю, писаря, осавула тощо. На раді могли бути присутні всі козаки, і у кожного було право голосу.

Січ, де розміщувалося козацьке управління, називали ще «кіш», або «Кіш Запорозький» (ставка командувача). Запорозьке військо складалося з куренів (їх було 38) на чолі з курінними отаманами, які обиралися козаками кожного куреня. Курені мали назви місцевостей, з яких походили козаки: Київський, Полтавський, Корсунський тощо.

У запорозьке (низове, січове) козацтво приймали всіх, незалежно від соціального походження та національності. Основною умовою була православна віра. Саме вона була характерною рисою духовного життя козацтва. Тому Запорозьку Січ називали «Християнською козацькою республікою».

На Січі не існувало писаних законів і права, але козаки створили власне право, яке ґрунтувалося на старих звичаях та традиціях. Ідеалом життя козаків були свобода, рівність і братерство.

Українське козацтво мало свої символи — відзнаки, або клейноди. Серед них — хоругва (прапор, головна святиня козацтва), булава (символ гетьманської влади та кошових отаманів), бунчук, печатка з гербом (на ній було зображено козака із самопалом), литаври тощо. Усі козацькі клейноди по закінченні терміну передавалися новообраній старшині, зберігалися у січовій Покровській церкві або у скарбниці.

З часом козаки виробили оригінальне бойове мистецтво. На суші вони використовували такий вид бойового порядку, як табір, самообкопування. А на морі на своїх швидких човнах — чайках досягали далеких татарських та турецьких берегів.

Таким чином, козаки, створивши Запорозьку Січ, заснували організацію, яка мала своєрідну форму державності: територію, владу, військо, клейноди, скарбницю тощо. Юридично Січ підлягала польсько-литовській владі, але козаки вважали себе вільною громадою.

Кримське ханство та Туреччина були занепокоєні появою фортеці на о. Хортиця. У 1557—1558 pp. хан Девлет-Гірей І зробив кілька спроб знищити Січ, але йому це не вдалося. Козаки на чолі з Д. Вишневецьким здобули турецьку фортецю Іслам-Кермен, здійснили похід у Крим, визволивши з неволі кілька тисяч українських невільників. Під час походу у Молдову у 1653 р. Д. Вишневецький потрапив у полон і був виданий турецькому султану. Після жорстоких катувань легендарного організатора Січі було страчено. Пам'ять про Д. Вишневецького збереглася у народних піснях і думах, де він виступає під іменем Байди.

Польські правлячі кола невдовзі зрозуміли велику роль козацтва у захисті від нападів кримських татар та турків. Через 20 років після заснування Запорозької Січі, у 1572 p., король Сигізмунд II Август прийняв рішення створити реєстрове козацтво. Цей крок пояснювався небажанням польської влади загострювати відносини з ханом і султаном, які постійно скаржилися на козаків за їхні напади на татарські та турецькі володіння. 300 заможних козаків було записано до особливого списку — реєстру на чолі з польським шляхтичем. За постійну службу реєстровцям надавалися привілеї (платня грошима, звільнення від податків та повинностей). Це рішення польського уряду свідчило також про офіційне визнання нового соціального стану в Україні.

Реєстр був сформований для охорони кордонів Речі Посполитої та боротьби з українським визвольним рухом. Фактично через створення найманого привілейованого війська одна частина козацтва протиставлялася іншій; основна маса козаків не могла потрапити до реєстру та оголошувалася поза законом. Також це приводило до поступового формування козацької еліти, яка отримувала гарну освіту, оволодівала іноземними мовами і на яку впливала європейська культура.

У 1578 р. король Стефан Баторій (1576—1586) збільшив реєстр до 600 козаків. Окрім платні, звільнення від податків та повинностей, за реєстровими козаками визнавалися незалежність від державної адміністрації і суду, право на землеволодіння. Старшина, полковники і командувач реєстровим військом (згодом гетьман) призначалися королем, а пізніше обиралися на козацькій раді і затверджувалися урядом. Реєстровцям було передано у володіння м. Трахтемирів (на Київщині), де були монастир, арсенал та шпиталь. Король також вручив реєстровим козакам клейноди.

Кількість реєстру не була постійною. Під час воєн, коли зростала потреба у збройній силі, польський уряд збільшував його. І навпаки, коли така потреба зменшувалася, реєстр скорочувався за рахунок виключення з нього козаків, яких називали «випишиками». Щоб не ставати кріпаками, випищики подавалися на Січ. Уряд також зменшував реєстр після придушення козацько-селянських повстань. Так, у 1590 р. налічувалася 1 тис. реєстровців, у 1619 р. — 3 тис, а за П. Сагайдачного під час Хотинської війни з Туреччиною та Кримським ханством (1620—1621) — навіть 40 тис. козаків.

13. Військово-територіальний устрій реєстрового козацтва як основа створення органів влади на місцях в період Хмельниччини

У процесі розгортання національно-визвольних змагань (1648—1657) у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки було чітко сформульовані фундаментальні основи національної державної ідеї.

Саме у цьому контексті слід сприймати й назву козацької держави — Військо Запорозьке.

Функціонування держави виявилося в запровадженні власного територіального поділу, створенні та діяльності органів публічної влади; введенні своєї податкової системи. За часів Хмельниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис. км2 і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн. осіб. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки та сотні, що давало змогу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. — вже 20.

Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала система органів публічної влади. Ця система фактично дублювала модель управління Запорозької Січі. Формально основним органом влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Проте вона не була постійно діючою, до того ж Б. Хмельницький з метою зміцнення гетьманської влади частіше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота влади в державі.

Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов´язкові для всіх нормативні акти — універсали. Система органів публічної влади мала три рівні — генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада в державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман та генеральна старшина. Повноваження цього органу публічної влади поширювалися на всю територію України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полкових урядовців, а сотенний — з сотника та його помічників (писар, осавул, хорунжий). У великих містах управління здійснювалося магістратами, в малих, але привілейованих — отаманами.

Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а з 1654 р. було запроваджено посаду гетьманського підскарбія, який контролював прибутки та видатки військової скарбниці. Поповнення державної скарбниці здійснювали із чотирьох основних джерел: із земельного фонду, з прикордонного торгового мита, з доходів від промислів, торгівлі та з податків.

Своєрідним Гарантом успішної розбудови Української держави стала національна армія. Вона сформувалася і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі. її ядро становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об´єдналося повстале («покозачене») селянство та міське населення. Під час боротьби талановитими воєначальниками виявили себе полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Морозенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін. Армія формувалася із добровольців і у вирішальні моменти національно-визвольних змагань її чисельність сягала 100—150 тис. осіб.

14. Перші кроки дипломатичної служби Богдана Хмельницького

Очолив цю війну Богдан (Зиновій) Михайлович Хмельницький, який народився приблизно 1595 р. (місцем народження вважається Суботів) у родині дрібного шляхтича. Здобув добру на той час освіту в школі лембер-зьких єзуїтів. Вільно володів латинською, польською, турецькою і татарською мовами, добре знав історію, географію, право.

У 1620 р. разом із батьком узяв участь у поході польського війська до Молдови проти турків. У битві під Цецорою батько загинув, а Богдан потрапив до турецького полону. Сам Хмельницький потім розповідав, що він «лютої неволі два роки зазнав», перебуваючи в Константинополі на одній із галер турецького флоту. Запорожці викупили його. Повернувшись у рідні краї, він вступив до реєстрового козацького війська й досяг посади писаря.

За свідченням сучасників, Хмельницький був активним учасником Переяславської битви 1630 р., в якій повсталі козаки і селяни на чолі з Т.Федоровичем розбили шляхетські війська Конєцпольського. Одну з провідних ролей відігравав Богдан і в повстаннях 1637-1638 рр. У Запорозькому Війську, яке проводило незалежну від Польщі зовнішню політику, він пройшов справжню школу міжнародних відносин.

Запорозька Січ, що знаходилася тоді на Микитиному Розі (поблизу міста Нікополя), обрала його гетьманом. Звідси під його проводом 22 квітня 1648 р. вирушили козаки, щоб об'єднатися з Повстанським рухом на Наддніпрянщині та розпочати велику визвольну війну українського народу.

Перший період війни (1648-1649) знаменувався перемогами під Жовтими Водами і Корсунем; битвою під Пилявцями; облогою Львова і Зборів-ським договором.

Битва під Жовтими Водами - це яскрава сторінка в історії військового мистецтва козаків. Військо Хмельницького налічувало 8-10 тис. козаків при 4 гарматах, до якого приєднався татарський загін, а пізніше 4-5 тис. реєстрових козаків. В ніч на 6 травня 1648 р. польське військо, яке після першої сутички з козаками зачинилося в укріпленому таборі, зробило спробу відійти на з'єднання з іншою частиною своїх військ, біля урочища Княжі Байраки натрапило на засідку і було вщент розгромлене. Майже З тис. поляків (серед них був і смертельно поранений С.Потоцький) потрапили в полон.

У битві під Корсунем (травень 1648 р.) Хмельницький, керуючи 15-тис. загоном, змусив 20-тис. армію Речі Посполитої залишити вигідні позиції та прийняти бій на невигідній для польської кавалерії пересіченій місцевості - Гороховій Діброві. Шеститисячний резерв М.Кривоноса, вдаривши Із засідки, завершив розгром поляків. Коронні гетьмани М.Потоцький і М.Калиновський потрапили в полон, а разом з ними весь обоз і прапори.

Такі ж принципи стратегії й тактики Хмельницький застосував і в битві під Пилявцями, що відбулася 21-23 вересня 1648 р. на берегах р.Ікви. Сили сторін були приблизно рівними - до 100 тис. козаків і 5 тис. татар проти 80-90 тис. поляків. Центральним пунктом битви була гребля через річку. В перший день вона двічі переходила з рук в руки, потім поляки оволоділи нею. Однак 13 вересня Хмельницький захопив її і розпочав наступ на польські позиції, що і привело до втечі частини поляків увечері і паніки серед тих, хто залишився. Перемога у цій битві відкрила шлях до визвольного походу в західноукраїнські землі.

Ці перемоги створили сприятливі умови для розгортання народної війни по всій Україні. Перемога в останній битві відкрила повстанцям шлях на Західну Україну.

15. Формування збройних сил Гетьманщини

Прийшовши до влади гетьман Павло Скоропадський взявся за розбудову української армії, незважаючи на всілякі перешкоди. Військовим міністром гетьман назначив генерала О.Рагозу, віце-міністрами генерала О.Лігнава і контр-адмірала М.Максимовича. Було організована Генеральний Штаб в такому складі, - начальником залишився О.Сливинський, який перебував на цій посаді ще за Центральної Ради, помічник начальника штабу – полковник Какурін, перше генерал-кватирмайстерство з підвідділами-оперативними, розвідковим, зв’язку, топографічним і закордонним – генерал Дроздовський, друге генерал-катирмайстерство з підвідділами мобілізаційним, організації війська та головної шкільної управи – генерал Прохорович. Залізничний відділ, інспектура артилерії, військово-технічна інспектура та інспектура повітряних сил підлягала безпосередньо начальнику штабу.

Рада міністрів 24 липня 1918 року ухвалила закон про загальний військовий обов’язок та затвердила план організації армії вироблений генеральним штабом. Протягом літа були ухвалені також закони про організацію військового судочинства, військово-санітарної служби та постачання. Час дійсної військової служби визначено на термін два роки в піхоті, в кінноті та артилерії три роки, на флоті чотири; служба в запасі мала тривати до 38 року життя, а в ополченні від 39 до 45 року життя. У мирному стані армія повинна була налічувати 175 генералів, 14930 старшин, 2975 військових урядовців, 291221 підстаршин і козаків та 63081 коней. Щорічні видатки на військо ухвалені в сумі 1,254 міліардів карбованців. Набір новобранців до армії призначено на 15 листопада 1918 року і 1 березня 1919 року. В загальному українська армія повинна була б складатись з восьми армійських корпусів, одної сердюцької дивізії, восьми корпусних кінних полків, окремої таврійської пішої бригади, чотирьох кінних дивізій, окремої кінної бригади, двох понтонних куренів, трьох окремих важкогарматних бригад, трьох повітряних інспектур, двох інспектур повітроплавних куль, ескадрилії бомбардувальників, повітряної школи, чотирьох залізничних куренів, дев’яти інспектур кінного ремонту, восьми ремонтних депо, булавного кінного полку, чотирьох запасних кінних полків, 108 повітових комендатур, а також до осені 1918 року мали бути організовані військова академія з трирічним навчанням, чотири кадетські школи, дві військові школи старшин для піхоти та по одній для кінноти, артилерії та технічної служби. Корпуси мали поповнюватись територіально і одержували назви за своїм розташуванням 1 – волинський, 2 – подільський, 3 – одеський, 4 – київський, 5 – чернігівський, 6 – полтавський, 7 – харківський, 8 – катеринославський. Корпус складався з двох піхотних дивізій, двох бригад польових гармат, одної бригади важких гармат, одного корпусного кінного полку, чотирьох радіотелеграфічних сотень, чотирьох мотоброньованих сотень, одного повітряного парку, одного технічного куреня, одного санітарного куреня і двох залізничних сотень.

Піхотна дивізія складалась з трьох піхотних полків; піхотний полк з трьох куренів; курінь з трьох стрілецьких сотень і сотні скорострілів. Кінна дивізія мала дві бригади, один кінно-гарматний полк, кінну сотню піонерів, сотню мотоциклістів, сотню кінних розвідників; бригада складалась з двох кінних полків, полк з п’яти кінних сотень і кінна сотня скорострілів.

В склад 1 кінної дивізії увійшли полки: 1 кінний чугуївський, 2 ізюмський, 3 чернігівський, 4 сумський; до складу 2 кінної дивізії: 5 кінбурнський, 6 ольвіопільський, 7 володимирський, 8 український; до складу 3 кінної дивізії: 9 тираспільський, 10 новгородсіверський, 11 одеський, 12 полтавський; 4 кінної дивізії: 13 стародубський, 14 охтирський, 15 білгородський, 16 вознесенський; окремої кінної бригади; 17 бужський і 18 київський. Гарматна бригада складалась з трьох полків, у кожному по три батареї. Разом у складі української армії повинно було б бути 54 піхотні полки, 28 кінних полків, 48 полків польових гармат, 33 полків важких гармат і 4 кінно-гарматні полки.

Протягом осені 1918 року були сформовані майже всі старшинські і підстаршинські кадри в корпусах і кінних дивізіях, більшість з яких навчались перед війною і здобули досвід під час війни в царської армії. Гетьман Павло Скоропадський намагався створити боєздатну, професійну армію, і тому пішов на залучення до служби в українській армії царських офіцерів. Такий крок створив досвідчену офіцерську ланку в армії, але їй очевидно бракувало патріотизму, а подекуди і проводили ворожу політику до всього українського. Це проявлялось, в основному, в тому, що був виданий наказ яким заборонялось приймати до армії офіцерів воєнного часу, а якраз більшість національно свідомих офіцерів було саме офіцерами воєнного часу.

Павло Скоропадський жалів, про те, що січові стрільці не підтримали його влади і їх було розформовано, і тому коли в серпні січові стрільці віришили організуватись в збройну частину, гетьман підписав наказ 23 серпня 1918 року про утворення Окремого загону Січових Стрільців. Незважаючи на перешкоди російських офіцерів до Білої Церкви, де організовувся загін, прибули курінь Р.Сушка, сотня М.Мареніна, артбатарея Р.Дашкевич. Були запрошені старшини з легіону УСС, який перебував тоді на надніпрянщині, але тільки троє відгукнулись – Б.Гнаткевич, В.Чорній та В .Стрільчук. На початок антигетьманського повстання окремий загін січових стрільців нараховував 46 старшин та 816 підстаршин і стрільців, які мали на озброєнні 400 багнетів, 30 шабель, 12 скорострілів та 4 польові гармати.

Окрім розформованої і потім знов відновленої формації січових стрільців, від військ Центральної Ради залишились служити гетьману козаки Запоріжського Корпусу, перейменованого в Окрему Запоріжську дивізію. Дивізія мала у своєму складі перший, другий і третій запоріжські піхотні полки, Гайдамацький полк, кінний полк ім.Гордієнка, гарматний полк, кінногарматний дивізіон, інжинерний полк, автопанцирний полк і повітреплавну ескадру. Дивізія за весь час гетьманської влади охороняла північно-східні кордони України. Також, окрім запоріжської дивізії, залишилось ще два військові відділи, - Запоріжський Кіш у Могилеві Подільському і Чорноморський Кіш у Бердичеві.

За гетьмана була створена в липні 1918 року сердюцька дивізія, з добровольців у віці 18-25 років, і призовників 1899 року. В дивізію набирали в основному вихідців з заможних селянських родин, і ця дивізія мала служити основною опорою гетьмана. Дивізія пройшла двомісячний вишкіл і була влаштована на зразок гвардійських частин, командиром дивізії був полковник Клименко. В жовтні 1918 року дивізія складалась з чотирьох піхотних полків, кінного лубенського полку, гарматного і автопанцирного дивізіону і технічної сотні, гарматна бригада знаходилась ще в стані формування, нараховувала дивізія близько 5000 сердюків.

В червні 1918 року закінчено формування в Володимирі з полонених в Австрії Першої Козацько-Стрілецької дивізії або як її називали – дивізії сірожупанників або сіра дивізія, а в серпні вона була передана гетьманському уряду. У склад дивізії входили чотири піхотні полки, гарматний полк і технічна сотня. Піхотний полк складався з трьох полків кожний по чотири стрілецькі сотні, сотні скорострілів, кінної і зв’язкової чети, учбової сотні та сотні піших розвідників. Командантом дивізії призначено підполковника Перлика. Дивізія розташовувалась коло Стародуба й Конотопу, на кордоні з Радянською Росією. Назагал, в листопаді 1918 року, українські військові формування нараховували 60 тисяч.

Морська піхота за гетьмана складалась з корпусу морської охорони побережжя Чорного Моря, в склад якого входили три полки морської піхоти неповного складу, а воєнно-морська авіація флоту нараховувала до 20 гідропланів.

16. Козацька старшина як українська політична еліта доби Гетьманщини

Головним напрямом досліджень козацької старшини є економічний з акцентом на володіння власністю як визначального чинника. Розглядаючи основні тенденції еволюції діяльності козацької старшини протягом середини XVII-XVIIIст., вчені встановили, що саме економічні потенції нового зверхнього шару поставили старшину в становище нових поміщиків. Процес цей визнається в українській історіографії як цілком закономірний. Та як не парадоксально, економічна сфера діяльності старшини все ще залишається до кінця не вивченою, не останнє місце у зв’язку з цим має аналіз Генерального слідства про маєтності і Румянцевської ревізіі, джерельний потенціал яких ще чекає на поглиблене використання.

Чекають своїх дослідників проблеми землеволодіння (серед нього і хутірське господарство ) та промислових об’єктів (мануфактура, млинарство, винокуріння) власності старшини, еволюція її взаємовідносин з іншими станами тогочасного українського суспільства, вплив старшини на розвиток краю, виявлення економічного стану різних категорій старшини, особливо сотенної і неурядової. Наведемо лише один приклад. У 1723 р. в Миргородському полку існувало 9 фільварків (священиків – 8 і сотника шишацького Лісницького), 8 хуторів (полковничий – 1, обозного Родзянки – 1; сотника шишацького Лісницького – 3; колишнього сотника хорольського Федора Глуховця – 1), 35 шинків (полковничі – 4 в Сорочинцях, 1 в Кременчуці, Хомутцях, с. Савинці, Шишаках, Власівці, Поповці; церковних – по 3 в Миргороді і Сорочинцях, 1 в с. Поповці, обозного Родзянки – 2 в Хоролі; сотника шишацького Лісницького – 2; миргородського сотника Мойсея Зарудного в с. Зуївці – 1; полкового хорунжого Черкаса – 1; сотника колишнього сорочинського Жученка – 1, сотника городиського Лавріна Юсенка – 1, монастиря пивського городиського – 1; Горпини Павлихи в Кременчуці – 1, значкового товариша Леонтія Йосиповича в Кибинцях – 1; Прокопа Грека в Хоролі – 1; Прокопа Черняховського в Хоролі – 1, Олексія Волошина в Миргороді – 1, Василя Короленка в Миргороді – 1, Сидора Різника в Миргороді – 1; Устинії Королихи в Миргороді – 1; Білоголового Степана в Миргороді – 1; Івана Попенка в Миргороді – 1).

Здійснені лише перші спроби характеристики гетьманських палаців, архітекторів в Гетьманщині, будівель полковників. Статки старшини, розміри і тип маєтку, скільки селян працювало, яка продукція і в яких об’ємах вироблялася, що вироблялося на продаж, як організовувалися ярмарки, збір на них податків поки що залишаються поза увагою дослідників.

В системі планування і регулювання економіки більша увага приділялася російському втручанню, а ніж внутрішнім регулятивним процесам. Еволюція рангових маєтностей і рангових селян досліджувалася лише в окремі історичні періоди та в окремих місцевостях, а комплексного щодо часу і території спеціального дослідження бракує.

Останнім часом уточнено структуру старшинських урядів (доповнено такими елементами як старший полковий канцелярист, полковий підканцелярист, сотенний канцелярист, виборними тимчасовими посадами полкових і сотенних комісарів). Вказано на особливу роль уряду городового отамана полкового міста, на падіння ролі генерального обозного і стрімкий ріст впливу генерального писаря. Привернута увага до таких категорій, як військові і полкові капелани (священики). Вдалося здійснити структурні узагальнення старшинської урядової та неурядової ієрархіі.

В історіографії подано тенденції еволюції значного військового товариства, вказано, що отриманню такого статусу передувало знаходження на старшинському уряді. Виявлено і складено перелік значних військових товаришів, стосовно яких такі уряди ще необхідно встановити. Відмічені республіканські коріння виникнення такого суспільного інституту, як значного товариства та заміну його бунчуковим товариством, як інституцією гетьманської влади. Вдалося відобразити місце подвійних товаришів (які упускаються у всіх відомих ієрархіях) серед комонних урядників.

17. Підготовка українсько-московського союзу

Незабаром для Б.Хмельницького стає очевидним формальний характер підтримки з боку Туреччини, і знову активізується проросійська спрямованість зовнішньої політики козацької держави. Тут бік гетьмана взяла більшість старшини. Для неї визначальними були такі чинники, як спільна релігія, близькість мов і культур, спільність історичної пам'яті і, що істотно, військово-політична слабкість Росії порівняно з Туреччиною, що давало шанс більш повної самостійності майбутньої Української держави.

На цей час і Москва, намагаючись розширити сферу свого впливу і використати Україну в якості буфера проти Туреччини, вирішила взяти Військо Запорізьке «під свою руку». 1 жовтня 1653 р. Земський собор схвалює це рішення, і цар виряджає в Україну посольство на чолі з боярином В.Бутурліним. Для підтвердження серйозності своїх намірів 31 грудня 1653 р. Росія оголошує війну проти Польщі.

8 січня 1654 р. на Переяславській раді було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави при збереженні основних прав і во-льностей Війська Запорізького. Остаточний юридичний статус України у складі Росії був визначений у «Березневих статтях» 1654 р. В Україні зберігалися республіканська форма правління і військово-адміністративна система на чолі з гетьманом. Незмінним залишався і територіальний поділ. Україні надавалася незалежність у проведенні внутрішньої політики. Вона могла встановлювати дипломатичні стосунки з іншими державами, крім Польщі й Туреччини. Окремі статті дещо обмежували суверенітет України. Окрім заборони на дипломатичні стосунки з Варшавою і Стамбулом, ішлося про російський контроль над збиранням податків в Україні.

Але головним було те, що угода передусім фіксувала юридичну форму незалежності України від Речі Посполитої і давала можливість у спілці з Москвою перемогти її та об'єднати українські землі в межах національної держави. Москва ж у свою чергу прагнула з часом перетворити часткову залежність України на цілковиту, відмінивши автономні права й вольності.

18. Статті Богдана Хмельницького 1654 року

Після ради всiх станів у Переяславi 8 січня 1654 р., а також двотижневих переговорiв козацьких представників у Москві з російським урядом були прийняті т.зв. «Статтi Богдана Хмельницького» (21 березня 1654 р.), а також царськi грамоти Війську Запорізькому, українській шляхті та духовенству. Ці документи мали регулювати взаємовідносини України з Російською державою. За козацтвом зберігалося право виборів гетьмана з подальшим затвердженням царем. Чисельність козацького реєстру встановлювалась у 60 тис. чол. Гетьман мав право зносин з іноземними урядами (польським королем і турецьким султаном за згодою царя). Податки мали збиратися місцевими урядовцями і передаватися царським властям. З цих коштів мали виплачуватися суми на старшинські посади, артилерію тощо. Мiста значно мірою зберігали самоврядування. У Києві мав бути російський воєвода, якому належали в основному представницькі функції. Весною цар мав розпочати воєнні дії проти Польщі.

Таким чином, Україна як державний організм зберігала право вільних виборів голови держави (гетьмана), свою адміністрацію, армію, фінанси, дипломатiю, права і привiлеї окремих станів. Величезна частина українського селянства, а також міщанства продовжувала вважати себе козаками, тобто вiльними від феодальної залежності, що ускладнювало для козацької старшини й української шляхти реалізацію своїх станових привiлеїв. Досить сказати, що за життя Б.Хмельницького реєстр так і не був складенний. Коли стольник Кікін, що прибув на Україну після смерті Хмельницького, намагався з’ясувати чисельність козацтва, то він одержав від старшини відповідь: «А нас де козаков в войску запорожском и ныне есть с триста тисяч». Царський уряд був змушений рахуватися з реальним існуванням української державності та тими соціальними зрушеннями, що сталися в Україні в зв’язку з масовим покозаченням селянства.

19. Березневі статті 1654 року

У березні 1654 р. українське посольство на чолі з генеральним суддею С. Зарудним і переяславським полковником П. Тетерею повезло пропозиції української сторони до Москви. Посольство урочисто прийняв цар Олексій Михайлович, після чого почалися двотижневі переговори, результатом яких було затвердження так званих

Березневих статей (або Переяславсько-Московського договору, або «Статей Богдана Хмельницького»). Ці «Статті» встановлювали:

• підтвердження прав, привілеїв та вільностей Війська Запорозького, української шляхти та міщан;

• укладення реєстру у 60 тис. осіб;

• збереження місцевої адміністрації та збирання нею податків, які повинні були надходити до царської казни під контролем московських урядовців;

• обрання Військом Запорозьким гетьмана;

• право гетьмана зноситися з іноземними державами за умови повідомлення царя та заборону зносин з Річчю Посполитою та Туреччиною без царського дозволу;

• боротьбу Московської держави проти Речі Посполитої та татар;

• збереження прав київського митрополита.

Незважаючи на деякі обмеження суверенітету, «Березневі статті» надавали Україні широку автономію під протекторатом Росії. «Статті» привели до юридичного розриву Гетьманщини з Річчю Посполитою. Україна здобувала сильного союзника в боротьбі з Польщею.

Однак кожна зі сторін вбачала у Переяславсько-Московському договорі засіб для реалізації власних планів. Чигирин прагнув використати Московію для остаточного виходу українських земель зі складу Речі Посполитої та збереження і розширення автономії, Москва — «третій Рим» — прагнула часткову залежність України з часом перетворити на цілковиту, зробити з неї провінцію Московської держави. Так, вже у 1654 р. московський уряд поставив у Києві військовий гарнізон з воєводою, який став безпосереднім представником царської влади в Україні.

Історики по-різному оцінюють «Березневі статті». Одні вважають їх персональною унією (це були незалежні держави, які мали власні уряди та визнавали владу одного монарха), інші оцінюють їх як васальну залежність України від Росії (сильна сторона захищає слабкішу), треті — як автономію України у складі Московської держави, четверті — як військовий союз між Росією і Україною, яка уклала його тимчасово з метою боротьби проти Речі Посполитої.

Відомий історик О. Субтельний вважає, що «Статті» стали «.. поворотним пунктом в історії України, Росії та всієї Європи. Раніше ізольована і відстала Московія зробила гігантський крок уперед на шляху перетворення на велику державу. А доля України стала в усьому — доброму й лихому — невід'ємно пов'язаною з долею Росії».

Встановлення протекторату Росії над Україною не відповідало інтересам Речі Посполитої, Туреччини та Кримського ханства.

Навесні 1654 р. Московська держава, згідно зі «Статтями», розпочала війну проти Речі Посполитої. Війна була ще й слушною нагодою для продовження «збирання руських земель». Російська армія (100 тис. осіб) нарешті повернула Смоленщину, яку втратила на початку XVII ст. Ареною бойових дій стали Білорусія та Литва. На допомогу союзникам Б. Хмельницький вислав 20-тисячний корпус на чолі з І. Золотаренком. До осені 1654 р. українсько-московське військо звільнило від поляків та литовців Білорусію. Спроби Б. Хмельницького включити до складу Війська Запорозького прикордонні землі, заселені білорусами і українцями, викликали невдоволення царя, який мав намір приєднати білоруські землі до своїх володінь. Це викликало тертя у московсько-українських стосунках.

20. Віленське перемир"я 1656 року

Вільненське перемир'я 1656 р. Події 1656-1657 рр.

Побоюючись шведської загрози, навесні 1655 р. Москва і Варшава пішли на зближення. Наступного року було укладено московсько-польське Вільненське перемир'я. Українських делегатів на переговори у Вільно не допустили, хоча там і ставилося питання про повернення України під владу короля. Укладене перемир'я Москви з Варшавою ставило хрест на російсько-українському військовому союзі й розв'язувало гетьманові руки. Тепер зовнішньополітичний курс Б.Хмельницького був спрямований на пом'якшення політичного тиску Росії; повернення західноукраїнських земель, що не увійшли до складу Війська Запорозького; убезпечення України від татарської загрози; міжнародне визнання своїх династичних намірів - приєднання до титулу гетьмана титулу суверенного князя і забезпечення спадковості верховної влади у новій Українській державі.

21. Підготовка українсько-шведсько-угорського союзу в 1656-1657 роках

третя антипольська коаліція (1656—1657) — союз між Україною, Швецією, Семигородом та іншими державами (Бранденбург, Молдавія, Валахія), — за планом Хмельницького, мала створити незалежну Руську державу (Велике князівство Руське) в межах цілої етнографічної території України та Білорусі під владою гетьмана й Війська Запорізького. Також у планах союзників була цілковита ліквідація польської держави. 27 липня 1957 р. смерть Б.Х.

15 жовтня 1657 року ці делегати Війська Запорозького підписали з послом Лілієкроною такий протокол: "Даємо знати всім, кому треба, що світліший Король Карло-Густав і ясновельможний гетман Іван Виговський постановили продовжити стару приязнь світлішої Королеви Христини і ясновельможного гетьмана Богдана Хмельницького і в спільних інтересах заключили між собою союз і воєнну спілку і доручили нам, Густавові Лілієкроні, Юрієві Немировичеві, Іванові Ковалевському й Іванові Федоровичу, як своїм уповноваженим, це діло полагодити. Ми ж, обмінявшися уповноваженнями і договорившися про цю спілку, ухвалили такий договір для ратифікації й. в-вом і ясновельможним гетьманом:,,Має бути вічна приязнь і постійний союз між Королем шведським і його наступниками з одної сторони і ясновельможним гетьманом і Військом Запорозьким з другої. Обов'язуються вони цим договором до обопільної любові, приязні, помочі і воєнної спілки против спільних ворогів і тих, що помагають ворогам другої сторони з виключкою світлішого князя московського, з котрим Військо Запорозьке зв'язане тісним (формальним) союзом і буде йому заховувати вірність непорушно. Коли один з союзників довідається про які-небудь неприязні заходи против другої сторони, він повинен її завчасу остерігати і по силі всяку шкоду від неї відвернути, і свої сили або сполучити, або окремо боротися проти її ворогів і їх атакувати. Одна сторона другій сприятиме і ніколи не візьме участи в замислах, ворожих другій стороні, тим менше - не поможе ні радою, ні засобами її неприятелів. Одна сторона без другої не може входити в згоду з неприятелями, але кожного разу, як їй прийде миритися, це мусить вестися і заключатися за спільним порозумінням.

Подробиці ж цього договору відкладаються з обох сторін тому, що королівський посол не знає гадки короля щодо пропозицій, поданих з боку ясновельможного гетьмана, - до того моменту, можливо, недалекого, коли король зможе дати своє рішення послам Запорозького Війська. Дано в Корсуні, 6 октября старого стилю" .

Окремо тоді ж були підписані "Договірні пункти, запропоновані від ясновельможного гетьмана через комісарів Війська Запорозького яснов. послові шведського короля":

"1. Воєнна спілка має бути офензивна - крім в. кн. Московського, против котрого Запорозьке Військо відмовляється підняти зброю.

2. Світліший король шведський признає і проголошує Військо Запорозьке з підвладними йому провінціями за нарід свобідний і нікому не підлеглий, і цю свободу й інтереси боронитиме против усіх неприятелів.

3. Границі і території володінь Запорозького Війська признає і проголошує, що вони простягаються не тільки до Висли, але й до границь Прусії, пообіцяє спільними силами добувати й до рук Запорозького Війська віддавати як от у Литві воєводство Берестейське і Новгородське.

4. Коли Бог поможе обом союзникам так, що вони зможуть погодити короля польського (в землях) за Вислою, то він має бути вибраний спільно і під такою умовою, щоб присяг всяко пильнувати приязні, свободи і згаданих границь Війська Запорозького.

5. Якби прийшлось королеві шведському миритись з поляками, то не інакше він мав би війти в згоду, ніж би поляки проголосили Військо Запорозьке з його землями за нарід свобідний, виріклися всіх претензій і згадані границі потвердили б не тільки спеціяльним записом, але і присягою, за котру заручив світліший король шведський.6. Обидві сторони подбають про те, щоб обопільні зносини і торгові операції не перервалися між Прусією і Військом Запорозьким.

7. Скільки потрібно буде Війську Запорозькому зібрати і найняти на свою потребу офіцерів і вояків, також майстрів і ремісників в королівстві і в землях короля, він то йому дозволить.

8. Вільно буде набувати, купувати і вивозити для потреб Війська Запорозького з королівства і земель короля шведського зброю і амуніцію, і взагалі обидві сторони можуть вести всяку торгівлю сухопутну і морську, платячи цла і мита".

22. Постать Юрія Немирича в історії України

Народився він 1612 p., найімовірніше — у м-ку Черняхові на Житомирщині, в старовинній родині бояр Немиричів, котрі згадуються, в київських актах з початку XVI ст. Юрій був старшим із шістьох дітей (трьох синів і трьох дочок) київського підкоморія, тобто межового виборного судді Стефана Немирича і Марти Войнаровської. Протестантка Марта мала великий вплив на чоловіка, тож Стефан першим з роду Немиричів перейшов з православного у протестантське віросповідання, прищепивши свої погляди й дітям.

Серед кількох напрямів протестантизму, що набули розповсюдження у Центрально-Східній Європі, найбільш поширеним серед волинців і киян був антитрінітаризм, головну суть якого складало заперечення догмата про Трійцю. Антитрінітарії Польщі, Литви, України й Білорусі за свій програмний документ визнавали так званий Раковський катехізис Фауста Социна, італійця за походженням, діяча Реформації в Польщі (тому інколи їх називають социніанами). Раковський катехізис, відкидаючи догмат про божественну сутність Христа (Трійцю), водночас обстоював віротерпимість, свободу думки й волі людини та виправданість раціоналістичного пізнання божественних істин. Социніани надавали великого значення поширенню освіти, тож в поселеннях, де існували їхні громади, як правило, відкривалися школи, що сприяло піднесенню просвітницького руху. Так, на Волині у першій половині XVII ст. існувало понад 20 социніанських шкіл, причому між 1638-м і 1644 pp. у Киселині діяла навіть школа вищого типу з викладанням теології; не менше 7 таких шкіл було і в Центральній Україні, зокрема і в Черняхові — родовому гнізді Немиричів.

Початкову освіту Юрій Немирич за бажанням батька отримав у Раковській социніанській академії у Польщі, а у 1630—1633 pp., як на той час було заведено серед юнаків його суспільного статусу, здійснив освітню мандрівку за кордон. Він слухав лекції в університетах Лейдена, Амстердама, Оксфорда й Кембріджа. Завершуючи освіту в Сорбонні, талановитий юнак, якому пророкували велику наукову кар'єру, видав у Парижі власний твір, написаний латиною, під назвою «Розвідка про Московитську війну», який присвятив порівняльному аналізу політичного устрою Російської і польсько-литовської держав. Перу Немирича належить також ряд праць теологічно-протестантського змісту, зокрема, виданий теж у Парижі латиномовний трактат «Опис і виклад духовного арсеналу християн», низка молитов і гімнів, складених для потреб социніанських громад.

Повернувшись додому, молодий освічений магнат почав вести звичний для свого кола спосіб життя, де престижними вважалися два заняття — війна і політика. Тож Немирич бере участь у кількох військових експедиціях, зокрема, у Бранденбурзькій війні, і водночас як сеймовий посол представляє інтереси київської шляхти на генеральних сеймах Речі Посполитої. Тут він здобув імідж рішучого оборонця протестантів або дисидентів, як їх тоді називали, і невдовзі став їхнім визнаним лідером.

У 1639—1640 pp., після смерті киянина Фїлона Вороняча, який замінив Юрійового батька на посту підкоморія, молодий Немирич активно виборює право обійняти цю посаду, найпочеснішу у системі виборної земської ієрархії шляхти. Підкоморіями, як правило, бували представники найзнатніших і найзаможніших родин. Підстав претендувати на підкоморництво у Юрія було цілком достатньо. Адже окрім авторитету, яким користувалися серед київської шляхти його предки (дід, Єсиф Іванович, був першим київським земським суддею, батько — підкоморієм і овруцьким старостою), молодий магнат володів одним із найбільших маєтків в Україні. На його землях, розташованих у Київському Поліссі, налічувалося понад 4300 селянських та міщанських димів-дворів у 15 містечках та 98 селах. Відтак молодий дисидент почувався впевнено, долаючи уперту протидію прокатолицької частини київської шляхти, очолюваної воєводою Янушем Тишкевичем. Так, на закид, що він як протестант, котрий не вірить у Святу Трійцю, не може стати підкоморієм, оскільки, вступаючи на посаду, доведеться Трійцею присягати, якийсь зухвалий пан глузливо кинув: «Я б присягнув не тільки в трійку, але й в четвірку, аби лише добитися свого». Лишається додати, що конфлікт скінчився перемогою: у 1641 р. король затвердив новообраного підкоморія.

На початку Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького Немирич, зрозуміло, зайняв чітку антикозацьку позицію, а в 1649 р. був обраний на шляхетських сеймиках Волині й Київщини генеральним провідником місцевого шляхетського ополчення, організованого для придушення повстання. Однак, переживши шок несподіваних поразок, загнаний долею, як і решта української шляхти, «із-за Дніпра аж до Вісли» (як він сам писав у одному з листів), взявши участь у розгромній для шляхти Зборівській кампанії 1649 p., Юрій Немирич 1650 р. повернувся в Україну з тверезішим поглядом на ситуацію, що склалася. Від цього часу він став прихильником політики компромісу, котру обстоював і особливо втілював Адам Кисіль. Зокрема, у 1652-му та 1654 pp. Немирич бере участь у переговорах з Військом Запорозьким, а з осені 1655 р. виступає в ролі посередника між Богданом Хмельницьким ї шведським королем. 1655 p., коли розгорнувся шведський наступ на Польщу, Немирич перейшов на бік шведів, сподіваючись досягти свободи різновірства за допомогою короля-протестанта. Тоді ж, зокрема, як генерал-майор шведської кавалерії він брав участь у боях з польськими військами (позиція Немирича в польсько-шведській війні і наступний перехід на бік козацтва дали підстави польським історіографам називати його «перевертнем» і «багаторазовим зрадником»). Як посол шведського короля та його союзника, семиградського князя, Юрій Немирич особисто сприяв укладенню козацько-шведської угоди 1657 р.

На початку червня того ж року, за два-три тижні до смерті Богдана Хмельницького, один із наймогутніших магнатів України робить карколомний, цілком несподіваний для сучасників крок. Як свідчать джерела, Немирич переїхав до Чигирина, «вдався під протекцію козаків і там охрестився на руську віру», а точніше, повернувся до віри своїх прадідів — православ'я. Одночасно йому було надано титул козацького полковника.

Політична програма, з якою Немирич прийшов до козацького війська, не була чужою ні для Івана Виговського, з котрим вони здавна зналися особисто, ні для тієї частини старшини, яка відчувала особливу нехіть до Москви. Втім царському урядові новоспечений полковник відразу видався особливо небезпечним. Після його появи у гетьманській ставці з Москви в Україну раз за разом ідуть листи з вимогою негайно відіслати геть «німчина», «лютера» і «єврея». По смерті Богдана Хмельницького Немирич став правою рукою Виговського у планах примирення України з Польщею, Здійснити це було можливо, на його думку, шляхом утворення нового федеративного союзу держав, що досі входили до складу Речі Посполитої. Цю федерацію, устрій якої моделювався за нідерландським або швейцарським зразком, мав очолювати виборний король, а її державними суб'єктами мали стати Польща, Велике князівство Литовське (Білорусь та Литва) і Велике князівство Руське (Україна). Останнє, очолюване гетьманом, мало власний апарат влади й управління, військо, грошову одиницю тощо, узгоджуючи з іншими державами лише свою зовнішню політику, напрями якої визначалися б на загальних сеймах. Ці ідеї почасти викладені в пакті, що утверджував Гадяцьку угоду 1658 р. 23 квітня 1659 р. Юрій Немирич як новопризначений канцлер Великого князівства Руського виступив на сеймі Речі Посполитої зі знаменитою промовою, що тоді ж була видана друком, у якій обґрунтовував можливі позитивні наслідки Гадяцького пакту для польського та українського народів.

Життя, проте, швидко показало, що ідея Гадяцької унії, теоретично перспективна, спиралася на пісок, оскільки надто глибокими були міжнаціональні та міжконфесійні розбіжності між Україною та Польщею і надто запізнілою була спроба погодити їх у мирний спосіб. Уже влітку 1659 р вибухнуло спрямоване проти політики Івана Виговського козацьке повстання, очолюване Цецюрою та Золотаренком, котрі звернулися по збройну допомогу до Москви. Наприкінці липня — на початку серпня в одній із сутичок, що точилися між повстанцями й силами Виговського, загинув Юрій Немирич. Точніше місце його смерті окреслюють на полі між Кобижчею і Свидовцем ( тепер Бобровицького р-ну на Чернігівщині). За іншою версією, це сталося під с Веприком поблизу Гадяча. Серед польської шляхти кружляли Поголоски, що йому було завдано понад 70 ран і що нападники,' знявши з убитого одяг, загорнули тіло в мішковину і вкинули до болота. Ці чутки, доповнені міфологічними деталями, швидше скидаються на легенду про смерть перевертня: неймовірна кількість ран, голе тіло в мішковині, болото як символ «злої» смерті людини, що зналася з нечистою силою. Характерно, що загибель Немирича викликала задоволення і в Польщі, і в Москві. Так, у одному з листів-новин, які поширювалися серед польської шляхти, читаємо: «Не допомогло йому те, що став русином». А в Москві з втіхою констатувалося, що нарешті убито «найбільшого злодія і єретика».

Постать Юрія Немирича і досі є певною загадкою для нащадків. Що керувало вчинками цієї фантастично багатої і найосвіченішої людини тодішньої України — біль за її долю чи політичні амбіції і жадоба влади? Як розуміти його перехід у православ'я — як щире повернення до віри предків чи політично зважений крок людини, індиферентної до питань віри взагалі? Чим диктувалася ідея створення Великого князівства Руського; бажанням перевірити політичні теорії на практиці? Наміром унезалежнити Україну? Останньою спробою залишити її у колі звичної польської культури та в орбіті польських впливів?

Однозначних відповідей на ці питання, мабуть, і не може бути. З певністю можна констатувати лише одне: постать Юрія Немирича за масштабністю задумів і вчинків належить до зірок першої величини на небосхилі української історії XVII ст. Він же, думається, замикає литовсько-польську добу цієї історії як останній з-поміж тих, хто роздвоювався між батьківщиною-Руссю і батьківщиною-Річчю Посполитою, хто відчував себе сином України і водночас громадянином польсько-литовсько-білорусько-української державної спільності, яка не витримала перевірки часом.

23. Гадяцький трактат 1658 року

Га́дяцький до́говір— угода, укладена 16 вересня 1658 року під містом Гадяч за ініціативою гетьмана Івана Виговського між Річчю Посполитою і Гетьманщиною, що передбачала входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського» як третього рівноправного члена двосторонньої унії Польщі і Литви.

Після військових успіхів Швеції склалася реальна загроза розпаду та розділу Речі Посполитої. Наслідком могло стати зміцнення Швеції. Щоб цього не допусти Московське Царство згорнуло військові дії проти Польщі і підписало перемир'я, а потім влітку 1656 почало війну зі Швецією.

Цей акт був розцінений Богданом Хмельницьким та оточенням як сепаратний та зрада інтересів України. В грудні 1656 він приєднався до ліги протестантських держав, які ухвалили план щодо розподілу Речі Посполітої. Спочатку військові дії складалися на користь Гетьманату— на деякий час була захоплена навіть Варшава. Але улітку ліга зазнавши значних поразок від поляків та татар по суті розпалася. Після цього настала криза у питаннях зовнішньої політики Гетьманату. Вторгнення козацьких полків на польські землі провокує чергову загрозу спустошення українських земель кримськими татарами. Союзні акції зі Швецією призводять і до кризи у відносинах із царем.

Після смерті Богдана Хмельницького влітку 1657 року у царя Олексія Михайловича та його оточення визрів план ревізії переяславських домовленостей 1654р. Ним передбачалося обмеження зовнішніх відносин гетьмана, збільшення кількості військових російських залог в українських містах.

Новий гетьман Іван Виговський ці умови відкинув і у жовтні 1657 року підписує договір зі Швецією, яка у той час воювала як із Польщею, так і із Росією. Незадоволені цією угодою наприкінці року підіймають повстання за мовчазною згодою російських воєвод які перебували в Україні. Воно охопило Запоріжжя та південні полки Лівобережжя. Після того як цар відмовив Виговському щодо допомоги проти повстанців гетьман почав шукати інші варіанти. Кримське Ханство з 1654 року перебувало у союзі з Річчю Посполитою. Тому було вирішено повернутися до перемовин з Польшею. На попередніх переговорах українську сторону представляли Ю.Немирич і П. Тетеря, а польську К. Беньовський та К. Євлашевський. Від кожного полку в Україні були присутні спеціально визначені представники, які узгоджували пункти договору, кожний з яких підписували.

В основу примирення України та Польщі було покладено реалізований на Люблінському сеймі 1569р. принцип— федеративного устрою Речі Посполитої.

За умовами Україна, як незалежна держава, під назвою Велике Князівство Руське входила на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федерації. Територію Великого Князівства Руського складали київське, брацлавське і чернігівське воєводства. Вища законодавча влада належала національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства. Виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем. Вибір кандидатів на гетьмана мали здійснювати спільно всі стани українського суспільства --- козацтво, шляхта і духовенство. Гетьман очолював збройні сили України. У Великому князівстві Руському встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал. Все діловодство мало вестися українською мовою. У Києві або в ін. місті передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети.

Українська армія мала складатися з 30 тис. козаків і 10 тис. найманого гетьманом війська^[Джерело?^]. Польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні польські війська, які знаходились на її території, переходили під командування гетьмана. Гарантувалися права та привілеї козацтва. На подання гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали прийматися до шляхетського стану.

Православні віруючі зрівнювались у правах з католиками. Греко-католицька (уніатська) церква зберігалася, але не могла поширюватись на нові території. У спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право застати православному митрополитові київському і п'ятьом православним єпископам.

Угода передбачала закріплення за Києво-Могилянським колегіумом академічного статусу і зрівняння його у правах з Краківським університетом. На території князівства передбачалося заснування ще однієї православної академії та середніх навчальних закладів— колегіумів, а також фундування в необхідній кількості початкових шкіл та друкарень

Угода не було прийнята українським суспільством за багатьма причинами. Найважливіші з них це— залишення у складі Польщі Волинського, Белзького і Подільського воєводств, повернення прав на маєтності шляхті яка була змушена покинути свої володіння у попередні роки а також висока вірогідність війни з православним Московським Царством.

Росія не сприйняла цю угоду і почала війну з Україною. Незважаючи на перемогу під Конотопом війна склалася для Виговського невдало. Запорізька Січ напала на татар і тому вимусила їх повернутися назад у Крим. Проросійськи налаштовані кола старшини та козацтва саботували війну, бо на їх думку Виговський «продав Україну полякам» . Не бачачи іншого виходу з ситуації гетьман Виговський у жовтні 1659 склав повноваження та виїхав до Польщі.

Для поляків війна складалася значно успішніше і у 1660 році вони завдали суттєвих поразок Росії та звільнили Вільно.

В підсумку Росія і Польща уклали Андрусівське перемир'я 1667 року, а згодом Угоду про Вічний мир 1686 року. Лівобережна Україна перейшла під контроль Росії. Козацтво отримало ще менше привилеїв, ніж передбачав Гадяцький договір, і на кінець XVIII ст. практично втратило свій політичний вплив.

24. Конотопська битва в історії України

Конотопська битва або Соснівська битва (27 червня — 29 червня / 7 липня — 9 липня 1659 року) — битва між військами Гетьмана Івана Виговського та Кримської Орди з одного боку і московським військом з іншого біля міста Конотопа сучасної Сумської області.

Битва відбулася у ході російсько-української війни (1658-1659), під час періоду української історії, який прийнято називати Руїною — добою по смерті Богдана Хмельницького, часу відвертої громадянської війни, інтервенції сусідів України і подальшого знищення залишків надбань минулих років визвольної війни. Протиріччя між Московським урядом, який після смерті Хмельницького посилив своє втручання в справи Гетьманщини продовжували загострюватися. З приходом до влади нового гетьмана Івана Виговського московські воєводи в багатьох містах, і зокрема в Києві, почали відкрито підтримувати українську опозицію Виговському і фактично сприяли загостренню громадянської війни в Україні. В цих умовах Виговський був вимушений укласти Гадяцький договір, за яким Україна отримувала рівноправне місце в Речі Посполитій під назвою Велике Князівство Руське поряд з Польщею та Литвою, заборонялася Унія та гарантувалися права Православної Церкви. Однак сейм Річі Посполитій у травні 1659 року ратифікував договір лише в урізаному виді, викресливши з нього основні пункти, включаючи створення Великого князівства Руського.[8] Уряд Московії перейшов до збройного вторгнення в Україну восени 1658 року. З'єднавшись з ворогами Виговського — Іваном Безпалим, осавулом Вороньком та запорожцями кошового Барабаша, армія Григорія Ромодановського захопила низку українських міст і вирізала не тільки прихильників гетьмана, але також і грабувала мирне населення. Літописець того часу так описує пограбування Ромодановським Конотопа:

"Він зустрів процесією від громадян міста, помолився і перехрестився перед ними по-христіянські, але пограбував місто і його мешканців по-татарськи і сказав «що: винуватого Бог знайде, а війська треба потішити і нагородити за праці, в поході понесені.»[9]

Така поведінка московського війська схиляла на бік Виговського все більше цивільного населення, козаків. Тим часом велика Московська армія (більш ніж 150 000 чол.)[10] на чолі з Олексієм Трубецьким почала вторгнення в Україну на допомогу Ромодановському навесні 1659 року. До московського війська приєдналися деякі козаки — вороги Виговського в громадянській війні — на чолі з новопризначеним московитами «гетьманом» Безпалим. За деякий час загін Ніжинського полковника Гуляницького напав на обоз армії Трубецького та, відступаючи, зненацька захопив м. Конотоп. Незвжаючи на погрози та умовляння зрадити Виговського, Гуляницький відмовлявся та з чотирьохтисячним загіном козаків боронив Конотопську фортецю. Велика московська армія вирішила захопити Конотоп перед тим, як просуватися далі вглиб України. Облога Конотопа почалася 21 квітня 1659 року.

25. Переяславський договір 1659 року

У заграничній політиці важко було вдержати одну лінію. З одної сторони українська старшина була до краю зневірена в Московщину, з другої бачила також, що неможливе є співжиття з Польщею. Україна мусіла лявірувати між цими обома сусідами і йти на уступки в різних справах. «У них це є найвища державна рація, не бути ані під королем, ані під царем; сподіються добути це, зводячи і лякаючи короля царем, царя королем» — писав сучасний поляк. По невдачі Виговського українські політики, хоч і неохотно, звернулися знов до Московщини. Вони стояли дальше на основах договору Богдана Хмельницького, але бажали перевести ревізію його й усунути все, що показалося некорисне для України. І так старалися забезпечити ненарушимість території козацької держави: з повним зрозумінням боронили приналежности до України пограничних повітів Чернигівщини та білоруських повітів, що бажали лишитися при Україні. Дальше застерігали повну свободу уладження внутрішних відносин; домагалися свободи дипльоматичних зносин з іншими державами, участи України в мирових конференціях, зменшення числа воєводів і обмеження їх влади; врешті жадали, щоби цар і бояри гарантували договір з Україною своєю присягою.

Рішитися на переговори з Московщиною була річ конечна, бо воєвода Трубецький зі значними московськими силами в кожній хвилі міг перейти на Правобережжя. Козацькі посли подали царському воєводі основні домагання українського уряду, але Трубецький жадав особистих переговорів з Хмельниченком. По довгих ваганнях Юрась згодився на це й приїхав зі старшиною до Переяслава. Це рішення привело катастрофу. Москалі, як дістали в свої руки гетьмана і найвизначніших діячів, не думали вже робити ніяких уступок, а постановили безоглядно перевести давні московські змагання на Україні. Московським воєводам повелося приєднати собі менше вироблену лівобічну старшину, а потім, при її допомозі і під напором черні, стероризували гетьмана, що залишив всі свої домагання. «Я дві неділі був у Москви вязнем, — що хотіли, те й робили зі мною, не мав я до кого вдатися» — розказував відтак Юрась Хмельниченко.

Договір, прийнятий під терором московських військ у Переяславі 27 жовтня 1659 р. затвердив наперед переяславські статті Богдана Хмельницького, але на основі тексту, який самовільно змінили бояри. І так московський воєвода мав бути не тільки у Києві, але й у Переяславі; гетьман мав обовязок скласти цареві поклін у Москві; не вільно було йому вести дипльоматичних зносин з іншими державами; київський митрополит мав признати зверхність московського патріярха. Дальше установлено нові статті. Скріплено гетьманську владу тим, що рада не могла усувати гетьмана, без дозволу царя. Але гетьманові не вільно було назначати ані звільняти полковників без згоди ради. Гетьманові не вільно підіймати ніякого походу без дозволу царя. На царський наказ гетьман мав іти з цілим військом, куди йому скажуть. Козацькі залоги мали вступитися з Білої Руси. Хмельниченко, старшина і все військо мусіли заприсягти договір присягою.

26. Чорна рада 1663 року

Чорна рада — загальна козацька рада, - збиралася для вирішення стратегічних питань, коли між старшинами не було одностайності. Найбільш відома чорна рада, за негативними наслідками, яка відбулася 17-18 (27-28 червня) 1663 року на околицях Ніжина.

Рада була скликана для обрання гетьмана Лівобережної України. Участь у чорній раді взяли не тільки козаки, але й селяни та міщани— «чернь», які також мали право голосу.

Після зречення в січні 1663 року Юрія Хмельницького в Україні розпочався період громадянської війни, який в українській історії носить назву «Руїна». Україна фактично розпалася на дві частини —Правобережну і Лівобережну. На хід подій у Правобережжі намагалася впливати Річ Посполита, а Лівобережна Україна знаходилась під контролем Московської держави.

На початку 1663 року за згодою польського короля у Правобережній Україні гетьманом було обрано Павла Тетерю. Однак лівобережні полки і Запорожжя не визнали влади Тетері. У Лівобережжі на гетьманську булаву претендували наказний гетьман Яким Сомко, ніжинський полковник Василь Золотаренко і запорозький отаман Іван Брюховецький. Кандидатури Сомка і Золотаренка підтримували північні полки Лівобережної України і різні групи козацької старшини.

Кошовий Іван Брюховецький, вдаючись до соціальної демагогії, обіцяючи зменшити податки та видаючи себе за захисника інтересів народу, зумів отримати підтримку серед бідних верств українського населення. Під час чорної ради Брюховецький, кандидатуру якого підтримував і царський уряд (на раду прибуло московське посольство і 8-тисячне військо), сподіваючись з його допомогою зміцнити свої позиції в Україні, домігся обрання його гетьманом. Після ради Якима Сомка і Василя Золотаренка за наказом Брюховецького було заарештовано, звинувачено у зв'язках з польською шляхтою і у вересні 1663 року страчено у Борзні.

27. Московські статті 1665 року

Московські статті 1665 року — міждержавний договір, підписаний у Москві 11(21) жовнтя 1665 року, за іншими даними, 12(22) жовнтя між гетьманом Іваном Брюховецьким, котрий у вересні прибув з великим почтом до Москви, і московським урядом. Московські статті значно обмежували політичні права України, посилювали її військово-адміністративну і фінансову залежність від московського уряду. За Московськими статтями українські міста і землі переходили під безпосередню владу московського царя. Гетьманському уряду заборонялось вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами. Обмежувалось право вільного обрання гетьмана, вибори якого мали проходити лише з дозволу царя і в присутності московських послів, новообраний гетьман мав приїздити до Москви на затвердження. Кількість московських військ в Україні збільшувалась до 12 тис., причому український уряд зобов'язувався постачати їм власним коштом харчі. Військові гарнізони розміщувалися тепер крім головних полкових міст і в Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Каневі і навіть на Запоріжжі (у фортеці Кодак). Збирання податків з українського населення (за винятком козаків) покладалося на московських воєвод і всі збори мали йти у царську казну. Українська Церква переходила у підпорядкування Московському Патріарху. Фактично лише козацький стан зберігав свої автономні права. В обмін на ці поступки Брюховецький отримав титул боярина і земельні володіння неподалік кордону з Московією.

Московські статті забороняли використання в Гетьманщині знецінених мідних грошей, які випускалися урядом Олексія Михайловича за примусовим курсом срібних, а також повідомляли про повернення королівських грамот на магдебурзьке право українським містам (забрані раніше за наказом царя), зокрема Києву, Переяславу, Ніжину, Каневу, Чернігову, Почепу, Гадячу, Стародубу, Остру та іншим містам.

Московські статті викликали величезне обурення серед усіх верств українського суспільства і стали головною причиною антимосковського повстання у Гетьманщині, а згодом і загибелі самого гетьмана І. Брюховецького.

28. Андрусівський договір 1667 року

Андрусівське перемир’я 1667 (Андрусівський договір, Андрусівський мир) — угода між Росією і Польщею за спиною України про припинення війни, підписана 30 січня 1667 року в селі Андрусове під Смоленськом терміном на 13,5 років. Угода стала завершенням російсько-польської війни 1654—1667 років. До миру з росіянами поляків змусив рокош (заколот) Ю. Любомирського, що охопив значну територію Речі Посполитої. Андрусівський договір визначив місце Росії, Польщі та України в системі міжнар. відносин 60—70-х рр. 18 ст.

За умовами договору:

▪ припинялась польсько-московська війна 1654—1667 років;

▪ встановлювалося перемир’я на 13,5 років;

▪ під владою Московської держави залишалась Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ;

▪ в складі Речі Посполитої залишалися Правобережна Україна (крім Києва) і Білорусь з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом;

▪ Київ з околицями на два роки передавався Московії, проте в умові був ряд застережень, які давали можливість залишити Київ за Росією назавжди;

▪ Запорозька Січ мала перебувати під спільною владою обох держав;

▪ царський уряд зобов’язувався виплатити Польщі як компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні 1 млн польських злотих (близько 200 тисяч рублів).

▪ Річ Посполита і Московія зобов’язувались у випадку татарських набігів на Україну разом виступити проти кримського хана та Османської імперії, що викликало з її боку ворожу реакцію, підсилену підтримкою Франції, Англії, Голландії та Австрії.

Умови перемир’я викликали велике незадоволення серед українського суспільства. Андрусівський договір, порушивши умови Переяславської Ради (1654) та інших договорів з гетьманами Б.Хмельницьким, Ю.Хмельницьким та І.Брюховецьким, закріпив насильницький поділ української етнічної території на дві частини— Правобережну Україну і Лівобережну Україну, остаточно затверджений так званим Вічним миром в 1686 році. Проти Андрусівського миру рішуче виступали гетьманські уряди П.Дорошенка, І.Брюховецького, П.Суховієнка, а згодом і Д.Многогрішного та І.Самойловича, які протягом свого правління практично його не виконували. Порозуміння Росії й Польщі за рахунок поділу території козацької держави спричинило зростання політичного впливу в українському суспільстві козацької старшини, яка спиралася на підтримку Османської імперії та Кримського ханства. Після 1667 поглибився внутрішньополітичний розкол в Україні.

Внаслідок зайнятої гетьманськими урядами позиції більшість із статей Андрусівського миру не було виконано, а російсько-польські переговори щодо сфер впливу на Українську козацьку державу відразу продовжилися укладанням додаткових до Андрусівського договору постанов — так званих Московських пунктів. Згідно з першими Московським пунктами від 14 (04) грудня 1667, Росія надавала Речі Посполитій військову допомогу для боротьби з П.Дорошенком. За другими Московськими пунктами від 9 квітня (30 березня) 1672 передбачалося, зокрема, відкладення спірного питання про передачу Києва Польщі до 1674. Треті Московські пункти від 13 (03) серпян 1678 передбачали продовжити Андрусівський мир ще на 13 років, починаючи з 1 червня 1680. Статті Андрусівськиого договору підтверджувалися і під час спеціальних зустрічей («з’їздів») російських і польських дипломатів у Андрусові 17(07) березня 1670, 10 січня 1675 (31 грудня 1674).

Андрусівський мир був спрямований також проти військової могутності Османської імперії, відображав вимушений компроміс сторін і засвідчував наявність геополітичної рівноваги у Східній Європі. Уряд Туреччини негативно відреагував на укладений договір і розпочав підготовку до боротьби з обома державами. Водночас Андрусівський мир започаткував процес поступової втрати Українською козацькою державою статусу суб’єкта міжнародно-правових відносин. Проте договір 1667 не означав зникнення з карти Європи Української козацької держави, яка, незважаючи на існування двох політичних центрів (Правобережжя та Лівобережжя), продовжувала існувати як єдиний державний організм.

29. Гетьман Петро Дорошенко

В складний період української історії, справедливо названий періодом руїни, на арені суспільно-політичного життя з’являється постать правобережного гетьмана Петра Дорошенка (1665-1676), визначного державного діяча. Він ще раз спробував з’єднати розірване тіло України в єдину державу і продовжити справу, за яку боровся Б.Хмельницький. У своїх зносинах з царем Дорошенко висував пропозицію утвердження царського протекторату над усією Україною, яка мала поширити свої державні кордони аж до Перемишля і Ярослава, включаючи Львів, Галич, Володимир. Однак царський уряд побоювався об’єднаної міцної козацької держави на чолі з таким здібним політиком і віддав перевагу існуючій ситуації. Тим часом на Лівоборежній Україні зростало незадоволення російським пануванням. Лівобережний гетьман І.Брюховецький, який ревно служив Москві, сподіваючись утримати свою владу, вирішив очолити антиросiйський рух. Невдовзі почалося повстання, яке супроводжувалось розгромом російських залог на Лівобережжі.

На початку літа 1668 р. Дорошенко вирушив на Лівобережжя і через якийсь час був проголошений гетьманом України обох бокiв Дніпра. Знову Україна відновила свою цілісність і державність. Проте ненадовго... І Росія і Польща, занепокоєні зміцненням козацької державності, консолідацією конструктивних сил українського суспільства, активно підтримували авантюристичних суперників Дорошенка. В результаті гетьман втратив свої позиції на Лівобережжі та був змушений вести тривалу боротьбу з претендентами на гетьманську булаву на Правобережній Україні. Усе це спонукало Дорошенка до більш тісних відносин з Туреччиною і сподівань з її допомогою відродити державну незалежнiсть України. На початку 70-х років Дорошенко на боці Туреччини проводить воєнні дії з Польщею на території Поділля. Союз з турками не сприяв популярності гетьмана. Турецькі війська, які опинилися на Правобережжі з метою підтримки Дорошенка, довели край до повної руїни.

У вересні 1676 р. покинутий усіма своїми прихильниками, популярний раніше гетьман був змушений зректися влади на користь І.Самойловича, гетьмана Лiвобережної України. Так невдало завершилась ще одна спроба відродити українську державність.

30. Батуринський переворот 1672 року

Дем'ян Многогрішний прийняв титул «гетьмана Сіверського» Становище його було складне: Дорошенко його не визнав, Сіверщина була фактично в московських руках. Під владу Мвогогрішного вступили полки — Прилуцький і Переяславський. Замирився з ним і Дорошенко. Вони були однодумці в політичних справах, головно у відношенні до Москви.

Бувши гетьманом Лівобережної України-Гетьманщини, як називали Многогрішний намагався встановити порядок і спокій. Він приборкував повстання, головним чином, з допомогою «компанійців» — найманого війська, боровся зі старшинською олігархією. Він сам призначав та зміняв полковників, сотників, без суду їх карав, накладав податки на старшину, духовенство. В тих умовах тільки твердою владою можнабулопривернути лад. Завдяки йому «Гетьманщина скінчила часи Руїни і ввійшла в новий період миру й добробуту», — характеризує правління Многогрішного І. Холмський.

Самовладність, різкість Многогрішного, його абсолютизм викликали незадоволення старшини. Можливо, обурювало також старшину бажаивя гетьмана закріпити владу за своїм родом: так, у 1671 році він призначив наказним гетьманом свого брата, Василя. Проти Многогрішного почали снувати змову, писали доноси. 1672 року гетьмана з усією родиною ув'язнено. Гетьмана привезли до Москви, де в середині квітня 1672 року над ним розпочався суд. Його звинуватили в державній зраді, піддали тортурам, а потім засудили до страти, яку згодом замінили на довічне заслання. Разом з родиною і товаришами ніжинським полковником Матвієм Гвинтовкою і осавулом П. Грибовичем гетьмана вивезли до Сибіру й ув'язнили в Іркутському острозі. Згодом він був переведений до Селенгінська, а 1688 року Дем'яна Многогрішного звільнили. Сталося це за надзвичайних обставин: протягом одинадцяти (за іншими відомостями — тринадцяти) тижнів Селенгінськ осаджували монголи, чиї війська значно перебільшували чисельність селенгінського гарнізону. Колишній гетьман, якого утримували в селенгінській острожній в'язниці, став одним з керівників оборони міста, особисто брав участь у вилазках та сутичках, а у вирішальний момент очолив зведений загін стрільців, козаків та засланців. Настала кривава битва, яка закінчилася перемогою оборонців міста. Долина під Селенгінськом, де відбувалася битва, й досі має назву Убиєнної. Цікаво відзначити, що аналогічна історія трапилася з його братом Василем, ув'язненим у Красноярську.

31. Гетьманування Івана Самойловича

Іва́н Самі́йлович Самойло́вич (початок 1630-х рр.— 1690)— гетьман Лівобережної України (1672—1687).

Народився у сім'ї священика Самійла Самойловича з Ходоркова (тепер Житомирщина). Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії. Службу в козацькому війську розпочав військовим писарем. Згодом був веприцьким сотником Гадяцького полку, сотником красноколядинським (1665) Чернігівського полку, отримав звання значкового товариша.

Брав участь у повстанні 1668р. проти московської влади в Україні. Після загибелі гетьмана Івана Брюховецького приєднався до наказного гетьмана Дем'яна Многогрішного. У 1668—1669рр. був наказним полковником та полковником чернігівським. 1669—1672— генеральний суддя.

Брав участь у старшинській змові проти гетьмана Дем'яна Многогрішного. На старшинській раді в Козачій Діброві 17 червня 1672р. обраний гетьманом. Прагнув об'єднати під своїм регіментом Лівобережну й Правобережну Україну, для чого провадив боротьбу проти правобережного гетьмана Петра Дорошенка.

Керував козацьким військом під час Чигиринських походів 1677 і 1678рр. (проти турків). За правління Самойловича Українська Православна Церква втратила свою незалежність і в 1686р. була підпорядкована Московському патріархові.

У внутрішній політиці І. С. започаткував виділення з козацької старшини т. зв. значкового (знатного, значного) військового товариства, яке стало прообразом українського (“малоросійського”) дворянства. Намагався об’єднати Правобережжя та Лівобережжя, у 1674 р. обраний гетьманом “обох сторін Дніпра”. У результаті вторгнення османських військ втратив контроль над Правобережжям. Саме у роки правління С. остаточно утвердився державно-політичний устрій Українського гетьманату, який в основному залишався незмінним до 1764 р. Проявив себе здібним воєначальником у війні об’єднаних сил козацької України та Росії з Османською імперією. Заохочував переселення українського населення з Правобережжя на Лівобережжя. Претендував на поширення гетьманської влади і на Волинь та Західну Україну. Висловлював незадоволення укладеним між Московським царством і Османською імперією Бахчисарайського миру 1681 року, неодноразово виступав проти укладення польсько-російського Вічного миру 1686 року, який узаконював розділ козацької України на дві частини. За гетьманування С. українська православна церква, яка до того була під зверхністю Константинопольського патріарха, була підпорядкована Московському патріархату. Мріяв створити Українське/Руське князівство і зробити гетьманську владу спадковою. Після невдалого спільного українсько-російського походу на Крим у 1687 р. був звинувачений у „зраді Москві”, скинутий з гетьманства, заарештований і відправлений на заслання до м. Тобольська в Сибіру, де й помер.

32. Постать Івана Сірка в історії України

Іван Сірко народився приблизно між 1605—1610 роками. Це засвідчують результати досліджень останків Сірка, згідно з якими кошовому отаманові на момент його смерті було 70-75 років. Від першого дослідника біографії Сірка, Дмитра Яворницького, пішла думка про те, що майбутній кошовий отаман народився в Слобідській Україні в слободі Мерефі.[2] Однак Мерефа була заснована лише 1658 року, тобто після народження Сірка[3]. Сучасні дослідники вважають, що Іван Сірко походив зі Східного Поділля[4], а місцем його народження було сотенне місто Брацлавського полку Мурафа[5] за кілька кілометрів від Кальника.

За переказами, що були складені по смерті Сірка, майбутній отаман походив з козацького роду. Проте це твердження спростовують листи королів Речі Посполитої, в яких вони називали Сірка «уродзоним», тобто шляхтичем. Крім цього, в тогочасних джерелах під 1592 роком згадується ім'я подільського шляхтича Войтеха Сірка, одруженого з якоюсь Оленою Козинською, що можливо був родичем ватажка запорожців.

В українській історіографії 20 століття вважалося, що Сірко брав участь у Тридцятирічній війні (1618—1648) на стороні французів. Зокрема стверджувалося, що 1644 року Богдан Хмельницький, військовий писар Війська Запорозького у Варшаві зустрічався з послом Франції графом де Брежі і наступного року підписав контракт, за яким 2500 козаків дісталися морем через Ґданськ до французького порту Кале. Командиром цих козаків був Іван Сірко, який у жовтні 1645 року брав участь у боях проти Іспанії у Фландрії під командуванням Людовіка де Бурбона, а 1646 року, спільно з армією принца Конде, взяв «ключ від Ла-Манша»— неприступну фортецю Дюнкерк.

Проте дослідження сучасних істориків доводять, що в джерелах, які присвячені Тридцятирічній війні, ім'я Івана Сірка не згадується. Так само відсутні прямі згадки про участь українських козацьких підрозділів у конфлікті. Робиться припущення, що «легенда про Сірка» виникла через перекручування попередніми істориками імені французького генерала, барона де Cipo.[6] Попри це на честь «легендарної» перемоги Івана Сірка на березі Ла-Маншу встановлено пам'ятник козацькому отаману.

Брав участь у війнах Б. Хмельницького з Польщею, але найбільше й успішно воював проти татар і турків.

В історичних документах зафіксована участь Івана Сірка у визвольній війні українського народу проти Речі Посполитої, зокрема в битві під Жванцем 1653р.

1654 року Іван Сірко, разом з полковниками Іваном Богуном, Петром Дорошенком, та іншими, виступає проти підписання Переяславської угоди, і, як більшість запорожців, відмовляється від присяги московському царю Олексію Михайловичу.

У другій половині 50-х років— Вінницький полковник. Після перемоги гетьмана Івана Виговського над московським військом під Конотопом 1659 року, Сірко на чолі запорожців завдає поразки союзникам гетьманців— кримським татарам під Аккерманом і плюндрує степовий Крим. А вже за кілька місяців він несподівано відмовляється ставити свій підпис, навіть за присутності гетьмана Юрія Хмельницького, під Переяславськими статтями 1659 року.

Наприкінці 1660 року Сірко остаточно пориває з Ю. Хмельницьким і відправляється на Чартомлицьку Січ.

У 1660—1680 pp. дванадцять разів його обирали Кошовим отаманом.

1664— Поселився з родиною під Харковом, за дві версти від Мерефи. Обрано на посаду полковника Харківського полку (1664—1665, 1667)

Як політик часто міняв орієнтацію.

Виступав проти Івана Виговського, Юрія Хмельницького (якого колись підтримував проти Виговського) й Павла Тетері, яким закидав їх пропольську політику; однак, у цей же період був противником Москви.

Після Андрусівського договору 1667 зайняв виразно антимосковську (й разом з тим антипольську) позицію.

Не зважаючи на свою ворожість до турецько-татарського світу, довгий час підтримував гетьмана Петра Дорошенка, з яким потім розійшовся.

Мав великі зв'язки і впливи на Лівобережній і Слобідській Україні, на якій посідав маєток; якийсь час був полковником (титулярним) ніжинським (від Дорошенка) і харківським.

1672 претендував на гетьманську булаву, що посварило його з новим гетьманом Іваном Самойловичем і московським урядом, який заслав його до Тобольську (мабуть, головно за підтримку Дорошенка й зв'язки з Степаном Разіном).

По поверненні з московскької неволі (1673) до кінця життя лишився противником Москви і Самойловича, обстоюючи насамперед автономні інтереси Запоріжжя й в ім'я їх встановлюючи зв'язки то з Польщею, то навіть з Туреччиною і Кримом.

1675 року здійснив блискучий похід, заблокувавши вторгнення Туреччини на Чигирин, розбив кримську орду і яничарів Ібрагім-паші, які вдерлися на Україну.

Козаки пишуть відповідь турецкому султану, I.I.Рєпін, 1880-91 рр.

Запорозькі козаки взяли участь у відсічі другого так званого Чигиринського походу стотисячного турецько-татарського війська, яке взяло в облогу Чигирин, плануючи після завоювання цього міста зробити його плацдармом для загарбання Правобережної, а потім й усієї України. Чигирин захищали 40-тисячна царська армія під командуванням Ромодановського й 20-тисячне козацьке військо на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем. У 1677р. після безуспішної тритижневої облоги турки й татари змушені були ретируватися з України.

У 1678р. до Чигирина прийшло 200 тисяч турецьких і татарських військ, їм протистояли 70-тисячна царська армія й 50 тисяч українських козаків. І цей похід виявився безплідним для турецько-татарських військ, хоч вони й зайняли і зруйнували місто. Під час другого Чигиринського походу запорозьке військо мало завдати ударів по тилах турецько-татарських військ.

Основні сили запорожців, які очолював Іван Сірко, діяли над Лиманом. На військовій раді вирішили знищити великий морський транспорт із продовольством, котрий був відправлений із Константинополя. В Очакові хлібні запаси через мілководдя Дніпра були перевантажені з 15 каторг і 7 кораблів на 130 дрібних суден. Звідти паша рушив до Кизи-Керменя, котрий турецьке командування намагалося використати як продовольчу базу для постачання своїх військ.

Запорожці пропустили турецькі кораблі в Дніпро, а потім із тилу вдарили по них. Бій був короткий. Козаки знищили турків, а гребців каторг— полонених— визволили. У листі до Самойловича Іван Сірко писав: «…липня 12 числа проти Краснякова на гирлі Карабельном, ударив на ті всі судна, оволоділи єсми ними одне тільки судно вітрилами й многими гребці ушло». Було взято 500 полонених, а також захоплено 7 гармат, 20 прапорів і все продовольство. Для турецького війська, яке й до того терпіло від нестачі продовольства і фуражу, це була велика втрата.

Залишивши частину військ з ясиром та запасами продовольства в Кардишині та відправивши полонених до українського гетьмана, а турецького начальника— в Москву, низове запорозьке військо на чолі з Іваном Сірком пішло «на Буг к турскому мосту и заставе». Запорозькі козаки спалили турецькі мости, знищили варту й захопили багато підвод із різними запасами, що направлялись у Чигирин. Візир змушений був відправити молдавського та волоського господарів з військом для відбудови мостів.

У зв'язку з підготовкою до нового наступу султанський уряд ще навесні 1679р. приступив до спорудження в пониззях Дніпра двох фортець-"городків". Турецький уряд уже давно мав намір збудувати на Дніпрі фортеці, які були б опорними пунктами під час походів на Лівобережну Україну. 25-тисячне військо мало виступити проти Запорозької Січі. Саме з цим турецьким походом історична традиція пов'язує знамениту відповідь запорожців та їхнього кошового отамана Івана Сірка турецькому султану.

Відомий лист Запорізьких казаків до султана Туреччини Мехмета IV 1676р. підписано Іваном Сірком, що показано у відомої картині Іллі Рєпіна.

Сірко виходив переможцем з десятків антиосманських походів. Досить сказати, що у боротьбі проти агресії Османської імперії Сірко провів понад 55 успішних походів і жодного не програв!

Його запорожці наводили страх на все північне побережжя Чорного моря та Крим, не раз брали Очаків, Білгород-Дністровський, Ізмаїл, Кілію, Тягиню (Бендери), Арабат, Перекоп, навіть Ясси; татарські матері лякали дітей іменем Сірка.

За боротьбу проти турків і татар— герой народних переказів і дум.

Уже на схилі віку він згадує в листі, до російського царя Олексія Михайловича, що наприкінці двадцятих років йому разом із Богданом Хмельницьким випало бути в морському поході запорозьких козаків проти турецької фортеці Трапезунд.

1680 року спільно з донцями Сірко востаннє опустив свою переможну булаву в битві з ординцями. Повертаючись з походу, він дізнається про вбивство синів і дружини після чого занедужав і поїхав з Січі за 10 верств на свою пасіку в село Грушівка (нині село Ленінське, Апостолівського району, Дніпропетровської області). У «Літописі» Самійла Величка читаємо: «…того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко… поховано його знаменито… з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього Низового війська. Бо це був справний і щасливий вождь, який з молодих літ аж до своєї старості …не тільки значно воював за Крим і попалив в ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях… численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир».

Похований І.Сірко біля Чортомлицької Січі (тепер село Капулівка, Нікопольського району Дніпропетровської області). 1967 року його перепоховали на іншому краю села, через те, що води Каховського водосховища наблизилися до могили. Точно сказати, що то є тіло Сірка, не можливо. Відомо, що йому відрубали праву руку, так він заповів у своєму заповіті. При розкопках могили було віднайдено обидві цілі руки, тому де його в дійсності поховано нікому не відомо [7].

Щороку,1-2 серпня, на могилі І.Д.Сірко (що за 2 кілометри від с. Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської обл.) проводиться вшанування пам'яті Славного Кошового Отамана. Яке збирає тисячі українців з усієї країни та закордону.

33. Обрання Івана Мазепи на гетьманство

На кінець ХVІІ ст. Лівобережжя перетворилося на центр політичного і культурного життя в Україні. Цей край українці називали Гетьманщиною, а росіяни — Малоросією. Старшина фактично витиснула рядових козаків з вищих посад і відсторонила їх від участі в урядуванні, бажаючи домогтися у царя особливих привілеїв для себе.

26 липня 1687 р. козацькою радою на р. Коломак генеральний писар І. Мазепа обирається гетьманом. Тут же підписується нова угода з Москвою — Коломацькі статті: гетьман не мав права змінювати генеральну старшину без дозволу царя, у Батурині розміщувався полк московських стрільців, для захисту від татар на півдні будувалися міста-фортеці (запорожці сприйняли це як зазіхання на їхні привілеї). Разом із тим статті не дозволяли російським воєводам втручатися в українські справи.

Черговий раз автономія України затверджувалася в урізаному обсягові. Окрім цього, за рахунок обмеження гетьманської влади зміцнилися позиції козацької старшини.

І. Мазепа був високоосвіченим політичним діячем. Він знав декілька мов, зібрав багату бібліотеку, ввійшов в історію як великий меценат: за його сприяння було збудовано й відреставровано понад 20 великих Храмів, споруд для Києво-Могилянської колегії та ін.

У проведенні внутрішньої політики новий гетьман спирався на козацьку старшину — роздавав їй землі, впорядкував податки, земельну власність. Намагаючись зміцнити гетьманську владу, І. Мазепа вводить Нову категорію козацької старшини — бунчукових товаришів, цілком залежних від нього.

У зовнішній політиці Мазепа відмовився від орієнтації як на Польщу, так і на Туреччину та Крим. Розраховуючи зберегти автономію і розширити кордони на південь і захід, він проводив Промосковську політику. До того ж гетьман був близьким другом Петра І.

У кінці XVII ст. Мазепа зі своїм військом бере участь у походах Петра І проти Туреччини. Були захоплені фортеці Кізикермен, Ісламкермен. Але у 1700 р. Петро І укладає мир з Туреччиною, починаючи Північну війну зі Швецією за вихід до Балтійського моря. Підписується Константинопольська мирна угода, згідно з якою дніпровські фортеці мали бути ліквідовані. Азов переходив до Росії, але вона не отримувала виходу до Чорного моря.

Поступово Петро І втягує Україну в Північну війну.

Ще у 1699 р. після рішення польського сейму про ліквідацію козацтва На Правобережній Україні там спалахує повстання під керівництвом С. Самуся, С. Палія і А. Абазина. Вони неодноразово зверталися за допомогою до РОСІЇ, але допомога повсталим явно суперечила її зовнішньополітичним планам, оскільки Польща була фактично єдиним союзником Росії у Північній війні. В 1704 р. за наказом Петра І лівобережні полки Мазепи передислокувалися на Правобережжя. Повстанці сприйняли це як допомогу з боку Росії, але гетьман у своєму універсалі розкрив сенс цієї акції: допомога польському королеві у наведенні порядку в країні. Проте повстанці не припинили опору, і тільки арешт Палія та захоплення Мазепою основних міст Правобережжя покладають йому край. Мазепа затвердився на Правобережжі, збільшив кількість полків, роздав землі козацькій старшині.

Північна війна дедалі більше утискала інтереси України. Тисячі українців гинули у походах, на будівництві фортець та нової столиці — Санкт-Петербурга.

У 1708 р. перед Україною виникла загроза нападу Польщі та Швеції. На прохання Мазепи про допомогу Петро І відповів відмовою. Ставало ясно, що подальша централізація управління в Росії та існування Гетьманщини були несумісні. Окрім цього, участь козаків у Північній війні виявила, що їхня боєздатність менша, ніж регулярного російського війська. Коли поповзли чутки про намір Петра І реорганізувати козацтво, а гетьмана замінити російським ставлеником, то захвилювались і старшина, і Мазепа. Такі дії Петра І з юридичного огляду розв'язували руки Мазепі, бо за умовами угоди 1654 р. Росія була зобов'язана надавати Україні військову підтримку.

Отут Мазепа робить свій історичний вибір і починає переговори зі Швецією. Він обіцяє Карлові XII зимові квартири в Україні для шведської армії, запаси їжі та фуражу та військову допомогу в обмін на звільнення України від впливу Москви. В кінці жовтня 1708 р. Мазепа виступає з Батурина назустріч шведам. Пізніше між Україною і Швецією було укладено угоду, згідно з якою остання виступала гарантом козацьких вольностей і недоторканності українських кордонів. Заклики Мазепи підняти повстання проти російського царя не знайшли підтримки серед селян і козаків, які боялися знову потрапити під владу польської шляхти. Тому замість обіцяних 50 тис. війська Мазепа зміг привести з собою лише близько 2 тис.

Петро І здійснює рішучі заходи. Збирається Глухівська рада, де обирається новий гетьман — І. Скоропадський, Було зруйновано козацьку столицю Батурин, а її мешканці повністю винищені.

Бік Мазепи взяли запорожці під орудою кошового отамана К. Гордієнка. За це Петро І у 1709 р. ліквідує Запорізьку Січ.

Вирішальний бій між супротивниками стався 27 червня 1709 р. під Полтавою. Війська Карла XII і Мазепи були розбиті, і вони відступили у Молдавію під владу Туреччини. Тут 22 вересня 1709 р. І. Мазепа помер.

Спілка зі Швецією і поразка у війні з Росією безумовно відіграли фатальну роль в історії України. Головними причинами провалу політики Мазепи можна вважати передусім вузькість соціальної бази, на яку він спирався, і переоцінка сил Швеції. Це й зумовило неможливість збереження оптимального варіанту української автономії у найскладніших внутрішньо- і зовнішньополітичних умовах.

34. Полтавська битва в історії України

Полта́вська би́тва 8 липня (27 червня) 1709— одна з вирішальних битв Великої Північної війни, розгром московитами шведських військ Карла XII біля Полтави.

Після успішного завершення воєнних дій на території Речі Посполитої та Саксонії, король Швеції Карл XII вирішив завдати остаточної поразки Московській державі. З цією метою навесні 1708 його армія розпочала похід через білоруські землі на Смоленськ і далі на Москву. Однак протидія московських військ та хід таємних переговорів Карла XII та його союзника польського короля С. Лещинського з гетьманом І. Мазепою змусила шведське командування змінити початковий план воєнних дій. Український гетьман зважився на ведення переговорів з метою створення українського шведського воєнно-політичного союзу після того, як дізнався про намір московського царя Петра І ліквідувати політичну автономію України^[Джерело?^]. Цьому сприяло різке зростання податкових, військових та інших тягарів, яких зазнавала Гетьманщина під час Північної війни з боку московської адміністрації, а також вимога царського уряду повернути Правобережну Україну до складу Речі Посполитої. Крім того, І.Мазепа прагнув забезпечити незалежність України у випадку перемоги у війні шведів.

У жовтні 1708 шведська армія вступила на українські землі. Такий розвиток подій змусив І.Мазепу відкрито перейти на сторону шведських військ і об'єднатися з ними для ведення війни з Московією. Відсутність більшої частини козацьких військ в Україні, жорстокість царських репресій та інші причини не дали можливості гетьману надати шведам суттєвої допомоги. Сувора зима 1708-1709, серія військових невдач, відсутність обіцяної допомоги з Криму, Туреччини та Польщі значно погіршили становище армії Карла XII. Лише підтримка кошового отамана Запорізької Січі К. Гордієнка, який на чолі 8000 загону козаків у квітні 1709 приєднався до шведського війська, дещо покращила ситуацію. В таких умовах Карл XII вирішив розпочати наступ на Москву через Харків та Курськ. Суттєвою перешкодою на цьому шляху була Полтава, розташована на перехресті важливих шляхів. Захищав місто російський гарнізон — 4300 чол., який очолював полковник О. Келін, а також 2600 жителів міста.

У Полтавській битві шведи втратили 9234 чол. вбитими та 2874 чол. пораненими. У полон потрапили фельдмаршал К.Г.Реншільд, перший міністр Швеції граф Пінер, багато генералів та офіцерів. Втрати московської армії становили 1345 чол. вбитими і 3290 чол. пораненими. Рештки шведського війська під командуванням генерала А.-Л. Левенгаупта відступили вздовж р. Ворскли у напрямку Дніпра. Біля Переволочної Карл XII, І. Мазепа, К. Гордієнко та ще близько 50 старшин, разом із загонами шведів та козаків (всього бл. 3000 чол.) переправилися через Дніпро і відійшли у турецькі володіння. 30.6.(11.7).1709 армія А.-Л. Левенгаупта (16000 чол.) у районі Переволочної була оточена калмицькою кіннотою під командуванням О. Меншикова і здалася у полон.

27 червня 1709 року відбулася Полтавська битва, яка мала далекосяжні наслідки для Європи. З дня Полтавської битви, як зазначає шведський історик Петер Енглунд, «закінчився період шведського панування, Росія почала звільнятися від свого старого ворога, могутнього сусіда, який закривав вихід до Балтійського моря. Водночас, Полтавська битва стала колосальною катастрофою не тільки для Швеції, але й для Європи; вона зламала колишній баланс влади,— могутність після Полтави переходить від Швеції до Росії, яка міцніє і перетворюється у велику державу». Лівобережна Україна 1709 року зазнає відчутного удару по свому самоврядному статусу (але зберігає його до царювання Катерини II).

35. Нова Січ

Нова січ - остання із Запорозьких Січей, що існувала на українських землях у 1737-1775 рр.. Нова Січ відома також як Підпільненська. Покровська, Краснокутівська. Після знищення за наказом Петра І у 1709 р, Запорозької Січі (так званої Старої або Чортомлинської Січі), значна частина козаків, рятуючись від переслідувань царського уряду, змушена була переселитися у татарські володіння. Там ними були засновані Олешківська Січ та Кам'янська Січ.

Важке економічне становище, переслідування з боку татар, змушували запорожців клопотати перед російським урядом про дозвіл на повернення в Україну. Наприкінці 1734 р., у зв'язку з необхідністю зміцнення південних кордонів Російської імперії, такий дозвіл козаки отримали. Для заснування Нової Січі було обрано місце, розташоване за 5 км. від Старої Січі, на березі р. Підпільної (притока Дніпра). Тут було збудовано укріплення з високим земляним валом, вежами та ровом.

Нова Січ поділялася на внутрішній кіш, зовнішній кіш та цитадель (так званий Новосіченський ретраншемент). Внутрішній кіш мав вигляд правильного круга, в центрі якого був рівний майдан. У східній частині площі містилася дерев'яна церква Покрови Пресвятої Богородиці збудована за часів отамана І. Малашевича у 1734 р.. Поруч з церквою була висока дзвіниця, що виконувала також функції сторожової вежі. Тут же містились пушкарня, яка була одночасно січовою тюрмою , військова скарбниця, окреме житлове приміщення для духовенства, а також будинок кошового отамана, над яким на час його присутності на Січ встановлювався білий Прапор. Навколо майдану були розміщені 38 куренів, біля яких - курінні скарбниці та будиночки військової та курінної старшини. Зовнішній кіш (часто називали передмістям, слободою, торговим базаром та ін.) був відділений від внутрішнього окремим валом, в якому були влаштовані кам'яні ворота з вежею, що завжди охоронялись козаками.

Тут містились будинки козаків, торговців та ремісників, а також понад 100 торгових комор та шинків. Зовнішній кіш був також оточений фортифікаційними спорудами. У 1735 р. за наказом царського уряду для встановлення нагляду над запорожцями збудовано цитадель. У цитаделі постійно перебував російський гарнізон (дві роти солдат з шістьма гарматами), знаходився будинок коменданта, офіцерські, інженерні та артилерійські приміщення, солдатські казарми, склади амуніції та гауптвахта.

Зовні вся територія Нової Січі була обнесена високим валом з частоколом та ровом. Доповнювали систему обробних споруд Нової Січі численні сторожові вежі, вовчі ями та ін., які у великій кількості знаходились навколо неї. Ряд укріплень, так званих бакинів або маяків були збудовані вздовж кордону з Кримським ханством та на основних переправах через Дніпро, Південний Буг та ін. річки. На Січі сформувалась власна адміністративно-територіальна та військова система.

Територію Запоріжжя було поділено на паланки. Військово-адміністративна та судова влада часів Нової Січі фактично зосереджувалася в руках старшини, що поділялася на кошову, паланкову, курінну 'а також військивих служителів. Кошова старшина (кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, осавул) обиралися щороку на загальній військовій раді, яка відбувалася на Січі 1 січня. Після військової старшини за своїм значенням йшли курінні отамани та так звані батьки або "сивоусі діди" (колишні військові запорізькі старшини), а також військові служителі -військовий довбиш, військовий пушкар, військивой товмач, військовий кантаржій, військовий шафарі, канцеляристи та військовий шкільний отаман, булавничий, бунчужний та хорунжий. Курінна старшина обиралася на курінних зборах (сходках), а паланкову старшину призначав Кіш Запорозької Січі. До паланкової старшини входили полковник, осавул, писар, підосавул, підписар.

У часи військових дій виділялась також похідна старшина - полковник, осавул та писар, влада яких на Січ не поширювалась. Головними завданнями запорожців Нової Січі були охорона південних кордонів Запоріжжя від грабіжницьких нападів турків та кримських татар - у мирні часи, а під час російсько-турецьких воєн 1735-1739 рр., 1768-1774 рр. -запорізька піхота, кіннота та військова флотилія брали участь у боях проти грецько-татарських військ. Запорізьке козацтво поповнювалося переважно за рахунок селян-кріпаків, які втікали на землі Нової Січі з Лівобережної, Правобережної, Слобідської України. Кожний козак обов'язково приписувався до одного із 38 куренів. Незважаючи на постійні вимоги царської адміністрації, гетьманського уряду, поміщиків старшина Нової Січі не повертала селян-втікачів. У період існування Нової Січі на Запоріжжі відбувалося значне економічне піднесення. Це проявилося в поширенні землеробства, в подальшому розвитку скотарства та промислів. Змінювалося велике старшинське землеволодіння.

Значна частина продукції зимівників і слобід (коні, худоба, продукти тваринництва та ін.) продавалися на Правобережну та Лівобережну Україну, Росію, Кримське ханство. Царський уряд проводив політику, спрямовану на обмеження автономного устрою Нової Січі.

У 1734 р. Січ було підпорядковано кіївському генерал-губернатору. За метою посилення контролю за діяльністю запорожців у 1735 р. за 2 км. від Січі було збудовано Новосіченський ретраншемєнт, а у 1740 - 1750-х рр. цілий ряд фортець (Сокольська, Микитинська та ін.), в яких були розміщенні російські військові гарнізони.

У 1752 р. на землях Бугогардівської та Кодацької паланок утворено Нову Сербію. Постійно проводилась ізоляція земель Запоріжжя за допомогою розміщення російських полків, відчуження частини земель та ін. У 1764 р. до новостворенної Новоросійської губернії було приєднано запорізькі землі по р. Інгул, а у 1770 р. на півдні володінь нової Січі розпочалося будівництво Дніпровської лінії. 

Остаточне рішення про ліквідацію Нової Січі було прийняте після завершення російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Катерина ІІ видала указ, в якому безпідставно звинувачувала запоріжців у державній зраді, наказала заарештувати козацьку старшину, розпустити Запорізьке військо, зруйнувати Січ. Наприкінці травня - початку червня 1775 р. царське військо під командуванням генерала П. Текелі втупило у запорізькі володіння. 4(15).6.1775 р. російські полки оточили Січ.

5(11).6.1775 р. урядові війська захопили і зруйнували Нову Січ. Заарештовану старшину, було звинувачено у зраді та заслано у Сібир і Соловецькі острови. Січову скарбницю та майно було конфісковано, а землі Запоріжжя включено до складу Новоросійської та Азовської губерній. Незадоволені діями російського уряду козаки покинули Запоріжжя. Частина запоріжців переселилася у турецькі володіння, в Добруджу, де вони заснували Задунайську Січ.

36. Гетьманування Кирила Розумовського

Кирило Григорович Розумовський (рос. Кирилл Григорьевич Разумовский; 18 березня 1728 — 9 січня 1803, Батурин, Чернігівська губернія) — граф, політичний і державний діяч Російської імперії, останній гетьман Війська Запорозького (1750—1764). Граф, російський генерал-фельдмаршал, президент Петербурзької академії наук (1746 — 1767).

К.Розумовський намагався перебудувати Гетьманщину на самостійну українську державу європейського типу. У процесі цієї перебудови виявилися дві головні політичні течії серед вищої козацької старшини. Одна з них, консервативна (речниками її були генеральний писар Андрій Безбородько й генеральний підскарбій Михайло Скоропадський), намагалася, зберігаючи традиційний козацький устрій Гетьманщини, наблизити його до шляхетського ладу Речі Посполитої. За гетьманування К.Розумовського Гетьманщину було поділено на повіти,

Палац гетьмана Кирила Розумовського в Батурині запроваджено систему шляхетських судів — земських, ґродських і підкоморських (1760—1763), війтівські посади у великих містах передано до козацької старшини. Поширилися політичні права старшини, яка частіше брала участь у старшинських з'їздах, «зібраннях», а згодом (1763—1764) у «Генеральному зібранні» в Глухові для обговорення важливіших справ і проектів державних реформ. Термін «шляхетство» став офіційною назвою козацької старшини. Поруч з тим ішов процес обмеження прав посполитих, але одночасно було відкрито ширший доступ до старшини представникам некозацьких верств (духовенство, міський патриціат тощо).

Друга політична течія, до якої належали здебільшого представники молодої старшинської інтелігенції, що здобували часто високу освіту в Західній Європі (речником їх були брати Туманські, зокрема Василь, майбутній генеральний писар), шукала зразків для державної перебудови своєї країни на Заході й воліла встановити в Україні (в дусі освіченого абсолютизму) гетьманську монархію, спадкову в роді Розумовських, але з наданням їй певних конституційних форм парламентарного типу («Генеральні зібрання»). Ця течія набрала більшого впливу на початку 1760-х pp., коли вона 1764 року (мабуть, за згодою К.Розумовського) зробила спробу висунути свої домагання не лише в Україні, але й перед російським урядом.

Це пожвавлення українського політичного життя й думки було пов'язане з діяльністю самого К.Розумовського. Він намагався — але без успіху — дістати право дипломатичних зносин, дбав про розвиток української торгівлі й промисловості, розпочав широку програму «національних строєній» (у зв'язку з проектом перенесення столиці до Батурина — цими заходами керував Г.Теплов), реформував козацьке військо («воїнська екзерциція», за проектом полковника лубенського Івана Кулябки та інші заходи), планував відкриття університету в Батурині, сприяв розвиткові української науки (зокрема історії), літератури й мистецтва.

Меморіальна дошка на Свято-Воскресінському храмі у м. Батурин

Широка програма модернізації Гетьманщини й участь у ній К.Розумовського, а ще більше політична активізація українського шляхетства цілком розбіглася з цілями російського уряду, який ще з 1750-х pp. почав щораз більше обмежувати економічні й політичні права України (указ 1754 року про контроль над фінансами Гетьманщини; скасування індукти й евекти у 1754 р.; ліквідація митного кордону між Росією й Україною 1755 року; вилучення Києва з під влади гетьмана; передача українських справ знову у відомство Сенату і контроль над наданням урядів і маєтків гетьманом тощо).

 Новий уряд Катерини II посилив централістичну політику щодо України. З другого боку, соціальна політика К.Розумовського й перетворення Гетьманщини на державу шляхетського типу поглибили соціальні суперечності, а династичні плани К.Розумовського викликали опозицію й опір з боку шляхетської аристократії. До того додалися ще великі втрати України внаслідок її участі у Семилітній війні. У цих умовах Катерина II скористалася з петиції про спадкове гетьманство в роді Розумовських, і 1764 року примусила К.Розумовського зрезиґнувати з гетьманства, за що йому зберегли становище високого достойника Російської Імперії, забезпечили велику пенсію й надали було у власність колишні гетьманські маєтки, зокрема, Батурин.

Понад 11 років (1755—1767) проводив то за кордоном, то в обох російських столицях. Наостанок таки повернувся до Батурина — прожив там останні 9 років. Тут він будує для себе розкішний палац, де збирає одну з найбагатших у Європі бібліотек.

Заповів поховати себе в склепі-мавзолеї збудованої ним на території Воскресенської церкви. Її звели на місці зруйнованого мазепинського Троїцького собору. 1927 року радянські чиновники від культури відкрили його саркофаг, забрали коштовні речі, а склеп засипали землею.

37. Друга Малоросійська колегія

Після остаточної ліквідації інституту гетьманства управління Лівобережною Україною було доручене Другій Малоросійській колегії. До її складу увійшли чотири російських чиновники й чотири представники козацької генеральної старшини. Новостворену Малоросійську колегію очолив політик і полководець граф Румянцев-Задунайський Петро Олександрович.

У «секретній» інструкції П. Рум'янцеву щодо управлянням краєм Катерина 2 наполегливо рекомендувала:

▪ знищити всі залишки української автономії;

▪ закріпачити селян;

▪ здійснювати пильний нагляд за розвитком економіки;

▪ усіляко збільшувати збір податків з селян.

Для успішного виконання цих директив новопризначеному генералові-губернатору Лівобережжя радилося діяти дуже обережно, «щоб не викликати ненависті до росіян», «уміло вивертатися» та водночас «мати вовчі зуби і вовчий хвіст». Президенту колегії пропонувалося наполегливо переконувати українських селян у тому, що погіршення їхнього становища є наслідком відсталості «малоросійських звичаїв».

Щодо козацької старшини Рум'янцеву рекомендувалося вживати надійний метод «батога і коржика»— жорстоко карати за всі вияви автономіських прагнень і водночас пропонувати українській старшині привабливі урядові посади.

Обіймаючи посаду генерал-губернатора Малоросії та президента другої Малоросійської колегії, П. Рум'янцев проводив активну колоніальну політику російського уряду щодо Гетьманщини, спрямовану на остаточну ліквідацію її політичної автономії. За його розпорядженням були проведені реформи козацької служби, податкової системи (запроваджено подушний податок) та поштової справи. Протягом правління цієї людини були зроблені дуже важливі кроки для ліквідації автономії України:

▪ 1781 року ліквідовано сотенно-полковий устрій Лівобережної Гетьманщини та Слобожанщини— скасовано українські козацькі полки;

▪ протягом 1781—1783рр. запроваджено загальноімперську систему адміністративно-політичного управління, тобто поділ на намісництва;

▪ замість козацьких полків створено регулярні карабінерські полки за російським зразком;

▪ 1783 остаточно покріпачено українських селян;

▪ 1785 року на Україну поширено дію «Жалувальної грамоти дворянству»;

1786 року проведено секуляризаці монастирських маєтків.

38. Ліквідація Запорозької Січі 1775 року

З приходом до влади в Росії Катерини II (1762–1796) було завершено справу, розпочату в Україні Петром I по остаточній ліквідації української автономії.  Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації державного управління, у 1764 р. після звернення К. Розумовського з проханням запровадження спадкового гетьманства в Україні та розширення його прав викликала його в Петербург і примусила подати рапорт про відставку. 10 листопада 1764 р. імператриця видала указ про ліквідацію інституту гетьманства в Україні.

Уся повнота влади зосередилась у руках президента Другої Малоросійської колегії (1764–1786 рр.) генерал-губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з чотирьох російських представників, чотирьох українських старшин, прокурора, двох секретарів (росіянина і українця). Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію.

Суть цього курсу у тезі імператриці: „Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все , щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу „. І цей наказ послідовно й наполегливо втілювалися в життя наступними російськими правителями старої і нової доби понад 200 років.  

Після ліквідації гетьманства осередком формування політичної свідомості українського населення, реальною перешкодою колоніальній політиці Російської імперії на Україні залишилась Запорізька Січ. Але поки йшла боротьба з Туреччиною за Причорномор’я і Крим, в якій активну участь брали запорізькі козаки, російський царизм змушений був терпіти „запорозьку вольницю“. Після укладення Кючук-Кайнаджийського миру Запорізька Січ втратила значення військового форпосту проти турецької і татарської агресії.

Тому Катерина II в 1775 р. дала таємний наказ генералу П. Текслі ліквідувати її. 4-5 червня 1775 р. російські війська під командуванням Текслі оточили і зруйнували Січ.  П. Калнишевський – останній кошовий отаман – капітулював і згодом був засланий царським урядом на Соловки. Калнишевський Петро Іванович (1690-180 рр.) – останній кошовий отаман запорізької Січі (1762, 174-1765 рр.), талановитий полководець і дипломат. Походив із козацько-старшинського роду Лубенського полку.

Займав різноманітні посади у козацькому війську: 1752 – похідний полковник, 1754 військовий осавул, 1762 – кошовий отаман, 1763 – військовий суддя, 1764-1765 – кошовий отаман на Запоріжжі. Неодноразово їздив у Петербург відстоювати військові та адміністративно-територіальні права запорізького козацтва від зазіхань царських чиновників, дбав про розвиток хліборобства і торгівлі на Запоріжжі. 

Після зруйнування царськими військами Нової Січі у 1775 р. і заслання до Соловецького монастиря (нині Архангельська обл. Росії) понад 5 років провів у жахливих умовах одиночної камери (у кам’яному мішку).  У квітні 1801 р. указом Олександра I був звільнений з монастирської в’язниці, але залишився у монастирі. Помер у віці майже 113 років. Похований на головному подвір’ї Соловецького монастиря.   Значна частина козаків переселилась у межі турецьких володінь і утворила Задунайську Січ. 

У 1776 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво – більшість заможних козаків наказним порядком перевела в гусари, а частину – у селянський стан. Старшина отримала офіцерські звання і статус дворянства. На території слобідських полків було створено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.  У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва – Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім – Малоросійське генерал-губернаторство). 

У 1783 р. українську національну армію у складі 10 полків було перетворено на регулярні полки за взірцем російської армії. Того ж року кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить „Жалувана грамота дворянству”, за якою українська шляхта отримує дворянські права та привілеї.  У другій половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії. Всі органи Української держави були остаточно знищені.

39. Участь українського козацтва в освоєнні Слобожанщини та Кубані

Українська колонізація Слобідської України протягом 17 ст. — 18 ст. йшла кількома хвилями. Масового характеру вона набрала особливо в 1630-их роках, коли після поразки козацьких повстань їхні учасники переходять московський кордон і дістають дозвіл селитися на Слобідській Україні (найбільша хвиля — це учасники повстання гетьмана Я. Острянина 1638, які в кількості 900 осіб, на чолі з Острянином, оселилися до Чугуєва). Ще більшою була колонізація Слобідської України за Хмельниччини, зокрема після Білоцерківської угоди 1651: переселення 1652 року козаків Чернігівського і Ніженського полків на чолі з полковником Іваном Дзиковським, з родинами й майном, які заснували м. Острогозьк; переселенці з містечка Ставища, Білоцерківського полку, на чолі з Герасимом Кондратьєвим, які заснували місто Суми. Ця хвиля тривала й далі: 1654 засновано місто Харків, 1662 Богодухів. Події Руїни викликали нову хвилю колонізації, головним чином з Правобережної України в 1670 — 1680-их роках («згін» 1680). У 1674 засновано місто Вовче (Вовчанськ), 1681 — місто Ізюм. Подальша хвиля колонізації була пов'язана з ліквідацією «Паліївщини» у 1711 — 1714 роках. Остання більша колонізаційна хвиля припадає на 1720 — 1730 роки, у зв'язку з відновленням польсько-шляхетського панування на Правобережжі, поразкою гайдамацького руху 1734, а також із посиленням старшинського визиску козацько-селянської людности на Гетьманщині. Наслідком української колонізації московська колонізація Слобідської України була відтиснена на схід і південний схід у бік Дону й Волги, але українські хвилі сягали й туди.

Московський уряд довший час сприяв українському заселенню Слобідської України. Це давало Москві можливість економічно розбудувати вільні простори, мати добру військову силу для оборони своїх південних кордонів і разом із тим стримувати потік московських утікачів-кріпаків на Дон. Тому царський уряд постачав українським переселенцям зброю й харчі, дозволяв їм оселюватися цілими громадами на пільгових умовах («слободи»), наділяв їх землею й зберігав за поселенцями козацькі права і полковий устрій. Уже в 1650-их pp. існували слобідські полки Острогозький полк (Рибінський), Сумський, Охтирський, Харківський полк. 1685 утворено Ізюмський полк. Полки поділялися на сотні (1734 на Слобідській Україні було 98 сотень). Полкам або їх полковникам уряд надавав царські жалувані грамоти. Але Слобідська Україна — на відміну від Гетьманщини, не мала державної української влади (гетьманату). Щойно у 18 ст. були спроби централізувати українську адміністрацію Слобідської України в особі вищого військового урядовця, яким звичайно був хтось із слобідських полковників, з московською рангою бригадира (або й генерал-майора): харківський полковник Федір Шидловський (1708 - 1711), охтирські полковники Федір Осипов (1711) і Олексій Лесевицький (1730-ті pp.), командир слобідських полків Василь П. Капніст (1751 — 1757) та ін.

Але над козацькою владою Слобідської України була державна адміністрація, якою керували московські воєводи (зокрема білгородський), а у 18 ст. — військові губернатори (азовський, потім воронізький, київський). 1711 полками Харківським, Ізюмським і Острогозьким керував азовський губернатор, адмірал Ф. Апраксін; Сумським і Охтирським (з 1718 і Харківським) — київський губернатор князь Д. Голіцин. Згодом Ізюмський і Острогозький полки перейшли під владу воронізького губернатора. Справи Слобідської України були спочатку підпорядковані Розрядному Приказові, а потім «Приказові Великої Росії» (1687 — 1688 — 1700) у Москві. Із 1726 слобідські полки перейшли у відання Військової Колегії, а також російського військового головнокомандуючого, яким був тоді князь М. Голіцин.

Полковий устрій і уряди (полкові й сотенні) були подібні (з невеликими відмінами) до тих, що існували на Гетьманщині . У другій половині 17 ст. старшину обирали на козацьких радах (фактично на радах старшини), і затверджувала їх московська влада. У 18 ст., поступово обмежуючи козацьке самоврядування, царський уряд призначав старшину з верхівки козацтва, а полковників і сотників іноді і з чужинців (Тевяшов в Острогозькому, М. Милорадович в Ізюмському полках). Кілька визначних козацьких родів на Слобідській Україні давали кандидатів на полковників та інші уряди, іноді майже спадково, створюючи таким чином свого роду полковницькі «династії»: Кондратьєви у Сумському, Перекрестови-Осипови й Лесевицькі в Охтирському, Донець-Захаржевські, Куликовські й Данилевські в Ізюмському, Шидловські й Квітки у Харківському, Тевяшови в Острогозькому полках.

Cписок полків:

Харківський полк

Сумський полк

Ізюмський полк

Охтирський полк

Острогозький полк

а також: Балаклійський полк

Соціальний устрій та народне господарство Слобідської України були подібні (з деякими відмінами) до тих, що були на Гетьманщині. Уже перші українські поселенці ділилися на козаків, духовенство, міщан і селян («посполитих»). Тоді стани ще не були замкнені, і не важко було переписатися з селян у козаки. Основним станом було козацтво, до якого в середені 18 ст. належала половина всього населення Слобідської України. Воно поділялося на старшину, виборних (або компанійських) козаків, які несли військову службу, і козаків-підпомічників, які допомагали виборним харчами або грішми. По дворах козаків жили підсусідки (1732 їх було в 4 полках 12 973), переважним чином це були колишні козаки і селяни, які втратили власне господарство та землю і наймитували у заможних господарів. Виборні козаки поступово перетворилися на замкнутий вільний стан, а підпомічники— на підданих, залежних від козацької старшини. Селяни ділилися на вільних, які мали власну землю, і тих, що жили на землях козацької старшини, російських поміщиків, монастирів тощо і за це відробляли панщину (у 18 ст.— 2 дні на тиждень) та платили данину натурою. Міщанство (купці, ремісники) було нечисленне. Шляхти на Слобідській Україні в 17 ст. не було. Окрему групу, досить строкатого соціального й господарського складу, становили росіяни— «служилі люди» різних розрядів, пізніше, у 18 ст. дворянство-поміщики (росіяни, молдавани тощо), «посадські люди», «однодворці» й «крестьяне».

Організація народного господарства на Слобідської України була подібна до тієї, що на Гетьманщині. Населення займалося в основному хліборобством і пов'язаним з ним скотарством. Панівною системою хліборобства була перемінна; у другій половині 18 століття почала поширюватися також трипільна. Крім козацьких і селянських дрібних землеволодіннь, розвинулися великопанські (козацької старшини й російського дворянства, а також монастирів) володіння, що іноді досягали розмірів лятифундій.

40. Крим у складі Катеринославського генерал-губернаторства

Після приєднання Кримського ханства у 1783 р. на його території створено Таврійську область з центром у Сімферополі. Тоді ж Азовську і Новоросійську губернії об'єднали в Катеринославське намісництво.

Павло I, прийшовши до влади, скасував укази Катерини II щодо адміністративного поділу і указом 1796 р. "Про новий поділ держави на губернії" ліквідував намісництва: Харківське увійшло до Слобідсько-Української губернії (у 1835 р. її перейменовано в Харківську), Чернігівське з Новгород-Сіверським та частиною Київського і Катеринославського до Малоросійської губернії, яку у 1802 р. розділили на Чернігівську та Полтавську. Катеринославське і Вознесенське намісництва та Таврійську область об'єднали у створену вдруге Новоросійську губернію, яку в 1802 р. розділили на три - Катеринославську, Миколаївську (з 1803 р. - Херсонська) і Таврійську.

Але поряд з обороною нових територій поставала не менш гостро проблема їхнього освоєння. Особливо це стосувалося Кримського півострова, звідки масово почали емігрувати татари, що призвело майже до його обезлюднення.

Звичайно, коли татарські промисли в Криму почали згортатися у зв'язку з еміграцією до Туреччини, українське козацтво, котре добре орієнтувалося в економічних можливостях півострова, намагалося зайняти звільнені місця. Перш за все, це стосувалося видобутку солі. А тому Потьомкін невдовзі після завоювання Росією Криму дав доручення правителю Таврійської області Каховському взяти під контроль розвиток землеробства. Йшлося не лише про забезпечення регіону власним хлібом, а й розширення садів, виноградників. Нові плантації винограду, до речі, за розпорядженням діяльного генерал-губернатора, мали з'явитися не лише поблизу Судака, Старого Криму, в долині річки Качі, а й по берегах Чорного моря і Дніпра аж до Хортиці

Однак царський уряд аж ніяк не прагнув масового заселення українцями Криму, оскільки це могло призвести в майбутньому до поступової колонізації ними всього півострова з утвердженням національно-визвольних ідей. Тому з самого початку приєднання Криму князь Потьомкін звернув увагу на заселення цього регіону "русскими выходцами с целью укрепления за Россией и обрусения присоединенных областей"

Одним із найпростіших способів заселення Таврії було залишення тут звільнених у відставку солдат. Солдати виписувалися з полків, забезпечувалися амуніцією, грошовим утриманням, провіантом і під командою спеціально виділених для цього офіцерів направлялися у відведені для них місця поселення. За розпорядженням Потьомкіна, в 1784 році було звільнено у відставку й розселено в Таврії 511 нижчих чинів. Для того, щоб примусово поселені солдати закріплювалися на нових місцях, царська адміністрація взялася допомагати їм утворювати сім'ї. Вже в 1786 році в Таврію було переселено шість партій жінок, загальною кількістю 1 497, більшість з яких були дружинами відставних солдат. Як правило, вони були вихідцями з центральних великоросійських губерній. Саме вони й поклали початок російським поселенням в Таврії, як на півострові, так і на її материковому терені

Незвичні природно-кліматичні умови для багатьох, побутова невлаштованість, як правило, служили підставою для втечі з Криму. Щоб зупинити цей негативний для влади процес, адміністрація вдалася до суворого контролю за Перекопським перешийком, що нібито мало викорінити дезертирство: місцевий гарнізон був переформований на батальйон в 1797 році.Також не давало відчутного результату переселення кріпаків російських поміщиків. 1793 року в Криму налічувалося всього 266 "российских крепостных".

Генерал-губернатор вимагав "принять нужные меры и старание о приготовлении им в Таврической степи удобных и выгодных для жилищ, угодий и хлебопашества мест, и все нужные к построению домов вещи по указному положению для таковых назначенные, туда доставить казенным коштом, снабдя и домостроительными орудиями; а по прибытию их туды приложить свое старание о действительном и порядочном оных поселении с доставлением им всех предписанных выгод и пособий, каковые мною обещаны сим поселенцам"

Однак на той час територія колишнього Кримського ханства ще не була по-справжньому освоєна в плані хліборобства, а тому Таврійська губернія значною мірою продовжувала залежати від хлібних надходжень від своїх північних сусідів, особливо в неурожайні роки. Наприклад, коли 1824 року набіг саранчі спустошив посіви Таврії, то в її населення не вистачало хліба не лише для нормального харчування, але й для нового засіву. Від недоїдання в зимовий період загинуло багато худоби. Продаж хліба в містах півострова зовсім припинився, що поставило в надзвичайно скрутне становище їхнє населення. Адміністрація змушена була в черговий раз звертатися по допомогу до Катеринославщини і Херсонщини. Для полегшення продовольчої кризи в цих губерніях закупили близько 3 тисяч четей проса, а коли з приходом весни відновився стабільний рух, розпочали підвозити хліб з північних губерній України. Власного хліба, підкреслює видатний російський дослідник О. Дружиніна, в Таврійській губернії не вистачало. А на нього був великий попит як серед місцевих жителів, так і серед розквартированого тут царського війська; крім того, збіжжя було вигідно експортувати через кримські порти - треба було лише доставити його до чорноморських берегів. І спочатку головними постачальниками зерна в Крим стали українські чумаки, котрі приїжджали сюди за сіллю з прилеглих хліборобських губерній.

Збільшення експорту українського хліба через чорноморські порти давав можливість розвиватися народногосподарському комплексу Північного Причорномор'я, в тому числі і Криму, швидкими темпами. Скажімо, якщо в 1802 році частка південноукраїнської пшениці в загальному обсязі її експорт- ної торгівлі через чорноморські порти становила 43,3 відсотка, то в 1817-му - 69,2, а 1822-го вона сягнула вже 96 відсотків загальноросійського продажу за кордон.

41. Українські землі в складі Австрійської імперії

З кінця XVIII ст. Галичина, Північна Буковина й Закарпаття, на території яких проживало понад 2 млн українців (із загальної кількості населення 2, 5 млн чоловік), потрапили до складу Австрійської імперії. Головну роль в економіці цих земель відігравало сільське господарство, певний розвиток мали промисли, діяла невелика кількість мануфактур.

Селянам належало менше ніж половина всіх земельних угідь. Господарське життя мало екстенсивний характер, переважала відстала трипільна система. Невеликі ділянки, гористий рельєф ускладнювали обробіток землі, зумовлювали невисоку їх продуктивність. За право користування цими убогими наділами селяни відробляли по п'ять-шість днів панщини на тиждень, відбували багато інших повинностей, ще й платили натуральний оброк. До того ж володарі панських маєтків постійно урізали й так незначні селянські наділи. Відтак злиденне галицьке селянство споживало вдвічі менше продовольства від норм західноєвропейського селянина. Галицькі міста були відрізані від традиційних ринків в Україні, українство в них ледь животіло. Провадилась політика онімечення населення, українцям було заборонено обіймати посади в органах державного управління. До того ж, постійні міжнародні війни, іноземна окупація, занепад зовнішньої торгівлі, соціальний і національний гніт довели край до повного економічного занепаду, зубожіння людей.

Західноукраїнські землі було поділено на округи (циркулі) на чолі з австрійськими чиновниками - старостами. Очолював управління губернатор, який перебував у Львові. У містах створювались магістрати на чолі з бургомістрами і радниками, яких призначав австрійський уряд. Галичина разом з частиною польських земель, що дісталися Австрії після поділів Польщі, була виділена в окремий коронний край— "Королівство Галщії і Лодомерії" (Володимири) з центром у Львові. Східний кордон нового австрійського краю проліг по річці Збруч, яка понад півтора століття була рубежем розчленування українського народу двома імперіями. Буковина з центром у Чернівцях на правах окремого Округу входила до складу Галичини, а з 1849-го по 1018 pp. мала статус окремого коронного краю. Закарпаття, на території якого компактно проживала більшість українців Угорщини, входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва, ділилось на чотири комітати (жупи). Таким чином, в межах Австрійської імперії західноукраїнські землі були розмежованими й не становили єдиного адміністративного цілого.

Напруження в соціальних і міжнародних відносинах у західноукраїнських землях зумовило спроби Габсбургів провести часткові реформи. Австрійські монархи Марія-Терезія та Йосиф II під час свого спільного правління (1765-1780) та самодержавної влади останнього (1780-1790) намагалися змінити аграрне законодавство. 1782 р. було скасовано особисту залежність селянина від землевласника, а 1786 р.— частково обмежено панщину. Певні зміни було внесено в духовне життя. Зокрема 1781 р. було скасовано обмеження й дискримінацію некатолицьких конфесій. Шкільну освіту було переведено на державне утримання. Згідно зі шкільною реформою 1774 р. у містечках і великих селах було створено початкові ("тривіальні") школи, в окружних центрах — "головні", в центрах провінцій— "нормальні", в яких велася підготовка вчителів. Колишні монастирські середні школи було перетворено на гімназії. Робота освітніх закладів велась на основі державних навчальних програм та обов'язкових підручників. Це сприяло розвиткові національно-культурного життя в краї. Але ці реформи наштовхнулися на опір консервативних сил, бюрократичних структур державного управління й пізніше частина з них, насамперед у сфері аграрних відносин, була скасована Йосифом II та його наступниками.

Проте й за цих надзвичайно складних умов населення земель не втрачало своєї історичної, етнічної та культурної самобутності, спільності з усім українським народом.

Значної уваги культурно-освітним і національним питанням надавало українське духівництво, представники якого на чолі з каноніком Іваном Могильницьким заснували 1813 р. "Клерикальне товариство" з метою перекладу, видання й розповсюдження серед віруючих релігійної літератури українською мовою. Активна діяльність цього першого в Галичині культурно-освітнього товариства була спрямована проти експансії римсько-католицької церкви, мала позитивні наслідки, незважаючи на запеклий опір польського духівництва.

Велику роль у розвитку освіти на західноукраїнських землях відігравав Львівський університет. При ньому діяв Руський інститут з трирічним україномовним курсом навчання, де були професорами такі відомі вчені, як А. Гільтенбранд, М. Куральт, П. Лодій, І. Мартинович, І. Фестлер, Г.Уліх та інші. їхні праці й лекції сприяли формуванню й піднесенню національної свідомості серед студентської молоді.

У 30-х роках у Львівській семінарії студенти М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький створили гурток демократичної української молоді, що дістав назву "Руська трійця" (в широкому розумінні так називали всю групу, до якої, крім засновників, входили М. Устиянович, А. Могилецький та інші їхні ровесники). Своєю просвітницькою діяльністю гуртківці сприяли пробудженню національної свідомості народу, розвиткові й поширенню української мови. Вони писали статті з історії, збирали українські народні пісні та думи, друкували їх. Коли цензура заборонила видання збірки творів під назвою "Зоря", "Руська трійця" уклала другу книжку-альманах— "Русалка Дністровая", що вийшла 1837 р. в Угорщині. Це був перший Серйозний виклик поневоленого українського народу колоніальній політиці Австрійської імперії. "Русалка Дністровая" посіяла зерна, що дали буйні сходи в період українського національного відродження.

Революційно-визвольний рух 1848 p., що охопив країни Західної Європи і розгорнувся в західноукраїнських землях, примусив австрійського імператора Фердинанда І декларувати демократичні свободи. Ця "весна народів" прийшла в Східну Галичину, Буковину та Закарпаття, де 17 квітня 1848 р. було скасовано феодальну залежність селян і панщину.

Демократизація суспільного життя сприяла пожвавленню польського визвольного руху, для керівництва яким було створено у квітні 1848 р. Польську раду народову; розпочалося формування національної гвардії. Поляки домагалися перетворення Галичини на свою автономну провінцію, нехтуючи прагненням українців, що становили більшість населення краю, до самостійного національного розвитку.

На противагу екстремістському польському рухові 2 травня 1848 р. у Львові було засновано Головну руську раду як координаційний орган українського відродження. До неї увійшли священики, інтелігенція та студенти, а очолив її єпископ Г. Яхимович. Головна руська рада відкрила 50 місцевих і 13 регіональних філій, організувала відділи та комісії, що опікувалися освітою, займалися селянським питанням, а також видавала (з травня 1848 р.) першу в Галичині українську газету "Зоря галицька". В містах формувалися підрозділи Української національної гвардії. Невдовзі монархія кинула їх на придушення повстанців в Угорщині.

У жовтні 1848 р. Головна руська рада скликала у Львові з'їзд українських діячів науки та культури, Собор руських учених, який ухвалив заснувати в західноукраїнських землях господарське й історичне товариство, народні читальні, хорові та музичні колективи, видавати популярні підручники з історії України, налагодити охорону пам'яток історії та культури. Рада відкрила Народний дім у Львові з бібліотекою, музеєм, клубом і книгарнею. При Львівському університеті почала діяти кафедра української мови та літератури. Створювалися україномовні народні школи й гімназії.

Значним надбанням визвольної боротьби стала участь українського населення у виборах до австрійського парламенту в червні 1848 p., — українці тоді здобули 39 депутатських місць. Вони рішуче виступали за остаточну ліквідацію кріпацтва, а також соціальних політичних утисків українства з боку властей, захищали його право на освіту, свою державну мову й урядові посади.

Долю Галичини поділяла й Буковина— ще одна частина української землі. Тут керівником антикріпосницького руху був Лук'ян Кобилиця, якого селяни обрали до австрійського парламенту. Восени 1848 р. він розгорнув кампанію протесту проти відокремлення Буковини від Галичини, якого домагалися помічники, й очолив народний виступ за повне проведення аграрної реформи. Селяни округів організували збройні загони; громади самочинно захоплювали поміщицькі землі, ліси й пасовиська, відмовлялися виконувати повинності. Однак на початку 1849 р. австрійський уряд на вимогу румунських феодалів відокремив таки Буковину від Галичини.

Наляканий піднесенням революційного руху австрійський імператор Франц-Йосиф І, що вступив на престол у грудні 1848 р. після зречення Фердинанда І, проголосив введення реакційної конституції (березень 1849); рейхстаг було розігнано. У травні 1849 р. російські війська на прохання австрійського імператора придушили угорську революцію. А 1850-го був заарештований ватажок селянського повстання в Буковині Л. Кобилиця. Після жорстоких тортур його вислали до м. Гура-Гумора (в Румунії), де він через рік помер. Влітку 1851 р. розпустили Головну руську раду.

Революційні події 1848-1849 pp. дали поштовх зростанню національної свідомості українського народу, зміцнили його прагнення до свободи й об'єднання українських земель.

42. Українська культура в добу Гетьманщини

Після ліквiдацiї козацтва на Правобережжі й перетворення його у напівзруйновану провiнцію Польщі, занепаду культурно-національного руху в Галичині та на Волині, Гетьманщина на невеликому просторі української землі зуміла створити культурні цінності, які на довгі роки забезпечили самобутнiсть духовного розвитку українського народу.

Слід наголосити, що найважливiшим культурним центром в цей час залишався Київ. Тут на зламі ХVII i ХVIII ст. досягла свого найвищого розвитку Києво-Могилянська академія, яка тривалий час була єдиним вищим навчальним закладом не лише для України, а й для всієї Схiдної Європи. Її вихованці були носіями науки й освіти в Росії, Білорусії, Сербії, Угорщині, Болгарії, Молдавії.

Центральною дисципліною, як і у західноєвропейських університетах, була філософія, яка мала свою традицію з часу заснування Братської школи (1615) і стала однією з найяскравіших сторінок розвитку науки в Україні ХVІІІ ст. Глибоке осмислення українськими філософами дістали твори античних філософії, Декарта, Спінози, Бекона. Після філософських творів С.Яворського, П.Прокоповича, Ю.Кониського найвищим досягненням філософської думки була творчість Григорія Сковороди (1722-1794), якому судилося відіграти в українському культурному процесі ту роль, що у французів відіграли Декарт і Паскаль, у англійців - Бекон і Юм, у німців - Лейбніц і Кант. У той час як у другій половині ХVIII ст. в українському суспільстві під тиском російського самодержавства посилювалися конформістські настрої, відмова відстоювати свій самобутній розвиток і внаслідок цього деморалізація, гонитва за чинами й матеріальними благами Сковорода проголошував палке слово проти «плоті», в оборону добра, всього вищого і духовного. Центральним питанням його філософії була проблема людини, її щастя, пошуків шляхів до нього. 3 філософії Сковороди випливали його етичні і суспільно-полiтичні погляди, які набували форми протесту проти соціальної нерівності, експлуатації, неосвіченості й темноти.

Студентам слід звернути увагу на розмаїття літературної творчості, яка, з одного боку, спиралася на традиції ХVII ст., а з другого - звільнялася від церковно-релігійного змісту, набувала світського характеру. Найяскравішою сторінкою української лiтератури цього періоду була драма (найвідоміша драма Ф.Прокоповича «Володимир», присвячена І.Мазепі). Її теорія була вироблена у стiнах Києво-Могилянської академії і ґрунтувалась на творчості Есхіла, Арістотеля, Плавта, Теренція та ін.

Важливе місце в літературному процесі займала поетична творчість з широким розмаїттям жанрів - вірші релігійно-моралістичні, панегіричні, історичні, ліричні, гумористично-сатиричні та ін. Все послідовніше утверджується світська лірика, представниками якої виступають поети С.Климовський, Р.Корецький, В.Пашковський, І.Бачинський, О.Подальський, Танський та ін.

Традицію української історичної літератури XVII ст. продовжили літописи Г.Граб’янки і С.Величка. З’являються перші спроби систематичного викладу історії України у працях П.Симовського, В.Рубана, О.Ригельмана. У багатожанровій українській прозі XVIII ст. студентам слід звернути увагу на щоденники М.Ханенка (1691-1760) і Я.Марковича (1696-1770), в яких занотовано розмаїті факти державно-політичного та економічного життя Гетьманщини, «Странствованіє» Василя Григоровича-Барського, який фактично започаткував українські наукові студії в галузі географії, археології, етнографії, історії церкви тощо.

Постійна боротьба з різними виявами деспотизму, що точилася в Україні, формувала в свідомості передової української суспільності ідеї утвердження такої політичної системи, яка б забезпечувала вільний козацький устрій, права різних станів, суверенність вільної і соборної України. Ці концепції знайшли своє втілення у написаній в еміграції гетьманом П.Орликом «Дедукції прав України» - яскравому документі української політичної думки початку XVIII ст. В ній проголошувався пріоритет суспільних інтересів, демократизму і свободи, боротьби з насильством. Ці ідеї знайшли своє продовження в творчості В.Капніста, вимогах українських делегатів до «Комиссии по составлению уложения» Катерини II, патріотичному настрої «Історії Русів», дали підстави великому Вольтеру зазначити - «Україна завжди бажала бути вільною».

Слід проте зазначити, що більшість гетьманів XVIII ст. не зуміла налагодити тісної співпраці з українською духовною елітою і скріпити з її допомогою козацьку державність відповідною ідеологією. Величезний потенціал української інтелігенції, покликаної в різні періоди царським урядом до культурно-просвітницької діяльності в Росії, значною мірою виявився втраченим для України. З початком реформ Петра I вихідці з України обійняли більшість єпископських кафедр в імперії, відзначились як проповідники, вчені, громадські діячі. Відплив української молоді до культур-них центрів імперії посилився з поступовою втратою Києво-Могилянською академією світського характеру. Царський уряд вперто відкидав усі проекти заснування університету в Україні, штучно консервуючи церковно-схоластичний характер освіти в Гетьманщині, тоді як у Росії утверджувалася світська школа. Українська молодь у цій ситуації, наслідуючи давню традицію, продовжували освіту в університетах Німеччини, Італії, Франції, Англії, Польщі та ін. Показником високого культурного рівня Гетьманщини у XVIII ст. був стан народного шкільництва. На території семи її полків було 866 шкіл, що забезпечувало школою кожну тисячу населення.

Слід відзначити, що наступ на політичну автономію супроводжувався імперською нівеляційно-русифікаторською політикою в Україні. Студенти мають ознайомитись з наказами Петра I, Катерини II, що були спрямовані на переслідування українського слова та української книги. В 1765 р. у Києво-Могилянській академії запроваджено російську мову, яка стала викладовою для всіх дисциплін. Поступово славнозвісна академія була перетворена на звичайний церковний навчальний заклад.

Розглядаючи процес розвитку культури наприкінці XVII - початку XVIII ст. студенти повинні знати, що в цей період у руках старшини зосередились значні матеріальні цінності, що дало можливість новій українській аристократії сприяти інтенсивному зростанню будівництва, розвитку всіх галузей мистецтва в Україні. В епоху гетьманування Мазепи в українській архітектурі остаточно утвердився стиль, який дістав назву «українського бароко» (також козацького, або мазепиного бароко). Заходами гетьмана було побудовано чимало архітектурних шедеврів як у Києві, так і в інших містах, oновлено Софійський та Успенський собори, інші давні споруди у Києві, які одержали яскраве барокове оформлення. Від меценатської діяльності гетьманів прагнула не відставати козацька старшина, яка споруджувала величезні муровані храми, палаци, брами, адміністративні і навчальні будівлі. Поряд з Києвом архітектурні ансамблі зводяться у Чернігові, Переяславі, Стародубі, Ніжині, Батурині, Глухові та ін.

43. Входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій.

Унаслідок політичних перетворень кінця XVIII ст. припинили існувати держави, від яких протягом попередніх двох століть значною мірою залежав розвиток подій в Україні, — Річ Посполита та Кримське ханство. Низка воєнних конфліктів призвела до серйозних змін кордонів між державами, до яких належали українські землі.

У 1772 р. ослаблена війнами, внутрішніми суперечностями й шляхетським свавіллям Річ Посполита була поділена між Австрією, Пруссією та Росією. Після першого розподілу Польщі (1772 р.) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині та Поділля, 1775 р. до Австрії було приєднано Буковину, яка була частиною Османської імперії. Після другого поділу Польщі (1793 р.) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), після третього (1795 р.) — західна смуга Волині й Берестейщина. У результаті війн з Туреччиною 1768—1774 й 1783—1791 pp. Росія приєднала до себе Крим і північнопричорноморські степи. Так усі українські етнічні землі стали підвладні Російській та Австрійській монархіям.

Від часу поділів Польщі до Першої світової війни політичне влаштування українських земель лишалося незмінним. Однак сильних змін зазнала сама територія розселення українців. Колонізація чорноземних степів і Кубані збільшила українські етнічні території з 450 тис. км2 наприкінці XVIII ст. до 700 тис. км2 у середині XIX ст.

Підросійські землі становили близько 80 % української етнічної території і тут проживало майже 85 % її населення. Ці території називають Наддніпрянською Україною або Наддніпрянщиною. Найвища частка українців наприкінці XVIII ст. була на Лівобережжі (95 %), Правобережжі (88 %), Слобожанщині (86 %), дещо меншою — у Східній Галичині (74,3%), Буковині (73,7 %), Степовій (Південній) Україні (71,5 %), Закарпатті (61,9 %). Протягом XIX ст. у більшості регіонів частка українців зменшилась на 5—10 %, на півдні — на 15 %. Це відбулося внаслідок асиміляції (змішування українців з іншими націями, прийняття ними культури пануючої нації і втрати національної самосвідомості), масової міграції поза етнічні українські території, швидких темпів зростання неукраїнського населення. Але кількість українців в абсолютних цифрах збільшувалась: від 8,7 млн — 1795 р. до 20, 9 млн — 1897—1900 pp. і 27 млн — 1914 p. Ще на межі XIX—XX ст. 93 % українців у Російській імперії і 91 % в Австро-Угорщині були селянами.

Провідною рисою української історії XIX ст. стало національне відродження. Пробудження національної свідомості українців розпочалося на Лівобережній та Слобідській Україні, де ще не згасла пам'ять про славні часи Гетьманщини, де жили і творили високоосвічені інтелектуальні сили.

Росія і Австро-Угорщина здійснювали політику національного гноблення, усіляко прагнули перешкодити формуванню української нації, розвитку української культури.

У Росії національне гноблення найбільш яскраво проявилося у циркулярі 1863 р. міністра внутрішніх справ Валуєва, який заборонив друкувати і викладати українською мовою, цинічно заперечивши право українців на окрему мову взагалі. Продовженням такої політики став Емський указ (1876 р.) Олександра II, який заборонив увезення літератури українською мовою, українські п'єси та пісні, використання української мови в початкових школах, державних закладах. Сама назва «Україна» була заборонена.

Австро-Угорщина, після 1848 р. була конституційною монархією, тому там існували певні політичні свободи, рівність громадян, центральний парламент і крайові сейми (зокрема в Галичині та Буковині), вибори до яких відчувалися за участю всього населення. Українська мова і культура формально не заборонялися. Тому в другій половині XIX ст. саме Західна Україна стала центром національного відродження.

Активізації національного руху сприяло збільшення кількості української інтелігенції, яка виступала ініціатором і організатором цього руху. Центрами підготовки інтелігенції стали міста, де діяли університети: Львів (1661 р. було відкрито перший на українських землях університет), Харків (1805 р. було відкрито перший університет у Наддніпрянщині), Київ (з 1834 p.), Одеса (з 1865 р.). У Західній Україні значну роль у національному відродженні відігравало уніатське духовенство, у той час як православне духовенство в Наддніпрянщині було зрусифіковане і виступало опорою російського царизму.

Також важливим фактором національного пробудження стали події європейського життя. Ідеї Великої французької революції кінця XVIII ст. радикалізували українське суспільство, спрямували його кращих представників на пошуки шляхів перетворення існуючих порядків. Значний вплив на піднесення громадсько-політичного життя справили Вітчизняна війна 1812 р. та зарубіжні походи 1813 p., учасники яких побачили переваги європейських форм суспільного і державного устрою.

Хоча за кількісним складом вже на рубежі XVIII—XIX ст. український народ був одним з найчисленніших в Європі, він майже повністю втратив ознаки державності. Колонізаторська та асиміляторська політика імперій загрожувала самому існуванню українців як народу.

44. Соціально-економічний розвиток українських земель у другій половині ХІХ ст.

Реформи 60-70-х років ХІХ ст. відчутно вплинули на характер та динаміку економічного, політичного та духовного розвитку Російської імперії. Значно прискорилися, зокрема, процеси господарського розвитку на принципах ринкових відносин. Це добре видно на прикладі українських земель. В Україні у 1869 р. вже налічувалося 3712 фабрик і заводів, а в 1900 р. — 5301 промислове підприємство. Швидкими темпами розвивався залізничний транспорт. Протягом 1866— 1879 рр. в Україні було прокладено 4,5 тис. верст залізничних колій. Вантажообіг здійснювався в ці роки в основному механізованим транспортом, що значно підвищувало його роль у господарському житті країни. На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні становила одну п'яту всієї залізничної мережі Росії.

Велике значення для подальшого економічного розвитку України мало зростання морського торгового флоту. Найбільшим портом на півдні України стала Одеса, яку в другій половині XIX ст. навіть називали «пшеничним містом», бо саме через неї тоді експортувалася значна частина загальноросійського виробництва пшениці. Взагалі Одеса набула великої ваги як транзитний пункт у зовнішній торгівлі всієї імперії.

На півдні України швидкими темпами розвиваються галузі важкої промисловості: кам'яновугільна, залізорудна, металургійна. Протягом 1861— 1900 рр. видобуток кам'яного вугілля в Донбасі зріс з 10 млн до 672 млн пудів. У 1900 р. він становив 68% загальноросійського видобутку. За 30 років (з 1870 по 1900) видобуток залізної руди у Кривому Розі зріс у 158 разів (з 1,3 млн до 210 млн пудів). Уже тоді Україна давала понад 57% видобутку залізної руди в Росії. У 80 - 90-х роках у Катеринославській та Херсонській губерніях було збудовано 17 великих металургійних і десятки машинобудівних заводів. Тоді ж виробництво чавуну в Україні становило 52% загальноросійської виплавки.

Важливою ознакою утвердження ринкової системи відносин, у тому числі в Україні, було пожвавлення зарубіжного інвестування економіки. Наприклад, з 1888 по 1894 рр. за допомогою бельгійського, французького, англійського та американського капіталу в гірничій промисловості України було створено 22 іноземні компанії з основним капіталом 62,9 мли крб.

У систему нових відносин поступово втягувалося землеробство України. З 1863 по 1902 р. до ринкового обігу тут надійшло понад 25,6 млн десятин приватних земель.

Характерно, що землю купували не тільки поміщики-дворяни, а й представники інших соціальних верств — купців, духовенства, міщан та селян. Значна частина поміщицьких земель була продана заможним селянам, які з 1877 по 1905 р. придбали її близько 4,5 мли десятин, збільшивши своє землеволодіння вчетверо.

В сільському господарстві дедалі ширше застосовувалася машинна техніка. Південь України став головним районом виробництва товарного зерна, правобережні губернії спеціалізувалися на виробництві пшениці й цукру, лівобережні — зерна, тютюну і частково цукру.

Розвиток капіталізму в економіці України справляв вплив і на інші сфери суспільства. Зокрема змінювалася його структура, співвідношення між міським і сільським населенням тощо.

Нерідко капіталістичні нововведення призводили до загострення соціальних конфліктів.

45. Суспільно-політичний рух в українських землях в другій половині ХІХ ст.

Як і інші слов'янські народи, українці під впливом революційних подій в Європі пройшли три основних етапи свого національного відродження. На початковому етапі представники передової інтелігенції збирали історичні документи, фольклор, предмети старовини, прагнучи обгрунтувати самобутність українського народу. Другому — культурницькому — етапові притаманний сплеск відродження національної мови, її дедалі ширшого використання в літературі, освіті. Третій — політичний — етап характеризується зростанням національних організацій і обстоюванням національне зорієнтованих вимог, зокрема самостійності.

Після розгрому першої української організації такого спрямування — Кирило-Мефодіївського братства — в Україні впродовж багатьох років не вдавалося створити нових національно-демократичних організацій. Проте провідні діячі цього братства — М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, а згодом і Т. Шевченко, відбувши судові покарання, з'їхалися до Петербурга. Тут вони згуртували навколо себе однодумців і створили так звану «Громаду». Провідною ідеєю програми цієї організації було збереження самобутності української нації, захист її від русифікації та полонізації. Коштом заможних українців В. Тарнавського і Г. Галагана у Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. тут почав виходити перший у царській Росії український часопис — «Основа», що опублікував твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших українських письменників.

Після скасування кріпосного права активізувалося створення недільних шкіл для неписьменних. Побачили світ «Буквар южноруський» Т.Шевченка, «Граматика» П. Куліша та ін. Громадівці всіляко пропагували культ козацтва, волелюбних запорожців та гайдамаків, які, на їхню думку, символізували прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й аполітичне поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському отримало назву українофільства.

На початку 1870 р. В. Антонович, М. Драгоманов, М. Русов, М. Зібер і С. Подолинський заснували таємну «Стару громаду»,яка об'єднала інтелектуальну еліту, що користувалася високим моральним авторитетом. Головну увагу члени цієї організації приділяли розвиткові та поширенню наукових знань, письменства. Діяльність українофілів викликала жорстокий спротив царського режиму. Одним із наслідків цього стало те, що серед українофілів виникли значні непорозуміння. Вони торкалися не тільки мети і тактики організації, а й визначення змісту й природи українофільства.

Потреби у змінах особливо гостро відчували й відстоювали молодші члени громади, серед яких виділявся М. Драгоманов. Саме він закликав однодумців виходити за межі виключно культурницької діяльності, висувати ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше ці, як вони себе називали, «свідомі українці» заявили про себе 1890 р., коли вирішили організувати «Братство тарасівців», головною метою якого було б створення самостійної України. 1893 р. у львівському часописі «Правда» з'явилася програма братства — «Декларація молодих українців». Автори програми проголосили про свій намір бути істинно українською інтелігенцією. Вони зобов'язалися розмовляти виключно українською мовою, виховувати в національному дусі своїх дітей, захищати права українського народу. У політиці їхньою метою було визнання українців як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії.

Зусилля молоді певною мірою вплинули на представників старшої генерації, які стали діяти рішучіше та енергійніше. У 1897 р. з ініціативи В. Антоновича і О. Кониського була заснована підпільна Всеукраїнська загальна організація, що поставила за мету об'єднати всіх українських діячів під своєю орудою. Вона започаткувала видавництво «Вік», влаштовувала Шевченківські свята тощо. Однак і ця організація приділяла головну увагу питанням не політичним, а культурним.

Проте вимоги національно-політичного характеру посідали у суспільно-політичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючи загальноукраїнського масштабу. Галицькі українці, наприклад, створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах. Важливу роль у формуванні національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рівня народу відіграло створення у 1868 р. товариства «Просвіта».

Отже, другу половину XIX ст. і особливо його кінець можна оцінити як важливий етап підготовки та збирання українських сил до боротьби за незалежність, за українську державність.

46. Постать Миколи Міхновського в історії України

Мико́ла Іва́нович Міхно́вський (*31 березня 1873 Полтавська губернія; †3 травня 1924) — український політичний та громадський діяч, правник, публіцист, основоположник, ідеолог і лідер самостійницької течії українського руху кінця ХІХ — початку ХХ ст., автор славнозвісної брошури «Самостійна Україна», один з організаторів українського війська, борець за незалежність. Співзасновник першої політичної партії у Наддніпрянській Україні — Революційної Української Партії (РУП). Лідер Української Народної Партії, співорганізатор Української Демократично-Хліборобської Партії, член Братства самостійників. Ідеолог державної самостійності України.^[1]

Зростання національної свідомості українців наприкінці ХІХ ст. призвело до розмежування української інтелігенції. Старше покоління віддавало перевагу у вирішенні «українського питання» культурно-просвітницькій справі, його вимоги зводилися до поміркованих реформ, які б скасували національно-культурні обмеження для українців у Російській імперії. Революційну молодь приваблювали соціалістичні ідеали. Вона вважала, що національного визволення можна досягти через визволення соціальне, через спільну боротьбу разом з іншими націями проти існуючого у Росії соціального ладу. Та несподівано, на початку 1890-х рр., в українському русі з'явилася зовсім нова течія. Її започаткувала молода людина, студент, який відкрито кинув «божевільний» на той час заклик до державної самостійності української нації.

Вже будучи першокурсником Університету Святого Володимира Микола Міхновський долучився до українського національного руху і став членом "Молодої громади".Але культурницька, аполітична діяльність не задовольняла його. Радикально налаштований юнак шукав однодумців і 1891 року увійшов до таємної студентської організації. Перша українська національна організація з виразно політичними цілями була заснована групою студентів Харківського і Київського університетів, які влітку 1891 року займалися статистичними переписами на Черкащині, неподалік могили Тараса Шевченка. Саме там четверо молодих людей склали присягу на вірність Україні, та заснували таємне політичне товариство, на честь поета назвавши його «Братством тарасівців».^[5]

Міхновський, хоч і не був серед засновників, невдовзі став ідеологом і провідником Братства. Саме він, студент-правник, займався розробкою ідеологічної платформи, відомої під назвою "Credo молодого українця. Організація припинила існування 1893 року після того, як частину «тарасівців» було заарештовано, а іншу — вислано у села.

Миколі Міхновському пощастило уникнути арешту. Він закінчив навчання і почав працювати в одній з адвокатських контор Києва. 1898 року Міхновський переїхав до Харкова, що було пов'язано з особистою драмою: закохавшись у дружину свого начальника, він разом з нею мусив залишити Київ. Він зайнявся адвокатською практикою, відкрив власну контору і невдовзі здобув неабияку популярність як успішний адвокат.

Приблизно у той самий час, у січні 1900 року, Микола Міхновський у Харкові взяв участь у створенні Революційної Української Партії (РУП) — першої української політичної самостійницької організації у Наддніпрянській Україні. Її лідери запропонували Міхновському узагальнити свої ідеї в окремій брошурі. Вона з'явилася того самого року під назвою "Самостійна Україна" і була видана у Львові, накладом у тисячу примірників.

Деякий час «Самостійна Україна» вважалася програмою РУП, але згодом зазнала гострої критики. Малоросійська інтелігенція, вихована на російській культурі, сприйняла цей маніфест вкрай вороже. Незадоволення позицією Міхновського почалося і у самій РУП, оскільки «Самостійна Україна» не містила соціальної програми, тоді як члени РУП тяжіли до соціалізму. Як наслідок, Міхновського звинуватили у шовінізмі, надмірному радикалізмі, в «ориґінальнічаніі.

У 1902 році, коли у Революційній Українській Партії почали перемагати соціалістичні та автономістські тенденції, Міхновський разом із небагатьма однодумцями вийшов із РУП і на початку 1902 року заснував Українську Народну Партію (УНП), що проголосила своєю метою боротьбу за незалежність України.^[8] Микола Міхновський став її провідником і головним ідеологом, автором програми УНП та інших партійних видань, що на тривалий час стали наріжними для багатьох поколінь українських націоналістів.

Найбільшого поширення набув своєрідний маніфест самостійників "Десять заповідей УНП", написаний 1903 року і широко відомий в Україні та за кордоном.^[8] «Десять заповідей УНП» — один з найгостріших документів самостійницького руху, створених Міхновським. «Ми боремося проти чужоземців не тому, що вони чужоземці, а тому, що вони експлуататори», пояснював він свою позицію. Таким чином, націоналізм Міхновського мав здебільшого оборонний, захисний характер. Він був протидією, запереченню державному шовінізму панівної нації. Характерно, що такої думки дотримувались навіть більшовики, лідер яких, Володимир Ленін, стверджував, що треба розрізняти націоналізм нації пригнобленої і нації пануючої. Націоналізм першої несе в собі позитивний заряд боротьби за національне визволення і може бути виправданий.

Ще під час своєї першої історичної промови на тему необхідності збройної революційної боротьби за права українського народу 19 лютого 1900 року, Микола Міхновський із запалом говорив про «потребу терористичної акції». Логічно, що він став на шлях організації бойового українського підпілля.^[5]

У 1904 році, коли Росія святкувала 250-ліття «приєднання Малоросії», УНП на знак протесту вирішила підірвати у Харкові пам'ятник російському поету Пушкіну. У Києві та Одесі планувалося висадити у повітря пам'ятники російським імператорам. Акцію у Харкові успішно здійснила підпільна бойова структура УНП «Оборона України» на чолі з Віктором Чехівським. На місці понівеченого пам'ятника Пушкіну були розкидані відозви із закликом до «боротьби за своє національне визволення».^[5]

Останні п'ять-шість років перед Першою світовою війною Міхновський присвятив пропаганді національної ідеї серед тих кіл, які досі були далекі від українського руху, а саме серед промислових та хліборобських кіл Слобожанщини і Донецького басейну. Микола Міхновський вже тоді розумів, що держави будуються не лише національною інтелігенцією, а насамперед продукуючими класами і організаторами крупних виробництв.

З початком Першої світової війни Микола Міхновський перебував на фронті, хоча сам, будучи давнім ворогом Росії, з ідейних міркувань не воював і дуже скоро перевівся до Києва, де згодом служив у чині поручика у Київському воєнному окружному суді

15 березня 1917 року він зібрав своїх однодумців і проголосив створення альтернативної Центральної Ради, яка виразно задекларувала свій самостійницький характер. Та перед Міхновським одразу ж постала дилема: або разом з однодумцями розбудовувати далі власну Раду з метою якнайшвидшого проголошення Української держави і наразитися на звинувачення у розколі «українського табору», або приєднатися до легітимної Центральної Ради — в надії переконати опонентів у необхідності проголошення незалежності. В результаті був обраний другий варіант: наприкінці березня 1917 року «самостійники» Міхновського ввійшли до складу ЦР.

16 березня 1917 року було створено товариство "Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка" на чолі з Миколою Міхновським. Того самого дня військова нарада Київського гарнізону після доповіді Міхновського обрала Український військовий організаційний комітет і ухвалила негайно приступити до організації власної національної армії. Своїм завданням комітет проголосив українізацію російської армії, тобто формування у її складі українських частин; створення у частинах армії українських громадських організацій; негайну організацію першого українського полку. Про це Микола Міхновський казав у своїй емоційній промові під час української маніфестації 19 березня у Києві.У червні 1917 року вони сформували військову частину, яка проголосила себе Другим українським імені гетьмана Павла Полуботка козачим полком. Полк не був визнаний ані російською владою, ані Центральною Радою. Останню налякала поява у Києві самостійницького війська. Володимир Винниченко відвідав полк та закликав солдатів повернутися до своїх частин і вирушити на фронт.

На Румунському фронті Микола Міхновський пробув аж до Жовтневого перевороту. До України він повернувся пізньої осені 1917 року, оселився на Полтавщині, де Лубенське земство невдовзі обрало його мировим суддею. Саме у цей час на Полтавщині набирала сили нова політична організація — Українська демократично-хліборобська партія (УДХП), єдина несоціалістична партія в Україні. Її засновниками були давні друзі Міхновського — брати Володимир та Сергій Шемети та відомий історик і політичний діяч В'ячеслав Липинський. УДХП обстоювала державну самостійність України, республіканський державний устрій на чолі з президентом та представницькою владою. Партія виступала за ліквідацію поміщицьких латифундій, але, на відміну від есерів, зберігала приватну власність на землю, орієнтувалася на міцне фермерське господарство. Микола Міхновський почав схилятися до монархічного принципу організації державної влади в Україні, і тепер, відкинувши соціалістичні ілюзії, пов'язував майбутнє України з реалізацією демократично-хліборобської програми. Він поринув у діяльність УДХП, прагнучи поширити її вплив по всій Україні.^[17]

Нова сторінка його біографії розпочалася після переїзду до Києва, вже окупованого німецькою армією. УДХП, яка виступила з гострою критикою політики Центральної Ради, підтримала державний переворот 29 квітня 1918 року.^[18] Проте стосунки з гетьманом Павлом Скоропадським також виявилися непростими.

Микола Міхновський доклав чимало зусиль, щоб трансформувати гетьманський політичний режим у дійсно українську владу. Він був автором низки документів з критикою складу уряду та його політики, поданих безпосередньо Гетьманові, входив до делегацій, які зверталися до німецької окупаційної влади.

Ставлення Міхновського до Директорії було відверто негативним. Він передбачав, що соціалістичний режим своєю екстремістською політикою приведе до подальшої анархії у сільському господарстві та промисловості, розвалу адміністративного апарату, розкладу армії і зробить Україну безсилою перед більшовицькою Росією.

Важка хвороба підірвала здоров'я Міхновського. До того ж він був повністю виключений з політичного життя. Деякий час мешкав на Полтавщині, звідки пізніше, спустошений перманентними невдачами, виснажений фізично і психічно, розчарований в українській еліті, яка виявила свою повну нездатність, виїжджає на Кубань.^[24] 1920 року Микола Міхновський опинився у Новоросійську, звідки марно намагався емігрувати. Коли денікінці під тиском Червоної армії евакуювались морем, Міхновський спробував скористатись нагодою і виїхати з ними, але його, як «відомого непримиренного ворога Росії», на корабель не взяли. Чотири роки Микола Міхновський жив на Кубані. Оселився в станиці Полтавській, почав вчителювати, якийсь час служив у кооперації. Є неперевірені свідчення, що він також викладав в Учительському інституті.^[25]

Приблизно у цей час у станиці почав формуватися Гайдамацький полк, невдовзі розгорнутий у Гайдамацьку дивізію. І хоч згадок про роль Міхновського у формуванні цієї частини немає, та все ж важко повірити, що він байдуже спостерігав за цим українським козацьким зрушенням. Тим більше, що «це військо не хотіло разом із Денікіним битися за Росію… Про московський шлях… ці люди слухати не хотіли», — свідчив кубанський прем'єр Василь Іванис. Відчувалося, що серед організаторів Гайдамацької дивізії є свідомий українець із великим досвідом організаційної роботи.

1924 року Микола Міхновський повернувся до Києва, де був заарештований ДПУ. Важко сказати як велося слідство, чи було взагалі відкрито «справу Міхновського». Відомо лише, що після кількох днів допитів він опинився на волі.^[25]

Вже наступного дня, 3 травня 1924 року, трапилася трагедія: Миколу Міхновського було знайдено повішеним у садку в садибі Володимира Шемета, де він квартирував.^[25] Серед української громадськості та науковців дуже довгий час точилася дискусія щодо причин смерті відомого політичного та громадського діяча. Так само довго існувала версія про те, що смерть Міхновського — справа рук ДПУ. Але цю версію спростовують свідчення Ждана Шемета — сина Володимира Шемета, у якого проживав свої останні дні Міхновський.^[26] У 1998 році Ждан Шемет вперше засвідчив ^[27], що його батько знайшов у кишені покійного записку з таким текстом:

47. Український національно-визвольний рух під час Першої російської революції

Події революції 1905-1907 рр. справили помітний вплив на життя тогочасного суспільства, однак вони не змінили основного напрямку його розвитку, який диктувався вимогами і законами ринкового господарства. Мабуть, найбільш негативним були наслідки поразки революції у політичній сфері. Встановлювався надзвичайний стан, суворо заборонялися демонстрації, мітинги, збори. По всій країні діяли військові трибунали. У підпілля пішли політичні організації. Посилилися репресії проти українства. Заборонялося викладання українською мовою в освітніх закладах, українські громади та клуби, більшість організацій «Просвіти» були ліквідовані. Така ж доля спіткала практично всі основні українські періодичні видання. Натомість за широкої підтримки влади бурхливу діяльність розгорнули шовіністичні організації, зокрема «Клуб русских националистов», заснований у Києві в 1908 р.

Широкого розголосу набула «справа Бейліса» — судовий процес, організований у Києві в 1913 р. над євреєм, котрий звинувачувався у ритуальному вбивстві православної дитини. Чорносотенна преса здійняла шалену антисемітську кампанію. Відчайдушні зусилля робилися міністерствами юстиції та внутрішніх справ, аби засудити невинну людину. Проте на захист Бейліса виступили демократична громадськість, прогресивна інтелігенція, письменники, зокрема В. Короленко. Врешті-решт суд вимушений був виправдати Бейліса.

Після поразки революції 1905— 1907 рр. серед певної частини правлячої верхівки визрівало розуміння того, що політика репресій і заборон може стати на заваді подальшого розвитку країни, що необхідні реформи, котрі б динамізували процес капіталістичного розвитку. Ініціатором таких змін став голова уряду П. Столипін. Він запропонував провести в Росії аграрну реформу, яка мала розв'язати не лише економічні, а й гострі політичні проблеми. П. Столипін прагнув створити міцну верству заможних селян. З цією метою було прийнято кілька законодавчих актів. Закон, прийнятий Думою 9 листопада 1909 р., давав право сільській громаді переходити на хутори. В Україні тоді не існувало общинного землекористування, але було так зване подвірне землеволодіння, тобто земля вважалася власністю великої родини, її не можна було продавати чи ділити. Новий закон дозволяв кожному вийти з подвірного господарства і стати власником своєї землі. Головне гальмо в розвитку сільського господарства П. Столипін убачав саме в «общині», до якої були, мов ланцюгом, прикуті селяни і контроль якої постійно тяжів над ними. Селянин не міг покинути її, не міг продати землю, бо вона належала общині. Ця система мала й інші серйозні вади. Вона, зокрема, не давала можливості застосування передових методів господарювання. В політичному плані община, на думку ініціаторів реформи, була формою зрівнялівки, що вела село до ще більшого зубожіння, створюючи підґрунтя для соціального невдоволення. Община негативно впливала на сільське господарство усіх регіонів імперії, але до ще гірших наслідків спричинялася вона для України, де населення було більш звичне до індивідуального господарства, до хуторів. Тільки угіддя, ліси та сіножаті залишалися після столипінської реформи у спільному володінні. Законодавчі акти, прийняті Думою з питань аграрної реформи, не тільки проголошували, а й значною мірою гарантували право селянина на власну землю. Зокрема, селяни могли брати кредити в Селянському поземельному банку для облаштування господарства. Передбачалися піднесення агрикультури, реорганізація місцевого самоуправління, запровадження загальної початкової освіти та інші заходи.

Програма реформ, започаткована П. Столипіним, мала бути реалізована протягом 20 років. Доля, однак, розпорядилася по-іншому. У 1911 р. під час відвідин Київського оперного театру П. Столипін був убитий терористом. Проти реформи повели боротьбу реакційні сили як правого, так і ліворадикального гатунку. І все ж зміни в житті села відбувалися. Що стосується України, то тут реформа П. Столипіна мала чи не найбільший успіх. На хутори переселилася майже половина селянських господарств. Кількість українських селян, які до 1 січня 1916 р. закріпили землю в індивідуальну власність, була найбільшою в імперії.

В Україні, як і загалом в Росії, аграрна реформа викликала вороже ставлення з боку великих землевласників, які боялися втратити робітників, та соціалістів, котрі вважали, що реформа призведе до ліквідації сільського пролетаріату. Лише окремі землевласники (Харитоненко, Терещенко, Чикаленко, Журавський) поставилися до неї прихильно. До цього слід додати й те, що у проведенні реформи уряд припустився значних помилок, найсерйознішою з яких були надто високі ціни, які мали сплачувати селяни за поміщицькі землі. Це активізувало процес соціального розмежування на селі, що в свою чергу посилювало позиції ліворадикальних, промарксистських партій та угруповань.

Активну допомогу селянам надавали земства: будували елеватори, організовували збут збіжжя за кордон, для незаможних селян влаштовували кустарні промисли. Чималу підтримку селу надавали кооперативні заклади, підтримувані державними банками та земствами. Вклади селян до сільських банків по всій імперії за 20 років зросли з 300 мли крб. до 2 млрд. Кооперативний рух розгортався дуже швидко: у 1913 р. на Київщині було 900, на Поділлі — 600 споживчих товариств. Розгортанню цього руху сприяла активна діяльність В. Доманицького, В. Садовського та ін. Виходив спеціальний часопис — «Наша кооперація».

Складовою частиною аграрної реформи було також заохочення переселень на вільні землі в Сибіру й на Далекому Сході. Найбільше число переселенців в імперії дали саме українські губернії. Всього з України під час проведення реформи переселилися близько 1 млн осіб. Проте в організації цього руху виявилося чимало серйозних вад. Не знайшовши відповідних умов для життя, майже чверть переселенців вимушені були повертатися назад. Чимало селян ішли в міста, на заводи й фабрики. За рахунок цього ринок праці значно зріс, а робоча сила стала дешевою.

Починаючи з 1910 р. економіка імперії вступає в період зростання. В Україні з 1910 по 1913 р. видобуток вугілля підвищився в півтора, залізної руди — у два рази. Ще більше зростає частка України в загальноросійському промисловому виробництві — до 25%.

Як зазначалося, після поразки революції 1905— 1907 рр. український визвольний рух опинився в складному становищі. Розпадається Українська радикально-демократична партія.

У 1909 р. припиняє своє існування «Спілка». Разом із тим частина діячів Української соціал-демократичної партії, зокрема С. Петлюра, В. Садовський, беруть участь у створенні міжпартійного політичного блоку — Товариства українських поступовців (ТУП). Активними діячами Товариства були М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, Є. Чикаленко, Д. Дорошенко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. Найближчим своїм завданням ТУП вважало українізацію освіти, громадських установ, суду й церкви. Політичну лінію Товариства проводила газета «Рада». Значна увага приділялася відстоюванню українських інтересів у Державній Думі. Найбільш реакційна за своїм складом 3-тя Державна Дума відхилила питання про українську мову навчання в початкових школах, а також про вживання української мови в судах.

У 1913 р., коли була скликана 4-та Дума, ТУП у своїх домаганнях заручилося підтримкою фракцій трудовиків та кадетів. Проте консервативна більшість Думи і на цей раз заблокувала ці питання, хоча тоді ж латишам, естонцям, татарам та деяким іншим народам було дозволено заснувати школи з національною мовою викладання.

Утиски з боку царського уряду продовжувалися й надалі. У 1914 р. уряд заборонив святкування дня народження Т. Шевченка. Це викликало хвилю протестів по всій Україні.

Слова обурення пролунали навіть у Державній Думі. Тут вперше розгорнулася гостра дискусія з українського питання, і це справило велике враження не тільки в Думі, а й поза її межами. Незважаючи на репресії з боку влади, українське студентство у березні 1914 р. вийшло на маніфестацію під жовто-блакитними прапорами. Поступово український національний рух набирав нових сил. Але цей процес на певний час припинила Перша світова війна.

48. Вплив українців Петрограду на революційні події 1917 року

Після повалення царизму в Росії в лютому 1917 р. в країні встановилося двовладдя: поряд з офіційним Тимчасовим урядом діяли Ради робітничих і солдатських депутатів. В Україні виникли громадські ради й комітети, які були місцевими органами Тимчасового уряду. 1 березня 1917 р. в Києві створено громадський комітет, до якого ввійшли представники практично всіх громадсько-політичних організацій, що діяли в місті. 4 березня постала Рада об'єднаних громадських організацій і відбувся 1-й Український національний конгрес, який передав політичну владу Центральній Раді. До її складу ввійшли провідні діячі Товариства українських поступовців, представники православного духовенства, українських соціал-демократичних, культурно-просвітницьких та інших організацій. Головою Центральної Ради став визнаний лідер національного відродження професор М. Грушевський. 6 квітня 1917 р. в Києві почав роботу 2-й Український національний конгрес, на якому був затверджений новий склад Центральної Ради на чолі з М. Грушевським. У травні 1917 р. відбувся 1-й з'їзд представників українізованих військових частин, який обрав Військовий Генеральний комітет на чолі з С. Петлюрою. 2-й військовий з'їзд (червень того ж року) запропонував Центральній Раді домогтися національної автономії України. Тоді ж у Києві відбувся 1-й селянський з'їзд, котрий також висловився за автономію України і обрав Раду селянських депутатів як складову частину Центральної Ради. Таким чином, Центральна Рада, виражаючи інтереси широких кіл українського суспільства, стала законним представницьким органом української демократії.

У травні 1917 р. відбулися переговори делегації ЦР із Тимчасовим урядом і Петроградською Радою щодо офіційного визнання автономії України у складі Росії. Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі українського народу і відмовив в українській автономії. Тоді 10 червня 1917 р. ЦР оприлюднила свій І Універсал, в якому проголошувалась автономія України, а Центральна Рада - найвищим органом держави. 15 червня було створено перший за кілька століть український уряд — Генеральний секретаріат — у складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря. Очолив його відомий письменник і громадський діяч В. Винниченко. Посаду секретаря з військових справ посів С. Петлюра, з земельних справ — Б. Мартос, із міжнаціональних — С.Єфремов. До компетенції останнього відомства входили й питання, пов'язані з захистом українських інтересів за межами держави. Тимчасовий уряд вимушений був піти на переговори з ЦР і визнати її вищою крайовою владою Тимчасового уряду в Україні.

З липня 1917 р. було проголошено II Універсал Центральної Ради. В ньому йшлося про скликання Всеросійських Установчих Зборів, які мають закріпити автономію України, про невідокремлення від Росії, про поповнення складу Центральної Ради і Генерального секретаріату представниками національних меншин. Тобто цей Універсал можна розцінювати, з одного боку, як поступку Тимчасовому урядові, а з іншого — як подальше наполягання на автономії України. Водночас Центральна Рада прискорювала формування власних військових сил. У жовтні в Чигирині відбувся з'їзд, який обрав отаманом Вільного козацтва командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського.

Дальше погіршення соціально-економічного і військово-політичного становища в Росії призвело до жовтневого перевороту, здійсненого більшовиками на чолі з В. Ульяновим-Леніним. Тимчасовий уряд був повалений, лютнева революція зазнала поразки. Владу захопили більшовики.

49. Українізація російської армії

Фактично Тимчасовий уряд не мав реальної влади в державі, яка перебувала в хаосі. Він не міг суттєво впливати на перебіг подій і контролювати їх. Основним своїм завданням уряд проголосив продовження війни всіма можливими засобам до переможного кінця. Головним суперником Тимчасового уряду була Петроградська Рада робітничих та солдатських депутатів, керована соціалістами. Рада прагнула продовжувати та поглиблювати революцію. За її участі 1 березня (14 березня) 1917 р. було видано наказ № 1, який дозволяв у військових частинах для управління справами впроваджувати демократично обрані Ради. Тимчасовий уряд не зміг протидіяти таким нововведенням в армії, що призвело до її «демократизації» та серйозного послаблення в керівництві нею. Офіцери втратили владу та контроль над своїми частинами, порушилася дисципліна. Деморалізовані політичною пропагандою солдати покидали фронт та поверталися додому, грабуючи по дорозі поміщицькі маєтки та села. У такій ситуації постало питання про націоналізації певних частин російської армії.5–8 травня 1917 р. у Києві відбувся Перший український військовий з'їзд, 700 делегатів якого представляли понад 900 тисяч українських вояків. З'їзд висунув вимогу до Центральної Ради, щоб вона змусила Тимчасовий уряд почати поступову реорганізацію армії за національно-територіальним принципом та активно українізувати ті частини, де українці становили переважну більшість.Із Києва до Петрограда було відряджено делегацію на чолі з Володимиром Винниченком. Вона повинна була подати спеціальне положення від Першого українського військового з'їзду до Тимчасового уряду, в якому одним із пунктів було порушено питання про українізацію та виділення українців в окремі військові частини, що сприяло б посиленню армії. Тимчасовий уряд відкинув питання українізації, вважаючи його недоцільним та таким, що суперечить інтересам Росії.

Услід за цим рішенням російського уряду 5–12 червня 1917 року відбувся Другий український військовий з'їзд (Тимчасовий уряд його забороняв), який складався з 2,3 тисячі делегатів, що представляли близько двох мільйонів вояків. Делегати з'їзду підтвердили постанову Першого українського військового з'їзду про українізацію армії. Тимчасовий уряд останній пішов на поступки і дозволив проведення українізації. 16–23 червня 1917 р. — Всеросійська конференція фронтових та тилових організацій підтримала це рішення.Існує багато думок щодо того, яка кількість бійців була українізована впродовж 1917 року. В. Кедровський, один із членів Генерального військового комітету при Центральній Раді, який керував цією справою, у спогадах, надрукованих в американському журналі «Свобода» за 1928 р., пише: «До кінця серпня 1917 року організоване українське вояцтво а всього було українізованих вояків понад 4 мільйони». В «Енциклопедії Українознавства» В. Петров наводить дещо інші дані, говорячи про те, що було українізовано 8 корпусів (16 дивізій, або 64 піхотні полки із належною артилерію та кількома кінними полками та спеціальними частинами).Орест Субтельний пише, що вже влітку 1917 року було українізовано майже 300 тисяч солдатів, які присягнули Центральній Раді.Скоропадський бере участь у наступальній операції російської армії, яка триває від 18–27 червня 1917 року (останній наступ Керенського). Під час наступу проявилася вся здеморалізованість російських військ, спричинена революційним розладом. Вже 29 червня, через два дні після закінчення наступу, Павлу Петровичу було запропоновано, зі згоди головнокомандувача Південно-Західним фронтом генерала Гутора, українізувати свої частини. Корнілов (замінил Гутора) симпатизував українізації і вважав її єдиним можливим засобом спасіння військ від повного розвалу. Він розумів, що саме українці, об'єднані в українізовані частини, будуть найбільш боєздатними та дисциплінованими. Вони будуть зацікавлені воювати на території своєї Батьківщини. Щодо зауваження Скоропадського про те, що українізований корпус може становити загрозу інтересам Росії та стати підтримкою новому українському рухові, Корнілов відповів: «Усе це дрібниці, головне війна. Усе, що в таку критичну хвилину може підсилити нашу міць, ми повинні брати. Що ж стосується Української Ради, згодом ми її з'ясуємо. Українізуйте корпус»

16 липня, бачачи критичну ситуацію і не маючи змоги зупинити відступаючі маси солдат, Скоропадський віддав наказ розстрілювати всіх, хто буде переходити річку Збруч. Це на деякий час зупинило дезертирів. 18 липня 1917 р. Корнілов віддав наказ про українізацію 34-го корпусу. З наказом Верховного головнокомандувача почався енергійний процес українізації цього з'єднання. Скоропадський був налаштований на те, щоб реорганізувати лише 153-ю дивізію, яка була погано оснащена та зовсім не проявила себе під час минулих боїв, але він був категорично проти того, щоб українізували 104-ту дивізію, яка проявила себе стійко в останніх боях. Однак, 23 липня Скоропадський отримав новий наказ про вивід із 153-ї та 104-ї дивізій усіх офіцерів і солдатів росіян та передачу їх у 41-й корпус.Українське поповнення було нечисленним, але боєздатним та готовим енергійно працювати над розвитком корпусу: «Українських поповнень майже не було, але ті, котрі були, представляли із себе дуже гарний елемент. Поповнення українськими офіцерами було надто мізерним, загалом прибували прапорщики, які не мали досвіду та навичок у військовій справі, і тільки ускладнювали становище своєю політичною та агітаційною діяльністю. Щоб якось компенсувати нестачу офіцерів було вирішено створити офіцерську школу, де прапорщики змогли б отримати потрібні знання та вміння для керівництва військовими частинами. Отож можна констатувати, що на початку жовтня 34-й армійський корпус був значною мірою українізований. Він отримав нову назву — «Перший Український корпус». Комплектувався з добровольців, воїнів, офіцерів запасу та козаків із загонів «Вільного козацтва». Що стосується його чисельності, то, за різними даними, вона коливається в межах від 30 до 60 тисяч осіб. Перший Український корпус складався з 1-ї та 2-ї піших дивізій, по чотири полки в кожній та по одному легкогарматному полку на дивізію. Полки 1-ї дивізії дістали спеціальні назви: Київський полк імені гетьмана Богдана Хмельницького, Стародубський полк імені гетьмана Скоропадського, Полтавський полк імені гетьмана Сагайдачного та Чернігівський полк імені гетьмана Полуботка.

На початку листопада 1917 року Перший Український корпус мав виступити на фронт, але в той час у Києві відбувся переворот, зумовлений подіями в Петрограді. Влада від Тимчасового уряду перейшла до Центральної Ради та більшовиків. 7 листопада 1917 р. було видано Третій Універсал, який проголошував утворення Української Народної Республіки. Центральна Рада потребувала реальної військової сили для захисту Києва, якому загрожувало опинитися в руках більшовиків або бути захопленим військами Тимчасового уряду. Такою силою, здатною захистити УНР, тоді був лише Перший Український корпус.У другій половині листопада Павло Скоропадський отримав остаточний наказ про вивід корпусу на фронт. Почалося завантаження частин 104-ї дивізії в потяги, але трапився інцидент: два полки, увійшовши в контакт з українськими залізничними комісарами, рушили не на передову, а на Київ.

50. Центральна рада в боротьбі за відродження української держави. ІІІ і ІУ Універсали

У Києві розпочалася боротьба між штабом Київського військового округу та більшовицькими силами. Центральна Рада зайняла нейтральну позицію. 27 жовтня 1917 р. було прийнято Звернення Генерального секретаріату «До всіх громадян України», а 7 листопада проголошено III Універсал. Так виникла Українська Народна Республіка (УНР), яка не визнавала більшовицької влади. Силою обставин Україна фактично відрізалась від Росії, і Центральній Раді залишалося тільки відповідним актом зафіксувати це. Це й зробив III Універсал. У ньому, зокрема, наголошувалося на тому, що, «не відділяючись від Російської республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів». Право власності на землю поміщицьких та інших нетрудових господарств скасовувалось, і земля оголошувалася власністю всього трудового народу. Для робітників установлювався восьмигодинний робочий день. Передбачалося скликання Українських Установчих Зборів.

У перший місяць після жовтня Центральна Рада користувалася в Україні найбільшим впливом. Надалі, однак, ситуація ставала складнішою. Посилювалася більшовицька агітація. Проголошена урядом програма політичних та соціально-економічних перетворень здійснювалася повільно й непослідовно. Соціальна база влади швидко звужувалась. Усе це створювало грунт для приходу до влади більшовиків, вплив яких з огляду на зазначене зростав. Поряд із цим посилювалися суперечності між більшовицькими й антибільшовицькими силами в Україні. Назрівав гострий конфлікт, який тільки чекав свого приводу, а їх знайшлося принаймні два.

По-перше, в Києві перебували деякі більшовицькі військові частини та більшовицькі організації. Спочатку вони були більш-менш лояльні до української влади, але згодом стали активно агітувати проти неї. Відтак уряд приймає рішення про роззброєння цих частин і вислання їх за межі України. Другим приводом для боротьби з радянською Росією послугувалося ставлення українського уряду до антибільшовицьки налаштованих донських козаків. Для повернення з фронтів додому вони мали найкоротший шлях — через Україну. Українська влада зайняла нейтральну позицію. Тоді більшовики поставили ультиматум українському урядові, вимагаючи визнання ним радянської влади й недопущення на територію України згаданих військових частин. У відповідь на це Генеральний секретаріат приймає рішення про припинення постачання хліба до Росії та про організацію власної грошової системи. Отож намір УНР боротися за відстоювання національних інтересів призвів до війни з радянською Росією.

Ще раз наголосимо: проблема для України полягала в тому, що внаслідок дальшого погіршення соціально-економічного становища і антиукраїнської агітації більшовиків уряд УНР втрачав свій вплив на маси. В той же час вплив більшовиків невпинно зростав. На І Всеукраїнському з'їзді Рад у грудні 1917 р. було проголошено створення Української Радянської Республіки. В основному це віддзеркалювало інтереси русифікованої частини насамперед робітничого класу. Українське село загалом залишалося нейтральним, вичікуючи, яка влада візьме гору.

В такій обстановці, в січні 1918 р., було скликано чергову сесію Центральної Ради, на розгляд якої виносилися питання про землю і про самостійність Української держави. Есери, які після кризи уряду отримали в ньому більшість, прагнучи зберегти вплив на селянство, провели закон про соціалізацію землі. Що ж до самостійності України, то її проголошення диктувалося самим ходом подій: Україна перебувала у стані війни з радянською Росією.

IV Універсал, оприлюднений 22 січня 1918 р., зафіксував, що «віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Урядові УНР доручалося почати мирні переговори. Земля до початку весняних робіт мала бути передана селянам. Рефреном IV Універсалу була ідея незалежності та самостійності України.

Його центром став завод «Арсенал». Січовим стрільцям та загонові Вільного козацтва вдалося придушити цей виступ. Однак невдовзі, 26 січня, Київ був взятий радянськими військами під орудою колишнього полковника царської армії М. Муравйова. Внаслідок терору з боку нової влади в місті постраждало понад 5 тис. осіб.

51. Берестейський договір 1918 року

Бересте́йський мир— мирна угода міжУкраїнською Народною Республікоюз одного боку таНімеччиною,Австро-Угорщиною,ТуреччиноюіБолгарієюз другого, підписаний27 січня(9 лютого)1918уБересті(Бресті, Брест-Литовську); перший мирний договір у Першій світовій війні 1914-18. Він визначив обсяг військово-політичної допомоги України у боротьбі з Росією з боку країн авс-тро-угорського та німецького блоку. Договір від 9 лютого 1918р. врятував Україну від поглинення радянською Росією. Неспроможність УЦР виконувати в повному обсязі господарські статті договору призвели до наростання суперечностей між УЦР і австро-німецьким командуванням в Україні, відтак до падіння демократичної УНР і появи гетьманського урядуП.Скоропадського.

52. Гетьманський переворот

Українська Народна Громада у кінці квітня, ведучи переговори з німецькими чинниками, обговорювала та визначала склад міністрів майбутнього уряду. Німецький генерал Гренер, який фактично керував усією військовою справою німців в Україні, з'ясував умови, на яких німці погоджувалися на переворот. Головні умови були такі:

1. Визнання Берестейської угоди. 2. Розв'язання Центральної Ради. 3. Відкладення Установчих Зборів до «повного заспокоєння» України. 4. Підлеглість польовим судам осіб, що виступатимуть проти окупантів. 5. Вільна торгівля. 6. Відновлення права власности на землю. Селяни мають заплатити за надану їм землю. Збереження великих маєтків. 7. Оплата за військову поміч Україні. Генерал Гренер підкреслив, що німці жадної участи в перевороті не братимуть і підтримають гетьмана лише після того, як він буде обраний.

29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський Конгрес. На цей Конгрес прибуло 6.432 уповноважених представники від 8-ми українських губерній. Всього на з'їзді було коло 8.000 учасників, переважно селян. У промовах вони рішуче висловлювали незадоволення політикою Центральної Ради, соціалістичними експериментами і вимагали поновлення приватної власности на землю та утворення міцної влади у формі історичного гетьманату. Присутні обрали одноголосне на гетьмана Павла Скоропадського.

Протягом 29 квітня прихильники гетьманського перевороту опанували всі державні установи без боротьби. 29 квітня проголошено маніфест — «Грамоту до всього Українського Народу» та «Закони про тимчасовий устрій України», підписані Гетьманом та отаманом (головою) Ради Міністрів Миколою Устимовичем.

У грамоті Гетьман заявляв, що він «відкликнувся на поклик трудових мас Українського Народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Цією грамотою оголошує він себе гетьманом усієї України. Центральна Рада і всі земельні комітети розпускаються, міністри та товариші їх звільняються, але всі урядовці Центральної Ради повинні продовжувати працю.

В умовах конспірації не було змоги підготовити склад міністрів. Першим отаманом — головою — Ради Міністрів був призначений М. Устимович, людина мало відома у Києві. 30-го квітня Гетьман призначив на голову Ради Міністрів М. Василенка. Це був широковідомий у Києві науковий та громадський діяч, професор історії України та права, член Українського Наукового Товариства, член Старої Громади, ТУП і Конституційно-Демократичної (кадетської Партії. Наприкінці XIX ст. був він редактором газети «Киевские Отклики» — української змістом, хоч і виходила російською мовою.

У кабінеті, зформованому М. Василенком, не було соціялістів, але були солідні українські діячі з цілої України. Дванадцять міністрів були українці з походження; були й інші авторитетні, діячі, що брали участь в українському житті, як земські діячі, професори, правники, громадські працівники.

На початок травня призначений був у Києві Всеукраїнський Селянський З'їзд, на який мало прибути до 10.000 селянських делегатів. Але уряд заборонив цей з'їзд. Тоді учасники з'їзду нелеґально зібралися біля Києва, в Голосіеві, і ухвалили резолюцію з протестом проти самої влади Гетьмана. У відозві до селянства з'їзд закликав до боротьби проти «контрреволюції»: Умремо, а землі й волі не дамо».

14-го травня відбувся в Києві нелегально Всеукраїнський Робітничий З'їзд, який вирішив вести рішучу боротьбу з гетьманатом за Українську Республіку.

Гетьманський уряд призначив на пости губерніяльних та повітових старост, переважно місцевих поміщиків, земських діячів та суддів. Становище місцевої адміністрації ускладнювалося ще більше спадщиною Центральної Ради. з приходом в Україну німців та австрійців почалася аграрна реакція: волинські та подільські поміщики почали організовувати «каральні загони», які стягували з селян забране за попередній час і компенсацію за знищене майно. Німці та австрійці не перешкоджали цим каральним експедиціям, навіть допомагали їм.

Ухвалений 31 січня 1918 р., закон Центральної Ради про встановлення норми землеволодіння в 25 десятин і конфіскацію більших володінь був скасований «Грамотою» Гетьмана 29 квітня. Непевність становища селян та поміщиків викликала незадоволення з обох боків, ексцеси та скарги. Почалися з перших же днів нового уряду заходи, щоб унормувати становище. Для підготови матеріялів для нового земельного закону й полагодження конфліктів між землевласниками та селянами засновано земельні комісії — губерніяльні та повітові. У жовтні засновано Вищу Земельну Комісію, очолену самим Гетьманом. На початку листопада затверджено проект реформи земельних справ. Усі великі земельні маєтки мали бути примусово викуплені державою з допомогою Державного Земельного Банку і розподілені між селянами не більше як по 25 десятин в одні руки. Тільки господарства, які мали культурне значення, обслуговували цукроварні, плекали расову худобу тощо, могли мати по 200 десятині.

Успішно працювало міністерство фінансів (А. Ржепецький). Розхитані фінанси вдалося налагодити й створити державний бюджет. Українська валюта, забезпечена природними багатствами України й головним чином цукром, стала тривкою.

Міністерство народньої освіти (М. Василенко. П. Стебницький. В. Науменко) зустрічало ввесь час опозицію в своїй праці. Початкові школи легко переходили на українську мову навчання, якщо були забезпечені відповідними вчителями. Тому велику увагу зверталось на організацію навчання української мови в учительських семінаріях. Тому, щоб уникати конфліктів, гетьманське міністерство освіти, за прикладом міністерств Центральної Ради, вважало за доцільніше засновувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. За Центральної Ради в Києві було три українські приватні гімназії. У 1918 році їх прийнято на державні кошти. Протягом літа того ж року відкрито 84 українських гімназій не тільки по містах, але й по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби було їх в Україні близько 150. У гімназіях, які залишилися з російською мовою навчання, введено як обов'язкові предмети українську мову, історію та географію України і історію української літератури.

6-го жовтня 1918 року урочисто відкрито в Києві перший Державний Український Університет, а 22 жовтня другий Український Університет у Кам'янці-Подільському. Передбачалося відкриття українських університетів в інших містах. Тоді ж «Просвіта» та Земство заснували в Полтаві Історично-Філологічний факультет. Засновано Державний Український Архів, в якому мали бути зосереджені документи історії України, перевезені з архівів Москви та Петроґраду; засновано Національну ґалерію Мистецтва, Український Історичний Музей та Українську Національну Бібліотеку, яка зростала з надзвичайною швидкістю.

Поміж науковими закладами перше місце належало Українській Академії Наук. Наприкінці XIX ст. українським науковим осередком в значній мірі стало львівське Товариство ім. Т. Шевченка, яке було реформоване на Наукове Товариство. Засноване в 1908 році в Києві Українське Наукове Товариство не встигло широко розгорнути працю, бо війна 1914 року знищила всі українські установи. За Центральної Ради ставилося питання про створення Української Академії Наук, але в формі реорганізації НТШ. Українську Академію Наук заснованого за Гетьмана. її урочисте відкриття відбулося 24 листопада 1918 року. Вона мала три відділи: історично-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. Президію та перших академіків (по три на відділ) призначив уряд, а дальших членів мали обирати ці академіки. На президента Академії Гетьман запросив М. Грушевського, але він відмовився. Призначений був професор В. Вернадський.

До досягнень у галузі культури за гетьманської доби треба ще додати заснування Українського Театру драми та опери, заснування Української Державної Капелі під проводом О. Кошиця та Державної Симфонічної Оркестри під проводом О. Горілого. За цю добу розгорнулися видавництва підручників всякого типу, на що уряд асигнував велику суму.

На початку серпня 1918 року Український Національно-Державний Союз перетворився на Український Національний Союз, який виставив гасло — боротьба за владу в Україні. На голову Союзу обрано А. Ніковського, а 18 вересня, замість нього, В. Винниченка, який був на той час дуже популярний. Була й друга опозиційна установа: Всеукраїнський Союз Земств; головою Київської Губерніяльної Земської Управи був С. Петлюра.

29-го вересня 1918 року скапітулювала Болгарія, а за нею Туреччина. 17-го жовтня Австро-Угорська імперія розпалася й перетворилася на «Союз Держав». У Німеччині швидко насувалася демократизація. Усі ці факти зробили становище України небезпечним: вона майже не мала регулярної армії, а з розпадом Австро-Угорщини та Німеччини загрожувала війна з совстською Росією. Переможниця Антанта підтримувала російські антибольшевицькі організації і ставилася негативно до «сепаратизму» народів, які були в складі Російської імперії.

Стан України був безвихідний: без регулярної армії, під загрозою війни з большевиками, охоплена повстаннями в різних місцях, під терором ультиматуму Антанти, до того ж з кабінетом міністрів, який складався переважно з германофілів. Гетьман наважився на рішучий крок: 14-го листопада кабінет розпущено і в той же день Гетьман оголосив грамоту про федерацію з майбутньою, не-большевицькою, Росією.

В таких умовах Український Національний Союз почав загальне повстання. Для керівництва повстанським рухом обрано Директорію з 5-ох осіб В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андріевського та А. Макаренка. Осередок Директорії був у Білій Церкві. Вночі проти 13 листопада до Білої Церкви прибув С. Петлюра, 14 листопада — Ф. Швець, О. Андрієвський та В. Винниченко. Дирекція звернулася до населення з відозвою, в якій повідомляла про перебрання влади й оголошувала, що гетьманська влада має бути «дощенту» знищена, а Гетьман є «поза законом». Основу повстанцям дали Січові Стрільці. 16-го листопада Директорія договорилася з німецькою Військовою Радою в Білій Церкві про невтралітет, і 17 листопада почала повстання, зайняла Білу Церкву та Фастів. Повстанці рушили на Київ.

Повстанські сили гуртувалися поволі і гетьманський уряд знав про це, але не вживав заходів. У липні 1918 року був заарештований В. Винниченко, головний провідник повстання, та С. Петлюра, голова Всеукраїнського Союзу Земств. В. Винниченка звільнено негайно. Не зважаючи на те, що міністри — Д. Дорошенко та М. Василенко — звернулися до Гетьмана з проханням звільнити С. Петлюру, його випустив з тюрми тільки 12 листопада новий міністер А. В'язлов на «слово чести», що не братиме участи в повстанні. Це слово не перешкодило С. Петлюрі виїхати до Білої Церкви, де був головний штаб повстання, і очолити його.

Повстанська армія 18 листопада розбила гетьманські війська під Мотовилівкою, на віддалі ЗО кілометрів від Києва, 1-го грудня у Фастові укладено договір між Директорією і делегацією Державного Секретаріяту ЗУНР в особах Д. Левицького та Л. Цегельського. Вони повідомили про рішення ЗУНР «перестати існувати як окрема держава й злитися в одну велику державу з Українською Народною Республікою».

14-го грудня 1918 р. Гетьман зрікся влади. Він передав владу та державний скарб урядові, а сам. з допомогою німців, виїхав за кордон.

53. Відновлення Української Народної Республіки. Директорія УНР

Таким чином, на кінець 1917 р. в Україні склалася своєрідна ситуація: на частину її території поширювалася влада ЦР, на іншу частину — радянсько-більшовицька влада, нав'язана Росією. В такій обстановці, в січні 1918 р., було скликано чергову сесію Центральної Ради, на розгляд якої виносилися питання про землю і про самостійність Української держави. Есери, які після кризи уряду отримали в ньому більшість, прагнучи зберегти вплив на селянство, провели закон про соціалізацію землі. Що ж до самостійності України, то її проголошення диктувалося самим ходом подій: Україна перебувала у стані війни з радянською Росією. IV Універсал, оприлюднений 22 січня 1918 р., зафіксував, що «віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Урядові УНР доручалося почати мирні переговори. Земля до початку весняних робіт мала бути передана селянам. Рефреном IV Універсалу була ідея незалежності та самостійності України.

Проте домогтися цього Центральній Раді не вдалося. Загальна ситуація ставала дедалі складнішою. Більшовицькі війська стрімко наближалися до Києва. Через три дні після проголошення IV Універсалу останні військові підрозділи уряду покидали Київ і направлялися до Житомира, куди вже переїхали ЦР та уряд. У бою під Крутами героїчно загинули студенти й учнівська молодь Києва, які виступили на захист Центральної Ради. 16 січня 1918 р. більшовики підняли повстання в Києві. Його центром став завод «Арсенал». Січовим стрільцям та загонові Вільного козацтва вдалося придушити цей виступ. Однак невдовзі, 26 січня, Київ був взятий радянськими військами під орудою колишнього полковника царської армії М. Муравйова. Внаслідок терору з боку нової влади в місті постраждало понад 5 тис. осіб.

19 грудня 1918 р. Директорія оголосила про відновлення Української Народної Республіки. На Софійській площі відбулися молебень і військовий парад. 26 грудня створено уряд УНР під головуванням В. Чехівського, представника УСДРП. Були відновлені закони УНР, зокрема закон про передання поміщицької землі селянам без викупу. Вища законодавча влада відтепер належала Трудовому конгресу — свого роду парламенту, сформованому з селян, робітників та інтелігенції.

Загалом же становище після повалення гетьманської влади було складним. Селяни, які складали основну масу армії, покидали її та поспішали ділити поміщицьку землю. Вкрай несприятливим було й зовнішньополітичне оточення України. Одеса була захоплена Антантою, на заході активізувалися поляки, на півночі — більшовики, на південному сході — російська Добровольча армія. Німецькі та австро-угорські війська, які згідно з договором мали захищати Україну від більшовиків, неспроможні були робити це.

Справа погіршувалася ще й тим, що в уряді не було спільної політичної лінії. Те, що перед тим об'єднувало членів уряду — боротьба проти гетьмана, — поступово зникало, а інших мотивів практично не було. До того ж боротьба з наслідками гетьманату інколи набирала форм, які не могли не викликати протесту. Існувала, наприклад, ідея ліквідації Української Академії наук як «витвору гетьманату». Декрети гетьманського уряду було анульовано. Права участі в політичному житті країни нова влада позбавила не лише поміщиків та капіталістів, а й професорів, адвокатів, лікарів, педагогів тощо.

Більшість керівництва Директорії стояла фактично на радянській або дуже близькій до неї платформі, виступала за союз із більшовиками проти Антанти. Це були В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та ін. Інша частина на чолі з С. Петлюрою орієнтувалася на спілку з Антантою проти більшовиків. Незважаючи на договір, який було укладено між В. Винниченком і Д. Мануїльським про спільну боротьбу проти німців та австрійців, що перебували в Україні, а також на обіцянку X. Раковського і того ж Д. Мануїльського визнати в Україні той лад, який буде встановлено новою українською владою, більшовицький уряд Г. П'ятакова виступив зі звинуваченнями Директорії в контрреволюційності. Невдовзі з півночі розгорнувся наступ Червоної армії на Київ і Харків. Складність полягала в тому, що основу більшовицьких військ становили українські частини, сформовані ще за гетьмана для оборони від більшовиків — Богунська й Таращанська дивізії.

Отже, почалася війна УНР з РРФСР, офіційно оголошена 16 січня 1919 р. Ще перед тим більшовики зайняли Харків, а 5 лютого вступили до Києва. Уряд Директорії переїхав до Вінниці. Тут він перебував до весни 1919 р., коли місто було захоплено Червоною армією. При цьому Директорія робила спроби заручитися підтримкою Франції — за умови, що та здійснюватиме контроль над економікою України протягом п'яти років. А радянські війська продовжували наступ. З 20 червня 1919 р. столицею УНР стає Кам'янець-Подільський. Реальної допомоги з боку Антанти, незважаючи на обіцянки, Директорія не отримала, її сили танули. Почалися реорганізації уряду, що, однак, не змінило ситуацію. Воєнні поразки й дипломатичні невдачі призвели до роздроблення національно-визвольного руху. Україну охопив хаос.

Весною 1919 р. на Україну рушив ще один загарбник — Біла армія на чолі з генералом Денікіним. У травні вона зайняла Донбас, у червні — Харків та Катеринослав. Розпочався наступ російських військ на Київ і далі на південь. 35-тисячна армія Директорії разом з 50-тисячною Українською Галицькою армією розгорнули дії проти більшовиків. 30 серпня 1919 р. радянські війська залишають Київ. Першою в місто ввійшла Галицька армія, за нею — дені кінці, які на балконі Думи виставили російський прапор. З денікінцями був підписаний договір, за яким українські війська зупинялися на лінії Василькова. Але у вересні 1919 р. ситуація знову змінилася. Денікін віддав наказ виступити проти українських військ. У відповідь на це уряд УНР закликав народ до боротьби з денікінцями. Сили, однак, були нерівними. Українська армія опинилася в «чотирикутнику смерті» — між радянською Росією, Денікіним, Польщею та вороже налаштованими румунами. Галицька армія підписала угоду з денікінцями. 4 грудня 1919 р. керівництво УНР прийняло рішення про перехід до партизанських форм боротьби. 6 грудня частина військ УНР вирушила у перший зимовий похід по тилах денікінців та Червоної армії. В листопаді 1920 р. відбувся другий зимовий похід, що, як і перший, не приніс істотних здобутків. Зазнала невдачі й спроба Петлюри встановити спілку з Польщею (Варшавська угода від 26 квітня 1920 р.). Залишки військ УНР перетнули кордон і були інтерновані польськими властями. До Польщі переїхав і уряд УНР.

Москва робила все для того, щоб прибрати до рук Україну. Не обійшлося й без «дипломатії». В. Ленін звернувся з листом до робітників та селян України з приводу перемоги над Денікіним, в якому заявив, що незалежність України визнана радянським урядом і комуністичною партією. Невдовзі стало ясно, що то були лише слова, але на початок 1920 р., коли радянські війська зайняли Донбас, українська визвольна боротьба вже була практично завершена.

18 березня 1921 р. був підписаний Ризький договір, за яким Польща визнавала в Україні більшовицьку владу. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся відійшли до Польщі, Східна Волинь — до радянської Росії. Ризький договір, крім того, заборонив перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій. Таким чином, Директорія, її уряд втратили право легального існування в цій країні. Так трагічно закінчився один з найбільш складних етапів боротьби за незалежну, суверенну Українську державу.

54. Селянські повстання проти більшовицького режиму

У 1918 році, коли Національний Союз закликав большевиків на допомогу для повалення гетьманату, маси селянства чекали від них землі безплатно і в необмеженому розмірі. Під впливом советської пропаганди вірили, що прийде «влада робітників та селян».

З січня 1919 р. перед більшовиками впав Харків, а 5 лютого вони ввійшли до Києва. Тоді їхні війська налічували 25 тис. чоловік. Але за наступних кілька тижнів, коли до них приєдналися два найбільших партизанських отамани — Григор'єв і Махно, вони більш ніж подвоїлися.

14-го лютого 1919 року X. Раковський переніс з Харкова до Києва совстський уряд «Незалежної Української Советської Соціялістичної Республіки». Але відразу виявилося, що, крім назви, новий уряд не має нічого українського. Державна мова була російська, адміністрація — російська. На селах почалася реквізиція запасів збіжжя, худоби. Все це вивозили до Росії. яку Ленін назвав «хрестовим походом по хліб». Але більшовики припустилися ще гіршої помилки. Вони розпочали наступ проти буржуазного принципу приватної власності шляхом упровадження колективних господарств. Як і можна було сподіватися, ці дії розгнівали не лише куркулів, а й середняків.

Уряд Раковського також устиг відштовхнути від себе українську інтелігенцію лівих поглядів, як, наприклад, боротьбистів, відмовившись користуватися в управлінні українською мовою й нехтуючи необхідністю її впровадження в культурну та освітню діяльність. У відповідь на зростаючу критику й опір більшовики спустили з прив'язу страшне й ненависне Чека на чолі з латишем Мартіном Лацісом, яке свавільно арештовувало й страчувало «класових ворогів». Наслідки цього було неважко передбачити: селянські партизани, що лише кілька місяців тому билися на боці більшовиків, тепер під проводом боротьбистів та українських соціал-демократів почали масово повставати проти них. Особливо вирішальним став вихід з їхньої армії у березні великих сил на чолі з Григор'євим та Махном. До літа майже все українське село охопило повстання проти більшовиків.

Крім грабіжницької політики не припинявся національним терор. Для боротьби з «контрреволюцією» в Україні засновано з початку 1919 року Всеукраїнську Надзвичайну Комісію (ЗУЧК. Так уся Україна опинилась під терором політичної поліції, яка робила труси, арештовувала, розстрілювала без суду та слідства. Розстрілювали на доноси, за підозрою у «контрреволюції», за приналежність до «буржуїв», офіцерів, інтелігенції.

Вся Україна була охоплена протибольшевицькими повстаннями. Починаючи з Лівобережжя та Чернігівщини, вони захопили Київщину, Поділля, Катеринославщину, Херсонщину. В кінці квітня 1919 року в одній лише Київщині проти повстанців виставлено 14.000 багнетів, в Чернігівській губернії — 2.500, у Подільській — понад 3.000, Волинській — до 600, разом 21.000 — при 20 гарматах, 140 кулеметах та 3-ох панцерних потягах. За офіційними даними совстського уряду, в червні-липні 1919 року було 328 повстань.

Крім селянських, засновуються повстанські партійні організації. Таким був партійний осередок соціял-демократів та соціялістів-революціонерів. Головний штаб його очолював Ю. Мазуренко. Він вислав ультиматум Раковському: протягом 24 годин передати владу повстанським комітетам. Звичайно, жадних наслідків цей ультиматум не мав.

Головною зброііною силою його був загін отамана Зеленого, що діяв в околицях Києва. На ці сили сподівався спертися уряд Б. Матроса. У цьому була колосальна, фатальна помилка. Директорія, яка мала військо, фахівців, не прийшла на допомогу селянству і не очолила цей могутній, спонтанний рух. Вона знайшла контакт з партійними соціялістичними осередками, які стояли на радянській плятформі, яку ненавиділо село. Час був загублений.

Не зважаючи на те, що большевпки придушували повстання з неймовірною жорстокістю, вони захоплювали щораз нові терени, не зустрічаючи поважного спротиву. В середині 1919 року повстанці володіли майже цілою Україною, за вийнятком Волині та Поділля.

55. Радянська Росія і демократична Україна: проблема взаємовідносин

Користуючись нерішучістю й непослідовністю ЦР, більшовицькі організації розгорнули активну роботу в масах. „Не до національного визволення веде вас Центральна Рада, а до нового рабства. Звертайте увагу не на слова, а на діла. Подивіться, що робить Рада й Генеральний секретаріат. Дали вони селянам землю? – Ні!”, - так звертався до населення Київський комітет РСДРП більшовиків.

На кінець 1917 року ні аграрне, ні робітниче, ні національне питання в Україні не були розв’язані. Це посилило політичну кризу в країні. Не дочекавшись землі, селяни стихійно взялися за її переділ, за що проти них вислали каральні загони. На промислових підприємствах зростало безробіття, що посилювало невдоволення мас, формувалися загони Червоної гвардії.

На початку грудня відбулося збройне повстання більшовиків проти ЦР в Харкові. Влада в місті перейшла до Ради робітничих і селянських депутатів. Розпочалася перша неоголошена війна Радянської Росії проти УНР.

22 січня 1918 року, ЦР проголосила Четвертий універсал, в якому підкреслювалося, що віднині Українська Народна Республіка стала самостійною, незалежною, вільною, суверенною державою українського народу.

Проте час був згаяний. Більшовицькі війська підійшли до Києва, тому впровадження в життя ідей універсалу стало неможливим. 26-27 січня 1918 року Київ перейшов до рук більшовиків, а Центральна Рада переїхала до Житомира. Успіхи більшовиків примусили лідерів УНР шукати могутніх союзників. Їхні погляди були спрямовані до Брест-Литовська, де тривали переговори Радянської Росії за Німеччиною та її союзниками. Щоб не дати змогу радянському урядові на цих переговорах репрезентувати Україну, туди виїхала українська делегація.

Директорія активізувала свою дипломатичну діяльність. До більшовиків і до представників Антанти вирушили одразу дві делегації. Одну з них за дорученням Володимира Винниченка, очолював соціал-демократ Семен Мазуренко. У плани його місії входило:

- підписання мирних угод з Радянською Росією на умовах цілковитою самостійності Української Народної Трудової Республіки;

- припинення воєнних дій;

- виведення всіх військових частин Росії з території України;

- забезпечення допомоги військовими засобами українській армії.

За це УНР зобов’язувалася підписати з Москвою тимчасовий військовий союз проти білогвардійців і Антанти. Можливості укладання такого союзу викликали серйозні суперечки серед лідерів більшовиків. Чимало з них не визнавали ідеї незалежної Української держави. Успішний наступ Червоної армії, яка вже доходила до Києва, робив позиції більшовиків досить сильними.

Після поразки Німеччини в Першій світовій війні більшовики розірвали Брестську мирну угоду, укладену між РСФРР та державами Четверного союзу, і розпочали наступ в Україні. Почалася друга війна Радянської Росії проти Української Народної Республіки.

28 листопада 1918 року був створений Тимчасовий радянський уряд України під головуванням Георгія П’ятакова, а згодом – Християна Раковського. 3 січня 1919 року більшовики зайняли Харків, куди і переїхав радянський український уряд. 6 січня спеціальним декретом була проголошена Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).

Новий радянський уряд декларував об’єднання УСРР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації. До червня 1919 року Червона армія захопила більшість територій України. На бік більшовиків перейшли отамани Нестор Махно, Матвій Григор’єв, Данило Терпило.

Другий прихід більшовиків в Україну супроводжувався, за висловом Володимира Леніна, „хрестовим походом по хліб, насадженням колективних господарств, репресіями проти класових ворогів”. З березня 1919 року в Україні ширилася політика воєнного комунізму, яку запроваджували більшовики. Влада на місцях переходила до революційних комітетів (комнезамів), які були провідниками політики Комуністичної партії.

Політика воєнного комунізму (введення продрозкладки, націоналізація підприємств, мілітаризація праці, скачування товарно-грошових відносин, введення карткової системи) не відповідала місцевим інтересам. Протягом квітня-червня 1919 року тут відбулося понад 300 антибільшовицьких повстань.

За літо-осінь 1919 року значна частина українських земель опинилася під владою Білою армії генерала Денікіна, який провадив політику гноблення українського національно-демократичного руху під гаслом: „Самостійної України не визнаю!”. Це вимагало єдності українських політичних сил для спільної боротьби проти ворогів, але, на жаль, в серед політиків і військовиків України відбувається розкол. Частина переходить до Білої армії, частина – до більшовиків.

Перші кроки нової влади були розраховані на те, щоб продемонструвати населенню України своє прагнення виправити помилки минулих років. На восьмій Всеросійські партконференції і грудні 1919 року в резолюції „Про радянську владу в Україні” більшовики взяли на себе незвичне зобов’язання:

- стояти „за визнання самостійності України”;

- підтримка української мови;

- добровільне створення колгоспів;

- поліпшення життя робітників;

- диктатура пролетаріату.

Проте, як і в попередні роки, обіцянки нової влади виявилися здебільшого демагогією. Як у Росії, так і в Україні впроваджувалася політика воєнного комунізму. Російський радянський уряд контролював усі сфери економіки України. Голова Реввійськради республіки Лев Троїцький говорив: „Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а разом з нею і радянська влада, і ми з вами”. За постановою Рад наркому Росії було прийняте рішення про загальну трудову повинність, яку повністю впровадили в Україні.

56. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях

Важливою складовою українського національного руху були визвольні змагання на західноукраїнських землях. У другій половині XIX ст. вони помітно активізувалися. Провідну роль у цьому русі, як і раніше, відігравали представники інтелігенції, переважно духовенства. Разом із тим, особливо після придушення австрійським урядом та російськими військами повстання та скасування конституції, тут виникло чимало серйозних проблем. Галицько-українське громадянство перестало бути єдиним. Більша частина старшої за віком консервативної інтелігенції натомість колишнього культурницького москвофільства почала схилятися до закликів політичного характеру. Навіть деякі видатні галицькі діячі, котрі раніше стояли на позиціях окремішності українського народу, стали всіляко пропагувати ідею національно-культурної єдності Галицької Русі з Великою Росією.

Але існувала й інша точка зору. Її носіями були так звані народовці - представники молодої генерації українського національного руху, які рішуче виступили проти консервативно-москвофільського табору. Величезний вплив на формування національної свідомості молоді справляв приклад Наддніпрянщини. «Кобзар» Т. Шевченка, твори П. Куліша, «Основа» та інші українські видання, які діставалися Галичини, захоплювали молоду західноукраїнську інтелігенцію, прилучаючи її до загальнонаціонального визвольного руху.

У 1867 р. за допомогою українців зі сходу у Львові було започатковано часопис «Правда», в якому друкувалися твори П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, М. Драгоманова, Панаса Мирного та інших видатних діячів української культури. Через рік народовці заснували товариство «Просвіта», яке видавало популярні книжки, підручники, організовувало читальні для населення. Першим головою Товариства став А. Вахнянин. «Просвіта» ініціювала створення друкованого органу народовців «Діло», а також першої політичної організації народовців.

У 1873 р. за сприяння меценатів із Наддніпрянщини у Львові постало Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка, яке в 1892 р. було реорганізоване в наукове. У товаристві працювали М. Грушевський, І. Франка, В. Гнатюк, Ф. Вовк та ін. За період свого існування (до 1939 р.) воно видало понад 1100 різноманітних наукових і літературних праць.

У 1885 р. представники консервативної інтелігенції, які остаточно перейшли на службу російському царизмові, заснували свою політичну організацію — «Народну Раду». Виникають у Галичині й перші політичні партії. У 1890 р. під впливом М. Драгоманова з ініціативи І. Франка і М. Павлика тут була заснована Русько-українська радикальна партія. Через дев'ять років вона розпалася на Українську соціал-демократичну партію на чолі з прихильниками марксизму М. Ганкевичем та Ю. Бачинським і Національно-демократичну партію, засновану І. Франком і К. Левицьким.

Активізує свою роботу Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка під проводом свого голови — М. Грушевського. Дуже важливим було те, що Товариство об'єднувало зусилля вчених та діячів культури Галичини й Наддніпрянщини і являло собою своєрідну академію наук українського народу. Велике значення з огляду розвитку українського руху мав також заснований 1898 р. М. Грушевським та І. Франком загальноукраїнський часопис «Літературно-науковий вісник».

Отже, другу половину — кінець XIX ст. можна оцінити як період піднесення національно-визвольного руху, посилення позицій та ролі тих суспільно-політичних сил, котрі чітко виступали за всеукраїнське єднання на принципах визнання незалежності й української державності.

57. Злука ЗУНР і УНР. Акт Соборності

З наближенням воєнної поразки країн Четверного союзу українське населення Австро-Угорщини рішуче висловилось за утворення української держави в її етнічних межах. 18.10.1918 у Львові на зборах українських депутатів австрійської Державної Ради і членів Палати Панів, українських членів галицького і буковинського сеймів було утворено Українську Національну Раду ЗУНР, яка очолила український національний рух в Австро-Угорській імперії. В ніч на 1.11.1918 українські війська за розпорядженням УН Ради зайняли всі найважливіші державні установи у Львові. 13.11.1918 було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. Вищим виконавчим і розпорядчим органом республіки став Державний Секретаріат ЗУНР. Державна територія ЗУНР включала українські етнічні землі— Галичину, Буковину і Закарпаття (загальна площа бл. 70 тис. кв. км). Однак незабаром буковинські й закарпатські землі були окуповані іноземними військами. Уряд ЗУНР за умов воєнного стану не мав можливості змінити систему адміністративно-територіального поділу, характерну для Австро-Угорської імперії, хоча принципи роботи органів державної влади значно змінились. Адміністративні і фінансові функції на місцях здійснювали повітові комісари, яких призначав державний секретар внутрішніх справ, військова влада в повітах належала повітовим військовим комендантам. Для розгляду судових справ були створені окружні суди. Одним із головних завдань центральних органів влади ЗУНР було державне об'єднання з УНР. Після нетривалої підготовчої роботи 22.1.1919 у Києві було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР. Під час українсько-польської війни 1918-19 польські війська поступово витісняли адміністрацію ЗУНР з території республіки. Спроби укласти перемир'я і досягнути державно-територіального розмежування з Польщею за посередництва Антанти були безрезультатними. В середині липня 1919 польські війська повністю окупували територію ЗУНР.

Наприкінці 1920, після підписання мирної угоди між радянською стороною і Польщею був прокладений новий державний кордон, який поділив Волинську губернію на дві частини – до Польщі відійшли 6 повітів, а також 5 волостей Острозького повіту, одна волость Новоград-Волинського повіту та частина волості Овруцького повіту. Враховуючи це, у Волинській губернії в 1921 провели нове розмежування повітів, що залишилися.[6] Зокрема, Острозький повіт був скасований, Заславський повіт став містити в собі 23 волості, Старокостянтинівський – 15 волостей. Був утворений Полонський повіт, у який ввійшли 14 волостей.

У 1921 до Заславського повіту входили наступні 23 волості: Антонінська, Білогородська, Бутовецька, Грицівська, Жуківська, Заславська, Михнівська, Новосільська, Славутська, Судилківська, Сульжинська, Тернавська, Хоровецька, Шепетівська, а також волості, що відійшли від Острозького повіту: Довжоцька, Ганнопільська, Кривинська, Кунівська, Ляховецька, Плужанська, Перерослівська, Семенівська, Уніївська. Разом з тим, до новоствореного Полонського повіту від Заславського відійшли Лабуньська та Хролинська волості.

58. Варшавський договір 1920 року

Варша́вський договір— міждержавна угода Польщі і Української Народної Республіки, за якою в квітні 1920р. польський уряд Пілсудського відмовився від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772р. та визнав УНР.

Ця угода мала символічне значення для України. Не зважаючи на це, уряд Симона Петлюри був вимушений піти на великі поступки, оскільки були визнані вже де-факто встановлені кордони по межі розташування польських військ в Україні— по річці Збруч. Це означало зречення від великих етнічних українських територій Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини. Такий крок уряду Симона Петлюри був оцінений вкрай негативно декотрими українськими політиками того часу і більшістю населення окупованих Польщею територій.

За цим договором Польща зобов'язувалась не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України. Гарантувались національно-культурні права українського населення в Польщі і польського в Україні. Складовою частиною договору була військова конвенція, підписана 24 квітня 1920 року українським генералом Володимиром Сінклером та представником польського військового відомства Славеком, яка передбачала початок спільних польсько-українських військових дій проти більшовицьких військ на території України.

Варшавський договір був засуджений найближчими прибічниками С. Петлюри – В. Винниченком, М. Грушевським та ін. С. Петлюрі не вдалось реалізувати її цілком. У жовтні 1920 р. Польща порушила варшавську угоду, визнавши УСРР, і вона стала недійсною.

Пізніше, по закінченні польсько-радянської війни 1920 року, польський уряд визнав УРСР і уклав з нею Ризький мирний договір 1921 року, що фактично анулював Варшавський договір.

59. Зимовий похід 1921 року

В жовтні 1921 командуванням Армії УНР та Повстанчою Командою було розроблено план, який передбачав надання воєнної допомоги партизанському рухові в Україні. Активні дії повстанських загонів повинні були перешкодити вивезенню продовольства з України в Росію і тим самим врятувати населення від голоду (якраз на зиму 1921—1922рр. прийшовся перший голодомор, спровокований більшовицькою політикою «воєнного комунізму»: фактичного пограбування села т. зв. «продрозкладкою»). Стратегічним завданням операції було підняття всенародного повстання і повалення більшовицького режиму в Україні. Ця акція ввійшла в історію під назвою Другий зимовий похід Армії УНР або Листопадовий рейд.

У жовтні 1920 року поляки порушили умови польсько-української військової конвенції від 24 квітня 1920 року і пішли на замирення з більшовиками. Українська Армія ще більше місяця продовжувала війну з Совєтською Росією, але під тиском ворога 21 листопада 1920 року була змушена відступити на терени окуповані Польщею, і там скласти зброю. 18 березня 1921 року між Польщою з одного боку та РСФСР і УРСР з іншого боку було укладено Ризький договір. Наприкінці 1920— на початку 1921рр. територію України окуповувала Червона армія Совєтської Росії чисельністю до 1млн 200 тис. чоловік. Тут дислокувалося 35 дивізій, 10 бригад, технічні та спеціальні частини, які були зведені у п'ять армій (4-у, 6-у, 12-у, 14-у, 1-у кінну).

 У січні 1921 року при Головній Команді військ УНР засновано Партизансько-Повстанський Штаб, завданням якого було підготувати загальне повстання в Україні проти окупаційного московсько-більшовицького режиму. Справу підготовки до походу в Україну Симон Петлюра доручив відомому військовому діячеві генерал-хорунжему Юркові Тютюнникові. Підготовка рейду в Україну здійснювалась в координації з ІІ Відділом Генерального штабу Польського Війська. Поляки, зокрема: а) погодилися на організацію Головного Повстанського штабу у Львові; б) зобов'язалися постачати необхідні засоби для штабу та його станиць, через які переходитимуть посланці в Україну; в) дозволяли використовувати інтернованих старшин та козаків як посланців в Україну; г) обіцяли видавати документи на безкоштовний переїзд залізницею для службовців Штабу. [5] Одночасно поляки погодились випустити 2000 інтернованих старшин і козаків, які на добровільній основі погодяться повернутися в Україну для продовження боротьби з більшовиками.

7 жовтня 1921 року більшовики домоглися від поляків видалення з території Польщі представників "Російського Евауаційного Комітету" на чолі з Б. Савінковим. Відтак було перекреслено російсько-білоруський рейд, який мав стягнути на себе увагу частин Червоної Армії, розташованих у Білорусі, і тим самим забезпечити з півночі український рейд.

Організація Повстанчого Штабу:

▪ Начальник Штабу - полковник Юрій Отмарштейн. Завдання: опрацювати план походу в Україну.

▪ Командувач Повстанчею Армією - Юрко Тютюнник. Завдання: керівництво повстанням.

▪ Адьютант Начальника Штабу - Дмитро Герчанівський (псевдо - Дмитро Стрілець).

▪ Начальник розвідчого відділу - полковник Очеретько

▪ Помічник Начальника розвідчого відділу - сотник Петро Ващенко.

▪ Начальник Військового управління - полковник Осип Добротовський

У квітні 1921 року Партизансько-Повстанчий штаб на чолі з генералом Тютюнником виїхав з Тарнова до Львова з дорученням - розробити там план організації повстанської армії. Штаб розміщувався у Підзамчі, в будинку Другого відділу Команди Корпусної округи (у скороченні DOK/II-Lwow). У народі будинок називався "на Кісєльках". Була це Львівська Експозитура ІІ Відділу Генерального штабу Польського Війська (тобто розвідка). Шеф Львівської Експозитура ІІ Відділу ГШ ПВ просив свого зверника, шефа ІІ Відділу Генерального штабу ПВ у Варшаві, підполковника Ігнація Матушевського, щоб українському Повстанчому штабові дати якнайбільшу допомогу, бойовий виряд, обмундирування та харчі. [6]

У другій половині жовтня 1921 року з таборів інтернованих осіб у Каліші, Вадовицях та з Александрова-Куявського перевезено у Волинські ліси понад 1200 вояків. Їх розміщено у лісах на північ від міста Рівного. Незабаром приїхала бриґада добровольців з колишньої 6-ї дивізії Армії УНР під командою Р. Сушка, а вслід за тим і численний штаб генерала Юрка Тютюнника. Почалася організація Повстанчої Армії, зокрема її головної частини - Волинської групи.

60. Входження УСРР до складу СРСР

Втрата Україною незалежності відбувалася протягом тривалого періоду, поступово, у процесі входження УСРР до складу Союзу РСР, який умовно можна поділити на кілька етапів. І етап (червень 1919 – грудень 1920 р.) – утворення „воєнно-політичного союзу” радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави.

II етап (грудень 1920 – грудень 1922 р.) – формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. 28 грудня 1920 р. представники Росії – Ленін і Чичерін та представник України Раковський підписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. І хоча формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взятий на централізацію курс, особливо в 1921–1922 рр., посилювався. У цей час об’єднаними і керованими центром були вже не 5, як у попередній період, а 7 наркоматів: військових і морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу та вищих рад народного господарства.

Розроблений Йосифом Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії. Російські органи державного управління мали трансформуватися у загальнодержавні. Це був так званий проект автономізації. Він викликав енергійну критику з боку більшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономізації виступив і В. Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип – принцип рівних прав у складі федерації.

10 грудня на VІІ Всеукраїнському з’їзді Рад було схвалено Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З’їзд звернувся до з’їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР.

III етап (грудень 1922 – травень 1925 р.) – утворення СРСР, втрата Україною незалежності. ЗО грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (закавказька) (Азербайджан, Вірменія, Грузія). Не вірячи в те, що Сталін щиро відмовився від ідеї автономізації, X. Раковський наполягав на необхідності реальних гарантій рівноправності та суверенності республік у межах СРСР. Такі гарантії він бачив у чіткій визначеності союзних відносин за принципом: „більше прав, більше засобів, більше ініціативи у всіх галузях окремим радянським республікам”. Цю позицію X. Раковський при підтримці Бухаріна обстоював на XII з’їзді РКП(б) (квітень 1923 р.). Характерно, що вже на цьому етапі формування СРСР Раковський вказував на серйозну негативну тенденцію – зародження диктату союзних відомств. На жаль, делегати з’їзду його не підтримали, а в липні цього ж року Раковського було звільнено з посади Голови Раднаркому України. У цей період процес ліквідації суверенітету України вступає у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 р. відбувся II з’їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв’язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, „союз республік” фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавче закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.

61. Суспільно-політичне і культурне життя українського народу в 20-ті роки

Тимчасовий поворот до нових принципів керування життям країни на засадах НЕП почав приносити переконливі результати не лише в галузі господарювання, а й у культурно-духовній сфері. Більшовицька влада тією чи іншою мірою вимушена була пристосовуватися до змін у суспільстві, інколи йдучи на кроки, мету яких важко було швидко й однозначно оцінити.

Один із таких кроків Москви — політика «коренізації», проголошена XII з'їздом РКП у квітні 1923 р. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав за рахунок національних кадрів, користування рідною мовою в державних установах і закладах, сприяння розвиткові національної культури. Український різновид цієї політики дістав назву українізації.

Здійснення цього курсу в національних республіках, у тому числі в Україні, відповідало насамперед стратегічним інтересам центральної влади, яка прагнула зміцнити свої позиції в національних республіках. До того ж уся світова громадськість мала зрозуміти, що саме більшовицька, а не якась інша влада, виявляє турботу про розквіт національних республік. Хоч би як там було, але українська національна культура отримала хоч і тимчасову, але унікальну за весь період радянського правління можливість для більш-менш нормального розвитку і значною мірою скористалася нею.

Основні завдання й напрями українізації були визначені у декреті Раднаркому УСРР від 27липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ». Проблема українізації, однак, не вичерпувалася цією сферою. Здійснювалися заходи, спрямовані на вдосконалення адміністративно-територіального управління. У жовтні 1924 р. у складі УСРР була створена автономна Молдавська республіка. Протягом 1924— 1925 рр. створено сім німецьких, чотири болгарських, польський та єврейський національні райони, а також 954 ради національних меншин. Центром українізації став наркомат освіти, який очолювали послідовно Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник.

Процес українізації проходив у складних умовах. Не вистачало вчителів української мови, підручників. Давалися взнаки шовіністичні, антиукраїнські настрої. Л. Каганович, якого Москва призначила на керівну роботу в Україні, вважав українізацію відступом від ленінської національної політики, організовував цькування прихильників українізації.

Але попри труднощі й перешкоди українізація давала перші результати. Серед службовців державного апарату в 1923—1927 рр. частка українців зросла від 35 до 54%. Якщо в 1922 р. українською мовою здійснювалося 20% діловодства, то в 1927 р. — уже понад 70%. У 1929 р. навчання українською мовою вели понад 80% загальноосвітніх шкіл, понад 75% технікумів і 30% вузів. Чимало позитивних змін сталося в літературі, мистецтві. З еміграції в Україну повернулися М. Грушевський, С. Рудницький та інші відомі діячі науки, освіти, культури. В літературі активно працювали П. Тичина, В. Еллан-Блакитний, В. Сосюра, М. Рильський, М. Драй-Хмара, М. Хвильовий, М. Зеров, М. Куліш та багато інших. Виникали національні культурні та літературні організації ("Гарт", "Плуг", "Авангард" тощо). У 1925 р. постала Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала талановитих письменників, активних учасників руху за відродження української духовності. Значний внесок у розвиток української музикальної культури зробили Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Вериківський. В образотворчому мистецтві активно працювали М. Бойчук, І. Їжакевич, А. Петрицький, Б. Іванов, В. Касіян та ін. Видатним діячем української сцени був Л. Курбас, який у березні 1922 р. організував унікальний театральний колектив «Березіль». Це був новий крок на шляху оновлення національного театру. В 1927 р. була створена Київська кіностудія.

Що ж до становища церкви, то воно залишалося вкрай складним. У листі до членів політбюро ЦК РКП(б) у березні 1922 р. Ленін наголошував: чим більше представників реакційного духовенства вдасться розстріляти, тим краще. Частина духовенства, яка обрала шлях компромісу з більшовиками, в 1923 р. створює Українську православну автокефальну церкву (УПАЦ). Раніше, в жовтні 1921 р., виникає справді незалежна національна церква — вкраїнська автокефальна православна церква (УАПЦ). Її становище, як і загалом становище релігії в Україні, ставало дедалі гіршим. Друга п'ятирічка була оголошена «п'ятирічкою знищення релігії». У середині 30-х років в Україні залишилось лише 9% церковних споруд порівняно з 1913 р.

Наприкінці 20-х років процес українізації, який постійно наштовхувався на перешкоди й спротив, практично припинився. Почався цілеспрямований наступ на все національне. Жорстоким переслідуванням були піддані всі ті, хто, з точки зору Москви, відстоював «помилкові погляди». С. Косіор, В. Чубар, В. Затонський та інші керівники України були оголошені «ворогами народу» і знищені. В українському націоналізмі були звинувачені О. Шумський, М. Хвильовий, М. Волобуєв, який у своїй праці «До проблеми української економіки» заявив, що Україна економічно експлуатується радянською Росією. 7 липня 1933 р., звинувачений у причетності до контрреволюційної організації, покінчив самогубством головний провідник політики українізації — М. Скрипник. Загинула також величезна кількість рядових учасників процесу українізації, її широкий розмах налякав Москву, яка прагнула до тотальної влади. Саме з цією мстою центральне керівництво й розгорнуло в кінці 20-х років шалену боротьбу проти так званих буржуазного націоналізму і націонал-ухильництва в лавах комуністичної партії

62. Становлення адміністративно-командної державної системи управління

В умовах перманентної «надзвичайної ситуації в країні» для політичного керівництва все виразніше поставала потреба міцної державної влади. Не тільки контролювати, а й спрямовувати суспільні процеси був покликаний тоталітарний режим, що сформувався в СРСР у 30-ті роки.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20—30-х роках свідчать такі тенденції та процеси:

1. Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології. Це утвердження йшло через безкомпромісну боротьбу з релігією (у 1930 р. внаслідок «організаційних заходів» автокефальна православна церква припинила своє існування); ідеологічне протистояння зі «зміновіхівською" інтелігенцією», яке закінчилося 1924 р. процесом над так званим Центром дії; «завоювання» «Просвіт», проголошене 1920 р. (завоювати не вдалося, і 1929—1930 pp. було закрито всі «Просвіти»); боротьбу проти ухилів у партії. Цілковиту монополію на істину офіційній ідеології мали забезпечити органи цензури, утворені в республіці на початку 20-х років.

2. Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій. Наприкінці громадянської війни в Україні легально існували три партії:

До Конституції СРСР 1936 р. вперше увійшло положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії в політичній системі.

3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом. У 1938 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 304 депутати, з яких 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних. Партійний білет відкривав шлях до керівних посад у різних галузях народного господарства: 1934 р. у республіці серед керівників і спеціалістів важкої промисловості комуністи становили четверту частину, серед директорів підприємств — майже 70%, серед начальників цехів та їхніх заступників — 40%.

4. Встановлення жорсткого контролю держави над суспільним життям. Вже на початку 20-х років місцеві органи радянської влади почали розпускати паралельні структури — комітети незаможних селян.

5. Встановлення монопольного контролю партійно-державного апарату над економічною сферою, централізація керівництва економікою. Утворюється командно-адміністративна система як певна форма організації суспільства (і відповідного типу управління). Ця система охоплює суб´єкта політичних рішень (політична влада), механізм забезпечення виконання цих рішень (апарат) і об´єкт, на який спрямовані ці рішення (суспільство, клас, соціальна група, індивід).

Особливо важливим елементом командно-адміністративної системи був апарат — сполучна ланка між «верхами» і «низами». Очевидно, саме тому Сталін неодноразово наголошував на тому, що «питання про держапарат є одним із найістотніших питань всього нашого будівництва». Проте налагодження роботи цієї важливої ланки проходило надзвичайно повільно і з величезними труднощами.

Апарат був досить громіздким: 1928 р. в Україні в народному господарстві, відповідно до офіційної статистики, було всього 1 млн. 942 тис. робітників і службовців, з яких 242 тис. осіб працювало в апараті органів державного і господарського управління, органів управління кооперативних і громадських організацій, тобто апаратчиком був кожен восьмий. Структурна незбалансованість держапарату, незважаючи на його численність, не давала змоги ефективно керувати економікою. У своєму виступі на XVI з´їзді ВКП(б) В. Затонський акцентував саме на цьому аспекті проблеми: «Ось, наприклад, дані, що стосуються осені 1929 р. по Україні: центральний апарат становив 2% з усієї сукупності радянського, кооперативного і господарчого апарату, округ — 17,2%, район — 8,6%. Те, що округ більший від центру, це ще не погано, але те, що район тільки 8%, означає, що дуже тоненькі ніжки були, дуже слабкий Район. І не дивно, що ми усі свої основні кампанії змушені були проводити за допомогою системи уповноважених, а це — найгірша із систем, тому що уповноважені, прибуваючи на місця, замість організації нормальної радянської влади і розгортання нормальної пролетарської демократії, природно переводять усе на рейки наказу і ревкомівства».

Командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР. її основним стрижнем була «надзвичайна система» суспільної організації, що базувалася на монополії партійно-державного апарату на владу.

Збереження і зміцнення системи монополій породжували насилля. У цьому контексті й слід сприймати заяву Сталіна, зроблену на XVI з´їзді ВКП(б): «Репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу». Хоча він тут же зазначає, що «елементом допоміжним, а не головним», у реальному житті акцент було зроблено на слові «необхідним», а не на слові «допоміжним». У передвоєнний період починаючи з 1929 р. у СРСР прокотилися три хвилі масових репресій: (1929—1931) — розкуркулення, депортації; (1932—1934) — штучне посилення конфіскацією продовольства смертоносної сили голоду, репресивний спалах після смерті М. Кірова; (1936—1938) — доба «Великого терору».

Особливу активність «підсистема страху» (вираз Г. Попова) в Україні розгортає наприкінці 20-х та в 30-ті роки. Одним з перших кроків до масового терору стала кампанія боротьби із «шкідниками» та «саботажниками», що розпочалася в умовах згортання непу. Сигналом до неї стала «шахтинська справа».

Міцніюча тоталітарна держава, борючись з опозицією, не жаліла і власних структур. Так, відповідно до рішень XVI конференції ВКП(б) і II Всеукраїнської конференції КП(б)У, протягом 1929—1930 pp. в Україні було проведено «чистку» в 61 823 установах радянського державного апарату; з 338 тис. осіб, які проходили «чистку», звільнено майже 40 тис. (11%).

Відповідно до настанов Сталіна репресії на початку 30-х років застосовуються проти: а) «шкідництва»; б) «переродженців і дворушників» у самій партії; в) «рештків ворожих класів»; г) «рештків старих контрреволюційних партій».

Коса сталінського терору безжально різонула національну українську еліту. Тільки в інспірованій справі «Спілки визволення України» (СВУ) було репресовано 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, серед них С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський, Й. Гермайзе, М. Слабченко, Г. Голоскевич. «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, — з відвертістю і цинізмом говорив один із слідчих у справі «СВУ» Брук. — Це наше завдання, і воно буде виконане; кого не поставимо — перестріляємо». Жертвами репресій насамперед стали найяскравіші постаті українського національного відродження — М. Бойчук, М. Зеров, М. Хвильовий, Лесь Курбас. В Академії наук України, за неповними даними, було репресовано 250 осіб, із цих 19 академіків. Жахливого удару було завдано українській літературі: 89 письменників було знищено, 212 примусили замовкнути, 64 заслано, а 83 емігрували.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20—30-х роках свідчать такі тенденції та процеси:

63. Насильницька колективізація сільського господарства. Голодомор 1932-1933 років та його наслідки

Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило більшість населення. Пропоновані державні ціни часто становили лише 1/8 ринкових, а за таких умов селяни просто відмовлялися продавати свій товар. Вихід із цієї ситуації Ленін побачив у кооперації, яка була звичною, традиційною формою селянської співпраці ще з дореволюційних часів, до того ж давала змогу органічно поєднати приватні та державні інтереси.

Рішення XV з´їзду ВКП(б) (1927) передбачали повільний, поступовий, добровільний процес кооперації. Принципова зміна орієнтирів почалася після поїздки Сталіна до Сибіру і застосування надзвичайних заходів під час заготівлі хліба в лютому 1928 р. «Уральсько-сибірський» метод заготівель базувався на принципі «самообкладання», за допомогою якого село фактично розколювалось за майновою ознакою.

Тому визріла думка про кардинальну зміну вектора залежності: не держава мусила залежати від значної кількості неконтрольованих індивідуальних селянських господарств, а сконцентровані у великі спільні господарства селяни мусили перебувати в залежності від державних структур. До того ж у сталінських планах колективізація — це не тільки зручний засіб забезпечення зростаючого населення міст та армії продовольством, а промисловості — сировиною і робочою силою.

Восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування — це була слабка опора для здійснення грандіозних сталінських планів. Переходом до політики суцільної колективізації 1929 р. покладено початок кардинальним змінам у сільському господарстві. Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Цей процес викликав протидію переважно заможних селян, яких називали «куркулями». Тому закономірно, що колективізація супроводжувалася «політикою ліквідації куркульства як класу». Перша хвиля розкуркулення прокотилася республікою з другої половини січня до початку березня 1930 р. Вона охопила 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств. Станом на 10 березня під розкуркулення потрапило 61 887 господарств, тобто 2,5%.

Селянство чинило опір сталінській політиці: на селі лише з січня до червня 1930 р. в Україні зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників радянської влади. У Херсонському, Кам´янець-Подільському, Вінницькому, Чернігівському, Одеському, Дніпропетровському округах відбулися збройні виступи селян. За деякими підрахунками, 1930 р. в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тис.

Збагнувши, що ситуація може стати некерованою, Сталін 2 березня 1930 року у «Правді» опублікував статтю «Запаморочення від успіхів», у якій у «перегинах» процесу колективізації звинуватив місцеву владу. За сто днів після публікації статті з колгоспів України вийшло 1594 тис. господарств. Реакцією офіційних властей на такий перебіг подій став курс на поглиблення розколу села та зміна методів примусу. Тих, хто виходив з колгоспів і повертався до індивідуального господарювання, чекали підвищені податки, їм відводили гірші землі, не повертали худобу і реманенти, а колгоспникам держава гарантувала пільги та кредити.

Проте відступ Сталіна тривав недовго — вже у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслав по республіках директивного листа «Про колективізацію». Зокрема, Україна, відповідно до директив, мала подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію вирішальних сільськогосподарських районів. Протягом 1930 р. з України було депортовано майже 75 тис. селянських родин, а з кінця року й до червня 1931 р. — 23,5 тис, за роки суцільної колективізації було експропрійовано понад 200 тис. селянських господарств.

У грудні 1932 р. було введено «внутрішній паспорт», що не давало можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не тільки «куркулям», а й бідним селянам.

У 1932 р. колгоспи об´єднували майже 70% селянських господарств, 80% посівних площ республіки. Останню крапку в епопеї колективізації було поставлено в сумнозвісному 1937 p., коли в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об´єднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ. За привабливим, на перший погляд, фасадом колгоспного ладу на початку 30-х років визрівала трагедія — спустошливий голод, жертвами якого стали мільйони.

64. Суперечливий характер культурного будівництва на Україні в 30-роки

Становище у сфері культури слід розглядати в контексті загальної економічної та політичної ситуації в СРСР зокрема. 30-ті роки - це період, коли давно вже була придушена НЕП, коли припинилася українізація, період, коли почався "наступ соціалізму по всьому фронту", коли масові репресії стали невід'ємною складовою радянсько-більшовицької політики. Це був період утвердження сталінського тоталітарного режиму.

«Наступ соціалізму по всьому фронту» не обминув і українську культуру. Влада в тих межах, котрі їй були необхідні, виявляла турботу про її розвиток. Вона розуміла, що розв'язання завдань, пов'язаних з промисловістю та сільським господарством, вимагало певної кількості освічених спеціалістів. Крім того, потрібні були кадри для роботи в партійно-державному апараті, органах управління. Відповідно до цього здійснювались заходи, спрямовані на завершення ліквідації неписьменності. На кінець 30-х років освіченість населення УРСР у віці до 50 років становила майже 95%. Запроваджується єдина структура загальноосвітньої школи: початкова, неповна середня і середня. Стандартизація торкнулася й навчальних програм. Учителі у викладі матеріалу мали дотримуватися тексту підручника. Еталоном для розробки шкільного курсу вітчизняної історії слугував сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)». Понад 80% дітей навчалося в українських школах. З 1938 р., однак, почалося згортання мережі шкіл, орієнтованих на обслуговування національних меншин.

Відбулися певні зрушення в галузі вищої школи. За першу і другу п'ятирічки українські вузи за скороченою програмою підготували майже таку ж кількість спеціалістів, яка була в усій дореволюційній Росії. Було, однак, чимало відмінностей в їхній фаховій підготовці: на перший план висувалися політико-ідеологічний бік справи, відданість режиму. Тотальна ідеологізація навчального процесу стала визначальною рисою освіти того часу. До того ж адміністративна система всіляко культивувала неприязнь до інтелігенції. Більше того, йшов масовий «відстріл» інтелігенції.

65. Згортання українізації

Ще у вересні 1929 р. відбулися арешти визначних діячів української науки, культури, релігії — як членів вигаданої ОДПУ «Спілки визволення України». У 1930 р. відбувся процес над 45 «керівниками» СВУ. Серед них — академік С. Єфремов, професори Й. Гермайзе, М. Слабченко, письменники М. Івченко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. В 1931 р. відбувся ще один процес — так званого «Українського національного центру», за яким були репресовані 50 представників української інтелігенції, в тому числі академік М. Грушевський, відомий історик-марксист М. Яворський та ін. У сталінських застінках загинули українські академіки — геолог Н. Світальський, генетик І. Аголь, філософ С. Семківський. Однак навіть за цих умов українські науковці встигли зробити чимало корисного. Визнання набули праці О.Палладіна, М. Стражеска, О. Динника, М. Луговцева, Ю. Кондратюка та ін.

Прес ідеологізації особливої шкоди завдавав сфері культури. Вона була цілком підпорядкована командно-адміністративній системі, яка використовувала її для зміцнення позицій правлячого режиму. Для запровадження тотального контролю над творчістю митців у середині 30-х років було утворено єдині контрольовані Москвою спілки — письменників, художників, композиторів тощо. За їхньою допомогою держава придушувала будь-яке відхилення від «лінії партії».

Наступ на українську культуру особливо посилився з приходом у 1932 р. на посаду секретаря ЦК української компартії П. Постишева. Саме тоді була остаточно припинена українізація. Розпочалася неприхована русифікація всіх сфер життя. На знак протесту наклали на себе руки М. Хвильовий, М. Скрипник. За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Г. Косинка, К. Буревій, Д. Фальківський, О. Близько, І. Крушельницький та багато інших українських поетів та письменників. Репресії не обминули й театр. У 1933 р. було заарештовано видатного режисера Л. Курбаса, а організований ним театр «Березіль» закрито. У грудні 1934 р. у справі так званого «Українського центру білогвардійців-терористів» було засуджено до розстрілу 28 представників української інтелігенції. Протягом 1933 р. від наукової роботи за політичними звинуваченнями було усунуто 1649 науковців, тобто 16% їхнього загального складу. Черговими жертвами репресій стали І. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник та багато інших. У цілому за ці роки Україна втратила близько 500 талановитих письменників. Валда стояла на заваді творчості таких видатних кінорежисерів, як О.Довженко, І.Кавалерідзе, І.Савченко, І.Пир'єв, Л.Луков та ін. У 30-х роках О.Довженко не з власної волі вимушений був залишити Україну і переїхати до Москви.

Таким чином, стан української культури в 30-ті роки повністю віддзеркалював загальнополітичну ситуацію в країні. Досягши значних успіхів у 20-х роках, українська культура потрапила під жорсткий ідеологічний прес режиму, який дедалі більше виявляв себе як тоталітарний, антинародний. "Розстріляне відродження" - це, мабуть, найбільш точна характеристика стану української культури в цей період.

66. Коренізація в УРСР

Принципово важливою складовою культурних процесів в Україні у 20—30-ті роки була політика коренізації, спрямована на те, щоб надати народам, об´єднаним у СРСР, певної «культурно-національної автономії» — реальної можливості розвивати свої національні культури і мови. Ці ідеї покладені в основу рішень XII з´їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому вже чітко були сформульовані основні положення політики коренізації: підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності; врахування національних чинників при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей; глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури.

У практичному здійсненні політики коренізації в Україні виокремлюють два аспекти: українізацію і створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншин.

Суть політики коренізації полягає в спробі більшовицького керівництва очолити і взяти під контроль процес національного відродження на окраїнах. Цю тезу можна підтвердити висловами осіб, які у вирішенні національного питання займали діаметрально протилежні позиції. Нарком освіти України О. Шумський вважав, що «зростання української культури й української інтелігенції йде швидким темпом, що коли ми не візьмемо в руки цього руху, він може піти мимо нас»; з ним повністю погоджувався Й. Сталін, наголошуючи: «У заявах Шумського... є деякі слушні думки. Справді, широкий рух за українську культуру і українську громадськість почався і росте на Україні. І віддавати цей рух у руки чужих нам елементів не можна ні в якому разі».

Шумський в 1924—1927 pp. — нарком освіти УСРР. У лютому—березні 1927 р. на об´єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У звинувачений у «націоналістичному ухилі» (т. зв. шумськізмі) та направлений у розпорядження ЦК ВКП(б). У1931—1933 pp. — голова ЦК профспілок працівників освіти, член президії ВЦРПС. У1933 р. засуджений до 10 років виправно-трудових таборів, з 1935 р. — на засланні. Загинув у Саратові.

Політика коренізації була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:

1) оскільки після закінчення громадянської війни територія України та Білорусії була поділена між різними державами, то-врахування білоруського та українського чинників стало необхідним елементом формування внутрішньої політики не тільки СРСР, а й Польщі, Румунії, Чехословаччини. Крім цього, саме геополітичне положення Білорусії та України висувало в 20—30-ті роки «білоруське», а ще більшою мірою «українське» питання в епіцентр європейської міжнародної політики. Тому політика коренізації, що стимулювала національне відродження, мала на меті створити у світового співтовариства враження гармонійного і вільного розвитку радянських республік.

2) політика коренізації у задумі була засобом пошуку спільної мови з селянством (Сталін неодноразово наголошував, що національне питання в основі своїй — питання селянське), залучити на свій бік національну інтелігенцію шляхом поширення принципових ідей непу (плюралізм, вільний розвиток, певна децентралізація і т. п.) на сферу національних відносин;

3) коренізація давала змогу в перспективі зняти наростаюче протиріччя між народними масами і партійним, радянським, господарським апаратом;

4) політика коренізації була спробою більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах, щоб його енергію й могутній потенціал спрямувати у русло центральної влади;

67. Українізація поза межами УСРР

Офіційна польська політика в українському питанні пройшла у своєму розвитку кілька етапів.

І етап — «невизначеності» (1919—1923). Суть невизначеності полягала в тому, що з погляду міжнародного права і держав Антанти, влада Польщі над Західною Україною вважалася спірною. Кожна із сторін намагалася відстояти свої інтереси. Польські власті йшли шляхом поступок і обіцянок. На Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 року) Польща зобов´язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 року) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26 вересня 1922 року надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. І хоча всі ці закони, гарантії і права так і залишилися на папері, все ж вони стали вагомими аргументами під час остаточного вирішення долі західноукраїнських земель радою послів великих держав.

Українці Галичини намагалися відстояти свої позиції шляхом рішучих дій, демонстрацією активності. Так, вони відмовлялися визнати уряд Польської держави своїм законним урядом, бойкотували перепис 1921 р. і вибори до сейму 1922 p., застосовували тактику терору і саботажу.

Ще в середині 1922 р. польське посольство у Ватикані обґрунтувало безперспективність проникнення католицизму на слов´янський Схід за допомогою греко-католицької церкви. Це призвело до зміни політики папи Пія XI щодо східногалицького питання і до фактичної відмови від подальшої підтримки А. Шептицького та уряду ЗУНР. Шептицький послідовно боровся за ідею незалежної України, підтримував ті політичні сили на західних землях, які відстоювали їх автономний статус у 1900—1920 pp. Під час нацистської окупації — почесний голова Української Національної Ради, відкрито виступав проти масового винищення євреїв.

II етап — «тиску» (1923—1926). У цей період при владі в Польщі перебували народові демократи (ендеки), які в українському питанні відстоювали «інкорпораційну» програму. Суть цієї програми полягала в тому, щоб окупувати західні землі України, Білорусії і Литви, домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а потім шляхом примусової асиміляції поневолених народів створити однонаціональну польську державу. Економічна політика ендеків в українських землях мала на меті гальмування розвитку «східних кресів» і перетворення їх на аграрно-сировинний додаток розвинутіших власне польських земель.

Уряд офіційно поділив країну на дві господарські території: Польщу «А», до якої входили корінні польські землі, і Польщу «Б», що складалася переважно із захоплених українських та білоруських земель. Штучне стримування промислового розвитку Західної України не дало можливості вилучити з аграрного сектору краю значної кількості працездатного населення для роботи на фабриках та заводах і таким чином пом´якшити проблеми села, що задихалося від аграрного перенаселення і безземелля. Польські урядові кола намагалися витравити самі поняття «Україна», «українець». Українське населення «східних кресів» вони називали «русинами», а всю територію іменували Східною Малопольщиною. Сигналом до активної полонізації українських земель став закон від 31 липня 1924 року, який проголосив, що державною мовою на території Польщі є польська мова. Офіційна влада взяла курс на ліквідацію української школи: якщо в 1911/12 навчальному році в Східній Галичині було 2418 українських шкіл, то в 1922/23 pp. — вже 1859, а в 1926/27 pp. — лише 845.

У травні 1926 р. Ю. Пілсудський здійснив державний переворот, внаслідок якого в Польщі був установлений режим, відомий під назвою «санації».

III етап — «пошуку компромісу» (1926—1937). Прийшовши до влади, Ю. Пілсудський виношує плани відновлення Польщі «від моря до моря». Підготовка до широкомасштабних зовнішніх акцій вимагала стабілізації внутрішнього становища в країні, зокрема, на території національних меншин. Цим і пояснюється зміна акцентів офіційної політики в українському питанні. На зміну політиці тиску приходить гнучкіша політика певних поступок, пошуку компромісів (іноді імітації поступок і компромісів) з метою створення у поневоленого населення ілюзії ліквідації національного гніту. «Інкорпораційна» політика ендеків витісняється «федералістичною» програмою пілсудчиків, відомою в 20—30-ті роки як доктрина польського прометеїзму.

Політика поступок українській буржуазії, як і вся програма державної асиміляції, використовувалася «санаційною» владою недовго. Напередодні Другої світової війни під тиском зовнішніх обставин, а особливо побоюючись позиції Німеччини в українському питанні, польський уряд 1937 р. змінює акценти у своїй національній політиці, повертаючись до ендецької доктрини однонаціональної польської держави.

Цілком очевидно, що, незважаючи на постійне коливання офіційного курсу польського уряду в українському питанні, на всіх етапах суттю цього курсу залишалася асиміляція українського населення. Це зумовлювало певну опозиційність українців польському режимові. Опозиційність виявлялася як у легальних, так і в нелегальних формах боротьби за свої права.

Польська політична система ґрунтувалася на конституційних засадах. Це давало можливість національним меншинам, незважаючи на дискримінацію, обстоювати власні інтереси через офіційні канали в інститутах державної влади. Певне, саме тому вже 1925 р. українці мали 12 своїх політичних партій, що представляли широкий політичний спектр.

Українські партії небезуспішно боролися за місця в польському парламенті: якщо у листопаді 1927 р. представництво українців у сеймі складалося з 25 послів і 6 сенаторів, то в липні 1930 р. воно зросло до 50 послів і 14 сенаторів. І хоча єдності серед українських парламентарів не було, вони, як правило, дотримувалися однієї з трьох орієнтацій (пропольської, прорадянської та самостійницької), все ж українське парламентське представництво було важливим і впливовим фактором політичного життя, не зважати на яке польський уряд не міг.

В економіці протидія офіційній лінії на гальмування розвитку українських земель здійснювалася через кооперативний рух.

Реагуючи на полонізацію освіти, свідома українська інтелігенція заснувала у Львові таємний Український університет (1921—1925). Масштаби діяльності цього підпільного (сучасники назвали його «катакомбним»), навчального закладу вражають. У період свого піднесення він мав три факультети (філософський, правничий та медичний) і 15 кафедр. Майже 1500 студентів навчалися під керівництвом 54 професорів. Основним центром національної культури в західноукраїнських землях було в 20— 30-ті роки Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) у Львові. До його складу входило понад 200 науковців, серед яких були історики І. Крип´якевич, С Томашівський, літературознавці М. Возняк, К. Студинський, археолог Я. Пастернак, фольклорист і музикознавець Ф. Колесса. Таємний Український університет і НТШ були не тільки осередками збереження і розвитку української культури, а й центрами формування нової генерації національної еліти.

Важливим чинником суспільного життя в західноукраїнських землях була греко-католицька церква, яка 1939 р. У Галичині і Закарпатті налічувала 4,37 млн. віруючих, 3040 парафій з 4440 церквами. Проте не було єдності і в церковних справах. Тут чітко визначилося протистояння митрополита А. Шептицького, який намагався підтримувати національні прагнення свого народу, та єпископа Г. Хомишина і Василіанського ордену, що виступали за злиття греко-католицької церкви з католицькою, сприяючи цим процесові асиміляції українців.

З року в рік міцнів робітничий рух: якщо 1922 р. в Західній Україні відбулося лише 59 страйків, то 1934— 1939 pp. — 1118. З весни 1930 р. посилилися виступи селян. За даними польської офіційної статистики, на території Волинського, Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводств відбулося понад 3 тис. антидержавних політичних виступів, Послідовна асиміляторська політика польських властей, фактична відсутність єдності українських політичних сил штовхали частину української молоді до застосування більш радикальних форм боротьби. У січні 1929 р. у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН). її лідером став Є. Коновалець, а основним ідеологом довгий час був Д. Донцов, який обстоював український інтегральний націоналізм.

Напередодні Другої світової війни ця організація налічувала у своїх лавах 20 тис. осіб. Отже, незважаючи на постійні коливання офіційного курсу польського уряду в українському питанні, на всіх етапах стратегічна мета (асиміляція українців) фактично не змінювалася. Під тиском внутрішніх і зовнішніх обставин модифікаціям та видозмінам піддавалася лише тактична лінія, що суттєво впливало на темпи, засоби і методи досягнення поставленої мети.

За офіційною статистикою, 1920 р. на території Румунії проживало майже 790 тис. українців (або 4,7% усього населення). Основними місцями їхнього зосередження були Північна Буковина, Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії.

Вже в перші роки окупації майже третину працездатного населення становили безробітні. Ще більше погіршила ситуацію економічна криза, яка охопила Румунію 1928 р. Внаслідок її руйнуючої дії кількість підприємств у Північній Буковині до 1935 р. скоротилася наполовину, а в Акерманському та Ізмаїльському повітах — більше, ніж на чверть.

Не кращою була і ситуація в сільському господарстві. Внаслідок грабіжницької аграрної реформи розміри селянських володінь в українських повітах Бессарабії зменшились майже втричі.

Грабіжницька колоніальна політика вела до катастрофи. У квітні 1932 p., виступаючи на засіданні румунського парламенту, міністр сільського господарства Міхалакі був змушений визнати, що «сільське населення Буковини перебуває під загрозою голодної смерті».

22 роки, проведені українцями під владою Румунії, історики поділяють на три періоди: 1918—1928 pp. і 1937—1940 pp. — періоди реакції, 1928—1937 pp. — період відносної лібералізації. У перший період реакції у провінції запроваджується воєнний стан, українські землі активно роздаються офіцерам румунської армії (як у Польщі осадникам). За даними депутата румунського парламенту Якубеску, на травень 1925 р. особливо багато офіцерів королівської армії осіло в Акерманському повіті. У цей час будь-який виступ проти властей жорстоко придушували, як це було з Татарбунарським повстанням 1924 р., у якому взяло участь 6 тис. осіб. Йде активна румунізація краю: закрито всі українські школи, переслідується українська церква, до 1927 р. Буковина втрачає автономію, якою володіла, перебуваючи під владою Австрії.

Період 1928—1937 pp. позначений відносною лібералізацією. Однак хронологічні межі цього періоду слід дещо звузити. Справді, період 1929—1933 pp. був часом кризи, нестабільності влади (змінилось 10 кабінетів міністрів), що призвело до певного послаблення колоніального ярма на українських землях. Уже в лютому 1933 р. на окупованих землях було введено надзвичайний стан, а протягом 1933—1935 pp. румунський парламент прийняв кілька реакційних законів, зокрема про реорганізацію і зміцнення поліції та сигуранци. З середини 30-х років у Румунії набирають сили фашистські партії та організації (« Залізна гвардія », що діяла з 1935 р.). Встановлення в лютому 1938 р. особистої диктатури Кароля II тільки фіксувало той злам у бік реакції, який реально відбувся у внутрішній політиці 1933 р.

Наростав політичний рух і в українських землях, підвладних Румунії. Найактивнішим він був на території Буковини, де діяли три основні політичні формування:

1. Комуністична партія Буковини. Утворилася 1918 р.; Боролася за возз´єднання з Радянською Україною.

2. Українська національна партія. Утворена 1927 р. Виступала за «органічну» роботу і компроміс з існуючим режимом. За час свого існування (1927—1938) цій партії вдалося здобути декілька місць у румунському парламенті.

3. «Революційний», або націоналістичний табір. Сформувався в середині 30-х років. В основному він охоплював молодь і студентство (спортивне товариство «Мазепа», студентське товариство «Залізняк»), але мав і певну підтримку селянства.

Після розвалу Австро-Угорської імперії гостро постало питання про майбутню долю Закарпаття. У червні 1918 р. на базі емігрантських організацій, вихідців із Закарпаття, було утворено Американську Народну Раду карпатських русинів, яку очолив Г. Жаткович. Незабаром на засіданні Ради в Гомстеді було висунуто три альтернативні варіанти вирішення карпатського питання: 1) надання повної незалежності карпатським русинам; 2) об´єднання з галицькими і буковинськими українцями; 3) одержання автономії.

23 жовтня 1918 року карпатські русини за порадою президента СІЛА В. Вільсона приєдналися до емігрантської організації «Середньоєвропейська демократична унія», що представляла 10 млн. емігрантів з колишньої Австро-Угорщини. За русинами було визнано право на самовизначення. Голова унії Т. Масарик обіцяв їм автономію та вигідні кордони. Саме за таких умов 12 листопада 1918 року на засіданні Ради в Скрентоні (США, штат Пенсільванія) і було вирішено приєднати русинські землі до Чехословацької республіки. Це рішення було невдовзі закріплено Тріанонським мирним договором (червень 1920 p.), згідно з яким до Чехословаччини приєднувалося Закарпаття під назвою «Підкарпатська Русь». Вона мала одержати найширшу автономію. Значною мірою ці рішення так і залишилися на папері.

Чеська буржуазія підкорила собі економіку Закарпаття, фактично перетворивши цей край у аграрно-сировинний придаток економічно високорозвинутих чеських земель. Територія «Підкарпатської Русі» становила 5% усієї території Чехословацької республіки, на якій проживало 9% населення і було розміщено лише 0,07% виробничих потужностей, що у 136 разів менше, ніж у Чехії та Моравії.

Позиція властей Чехословаччини на українських землях у суспільно-політичній та культурній сферах була поміркованішою і виваженішою, ніж у Польщі та Румунії. Про це свідчить існування в 30-ті роки у Закарпатті майже 30 політичних партій, що репрезентували широкий спектр поглядів на суспільний розвиток. Зростала кількість початкових шкіл (з 1924 до 1938 р. їх збільшилося з 525 до 851, а гімназій — з 3 до 11). Велике значення мав дозвіл користуватися в цих школах мовою на власний вибір. Вільно діяли українські громадські організації: «Просвіта», «Асоціація українських учителів», «Пласт» тощо.

Чехізація відбувалася і в Закарпатті. Так, за 20 років панування в цьому краї чеські власті відкрили 213 самостійних чеських шкіл та 191 чеський філіал при українських та угорських школах, проте чехізація була порівняно м´якою.

68. Конституція УРСР 1937 року

На початок другої половини 1930-х років, після потрясінь форсованої індустріалізації і суцільної насильницької колективізації, Сталін і його оточення під тиском об'єктивних реалій змушені були послабити свої волюнтаристичні устремління. У другій п'ятирічці темпи розвитку промисловості були зменшені, село після розорення в ході "розкуркулення" і голоду 1932-1933 рр. стало потроху виходити з кризисного становища, була відмінена карткова система і поліпшилось харчування населення. Водночас усе більше згорталася демократія, наростав адміністративно-бюрократичний тиск, посилювалися репресії.

У лютому 1936 р. на VII з'їзді Рад СРСР було схвалено постанову про внесення змін до Конституції СРСР, а потім вирішено було взагалі створити нову Конституцію. Головою Конституційної комісії став Сталін, у ній брали участь Бухарін, Криленко, Бубнов, Радек, Чубар, Любченко та ін.

Нова Конституція СРСР, що дістала назву "сталінської", була прийнята Надзвичайним VII з'їздом Рад СРСР, що відбувся 25 листопада—5 грудня 1936 р. у Москві. Відповідно і на основі Конституції СРСР були розроблені і схвалені конституції союзних республік, у тому числі і УСРР. 13 липня 1936 р. ЦВК Рад Української РСР створив Конституційну комісію для підготовки нової Конституції Республіки. До її складу ввійшли Затонський, Косіор, Любченко, Петровський, Постишев, Чубар, Якір та ін. (всього 31 чол.) З січня 1937 р. Надзвичайний XIV Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив Конституцію — Основний Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки. Нова Конституція УРСР зафіксувала, що з метою здійснення союзними республіками взаємодопомоги по лінії економічної і політичної, рівно як по лінії оборони, Українська Радянська Соціалістична Республіка добровільно об'єдналась з іншими рівноправними Радянськими Соціалістичними Республіками. Нова Конституція УРСР сприйняла всі основні положення Конституції СРСР, які визначали принципи суспільного і державного ладу, права і обов'язки громадян, і, відповідно до союзної Конституції, законодавчо закріпляла тезу про перемогу соціалізму в республіці.

За новою Конституцією СРСР і Конституцією УРСР ліквідувались усі обмеження при виборах рад. Вибори депутатів до всіх рад проводились на основі загального, рівного і прямого права при таємному голосуванні. Всім громадянам гарантувалось рівне право обирати і бути обраними до рад. Конституція надавала всім громадянам право на відпочинок, на матеріальне забезпечення в старості, а також у разі хвороби і втрати працездатності, право на освіту, забезпечувала рівноправність громадян, свободу слова, друку, зборів і мітингів, вуличних походів і демонстрацій, недоторканість особи, житла і таємниці переписки.

Але як Конституція СРСР, так і Конституція УРСР, проголосивши права і свободи громадян, не забезпечили можливостей реалізації їх на практиці. Вибори рад, що проводились під диктатом партапарату на безальтернативній основі, перетворювались на пусту формальність і не допускали справжнього волевиявлення народу. Проголошувалась недоторканість особи і житла, неможливість ув'язнення без суду, а на практиці проводились масові арешти і розстріли, численні позасудові репресії. Прокламувалась рівноправність громадян, а селяни, як і раніше, не мали паспортів і не могли за своїм бажанням змінити місце проживання, тобто фактично були прикріплені до землі.

Однак багато трудящих, безмежно вірили в ідею соціалізму, а Сталіна розглядали як його символ, не мали належного політичного досвіду і здійснення демократичних принципів на практиці, а також жили в умовах панування тоталітарної системи, сприймали тодішній репресивний режим як такий, що спрямовує розвиток суспільства соціалістичним шляхом і, відповідно, підтримували його. 12 грудня 1937 р. на основі нової Конституції відбулися перші вибори до Верховної Ради СРСР, які проходили під знаком блоку комуністів і безпартійних і під прямим контролем та диктатом партійного апарату. У них взяли участь 96,8% загальної кількості виборців. За кандидатів блоку комуністів і безпартійних до Ради Союзу було подано 98,6% голосів, при виборах до Ради Національностей — 97,8%. Від УРСР до Верховної Ради СРСР було обрано 127 депутатів.

69. Проголошення Карпатської України самостійною державою

Намагаючись хоч якось врятувати єдність республіки після приголомшуючого мюнхенського удару, чехословацький уряд при демонстративно вичікувальній позиції німецької дипломатії пішов на поступки в питанні словацької та української автономії. Увечері 10 жовтня 1938 року радіо «Прага» повідомило, що Чехословаччина стала федерацією трьох народів: чехів, словаків та українців. Наступного дня уряд Праги офіційно надав автономію і визнав автономний уряд Карпатської України (яка назавжди позбулася назви «Підкарпатська Рутенія»). Прем´єр-міністром став голова Автономно-землеробського союзу А. Бродій.

З проголошенням автономії Карпатської України Гітлер майстерно використовує українське питання як засіб тиску і шантажу у відносинах не тільки з противниками, а й із потенціальними союзниками.

Протягом останніх чотирьох місяців 1938 р. в англійських газетах і журналах з´явилося понад 900 статей і заміток на українські теми. Аналогічна картина спостерігалася й у Франції. Лише у грудні 1938 р. в Парижі та багатьох провінційних містах було опубліковано понад 300 великих газетних і журнальних статей про Україну. Характерно, що західна преса подавала «українські» плани Німеччини як вирішену справу. За цих обставин позиція Гітлера була надзвичайно обережною: зваживши всі «за» і «проти», він обрав роль арбітра у вирішенні долі українських земель, що належали Чехословаччині. 2 листопада 1938 року за рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні Карпатська Україна мусила віддати Угорщині 1856 км2 своєї території з населенням 180 тис. жителів, куди входили два найбільші міста: столиця Ужгород і Мукачів. Це рішення було своєрідним авансом Угорщині, яку Німеччина намагалася перетворити на свого сателіта. Водночас, зберігши Карпатську Україну, Гітлер залишив у своєму активі значні засоби тиску не тільки на Угорщину, яка не отримала всього, чого бажала, а й на Польщу та СРСР, за рахунок територій яких могла з часом бути створена «Велика Україна». Оцінюючи такий перебіг подій, американський дипломат Д. Біддл наголошував, що зосередження уваги на питанні про Велику Україну — це свідомо інспірований Берліном тактичний маневр, спрямований на: 1) здійснення відволікаючих акцій для прикриття інших проміжних ходів; 2) одночасне розгортання пропагандистських дій як акції щодо «введення м´яча в гру» і підживлення інтересу до накресленого Берліном українського проекту. Така політика вимагала зміцнення позицій Німеччини в Закарпатті. Ще до віденського арбітражу 26 жовтня 1938 року за рекомендацією Берліна уряд Чехословаччини усунув із посади прем´єр-міністра Бродія, який виступав за приєднання Закарпаття до Угорщини. Новим прем´єр-міністром став доктор теології А. Волошин, прибічник німецької орієнтації.

Волошин був призначений прем´єр-міністром автономного уряду Підкарпатської Русі, а 15 березня 1939 року став президентом цієї держави. Під час окупації краю Угорщиною емігрував разом з урядом і поселився в Празі. У травні 1945 р. заарештований радянськими спецслужбами. Помер у московській Бутирській тюрмі.

Активізуються дипломатичні відносини — у Хусті, куди було перенесено столицю, засновують німецьке консульство. На Закарпатті було розгорнуто діяльність «Німецької партії», організовано «Німецько-українське культурне товариство».

Посилюються економічні зв´язки: 7 грудня 1938 року укладено німецько-карпато-українську угоду, за якою уряд Волошина зобов´язувався поставляти Німеччині дерево, молочні продукти, шкіру, хутро, вовну та вино. У цей час підписано угоду і з німецьким «Товариством з експлуатації корисних копалин», відповідно до якої карпато-український уряд фактично передавав Німеччині права на розвідування й експлуатацію надр Закарпаття.

В останні місяці 1938 р. Гітлер від тактики «зацікавленого нейтралітету» активно переходить до певного зближення і демонстративної підтримки Карпатської України. Ці кроки не лишилися не поміченими не тільки на Заході, а й на Сході. Очевидно, з огляду на перспективність українських планів у Закарпатті активізує свою діяльність навіть японська дипломатія. Після візиту до Хусту свого представника Катоко уряд Японії вирішує заснувати в Закарпатті консульство, що свідчить про досить серйозне сприйняття світовим співтовариством намірів Гітлера створити «Велику Україну» як антирадянську силу.

12 лютого 1939 року відбулися вибори до сейму Карпатської України. У них взяло участь 92,5% населення, з них 92,4% проголосували за Українське національне об´єднання (УНО), яке очолював А. Волошин.

15 березня 1939р. Сейм (голова А. Штефан) проголосив повну державну самостійність Карпатської України. Прийнята парламентом конституція Карпатської України (Конституційний закон ч.1), визначила назву держави (Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка), державну мову (українська).

Державним прапором та гімном республіки були визнані синьо-жовтий стяг і український національний гімн «Ще не вмерла Україна». Герб - червоний ведмідь на лівому срібному півполі й чотири сині та три золоті смуги у правому півполі та тризуб з хрестом на середньому зубі. Президентом Карпатської України було обрано А. Волошина, який призначив прем'єр-міністром нового уряду суверенної держави Ю. Ревая. Заступником голови сейму (спікера) Карпатської України у 1939 року, референт преси й інформації та зв'язковий з урядом Карпатської України був С. Росоха.

Волошин після проголошення Незалежності відразу ж звернувся з телеграмою особисто до Адольфа Гітлера з проханням про визнання Карпатської України під охороною Рейху та недопущення її захоплення Угорщиною.

Ще у вересні 1938 р. в Ужгороді було створено Українську національну оборону, яка після Віденського арбітражу вже у Хусті була реорганізована в Карпатську Січ, очолювану Д. Климпушем. Січові гарнізони було створено в Королевім, Іршаві, Торуні, Ставному, Перечині.

В ніч з 13 на 14 березня 1939р. хортистська Угорщина, за підтримкою гітлерівської Німеччини розпочала війну проти Карпатської України. З перших же годин угорського вторгнення частини Карпатської Січі вели кровопролитні бої з переважаючими силами противника по лінії Ужгород-Мукачево-Берегово-Севлюш. Найбільший бій відбувся на красному полі. 16 березня 1939р. зазнавши значних втрат, ворог зумів захопити Хуст, а 18 березня, більша частина території Карпатської України була окупована угорськими військами.

У гірських районах Карпатської України загони «Карпатської Січі» продовжували боротьбу з угорськими регулярними частинами до кінця травня 1939р.

У кінці березня 1939р. президент республіки А.Волошин і частина уряду на чолі з прем'єром Ю.Реваєм виїхала через Румунію в еміграцію.

Недовгий період існування Карпатської України став однією з найяскравіших сторінок багатовікової боротьби карпатських українців за встановлення української державності.

70. Включення Галичини і Волині до складу УРСР

Окремі німецькі частини вдерлися на територію Західної України і перебували на відстані лише 150 км від кордону СРСР. У ніч на 17 вересня заступник наркома закордонних справ СРСР В. По-тьомкін вручив польському послу В. Гжибовському ноту, що була підписана В. Молотовим. У ноті стверджувалось, що польська держава перестала існувати, а ця обставина несе загрозу безпеці СРСР. У ноті було сказано, що Червона Армія одержала наказ перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії. Польський посол відмовився прийняти ноту і заявив рішучий протест. Тоді В. Потьомкін сказав: "Якщо немає польського уряду, то немає й польських дипломатів і немає пакту про ненапад", що був підписаний між СРСР і Польщею ще в липні 1932 р. Таким чином, з ранку 17 вересня 1939 р. на території Польщі в бойовій взаємодії з гітлерівським вермахтом почала діяти й Червона Армія.Вступ Червоної Армії на територію Польщі був зустрінутий у цілому польським суспільством з болем та гіркотою і навіть викликав ворожу реакцію. Польська армія була так деморалізована, що майже не чинила опору, за винятком окремих невеликих зіткнень прикордонних військ та частин, що відходили. У полон було захоплено ве-лику кількість рядового і офіцерського складу. Трудящі ж Західної України зустрічали Червону Армію радісно, тому що збувалася мрія про возз'єднання з Радянською Україною, відверталась загроза поне-волення фашистською Німеччиною.

Частини Червоної Армії 22 вересня зайняли Львів. Того самого дня у Брест-Литовську на честь успішного завершення польської кампанії відбувся парад радянських та німецьких військ. Радянсько-німецькі відносини були підтверджені 28 вересня новим договором між цими країнами - договором про дружбу і кордон. Протягом 50 років факт укладення цього договору та його зміст становив одну з найбільших державних таємниць у СРСР.У новому договорі СРСР з Німеччиною уточнювалась розмежу-вальна лінія між цими державами по території Польщі. Нова лінія кордону проходила по річках Тиса, Нарев, Буг, Вісла, Сян. Суто польські землі відійшли до Німеччини. За Радянським Союзом залишилися Західна Україна і Західна Білорусія. Договір формально підтверджував включення західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу СРСР.На Західній Україні 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Українських Народних зборів. До них було обрано 1484 депутатів, серед яких 415 робітників, 766 селян, 270 представників трудової інтелігенції. Народні збори, які відкрились у Львові 27 жовтня 1939 p., прийняли Декларацію про встановлення Радянської влади в Західній Україні та про возз'єднання її з УРСР.Позачергова V сесія Верховної Ради СРСР 1 листопада 1939 р. ухвалила Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР. Позачергова III сесія Верховної Ради УРСР 15 листопада 1939 р. прийняла Західну Україну до складу УРСР.

26 жовтня 1939 р. відкрились Народні Збори Західної України і був затверджений порядок денний: 1. про державну в ладу в Західній Україні; 2. про входження Західної України до складу УРСР; 3. про конфіскацію поміщицьких земель; 4. про націоналізацію банків і великої промисловості. 27 жовтня Народні Збори затвердили Декларацію про передачу влади в Західній Україні Радам депутатів трудящих і про звернення до Верховної Ради СРСР з проханням про прийняття Західної України до складу СРСР і включення її до складу УРСР. 28 жовтня Народні Збори прийняли Декларацію про конфіскацію земель поміщицьких, монастирських і великих державних урядовців – уся земля з її надрами, всі ліси і ріки оголошувались всенародним добром, тобто державною власністю; а також про націоналізацію банків і великої промисловості – усі цінності банків, усі великі фабрики, заводи, усі копальні і залізниці оголошувались всенародним добром, тобто державною власністю. На заключному засіданні депутати обрали Повноважну комісію, якій доручили від імені Народних Зборів вручити ці Декларації Верховним Радам СРСР і УРСР і просити увести Західну Україну до складу СРСР з входженням її до УРСР.

На позачерговій 5-ій сесії ВР СРСР 31 жовтня було заслухано заяву Повноважної комісії і 1 листопада ВР СРСР ухвалила задовольнити прохання Народних Зборів, і Верховній Раді УРСР було запропоновано прийняти Західну Україну до складу УРСР. Відтак, на позачерговій 3-ій сесії ВР УРСР 13-15 листопада 1939 р. було розглянуто заяву Повноважної комісії і постановлено прийняти Західну Україну до складу УРСР. Указом Президії ВР СРСР 4 грудня 1939 р. було створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславівську і Тернопільську області у складі УРСР. Указом Президії ВР УРСР 17 січня 1940 р. повністю було скасовано старий адміністративно-територіальний поділ на повіти і волості, а натомість створено райони.

9 грудня 1939 р. Президія ВР УРСР затвердила склад облвиконкомів усіх західних областей, а ті затвердили склад їх низових органів влади і управління, оскільки представницькі органи влади на цій території ще не були організовані; і аж 15 грудня 1940 р. відбулись вибори місцевих Рад депутатів трудящих західних областей УРСР.

71. Приєднання до УРСР Північної Буковини та Південної Бессарабії

28—30 червня 1940 року Червона Армія зайняла територію Бессарабії і Північної Буковини. Політоргани Червоної Армії почали організовувати створення тут місцевих органів влади: робітничих і селянських комітетів. Було проведено ряд організаційних заходів з упровадження на території Бессарабії і Північної Буковини радянської влади. Проголошується 8-го-динний робочий день, проводяться вибори до місцевих органів влади — повітових, міських, волосних і сільських рад. У липні 1940 року до Москпи було відряджено делегацію трудящих краю з проханням возз'єднатися І Українською РСР.

2 серпня 1940 року Верховна Рада СРСР прийняла Закон "Про включення північної частини Буковини і Хотинського, Германського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу УРСР". Решта території Бессарабії відійшла до складу Молдавської РСР. 7 серпня за приєднання до УРСР земель були створені дві області: Чернівецька та Акерманська, яка в грудні 1940 року була перейменована в Ізмаїльську (остання у 1954 році була ліквідована і введена до складу Одеської області). 15 серпня 1940 року Президія Верховної Ради СРСР видала укази "Про націоналізацію землі на території північної частини Буковини" і "Про націоналізацію банків, промислових і торгових підприємств, залізничного і водного транспорту та засобів зв'язку північної частини Буковини".

Після возз'єднання Західної України і Північної Буковини з Українською РСР населення України зросло до 41 млн осіб.

Після приєднання нових земель до УРСР на них відбулися певні позитивні зрушення. Поліпшилося медичне обслуговування, освіта, були націоналізовані промислові і торгівельні підприємства, які раніше контролювалися переважно поляками та євреями, були експропрійовані землі великих землевласників. Проте все це здійснювалося за зразком Східної України, без врахування відмінностей в духовному і економічному житті.

Кадри, що прибули сюди із східних областей, не знали місцевих особливостей і допустили ряд помилок у галузі податкової політики, хлібозаготівель, а особливо колективізації, до якої вони приступили у 1940 році, використовуючи досвід Східної України. Тобто у селян відбирали землю, усуспільнювали худобу, реманент тощо. За 1939—1940 роки були репресовані, головним чином депортовані без суду і слідства, близько 10 відсотків населення Західної України. На листопад 1940 року із цих районів виселили, за неповними даними, 1 173 170 осіб. Багато років був оповитий таємницею розстріл 21 857 офіцерів польської армії, які здалися в полон Червоної Армії. Нині встановлено, що 3897 чоловік, зокрема, убиті під Катинню, 6295 — у Калінінській (Тверській) області, 4403 — неподалік від Харкова. Місце поховання ще 7262 розстріляних польських офіцерів не відоме.

До цього слід додати, що після початку другої світової війни в тилові райони СРСР до вересня 1941 року було заслано понад 389 тисяч поляків, які перебували там в основному в таборах і в'язницях.

Отже, жителі західноукраїнських земель як українці, так і поляки та представники інших національностей відчули на собі наслідки пакту про ненапад між Сталіним і Гітлером. І хоча в економічному, політичному і культурному житті Західної України були певні досягнення, про що йшлося вище, в цілому вони значною мірою зводилися нанівець політикю сталінізму.

72. Україна в загарбницьких планах фашистської Німеччини

Роз'єднаність українських земель, перебування їх у складі різних держав були не лише болючою проблемою великої європейської нації, а й одним із складних моментів політичного становища в Центральній та Східній Європі передвоєнної доби. Україна постійно привертала увагу багатьох європейських країн, але їх цікавило тільки те, як би загарбати українські землі й перетворити їх на свою колонію.

Напередодні Другої світової війни населення Західної України становило близько 7 мли осіб. На всіх цих землях панувала іноземна адміністрація, яка проводила колонізаційну політику. Це викликало обурення українців, призводило до спротиву офіційним властям.

У 1925 р. було утворено Українське національне-демократичне об'єднання (УНДО) на чолі з К. Левицьким. У 1929 р. у Відні під керівництвом Є. Коновальця постала Організація українських націоналістів (ОУН), яка ставила за мету здобуття незалежності України. Посилився національно-визвольний рух у Закарпатті. 11 жовтня 1938 р. Закарпаття отримало від Чехословаччини автономію, яка, однак, була ліквідована угорською окупацією. Карпатська Україна, що проголосила свою незалежність 15 березня 1939 р., практично того ж дня припинила своє існування. Угорщина повністю окупувала Закарпаття. Нового удару по західноукраїнських землях було завдано 23 серпня 1939 р., коли В. Молотов і Й. Ріббентроп підписали радянсько-німецький пакт про ненапад. Таємним протоколом передбачалося розмежування сфер інтересів обох держав, а Західна Україна поряд з іншими територіями мала увійти до складу СРСР. Лемківщина та Холмщина потрапляли до німецької зони.

1 вересня 1939 р. нападом Німеччини на Польщу почалася Друга світова війна. 17 вересня польський кордон перетнули війська Червоної армії. Офіційною радянською пропагандою це було кваліфіковано як «визвольний похід» у Західну Україну. 22 вересня було встановлено попередню демаркаційну лінію між військами агресорів, а 28 вересня СРСР і Німеччина уклали договір про дружбу. 11 лютого 1940 р. в Москві була підписана економічна угода, згідно з якою на 15 травня 1941 р. Німеччина отримала від СРСР 632 тис. тонн хліба, 232 тис. тонн бензину, 23,5 тис. тонн бавовни, 50 тис. тонн марганцю, 900 кг платини тощо. У Бресті, Пінську, Ковелі відбулися спільні військові паради, що мало символізувати дружбу СРСР та Німеччини.

У згаданому таємному протоколі йшла мова також про інтереси СРСР стосовно Південного Сходу Європи, зокрема Бессарабії. В кінці червня 1940 р. СРСР, скориставшись невтручанням Німеччини та її тиском на румунський уряд, зайняв Бессарабію, заселені українцями території Буковини та румунський округ Герца.

Отож відтоді майже всі українські землі, котрі перед тим перебували у складі інших держав, були зібрані докупи в межах СРСР. З одного боку, цей факт мав безумовне позитивне значення: возз'єднання західноукраїнських земель об'єктивно відповідало одвічному прагненню нашого народу до єдності, соборності. Але не можна не враховувати того, хто, навіщо та якими методами робив це. Сталін, ведучи політичний торг із Гітлером, насамперед дбав про подальше розширення своєї імперії, про створення «зони безпеки» на західних кордонах. До того ж Сталін прагнув якомога скоріше покласти край визвольному рухові населення Західної України. Для цього застосовувалися не лише репресії. З тактичних міркувань було зроблено ряд кроків, спрямованих на обмеження польського впливу на цих землях. Зокрема, українська мова стала мовою викладання у названому на честь І. Франка Львівському університеті.

Однак у становищі нових територіальних надбань СРСР домінувало інше. Йшов жорсткий процес насильницької радянізації. Були заборонені всі українські партії, культурно-освітні організації, союзи, гуртки, греко-католицька церква, заклади «Просвіти», понад 80 різноманітних видань. Радянське керівництво смертельно лякала сама можливість впливу національне налаштованої Галичини на радянську Україну. Ось чому влада з такою наполегливістю насаджувала в Західній Україні відпрацьовану в СРСР тоталітарно-комуністичну систему. Репресії проти населення ставали дедалі більш жорстокими та масовими. З осені 1939 р. за політичними мотивами, як правило, без суду і слідства було репресовано 10% населення Західної України. Довгождане возз'єднання українських земель виявилося кривавим.

22 червня 1941 р. Німеччина напала на СРСР. У загарбницьких планах фашистів Україна займала особливе місце. Згідно з планом «Ост» Німеччина мала намір депортувати з України десятки мільйонів людей, переселивши сюди колоністів-німців. Частину її земель передбачалося передати сателітам гітлерівської Німеччини.

73. Оборонні бої на території України в 1941-1942 роках

Вже перші дні війни показали слабкість СРСР. Незважаючи на масовий героїзм бійців, Червона армія, командний склад якої став жертвою сталінських репресій ще в передвоєнні роки, швидко відступала. До середини серпня 1941 р. німецькі війська захопили Галичину, Західну Волинь, Буковину, Бессарабію. 19 вересня фашисти взяли Київ, у жовтні — Одесу й Харків. До кінця 1941 р. була окупована майже вся Україна. Величезними були людські та матеріальні втрати.

Сподівання західних українців на те, що з приходом сюди німців і відступом більшовиків для них настане покращення, не справдилися. Хоча військові підрозділи ОУН на початку війни разом з німцями вели боротьбу проти Червоної армії, Гітлер і думки не мав про те, що Україна може стати самостійною державою. Це особливо стало ясним, коли проголошена у Львові 30 червня 1941 р. Українська держава була швидко зліквідована, а ініціаторів прийняття Акта про незалежність України — С. Бандеру і Я. Стецька — було запроторено до концентраційного табору Заксенгаузен.

По всій Україні встановлювався окупаційний режим, який жорстоко переслідував усіх, хто чинив йому спротив. 20 серпня 1941 р. із значної частини республіки, окупованої німцями, був створений Райхскомісаріат Україна на чолі з фашистським катом Е. Кохом. Однак усе це не могло придушити опір населення. Зокрема, активну боротьбу проти окупантів розгорнули радянські партизанські формування. В окупованому Києві була створена Українська Національна Рада — політично-громадський центр під орудою ОУН. Діяли підпільні більшовицькі та націоналістичні організації, польські партизанські загони та ін. Якщо діяльність радянських партизанів концентрувалася в основному на Лівобережжі, то збройні формування ОУН, насамперед Українська повстанська армія, діяли на теренах Західної України. У липні 1944 р. було створено Українську головну визвольну раду. Більшовики однак, вбачали в ОУН— УПА посібників Німеччини, своїх ворогів. З цієї причини антинацистський рух в Україні послаблювався, його сили нерідко витрачалися на братовбивчу боротьбу між собою.

Події на фронтах, особливо після поразок Німеччини під Сталінградом та Курськом, стали розвиватися вже на користь антигітлерівської коаліції. Стратегічна ініціатива остаточно перейшла до Червоної армії. Почалося визволення Лівобережної України. Червона армія мала потрійну перевагу над німецькою в кількості військ, майже п'ятикратну — в техніці, значна частина якої поставлялася союзними державами, насамперед США та Великою Британією. Поповнена величезними людськими ресурсами, Червона армія розгорнула енергійний наступ. Протягом літа—осені 1943 р. були звільнені Харків, Чернігів, Полтава, у вересні — Донбас, а 6 листопада був звільнений Київ. Переможне форсування Дніпра завершувало корінний перелом у війні.

74. Відновлення Української держави у Львові 30 червня 1941 року

Акт відновлення Української Держави— проголошення в окупованому німецькими військами Львові відновлення Української держави. Здійснений Українськими Національними Зборами, що складалися з представників національного руху, за підтримки членів оунівських похідних груп та вояків батальйону «Нахтігаль».

Збори створили уряд— Українське Державне Правління— на чолі з Ярославом Стецьком, дещо пізніше було організовано верховний державний орган— Українську Національну Раду, яку очолив колишній голова уряду ЗУНР Кость Левицький.

30 червня 1941р. в будинку «Просвіти» у Львові було проголошено Акт відновлення Української Держави. На башті Князівської гори було піднято національний прапор. Львівська радіостанція повідомила про Акт населення України і передала благословіння митрополита Андрія Шептицького з цієї нагоди.

Звістку про відновлення Української держави понесли на Східну Україну 6 тисяч бандерівців, розділені на три похідні групи, які повсюду творили українську адміністрацію та осередки ОУН. Найбільший із них був на Дніпропетровщині (5 тисяч осіб), Кіровоградщині (1100), а також на Донбасі і в Криму.

Представник Німецької Армії, бувший полковник УГА, професор Ганс Кох, що був запрошений на проголошення та прсутній на ньому, за словами Ярослава Стецька, намагався перешкодити проголошенню Акту. Після проголошення Акту виступив з промовою, в якій висловився негативно до Акту проголошення державності. Він підкреслив, що в плани німецької держави, в даний час, не входить творення української держави і Німеччина сподівається, що українська нація працею помагати німцям у їх боротьбі. ^[1]

5 липня 1941 гестапівці заарештували С. Бандеру, Я. Стецька, а також близько 300 членів ОУН, з яких 15 було розстріляно. Довідавшись про Акт проголошення самостійної України, Гітлер видав наказ негайно знищити рух Бандери:

«Організація Бандери зайняла явно бойове становище проти Німеччини і змагає всіми засобами, включно зі збройною боротьбою, до відновлення самостійности України». Цей документ згодом відіграв важливу роль на Нюрнберзькому процесі, і ОУН-УПА була визнана цілим цивілізованим світом як воююча сторона. На ультиматум Гітлера— відкликати Акт Відновлення Української Держави— провідник ОУН Степан Бандера, прем'єр уряду Ярослав Стецько і голова УНК Володимир Горбовий відповіли відмовою, потрапивши до концтабору Заксенгавзен.

Звіт з національних зборів українців Західної України які відбулися дня 30 червня 1941. (Жовківські вісті, Орган Українських Націоналістів, 10 липня 1941)

Дня 30.06. відбулися в год. 8 вечером в залах матірного Товариства «Просвіта» у Львові великі збори українців Західних Земель України, на яких проголошено святочне відновлення Української Держави і покликано перше Краєве Правління на чолі з Ярославом Стецьком, заступником провідника Організації Українських Націоналістів.

Збори відчинив промовою заступник провідника ОУН Ярослав Стецько, передав привіт провідника ОУН Степана Бандери, зізвав віддати честь борцям, поляглим за волю України і прочитав святочний акт проголошення Української Державности.

75. Діяльність комуністичного та націоналістичного підпілля

З кристалізацією справжніх намірів окупаційних властей в Україні наростав радянський партизанський рух. У своєму розвитку він пройшов кілька етапів. Перший — «зародження і становлення» — тривав із початку війни до кінця 1942 р. Його змістом було збирання сил, визначення оптимальних організаційних форм і ефективних методів боротьби у ворожому тилу. Другий — «стабілізації» — тягнеться до середини 1943 р. Поява штабів партизанського руху, матеріальна допомога Великої землі дає змогу не тільки боронити власні бази, відбиваючи каральні акції фашистів, а й тримати під контролем цілі райони, поступово переходити до здійснення рейдових операцій. Третій — «активних наступальних дій» — тривав до цілковитого розгрому фашистів. Для цього періоду характерні широкомасштабні диверсії, численні рейди в тилу противника, активна взаємодія з формуваннями Червоної армії, наступальна тактика бойових дій.

Підготовку до ведення партизанських дій було відновлено із значним запізненням вже під час війни.

На початковому етапі партизанського руху дуже гостро відчувався дефіцит підготовлених партизанських кадрів, яким було завдано відчутного удару в роки репресій 1937—1938 pp. До кінця 1941 р. так звану підготовку до «малої війни» пройшли лише 15% усіх тих, хто залишився на окупованій території для боротьби в тилу ворога чи був засланий за лінію фронту. Значною перешкодою розгортанню партизанського руху була хронічна відсутність кваліфікованих командних кадрів, військових фахівців — радистів, мінерів-підривників, шифрувальників.

Через це, як свідчить один із керівників партизанського руху в Україні І. Старинов, із 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, що були залишені в перший рік війни на окупованій території, на червень 1942 р. мали відомості про наявність лише 22 діючих загонів. На жаль, не краща ситуація була і з підпіллям: з утворених у червні — вересні 1941 р. 685 підпільних партійних органів у період тимчасової окупації республіки в різний час діяли тільки 223. Суттєво ослаблювали партизанський рух відсутність координаційного центру, епізодичність постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами.

Навесні 1942 р. Сталін остаточно переконався у вагомому політичному значенні боротьби в німецькому тилу. ЗО травня при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху, а через місяць — Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем.

Спираючись на підтримку місцевого населення, знання місцевості, координацію дій і матеріальну підтримку з Великої землі, партизанський рух набирає сили, сіючи серед німецьких солдатів постійне відчуття небезпеки навіть у власному тилу, вселяючи в народ, що перебував під окупацією, віру в перемогу над ворогом. Наприкінці 1942 р. німецький тил вже розхитували великі, добре озброєні й керовані з центру рейдові з´єднання під командуванням О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М. Наумова. Особливу активність партизанський рух виявив у вирішальному 1943 p.: цього року партизани в окупаційній зоні підірвали 3688 ешелонів, 1469 залізничних мостів. «Рейкова війна» стала однією з основних форм партизанської активності, оскільки можна було завдавати потужних руйнівних ударів малими силами. Усього протягом війни партизанські формування України провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. У період 1941—1945 pp. у партизанських загонах і з´єднаннях налічувалося майже 180 тис. осіб, 30% з них загинули.

Отже, радянський партизанський рух в окупованих ра-йонах України у своєму розвитку пройшов кілька етапів — від зародження до широкого розгортання та активного протистояння фашистам. Стримуючими чинниками його розвитку (особливо в початковий період) стали: наступальна воєнна доктрина, що почала домінувати наприкінці 30-х років і призвела до згортання підготовки кадрів та вироблення засобів для ведення «малої війни», ліквідації документації та партизанських схованок і баз; дефіцит підготовлених партизанських кадрів; відсутність координаційного центру, погане постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами; жорстоке придушення окупаційними властями будь-яких виявів опозиції фашистському режиму. Створення Центрального партизанського штабу, координація дій, матеріальна підтримка з Великої землі, застосування партизанами ефективних методів боротьби («рейкова війна») і значна підтримка місцевого населення дали змогу партизанському руху перейти на якісно вищий щабель і перетворитися на важливий фактор війни, на справжній другий фронт.

76. Боротьба ОУН і УПА проти гітлерівського і сталінського режимів за відродження української незалежної держави

Напередодні вторгнення німецьких військ у СРСР націоналістичний рух вже був суттєво розколотий. Власне внутрішній конфлікт в ОУН існував протягом тривалого часу, але міжфракційна боротьба особливо загострилася після вбивства у травні 1938 р. лідера організації Є. Коновальця. Саме цього періоду почали виявлятися розходження між ветеранами — членами Проводу Українських Націоналістів (ПУН) (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський та ін.), що здебільшого перебували в еміграції, і молоддю — радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях (Бандера, Стецько, Шухевич та ін.). В основі конфлікту лежала боротьба за владу і вплив у організації, його загостренню сприяли вікова різниця, напружені особисті стосунки, суттєві розходження в питаннях тактики боротьби.

Молоді радикали вимагали від лідерів ПУН переглянути політику ОУН стосовно орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), налагодити контакти з західними країнами, зосередити всі зусилля на боротьбі власне в Україні, розгортати революційну діяльність, незважаючи на втрати від репресій радянської влади. Члени ж Проводу ОУН, люди старшого віку, схилялися в основному до поміркованіших дій. У серпні 1939 р. у Римі відбувся Другий Великий збір ОУН, на якому домінували прибічники А. Мельника, якого і було затверджено лідером організації. Відповіддю молодих радикалів на непоступливість ветеранів стало скликання в лютому 1940 р. у Кракові власної конференції, яка не тільки не визнала рішень римського збору, а й сформувала Революційний Провід ОУН на чолі з С. Бандерою.

З цього моменту починається одночасне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН-Р — революційна, або ОУН-Б — бандерівська, та ОУН-М — мельниківська.

Залишаючись вірними інтегральному націоналізму, обидві організації ставили перед собою одну мету — незалежність України, проте погляди на шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у вирішенні українського питання, то прихильники Бандери вважали, що українська держава може бути встановлена лише внаслідок національної революції, у ході якої розраховувати можна лише «на власні сили українського народу, відкинувши загалом орієнтацію на чужі сили». У цей час бандерівці не заперечували навіть боротьби з Німеччиною. Проте з наближенням нападу Гітлера на СРСР обидві течії ОУН зробили ставку на Німеччину. Така еволюція позиції пояснюється, очевидно, не кардинальною зміною поглядів, а просто намаганням максимально використати всі чинники, які, на думку бандерівського проводу, могли сприяти становленню української державності. За допомогою німецького військового командування ОУН-Б сформувала «Легіон українських націоналістів», який складався з двох підрозділів — «Нахтігаль» і «Роланд». З початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б перейшла до рішучих акцій. ЗО червня 1941 року у щойно захопленому німцями Львові, спираючись на «Нахтігаль» та збройні групи бойовиків, бандерівці провели в будинку «Просвіти» Українські національні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української держави. Було обрано Українське державне правління на чолі із соратником Бандери — Я. Стецьком.

Йдучи на такий ризикований крок, керівництво ОУН-Б, очевидно, розраховувало, по-перше, на те, що німці на початку вторгнення не стануть конфронтувати з українцями, які до того ж проголосили себе союзниками рейху. По-друге, вже був досвід самочинного проголошення 23 червня 1941 року «фронтом литовських активістів» без погодження з німцями відновлення Литовської держави. І нарешті, по-третє, в гітлерівської верхівки не було єдності у поглядах на майбутнє українських земель: якщо Борман виступав проти підтримки українського національно-визвольного руху, то Розенберг обережно висловлювався за необхідність обмеженої української державності. Реакція Берліна на відновлення української державності була швидкою і різкою. Невдовзі С. Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів ОУН-Б заарештували і відправлено до Берліна. Крім цього, гітлерівці заарештували 300 членів ОУН, із яких незабаром 15 розстріляли. Після відмови відкликати Акт про відновлення Української держави, С. Бандера півтора року провів у берлінській в´язниці, а потім аж до вересня 1944 р. перебував у концтаборах Заксенгаузен та Оранієнбург.

ОУН-М рішуче відмежувався від львівської акції бандерівців. Вже 6 липня 1941 року А. Мельник надіслав Гітлеру листа, в якому йшлося не про незалежність України, а про вірнопіддану позицію ОУН-М. І хоча німці погодилися створити дивізію СС, що складалася з українців Галичини, лише після Сталінградської битви лояльність мельниківців була помічена Третім рейхом і вони отримали певну свободу дій. Концентруючи свої сили у великих містах, особливо в Києві, ОУН-М організовувала місцеве самоврядування, допоміжну поліцію, громадські організації. 5 жовтня 1941 року було утворено Українську Національну Раду на чолі з М. Величковським як представницький орган українського народу для підготовки формування національного уряду. Проте всі ці спроби українських націоналістів, спрямовані на поступове відновлення української держави, суперечили планам гітлерівців. Тому вже у вересні 1941 р. пройшла хвиля арештів бандерівців, а в грудні розпочалися репресії проти мельниківців. ОУН пішла в підпілля.

Історія формування Української повстанської армії досить складна, неоднозначна і ще й досі містить чимало «білих плям». Ще в серпні 1941 p. T. Бульба-Боровець оголосив себе головним отаманом України, ідейним спадкоємцем та продовжувачем справи С. Петлюри й організував нерегулярне формування української міліції.

Формування називалося «Поліська Січ» і діяло на території Полісся та Волині. Спочатку січовики, які налічували 2—3 тис. війська, боролися із рештками Червоної армії. Коли ж німці спробували наприкінці 1941 р. розпустити це формування, вони перейшли до партизанської боротьби. Незабаром Поліську Січ було перейменовано на Українську повстанську армію (УПА), яка вела бойові дії як проти радянських партизан, так і проти фашистів. Назва УПА у цей час відображала не стільки реальний стан справ, скільки мету, яку ставив перед собою Т. Бульба-Боровець. Він вважав, що «революційна армія... повинна еволюціонувати... від партизанки до регулярної армії, підпорядкованій певній державній концепції».

Після невдалої спроби 30 червня 1941 року проголосити відновлення самостійної Української держави та хвилі репресій ОУН пішла в підпілля. Становлення оунівського партизанського руху почалося в середині 1942 р. Після хвилі масового дизертирства з лав української поліції навесні 1943 р. військові формування значно зросли і спочатку називалися Українська визвольна армія (УВА), а невдовзі взяли популярну вже на той час назву — Українська повстанська армія. Очолив її Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

У середині 1943 р. УПА С. Бандери насильно залучила до свого складу майже всі загони Т. Бульби-Боровця та частини ОУН А. Мельника. Рештки їх утворили незалежне партизанське з´єднання під назвою Українська Народна революційна Армія (УНРА) і продовжували бойові дії проти червоних партизанів та німців аж до кінця 1943 р. (на той час Т. Бульба-Боровець був заарештований німцями і кинутий до концентраційного табору Заксенгаузен).

За зонами дії УПА поділялася на три групи: УПА-Північ (Волинь і Полісся); УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття); УПА-Південь (Поділля). Основними об´єктами партизанських дій УПА були німці та їхні союзники; формування Армії Крайової та польське населення; радянські партизанські загони, а згодом і підрозділи Червоної армії.

Уже в грудні 1941 р. Головний Провід ОУН прийняв постанову, в якій чітко визначалася стратегічна мета і тактична лінія організації: «Готуватися до довгої, затяжної та упертої боротьби з німецькими окупантами і дотримуватися тактики накопичення сил». На етапі становлення основними завданнями повстанських загонів були протидія вивозу робочої сили і продовольства з українських земель До Німеччини та протистояння окупаційним властям. Перший бій з німцями відбувся 7 лютого 1943 року, коли перша сотня УПА під керівництвом І. Перегійняка здійснила напад на містечко Володимирець Волинської області. У березні 1943 р. повстанці розгромили табори для військовополонених у Луцьку та Ковелі, а в травні недалеко від спаленого окупантами села Кортеліси, що розташовувалося на шляху Ковель—Рівне, було вбито шефа спецвідділів СА генерала В. Лютце. Таке посилення активності УПА викликало занепокоєння в німецького командування. Від травня до листопада 1943 р. тільки на Волині окупанти провели п´ять великих каральних операцій проти повстанців. Наймасштабніша з них тривала з червня до вересня.

Щоб не випустити ситуацію в західноукраїнських землях з-під контролю, у серпні 1943 р. за наказом радянського командування з Білорусії в район Ковеля та Любомля було перекинуто 2 тис. радянських партизанів, але, втративши в протистоянні з повстанцями понад півтори тисячі осіб, ці формування були змушені відійти. Про намагання УПА утвердитися як «третя сила» свідчить статистика: лише в жовтні—листопаді 1943 р. вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів.

Повстанці були змушені в роки війни воювати ще й на третьому фронті — проти поляків. Початком конфлікту стали масові вбивства українців Холмщини та Підляшшя, здійснені польською Армією Крайовою (АК) 1941 р. Незабаром ці терористичні акції були поширені й у Галичині та на Волині.

В серпні 1943 р. був скликаний III Надзвичайний великий збір ОУН-Б. Він не тільки проголосив курс на боротьбу проти «московсько-більшовицького та німецького ярма, за побудову Української самостійної соборної держави», а й виробив соціально-економічну та політичну платформи організації. В основу програмних положень щодо соціально-економічної сфери було покладено принципи багатоукладності економіки, соціальної справедливості, державного захисту найменш забезпечених верств населення. Суттєвим зрушенням у політичній сфері стала відмова ОУН від одноосібного домінування, визнання права на існування інших політичних течій і партій. Загальній демократизації національного руху мали сприяти продекларовані свобода друку, слова, думки, віри, світогляду, рівність всіх громадян України, незалежно від національної належності, право національних меншин розвивати свою мову і культуру.

Під час війни, намагаючись максимально зібрати і сконцентрувати реальні українські сили, ОУН-Б продовжує еволюціонувати в демократичному напрямі. Саме з ініціативи ОУН-Б неподалік від Самбора в Галичині 11 липня 1944 року було скликано збори, у яких взяли участь 20 представників різних довоєнних партій Західної України (крім ОУН-М) та східних українців. Тут і було створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яку одні історики називають «тимчасовим українським парламентом», інші — «координаційним воєнно-політичним Центром». Характерно, що платформа УГВР не лише повністю увібрала програму III Збору ОУН-Б, а й пішла шляхом посилення демократичних засад. Зокрема, в ній підкреслювалося, що нереволюційні методи боротьби також Доцільні і допустимі, наголошувалося, що демократія є устроєвим принципом представництва.

З наближенням лінії фронту до підконтрольних УПА районів її керівництво спочатку вирішило зайняти позицію невтручання в протистояння між вермахтом та Червоною армією. У цей час ставка робилася на збереження і зміцнення своїх сил, вичікування слушного моменту для вирішального удару. З огляду на це, очевидно, і слід сприймати укладення угоди про ненапад у липні 1944 р. між невеликою частиною УПА, що перебувала в горах на німецькому боці фронту, і вермахтом. Проте це були не союзницькі відносини, а вимушені кроки обох сторін. І хоча на цьому етапі боротьба повстанців проти фашистських окупантів мала затухаючий характер, вона все ж тривала майже до останніх днів німецької окупації. 1 вересня 1944 року у районі Коломиї відбулася остання сутичка повстанців з гітлерівцями.

Після зайняття радянськими військами Лівобережжя і Донбасу основний удар УПА спрямовує проти радянських партизан і підрозділів Червоної армії.

77. Демократичні процеси в Україні після смерті Сталіна, їх суперечливий і непослідовний характер

5 березня 1953 року помер Сталін. Ця дата стала своєрідною точкою відліку розгортання у Радянському Союзі суперечливих і неоднозначних спроб трансформації тоталітарних структур.

Суть кардинальних змін, що почалися після смерті диктатора, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Розвиток та поглиблення цього процесу були основою десталінізації, яка стала особливо активною і радикальною після XX з´їзду КПРС (лютий 1956 p.). Проте процеси оновлення почалися ще навесні 1953 р. Саме в 1953—1955 pp. було зроблено спробу перейти від тоталітарної до авторитарної форми правління. З ініціативи Маленкова було поставлено питання про необхідність «припинення політики культу особи». Уже початковий період десталінізації призвів до значних змін в Україні. Цей період характеризувався припиненням кампанії проти націоналізму, певним уповільненням процесу русифікації, зростаючою роллю українського чинника в різних сферах суспільного життя. Саме за помилки в проведенні національної політики у роботі з кадрами в червні 1953 р. було звільнено Л. Мельникова з посади першого секретаря ЦК КПУ. На його місце обрано українця О. Кириченка, після чого пішла широка хвиля висунення на керівні посади представників місцевої влади. У 1954 р. помпезно відзначалося 300-річчя возз´єднання України з Росією. Країною прокотилася широка і гучна пропагандистська кампанія. Центральною подією ювілейних торжеств стала, безперечно, передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 року Президія Верховної Ради СРСР, мотивуючи своє рішення спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними господарськими та культурними зв´язками між Кримом і Україною, прийняла указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР». Хоча мотивація цього рішення, незважаючи на його пропагандистський присмак, не викликає сумнівів, важливою проблемою в процесі входження Криму до складу УРСР був і лишається етнічний склад населення цього регіону (1959 р. українці становили 22,3%, а росіяни — 71,4% мешканців Кримської області).

Позитивним змінам у суспільно-політичному житті сприяла часткова реабілітація жертв сталінських репресій. До 1957 р. було повернуто більше 65 тис. депортованих членів сімей, пов´язаних з діяльністю українських націоналістів.

Подолання наслідків культу особи передувало розвінчанню самого Сталіна, викриттю створеного ним режиму політичного терору. На жаль, розпочата критика культу особи набула абстрактного, однобічного, пасивного характеру.

Могутнім імпульсом для поглиблення і розширення процесу лібералізації став XX з´їзд КПРС. На його закритому засіданні з доповіддю, у якій викривався культ особи Сталіна, виступив Хрущов. Основні положення доповіді в дещо пом´якшеному вигляді стали основою постанови ЦК КПРС від ЗО червня 1956 року. Проте гостра критика, яку містили ці документи, не стосувалася суті командно-адміністративної системи, не викривала її соціальної природи, зводячи усі вади системи до культу особи. Та, незважаючи на недоліки, це був важливий і сміливий крок на шляху десталінізації, який стимулював процес лібералізації суспільного життя, свідчив про реальну перспективу його демократизації.

Після смерті Сталіна розпочалося розширення прав союзних республік у різних сферах суспільного життя. Тільки в 1953—1956 pp. в Україні із союзного в республіканське підпорядкування перейшло декілька тисяч підприємств та організацій. Бюджет республіки зріс з 18 млрд. крб. до 43,7 млрд. крб. У 1957 р. розширено юридичну компетенцію республік — вони отримали право вирішувати питання обласного, крайового адміністративно-територіального поділу, приймати громадянський, карний та процесуальний кодекси тощо. Згодом було розширено фінансово-бюджетні права республік, а також права щодо поточного і перспективного планування, матеріально-технічного забезпечення, будівництва, використання капіталовкладень тощо.

У цей час інтенсивнішою стала діяльність України на міжнародній арені. Якщо в 1953 р. УРСР була членом 14 міжнародних організацій, то наприкінці 1955 р. — вже 29. Пожвавлюється міжнародний туризм: 1953 р. УРСР відвідало 805 туристів, 1955 р. — 1390, 1958 р. — 23 054. Отже, певні зрушення відбулися, хоча, як і раніше, українська дипломатія йшла у фарватері дипломатії СРСР, а міжнародна діяльність УРСР зберігала успадковані від попереднього періоду ознаки обмеженості та меншовартості.

У СРСР і, зокрема, в Україні розпочався процес перебудови державного апарату, удосконалення його структури у міністерствах, відомствах та органах управління на місцях у 1955 —1956 pp. було ліквідовано 4867 структурних підрозділів, організацій та установ, скорочено понад 92,5 тис. посад адміністративно-управлінського апарату, що дещо послабило тиск командно-адміністративної системи на різні сфери суспільного життя.

Намагаючись залучити до процесу оновлення широкі народні маси, хрущовське керівництво, скорочуючи управлінські структури, водночас розширювало склад і права місцевих органів влади. Так, в Україні кількість депутатів місцевих рад зросла з 322,6 тис. 1950 р. до 381, 5 тис. 1959 р. Згідно з постановою ЦК КПРС (січень 1957 р.) було суттєво розширено компетенцію місцевих рад щодо планування, будівництва, бюджетно-фінансових справ та ін.

Більшість істориків дотримується думки, що перетворення хрущовського періоду не торкнулися основ існуючої при Сталіні системи. Однак це твердження потребує уточнення. Безперечно, командно-адміністративна система залишилася, але її головний принцип — централізм — зазнав значної трансформації, адже суттю змін, пов´язаних із процесом лібералізації у сфері державного будівництва, була хоча й обмежена та непослідовна, але децентралізація. Тому відновлений згодом централізм, втрачаючи свою жорсткість, перетворився на багатоповерховий бюрократичний централізм.

Процес лібералізації неоднозначно сприймався оточенням Хрущова, саме тому на червневому Пленумі ЦК КПРС (1957) групою осіб на чолі з Маленковим, Кагановичем і Молотовим було вчинено спробу усунути першого секретаря з його поста. Хрущову вдалося відбити атаку сталіністів і ще більше укріпити свої позиції. Після цих подій центр влади остаточно перемістився в партійні структури, а влада ще більше сконцентрувалася в руках Хрущова, який 1958 р. став Головою Ради Міністрів СРСР.

У1961 р. на XXII з´їзді КПРС було прийнято третю програму партії — програму побудови комунізму. Комуністичний романтизм і пов´язана з ним соціальна міфологія на початку 60-х років домінували в суспільній свідомості. Тому відповіддю на нову програму партії були розгортання соціалістичного змагання (так, у русі за комуністичне ставлення До праці в Україні 1963 р. брало участь 48,3% трудівників); численні трудові почини, що йшли знизу, але згодом були вихолощені бюрократією.

Водночас були й інші вияви суспільної активності, що виходили за межі ідеологічних засад системи. Так, у жовтні 1959 р. спалахнуло і було придушене півторатисячне повстання робітників «Казахської Магнітки»; у червні 1962 р. розстріляна семитисячна демонстрація в Новочеркаську; в 1963 р. відбулися робітничі страйки та заворушення в Кривому Розі та Одесі. З´явилися перші паростки інакодумства і серед інтелігенції.

78. Загострення соціальних проблем радянського суспільства. Неосталінізм

З усуненням в 1964 р. від влади М.Хрущова і закінченням так званого „великого десятиліття” настала майже 20-літня „ера” Л. Брежнєва. Вона почалася за знайомим сценарієм: звинувачення попередників, заяви нового керівництва про свою глибоку відданість народу і рішучість негайно виправити становище, подолати кризові явища, підняти життєвий рівень населення і, звісно, забезпечити динамічне просування країни шляхом комуністичного будівництва. І спочатку дещо було зроблено у цьому напрямку. У березні, прийнято рішення стосовно сільського господарства. Був затверджений новий порядок заготівель сільськогосподарської продукції. Визначалися тверді плани її закупівлі. Вводилися надбавки за надпланову продукцію. Закупівельні ціни формувалися з урахуванням кліматичних умов та специфіки виробництва в окремих сільськогосподарських районах. Збільшено капіталовкладення в сільськогосподарське виробництво, поліпшено спеціалізацію і умови праці колгоспників. І це принесло деякі позитивні результати. Валова продукція сільського господарства зросла за восьму п’ятирічку на 16,6%. Середньорічний збір зерна у 1871–1975 рр. перетнув в Україні рубіж у 40 тис. тонн. У промисловості передбачалися посилення економічного стимулювання виробництва, розширення сфери госпрозрахункових відносин, створення ефективної системи матеріального заохочення працівників, скорочення числа диктованих зверху показників.

Результати восьмої п’ятирічки (1965–1970 рр.) були досить обнадійливими. Її підсумки були найкращими за останні 35 років. Дві третини промислової продукції одержано за рахунок підвищення продуктивності праці. Україна освоїла виробництво 440 зразків нової техніки й матеріалів. Було споруджено 250 великих підприємств. У 2,5 рази (з 1965 по 1985 рр.) зріс національний дохід УРСР, чотири п’ятих якого використовувалось на підвищення добробуту народу. Середньомісячна заробітна плата за цей час зросла у 2 рази, мінімальна – в 1,8 рази. Було підвищено стипендії, пенсії, майже у 5 разів зросли виплати і пільги із суспільних фондів споживання (освіта, охорона здоров’я, пенсії, різноманітні допомоги). Щорічно будувалось 17–20 млн. кв. метрів житла, це, приблизно, 7–8 таких міст як Тернопіль. Лише в такій невеликій області, як Тернопільська, щороку вводилось в дію 10–15 шкіл і стільки ж дитячих дошкільних закладів, по 20–30 магазинів, будинків побуту, будинків культури, бібліотек і клубів.

Однак це був тимчасовий успіх. Акцент дедалі більше робився на безоглядній експлуатації сировинних запасів, зокрема нафти й газу, на досягненні успіху будь-якими методами. Країна продовжувала йти традиційним для неї шляхом екстенсивного розвитку. Швидко зростала чисельність робітників, однак приріст промислової продукції постійно падав. Якщо за 1966–1970 рр. він становив в Україні 50 %, то за 1981–1985 рр. – лише 19 %.

Невисокою була ефективність і сільськогосподарського виробництва. За 20 років (1960–1980) основні виробничі фонди в сільському господарстві України зросли у 4,2 рази, постачання добривами – у 3 рази, оплата праці – у 2,7 рази, а приріст виробництва сільськогосподарської продукції – лише на 39 відсотків.

Головною причиною застійних явищ у сільському господарстві було те, що командно-адміністративна система управління ним не змінювалась, незважаючи на різноманітні реорганізації (РАПО, АПК, укрупнення і розукрупнення господарств, міжгосподарська спеціалізація, ліквідація „неперспективних” сіл і т. п.). Колгоспи так і не стали справжніми колективними господарствами, як це передбачалось Статутом сільськогосподарської артілі. Вони самі не могли ні планувати сівозміни (це диктувалося „згори”), ні розпоряджатися результатами своєї праці. Усе це призвело до того, що при загальному зростанні падають також середньорічні темпи приросту валового суспільного продукту та національного доходу, які становили в Україні відповідно:

– у 1966–70 рр. – 6,7 і 7,8 %;

– у 1971–75 рр. – по 5,6 %;

– у 1976–80 рр. – 3,4 і 4,3 %

– у 1981–85 рр. – 3,5 і 3,6 %.

Погіршувалсь демографічна ситуація. Протягом 1966–1985 рр. чисельність сільських жителів України зменшилась на 4,6 млн. осіб. Серйозні нарікання викликав життєвий рівень народу, який підвищувався повільно і значно зростав розрив від країн Заходу. Поряд з цим, як і раніше, величезні ресурси направлялися на розвиток військово-промислового комплексу, підтримку прокомуністичних режимів.

Незбалансованість розвитку економіки, ігнорування об’єктивних економічних законів, інтелектуальна обмеженість і фізична неспроможність Л. Брежнєва до належного керівництва країною – все це посилювало кризові явища і процеси в СРСР, загострювало загальну ситуацію в радянській імперії, котра йшла до своєї катастрофи. Зростало невдоволення не тільки серед робітників та селян, інтелігенції, а й серед певної частини партійних функціонерів різного рівня. Все це вимагало докорінних змін .

Неосталинизм— политологический термин, обозначающий попытки реабилитации личности Иосифа Сталина в истории и восстановления политического курса Сталина. Также термин используется для обозначения современных политических режимов в ряде государств, политическая и общественная жизнь которых во многом имеет схожие характеристики со сталинским режимом. К настоящему времени не сложилось однозначного толкования данного термина, равно как и признания его в научной среде. Тем не менее, термин «неосталинизм» широко используют многие публицисты, политики, исследователи, в основном в западных странах и в Восточной Европе.

В феврале 1956 года советский лидер Никита Хрущев разоблачил культ личности, окружавший его предшественника Иосифа Сталина, и осудил преступления, совершенные во время «Большого террора» («Ежовщины»). Хрущев выступил с четырехчасовой речью, осудив режим Сталина, однако выступление критиковали за сильно преувеличенные заявления и сфабрикованные обвинения. Историк Роберт Дэниэлс придерживается мнения, что неосталинизм играл основную роль на советской политической сцене еще четверть века после смерти Сталина.

Следуя троцкистскому пониманию политики Сталина как отклонения от марксизма-ленинизма, Джордж Новак описывал политику Хрущева как следование неосталинистской линии, предполагающей, что силы социалистов могут подавить оппозицию даже в центрах империализма, не благодаря внутренней силе пролетариата, но под воздействием внешней силы советского примера. Новак поясняет:

Нововведения, объявленные Хрущевым на XX съезде… придали официальный статус сталинской ревизионистской практике (как) новой программе, отказывающейся от ленинской концепции борьбы класса революционеров против сил империализма.

В американских радиотрансляциях в Европе в конце 1950-х годов говорилось о политической борьбе между «старыми сталинистами» и «неосталинистом Хрущевым».

В октябре 1964 года на смену Хрущеву пришел Леонид Брежнев, остававшийся на посту генсека до своей смерти в ноябре 1982 года. Во время его правления правда о сталинизме замалчивалась. Andres Laiapea связывает это со «высылкой из страны многих диссидентов, в особенности Александра Солженицына», хотя в то время как Andres Laiapea пишет, что «реабилитация Сталина происходила параллельно с установлением культа личности Брежнева», политический социолог Виктор Заславский характеризует брежневский период как один из «неосталинистских компромиссов», когда сохранялись основные элементы политической атмосферы, связанной со Сталиным, без установления культа личности. По словам Александра Дубчека, "наступление брежневского режима ознаменовало приход неосталинизма, и меры, предпринятые против Чехословакии в 1968 году, ознаменовали окончательную консолидацию неосталинистских сил в СССР, Польше, Венгрии и других странах. Брежнев описывал политический курс Китая как «неосталинистский». Американский политолог Северин Бялер охарактеризовал политику СССР как поворот к неосталинизму после смерти Брежнева.

Михаил Горбачев пришел к власти в СССР в марте 1985 г. С целью либерализации советской системы он провозгласил политику гласности в общественных дискуссиях. Весь масштаб сталинских репрессий вскоре был раскрыт; Советский Союз прекратил существование. Тем не менее, в 2000 году Горбачев признал, что «даже сейчас в России у нас та же проблема. Не так легко избавиться от наследия, которое мы получили от сталинизма и неосталинизма, когда люди были маленькими винтиками в большой машине, которая всё решала за них». Тем не менее, в некоторых западных источниках внутренняя политика Горбачева была охарактеризована как неосталинистская.

79. Духовне життя українського народу в 70-80 рр.

Суперечлива ситуація склалася і в духовній сфері республіки. На перший погляд, кількісні показники свідчили про благополучний розвиток. Наприклад, у галузі освіти: якщо в 1970 р. середню освіту одержали 651 тис, а вищу - 117,2 тис. осіб, то в 1980 р. відповідно — 924 тис. та

148,1 тис. Проте освіта дедалі більше відставала від вимог часу, науково-технічного прогресу, її якість, по суті, знижувалася. Як не парадоксально, у цей період падав авторитет освіти та освіченості, знижувався «попит» на знання. До того ж освіта стала об´єктом форсованої русифікації: якщо в 1960/61 навчальному році школи з українською мовою навчання охоплювали 68,7% учнів, то в 1970/71 — 60,4%, в 1976/77 — 57,8%. А російською мовою навчалися відповідно — 30,4%, 38,8%, 41,3%.

Аналіз динаміки зростання наукового потенціалу України, здавалось би, мав вселяти надію: загальна кількість науковців республіки на 1987 р. становила понад 213 тис. осіб, а в 1960 р. їх було лише 46 тис. У цей час плідно працювали вчені під керівництвом М. Боголюбова (математична фізика), В. Глушкова (кібернетика), Л. Ландау (ядерна фізика), Б. Патона (зварювання металів). Проте ці окремі прориви лише відтіняли наростаючі застійні явища у сфері науки. З плином часу негативні процеси все більше поглиблювалися: Академія наук УРСР поступово починає втрачати свою колишню роль мозкового центру; наростаючі бюрократичні перепони уповільнювали фундаментальні розробки, не давали змоги повною мірою реалізувати на практиці відкриття українських учених у кібернетиці, хімії, біології; ідеологічний диктат зумовив посилення в українському суспільствознавстві кон´юнктурщини, необ’єктивності, замовчування.

Однак, незважаючи на тиск, у цей складний період залишалися і вчені-суспільствознавці, які нестандартно, не в руслі «офіційних поглядів» підходили до розв´язання наукових проблем (історики М. Брайчевський, О. Компан, О. Апанович, Я. Дзира, філософ П. Копнін).

Не набагато кращою була ситуація в галузі літератури та мистецтва. Ніби в коштовну раму, ця сфера була вставлена в жорсткі рамки офіційно визнаного соціалістичного реалізму, все, що в них не вписувалося, піддавалося забороні та гонінням. Та все ж у цей період було створено чимало талановитих творів, які одержали широке визнання: у літературі — романи О. Гончара «Собор», «Циклон», М. Стельмаха «Дума про тебе», «Чотири броди», поезія І.Драча, Б. Олійника, Д. Павличка, твори П. Загребельного, Ю. Мушкетика, Є. Гуцала та ін.; у кіно — фільми «Білий птах з чорною ознакою» (режисер Ю. Іллєнко), «В бій ідуть тільки "старики"» та «Ати-бати йшли солдати» (Л. Виков), «Вавілон XX» (І. Миколайчук) та ін.; у музиці — опери Г. Майбороди і В. Губаренка, симфонії В. Кирейка і А. Штогаренка, кантати В. Рождественського і А. Філіпенка, пісні П. Майбороди, О. Білаша, І. Шамо, К. Домінчена, О. Сабадаша, В. Івасюка.

З другої половини 60-х років посилюється ідеологічний диктат у духовній сфері, який досягає свого апогею в Україні у період «маланчуківщини». В. Маланчук зробив кар´єру як теоретик і борець з українським націоналізмом. Ще перебуваючи на посаді головного ідеолога Львівського обкому партії на початку 70-х років, він видав у Москві кілька публікацій, у яких боротьбу з націоналізмом розглядав як одне з найголовніших завдань партії. Ці твердження йшли у розріз із офіційною доктриною, якої дотримувався ЦК КПУ, — про остаточне торжество інтернаціоналізму в республіці. Київ прореагував досить різко — незабаром В. Маланчука було знято з посади секретаря обкому партії і переведено на посаду заступника міністра вищої освіти УРСР, що фактично унеможливлювало продовження політичної кар´єри. Проте в Кремлі енергійного борця з націоналізмом помітили, взяв його на замітку і Суслов. Тому не дивно, що після усунення 1972 р. П. Шелеста, за підтримки Москви, В. Маланчук стає секретарем ЦК КПУ, головним ідеологом республіки. Починається період чорних списків, особистої цензури, політичних доносів, ідеологічного диктату. Зазнають гонінь письменники О. Гончар, І. Білик, Б. Харчук, О. Бердник, Л. Костенко, Б. Чичибабін та ін.

Ситуація в духовній сфері погіршувалася й тим, що у цей час утворився своєрідний тандем головного ідеолога республіки В. Маланчука і голови КДБ України В. Федорчука. На практиці це означало, що водночас із ідеологічними погромами відбувалися обшуки, арешти, суди.

Отже, ситуація в духовній сфері значною мірою визначалася еволюцією усієї системи. Політичний курс на «стабілізацію» посилював ідеологічний диктат, зумовлював деформації, однак лише гальмував, а не зупиняв духовний розвиток суспільства.

80. Застійні явища в науці, літературі та мистецтві. Опозиційний рух

В Україні дисидентський рух було започатковано ще в середині 50-х років. У республіці, особливо в західному регіоні, виникають своєрідні «перехідні групи», організовані за принципом старого підпілля, які поширювали літературу часів ОУН—УПА. Водночас вони намагалися вести боротьбу з урахуванням післясталінських реалій та нових тенденцій у суспільному житті. Генетично пов´язані з ОУН—УПА, ці групи здебільшого орієнтувалися на збройний шлях боротьби за незалежність України.

У 1958 р. в м. Івано-Франківську КДБ викрив групу української молоді (робітників і студентів), яка створила організацію під назвою «Об´єднана партія визволення України». У 1961 р. було засуджено організацію «Український національний комітет», яка складалася з робітників львівських підприємств і займалася поширенням нелегальної літератури. За деякими даними, у цей час існували тернопільська, ходорівська, коломийська, стрийська та інші групи.

Одну з перших спроб переходу до організованих мирних форм опозиційної діяльності здійснила група Левка Лук´яненка, яка утворила в 1959 р. Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). «Завдання полягає в підготовці народу до нового масового руху за національну свободу, — писав лідер УРСС. — Для такої праці потрібні не скоростріл з багнетом, а натхненне слово з вірою в перемогу добра над злом, свободи над рабством, залежних колоніальних народів над імперією». Проте вже 1961 р. цю нечисленну організацію було викрито і за рішенням Львівського обласного суду її членів засуджено на тривалі терміни ув´язнення — від 10 до 15 років.

Боротьба за незалежність України стала основною метою кількох опозиційних об´єднань, що виникли на початку 60-х років, — Українського національного фронту (УНФ), Союзу української молоді Галичини (СУМГ) та ін. У цей період в дисидентському русі активну участь беруть Ю. Бадзьо, І. Гель, М. і Б. Горині, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

81. Основні напрямки перебудови М. Горбачова та її наслідки

Смерть Л. Брежнєва в 1982 р. поклала край його „ері”, але не змінила загальної ситуації в країні. Наступником Брежнєва став тяжко хворий Ю. Андропов. У 1984 р. він помирає. Ю. Андропова змінив тяжко хворий К. Черненко, який у березні 1985 р. приєднався до своїх попередників і новим Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано тоді ще молодого і енергійного М. Горбачова. З його приходом до влади знову, як це вже бувало не раз, постала надія на краще. Новий керівник та його прихильники були першим поколінням радянських лідерів, які формувалися вже після смерті Сталіна. Незважаючи на шалений опір консервативної частини партійної номенклатури, М. Горбачов починає кампанію перебудови радянської системи й насамперед її застійної економіки. Це – курс на прискорення соціально-економічного розвитку, на реформування економіки, яке передбачало розширення прав підприємств, їх самоокупність і самофінансування; тісний зв’язок заробітної плати з результатами господарської діяльності; сприяння запровадженню досягнень науково-технічногопрогресу у виробництво; створення акціонерних товариств, кооперативів, малих і спільних підприємств, запровадження оренди і сімейного підряду в сільському господарстві і т. п.

Проте скоро стало зрозуміло, що без реформування політичної системи усі економічні реформи приречені на провал. Тому XIX партконференція (червень 1988 р.) прийняла рішення про кардинальне реформування політичної системи, закріпила курс на демократизацію суспільства, гласність в управлінні державою та плюралізм думок у межах соціалістичного вибору.

Щодо зовнішньої політики СРСР, то М. Горбачов висловився за впровадження нового політичного мислення в систему міжнародних відносин:

– відкритість зовнішньої політики, зближення із Заходом, відмова від застосування сили і опори на силові методи розв’язання міжнародних проблем;

– виведення військ із Афганістану, розпуск Варшавського договору і виведення радянських військ з Європи.

Усе це сприяло краху комуністичних режимів в Угорщині, Чехословаччині, Польщі, Болгарії, Румунії, Східній Німеччині та її об’єднання з ФРН.

Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, тут сталася катастрофа глобального значення: 26 квітня 1986 р. вибухнув реактор Чорнобильської атомної електростанції. Величезна радіоактивна хмара, більша, ніж хіросимська, покрила багато районів України, Росії, Білорусії. Радянські власті намагалися приховати спочатку сам факт, а потім і масштаби цієї катастрофи.

Що стосується ходу „перебудови” в Україні, то можна сказати, що тодішнє партійне керівництво, очолюване В. Щербицьким, робило максимум того, аби все залишалося по-старому. У вересні 1989 р. померлого В. Щербицького змінив В. Івашко, котрий, однак, невдовзі переїхав до Москви, а Компартію України очолив С. Гуренко. Спротив горбачовському курсу переважної частини партноменклатури, в тому числі української, послаблював позиції його ініціатора, негативно впливав на весь розвиток соціально-економічної ситуації.

Чи не єдиною сферою, де „перебудова” принесла позитивні результати, була суспільно-політична: окремі кроки, пов’язані з демократизацією життя суспільства, розширенням поінформованості, гласності. Засоби масової інформації почали друкувати „викривальні” матеріали про компартійних чиновників, недоліки існуючої системи. Були оприлюднені виступи письменників О. Гончара, Б. Олійника, І. Драча та ін. з критикою застою в духовній сфері, тотальної русифікації. Видаються праці М. Грушевського, В. Винниченка, М. Хвильового, М. Костомарова, І. Дзюби, з’являються позитивні публікації про українських січових стрільців, ОУН–УПА, розкривається правда про голодомор в Україні 30-х років, сталінські репресії, звучать заклики до ліквідації монополії КПРС на владу. Під тиском обставин керівництво республіки вимушене було піти назустріч вимогам часу й суспільства. Зокрема, в жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон „Про мови в Українській РСР”. Була розроблена державна програма розвитку української мови до 2000 р.

Отже, суспільно-політичний рух, що відбувався в Україні в період перебудови, мав одночасно демократичний і національно-визвольний характер. Упродовж 1988–1989 рр. масово виникають неформальні організації, які очолюють цей процес: Українська Гельсінська спілка (сформувалась на базі Гельсінської групи), Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, екологічна організація „Зелений світ”, товариство „Меморіал” та інші.

У вересні 1989 р. була створена найбільш масова демократична організація „Народний рух КУкраїни за перебудову”, яку очолив Іван Драч. Рух швидко еволюційонізував від поміркованої лояльної до влади організації до антикомуністичної, головною метою якої стало вихід України з СРСР, усунення комуністичної партії від влади та відновлення української державності. Рух також сприяв активізації суспільно-політичного життя, характерними особливостями якого стали політичні дискусії, мітинги, страйки і демонстрації.

Все це привело до розхитування СРСР, послаблення позицій комуністичної партії в суспільстві, почався вихід комуністів з її рядів.

У 1990 р., після видалення статтів з Конституції СРСР пр „керуючу і спрямовуючу роль КПРС” та прийняття Верховною равдою УРСР постанови „Про порядок реєстрації громадських об’єднань”, починається становлення в Україні багатопартійної системи. Постали Українська республіканська партія, Демократична партія України, Партія Зелених України, Соціалістична партія України, Ліберально-Демократична партія та ін. – усього в 1990 р. було створено 16 політичних партій.

Важливою подією 1990 р. стали порівняно демократичні вибори до Верховної Ради УРСР. Із 150 законодавчих актів, прийнятих цією Верховною Радою в 1990 р., особливо значною стала затверджена 16 липня „Декларація про державний суверенітет України” і це незважаючи на те, що Головою Верховної Ради УРСР тоді був компартійний керівник республіки В. Івашко.

Демократично налаштовані сили в Україні дедалі активніше виступали проти перебування республіки у складі СРСР, за українську державну самостійність. Такий розвиток подій не влаштовував не тільки консервативну партноменклатуру, але й самого ініціатора „перебудови” – М. Горбачова, тепер уже як Президента СРСР. Намагаючись не допустити переростання „суверенізації” союзних республік у процес, який би привів до створення незалежних держав, М. Горбачов почав маневрувати. Він, зокрема, запропонував проект так званого нового Союзного Договору і став наполягати на тому, щоб союзні республіки його підписали.

Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значно посилило соціально-політичну напругу в суспільстві, в тому числі в керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина виступила проти будь-яких поступок в цьому питанні союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави. З цією метою в березні 1991 р. було проведено всесоюзний референдум, на який було винесено питання: „Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?” Верховна Рада УРСР внесла до бюлетенів додаткове питання: „Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?” На перше запитання „Так” відповіли 70,2 %, на друге – 80,2 % громадян України, що взяли участь в референдумі.

Використовуючи результати цього референдуму, противники утворення на основі союзних республік незалежних держав робили все для того, щоб не допустити до цього. Ці реакційні сили в Москві (так званий ДКНС) у ніч на 19 серпня 1991 р., тобто напередодні підписання Союзного Договору, ізолювали М. Горбачова на його кримській дачі та усунули його від влади. Проти заколотників рішуче й безкомпромісно виступив Б. Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний переворот. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, яку очолював у той час Л. Кравчук, зайняло вичікувальну позицію. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані.

Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла „Акт проголошення незалежності України”. Отже, в процесі перебудови, розпочатої з ініціативи КПРС, розпочатої М. Горбачовим у 1985 р., український народ прийшов до висновку про необхідність розбудови своєї незалежної держави.

82. Проголошення незалежності України

Початок розбудови незалежної української держави можна вважати з прийняття 16 липня 1990р. Верховною Радою УРСР „Декларації про державний суверенітет”, яка проголосила невід’ємне право українського народу на самовизначення, верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території.

Історичне значення Декларації полягало в тому, що вона поклала початок мирному відродженню незалежності України.

Прийняття 24 серпня 1991р. Верховною Радою історичного документу – „Акт проголошення незалежності України” припинило існування Української Радянської Соціалістичної Республіки і проголосило появу незалежної держави – Україна.

Це був документ величезної історичної ваги, підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. В ньому взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за незалежність України. Того ж дня Президентом України було всенародне обрано Л. Кравчука.

Кравчук Леонід Макарович (10.01.1934 р) – відомий український політичний діяч, перший Президент України (1991–1994 рр.), Народився у с. Великий Житин Рівненської обл.. В 1953 р. закінчив Рівненський кооперативний технікум, в 1958 р. – економічний факультет Київського держуніверситету і розпочав роботу викладачем Чернівецького фінансового технікуму. З 1960 р. по 1967 рр. – на партійній роботі в Чернівецькому обкомі КП України: консультант-методист Будинку політосвіти, лектор, помічник першого секретаря, зав. відділом пропаганди і агітації обкому партії. В 1967–1970 рр. навчався в аспірантурі Академії суспільних наук у Москві, де захистив кандидатську дисертацію і отримав учений ступінь кандидата економічних наук. З 1970 р. працював в апараті ЦК Компартії України відповідно: зав. сектором перепідготовки кадрів, інспектором, помічником секретаря ЦК КПУ, першим заступником зав. відділу пропаганди і агітації, завідувач цим віділом, з 1988 р. – завідувач ідеологічного відділу ЦК. З жовтня 1989 р. – секретар з ідеології, кандидат у члени політбюро ЦК, з 1990 р. – другий секретар, член політбюро ЦК Компартії України, з кінця липня його ж року – голова Верховної Ради УРСР. На Всеукраїнському референдумі 1 гркдня 1991 р. був обраний першим Президентом України. З 1994 р. – депутат Верховної ради України, з 1998 р. – член керівництва СДПУ(о). Кавалер багатьох орденів і медалей, почесних звань і рейтингів. З 2001 р. – Герой України.

7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук), провели переговори (без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов’язків Президента СРСР) і наступного дня підписали угоду про створення натомість СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня того ж року в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування. Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Ліквідація СРСР, який проіснував майже 70 років, стала фактом глобального значення.

Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 року принципово по-новому поставило питання її державного, економічного та політичного розвитку. Йшлося про нову і, як засвідчив подальший розвиток подій, надзвичайно складну сторінку її багатовікової історії. Проголошення незалежності України та завдання створення самостійної Української держави закономірно висунули проблему розгортання державотворчих процесів. Народ України заявив, що будуватиме державу суверенну й самоврядну, незалежну та відкриту, демократичну і правову. Розв’язання цього завдання наштовхнулося на цілу низку дуже непростих питань.

Процес державотворення в Україні на відміну від інших країн, котрі постали перед аналогічними проблемами в кінці 80-х – на початку 90-х років, проходив у специфічних умовах і визначався своїми особливостями. Пізнання цього вкрай важливе тому, що по-перше, стають зрозумілими причини сьогочасних проблем нашого розвитку, по-друге, тому, що більш чіткими бачаться шляхи, політичні рішення та економічні важелі, котрі дійсно можуть забезпечити вихід Української держави з економічної кризи та політичної нестабільності, в яких вона перебуває з моменту свого утворення.

Наше з вами сьогодення – це період переходу до демократичної, незалежної, правової держави. Як свідчить досвід багатьох країн Центральної та Східної Європи, бажано все зробити для того, щоб цей період був якомога коротшим, щоб якомога швидше суспільство переходило на сучасні ринкові рейки. Україна, на жаль, поки не зуміла зробити цього. І саме тут слід шукати основну причину чи не всіх сьогоднішніх негараздів.

Чому ж так сталося? На це існувало багато чинників. Інколи складається враження, що процеси кінця 80-х – початку 90-х років застали наше суспільство дещо зненацька. Швидкий прорив України до національного суверенітету та державної незалежності породив серед значної частини тогочасної політичної еліти почуття надмірної впевненості у власних силах та можливостях. Суспільство опинилося в стані чи не масової політичної та економічної ейфорії. Але „медовий місяць” незалежності України явно затягнувся. Ставало дедалі очевиднішим, що слід переходити до розв’язання практичних завдань, пов’язаних зі створенням Української держави. А до цього, як показали подальші події, керівництво держави не було готове. І не тільки з власної вини: прорив до суверенності та незалежності, розпочатий за Президента Л.Кравчука, який усе своє свідоме життя працював на ідеологічній ниві в Компартії України, значною мірою здійснювався на фоні психологічної, професійної та концептуальної непідготовленості усіх державних структур до роботи в умовах, котрі відрізнялися від тих, які практикувалися за радянської доби. Виховані попередньою системою кадри з їхнім досвідом „соціалістичного господарювання” постали перед дилемою: або одночасно і вчитися, і працювати над створенням сучасної держави з сучасною політичною та економічною системою, або працювати приблизно так, як за старих часів. Судячи з сучасного стану українського суспільства, зокрема його економіки, владі так і не вдалося знайти оптимального розв’язання проблеми кадрів, а саме від них значною мірою залежить успіх будь-якої справи. Часто до влади, як у центрі, так і на місцях, приходили далеко не кращі кадри навіть із прогнилої компартійної системи, а ті, хто швидше зумів відмовитись від партійного квитка і „перелицюватися у демократа”. Наслідки цього продовжують справляти свій негативний вплив практично на всі сфери нашого життя і сьогодні.

Серйозною перепоною на шляху розгортання державотворчих процесів залишається те, що в суспільстві, політичних партіях і рухах і досі немає згоди щодо того, яке суспільство ми будуємо. Українська національна ідея як об’єднуюча не є загальновизнаною. Гострота проблем, з якими стикнулася наша держава в перші роки свого існування, поглибленням економічної кризи, катастрофічним падінням промислового та сільськогосподарського виробництва. При цьому зусилля політичного керівництва значною мірою витрачалися не на негайне подолання цих явищ, а на полеміку, міжпартійні чвари і з’ясування стосунків між гілками влади, особливо між Президентом і Верховною Радою.

А тому Україна не здійснила перехід до ринкової системи господарювання до цього часу. Ми вкрай повільно рухаємося в цьому напрямку при всезростаючій корумпованості влади усіх рівнів. Незалежна Україна отримала у спадок господарство, де тотальними були панування державно-колгоспної власності, заборона і переслідування ринкових відносин, мілітаризація економіки (майже 80 % народного господарства УРСР було пов’язане з військово-промисловим комплексом), де проводилась така політика, яка не рахувалася ні з національними інтересами України, ні з вимогами екологічної безпеки її населення.

Як вже зазначалося, українське суспільство, в тому числі й та його частина, яку ми називаємо політичною елітою, значно. мірою виявилося не готовим до розбудови незалежної Української держави. Практично протягом усіх років української незалежності не вдалося досягти конструктивної співпраці основних гілок влади. Майже щороку змінювався Прем’єр-міністр і склад Кабінету Міністрів. Парламент держави скоріш нагадував собою політико-ідеологічний клуб, ніж вищий законодавчий орган держави.

83. Прийняття Конституції України

Тільки в 1996 р. Верховна Рада приймає Конституцію України. Прийняття Конституції завершило період державного становлення, закріпило правові основи незалежної України, яка стала невід’ємною частиною європейського та світового співтовариства. З прийняттям конституції завершилося формування законодавчої , виконавчої і судової влади в Україні. Главою держави є президент, який виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання її Конституції, прав і свобод громадян. Конституція визначає всі основні засади та напрямки внутрішньої і зовнішньої політики України, орієнтири подальшої її розбудови як демократичної, соціальної і правової держави. Остаточно змінено було політичні і соціально-економічені основи нашого суспільства.

84. Релігійне життя сучасної України

Відродження духовності значною мірою пов’язане з відродженням релігії і церкви у нашій державі. Значною мірою цьому сприяв закон „Про свободу совісті та релігійні організації”, а також нова Конституція України, яка гарантує свободу світогляду і віросповідань. В останні роки з’явилась значна кількість релігійних громад, відновлюють діяльність старі храми, будуються нові культові споруди. Відродженню релігії сприяло зняття заборон на релігійне життя, різке загострення суспільних проблем, часткова втрата старих ідеологічних орієнтирів, повернення до традиційних цінностей.

Проте як і в попередні роки, для церковного життя характерна його політизація. Міжконфесійні конфлікти додають напруженості в суспільстві.

Важливою подією в суспільно-політичному і духовному житті був державний візит у 2001 р. в Україну глави Ватікану – Папи Римського Івана- Павла II. Його візит став закликом до порозуміння, до процесів єднання віруючих усіх конфесій. Україна, за словами Папи, має виразне європейське покликання, підкріплене християнськими коренями культури, і тому треба сподіватися, що ці корені допоможуть зміцнити національну єдність і далі розвивати незалежну Україну.

85 Роль української діаспори у розбудові держави

Поняття «діаспора» (грец. διασπορά «розпорошення», «розсіяння») виникло у євреїв, яких, розпорошених по світу та існуючих поза своєю первісною батьківщиною, здавна сукупно так іменували.

Сучасна українська діаспора на рівні з єврейською належить до світової, має значний потенціал у сприянні Українській державі в інтеграції до глобального світу, підвищенні її конкурентоспроможності в нових реаліях. Українська діаспора не є унікальним явищем – це живий організм, який зазнає впливів та змін, зумовлених рядом економічних, політичних та культурних чинників. Українська діаспора вписується в загальну світову діаспору та міграційну мозаїку, з властивими для неї внутрішніми суперечностями, конфліктами різних міграційних хвиль, трансформаційними та асиміляційними процесами.Донедавна в українській міграції називали три хвилі переселенського руху:Перша – економічна – з початку 70-х років ХІХ ст. до початку Першої Світової війни.Друга – економічно-політична – період між двома світовими війнами (1917-1939 рр.).Третя – політична – роки Другої Світової війни та повоєнний період.У середині 90-х років ХХ століття виникла четверта – новітня хвиля українськоїтрудової міграції, яка переростає в еміграцію. Парадоксальність новітньої економічної міграції та еміграції полягає в тому, що коли перша хвиля переселення українців припала надобу бездержавності, то четверта хвиля виникла в Українській державі. Не було б перших трьох попередніх хвиль еміграції, напевно зараз ми змогли б говорити про Україну, як незалежну державу. Цей емігрантський рух виконав свою головну роль – здобув Незалежну Україну. Перші емігранти 100 років тому були переважно малограмотні – виконували в країнах їхнього переселення некваліфіковану, найважчу роботу. Теперішня міграція, її найбільша частина – це люди з вищою освітою або висококваліфіковані спеціалісти. Отже сьогодні українська міграція добре сприяє цілеспрямованій політиці розвинених країн із залученням висококваліфікованої робочої сили. Однак значна частина освічених українських людей змушена виконувати низькооплачувану, некваліфіковану роботу, аби більш-менш забезпечити своїм сім'ям нормальне життя. На зароблені за кордоном гроші одного українця чи українки утримується в Україні ціла сім'я (3-4 чоловік).

Трудову міграцію можна назвати як "кругова міграція", адже 80 % мігрантів мають намір повернутися в Україну, 70 % із мігрантів мають в Україні сім'ю, тому першочергове завдання для них – заробити грошей, придбати в Україні квартиру, оплатити навчання дітей або започаткувати власний бізнес.Розвиток українських діаспорних мереж сприяє посиленню впливу діаспори на прийняття політичних рішень в країнах проживання. Прикладом активної політичної діяльності, потенціал української діаспори проявився під час т.з. помаранчевої революції, визнання рядом країн Голодомору в Україні в 1932-1933 рр. Лобіювання інтересів українства є характерним для традиції діяльності українських діаспорних громад Європейського Союзу. Враховуючи, що досягнення високих критеріїв ЄС у сфері демократизації суспільства є однією з головних умов євроінтеграції, поширення європейської практики у цій сфері завдяки представникам української діаспори позитивно впливає на утвердження демократії в Україні, відповідність держави критеріям цінностей та вимогам ЄС.Також важливим чинником розвитку України з країнами ЄС є потенційні економічні можливості української діаспорної мережі. Підприємці з числа української діаспори своєю економічною діяльністю сприяють інтеграції історичної Батьківщини в сферу міжнародної торгівлі, виступають посередниками налагодження зв'язків між підприємцями України та країнами проживання. Активізація економічної взаємодії України з діаспорою підвищує інвестиційну привабливість України, сприяє розвитку систем платежів, банківських переказів, банківської системи в Україні. Частина представників т. з. "четвертої хвилі (поки-що не дуже великої) вже не є бідними заробітчанами, а мають власні підприємства в країнах проживання, бажають вкладати фінансові активи в українську економіку. Найбільшого успіху, як посередника між Україною та Європейським Союзом, діаспора досягла в культурній сфері – фестивалі, дні української культури, культурна продукція спільного виробництва за участю діаспори ілюструє цивілізаційну спільність між Україною та країнами ЄС.

На етапі відновлення держави Україна дуже важливо ефективно використати накопичений Діаспорою величезний капітал знань та можливостей. Європейський Конгрес Українців та Світовий Конгрес Українців зі свого боку бере активну участь у виробленні стратегій взаємин України та діаспори. Це виготовлення спільних меморандумів між урядом України та СКУ.

Проведення спільних міжнародних конференцій під назвою "Діаспора, як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті 2006 р-2008 р.".У цьому випадку Європейський Конгрес Українців виступає співорганізатором разом з Міжнародним Інститутом освіти, культури та зв'язків з діаспорою національного Університету "Львівська Політехніка". Головні положення прийнятих рішень виходили із того, що українська діаспора – це потенціальний фактор суттєвого впливу на державотворчі процеси в Україні, дієвий інструмент політичного, економічного та культурного впливу в країнах проживання і, звичайно, це потужний засіб утвердження позитивного іміджу Української держави вміжнародній спільноті.Україна здійснює політику стосовно української діаспори, дотримуючись принципу недоторканності кордонів і цілісності держав. На жаль, на сьогодні українська держава не має достатніх фінансових засобів, щоб задовольнити всі прохання, що надходять від українського населення зарубіжжя, про повернення в Україну.

Перщочерговим завданням будівників світового українства є відкриття України Діаспорі. Узаконення подвійного громадянства може стати першим, дуже потрібним кроком з української сторони, але з часом потрібні будуть також дії зі сторони Діаспори. Обі сторони мають бути свідомими, що в плані визначення суті "українства" їх інтереси можуть бути не сумісними. Україна є в першу чергу державою, тому її інтерес завжди буде у зміцненні власних інститутів державності. Діаспора є зорганізованою етнічною спільнотою, яка по своїй суті є поза-державною, тому інститути державності (навіть якщо це української держави) можуть протирічити її інтересам.

Сьогоднішня криза цілеспрямованості є скоріше викликом Україні відкритися перед діаспорними українцями, аніж реальною загрозою існуванню Діаспори. Якщо українська еліта на таку відкритість наважиться вона може в перспективі декому в Діаспорі перетворити Україну із концептуально-емоційної батьківщини на реальну – а з цього майбутнє України лише виграє. україна політика культура

Размещено на Allbest.ru

Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 163; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

Мы поможем в написании ваших работ!