Джерела трудового права. Кодекс законів про працю України.

Предмет, метод і система трудового права України

Лекція –год.

План

1. Поняття трудового права України як галузі права. Місце трудового права в системі права України.

2. Предмет трудового права.

3. Метод трудового права.

4. Система трудового права.

5. Джерела трудового права. Кодекс законів про працю України.

Самостійна робота: год.

План

1. Суб’єкти трудового права.

2. Трудові права громадян.

3. Колективний договір.

Семінар (практична) год.

План

1. Поняття трудового права України як галузі права. Місце трудового права в системі права України.

2. Предмет трудового права.

3. Метод трудового права.

4. Система трудового права.

5. Джерела трудового права. Кодекс законів про працю України.

6. Суб’єкти трудового права.

7. Трудові права громадян.

8. Колективний договір.

Поняття трудового права України як галузі права. Місце трудового права в системі права України.

Трудове право — провідна галузь українського пра­ва, яка є системою правових норм, що регулюють су­купність трудових відносин працівників із робото­давцями, а також інші відносини, що випливають з трудових або тісно пов'язані з ними і встановлюють права й обов'язки в галузі праці на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власно­сті

та відповідальність у разі їх порушення.

 

Складовими елементами такого визначення є:

− про­відна галузь українського права;

− система правових норм;

− сукупність трудових відносин працівників із ро­ботодавцями;

− нші відносини, що випливають із трудових або тісно пов'язані з ними;

−  встановлення трудо­вих прав і відповідальності в разі їх порушення.

 

Трудове право як самостійна галузь — складова національного права України, що тісно пов'язана з ін­шими галузями права.

Проте місце трудового права в системі національного визначається специфікою предмета й методу регулювання трудових відносин.

Головне завдання трудового праваяк сукупності правових норм визначене ст. 1 КЗпП України, де за­значено, що його норми, спрямовані на:

− регулювання поведінки працівників у процесі праці,

− сприятимуть підвищенню продуктивності праці,

− поліпшенню якості роботи,

− підвищенню ефективності суспільного вироб­ництва.

 

На цій основі:

− підвищуватиметься матеріаль­ний і культурний рівень життя трудящих,

− зміцнюва­тиметься трудова дисципліна,

− і поступово праця на благо суспільства перетвориться на першу життєву потребу кожної працездатної людини.

 

При цьому за­конодавство України про працю встановлює високий рівень умов праці, різнобічну охорону трудових прав працівників (ч. 2 ст. 1 КЗпП України).

Предмет трудового права.

Предмет трудового права — це основа, база, з огля­ду на яку постає потреба з'ясувати взаємозв'язок працівників із роботодавцями з приводу праці, причо­му не всякої праці, а лише тієї, що пов'язана з її су­спільною організацією або випливає з неї, створюючи відповідний комплекс, де трудові відносини є головни­ми.

Інакше кажучи, предмет трудового права відпові­дає на питання, що є об'єктом його регулювання, які відносини він охоплює.

Саме це й обумовлює значен­ня, роль і місце трудового права в загальній системі національного права України.

 

Особливість сучасного розвитку суспільно-трудо­вих відносин як основи предмета трудового права по­лягає в тому, що монополія державних підприємств як роботодавців втрачає усталені позиції, оскільки Конституція України від 28 червня 1996 р. законодав­че закріпила існування трьох форм власності: дер­жавної, комунальної та приватної (ст. 13, 14, 41, 142 і 143). Це змінює трудові відносини працівників. На­приклад, на підприємствах з кооперативною власні­стю можуть існувати трудові відносини двох видів:

поєднання трудових відносин співвласників-праців­ників із цивільно-правовими щодо розподілу прибут­ку і трудові відносини працівників, найнятих на робо­ту, які не є співвласниками, а отже, і не беруть участі в розподілі прибутку, не несуть відповідальності за збитки виробництва, оскільки це покладається на власників цього підприємства (установи, організації).

 

Трудові відносини можуть бути різних видів., і їх відмінність відображена у видах трудових договорів (про це йтиметься далі). Але до предмета трудового права належать також інші суспільні відносини, тісно пов'язані з трудовими. Деякі з них передують трудовим (такі як суспільні відносини з працевлаштування, підготовки кадрів, професійного відбору тощо), інші випливають з трудових (це, зокрема, суспільні відно­сини трудового колективу з роботодавцем або його адмі­ністрацією, відносини щодо нагляду й контролю за трудовим законодавством, матеріальної відповідаль­ності, розгляду трудових спорів тощо).

 

Метод трудового права.

Невід'ємною складовою самостійної галузі трудо­вого права України є метод правового регулювання суспільних трудових відносин.

Метод трудового права — це сукупність специфіч­них способів і прийомів правового регулювання праці.

 

До методів правового регулювання праці належать:

− договірний порядок ви­никнення трудових відносин;

− рівноправність сторін трудового договору з підпорядкуванням їх у процесі праці правилам внутрішнього трудового розпорядку;

− специфічний правовий спосіб захисту трудових прав сторін трудового договору як органом трудового ко­лективу (комісією з трудових спорів), так і державним органом (судом);

− участь працівників у правовому ре­гулюванні праці через своїх представників, профспі­лок, трудових колективів. Цей спосіб реалізується шляхом встановлення і застосування норм трудового законодавства, контролю за їх виконанням, захисту трудових прав.

Важливим правовим способом регулювання праці служить єдність і диференціація правового регулю­вання праці.

Єдність норм трудового права проявляє­ться:

− в загальних конституційних принципах,

− основ­них трудових правах і обов'язках (ст. 43, 57 Конститу­ції України),

− загальних положеннях гл. І КЗпП України,

− загальних нормативних актах трудового за­конодавства, що поширюються на всю територію Ук­раїни й на всіх працівників незалежно від виду під­приємства та форми власності (КЗпП України та інших нормах права).

Правове регулювання праці диференціюється за­лежно від таких чинників:

а) умов праці (важких чи шкідливих) з метою встановлення підвищеної оплати, скороченого робочого часу, додаткових відпусток;

б) трудових зв'язків (коли йдеться про тимчасових або сезонних працівників, а також державних служ­бовців);

в) фізіологічних особливостей жіночого орга­нізму, материнської функції жінок;

г) психофізіоло­гічних особливостей організму молоді віком до 18 ро­ків, інвалідів, пенсіонерів;

д)особливих природних, географічних і геологічних умов та умов підвищеного ризику для здоров'я.

Зазначена відмінність норм права виокремлює їх із загальних і обумовлює назву — "спеціальні норми права".

Система трудового права.

 

Невід'ємною складовою, що притаманна кожній га­лузі права, є її система,а точніше — правильне роз­ташування тісно взаємопов'язаних частин, їх струк­турний ряд.

Трудове право поділяється на дві групи.

 

Перша — загальна частина, до якої належать такі ін­ститути:

а) поняття та предмет трудового права;

б) основні принципи трудового права;

в) джерела тру­дового права;

г) суб'єкти трудового права;

д) трудові правовідносини;

е) колективний договір;

є) правова організація працевлаштування працівників.

 

Основна риса зазначених інститутів загальної частини трудо­вого права полягає в тому, що вони поширюються на всі трудові відносини.

Друга група самостійних інститутів трудового пра­ва утворює особливу частину трудового права, до якої належать:

а) трудовий договір;

б) робочий час і час відпочинку;

в) оплата праці;

г) трудова дисципліна;

д) матеріальна відповідальність;

е) охорона праці;

є) поєднання роботи з навчанням;

ж) нагляд і кон­троль за додержанням законодавства про працю;

з) трудові спори.

 

У цій системі галузі права вирізняються система трудового законодавства та система навчального кур­су. В основному ці системи збігаються із системою га­лузі трудового права, але мають певні відмінності як за предметом, так і за метою вивчення й аналізу норм трудового права.

 

Джерела трудового права. Кодекс законів про працю України.

 

Трудові та інші відносини регулюються Конституцією України та більш ніж 250 нормативно-правовими актами (ЗУ «Про колективні договори та угоди», «Про оплату праці», «Про охорону праці», «Про пенсійне забезпечення» та інші).

Найважливішу роль у регулюванні трудових відносин відіграє Кодекс законів про працю України (далі КЗпП), який був прийнятий у 1971 році та набув чин­ності з 1 червня 1972 року. Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшен­ню якості роботи, підвищенню ефективності суспіль­ного виробництва і піднесенню на цій основі матеріаль­ного та культурного життя трудящих, зміцненню трудо­вої дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної пра­цездатної людини.

Структура Кодексу законів про працю. Кодекс складається з 18 глав та 265 статей:

Глава І. Загальні положення.

Глава II. Колективний договір.

Глава III. Трудовий договір.

Глава ІІІ-А. Забезпечення зайнятості вивільнюва­них працівників.

Глава IV. Робочий час.

Глава V. Час відпочинку.

Глава VI. Нормування праці.

Глава VII. Заробітна плата.

Глава VIII. Гарантії і компенсації.

Глава IX. Гарантії при покладенні на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації.

Глава X. Трудова дисципліна.

Глава XI. Охорона праці.

Глава XII. Праця жінок.

Глава XIII. Праця молоді.

Глава XIV. Пільги для працівників, які поєднують роботу з навчанням.

Глава XV. Індивідуальні трудові спори.

Глава XVI. Професійні спілки. Участь працівни­ків в управлінні підприємствами, установами, організа­ціями.

Глава ХVІ-А. Трудовий колектив.

Глава XVII. Державне соціальне страхування.

Глава XVIII. Нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю.

Самостійна робота

Суб’єкти трудового права.

Юридична наука виробила загальне поняття суб'єкта трудово­го права як конкретної особи або організації, наділеної здатністю мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки.

Суб'єктами трудового права є учасники суспільних відносин, визначені трудовим законодавством, які можуть володіти трудови­ми правами й обов'язками та реалізувати їх.

Сама можливість бути суб'єктом трудового права обумовлена наявністю трудової правоздатності й трудової дієздатності. Ці два правових явища в трудовому праві нерозривні на відміну від ци­вільного права, у якому правоздатним громадянин стає із дня на­родження, а дієздатність у повному обсязі настає з досягненням 18-річного віку. У трудовому праві працівник володіє єдиною правосуб'єктністю і в повному обсязі - з досягненням 16-річного віку, а в окремих передбачених законом випадках - з 15- і 14-річного віку (ст. 188 КЗпП України).

Головним суб'єктом трудового права є працівники (робітники та службовці), їх правовий статус переважно єдиний для всіх пра­цівників, де б вони не працювали.

Винятком є лише три категорії працівників:

· жінки,

· неповнолітні

· працівники зі зниженою пра­цездатністю (інваліди, пенсіонери, ветерани праці).

 

 Правовий ста­тус останніх відображає підвищені гарантії права на працю, під­вищений захист їх організму від шкідливих чинників, пов'язаних з виробництвом. Такий захист починається з моменту прийняття цих працівників на роботу, виявляючись у забороні застосування їхньої праці на шкідливих, важких і підземних роботах.

Основа правового положення працівників визначена ст. 43 Конституції України та статтями 2, 2-1 КЗпП України, де встанов­лені найголовніші трудові права працівників. Наприклад, праців­ник може реалізувати право на працю з досягненням 16-річного віку, а в окремих випадках- 15-річного і навіть 14-річного віку, але лише з дозволу одного з батьків або особи, що їх заміняє.

Важливим суб'єктом трудового права є власник або уповноваже­ний ним орган - роботодавці будь-якої форми власності, дозволеної чинним законодавством України: підприємства, установи, організації - державні, колективні чи індивідуальні, ко­трі наділені спеціальною трудовою правосуб’єктністю відповідно до їх завдань, визначених статутами чи положеннями про них.

Правовий статус підприємств визначається Господарським ко­дексом, у якому відбито особливості їхньої діяльності, регламен­товані права й обов'язки, види підприємств, а також можливість здійснювати підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфіка­ції працівників безпосередньо на виробництві, раціонально вико­ристовувати їхню працю, створювати для них належні та безпечні умови праці тощо (статті 46 та 69 ГК).

Трудовий колектив як суб'єкт трудового права має реальний вплив на державних і колективних підприємствах. Його правовий статус визначений спеціальним Законом України «Про порядок ви­рішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від З березня 1998 р., та гл. ХУІ-А КЗпП України.

Згідно із законом трудовий колектив підприємства складають усі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством.

Важлива роль у регулюванні трудових відносин належить та­кож профспілкам як суб'єктам трудового права.

Профспілка– добровільна громадська організація, що об'єднує працівників за їх суспільними інтересами згідно з родом їхньої ді­яльності у виробничій і невиробничій сфері з метою захисту трудо­вих і соціально-економічних прав і законних інтересів своїх членів.

Правовий статус профспілок в Україні визначається ст. 36 Кон­ституції України, статтями 243-252 гл. XVI КЗпП України та ін­шими нормами права, зокрема Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», прийнятим Верховною Радою України 15 вересня 1999р., статутами профспілок тощо, у яких визначаються їхні головні завдання - захист прав і законних інтересів працівників.

Професійні спілки виконують свою основну функцію щодо за­хисту трудових прав і законних інтересів працівників, поновлення їхніх порушених прав, встановлення високого рівня умов праці, по­буту тощо.

Правовий статус профспілок як суб'єктів трудового права найсут­тєвіше виражений в їхніх основних правах на трьох етапах, а саме:

· виконання трудових відносин при прийнятті на роботу окре­мих працівників (керівників і їх заступників), випробувальний термін до 6-ти місяців встановлюється лише за згодою профкому (ст. 27 КЗпП України);

· існування трудових відносин (ст.ст. 52,61, 79 і ін. КЗпП України);

· припинення трудових відносин, працівник член профспілки звіль­няється з підстав передбачених законом лише за попередньою згодою профкому (профспілкового представника) (ст. 43 КЗпП України).

 

2. Трудові права громадян.

 Міжнародні акти визначають зміст права людини на працю як можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 6 Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права). Європейська соціальна хартія проголошує, що "кожен повинен мати можливість заробляти собі на життя шляхом вільного вибору про­фесії та занять" (ст. 1).

Визначальними у забезпеченні права на працю є свобода праці й заборона примусової праці. Принцип свободи праці закріпле­но у конституціях держав, які проголосили себе соціальними. Зокрема, в Конституції Російської Федерації проголошено, що праця є вільною, гарантується право кожного вільно обирати рід діяльності і професії, забороняється примусова праця.

Конституція України у статті 43 проголосила: "Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на жит­тя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджуєть­ся". Як бачимо, Конституція України визначила зміст права на працю відповідно до міжнародних стандартів, свобода праці те­пер є одним з основних принципів трудового права України.

Заслуговує на особливу увагу те, що Конституція України вста­новила право людини на працю саме як право людини, а не як її обов'язок. Таким чином, небажання працездатної особи працю­вати тепер не є підставою для притягнення її до юридичної відпо­відальності, як це було за радянської доби.

Окрім, власне, права на працю в міжнародних актах і конститу­ціях держав встановлюється цілий "пакет" трудових прав, цей каталог не є вичерпним і має тенденцію до збільшення.

У Європейській соціальній хартії з 31 права людини, передбаченого Хар­тією, 22 стосуються сфери праці. З них 6 прав передбачено стат­тями, які належать до числа обов'язкових, тобто таких, без взят­тя державою зобов'язань щодо яких ратифікація відбутися не може. Це такі права:

· право на працю (ст. 1);

· право на створен­ня організацій (ст. 5);

· право на укладення колективних договорів (ст. 6);

· право дітей та підлітків на захист (ст. 7);

· право трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей на захист і допомогу (ст. 19);

· право на рівні можливості та рівне ставлення при вирішенні питань щодо працевлаштування та професії без дискримінації за ознакою статі (ст. 20).

 

З числа додаткових статей Хартії 16 ста­тей передбачають права у сфері праці. До таких належать:

· пра­во на справедливі умови праці (ст. 7);

· право на безпечні та здо­рові умови праці (ст. 3);

· право на справедливу і достатню вина­городу (ст. 4);

· право працюючих жінок на охорону материнства (ст. 8);

· право на професійну орієнтацію (ст. 9); право на професій­ну підготовку (ст. 10);

· права інвалідів на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у громадському житті (ст. 15);

· право займа­тися прибутковою діяльністю на території інших сторін (ст. 18);

· право на інформацію і консультацію (ст. 21);

· право брати участь у визначенні та поліпшенні умов праці (ст. 22);

· право на захист у випадках звільнення (ст. 24);

· право працівників на захист їхніх прав у випадку банкрутства їхнього роботодавця (ст. 25);

· право на гідне ставлення на роботі (ст. 26);

· право працівників із сімей­ними обов'язками на певні можливості та рівне ставлення до них (ст. 27);

· право представників на захист на підприємстві та умо­ви, які мають створюватися для них (ст. 28);

· право на інформа­цію та консультації під час колективного звільнення (ст. 29).

 

Якщо класифікувати права людини у сфері праці за суб'єкт­ним критерієм, можна виділити: 1. індивідуальні трудові права:

· пра­во людини на працю,

· на безпечні та здорові умови праці,

· на ро­зумне обмеження робочого часу,

· на справедливу і задовільну оплату праці,

· на своєчасне її одержання, на відпочинок,

· на об'єд­нання в організації, зокрема у професійні спілки, для захисту своїх трудових прав та інтересів тощо)

2. колективні трудові права:

· право трудового колективу на укладення колективного догово­ру,

· на ведення колективних переговорів,

· на розгляд колективних трудових спорів,

· на страйк,

· право організацій працівників і ро­ботодавців на об'єднання тощо).

 

Конституція України також проголосила низку прав людини у сфері застосування праці:

1) право кожної людини на належні, безпечні та здорові умови праці;

2) на заробітну плату, не нижче від визначеної законом;

3) встановила заборону використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я ро­ботах;

4) захист від незаконного звільнення (ст. 43);

5) право на страйк (ст. 44);

6) право працюючого на відпочинок, на обмеження максимальної тривалості робочого часу, встановлення скороченого робочого часу, мінімальної тривалості відпочинку та оплачува­ної щорічної відпустки, вихідних і святкових днів (ст. 45).

7) пра­во громадян на об'єднання у професійні спілки для захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів встановле­но ст. 36 Конституції України.

Нарешті необхідно зауважити, що в наведених положеннях Конституції України, які містяться у статтях 43, 44, 45, і згада­них міжнародних актах йдеться саме про найману працю, оскіль­ки трудова діяльність, яка відбувається шляхом підприємницт­ва (самостійна трудова діяльність, праця на себе), має інший зміст, а відповідно, й здійснюється іншими методами і забезпечується не засобами трудового права, а іншими правовими засобами. Право на підприємницьку діяльність — самостійне економічне право людини.

Право на працю людини в Україні є суб'єктивним правом особи. Це право забезпечено системою юридичних норм, які утворюють окрему галузь права, — трудове право. Ці норми також передбачають певні обов'язки при здійсненні права на працю. Такі обов'язки покладено на роботодавця, у певних ви­падках на державні органи, а також на самого працівника.

Юридичним механізмом забезпечення індивідуальних і колек­тивних трудових прав виступає трудове право.

 

Колективний договір.

 

Колективний договір - це угода, що укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів працівників, власників та уповноважених ними органів.

 

Порядок укладання колективного договору, його зміст, строк чинності та інше визначає Кодекс законів про пра­цю України і Закон України "Про колективні договори і угоди" від 1 липня 1993 року.

Колективний договір укладається на підприєм­ствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності та господарювання, які використовують най­ману працю й мають права юридичної особи. Колек­тивний договір може укладатися в структурних підроз­ділах виробництва в межах компетенції цих підрозділів.

Колективний договір укладається між власником або уповноваженим ним органом (особою), з однієї сторони, і первинними профспілковими організаціями, які діють відповідно до своїх статутів, а у разі їх відсутності - представниками, вільно обраними на загальних зборах найманих працівників або уповноважених ними органів, з другої сторони.

Укладанню колективного договору передують колективні переговори. Будь-яка із сторін не раніше як за три місяці до закінчення строку дії колективного договору, або у строки, визначені цими документами, письмово повідомляє інші сторони про початок пере­говорів. Інша сторона протягом семи днів повинна розпочати переговори. Початок ведення переговорів з питань розробки, укладання або внесення змін до колективного договору визначається сторонами й оформляється відповідним протоколом. Для ведення переговорів і підготовки проектів колективного дого­вору створюється робоча комісія з представників сто­рін. Робоча комісія готує проект колективного догово­ру з урахуванням пропозицій, які надійшли від праців­ників, що оформлюється відповідним протоколом.

Проект колективного договору обговорюється у трудовому колективі та виноситься на розгляд загаль­них зборів трудового колективу. Після схвалення проек­ту колективного договору він підписується уповнова­женими представниками сторін не пізніше як через п'ять днів з моменту його схвалення, якщо інше не вста­новлено зборами трудового колективу.

Зміст колективного договору визначається сторо­нами. У колективному договорі встановлюються взаєм­ні зобов'язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема:

· зміни в організації виробництва і праці;

· забезпечення продуктивної зайнятості;

· нормування й оплата праці, встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати та інших видів тру­дових виплат (премій, доплат та інше);

· встановлення компенсацій, пільг;

· робочий час і час відпочинку;

· охорона праці та інше.

Положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємства незалежно від того, чи є вони членами профспілки, та є обов'язковими як для власника або уповноваженого ним органу, так і для працівників підприємства. Колективний договір набу­ває чинності з дня його підписання представниками сторін або з дня, зазначеного у колективному договорі. Після закінчення строку дії колективний договір про­довжує діяти до того часу, поки сторони не укладуть новий або не переглянуть чинний, якщо інше не перед­бачено договором. Якщо на роботу приймаються нові працівники, їх потрібно ознайомити з положеннями колективного договору. До колективного договору протягом строку його дії можуть вноситися зміни та до­повнення тільки за взаємною згодою сторін.

Контроль за виконанням колективного договору здійснюють сторони, що його уклали, чи уповноважені ними представники.

 

---

Дата добавления: 2018-08-06; просмотров: 50; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!