ІІІ. Питання для самоконтролю

Nbsp;

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

“ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ”

МІНІСТЕРСТВа ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

 

 

О.І. Савченко

 

 

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Навчально-методичний посібник  до семінарських занять

для студентів  освітньо-кваліфакаційного рівня «бакалавр»

усіх напрямів підготовки

заочного відділення

 

 

Затверджено

Вченою радою ЗНУ

Протокол № 7 від 27. 03. 2012 р.

Запоріжжя

2012

 

 

УДК: 920.85 (075.8)

ББК: 111 (0) я 73

С 137

 

  Савченко О.І. Історія української культури: навчально-методичний посібник  до семінарських занять для студентів  освітньо-кваліфакаційного рівня «бакалавр» усіх напрямів підготовки заочного відділення. - Запоріжжя, ЗНУ, 2012. - 64 с.

 

Навчально-методичний посібник містить рекомендації щодо підготовки студентів до семінарських занять з «Історії української культури». У посібнику наводиться фактичний матеріал, який може бути використаний студентами під час відповіді на заняттях, а також містяться питання для самоконтрю та наводиться словник основних термінів з даної дисципліни. Навчально-методичний посібник призначений для студентів  освітньо-кваліфакаційного рівня «бакалавр» усіх напрямів підготовки заочного відділення відділення ЗНУ.

 

Рецензент: О.П.Сарнацький

Відповідальний за випуск: О.І.Савченко

Коректор А.І. Юрченко

ЗМІСТ

І.Вступ………………………………………………………………………………..4

ІІ.Тематика семінарських занять……………………………………………………6

Семінар1. Культура Київської Русі…………………………………………………6

Семінар 2. Українська культура часів козацько-гетьманської держави (середина ХVІІ – кінець ХVІІІ ст.)………………………...…………………………………17

Семінар 3. Українське національно-культурне відродження кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.……………………………………………………………………...32

Семінар 4.Українська культура ХХ ст……………………………………………47

ІІІ.Питання для самоконтролю……………………………………………………59

ІV.Словник основних термінів……………………………………………………61

І. Вступ

Вивчення історії української культури – важлива складова гуманітарної підготовки фахівців, що дає можливість прилучитися до духовної спадщини, створеної нашим народом упродовж всієї історії його існування. Від рівня засвоєння цих надбань суттєво залежить розвиток почуттєво-образного сприйняття природи, суспільних явищ та художніх цінностей, світоглядні позиції фахівця, в цілому його загальна культура, здатність використовувати ці надбання у вирішенні актуальних проблем сучасності.

Національна культура – це осмислення місця нації у загальному процесі розвитку людства, для українського народу – історичне відкриття, яке утверджує його як самодостатню структуру в співдружності етнічних спільностей і визначає належне місце, роль і значення в історичному контексті, без міфологізації, на діалектичних засадах. Демократизація суспільства, його трансформація гостро поставили проблему вивчення та осягнення своєї історичної спадщини, якій культури не тільки культурологічне, а й політичне, адже це один із вагомих чинників утвердження державності й відповідно визнання світовою спільнотою молодої держави – України.

Історія культури посідає одне з чільних місць у системі розвитку суспільства і формування національної свідомості, оскільки економічний та соціальний поступ неможливий без духовного прогресу, який спирається на культурну самобутність народу. Вивчення сутності, ролі та визначальних етапів еволюції національної культури в Україні в Україні лише розпочато. Недостатня кількість узагальню вальних праць з історії української культури ускладнює процеси формування незалежної держави. Тому виникає потреба у викладенні головних питань історії української культури, які допоможуть студенту розібратися у цій проблематиці. Тому автор вважає за необхідне висвітлити головні періоди розвитку вітчизняної культури від найдавніших часів до сьогодення.

Українська національна культура це загальнолюдське надбання. Це неповторний феномен у гамі таких же феноменів у яких проявляється національний характер, національна індивідуальність, без яких світ народів був би дуже нудним і сірим. Це система національних символів, в яких у концентрованому вигляді виражені гасла, етносоціальні сподівання та національні інтереси. Вона пов’язана з певним станом національного розвитку – загальним національним піднесенням та спалахом національної самосвідомості. Саме у такі історичні моменти і формується національна культура – свого роду вибух духовності нації. Він не тільки концентрує сплеск національного життя, а й тривалий час слугує джерелом, яке живить культуру у більш спокійні періоди, включаючи певні спади національного розвою. Яскраво виражену національну здатний мати не кожний етнос. Спади у розвитку культури не є трагедією для нації, а становить обов’язковий компонент механізму її розвиток, період накопичення духовно-національного потенціалу народу.

Вивчаючи курс «Історія української культури» студенти ознайомляться з основними етапами духовного життя нашого народу – від первісного суспільства до сьогодення. Розглядаючи вітчизняну культуру, вони зможуть переконатися, що вона представляє собою цілісне унікальне явище в царині європейсько-азіатського культурного простору. Засвоєння даного курсу дасть студентам уявлення про стилі, форми та типи національної культури, специфіку духовного життя українського народу, сприяє розумінню йми ролі мистецтва у суспільстві. Засвоївши вітчизняну культурну спадщину, студент повинен знати культурну спадщину українського народу та шляхи її використання, а також накопичувати досвід для її захист в практичній діяльності. Посібник містить методичні вказівки до усіх семінарських занять, передбачених за робочою програмою курсу. До кожної теми подано відповідний список літератури, перелік питань до самоконтролю знань, а в кінці посібника є тестові завдання до курсу «Історії української культури», а також словник культурологічних термінів.

Курс «Історія української культури» читається на всіх факультетах Запорізького національного університету і складається із лекцій, практичних занять, самостійної та індивідуальної робіт і модульного контролю. Підсумковою формою контролю з даної дисципліни – є іспит.

 

 

ІІ. Тематика семінарських занять

 

 

Семінар 1

Тема. Культура Київської Русі

План

1. Культура дохристиянської Русі.

2. Архітектура Київської Русі після прийняття християнства..

3. Розвиток образотворчого мистецтва у Х-ХІІІ ст.

4. Вплив християнства на духовну культуру Русі-України.

 

1. Розгляд першого питання доречно розпочати з вказівки на те, що слов’ян на території України знали вже задовго до нової ери. Гесіод, Геродот, Софокл, Пліній, Тацит, Птолемей згадують про них у своїх творах. Грецький історик Прокопій Кесарійський написав твір «Готика». Слов’ян він і всі інші вважали місцевим населенням з найдавніших часів. Прокопій Кесарійський ділив їх на венедів, склавинів і антів. Період культурного розвитку стародавніх слов’ян, що тривав від ІІ до V ст. н. е., сучасні археологи називають черняхівською культурою (за назвою міста Черняхів на Київщині). Цей період в історії України характеризується вченими як культура антів. Вперше на історичній арені анти з’явилися в період наступу тюрксько-монгольських племен на Європу. Розгромивши готів (375 р.), анти заволоділи Україною і розселилися по всій її ет­нографічній території в нинішніх кордонах. Анти займалися хлібо­робством. Вони жили окремими родами, які утворювали «город» для спільного обробітку землі і боротьби з ворогами. Це, очевидно, було територіальне об'єднання подібне до хуторів чи гірських карпатських сіл XIX ст. Згодом навколо них виростали «остроги» як торгові центри, в яких поселялися купці і ремісники. Осідали в цих місцях і багаті люди. Етнографічній науці відомо більше двох тисяч таких поселень. Анти були хоробрими войовничими племенами, вони вели довгі війни з візантійським царством і багато запозичили культурних цінностей інших народів.

Деякі вчені, зокрема М. Семчишин, вважають, що анти були безпосередніми предками праукраїнців. Культуру антів характеризують знахідки в могильниках біля с. За­рубинці, а потім біля с. Черняхів на Київщині. Так звану зарубинецьку і черняхівську культури характеризує керамічне мистецтво, яке має певні особливості. Кераміка зарубинецької культури вироб­лялася в основному вручну і мала чорний колір, а кераміка черняхівської культури вироблялася з допомогою гончарного кругу і мала сірий колір. Найбільш цінним, на думку археологів, виявились знахідки біля с. Черняхів, де було розкопано 250 поховань. Виявилось, що в одних могильниках були поховані спалені покійники згідно зі звичаєм старо­давніх слов'ян, а в інших — покійника закопували в могилі. Останній спосіб поховання, на думку деяких істориків, був запозичений у візан­тійських християн. У розкопаних могильниках була знайдена кераміка, глечики, миски, кістяні гребінці, упряж, намиста та інші прикраси. У декількох го­родищах було знайдено обвуглені рештки проса і пшениці, що вказує на досить високий рівень хліборобської культури антів, в інших го­родищах знайдено склади озброєнь, що засвідчує високий рівень вій­ськової культури антів. У житті антів важливе місце посідало мистецтво: одяг чоловіків і жінок був прикрашений вишивками, дівчата носили намиста, вінки, орнаментом прикрашувались побутові речі і зброя. Знахідка скарбів в околицях середнього Дніпра, зокрема Мартинівського скарбу, за­свідчила, що золоті, срібні та бронзові прикраси інкрустувались само­цвітами. Розкопки археологами сотень селищ і городищ антської доби засвідчують, що Правобережна Україна від Києва до Карпат була густо заселена праукраїнськими племенами, що мали високий рівень куль­тури. Ця культура формувалась упродовж століть під впливом тра­дицій місцевих народів, особливо тих, що жили в полі грецької куль­тури Причорномор’я. Вона мала самобутній характер і стала осно­вою формування культури Київської Русі.

Далі доречно зазначити, що згідно з «Повістю минулих літ» Нестора Літописця слов’янські племена проживали: поляни на території нинішньої Київщини, древляни — у північних районах Житомирщини, Київщини, дуліби — на річці Буг, сіверці, в’ятичі, радимичі — у північних районах України, Білорусії, Росії. На сході України проживали половецькі племена. Саме половці залишили в східних степах численні антропоморфні скульптури — кам’яних баб (бовванів). Цікавою є їх колекція в Дніпропетровському історичному музеї. Іоан Марінголь у Богемській хроніці писав: «Славони суть от Геліса» (бога Сонця, Геліоса). У «Слові о полку Ігоревім» їх звуть «Дажбожими» внуками, внуками бога Сонця. Жили слов’яни великими групами (родами) у хатах, часто заглиблених у землю, обмащених глиною, побілених. Хата мала сіни, дві кімнати. По суті вони нагадують сьогоднішнє житло селян в Україні. По Дніпру, річках Рось, Сейм, Десна, Сула знайдено багато таких городів-укріплень. На Київщині їх виявлено близько 400, на Волині — 350, Поділлі — 250, Галичині — 100. Городища мали своє військо, охороняли жителів від набігів. Це були адміністративні одиниці. Такою одиницею довгий час був саме рід. Спочатку на чолі роду стояла жінка. Потім ролі помінялись. Родоначальником став чоловік. Це диктувалось економічними, оборонними, побутовими інтересами. Звичаї стародавніх слов’ян-українців дуже цікаві. У книзі О. Воропая «Звичаї українського народу» згадується один зі звичаїв — таємне викрадання нареченої у древлян, в’ятичів, сіверців. У полян дівчат не викрадали, тут існувало купно. Були різні ігри, танці, забави, свята. Серед музичних інструментів відомі бубон, труба, сопілка, пищаль та ін.

У цей чассеред слов’ян значного поширення набула язичницька політеїстична релігія. Богом над богами в давні часи був Род. За міфологією він живе на небі, дарує життя людям, звірам, птахам. Цей бог зберігався в народній пам’яті дуже довго. Його вшановували ще й у XIX ст. Уважалося, що він є покровителем роду, предків і нащадків, які ще не народжені. Жіночі божества Рожаниці були покровительками народження і мали таємний зв’язок з космосом, з зірками. Душа людини в уяві наших пращурів — це зірка, яка з’являлась і гасла одночасно з народженням і смертю людини. Рожаниця згодом поділилась на образи Лади і її доньки Лелі. Їх ототожнювали із сузір’ями Великої і Малої Ведмедиці. Владикою світу був Сварог, бог вогню і світла. Від нього походять інші боги — Сварожичі. У трипільський період молилися до домашнього вогню (Овина), Даждь Бог — бог сонця — дослівний переклад сучасною мовою. Даждь — дай і Бог (добро, багатство), тобто давач добра. Тому і тепер ще кажуть: «Дай, Боже, здоров’я», або «Дай Боже». Це колись звучало «Даждь Боже». Останній сніп жита — Дідух — дух Даждь Бога, завжди зберігався в хаті на покуті. Хорсу поклонялись роксолани, йому жертвували хліб, медяники, коржі. Слово «корж» співзвучне зі словом «Хорс», воно означає «коло» по-індоєвропейськи. Стрибог — бог — родоначальник вітрів. Велес (Волос) — бог достатку, торгівлі, «скотний бог». Мокоша — жіноче божество — покровителька жінок. Її сфера — рукоділля, прядіння, ткання. Однак поклонялись їй усі. До нас дійшли вишиті на рушниках зображення цієї богині. Культ Мокоші походить від ще давнішого культу Дани — богині води. Богиня Дана присутня в назвах слов’янських рік. Да (вода), на (нене) — мати води. Слово «Дон» — вода, Данепр, Даністр, або Дунай. Слово «данина» походить від назви жертв богині Дані. Купайло — бог літнього сонця. Ярило — бог, близький до Купайла, але діє тільки навесні. Троян — триєдине божество. Деякі дослідники вважають, що це Ярило, Купайло і Даждь Бог. Інша назва Триглав. Сімаргл — недосліджене божество. Уважають, що це охоронець рослин. У численних зображеннях він сприймається як сторожа дерева життя. В іранців Саенмаргл — крилатий собака. Білі кам’яні плити з його зображенням були, наприклад, у Борисоглібському соборі (XII ст.) у Чернігові. Після пожежі 1611 р. вони були зняті. Зображення часто практикуються ювелірами.

Завершуючи розгляд першого питання доречно вказати на те, що наші предки вірили в існування духів, демонів — лісовик, водяник, русалка, польовик, перелесник, болотяник. Вірили у перевертнів, вовкулак. Міфів є дуже багато. Вони стали основою переказів, фольклору: міф про живу воду, про створення світу з яйця. Існувало багато свят і обрядів. Були святилища, жертовники, де стояли боги і їм приносили жертви. З прийняттям християнства їх потопили в річках, знищили. Одну з таких пам’яток знайдено в р. Збруч. Чотириликий, всевидящий (Світовид) під одним головним убором бог. Зберігається у Вавельському замку в Кракові. Копії є в Києві і Москві. Крім культових відправ була своя народна творчість, обрядові поезії, пісні календарні (календа — повідомлення, вість про початок зими, весни, Величезною скарбницею духовної культури Київської Русі була усна народна творчість: перекази, билини, пісні, казки, загадки, легенди, заклинання тощо. До нашого часу збереглися народні стародавні обряди, пов’язані з трудовою діяльністю, весільні обрядові пісні, поховальні плачі, купальські звичаї тощо. Популярним у Київській Русі було музичне мистецтво. Арабські, візантійські, скандинавські автори розповідали, що у східних слов’ян у давні часи були різноманітні музичні інструменти – свірелі, гуслі, бубни, флейти тощо. Отже, духовна культура дохристиянської Русі вбирала специфічні риси своєї епохи, а деякі її досягнення були запозичені християнством.

2. Переходячи до висвітлення другого питання, варто підкреслити, що культура Київської Русі розвивалася в річищі загальносвітового культурного процесу, як і культура інших народів Заходу і Сходу тих часів, мала тільки їй притаманні особливості, обумовлені місцевими традиціями та конкретними історичними обставинами. Важливою віхою в історії давньоруської культури стало запровадження князем Володимиром християнства у 988 р. Це було історично обумовлено потребами держави, розвитком феодальних відносин та міжнародним становищем Київської Русі, яка в той час була, за висловом відомого діяча ХІ ст. Іларіона, «знана і відома у всіх частинах світу». Прийняття християнства поставило її на один рівень з передовими державами того часу. Закономірним було й те, що християнство було прийнято з Візантії, з якою вже давно було встановлено державні, культурні й торговельні зв’язки і котра у той час була найрозвиненішою в культурному і художньому відношенні державою в світі, спадкоємницею великих традицій античного мистецтва.

Споконвіку на Русі існувала дерев’яна архітектура, а кам’яні споруди були поодинокими в міській забудові. Перші відомості про кам’яне будівництво літопис дає під 975 р.: «… над горою двор теремний, бе бо ту терем камен». Проте велике кам’яне будівництво розпочалося лише після прийняття християнства, коли Володимир запросив з Візантії майстрів для будівництва Десятинної церкви. Загальноприйнятою для культових споруд була розроблена візантійськими зодчими хрествокупільна система, що лежить в основі майже всіх давньоруських церков. За цією системою прямокутне в плані приміщення членувалося стовпами на подовжені нефи. Перекривалася церква куполами і склепіннями, що півколами завершувалися на фасадах. Перекриття над центральними частинами церкви утворювали рамена просторового хреста, звідки проходить і назва системи.

Будівельним матеріалом була тонка, схожа на плитки цегла – плінфа. У Х-ХІ ст. стіни зводили з каміння та прошарків цегли на вапняному розчині з домішками товченої цегли (цементівки). Вона надавала розчину гідравлічних особливостей, що дуже зміцнювало мурування. Покрівлю клали безпосередньо на склепіння. Здебільшого вона була з великих листів свинцю. Рідше вживали для покрівлі черепицю. У вікна встановлювали віконниці – дошки з прорізаними отворами або дерев’яні рами, куди вставлялися круглі скельця. Велику увагу приділяли підлозі, яку в Х-ХІ ст. робили з мозаїки, а в ХІІ – здебільшого з різнокольорових полив’яних плиток.

Слід зауважити, що у 989 р. візантійські майстри почали будувати церкву Богородиці, що звалася Десятинною, оскільки, за феодальним звичаєм, на церкву виділялася десята частина державних доходів. Церкву збудували й оздобили за п’ять років. Одночасно з церквою зводились кам’яні князівські палаци та розбудовувався і укріплювався київський дитинець – «місто Володимира» Сьогодні, від Десятинної церкви збереглися лише фрагменти. Вона було зруйнована ордами Батия у 1240 р., але археологічні дослідження дають змогу визначити особливості її архітектури. Церква займала площу 35х73 м. і з усіх давньоруських споруд поступалася лише київському Софійському собору. За типом це був хрестовокупільний храм з трьома нефами, оточений галереями. Винятково цікавим було декоративне оздоблення Десятинної церкви. Давні мандрівники і письменники відзначали, що в церкві було багато мармурових деталей, і називали споруду «марморяною».

До початкового періоду давньоруської архітектури можна віднести ще дві пам’ятки – церкву Богородиці у Тмуторокані, збудовану у 1021 р., та Спаський собор у Чернігові (1036 р.), зведені князем Мстиславом Володимировичем. Після смерті Мстислава у 1036 р. Ярослав Мудрий став одноособовим правителем держави. У наступному році за його наказом почалось спорудження Софійського собору – головного храму давньоруської держави. Його функції не обмежувалися суто церковним призначенням: тут відбувалися урочисті державні церемонії – «сідали на столи» князі. При соборі було засновано бібліотеку та цент книгописання. За типом це п’ятинефний хрестовокупільний храм з хрещатим підкупільним простором та анфіладами бокових нефів. З трьох боків Софійський собор оточують два ряди відкритих галерей – двоповерхова внутрішня й одноповерхова зовнішня. Головний художній ефект споруди полягає в її складній і водночас гармонійній композиції. Собор завершується тринадцятьма главами, з них центральна, найбільш прикрашена, є завершенням усього художнього задуму споруди. Дванадцять бічних глав приміщення другого поверху. Композиція Київської Софії має динамічний характер не тільки зовні, де її гармонія підкреслюється ритмом різномасштабних елементів, а й усередині. В архітектурно-художньому задумі собору виняткову роль відіграє синтез мистецтв. Мозаїки і фрески вкривають стіни, стовпи склепіння, арки й куполи собору. Художній ефект підсилюють барвисті килими мозаїчних підлог, різьблені мармурові прикраси вівтарної перегорожі, мармурові пороги та одвірки отворів, різьблені шиферні плити, що прикрашають парапети другого поверху.

В архітектурі Софійського собору треба відзначити новаторство зодчих, котрі на основі здобутків візантійської майстерності і при безперечному знайомстві з архітектурою інших країн створили власний образ храму з яскраво виявленими неповторними рисами.

Далі необхідно зауважити, що нова сторінка давньоруської архітектури відкривається спорудженням Успенського собору Печерського монастиря. Його почали будувати у 1072 р. і закінчили після перерви у 1078 р. Протягом сторіч собор багаторазово зазнавав руйнувань і численних перебудов. У 1941 р. він був зруйнований під час окупації Києва і відбудований вже в наш час. Художній образ собору відрізняється від споруд часів Ярослава Мудрого. Композиція його більш статична, за типом це класичний хрестовокупольний храм, поширений у візантійській архітектурі. У соборі відсутні деякі риси архітектури ХІ ст. – багатоповерхів’я, башти. Для керівництва будівництвом монастир запросив візантійських майстрів. Собор завершувався однією главою. За типом Успенського собору протягом багатьох років будуються численні храми.

Наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. на Русі, крім київської, утворюється переяславська архітектурна школа. Від переяславської архітектури до наших днів дійшла лише одна пам’ятка – Михайлівська церква (1097 р.) в Острі, що був форпостом переяславського князівства. Виникають місцеві архітектурні школи, своєрідність яких виявилася у спорудах Новгорода, Чернігова, Галича. Так, Софія Новгородська (1045—1050) характеризується чітким силуетом, стри­маністю, суворістю форм порівняно з Софією Київською. З часів Ярослава збереглися згадки про вітчизняних будівничих. Миронєг у Вишгороді збудував п'ятидільну з п'ятьма верхами церкву Бориса і Гліба (1026), Ждан-Микола також там спорудив одноверху дерев'яну церкву (1072).

3. Відповідь на третє питання доцільно розпочати з констатації того, що мистецтві Київської Русі, поряд з архітектурою, значного розвитку набуває монументально-декоративний живопис. Вирішальну роль відіграли історичні й соціальні потреби Київської Русі, глибокі традиції народної культури. Загальнодоступна мова живопису сприяла утвердженню серед народу християнської релігії, пануючих та нових морально-естетичних цінностей. Живописні зображення в храмах були своєрідною Біблією для тих, хто не знає грамоти (Григорій Великий). Храмові розписи розкривали основні положення христи­янського вчення в узагальнених, доступних для сприйняття образах, які у поєднанні з архітектурними формами мали глибокий емоційний вплив на людей.

Візан­тійський живопис поширився у Київській Русі у формі монументальних стінних розписів - фресок ( від грец. –«свіжа») і мозаїк ( грец. – «муза» ). Будівництво і оздоблення Десятинної церкви започатковує київську архітектурно-будівничу й мистецьку школу. Інтер’єри перших кам'яних давньоруських храмів розписували візантійські майстри, які не тільки слідували канону, а також враховували місцеві традиції й смаки. Новим у художній діяльності майстрів стало поєднання мозаїчних і фрескових зобра­жень, що не практикувалось у Візантії. Майстри, які розписували Десятинну церкву, ймовірно, засвоїли константинопольську систему декорування храму, за якою в апсиді здебільшого зображали постать Богоматері-Оранти (благаюча), а в куполі — півпостать Пантократора (Христа Вседержителя), як єдиного Бога християнської церкви. Мозаїки Десятинної церкви не збереглися. Висновки про стиль фресок ґрунтуються на аналізі одного уламка розпису з зображенням верхньої частини обличчя молодого «святого».

Мозаїки і фрески Софійського собору у Києві належать до найвизначніших пам'яток українського і світового монументально-декоративного мистецтва. Збереглася третина всього живопису (260 квадратних метрів мозаїк і близько 3000 квадратних метрів фресок), який прикрашав храм у XI столітті. Головний зміст малярського оздоблення храму — утвердження християнства, духовна перемога над язичництвом. В розписах панує ідея милосердя, миру та подвижництва. Філософсько-догматична основа розпису, - це услав­лення Софії, тобто премудрості християнського вчення. Розписи виконують і політичну функцію — уславлення в асоціативних образах влади князя, що поширював це вчення. У ранньому середньовіччі премудрість ототожнювалась суттєво й іконографічне з Ісусом Христом.

Яскраві мозаїки (їхня палітра нараховує 177 відтінків) прикрашають головну баню і центральну апсиду, привертають увагу людини до вівтарної частини храму. На мозаїках зображено основних персонажів християнського віровчення. Існувала певна система розташування зображень. У зеніті бані в медальйоні (діаметром 4,10 м) — Пантократор, «володар світу» і «глава церкви небесної». Вседержи­тель. При вході до храму привертає увагу розміщене в головній апсиді, на чистому золотому тлі, зображення Марії-Оранти (заввишки 5,45 м). Оранту вважали посередницею між Богом і людьми, заступницею роду людського. Образ Оранти став найпопулярнішим у розпису давньоруських храмів. Нижче мозаїчного зображення Богоматері-Оранти, у середньому регістрі апсиди, роз­ташована багатофігурна композиція «Причастя» (символічна сцена причащання апостолів) — «Євхаристія» по-грецькому. За Євангелієм, під час причащання, після того як Христос виголосив значення своєї "земної місії", він давав хліба й вина апостолам, які підходили до нього з правого й лівого боків. «Євхаристія» найвиразніше репрезентує монументальний стиль софійських мозаїк, його архаїчний характер. Основні риси цього стилю: розмірений, ритмічний рух постатей, площинне трактування форм, підкреслена лінійність, суцільне золоте тло, лаконізм колориту, присадкуваті пропорції людських постатей.

             Програму розписів Софії Київської корегував митрополит Іларіон. Розпис головного храму держави повинен був показати міжнародне визнання Київської Русі, її роль у політичному житті Європи. Тому поряд з релігійними сюжетами значне місце посідають фрески світського змісту. На трьох стінах центрального нефу, навпроти головного вівтаря, було написано сімейний портрет Ярослава Муд­рого, який від князівської родини підносить Христу модель софій­ського собору. На одній з фресок зображено урочистий прийом княгині Ольги візантійським імператором Константином VII (Багрянородним). За етикетом у присутності імператора (на знак покірності) належало триматися зі схрещеними на грудях руками. Руки Ольги долонями звернені до глядача: так звичайно зображалися блаженні -— святі нижчого рангу. У такому вигляді княгиня Ольга представлялася незалежною від імператора правителькою. Так своє­рідно розкривалася ідея споконвічної рівності Русі з Візантією.

Великого значення в розписах собору надавалося орнаменту як композиційному елементові. Мозаїчні та фрескові орнаменти, відпо­відно до їхніх мотивів і тональності, можна в основному звести до трьох типів: рослинного, вплетеного в коло, ромб чи овал, геомет­ричного і звіриного.

  У другій половині XI ст. провідну роль у Київській Русі відігравав Печерський монастир, що став видатним мистецьким центром. Тут сформувалась так звана «друга київська художня школа». Подібно до Софії Київської оздоблювались Успенський собор Печорського монастиря (XI ст.) та Михайлівський Золотоверхий собор (початок XII ст.). У Печерському патерику містяться відомості про те, що для оздоблення Успенського собору Києво-Печерського монастиря майстрів запрошували із Константинополя. Патерик знайомить з життям Аліпія (Алімпія), талановитого давньоруського художника, що перевершив своїх учителів-греків.

Мозаїки і фрески Михайлівського Золотоверхого собору належать до видатних зразків монументального мистецтва Київської Русі. Окремі фрагменти розпису, що збереглися, знаходяться тепер у заповіднику «Софійський музей», Третьяковській галереї у Москві, Російському музеї у Санкт-Петербурзі. Більшість дослідників при­писує створення михайлівських фресок давньоруським майстрам. Порівняно з розписами Софії Київської у михайлівському живопису більше динаміки, різно­манітніші пози, пропорції постатей витягнуті.

    Завершуючи розгляд цього питання варто зауважити, що з середини XII ст. в самостійних князівствах — Київському, Чернігівському, Переяславському, Галицькому та Волинському — створюються самобутні місцеві художні школи. Істотно змінюється характер розписів храмів. Фресковий розпис повністю, замінює настінні мозаїки. На Русі поряд з монументальним живописом розвивається іко­нопис — вид культового станкового живопису (ікона). Культ ікон офіційно був прийнятий на сьомому вселенському соборі 787 р. у м. Нікеї. Ікона (грец.- зображення, образ) – у християнстві (православ'я, католицизм) — живописне, мозаїчне або рельєфне зображення «святих», якому надають священного характеру. За християнською легендою, першим іконописцем вважається євангеліст Лука. Відомості про ікони містять давньоруські літописні джерела Х ст. В інтер’єрі храму іконам відводилось особливе місце: вони були настінними або настовпними, вміщувались у кіотах або на передвівтарній огорожі. На Русі на передвівтарній огорожі встановлювали щит («тябло») із зображенням Христа та Богоматері з Іоанном Предтечею, що стоїть перед ним (так званий «Деісус»). а також намісні ікони Богоматері та Христа. Наприкінці XI ст. склалася київська школа іконопису. Видатним іконописцем Київської Русі був Алімпій Печерський.

   Найпопулярнішою була ікона «Богородиця-Елеуса», привезена наприкінці XI — початку XII ст. з Візантії до Вишгорода поблизу Києва, яка дістала назву «Владимирської Бого­матері». Ікону відзначає прониклива людяність, глибоке вираження теми материнства. Сучасники у материнських почуттях вбачали втілення ідеї самопожертви, загаль­нолюдського начала. Серед ікон початку XII ст. привертає увагу ікона «Ярославська Оранта» — одна із найдавніших ікон, присвячених Марії. Дослідники відносять ікону до творів київської школи, яка сформувалась у монастирі Києво-Печерської лаври.

4. Починаючи розгляд четвертого питання небідно вказати, що запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам’яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам’яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв’язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов’янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ «чудотворних ікон», культ святих. Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань стародавніх слов’ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію на порятунок, почуття захоплення навколишнім світом.

В процесі поширення та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов’янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов’ян. Візантійські церковні канони поступово пристосувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з «поганством» християни знищили безцінні пам’ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев’яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо. Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Як відомо, із його запровадженням літературною мовою на Русі стала церковнослов’янська мова, створена приблизно за сто років до прийняття християнства болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії.

Коли християнство стало державною релігією Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. До літератури-посередниці древньоруські книжники підходили творчо: редагували тексти, вставляли власні зауваження, цитати тощо. До перекладної літератури входили: богослужбові книги – Святе Письмо, Тріоді, Октоіхи, Требники тощо; житія святих – агіографи, патерики – збірники коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги – пам’ятки церковного права, церковні статути. Важливі політичні та історичні проблеми висвітлювалися у творах оригінальної руської літератури, що ґрунтувалася на досвіді усної дохристиянської культури. Вчені підрахували, що в десяти тисячах церков і монастирів, які були побудовані на Русі з кінця Х до початку ХІІІ ст., знаходилось близько 85 тис. перекладних та оригінальних книг. Основним джерелом викладу філософських, соціальних та морально-етичних проблем на Русі була Біблія, особливо Новий Заповіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол, Псалтир, П’ятикнижжя Мойсеєве, Буття.

Слід сказати, що айдавнішою пам’яткою писемності Київської Русі є «Ізборник Святослава», укладений 1073 р. та 1076 рр. для київського князя Святослава Ярославовича. Поряд з творами церковно-релігійного характеру, зокрема уривками з патріотичної літератури, він містить публіцистичні твори давньоруських письменників, в яких роз’яснюються норми поведінки людини за різних побутових обставин. В «Ізборнику» 1076 р. згадувався автор – «грішний Іоанн», розповідалося, якими джерелами користувався укладач книги, коли була закінчена робота, хто замовив «Ізборник» тощо. Дані публікації були першими на Русі бібліографічними довідниками.

Першим відомим письменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит Іларіон. Він творив у ХІ ст. за часів княжіння Ярослава Мудрого. Він є автором визначної пам’ятки вітчизняної писемності – церковно-богословського твору «Слово про закон і благодать», написаного між 1037 і 1050 рр., в якому відзначив велич руського народу, руської землі, руської церкви. Необхідно зауважити, що митрополит Іларіон поставив перед собою складне історико-філософське завдання – довести ідею рівності всіх народів, підвести читачів до ідеї включення давньоруського народу у всесвітню історію, показати, що руська земля «славиться у всіх чотирьох кінцях Землі». Автор акцентує увагу на вільному і самостійному виборі релігії князем Володимиром, що повністю відповідало політичному курсу Ярослава Мудрого, який вів боротьбу за політичну і культурну незалежність від Візантії.

            У Київській Русі досить швидко виник свій жанр літератури – літописання (як жанр, а не історичні записи), який у такому вигляді не був відомий ні у Візантії, ні у Болгарії. Літописи – це не лише історичні, але й видатні літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. На даний час збереглося близько 1500 літописних списків, які є величезним надбанням культури східнослов’янських народів. Найвидатнішим історичним твором Київської Русі, найвідомішим вітчизняним літописом серед збережених часом є «Повість временних літ», написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. У «Повісті» вперше зроблено спробу визначити місце Київської Русі в загальноісторичному процесі, пов’язати її історію зі світовою. Історична заслуга літописця Нестора полягає в тому, що він створив другу, після Іларіона, концепцію осмислення древньоруської історії та поставив питання про включення історії Русі у всесвітню історію.

Справжнім шедевром, своєрідною перлиною древньоруської літератури є «Слово о полку Ігоревім», створене невідомим автором близько 1187 р. За своїм художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській культурах. Важливим джерелом для цього літературного шедевру стала усна народна творчість, що відображала цілий пласт художньої літератури русичів. «Слово…» присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців у 1185 р.

      Потрібно наголосити на тому, що розвиток культури на Русі вимагав підготовки освічених людей, відкриття шкіл, створення певної системи освіти. Після офіційного запровадження християнства на Русі князь Володимир розпорядився збудувати на старокиївській горі, поряд з Десятинною церквою, школу для дітей «нарочитої чаді», тобто знаті. Школи відкрилися також у Чернігові, Переяславі-Залеському. Луцьку, Холмі, Овручі. У них вивчали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали деякі відомості про поетику, а також з географії, історії. Навчання велося церковно-слов’янською мовою, що “прийшла» разом з церковними книгами з Болгарії, цією мовою перекладалася й іноземна література.

Головними науками, що мали поширення на той час, були богослов’я, філософія, історія. Відомості з природознавства й космології черпалися з перекладених книг: «Фізіолог», «Шестоднев», «Християнська топографія» Козьми Індикоплава. Знання з історії подавали візантійські хроніки Іоанна Малали й Георгія Амартола. Як правові джерела широко використовувалися «Статус Володимира Мономаха» та збірка норм давнього права – «Руська правда».

Процес поширення і утвердження християнства на Русі супроводжувався формуванням нових традицій у образотворчому мистецтві. У міру того як давньоруський іконопис набував самостійного розвитку, традиції візантійської іконографії послаблювалися, створювалися самобутні яскраві шедеври церковного живопису. Першими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Аліпій (Алімпій) і Григорій, які навчалися іконописного мистецтва у візантійських майстрів. Високого рівня у ХІ-ХІІІ ст. сягнуло ювелірне мистецтво древньоруських майстрів: виготовлення срібних браслетів, колтів з різноманітними емалями, намист та інших прикрас.

Київська Русь славилася мистецтвом виготовлення зброї, особливо мечів. На мечах з великою майстерністю зображувалися спіралі, підкови, кола, хрести тощо. Високою майстерністю відзначаються мініатюри в окремих рукописних книжкових творах того часу. Найбільш стародавні збереглися в «Остромировому Євангелії». Це фігурки трьох євангелістів. Яскраве орнаментальне оточення фігур і велика кількість золота роблять ці мініатюри подібними на ювелірний виріб. Переписав зі староболгарського оригіналу та оформив «Остромирове Євангеліє» диякон Григорій.

Завершуючи розгляд цього питання варто зауважити, що із запровадженням християнства на Русі пісенне мистецтво стало складовою частиною богослужіння. Церковний спів прийшов на Русь із Візантії, руська християнська церква перейняла грецьку богослужбову традицію. Вивчення історії пісенного мистецтва свідчить, що перші церковні наспіви на Русі записувалися спеціальними грецькими знаками, які називалися знаменами. Незважаючи на наявність грецьких текстів церковного співу, присутність чужоземних музикантів, у грецькі церковні наспіви поступово проникали елементи народної руської пісні, тісно пов’язаної у слов’ян із землеробством і сімейно-побутовою сферою. Давньою і досить унікальною формою вітчизняної культури є дзвонова музика. Дзвони повідомляли про нашестя ворога, пожежі, військові перемоги, скликали народ на віче, викликали у людей почуття радості або скорботи, надії, тривоги, страху тощо. Однак, монголо-татарська навала ХІІІ ст. зруйнувала древньоруські міста і села, пам’ятки архітектурної майстерності - палаци, монастирі, а також твори живопису і літератури. Від Києва – «матері руських міст» через 6 років після Батиєвого погрому залишилося усього 200 будинків. Ординцями були знищені такі шедеври архітектури, як Десятина церква та церква Богородиці у Києві, міста-фортеці Колодяжненське та Райковецьке на Житомирщині та багато інших. Однак татаро-монгольське нашестя не змогло знищити всіх надбань духовної культури Київської Русі. Народ зберігав і поширював перлини фольклору, наукові знання, відбудував зруйновані міста, села, храми, монастирі, відроджував кращі традиції культури минулого.

 

Запитання для самоконтролю знань:

1. Розкрийте особливості язичницьких вірувань давніх слов’ян.

2. За яких умов культура Київської Русі досягла світового рівня?

3. Як і коли на Русі виникла кирилиця?

4. Назвіть архітектурні пам’ятки Київської Русі, що дійшли до нашого часу.

5. Чи можна вважати літописи історичними творами?

6. Яким чином антична культура проникла на Русь?

7. Як види декоративно-монументального живопису розвивались в Київської Русі?

Література:

Бокань В., Польовий Л. Історія української культури: навч. посіб. / В. Бокань, Л. Польовий. – К.: МАУП., 2002. – 249 с.

Гречанівська П.Е. Культурологія: навч. посіб. для вузів / П. Е. Гречанівська. – К.: Ун-т «Україна», - 2006. – 328 с.

Культурологія: українська та зарубіжна культура: навч. посібн. / За ред. М. М. Заковича. – К.: Знання, 2004. – 567 с.

Логвин Г. Софія Київська / Г. Логвин. – К.: Мистецтво, 1971. – 272 с.

Мистецтво Київської Русі. – К.: Мистецтво, 1980.- 87 с.

Історія української культури. /За ред. І.Крип’якевича. – К.: Либідь, 1999. – 651 с.

Попович М.В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. - К.: АртЕК 1998. – 383 с.

Українська культура: Лекції за ред. Д.Антоновича. – К.: Либідь, 1993. – 592 с.

 

 

Семінар 2.

 

Тема: Українська культура часів козацько-гетьманської держави (середина ХVІІ – кінець ХVІІІ ст.).

План

1. Культура українського козацтва.

2. Нові процеси в духовному житті України. Реформування церкви та освіти, розвиток науки.

3. Особливості українського варіанту бароко в літературі, музиці та театральному мистецтві.

4. Барокова архітектура та образотворче мистецтво

 

1. Розгляд цього питання доречно розпочати з констатації того, що на межі XVI-XVII ст. у суспільне і духовне життя України наче увірвався вітер змін. Буквально на очах одного-двох поколінь іншими ставали політичні реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Змінився менталітет українців, бо став відчутним зв'я­зок часів: Україна — правонаступниця Київської Русі — віднов­лювала свою державність, школу, мову, храми, її художній геній по­роджував літературу, музику, живопис і архітектуру, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. І все це стало можливим завдяки зрослій вазі й авторитетові, а відтак і діяльності козацтва.

На початок XVII ст. козацтво виступає вже добре зорганізованою національно-політичною силою, з якою мусив рахуватися світ. Незникаюча воєнна загроза, що протягом майже двох століть тримала українських чоловіків у напрузі, виробила постійну готовність до опору, відповідну психологічну установку. Як писав М. Гоголь, Укра­їна, де всі кордони пролягають полем, де немає жодного природного захисту (ні річками, ні морем, ні горами), була завжди землею на­шесть і спустошень — землею страху, і тому, говорив він, маючи на увазі козацтво, в ній міг сформуватися тільки народ войовничий, відчайдушний, сильний своїм єднанням. З радістю кидав козак тишу і безпечність домашнього життя, аби вдатися до поезії битв і небез­пек. Тоді був той поетичний час, продовжує далі письменник, коли все здобувалося шаблею, коли кожен прагнув бути дійовою особою, а не глядачем.

Далі слід зазначити, що історики часом порівнюють Запорозьку Січ з лицарським чер­нечим орденом. Добровільне позбавлення себе затишку і природних домашніх радощів, готовність служити високій ідеї, громаді, ставати на захист слабкого і гнаного — це справді лицарство. Саме в козакові, як пише поет і дослідник української культури Є. Маланюк, наро­дився неповторний для всього слов'янського світу тип людини — як для Європи лицар чи джентльмен. Але ж козак — ще й герой, завжди готовий до самопожертви, до подвигу, над усе відданий козацькому братству, сила якого для нього вища, сильніша за кохання. Не дивно, що в українській ментальності поняття «козак» стало згодом мірилом вартості людини. Адже, за давньою традицією, той, кого називають козаком, — не обов'язково військова людина. Це передусім «справжній чоловік» — мужній, з високим почуттям власної гідності, розумний — як у Котляревського: «Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак!». Недарма історики називали Запорозьку Січ республікою (щоправда з авторитарною владою), українською Спартою, що викохала націо­нальне військо. Чужоземці ж того часу писали про неї як про «дер­жаву в державі». Зокрема польський хроніст з прикрістю зазначав, що це справжня «Руська Річ Посполита», адже вона «призначала собі консулів і проконсулів, дивні присяги чинила, від послушенства владі відприсягала, сама собі свої суди і кари встановлювала». Тим-то зрозуміло, що саме козацтву стало з часом під силу взяти на себе оборону віри і прав, культури українського народу. Саме туди, де козацтво підняло голос і справою довело, що здатне захистити православне населення і його храми (зокрема, на Київщині), уніати навіть заглянути не сміли. Київ завдяки цьому залишився головним вогнищем православ'я. Тут із 1620 р. був поставлений митрополит та інші православні церковні владики.

   Слід підкреслити, що доти, доки Польща рахувалася з козацькими свободами, відважне і добре підготовлене військо Запорозької Січі допомагало польсько­му урядові здобувати перемоги у війні із турками. Однак після смерті Петра Конашевича-Сагайдачного і аж до Хмельниччини для козаків знову настали часи виснажливого відстоювання своїх прав. І не тільки своїх, бо під тяжким ярмом перебували і селяни, і міщани, і духо­венство. Очікувалась тільки іскра, аби відразу спалахнуло повстання. І тоді, як пише український літописець, «натрапили на чоловіка одного, у котрого відібрали пасіку, а та пасіка наробила лиха на всю Польщу». Тим чоловіком став сотник козацький — чигиринець Зиновій-Богдан Хмельницький. З суто українською жартівливістю говорить сві­док тих часів про початок Великої Визвольної війни 1648—1654 років. Ці роки Україна жила як самостійна держава: обраний гетьман правив із радою старшини й військовою радою всім краєм. Україна поділялася на полки (їх було по вісім на правому і лівому берегах Дніпра, пізніше, коли правобережна Україна відійшла під Польщу і спустіла, на лівобережній стало десять). Кожний полк поділявся на сотні, до яких належали міста, містечка, села. У кожній сотні козаки, що жили в тій сотні, обирали сотника. Сотники з іншою полковою старшиною та козаками того полку обирали полковника. Старшина й козаки з усіх полків на військовій раді обирали гетьмана. Сотник у своїй сотні, а полковник у полку мали владу не тільки над самими козаками, але й над усіма людьми, що жили на відповідній території. При цьому міста мали власний суд і управу (магістрат чи ратушу), хоча з певними справами могли звертатися до полковника або й до гетьмана. Важливі справи полковник мав вирішувати на нараді з полковою старшиною, а гетьман із генеральною. У найважливіших випадках гетьман скликав не лише полковників і старшину, а й військову раду — тобто простих козаків з полків. Військова рада могла й сама зібратись у нагальних ситуаціях, могла скинути й геть­мана. Подібний лад мала й Слобожанщина: вона теж поділялася на полки, але на неї не поширювалася гетьманська влада, нею керували московські бояри. За Переяславською угодою Москва обіцяла не змінювати цього державного ладу — однак надалі при кожній нагоді, при кожному новому гетьманові українські права дедалі більше утиска­лися, аж доки не були скасовані зовсім.

Студент повинен зазначити, що протягом півтора століть козацтво відігравало не тільки визначну політичну роль доблесного захисника волі і прав україн­ського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна вер­ства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе і утвердження власної державності (вся гетьманщина і особли­во Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та ре­конструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо. Прагнення надолужити втрачене Україною за роки колоніального існування спонукало багатьох діячів епохи до активності в галузі культури. Чимало хто з козацької старшини, наприклад, захопився організацією шкіл і майстерень при монастирях, їх добробут швид­ко зростав завдяки потужній економічній підтримці козацтва. По­чалося ж з того, що у 1620 р. до Київського братства записався уславлений козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, а з ним і все Військо Запорізьке. Ставши ктитором (попечителем) Києво-Братського монастиря, гетьман найперше подбав про створення при ньому школи. За прикладом гетьмана кожен козацький воєначаль­ник ставав ктитором якогось монастиря, церкви і дарував кошти на будівництво іконописних та ремісничих майстерень.

У цих умовах — боротьби за незалежність, за розбудову державності і культури — змужнів інтелект нації, зродилася когорта видатних її діячів. Серед них гетьман України кінця ХVІІ початку ХVІІІ ст. Іван Мазепа, який здобув освіту спочатку в Києво-Могилянській колегії, а потім у колегії єзуїтів у Варшаві. Протягом 21-річного гетьманування він багато зробив для розвитку культури України. Більшу частину своїх особистих прибутків гетьман віддавав на розвиток просвітницьких, культурних та релігійних закладів. Ревний покровитель православ’я, він будує по всій Гетьманщині цілу низку чудових храмів у силі козацького, або, як його часом називають, «мазепинського» бароко. Багато сил, часу коштів він віддавав Києво-Могилянській академії: наділив маєтками, звів головний корпус, довів кількість студентів до 2 тисяч. І.Мазепа заснував багато шкіл і друкарень для того, щоб «українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти». Він сприяв перетворенню Чернігівської колегії на вищу школу-ліцей.

         Саме козацькі часи в історії України називають «добою бароко» (з великої літери, як Ренесанс, Просвітництво), маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: світовідчуття. Українське Бароко вияви­лося співзвучним історичному часові, що переживав народ, і тому так повно виразило і його філософію, і психологію, й естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні прямо називають «козацьким». Які є для цього підстави?

          По-перше, саме козацтво того часу було носієм нового художнього смаку. По-друге, воно виступало в ролі основного і багатого замовника. По-третє, козацтво мало власне творче середовище. По-четверте, воно виступало творцем художніх цінностей. Серед них маємо: козацькі думи, пісні, поеми, козацький танок, портрет, ікони, козацькі собори. Не дивно, що й істориками цієї доби стали її безпосередні творці. Звичайно, більшість літописів писалася в монастирях, там вони й переписувалися. Один з таких манускриптів, що датується 1623— 1627 рр., називається Густинським (писаний у Густинському монастирі на Чернігівщині). Вважають, що душею цієї праці був Захарій Копистенський, згодом архімандрит Києво-Печерської лаври. Хронологію подій у ньому доведено до 1597 р. Козацькі літописи залишилися важливим джерелом для вивчення історії України. Зокрема, в науці широко знаний літопис Самовидця, названий так свого часу письмен­ником Пантелеймоном Кулішем. Події літопису охоплюють другу половину XVII століття: від початку війни проти шляхетської Польщі до подій 1702 року. У ньому згадуються усі визначні козацькі по­водирі, починаючи від Богдана Хмельницького й закінчуючи Іваном Мазепою, полковники, генеральні писарі, обозні, сотники, польські шляхтичі, російські вельможі. За літописом Самовидця можна та­кож вивчати тодішню географію України — тут сотні назв різних населених пунктів, де відбувалися ті чи інші події. Вони написані не відсторонено. З болем повідомляв автор про сплюндровані татар­ськими нападами українські села, про кривди людям з боку польських жовнірів і російських воєвод. Різкому осудові піддає він міжусобиці козацьких ватажків, спроби воєнних союзів із кримськими татара­ми, що приводили до жахливого розорення краю. Автор літопису — людина незалежна у своїх поглядах, добре обізнана з усіма внутріш­німи і зовнішніми проблемами України. На думку дослідників, авто­ром цього літопису міг бути генеральний підскарбій Січі Роман Ракушка-Романовський.

Далі варто зазначити, що через кілька років після завершення літопису Самовидця почав писати історію козацького краю гадяцький сотник Григорій Граб’янка, який, безперечно, належав до найосвіченіших людей свого часу. Свою оповідь автор веде у формі окремих тематичних «Сказаній», які охоплюють всі найголовніші битви визвольної боротьби. Йому цікаві не лише події, а й мотиви, якими керувався, зокрема, Хмельницький, ідучи на Переяславську раду. Літописець передає і народні настрої, і легенди того часу, переказує події, що відбувалися на Україні після смерті Богдана. З великим болем описує він смерть гетьмана. Є у нього й інші улюблені історичні діячі — це гетьмани Дмитро Вишневецький та Петро Конашевич-Сагайдачний, а також його сучасник фастівський полковник Семен Палій, що уособлює справжній козацький демократизм і має гостре почуття відповідальності за долю рідного краю. Паралельно з Григорієм Граб’янкою, починаючи з 1690 р., пише свій знаменитий — на чотири томи (які побачили світ лише 1848 р.) — літопис Самійло Величко. Він брав участь у походах за­порожців, працював у канцелярії козацького війська. Висловлюєть­ся припущення, що до початку своєї служби він навчався в Київській академії. Відомо, що після страти Кочубея він, як наближена до ньо­го особа, пробув кілька років у в’язниці. Величко поклав собі за мету розповісти про всі найважливіші події в Україні протягом семи десятиліть. Але, залишаючись хронікою, тобто твором суто історичним, цей літопис є й художнім, бо тут наявні й ліричні відступи, й авторські міркування, і уривки з художніх творів, і перекази та легенди, при­слів’я та приказки.

   Лише з 20-х років XVIII ст. починається повільний «процес забу­вання» воєнних часів, починаються роздуми і висновки про війну як справу нехристиянську, згубну. Значною мірою це, напевне, пов’яза­но з участю в імперських війнах. Тим більше, що російський уряд робив все для знищення свого недавнього союзника — козацтва — перед закріпаченням українських селян: 1720 р. з’являється пер­ший указ проти української мови; 1764 р. касують гетьманство; 1775-й — зруйнування Січі, 1783 р. — жалувана грамота дворянству і запровадження панщини. Українське козацтво сходило з історичної сцени в стані глибоко­го розчарування. Це передає поезія, живопис XVIII ст. Наприклад, портрети братів Івана та Якова Шиянів, датовані 1784 р.: вони відмовлялися йти на службу до царя, не поступилися своєю прина­лежністю до запорожців. І тримаються на портретах так впевнено і гідно, наче нічого не змінилося в їх житті. Та «зраджують» очі — в них глибокий сум і задума.

Таким чином, з огляду на історію і культуру XVII—XVIII ст. є всі підстави гадати, що саме з козацькою ідеологією свободи будь-що, розкутості сил, волі, суто козацького виклику різним темним (що ототожнюва­лися з ворожими) силам пов’язаний весь процес перегляду духов­них цінностей і життєвих орієнтирів, що тривав у цей час, вся копітка і грандіозна за масштабом зробленого діяльність видатних людей і, врешті-решт, всього українського народу.

      2. Розгляд другого питання доречно розпочати з констатації того, що на цей час припадає початок реформування всіх сфер духовного життя в Україні, а почалося воно з церкви. Українське православ’я запровадило обов'язкові літургійні пра­вила і, подібно до польської, чеської та інших церков, націоналі­зувалося. Останнє означало вшанування власних святих, піднесення культу регіональних реліквій та ікон, використання місцевого христи­янського фольклору, що наповнювало живим змістом релігійну сві­домість українця. Освітою молодих ченців опікувалися і православні архімандрити, а найталановитіших направляли на навчання за кордон в різні університети Європи. Темами теологічних дискусій продовжили залишатись небезпека польсько-католицької духовної експансії, вплив «латинської злоковарної мудрості» в освіті, спосіб життя, орієнтований на Європу. Та хвилювали й філософські проблеми, найактуальнішою з яких стало співвідно­шення матеріальних («земних») і духовних інтересів. Представники полемічної літератури слідом за Іваном Вишенським не приймали раціоналістичних ідей нового часу, з недовірою придивлялися до змін у дусі Ренесансу на Галичині. Православні мислителі цього часу вважали, що багатство, гонитва за успіхом, боротьба всіх проти всіх спустошу­ють душу. Отже, духовні цінності стали предметом громадської уваги і кри­тичного осмислення. І це спонукало передусім до реформування і православну, і новоутворену уніатську конфесії як захисників пев­них поглядів та моральних установок.

       Піднесенню православної церкви сприяла широка підтримка її з боку суспільства, народу, а також особистість київського митрополи­та Петра Могили. Після десятиліть гонінь і ледве не перебування в підпіллі православної церкви на чолі київської митрополії стала людина шанована, рівна серед рівних у колі перших осіб держави. Петро Могила забрав в уніатів Софійський собор і монастир, які на той час стали подібні до зруйнованих фортець, їх швидко відремонтували. Повернули до життя й інші храми княжої доби — Десятинну церк­ву, храм Спаса на Берестові, Михайлівську церкву у Видубицькому монастирі. Відновлення княжих святинь унаочнювало безперервність традицій. Невипадково в цей же час фіксується старе повір’я, що доки в Софійському соборі стоїть непорушна стіна з Богородицею-Орантою, доти стоятиме й Київ.

     Оновлення торкнулося й освітянської справи. Україні потрібні були діячі різного фаху, різного масштабу — не лише козацька старшина й священнослужителі, а й вчителі, вчені, архітектори, будівничі, добре обізнані чиновники для різних державних служб, дипломати. Освіта із приватної справи людини ставала справою державної ваги. Першою дала зразок поєднання вітчизняних освітніх канонів із західною школою Острозька колегія, де в навчальний процес було впроваджено сім вільних мистецтв — граматику, поетику, музику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, а також викладання грецької та церковнослов'янської мови, латини, елементів філософії та теології. Слідом пішла Львівська братська школа. Українське шкільництво прилучилося таким чином до гуманістичного типу освіти, який виник століттям раніше у ренесансній Європі.

         Києво-Могилянська колегія могла б вже з самого початку свого заснування іменуватись академією, оскільки її програма (за винятком курсу богослов’я, який забороняла Польща) збігалася з програ­мою університетів Європи. Однак тільки 1701 р. вона одержала грамоту царського уряду Росії, яка формально підтвердила її давні привілеї включати до своїх навчальних програм курс богослов’я й мати самоврядування, як це було в усіх вищих навчальних закладах Європи. Звичайно, це не єдиний вищий навчальний заклад на той час в Україні. Велику роль у поширенні освіти на західноукраїнських землях продовжує відігравати Львівський університет. Однак саме Києво-Могилянська академія стала найвпливовішим закладом схід­нослов’янського православного світу. З Києво-Могилянської академії вийшли філософи й державні діячі, поети й історики, композитори і медики, полководці і юристи — багато ґрунтовно освічених і талано­витих людей. Серед них історик І. Гізель, поет, вчений і громадський діяч Ф. Прокопович, письменник і філософ Г. Сковорода, її вихо­ванців бачимо згодом серед викладачів Московської Слов’яно-греко-латинської академії (більш як 15 викладачів були українцями), у Московському університеті, серед організаторів книжкової справи в різних містах України, Росії, Білорусії, Болгарії, Сербії, по багатьох семінаріях, кадетських корпусах і гімназіях (часто на посадах рек­торів).

   Приймали до академії молодь всіх станів, щороку навчалося від 500 до 2000 студентів, вікових обмежень не було. Для бідних учнів при академії існувала бурса. Курс навчання в Києво-Могилянській академії тривав 12 років і поділявся на 8 класів. Тут вивчали грама­тику, поетику, риторику, філософію й богослов’я; вивчали мови — слов’янську, українську літературну, грецьку, латину, польську; оволо­дівали поетичним і риторичним мистецтвом; вивчали класичну грецьку і римську, частково — середньовічну літературу, історію, географію. З часом в академії було введено курс російської, францу­зької, німецької і староєврейської мов, чисту і мішану математику (тригонометрію, фізику, астрономію, архітектуру). Академічна бібліотека у XVIII ст. налічувала 12 тисяч томів і безліч рукописної літератури та документів (до нашого часу зберег­лися лише окремі примірники), що робило її визначним науковим осередком. Академія була справжнім європейським центром науки. Тут формувалася філософська думка слов’янського світу в цілому. З академією, зокрема, пов'язана діяльність Й. Кононовича-Горбацько го, М. Козачинського, вже згадуваних І. Гізеля, Ф. Прокоповича, Г. Сковороди, М. Ломоносова, Я. Ковельського. В академії відбувалося становлення української літературної мови, складалася літературна і поетична школа. Академія заснувала колегії в Гощі, Вінниці, Кременці, Чернігові, Переяславі й постійно їм допомагала. Ці колегіуми, в свою чергу, ставали місцевими просвітительськими осередками. Так, Харківський був центром освіти Слобідської Укра­їни. А 1765 р. при ньому відкрили додаткові класи, де викладали інженерну справу, артилерію, архітектуру, геодезію, географію. На кінець XVII століття Україна мала розвинену освітню систему, що включала в себе початкову, середню і вищу школу висо­кого класу.

     Варто зазначити, що наприкінці XVIII ст. спостерігалася вже інша карти­на. Через закріпачення і розорення селян більшість сільських шкіл на Лівобережній та Слобідській Україні припинили існування. Зго­дом для непривілейованих верств населення тут, як і в Росії, вини­кають малі народні училища (дворічні) — у повітових містах і головні народні училища (п'ятирічні) в губернських центрах. Перші з них відкрили у Києві, Чернігові, Харкові, Новгороді-Сіверському, Катеринославі. На Правобережній Україні та на західноукраїнських землях, що залишилися під владою Польщі, передусім, занепадали братські шко­ли. Після шкільної реформи у 1776—1783 рр. на західноукраїнських землях організовано початкові (тривіальні) та неповні середні (голов­ні) школи, де, як правило, навчали німецькою мовою. У сільських школах при церквах теж навчали польською чи німецькою, лише в поодиноких випадках — українською мовою. Абсолютна більшість дітей залишалася поза школою. Із втратою державності першою загинула добре постав­лена освітня справа в Україні.

Отже, духовні процеси в Україні — оновлення церкви, освіти, пожвавлення книгодрукування — набувають в цей період значної інтенсивності.

3. Відповідь на третє питання доречно почати з вказівки на те, що література означеного періоду була різножанровою і різноманіт­ною тематично. Протягом всього XVII ст. велася релігійна поле­міка з католицизмом, уніатством, протестантизмом, іудаїзмом, ісламом, що породжувало полемічні твори, їх виховний християнський па­фос доповнювався і ораторсько-проповідницькою прозою. Проповіді, «слова», «казання», «поучення» Л. Барановича («Меч духовний», «Тру­би словес проповідних»), І. Галятовського («Ключ разуменія»), А. Радивиловського («Венец Христов»), С. Яворського, Ф. Прокоповича, а у XVIII ст. Г. Кониського, І. Леванди досягли високого мистецького рівня. Агіографічну традицію завершує 4-томна «Книга житій свя­тих» Д. Туптала. Багато писалося в ці часи мемуарно-історичних творів. Козацька визвольна боротьба, а пізніше Коліївщина поро­дили особливий пласт національної літератури, сповненої глибоких патріотичних почуттів, експресії, патетики. Думи, пісні, плачі, пане­гірики, діалоги, різні драматичні форми були присвячені козацьким діянням. Самі назви говорять про це: «Хроніка польська, литовська, жмудська та всієї Русі» М. Стрийковського, поема «Про Острозьку війну під П’яткою» С. Пекаліда, «Україна, татарами терзана» М. Павковського. Особливо показові твори дея­ких поетів часів Мазепи, який і сам писав вірші. Войовничий па­фос, лицарське славолюбство, інколи — як у західноєвропейській лицарській поезії — звеличення подвигу заради подвигу знаходимо у творах Стефана Яворського, Пилипа Орлика, Петра Терлецького (у останнього, наприклад: «Хто тільки рушив крізь ріку криваву, пли­ве щасливо у відвічну славу...»). Характерні риси поетичних творів: силабічний (рівноскладовий) вірш, широке використання античної міфології та символіки, вигадливі поетичні образи та віршові структури, наповнення християнськими мотивами. Серед українських поетів — авторів інтелектуально гострих, а часом і парадоксальних поезій, був чернігівський архієпископ Ла­зар Баранович. Помітний церковний і державний діяч того часу ба­гато сил віддавав літературі, бо мріяв побачити Україну в колі ци­вілізованих європейських країн, а для цього в ній мала бути власна розвинута барокова культура. Література, як вважав він, не менш дійовий засіб самоутвердження нації, ніж козацька зброя.

         На початку XVII ст.. за­роджується українська драматургія. Вона пов’язана з єзуїтськими шкільними театрами, де ставилися драми польською мовою. Декла­мації і діалоги, писані українською мовою, призначалися для брат­ських шкіл. Розквіт шкільної драми припадає на 70-ті рр.. XVII ст. — першу половину XVIII ст. і пов’язаний з іменами викладачів Києво-Могилянської колегії (академії) М. Довгалевського, Г. Кониського, М. Козачинського та ін. Українською книжною мовою ставилися і багатоактні драми різ­двяного та великоднього циклів типу містерій, міраклів і мораліте, а також драми на історичні теми, інтермедії. Найбільш відомими ви­ставами були драми «Олексій, чоловік Божий» невідомого автора, трагікомедія «Владимир» Ф. Прокоповича (присвячена І. Мазепі). Шкільний театр — виховний і пропагандистський. У більшості його вистав пропагується головна учительна книга — Біблія, тим більше — у містеріях, міраклях і мораліте. Існувала в цей час в Україні і народна драма («Цар Ірод», «Коза», «Маланка», «Трон» тощо). Найоригінальнішим був народний ляль­ковий театр — вертеп. Цей мініатюрний театр був як маленький храм, що давав уявлення про світобудову. Поверхи вертепної скрині були своєрідною «моделлю світу» — земля, видимий світ і небесна обитель, де, водночас з’єднуючи «земне» і «небесне», відбувалася дія. Ляльки не пересувались по сцені, а наче ілюстрували дію, не існували, а демон­стрували чиєсь життя. Події вертепної драми відділялися одна від одної співами — найчастіше виконувались молитви, канти, псалми. Є відомості, що у XVII—XVIII ст. на Запорізькій Січі вер­теп також був популярним, так само, як різні обрядово-карнавальні дійства.

      Далі варто зазначити, що з 50-х рр. XVIII ст. на Україні з’являються театральні колек­тиви професійного характеру. Зокрема, в Глухові діяв придворний театр гетьмана Кирила Розумовського, в якому ставилися комедії та комічні опери російською, італійською та французькою мовами. Ряд аматорських груп виступали в Єлизаветграді, Кременчуці, Харкові, а в останні десятиліття виникли справжні професійні трупи. Ще у період розвитку шкільної драми та інтермедії (це 40-ві роки XVII ст.) з’явився свого роду музичний театр. Ним став бурсацький концерт, що становив собою дотепну сценку з життя бурсаків, у якій співаки — дорослі й малі — грають самі себе. Значне місце в українській культурі цього часу посідала пісня. Вона майже завжди дра­матична і, як писав М. Максимович, «її звуки, здається, не звучать, а промовляють, вони живуть, обпікають, роздирають душу». На основі народнопісенних традицій (що в них вклала свій вне­сок і легендарна авторка та співачка Маруся Чурай) та кантат пізніше зародилася пісня-романс літературного походження («Стоїть явір над горою» — Г. Сковороди, «Дивлюсь я на небо» — слова Г. Петренка, музика А. Александрової та ін.). Провідним жанром у музиці стає хоровий, так званий партесний (хоральний) концерт. Поштовхом до вироблення багатоголосової композиції в Україні стали західноєвропейські моделі. Сильні кон­трасти, чуттєва повнота, емоційність цієї музики роблять її близькою до ораторського мистецтва. Дається взнаки особливість стилю баро­ко — захопити, вразити, зворушити слухача. Складається хорове виконавство. Значну роль у розвитку партесного співу відіграли школи при братствах. Партесний спів під назвою «київський» поши­рився в Москві та інших містах Росії. Теоретичні основи його уза­гальнив композитор М. Ділецький («Граматика музикальна»). Нот­на грамота, гра на музичних інструментах, співання в хорі були обо­в’язковими для всіх слухачів Києво-Могилянської академії. Хори мали також Переяславська, Чернігівська і Харківська колегії.

         Світська музика розвивалася в містах і у великих поміщицьких маєтках. Багаті поміщики утримували кріпацькі капели, оркестри, оперні та балетні трупи. Музикантів, співаків і артистів балету готу­вали в школах при деяких маєтках, а також — в останній третині XVIII ст. — в Глухівській співацькій школі, в спеціальних музич­них класах при так званому Новому харківському училищі. Барокова церковна музика синтезує глибину душевних пережи­дань, таємничість, властиву храмам, патетику воїнських звитяг. Чарівною величчю наповнена музика А. Веделя, М. Березовського, Д. Бортнян­ського — композиторів, слава яких вийшла за межі Батьківщини. З їх іменами пов’язаний розвиток симфонічної музики — концертів, кантат, ораторій. Твори Д. Бортнянського виконувалися в різних країнах світу. Один із сучасників композитора писав, що серед найзнаменитіших в Росії є Дмитро Бортнянський. Сам же Бортнянський називав Моцартом духовної музики свого співвітчизника Артема Веделя.

              Слід зауважити, що українська філософська думка другої половини XVIII ст. відчуває значний вплив видатного мислителя і поета Григорія Сковороди, який начебто підсумував барокову добу і перевів її в нові часи. Він є автором багатьох оригінальних творів. Серед них — філо­софські трактати («Потоп зміїний», «Вхідні двері до християнської доброчинності» та ін.), байки (збірка «Харківські байки»), поезії (збірка «Сад божественних пісень»); Г. Сковорода віддає належне улюбленим жанрам свого часу — панегірикам та одам, а також пейзажним віршам, сатирам. Є в нього епіграми, відома велика кількість його афоризмів. Енциклопедичне освічена, людина, гуманіст Г. Сковорода відстоює «природну людину» і споріднену їй працю. Людина — «не тремтя­чий раб», а «шумливий бурхливий дух», «коваль свого щастя», яке досягається «наслідуванням блаженній натурі». Як сказав про Ско­вороду П. Тичина: «Великий наш філософ щедру залишив нам спадщину по собі: обсягом широку, змістовністю глибоку і щодо світогляду свого — чисту та моральну...» З ним прийшло осмислен­ня минулих діянь, і українська думка повернулась до традиційної християнської ідеї мирного самовизначення людини в світі.

   4. Переходячи до висвітлення четвертого питання, варто зауважити, що найяскравіше мистецькі шедеври козацької доби втілено в архітектурі. Перед Визвольною війною в Україні було 1000 міст і містечок. З них 400 — на Київщині й Чернігівщині. Багато міст — оборонні пункти або козацькі поселення (по 2—4 тисячі чоловік), а великі міста — Київ, Львів, Кам’янець-Подільський налічували 15—20 тисяч меш­канців. У середині XVII ст. Київ уже звівся з руїн. Другою столицею на час визвольної війни був Чигирин. Торговими центрами стали Луцьк, Дрогобич, Кам'янець-Подільський, Перемишль. Оборонними — Пу­тивль, Новгород-Сіверський, Чернігів. У 20—50 рр. козаки забудову­ють Чугуїв, Миргород, Полтаву, Суми, Лебедин, Харків, Охтирку. Тут споруджу­ються ратуші, монументальні кам'яниці, а на околицях — житла ремісників. У Придніпров’ї забудова міст пов’язана з традиціями давньорусь­кого містобудування — вона є вільною і мальовничою. Значний вплив на будівництво «кам’яниць» тут мали форми де­рев'яного житла. Найпоширеніший будинок — такий, що нагадує селянську хату «на дві половини». Характерною є «кам’яниця» чер­нігівського полковника Якова Лизогуба (кінець XVII ст.). Фасади її були декоровані глибокими нішами, фігурними фронтонами і широ­кими пілястрами, що створювало багату світлотіньову гру і надавало будівлі святково-радісного вигляду.

   Загальнонародне піднесення після визвольної війни 1648—1654 рр. виявилося в тому, що козацькі та міщанські «громади» по­спішають споруджувати у своїх маєтках і селах стрункі та урочисті храми. Вже в другій половині XVI ст. були створені різні кон­структивні та архітектурно-художні варіанти поєднання квадратно­го і восьмигранного в своїй основі зрубу з пірамідальними чи вось­мигранними куполами (банями), які мали від одного до кількох зало­мів. Зберігся ряд високомистецьких дерев’яних споруд того часу. Одна з них — церк­ва Святого Духа в Рогатині, побудована в першій половиш XVII ст. на пагорбі біля злиття невеликих річок. Рідкісною гармонією форм відзначається церква Воздвиження у Дрогобичі, вишуканістю композиції церква Юра — там само. Найхарактерніша особливість, що вирізняє українські дерев'яні храми, — та, що церковне приміщення перекрите не плоскою стелею, а високим, вежеподібним зрубом. Тому в українських культових спорудах завжди є повна відповідність внутрішнього простору і зов­нішньої архітектури. Храми ззовні мають вигляд кількох веж («бань»), згрупованих за певною системою (три, п’ять, сім і дев'ять «бань»). Характерно, що після середини XVII ст. світло у новозбудованих дерев'яних церквах вже не мерехтіло слабкими відблисками на по­золоті іконостаса (бо проходило через маленькі віконця), а цілими потоками вливалося, сяючи в іконостасах, посилюючи урочистий і радісний настрій. Дерев’яна храмова архітектура України представлена різними школами: волинською, галицькою, гуцульською, буковинською, закар­патською, а також лемківською, бойківською, придніпровською.

Козацьке бароко в архітектурі соборів виявляється в тому, що вона не має чітко вираженого головного фасаду, собор однаковий з усіх сторін і повернутий водночас до всіх частин світу, всіх присутніх на майдані. Така ідея демократичності ніби відбиває ірраціоналізм барокового світовідчуття, яке є наслідком дезорієнтації у часі і просторі. Стіни соборів були вибілені у білий колір. Це давало можливість гармонійно вписати будівлю в навколишній пейзаж з білими хатами-мазанками. Своєрідної форми бані покривались переважно у синій або зелений кольори. Прикладом нового архітектурного стилю є Миколаївська церква в Ніжині (1668-1669 рр.), Покровська і Воскресенська в Сумах, Преображенський собор у Лебедині, Покровський собор у Харкові (1686 р.). Яскраве втілення ідеї українського козацтва знайшло своє яскраве відображення в Троїцькій церкві запорізького містечка Самари (нині Новомосковськ, Дніпропетровської обл.). Будівничим церкви був майстер Яким Погребняк. Церкву розпочали в 1773 p., коли Січ, як форпост у боротьбі проти Криму, втратила військово-стратегічне значення. 1775 р. Січ була ліквідована. Троїцьку церкву завершено через 4 роки після зруйнування Січі. Прекрасними зразками створених народними майстрами XVII— XVIII ст. дерев’яних споруд служать храм Покрови у Ромнах Полтав­ської області заввишки понад 30 метрів, церква Миколая із села Кривки (нині у Львові), церква Параскеви у селі Крехів Львівської області, Михайлівська церква у Мукачеві Закарпатської області, Троїцький собор у Новосельцях Дніпропетровської області та чимало інших. Блискучими пам’ятками козацького бароко в архітектурі стали кам’яні церкви. Пафос боротьби й перемоги викликав до життя справж­ні архітектурні шедеври. Гармонійність і пишність, подеколи бун­дючність форм, розмаїття мальовничих композицій найкраще від­повідали естетичним смакам українців. Приваблювала в бароково­му стилі динамічність, експресивність, внутрішня напруга, що були покликані вразити, збудити уяву. Українських архітекторів вабили декоративні можливості бароко, єдність споруди з довкіллям. Український козацький собор органічно вписується у картину духовних пошуків європейського бароко. Національні риси українського бароко виявилися не лише у ти­пах споруд, а й у віртуозному опануванні прийомів цегляної кладки, соковитому декорі. Іншими були замовники, смаки і вимоги, іншими були й архітектори — переважно іноземці — на західних землях України.

Слід зауважити, що з посиленням політики католицької експансії пов’язане спорудження великої кількості католицьких монастирів у Галичині, на Волині, Поділлі, Правобережжі (єзуїтський костьол Петра і Павла у Львові, костьол Кармелітів та ін.). Риси бароко властиві й іншим типам будівель — палацовим, замковим тощо (приміщення королівського арсеналу у Львові).  Бароко — це стиль архітектурних ансамблів. Достоїнства його у Придніпров’ї та східних областях України потужно виявили себе саме в унікальних архітектурно-ландшафтних ансамблях. Провідна ідея належить собору, але всі інші споруди поєднані масштабом, ритмом пластичних чергувань. Відновлені у XVII ст. на кошти козацької старшини давньоруські святині — київський Софійський собор, Михайлівський Золотовер­хий собор, Кирилівська церква у Києві, Спаський собор і собор Єлецького монастиря в Чернігові і, особливо, Успенський собор Печерського монастиря, що здавна був найпопулярнішою будовою на Русі, — всі «вбралися» у бароковий «одяг». Було добудовано верхи, з’явились архітектурні додатки, фасади прикрасились декором, іншими стали куполи. Поступово відходять у минуле прийоми цегляної пластики, фасади приміщень штукатурять, білять і опоряджують ліпниною. Так виникли цільні в своєму художньому вираженні ансамблі Києва, Чернігова, Переяслава, а також Межигірський, Красносільський, Густинський та інші монастирі.

               Певні стильові зміни пов'язані з ім’ям російського архітектора І. Шеделя, який приїхав на запрошення Києво-Печерської лаври для будівництва великої дзвіниці. Лаврська дзвіниця — своєрідний програмний архітектурний твір свого часу. Це була най­вища споруда в межах імперії — 96,5 м. Дзвіниця — вперше в укра­їнській архітектурі — побудована за принципами ордерної архі­тектури. Крім споруд у Лаврі, Шедель виконує замовлення київського мит­рополита Рафаїла Заборовського і, судячи з усього, йому належить проект знаменитої Брами Заборовського (західних воріт Софійського монастиря), що є однією із кращих і найхарактерніших пам’яток українського бароко XVIII ст. У 1747 р. починається будівництво у Києві Андріївської церкви — архітектурного шедевру світового значення. Вибір місця для спо­рудження не випадковий. Центрична об'ємна композиція нового храму визначалась вже тим, що цю споруду було видно з усіх боків. Проект церкви виконаний видатним архітектором Растреллі. Андрі­ївська церква — один із ранніх творів великого митця, в якому він вперше звернувся до місцевих національних композиційних особли­востей. Храм казково гарний у панорамі київських придніпровських пагорбів. Ошатність його підкреслена багатством пластики, світлою гамою бірюзових стін, білих колон і золотих капітелей та деталей декору. Також за проектом Растреллі в той же час у Києві споруджуєть­сяІмператорський (Маріїнський, як він став називатись пізніше) палац. Справжнім шедевром барокової архітектури України є дзвіниця Дальніх печер Києво-Печерської лаври, побудована талановитим Українським народним зодчим С. Ковніром, який майже протягом 60 років вів будівельні роботи у Лаврі та її володіннях. Вся архітектура дзвіниці — композиційний ефект її двох ярусів розбудованона контрасті горизонтальних і вертикальних елементів — відзначається високим професіоналізмом. Проект дзвіниці, як вважають, належав видатному українському архітекторові І.Г. Григоровичу-Барському, багаторічному головному архітектору київського магістрату, у творчості якого особливо яскраво виявилися національні риси. 3 багатьох його споруд найцікавіша — як продовження традицій української національної архітектури — Покровська церква на Подолі. Незвичайну композицію створив зодчий у дзвіниці Кирилівської Церкви Києва, поставивши її на двоярусний обсяг із в'їзними воротами у першому і церквою у другому ярусі. У тяжкі часи неспокою і боротьби культ Богородиці в Україні набув особливого змісту. У козаччину Божа Матір перестає бути аб­страктною покровителькою. Вона набуває вигляду земної української жінки в багато гаптованому національному вбранні. Напевне, тому Богородиця постає в центрі композицій, де під її захистом зображені козаки, гетьмани Судима, Богдан Хмельницький і останній кошовий Запорозької Січі — Петро Калнишевський (ікона «Покрова» з Нікопольського собору). Інша — з Переяслава — має серед зображених осіб Івана Мазепу та переяславського полковника Мировича. У Києві поширеним був образ Печерської Богоматері із зобра­женням засновників Києво-Печерської лаври — святих Антонія та Феодосія. Щодо самого малярства, то суто бароковими рисами є майстерне ви­користання в моделюванні форм гри та контрастів світла й тіней, приділення великої уваги антуражу, зокрема пейзажному.

      Переходячи до характеристики образотворчого мистецтва варто сказати, що одним з найяскравіших представників бароко в українському живопису на зламі XVII і XVIII ст. був Іван Руткович із Жовкви. Його роботи відзначаються багатою і насиченою палітрою та динамічністю композицій, особливо ряди жовківського іконостаса з циклом сцен на тему П’ятдесятниці. Вони урочисті і водночас заземлені і конкретні. Худож­ник розвивав ті традиції, які склалися у львівській школі живопису першої половини XVII ст. Творчість його молодшого сучасника Йова Кодзелевича більш класична. Епоха бароко в його творчості відбилась у тому, що основне місце в роботах художника посідає образ людини, спов­нений глибокого внутрішнього життя і благородної краси. Високі, прекрасного силуету постаті, стримані, виразні і граціозні рухи, самозаглибленість, поєднана із складними переживаннями — такі його апостоли з «Тайної вечері» богородчанського іконостаса. Окре­ме місце серед його творів займає «Нерукотворний Спас» із іконостаса Загоровського монастиря.

   Важливе місце в українському бароковому живопису Східної Укра­їни належить іконостасу Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях Полтавської області, побудованої 1734 р. гетьманом Данилом Апостолом. Сорочинський іконостас — цілий художній комплекс. В ньому більше сотні різних ікон. То яскраві, то глибоко притамовані тони серед її пишної різьби й позолоти створюють живу кольорову сим­фонію. А образи правого і лівого бічних вівтарів — «Введення до Храму», «Зішестя до пекла» за своїм характером є радше темпера­ментно написаними картинами. Вони вражають експресією руху, енергійними ракурсами, внутрішньою напруженістю.

       У розглядуваний період набуває розвитку український портретний живопис. Портрет став однією з важливих ознак приналежності до суспільних верхів ще у Польсько-Литовській дер­жаві. В основі портретного образу, як і в західноєвропейському бароко, була висока станова свідомість феодалів. Шляхетський (магнатський) репрезентативний портрет, що склався значною мірою на західноукраїнських землях, — це, передусім, під­креслення суспільного престижу, виразна станова характеристика, що, однак, поєднується з гуманістичним уявленням про гідність люди­ни. Такими є портрети короля Стефана Баторія, Костянтина Острозько­го, Яна Гербурта, Яна Замойського. Особлива увага художника до обличчя, виявлення характеру, вдачі. Портрети по­значені лаконізмом деталей, стриманістю у зображенні емоцій. У другій половині XVII ст. в портретному живописі спостерігається тенденція до підкреслення репрезентативності. Такими є зображення Олексан­дра Острозького, Криштофа Збаразького, Кароля та Олександра Корняктів, Юрія Мнішека. Власне, саме в цей час витворюється та ком­позиційна схема, яка існуватиме до кінця XVIII ст.

       До найдавніших з відомих старшинських портретів належить зображення полковника Івана Гуляницького, що збереглося у копії. Портрет поясний, простої і чіткої композиції. Подібно галицьким магнатам полковник в одній руці тримає булаву, другою спирається на ефес шаблі. На столику бачимо також давню приналежність ста­фажу таких зображень — шапку з аграфом і перами. Портретам козацької старшини не властива бундючність і гоно­ристість. Як молода еліта, старшинство зберігає ще багато народного і в побуті, і в зовнішньому вигляді. Тому й в образі Гуляницького не вгадується аристократ — це вчорашня звичайна людина. З кінця XVII ст. систематично поповнюється портретна галерея церковних ієрархів. Для них характерна та ж монументальна ре­презентативність, хоча атрибути — вже не світської, а духовної влади. Серед найстаріших — портрет Петра Могили. Вгорі— великий герб з абревіатурою імені й титулу митрополита. Цікаво, що збереглися портрети не всіх високих церковних діячів, а лише тих, що відзначилися своєю письменницькою та культурно-освітньою діяльністю: Мелетія Смотрицького, Захарії Копистенського, Йосифа Тризни, Інокентія Гізеля.

Живопис цього періоду послідовно переживає вплив бароко, рококо та класицизму. Значно поширені в Європі аристократичні традиції школи П. П. Рубенса відбились на багатьох творах барокового живопису. За гетьманування І. Мазепи цей вплив набуває системного характеру. Широкого розповсюдження отримують парадні портрети козацьких полковників. На трактуванні представницького портрета позначилися вимоги й смаки великої української шляхти та вищого духовенства, які були основними замовниками цих творів. Дуже популярними були портрети Б. Хмельницького, образ якого поступово набуває рис парадності та патетичності. Прикладом такого рішення є твір «Богдан Хмельницький з полками», виконаний у другій чверті XVIII ст. для Суботівської церкви. З часом дедалі виразнішими ставали в живописі елементи світського портрету. Криза феодально-релігійної ідеології й поширення просвітницького руху ставлять нові вимоги. Велику роль у подоланні умовності старого й створенні нового в образотворчому мистецтві України другої половини XVIII ст. відіграла творчість В. Л. Боровиковського, А. П. Лосенко, Д. Г. Левицького - українських митців, які здобули освіту в Академії мистецтв у Петербурзі, але сформувались як художники ще в допетербурзький період.

Далі слід сказати, що у XVII - XVIII ст. на Україні високого розвитку досягло народне декоративно-ужиткове мистецтво (вишивка, гончарство, писанкарство, різьблення, ткацтво та ін.). У цей час створюється багато творів народними майстрами. Великого поширення набула народна картинка. Найбільшої популярності набуває композиція «Козак-бандурист». Сюжет мав місце і в станковій картині, настінних розписах та оздобленні скринь, предметів побуту. Традиційно в усіх композиціях сюжет майже повторюється. Тут ми бачимо козака Мамая, що сидить під дубом з такими атрибутами і предметами як кінь, бандура, меч, тютюн та люлька. Досить часто такі картинки супроводжуються окремими рядками віршів або народних пісень «вертепного» змісту; «Сидить козак в кобзу грає, що задума, то все має», «Козак душа правдивая, сорочки немає ...», «Хоч дивись на мене, та ба не вгадаєш ...». Художній образ козака-бандуриста, перш ніж з'явитися в творах народного живопису, набув конкретного окреслення в усній народній творчості. Він відбиває ідею свободи, не лише козака-бандуриста, а людини, що над усе цінує волю..

      Отже, починаючи з другої половини XVII ст., фундаментом, на якому розвивається українське мистецтво, були: по-перше - здобутки попередньої доби; по-друге - стиль бароко, що поширився на рубежі XVII-XVII ст. по всій Європі. Проте на Україні на ґрунті народних традицій в архітектурі цей стиль набув особливої своєрідності, яку припустимо назвати «українським або козацьким бароко».

          Таким чином, українська культура XVII—XVIII ст. — це духовний образ однієї з найважливіших епох нашої історії. Цей час, що вмістив у собі кілька історичних діб — визвольну боротьбу, державність, руїну, втрату за­воювань і закріпачення — в культурному відношенні був надзвичайно плідним. На українських землях виросли десятки нових міст, скла­лася європейська освіта, нових висот досягло книгодрукування, з’явила­ся архітектура, що не поступалася гармонійністю і пишністю світовим зразкам, оригінальне малярство, самобутня музика. Література виро­била ті форми і стильові засоби, на які могла спертися українська література нових часів. В усіх галузях діяльності і в усіх сферах життя відбулися глибокі зрушення і зміни. Шануючи традицію, українські діячі — від воїнів та політиків і до митців — дивилися на світ новими очима — і тому в ці часи так багато свіжих, оригінальних надбань. За пам’ятками культури цих часів відчувається творець — талановитий і волелюб­ний народ, наполегливий і неослабний у своєму прагненні творити власний український світ.

 

Запитання для самоконтролю знань:

1. Які особливості бароко? Чим зумовлена поява цього стилю?

2. Які художньо мистецькі особливості притаманні рококо?

3. Українське бароко як системотворчий чинник української культури середини ХVІІ-ХVІІІ ст.

4. Назвіть характерні риси українського бароко в архітектурі та живопису?

5. Які типи освітніх закладів існували в Україні в ХVІІ-ХVІІІ ст.

6. Народність і народні елементи в українській культурі ХVІІІ ст.

7. Гуманістичний характер творчості Г. Сковороди. Охарактеризуйте систему його філософських поглядів.

 

Література:

Богданов Л. М. Історія духовного музичного мистецтва України. Від найдавніших часів до початок ХХ ст. / Л. М. Богданов. – Х.,: Основа, 2000. - 252 с.

Ісаєвич Я. Братства та їх роль в розвитку української культури ХVІ – ХVІІІ ст. / Я. Ісаєвич. – К.: Наук. думка, 1996.- 252 с.

Культурологія: українська та зарубіжна культура: навч. посібн. /За ред.. М. М. Заковича. – К.: Знання, 2004. – 567 с.

Макаров А.М. Світло українського бароко / А. М. Макаров. – К. Мистецтво, 1994. – 287 с.

Овсійчук В. Українське мистецтво другої половини ХVІ – першої половини ХVІ ІІ ст.: Гуманістичні та визвольні ідеї / В. Овсійчук. – К.: Мистецтво. 1985. – 175 с.

Українська культура: Лекції за ред. Д.Антоновича. – К.: Либідь, 1993. – 592 с.

Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія / З. І. Хижняк. – К.: Вища шк., 1981.- 235 с.

 

 

Семінар 3.

Тема. Українське національно-культурне відродження кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.

 

План

1. Періодизація національно-культурного відродження в Україні.

2. Особливості дворянського періоду національно-культурного відродження.

3. Культуротворчі процеси в Україні на початку ХІХ ст.

4. Характерні риси народницького періоду національно-культурного відродження.

5. Модерністський період національно-культурного відродження. Культуротворчі процеси в Україні на початку ХХ ст.

 

 

1. Починаючи відповідь на перше питання, потрібно зазначити, що український народ належить до тих слов’янських народів Східної та Центральної Європи, які протягом ХІХ ст. змагалися за національне відродження. У вітчизняній та зарубіжній історико-культурологічній літературі утвердилася думка, що українці увійшли в процес національного відродження відносно пізно й не досягли тоді кінцевої мети національних рухів – політичної незалежності. Згідно із загальноприйнятою дефініцією, під поняттям національного відродження розуміється усвідомлення себе, свого етносу як нації, як дійсної особи історії і сучасного світу. Отже, національне відродження є, в першу чергу, процесом політично-культурним, бо його кінцевою метою є завоювання національної незалежності, утворення самостійної національної держави, розквіт духовної культури нації.

У вітчизняній літературі традиційно склалася точка зору, згідно з якою початок українського національного відродження пов’язувався з появою «Енеїди» І. Котляревського (1798 р.), який першим увів українську народну мову до літератури, а також з його послідовниками Г. Квіткою-Основ’яненком та Харківським гуртком літераторів. Проте сучасні дослідники українського національно-культурного відродження вважають, що в Східній Україні воно почалося на два-три десятки років раніше від появи «Енеїди», а саме – в останній чверті ХVІІІ ст. На думку визначного українського історика Д. Дорошенка, джерела українського національно-культурного відродження треба шукати насамперед у пробудженні української народності та збереженні історичної традиції. Ця традиція збереглася в Гетьманщині та у Слобідській Україні. Як відомо, Лівобережна Україна мала політичну й культурну автономію. Це сприяло тому, що саме тут відроджувалася національна культура, зокрема література й народна поезія.

Другим чинником українського національного відродження була ідея народності, яка зародилася в другій половині ХVІІІ ст. на Заході. Першими серед слов’янських народів, що захопилися цими ідеями на початку ХІХ ст., були чехи, серби та поляки, які опублікували праці з етнографії та фольклору. Згодом аналогічні публікації з’явилися і в Росії. Якщо перші праці обмежувалися лише описом різних ділянок народного життя (звичаїв, казок, пісень, переказів), то згодом вони стали основою для більш глибоких досліджень у галузі духовної творчості. Зацікавлення історичним минулим народу стало одним із головних елементів українського романтизму, який розвивався в загальноєвропейському та слов’янському руслі.

Разом з тим, слід зауважити, що шляхта та дворянство України в ХVІІІ ст. ще не усвідомлювали й недооцінювали краси й багатства народної мови. Освічені верстви українського суспільства приваблювали насамперед французька, польська, а згодом російська культури. Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. ситуація докорінним чином змінилася. У цей час з’являються праці в галузі української історії, філософії, етнографії, літератури. Набуває іншого змісту поняття народності. Ширше інтерпретується й поняття «нація», яке обіймає не тільки вищі верстви суспільства, а й увесь народ. Поняття «батьківщина» охоплює всі українські землі.

Цікаві думки з приводу ґенези українського національно-культурного відродження ХІХ ст. висловив один з представників нової української історіографії І. Лисяк-Рудницький, який вважає, що цей процес тривав 130 років – від кінця козацької держави до першої світової війни. Усю добу національно-культурного відродження на Україні кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. він ділить на три основні періоди: перший – шляхетський або дворянський (1780 – 1840 рр.); другий – народницький (1840 – 1880 рр.); третій – модерністський (1890 – 1914 рр.).

Цю періодизацію національно-культурного відродження, що спиралась на події Наддніпрянської України, на думку І. Лисяка-Рудницького, можна поширити й на Галичину. Першому періодові тут відповідає доба гегемонії греко-католицького духовенства, яке в перших десятиліттях ХІХ ст. започаткувало добу відродження. На другому – виникає типово галицьке народництво. Третій період характеризується започаткуванням нової доби напередодні й під час Першої світової війни.

2. Розпочати відповідь на друге питання доречно з вказівки на те, що витоки національно-культурного відродження простежуються вже в останній чверті ХVІІІ ст. у середовищі українського дворянства, яке сформувалося з колишньої козацької старшини і поступово русифікувалося. Незважаючи на жорстку політику, яку проводила щодо України цариця Катерина ІІ, представники українського дворянства вимагали повернення старого гетьманського ладу та відновлення козацького війська. Як слушно зауважує Д. Дорошенко, на ґрунті станових дворянських інтересів виникає рух, що спирається на історичні традиції та історичні докази. На ґрунті патріотичних почуттів виникає особливий інтерес до історії козацької України, поступово формується українська національна ідея.

У цей час у середовищі освіченого українського дворянства пробуджується інтерес до історичного минулого свого народу, його побуту, звичаїв і обрядів, мистецьких здобутків. Розпочинається збирання історичних матеріалів – літописів, хронік, грамот та інших держаних документів, їх осмислення крізь призму національних почуттів. Поступово формується українська національна ідея. Серед ентузіастів збирання історичної спадщини особливо виділялись О. Безбородько, В. Рубан, М. Туманський, О. Мартос та ін. На основі опрацьованих матеріалів та документів з’явилися загальні праці з історії України, зокрема «Історія Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського. Ф. Туманський зібрав і опублікував деякі документи з історії козаччини й видав «Літопис» Г. Граб’янки. Йому приписується авторство праці «Землеописание о Малыя России», де вперше давався короткий опис географії гетьманської України.

Варто зауважити, що на думку визначного історика України І. Крип’якевича, українська національна ідея в останні десятиліття ХVІІІ ст. починає своє життя з історичних розвідок історії народу та історії козацтва. Про це свідчать праці О. Рігельмана «Літописне повіствування про Малу Росію, її народ і козаків взагалі», В. Рубана «Короткий літопис Малої Росії з 1506 до 1770 рр.» (1777 р.), О. Безбородька «Короткий опис Малоросії з 1734 до 1776 рр.».

У першій чверті ХІХ ст., коли серед української інтелігенції посилювалася ідея національного пробудження, вийшов друком визначний анонімний твір «Історія Русів». Видавець цього твору Й. Бодянський приписав його білоруському архієпископові Георгію Кониському. З таким твердженням не погодилися М. Максимович, О. Лазаревський, М. Майков та ін. Одні дослідники схилялися до думки, що автором тексту був О. Безбородько, інші – батько і син Полетики. Однак, очевидно, твір вийшов з кіл Новгород-Сіверського патріотичного гуртка 80 – 90-х рр. ХVІІІ ст., тісно пов’язаних з О. Безбородьком. «Історія Русів» – це перша політична історія України. Її пронизує ідея автономізму, республіканізму, протесту проти національного поневолення. Обґрунтовуючи право народу України на свободу й державність, автори книги невідступно йдуть за теорією природного права народів. Вони висловлюють думку, що народ України повинен відстоювати своє право на життя і свободу, на власну державність, бо всі народи світу завжди захищатимуть своє життя, свою вільність і власність.

Незважаючи на репресії самодержавства, в цей час почали пробиватися паростки українського культурно-національного відродження. Таким паростком в Україні була уже згадувана нами «Історія Русів».Саме на початку XIX ст. розпочинаються в імперії і в Україні революційні виступи дворянської молоді. Визвольні ідеї пропагуються в підцензурній періодичній пресі, а також нелегально в усній і письмовій формі (листівках, віршах). Починають створюватись таємні гуртки і товариства антиурядової спрямованості, які продукували культурницькі визвольно-політичні революційні й еволюційні ідеї. Такими були таємні політичні організації декабристів, гурток Петрашевського, польські гуртки.

Таємне товариство, як відомо у світі, не може виникнути на голому ґрунті, це факт великого суспільного значення, який свідчить про зрілість політичної ідеології, про наявність політичних сил. Більшість таємних товариств Росії орієнтувались на прямий виступ — повстання. Їх вплив поширюється і в Україні. Такими були два повстання декабристів — у Росії 14 грудня 1825 р., в Україні — 29 грудня 1825 р. — 3 січня 1826 р. (Чернігівського полку) та польське повстання 1830—1831 рр. Значення їх було для розвитку політичного мислення, політичної свідомості величезне, неповторне.

Тут слід указати на важливість розроблених декабристами таких політичних документів програмного характеру: проекти конституцій майбутньої Росії, плани розв’язання аграрної проблеми. Це «Конституція» М. Муравйова, яка народжувалась в Україні, де він ніс військову службу, «Руська правда» Пестеля. У цих документах відображені ідеали, в ім’я яких декабристи ставали на шлях боротьби. Основна мета цих документів — національне відродження. Ідеалом було звернення до традицій новгородського общинно-вічового ладу. Декабристи давали настанову на освоєння досвіду Заходу, розпочинаючи з античних міст-республік. Північне і Південне товариства декабристів виробляли концепцію політичної змови і військового перевороту. Члени Південного товариства робили ставку на проекти республіканського устрою, централізм, які ґрунтувались на демократичних принципах. М. Муравйов відстоював послідовний федералізм і конституційно-монархічне правління та ідеї, які панували в Україні і в Європі. Серед них теорія традиційного звичаєвого права і «суспільного договору».

Варто також згадати місця декабристської діяльності в Україні: Київ, Кам’янку, Розумівку, Білу Церкву, Тульчин та інші, ту атмосферу, в якій народжувались вільнолюбні політичні і філософські ідеї свободи, відродження, звернення до світового досвіду. Значення їх виступів за гідність і волю людської особистості, неприйняття і критика кріпосництва, пропаганда передових політичних ідей були чинником визвольної боротьби і в Україні. Уже з кінця ХVІІІ ст. відбувається переключення національної енергії з політичної діяльності на культурницьку, адже в політиці національна еліта вже не могла себе реалізувати. У цей час зростає зацікавленість своєю історією, народною творчістю, етнографією, мовою. Поширюються ідеї німецької класичної філософії, ідеї українського просвітництва Григорія Сковороди, Якова Козельського, Петра Лодія, О. Новицького, С. Гогоцького, І. Скворцова.

Найзначнішою постаттю Київської релігійно-філософської школи був Памфіл Юркевич. Оскільки дух є абсолютною основою діяльності, то філософія прагне виявити цю основу. Нею, уважає П. Юркевич, є ідея. Ідея — основа, закон і норма явища. Філософія не є пізнанням ідеї. Пізнання здійснюється через уяву, поняття. Через ідею результати розумового пізнання синтезуються в цілісний світогляд, що доповнює отримані знання пізнанням і вірою в Бога та в призначення Людини.

Необхідно зазначити, що національне відродження в галузі літератури пов’язане із творчістю І. Котляревського, автора поеми «Енеїда» – першого твору української літератури, написаного народною мовою. З появою творів І. Котляревського українська мова завоювала право на своє існування. Вона збагачувалася творчими здобутками в прозі, поезії, драматургії, публіцистиці. Основоположником художньої прози нової української літератури був Г. Квітка-Основ’яненко. Разом з ним у літературу приходять українські письменники та поети-романтики Є. Гребінка, М. Костомаров, М. Шашкевич, Т. Шевченко.

Уже на початку ХІХ ст. в імперії став формуватись ліберальний напрям у суспільно-політичному мисленні. Важливими подіями було відкриття Харківського (1805 р.) та Київського (1834 р.) університетів. Засновник і ректор Харківського університету Василь Каразін дотримувався ліберальних поглядів перебудови імперії на конституційну монархію, указував на колоніальну політику стосовно України, відстоював наукові принципи в розміщенні її продуктивних сил.

Далі слід підкреслити, що важливим чинником, який започаткував процес національного відродження України, стало заснування Харківського університету, створеного за приватною ініціативою і на кошти мешканців міста. У його відкритті важливу роль відіграв відомий громадський і культурний діяч Василь Каразін, який увійшов у історію українського культурного процесу як «архітектор» відродження. Статут університету передбачав створення товариств, покликаних досліджувати різноманітні проблеми природничих та гуманітарних наук, друкувати власні періодичні видання. Показово, що університет одержав широку автономію на зразок тодішніх західноєвропейських університетів.

З осудом імперської царської політики виступав відомий поет і громадський діяч Василь Капніст. Він написав твори «Ода на рабство» (1782 р.), «Ябеда» (1798 р.). Захищав інтереси України, як генеральний суддя та полтавський губернський предводитель. Саме він підкреслив українське походження і українське коріння «Слова о полку Ігоревім», яке переклав російською мовою. Серед видатних діячів виділяються князь Микола Рєпнін — генерал-губернатор Лівобережної України. Цей державний діяч був дуже прихильним до традицій українського народу, за що Микола І звільнив його з посади. До речі, у його маєтку в Яготині не раз бував Т. Шевченко, якого дуже поважала вся сім’я Рєпніних. Дочці князя Варварі Рєпніній Шевченко присвятив свою поему «Тризна».

 Заслуга князя О. Безбородька, як політичного діяча, полягала у тому, що він, будучі міністром і канцлером уряду Катерини ІІ, домігся за царювання Павла І відновлення в Україні Генерального суду і ще ряду установ Гетьманщини, які скасувала Катерина ІІ. Серед видатних діячів, які мали значний вплив на формування суспільно-політичної думки, слід назвати українського фольклориста грузинського князя Миколу Цертелєва, згадуваних уже Амвросія Метлинського, Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша і Тараса Шевченка. У їхній творчості відбивались думи і прагнення українського народу, ідеї визволення з кріпацтва, національного відродження.

Особливе місце у формуванні прогресивних суспільно-культурної свідомості та мислення посідає Тарас Шевченко. Рабське становище народу, зростання його невдоволення — усе це спричинило з боку Шевченка різку критику самодержавства, його деспотизму і привело до революційного висновку про необхідність здобуття волі шляхом революції, удаючись до сили. У поезії Шевченка найяскравіше відобразились визвольні прагнення до звільнення від соціального і національного гніту. Він кликав Україну «до сокири»: «А щоб збудить хиренну волю, треба миром, громадою обух сталить та добре вигострить сокиру, та й заходиться вже будить». Уже стало характерною рисою в нас, українців, що в плині історії видатні українці виявляли своє політичне мислення саме через сферу культури, через її засоби. Вони були позбавлені можливості самостійної легальної політичної діяльності. Самобутність етносу українські діячі висловлювали саме через культуру. Десятки і сотні інших творчих постатей і сьогодні черпають пробуджувальну силу у його творчості. Саме Т.Шевченку судилося стати серцем українського національно-культурного руху.

Важливим чинником національно-культурного відродження стала поява періодичних видань, а також публікація наукових праць. За перше десятиріччя існування Харківського університету з його друкарні вийшло 210 книжкових видань, що дорівнювало половині книжок, які того часу побачили світ в Росії. В історії українського відродження важливу роль відігравав «Украинский Вестник», який впродовж 1816-1819 рр. виходив щомісячно понад 350 сторінковими книжками. Це був перший на Україні науковий і літературно-художній журнал. Пізніше в Харкові з’явилися видання у формі альманахів і збірників: «Украинський Альманах (1831 р.)», «Утренняя звезда»(1838 р.), «Запорожская Старина»(1833 – 1838 рр.). На їх шпальтах друкувалися твори І. Котляревського, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, а також історичні перекази, українські думи і народні пісні.

Ректор Київського університету М. Максимович заснував журнал «Киевлянин», у роботі якого активну участь брали Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка, П. Куліш. У своїх статтях М. Максимович аналізує твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, твори галицьких письменників, орієнтує на джерела їх творчості: український фольклор, народні українські пісні, живу розмовну мову, використання їх краси. Його статті «О стихотворениях червонорусских» та «О правописании малороссийского языка», сповнені прогресивних думок політичного значення. Цінність їх для розвитку культури і мислення в Україні полягає в правильно вказаних орієнтирах на народну розмовну мову, широке її використання. Для становлення і збереження української нації це мало вирішальне значення. Зокрема, він нагадував галицьким письменникам, що «жива література у них може процвісти тільки на їх народній, живій мові; хай вони вивчають її в народних прислів’ях, казках і ще більше в піснях малоросійських, особливо українських, де народне виявлення процвітає більшою силою і красою». Як учений-літератор, М. Максимович спрямовує письменство на дотримання правописних правил, зразком яких мають стати твори І. Котляревського. Політично прогресивною була його думка про впровадження єдиного правопису для всього українського народу. Важливе значення мало і видання Максимовичем журналу «Українець», де вміщені його пісні, які славили ідеї визволення, волі і братерства слов’янських народів. М. Максимович — яскравий представник українського лібералізму, дружив з революційним демократом Т. Шевченком, підтримував зв’язки з ним у засланні.

 3. Відповідь на третє питання доцільно розпочати з констатації того, що перша половина ХІХ ст. стала часом інтенсивного формування українського національного мистецтва. Великий слід в історії українського живопису залишила творчість В.Тропініна. Будучи кріпаком подільського поміщика графа Моркова, протягом двох десятиліть Тропінін створює чудову галерею портретів селян, картин української природи, жанрових сцен. Його портрети відзначаються гуманізмом, любов'ю до народу, реалістичним трактуванням образів. З 1824 р. Тропінін — академік Петербурзької академії мистецтв. Створив відомі образи простих трудівників: «Українець» — 1820 р., «Українка», «Дівчина з Поділля», «Пралі».

Справжній розквіт українського образотворчого мистецтва починається з творчості Т. Шевченка. У його творах вперше з великою силою зазвучали нові теми й суспільні мотиви, що порушували найгостріші соціальні проблеми тогочасної дійсності. Зазнавши сам поневірянь, він присвятив свою творчість зображенню знедоленого народу. На початку 40-х рр. головну увагу Шевченко приділяє темам, взятим з історії українського народу, зображенню його життя, побуту і звичаїв. У найбільшому за розміром творі олійного живопису «Катерині» і (1842 р.) він підноситься до j узагальнення явища, характерного для часів кріпацтва. Це полотно написане і на сюжет однойменної власної поеми, створеної чотирма роками раніше. Але художник не ілюструє якийсь конкретний момент літературного твору. Засобами образотворчого мистецтва він розвиває одну із сюжетних ліній поеми. Твір відо­бражає драматичний сюжет епізоду розлучення селянської дівчини Катерини з офіцером, що спокусив її й покинув. Художник з великим j тактом розкриває цей драматизм, не і переступаючи грань, за якою краса втрачає свою велич. Перебуваючи в Україні після закінчення академії, Тарас Шевченко; написав ряд портретів української дворянської інтелігенції. Серед них – «Портрет Маєвської». Ще більше поглиблюється майстерність художника в портретах Горленко, Лизогуба, Кейкутової та багатьох інших, створених у 1843 - 1847 pp. Поглиблення реалізму і майстерності Шевченка виявляється в його картині «Селянська родина» (1843 р.), в якій поетично показано сценку з життя українського селянина. Простота, невимушеність композиції, природність колірного рішення й освітлення, а також вибір сюжету вирізняють цей твір серед картин майстрів академічної школи. У 1843 p. T. Шевченко подорожує по Україні. Під впливом вражень від подорожі і на основі виконаних етюдів, малюнків, ескізів він задумав створити і видати серію офортів під назвою «Живописна Україна». Основна мета - показати історичне минуле, побут і звичаї рідного народу, при­роду України. Його офорти «У Києві», «Старости», «Казка», «Судна рада», «Дари в Чигирині» (1649 р.) - відзна­чаються високим професіона­лізмом техніки офорту, історичною правдивістю та життєвістю. В кінці 40-х років у портретах Шевченка наростають тенденції типізації образів, узагальнення характерів, спрямованість на соціально-психологічну характеристику персонажів (автопортрет, 1849 р.). Ці тенденції характерні для критично-реалістичного періоду останніх років його життя.                          

Школу пейзажного і побутового живопису в першій половині ХІХ ст. представляв В. Штернберг. Людина зображується на тлі природи: «Вулиця на селі», «Пастух», «Вітряки в степу» — 1836—1837 рр. Штернберг потоваришував в академії мистецтв із Шевченком, виконав декілька його портретів. У цей час працюють такі художники, як І. Сошенко, А. Мокрицький, Г. Валько, В. Яненко, які розробляють у живописі українську тематику. І. Сошенко, який відіграв визначну роль у визволенні Т. Шевченка з кріпацтва, навчався в Петербурзькій академії мистецтв, був видатним і живописцем, і іконописцем. Працював у стилі романтизму. Його картинам притаманні засоби романтизму: поєднання відтінків кольорів ніжної гами (рожевого, ясно-блакитного, фіолетового), м’яка гра світлотіні, ретельне вимальовування деталей, коштовних прикрас і мережива. Сошенківіконописний романтизм став основою для формування Лаврської школи іконопису нового етапу, керівниками якої були Алімпій (від Київської Русі в лаврі це був третій Алімпій) та Рокачевський.

У першій половині ХІХ ст. з’являється новийрізновид пластичного мистецтва — пам’ятники. Однією з перших у Києві була колона Магдебурзькому праву (Тосканського ордера). Серед скульпторів особливо відомі імена Михайла Козловського, який створив пам’ятник О. Суворову в Петербурзі, Кость Климченко, який творив у Римі, Іван Мартос. Найвидатніші його твори: пам’ятник Мініну і Пожарському в Москві (1804—1818 рр.), Рішельє в Одесі (1823—1828 рр.), Потьомкіну в Херсоні (1829—1835 рр.), Рум’янцеву-Задунайському в Києво-Печерській лаврі. Він був професором і ректором Петербурзької академії мистецтв, створив багато скульптур у бронзі, мармурі.

Після заборони 1801 р. будувати в Україні храми стилю українського бароко будують у стилі ампір, з’являється ряд споруд у стилі класицизму: червоний корпус Київського університету (1834 р.), арх. Вікентій Беретті, Воронцовський палац, арх. Боффь, Потьомкінські сходи в Одесі, костьол Св. Олександра в Києві, парки «Софіївка» в Умані та «Олександрія» в Білій Церкві. Серед відомих архітекторів слід назвати Андрія Меленського — головного архітектора Києва. Його роботи — колона Магдебурзького права в Києві, ротонда на Аскольдовій могилі, споруди Флорівського монастиря на Подолі. Його зусиллями спроектовано і переплановано багато будівель у Києві. У Харкові помітна творчість архітектора Петра Ярославського, у Чернігові П. Дубровського, у Львові українського архітектора А.Шостака.

Доречно буде зауважити, що значну роль у національно-культурному відродженні українського народу відіграв світський театр, організаційне оформлення якого відбулося в кінці XVIII – на початку XIX ст. Найбільш відомим став театр поміщика Трощинського в с. Кобинці на Полтавщині, що здобув собі славу «Нових Афін». Підвалини українського професійного театру закладалися в Харкові та Полтаві – головних центрах театрального життя. У 1808 р. після тривалої перерви поновлюється робота Харківського театру, директором, режисером і актором якого в 1812 р. став Г.Ф. Квітка-Основ’яненко. До складу його трупи входили такі талановиті актори, як М. Щепкін, Т. Пряженковська. В українській драматургії ХІХ ст. одним з перших заявив про себе І. Котляревський, його п’єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» були поставлені ним у 1819 р. в Полтавському театрі. В українську драматургічну класику ввійшли «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля» Т. Шевченка. Серед українських акторів цього періоду виділяються М. Щепкін та К. Солоник.

    Чималих здобутків у цей час досягла українська музична культура. Віками створювалася в нашого народу пісенно-фольклорна культура. Пісенності, мелодійності народної творчості сприяли помірний клімат, мелодійна мова, благодатна земля, українські ліси, луки, ріки, степи. Українськими піснями здавна захоплювалась і Європа, і Петербург. Ще у ХVІІІ ст. було створено цілий ряд культурно-музичних осередків у Києво-Могилянській академії, Харківському колегіумі, у Глухові, Полтаві, Переяславі. Українських співаків і композиторів запрошували до Придворної капели, вони стажувались в Італії. Творчу базу, фундамент цього розвитку заклали Д. Бортнянський, М. Березовський, А. Ведель. Крім того, діяли кріпацькі театри, симфонічні оркестри в Перемишлі, Качанівці, Сокиринцях, інших поміщицьких маєтках чи при церквах. У професійній українській музиці з’являються перші симфонії, на Заході України збагачують музичний репертуар твори М. Вербицького (автора музичного гімну України), Івана Лаврівського. На першу половину XIX ст. припадає зародження української національної музики. Виходить у світ перша збірка народних пісень – «Українські мелодії». Усе це свідчить про те, що ідеї національного відродження проникли в усі сфери духовної культури українського народу

4. Переходячи до характеристикинародницького періоду національно-культурного відродження, слід наголосити на тому, що саме в цей час у середовищі передової демократично настроєної інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як «етнічну національність». Цей період характеризувався такими рисами: 1) керівництво національним рухом переходить до рук нової інтелігенції; 2) центрами українського національного відродження стають Харківський та Київський університети; 3) провідну роль у відродженні культури України відіграє творчість Т.Шевченка.

Варто зазначити, що народницька доба українського відродження надзвичайно важлива на шляху дальшого національно-культурного зростання України. Її можна поділити на два етапи: а) романтичний – діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-і рр. XIX ст.); б) позитивістський – культурно-просвітницька діяльність членів «Старої Громади» (60 – 80-і рр. XIX ст.). На противагу дворянському періодові національного відродження, головним гаслом якого було «ставання лицем до козаччини», народницький період національно-культурного відродження висуває своє гасло – «ставання лицем до народу». У середовищі провідних діячів української культури починає домінувати народницька ідеологія як характерна ознака українського менталітету. Саме народництво відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель, а це послужило передумовою культурного, а згодом політичного об’єднання українства.

Слід підкреслити, що Кирило-Мефодіївське братство (1846 – 1847 рр.) відіграло важливу роль на шляху відродження та поширення ідей українського націоналізму. Воно було першою, хоч і невдалою спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку. Воно сформувалось на основі певного рівня знань про суспільство, на основі розвитку громадської думки, нестерпного соціального становища народу і неприйняття передовими свідомими українцями несправедливих форм організації суспільного життя. До складу братства входили історик і літератор Микола Костомаров, учитель дворянин Василь Білозерський, високоосвічений учений і педагог Микола Гулак (чиновник канцелярії київського, волинського та подільського генерал-губернаторів), письменник Пантелеймон Куліш, великий український поет Тарас Шевченко, учитель Д. Пильчиков, О. Маркович, О. Навроцький, Ю. Андрузький та ін. Братство існувало трохи більше року. Основна форма його діяльності — філософські і політичні дискусії, вироблення програми, пошук знань і формування завдань щодо визволення слов’ян і створення союзу незалежних слов’янських держав. Брати кирило-мефодіївці глибоко розуміли ідеї демократії, політичні завдання українського народу спільно з іншими слов’янськими народами. В основу своєї діяльності вони поклали демократичні засади рівності, свободи, релігійної злагоди, добра.

Основним ідейним документом братства був «Закон Божий» (Книга буття українського народу). Це програмний документ товариства. Твір написаний М. Костомаровим. Історія України тут подається у вигляді основних уроків на тлі розвитку і становлення людської цивілізації. Стиль викладу документа біблійно-епічний. У трактаті можна визначити такі основні розділи: 1. Про Бога, всесвітню історію, віру Христову. 2. Про слов’ян, Литву, Польщу, Росію та віру Христову. 3. Про Україну, козацтво та віру Христову. Основні думки твору: віруюча людина — серцевина культурно-історичного процесу. Віра веде людину до свободи. Свобода забезпечує рівність окремої людини і народу в цілому. Заслуга братства — це беззаперечний вплив на закладення ідейних підвалин українського національного відродження, перехід від колоніального гніту до поставлення завдань національного розвитку. По суті братство розпочало відлік нового етапу в національному розвитку українського суспільства.

Із забороною діяльності братства центр українського руху на деякий час перемістився до Петербурга. У столиці Російської імперії, де режим був дещо м’якішим, ніж у провінції, осіли після заслання кирило-мефодіївці: Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський. Тут на кошти поміщиків В. Тарновського та Г. Галагана була відкрита українська друкарня і розпочалося систематичне видання творів найвизначніших українських письменників. У Петербурзі в 1861 – 1862 рр. видавався українською мовою щомісячний журнал «Основа», що став головним друкованим органом національно-культурного руху.

Наприкінці 50-х на початку 60-х рр. ХІХ ст. на Україні формується народницька ідеологія, що знайшла поширення в середовищі освіченої молоді. Молода українська різночинська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих ідей, створює свої товариства – так звані громади, головним завданням яких було поширення освіти. Перша громада виникла в Києві під керівництвом молодого історика В. Антоновича. За прикладом київської подібні організації виникають в 60-х рр. ХІХ ст. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах. Усіх членів громад об’єднувала спільна національна ідея, яка розвивалася на демократичному ґрунті. Громадські організації створили на Україні цілу мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, видавали підручники українською мовою, збирали та публікували кращі зразки усної народної творчості. Вони вели українознавчі дослідження, займались вивченням та пропагандою історії та етнографії України, укладанням українсько-російського словника.

Тут варто зауважити, що культурно-освітня діяльність громад викликала глибоке занепокоєння з боку урядових кіл царської Росії. Самодержавство боялося не лише відокремлення української мови від російської, але й тих демократичних тенденцій, що їх поширювали громадівці. Почався відкритий наступ царизму на національні права українського народу. У 1862 р. недільні школи були закриті. Згодом царський уряд заборонив друкування науково-популярних та релігійних книжок українською мовою, про що свідчив циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва, виданий в 1863 р. Переслідувань з боку царизму зазнали й громадівські організації, які або самоліквідовувались, або були заборонені.

У 70-х рр. ХІХ ст. почалося відродження громадівського руху. Члени громад розгорнули плідну роботу на Україні з вивчення економіки, історії, географії, фольклору, підготували та надрукували ряд фундаментальних праць. «Громади» об’єднували людей з поглядами досить широкого спектра й революційного напряму, і виключно культурницького та ліберального. У Києві діяли «Стара громада» і «Молода громада». У «Старій громаді» працювали В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, К. Михальчук, П. Житецький, В. Бернштейн, М. Лисенко, О. Русов, М. Старицький, П. Косач та ін. Оскільки на політичну діяльність накладалось суворе табу, то основною сферою діяльності «громад» була культурно-освітня. Однак діяльність «громад» була наскільки культурницькою, настільки і політичною, вони готували ґрунт для політичного і національного відродження народу. Імперські репресії і 1863 р., і 1876 р. мали за мету загасити ці вогники національно-державної самосвідомості. Важливим осередком культурно-політичного спілкування, обміну думками був журнал «Основа», що видававсь у 1861—1862 рр. у Петербурзі. Панівним його напрямом був ліберальний. Це, зокрема, матеріали національно-культурного руху українського народу, економічні питання. Спираючись на економічні висновки, «Основа» ратує «за централізацію національну». Громадівці проводили величезну цілеспрямовану культурницьку роботу. Царський уряд заборонив «Громаду». Основні її ідеї стали програмними в діяльності новонароджених українських політичних партій.

Найвідомішим діячем «Громади» був Михайло Петрович Драгоманов. Сьогодні його ім’ям названо Київський національний педагогічний університет, вулиці. «В особі Драгоманова, — писав Іван Франко, — побачили ми, побачила Європа перший раз новий тип — свідомого європейця і не менше свідомого українця». Драгоманова по праву вважають українським Герценом. 1876 р. він розпочинає видавати в Женеві українське видання «Громада».

За Емським указом Олександра ІІ діяльність «громад» була остаточно заборонена. Після цього представники українського національно-визвольного руху припинили культурницьку роботу, а зосередилися на політичній діяльності, як склала основний зміст модерністського періоду.

       2. Розгляд другого питання доречно розпочати з визначення того, що модерністський період національно-культурного відродження характеризувався поглибленням процесу утвердження етнічної й культурної самобутності українського народу. Наприкінці ХІХ ст. стало очевидним, що українці не змогли відстояти свої права в Російській імперії через відсутність сильного національного почуття, брак національної свідомості, віри в остаточний успіх. У нових умовах треба було знову і знову відстоювати інтереси народу, а також надати належного статусу українській мові. Тому наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. не вщухали запеклі дискусії про походження українців та їх мови. Обговорення цих питань відбувалося тоді, коли відсутність належних умов для розвитку мови ототожнювалася, на думку деяких «вчених», з її нездатністю обслуговувати «високі потреби суспільства». Культурницькі домагання українського народу російські шовіністи розглядали як прояв «південноруського сепаратизму».

Слід зауважити, що розв’язати складні проблеми поширення вживання української мови мала поява національної преси та видавничої справи. Проте Валуєвський циркуляр чи не вперше в європейській цензурній практиці заборонив написане з міркувань не його змісту, а мови. Емський указ забороняв ввезення друкованих українських творів з-за кордону. Внаслідок таких дискримінаційних заходів на території Росії на початку ХХ ст. не існувало жодного журналу чи газети українською мовою. Поодиноким було видання українських книжок. Після короткочасного послаблення репресій в 1881 – 1883 рр., коли було надруковано 75 українських книг, обмеження почалися знову. У 1892 р. уряд заборонив друк українських книг «при малейшем к тому поводе, в целях чисто государственных», а з 1895 р. не дозволялось друкування книг для дітей, хоча за змістом вони й здавались «благонаміреними».

В умовах революції 1905 – 1907 рр. в Росії, завдяки активній діяльності української громади в Думі та відповідних указів, український народ отримав право на пресу та вільне друкування книг без попередньої цензури. Поява видань українською мовою мала величезне значення, хоча більшість із них існувала недовго і мали відносно малі тиражі. З жовтня 1905 р. до червня 1907 р. про вихід у світ заявили 64 україномовні газети і журнали. Проте своє існування, бодай одним примірником, підтвердили лише 24 видання. У період реакції і з наближенням Першої світової війни царизм дедалі більше утискував українську пресу, а тому в Росії у 1913 р. з 275 газет українською мовою видавалася лише одна.

В роки революції на східноукраїнських землях – у Катеринославі, Одесі, Києві, Кам’янець-Подільському, Чернігові, Житомирі, почали з’являтися «Просвіти». Дев’ять «Просвіт» мали 30 філій. Їх діяльність була пов’язана з революційною та національно-визвольною боротьбою, і на відміну від галичанських, які були централізовані, кожна з них працювала автономно. Просвіти» видавали книги для народу, здійснювали театральні постановки вели боротьбу за право викладання в школах українською мовою. Однак Столипінським циркуляром 1910 р. східноукраїнські «Просвіти» були закриті.

 Українській культурі цього періоду яскраво виявилися найкращі риси – ідейність, народність, реалізм. Її провідниками були діячі українського театру М. Кропивницький, М. Заньковецька, П. Саксаганський, М. Садовський, композитори М. Лисенко, М. Леонтович, С. Людкевич, Я. Степовий та ін. Український театр на початку ХХ ст. перетворився на справжню громадську трибуну в боротьбі за утвердження демократичної української культури. Активізується діяльність гуртків і товариств хорового співу, відкриваються народні будинки (Київ, Одеса), у Києві – Літературно-артистичне товариство, хор товариства любителів музики. Подібні мистецькі об’єднання виникають в Одесі, Полтаві, Житомирі, Львові, Перемишлі, Станіславі, Коломиї, Тернополі та ін. У пропаганді української музики велику роль відіграли видатні українські виконавці, зокрема оперні співаки І.Алчевський, Є. Гушалевич, С. Крушельницька, О. Мишута та ін. Працюють музичні школи, приватні музичні курси. Особливе місце серед них закладів належало Музично-драматичній школі ім. М. Лисенка.

У 1901 р. на базі Київської рисувальної школи М.Мурашка було відкрито художнє училище, яке переходить у відання Петербурзької Академії мистецтв. Організаторами і першими викладачами були: перший ректор училища академік Петербурзької Академії мистецтв В. Ніколаєв, художники Х. Похитонов, М. Пимоненко, В. Орловський та ін. В училищі працювали відділи живопису та архітектури, їх викладачами були Ф. Кричевський, О. Мурашко, М. Бойчук, М. Козик. Вихованці училища стали провідними художниками України та Європи і зробили гідний внесок у розвиток образотворчого мистецтва. Це О. Архипенко, М. Донцов, І. Кавалерідзе, І. Падалка та багато інших. У цей час українська тематика стає популярною у творчості як вітчизняних, так і російських художників, вихідців з України. Визначний майстер побутового жанру М. Пимоненко звертається о тем і сюжетів із життя та побуту українського народу. Плідно працював у цей час український художник М.Івасюк - автор історичних картин на теми визвольної війни українського народу: «Битва під Хотином», «В’їзд Богдана Хмельницького в Київ», а також жанрових полотен «Білі криниці», «Гуцулка під деревом», «Буковинець».

Завершуючи розгляд третього питання, необхідно вказати, що до цього періоду відноситься поява в Україні авангардистського живопису. Молоді майстри цього жанру, гуртувалася навколо художника (пізніше професора Київського художнього інституту) Олександра Богомазова і його соратниці Олександри Екстер — апостолів українського кубофутуризму. Термін «кубофутуризм» виник з назв двох живописних напрямків: французького кубізму та італійського футуризму, які, здавалось би, важко синтезувати. Адже кубізм, хоча й розкладав (на «аналітичній» стадії свого розвитку) предмети і фігури, в цілому прагнув до кон­структивності, до архітектоніки. Футуризм же — це надзвичайна ди­наміка, що руйнує конструкцію. Його кумири — рух, швидкість, енер­гія, він схиляється перед сучасною машиною, в якій бачить втілення естетичного ідеалу. Однак саме українські авангардні живописці — при більшому тяжінні до кубізму — об'єдналися під назвою кубофутуризму. Звільняючись від прямого наслідування натури, художни­ки одержали певну свободу по-своєму інтерпретувати світ. Першу виставку нового мистецтва в Україні, названу «Ланкою», за спогадами художника Д. Бурлюка, громадськість не сприйняла, а критика «зухвало обілляла брудом». У 1914 р. новоутворена група «Кільце» влаштувала свою виставку, в якій взяв участь 21 живописець. Художник О. Богомазов у 1913—1914 рр. створив десятки картин, акварелей та рисунків, в яких відчутний подих різних течій початку століття — експресіонізму, неопримітивізму, абстракціонізму. Як і всі кубофутуристи, Богомазов віддав перевагу урбаністичним сюжетам («Потяг», «Базар», «Київ. Гончарка»).

          Яскравою художньою особистістю був Казимир Малевич, творець супрематизму. Він хоч і жив значну частину життя поза Україною, але, українець за походженням, ніколи не поривав зв'язків з нею. Бажа­ючи виразити «чисте», незалежне від матерії духовне буття, худож­ник мав відмовитися від земних «орієнтирів» і подивитись на навко­лишні речі наче з космосу. Тому у безпредметних картинах Малевича зникає уявлення про земні «верх» і «низ», «ліве» і «праве» — всі напрямки рівноправні, як у Всесвіті, де відсутнє земне тяжіння. Його програмний твір цього періоду – «Чорний квадрат» (1913 р.) став маніфестом безпредметного мистецтва, символом заперечення соціальної і пізнавальної функції мистецтва.

Таким чином, до початку революції 1917-1920 рр. українська культура мала великі здобутки в утвердженні етнічної й культурної самобутності, проте чимало проблем залишалися нерозв’язаними. Як і раніше, головною перешкодою для розвитку національної культури залишалася антиукраїнська політика російського самодержавства. На початку ХХ ст. українська культура продовжувала свій прогресивний розвиток, хоч він відбувався в умовах систематичних утисків і заборон. Головним здобутком модерністського періоду можна вважати утвердження етнокультурної відокремленості українського народу, що заклало підвалини для становлення державності в роки національно-визвольної революції.

 

 

Запитання для самоконтролю знань:

1. Який літературний твір започаткував нову добу в історії українського письменства?

2. Яким було національне відродження та його особливості в першій половині ХІХ ст.?

3. У чому полягав вплив прогресивної інтелігенції на національно-культурне відродження України?

4. Визначте місце Т. Шевченка у світовій культурі.

5. Назвіть перші вищи навчальні заклади на території Наддніпрянської України.

6. Де і коли почали видаватися перші періодичні видання на території Наддніпрянської країни?

7. Громадівський рух – важлива складова національно-культурного відродження другої половини ХІХ ст.

 

 

Література:

Горбачов Д. Український мистецький авангард 1910-1930 рр. / Д. Горбачов. – К.: Мистецтво, 1990. – 234 с.

Історія української культури /За ред. І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 1999. – 651 с.

Культурологія: українська та зарубіжна культура: навч. посібн. /За ред.. М. М. Заковича. – К.: Знання, 2004. – 567 с.

Лобачевський, П. І. Говдя П.І. Українське мистецтво другої половини ХІХ – поч. ХХ ст. / Б. Б Лобачевський Б.Б., П. І. Говдя. – К., 1989. - 308 с.

Попович М.В. Нарис історії культури України /М.В. Попович. – К.: АртЕК, 1998. – 383 с.

Українська культура: Лекції за ред. Д.Антоновича. – К.: Либідь, 1993. – 592 с.

 

Семінар 4.

Тема: Українська культура ХХ ст.

     1. Національна культура в роки боротьби за державну  незалежність України (1917-1920 рр.).

      2.Трагедійність українського культурного відродження 20-30-х рр.

3. «Відлига» в українській культурі кінця 50-60 - рр.

4. Суспільно-культурна ситуація в Україні в 70-80- рр.

 

      1. Починаючи відповідь на перше питання, необхідно звернути увагу на те, що Перша світова війна спричинила глибоку суспільно-політичну кризу, внаслідок якої в 1917 р. у Російській державі відбулася Лютнева революція. Вона призвела до ліквідації самодержавства й початку демократичних перетворень в країні. Наслідком революції стало розгортання національно-визвольного руху в Україні та утворення Центральної Ради, яка поставила за мету відновлення української державності. Невід’ємною частиною державотворчої політики Центральної Ради було питання культурно-освітнього будівництва в Україні, оскільки неписьменність серед її населення становила близько 70%. Тому вже з весни 1917 р., спочатку на громадських засадах, а потім і законодавчо, Центральна Рада дбала про розширення мережі українських освітніх закладів, починаючи зі створення початкових шкіл, а за ними гімназій, училищ і вищих навчальних закладів.

Іншими напрямами культурницької роботи Центральної Ради було налагодження української видавничої справи, створення бібліотек, розвиток національного театру, музики, образотворчого мистецтва та сприяння становленню культури національних меншин України. Протягом року свого існування, діючи в досить складних політичних та соціально-економічних умовах, Центральна Рада на культурно-освітній ниві зробила дуже багато. Так, протягом літа-осені 1917 р. під її керівництвом було відкрито 5,4 тис. українських шкіл, понад 100 гімназій, запроваджено україномовне викладання в десятках медичних, агрономічних, технічних училищ і шкіл. У системі вищої освіти почали діяти новостворені народні університети в Києві, Миколаєві, Харкові, Одесі, науково-педагогічна академія та технічний інститут у Києві, ряд українських факультетів і кафедр в існуючих вузах, які водночас охоплювали навчальним процесом понад 5 тис. студентів. Великий обсяг роботи здійснила Центральна Рада з налагодження видавничої справи. За її участю було засновано 80 україномовних газет і журналів, масовими тиражами вийшло 680 найменувань навчальної, історичної, художньої, суспільно-політичної та іншої літератури. У 1917-1918 рр. великими тиражами друкувалися твори класиків української літератури: І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, П. Грабовського та ін. З метою розвитку бібліотечної справи у всеукраїнському масштабі, за рішенням Генерального секретаріату Центральної Ради, було засновано Українську національну бібліотеку з кількома філіями у великих містах України.

Слід зауважити, що, прагнучи до розвитку українського театрального мистецтва, Центральна Рада заснувала Український національний театр. До складу його трупи увійшли відомі артисти України: М. Садовський, Л. Курбас, І. Мар’яненко, П. Саксаганський та ін. Місцевим театрам виділялися кошти для зміцнення їх матеріальної бази, удосконалювалися репертуари, поліпшувався професійний склад творчих колективів. Для підготовки митців сцени й організаторів театрального мистецтва Генеральний секретаріат створив школу з підготовки професійних артистів і режисерів, налагодив випуск тижневика «Театральні вісті». Становлення національного сценічного мистецтва Центральна Рада тісно пов’язувала з розвитком народної музики, музичної освіти й хореографії. З її ініціативи було засновано Український національний хор, відкрито курси з підготовки співаків хору, музикантів, хореографів. У губернських центрах і в ряді промислових міст засновано загальноосвітні музичні школи.

Студенти повинні звернути увагу на те, що питаннями розвитку українського образотворчого мистецтва займалася Українська академія мистецтв, створена в грудні 1917 р. Центральною Радою. Її першим ректором став Г. Нарбут, а викладачами були О. Мурашко, А. Малевич, М. Бойчук, В. Кричевський. При Академії мистецтв було засновано Українську національну картинну галерею. На ґрунті українського образотворчого мистецтва активну творчу роботу вели скульптори О. Архипенко, Ф. Балавенський, І. Кавалерідзе, А. Страхов, П. Вітович. У період діяльності Центральної Ради було закладено основи українського кіномистецтва. У цей час з’являється чимало художньо-документальних картин з українською тематикою, екранізується багато казок для дітей та знімається декілька навчальних кінофільмів для студентів, що на той час було досить передовим явищем.

Завершити розгляд цього питання доречно аналізом культурної політики часів Гетьманату. Варто підкреслити, що культурні перетворення, започатковані Центральною Радою, продовжували розвиватися в Українській державі у період правління гетьмана П. Скоропадського. У системі освіти тривав процес формування україномовних навчальних закладів. Тільки протягом літа 1918 р. відкрилося 50 нових українських гімназій, а їх загальна кількість досягла 150 одиниць. Міністерство освіти законодавчо закріпило обов’язкове вивчення української мови й літератури, історії, географії, етнографії в системі шкільної та вищої освіти України. Уряд виділяв значні кошти на вищу освіту, що дозволило зміцнити матеріальну базу навчальних закладів. На доповнення до створених Центральною Радою національних університетів влітку 1918 р. розпочав свою роботу Кам’янець-Подільський університет. Розширювалися україномовні факультети й кафедри в діючих вищих закладах освіти. У листопаді 1918 р. за наказом гетьмана П. Скоропадського розпочала роботу Українська академія наук, президентом якої став В. Вернадський.

У цей час видавалися газети, журнали, гуманітарна, технічна й художня література на мовах різних народів України. Особливо різноманітною була періодика: партійна, громадська, кооперативна, незалежна, освітянська, наукова тощо. Наприклад, для системи освіти видавалися газети «Вільна українська школа», «Освіта», «Педагогічний журнал». Гетьманський уряд не шкодував коштів на подальший розвиток інших напрямів культури. Зокрема, тривала робота зі збирання центральними бібліотеками архівних матеріалів, поповнення їх книжкових фондів. Розширювалась експозиція Української національної картинної галереї, збільшилася кількість музеїв, відкрився новий «Молодий театр» під керівництвом Л. Курбаса, створювалися численні аматорські театральні, музично-хорові й танцювальні колективи тощо.

Таким чином, ті глибокі культурні зміни, які були закладені різними за своєю політичною орієнтацією українськими урядами в період національної і соціально-визвольної боротьби 1917-1920 рр., мали прогресивний характер. У ці роки було засновано українську національну систему освіти, видавничу справу, здійснено глибокі перетворення в інших галузях культури. Все це заклало міцну основу для подальшого розвитку культури українського народу й дозволило зробити вагомий внесок у розвиток світової культури ХХ ст.

2. Починаючи відповідь на це питання, необхідно вказати, що культурному піднесенню в Україні 20-х рр. ХХ ст. сприяла хоч і недовга, але власна державність у формі Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, а також політика українізації в перші пореволюційні роки в Україні (уже в складі радянської країни). Потрібно зазначити, що передусім українізація вплинула на освіту і на появу великої кількості різних літературних та мистецьких шкіл. Близько 97% дітей українського походження навчались рідною мовою. Переважно україномовним стало навчання у вузах і технікумах. Офіційною мовою діловодства і судочинства також була українська мова. Виникають спілка селянських письменників «Плуг» і організація робітничих письменників «Гарт», які популяризують серед найширших селянських та робітничих мас українську мову й літературу. Життя йшло вперед, назрівала потреба шукати нових форм об'єднання літературних сил. На руїнах «Гарту» виникають такі різні організації, як ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників (1927 р.), органом якої став журнал «Гарт», та ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури, 1926 р.), що періодично видавала свої альманахи-зшитки (до 1928 р.).

Особливої уваги заслуговує український символізм, яскраво виявлений в раннього П. Тичини, Є. Плужника та ін., виникнувши ще до жовтня 1917 р., повністю сформувався протягом 1917 – 1919 рр., мав свою групу («Біла студія») і мистецькі трибуни «Літературно-критичний альманах», журнал «Музагет». Футуристи виявилися відкритими красі динамічної, жорсткої, позбавленої традицій, нової соціальної реальності. І невипадково їх твори часто були сповнені революційною романтикою. Як хвала революційній бурі сприймалися поезофільми та ревфут-поеми «Тов. Сонце», «Весна», «Степ» (1919 р.) М. Семенка. У різних модифікаціях футуризм проіснував понад десятиріччя.

Група неокласиків включала визначних майстрів слова – М. Зерова, М. Драй-Хмару, М. Рильського, П. Филиповича, О. Бургардта. Перші ознаки формування цієї групи (навколо журналу «Книгар») відносяться до 1918 р. Неокласики вважали, що Україна більш схильна до європейської культури, їх зусиллями вперше в українській літературі налагоджуються систематичні переклади світової літератури, зокрема античної.

Далі слід зазначити, що великий вплив на тогочасну молоду прозу мав письменник Микола Хвильовий. По-перше, як неофіційний ідеолог ВАПЛІТЕ – письменницької організації, що об'єднала найкращі літературні сили другої половини 20-х рр.. ХХ ст. Маючи підтримку таких однодумців, як О. Досвітній та М. Яловий, М. Хвильовий виступав проти засилля в літературі примітиву, кидає гасло «Геть від Москви!», маючи на увазі необхідність культурної переорієнтації на «психологічну Європу». Немало однодумців було у них і в інших галузях культури. У сценічній діяльності це найбільшою мірою стосувалося Л. Курбаса, у кінорежисурі – О. Довженка.

Варто наголосити на тому, що Лесь Курбас(1887 – 1937 рр.) справедливо вважається творцем нового українського театру, реформування якого він здійснював на основі національного самовизначення. Створене ним мистецьке об'єднання «Березіль» виховало плеяду акторів і режисерів нового типу і для інших українських театрів. Об’єднання, основою якого став модерний театр, згуртувало навколо себе відомих українських акторів, драматургів, художників, композиторів. Усього на кінець 30-х рр. у республіці налічувалося 140 державних театрів. Серед видатних майстрів театру особливо виділялися такі корифеї українського театрального мистецтва, як М. Заньковецька, П. Саксаганський, М. Садовський, Г. Юра, Г. Мар’яненко, О. Ватуля, Н. Ужвій.

Студент повинен звернути увагу, що у 20-ті рр. як самостійна галузь мистецтва сформувалось українське кіно. Вже на кінець десятиліття український кінематограф став об'єктом уваги на міжнародних кінофестивалях. Серію фільмів на історичну тематику (про козаччину, Т. Шевченка, громадянську війну) поставили режисери П. Чардинін, В. Гардін, Ю. Стабовий та ін. Наприкінці 20-х – початку 30-х рр. проводирем українського кіномистецтва став Олександр Довженко(1894 – І956 рр.). Поставлені ним фільми «Арсенал», «Земля», «Звенигора», «Аероград» та інші увійшли до світової кінокласики. Зокрема, фільм «Земля» міжнародним журі в1958 р. був названий серед 12 найкращих фільмів усіх часів.

Вивчаючи тему, важливо зрозуміти, що міжвоєнний період позначений небаченим до цього злетом української музичної культури. Уперше в історії українського народу було створено національні театри опери та балету (Харків, Київ, Одеса), консерваторії, театри музичної комедії. Не лише в республіці, а й далеко за її межами українське музичне мистецтво пропагували хорова капела «Думка», Державний ансамбль українського народного танцю під керівництвом М. Болотова і П. Вірського, Державна капела бандуристів, Український державний симфонічний оркестр та інші музичні колективи. У широкому діапазоні – від обробки народних пісень до створення модерної української музики – працювали видатні композитори М. Вериківський, К. Данькевич, П. Козицький, В. Косенко, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький, К. Стеценко.

Далі треба зупинитися на визначенні здобутків образотворчого мистецтва. Найбільш колоритною постаттю українського монументального живопису того часу був Михайло Бойчук(1882 – 1939 рр.). Виходець з Галичини здобув художню освіту в Краківській, Віденській і Мюнхенській художніх академіях. Він, як і його сподвижники Т. Бойчук, І. Падалка, В. Седляр, М. Рокицький та інші, в своїй творчості намагався поєднувати традиційні прийоми живопису, що йшли від часів Візантії та Італії доби Ренесансу, з сучасністю. М. Бойчук разом зі своїми учнями здійснив монументально-декоративні розписи Київського художнього інституту, українського павільйону на першій сільськогосподарській виставці в Москві, за зразком знаменитого мексиканського монументаліста Д. Рівери розписав фрескою один із санаторіїв поблизу Одеси.

У 20 – 30-ті рр. плідно працювали художники-реалісти як старшого покоління (Ф. Кричевський, І. Їжакевич, К. Трохименко, А. Петрицький, М. Самокиш, О. Шовкуненко та багато інших), так і митці молодшої генерації (В. Касіян, М. Дерегус, О. Довгаль, В. Костецький, І. Гончар, М. Приймаченко та ін.). У їх творчості помітна така деталь: якщо на початку 20-х років особливо виділявся напрям агітаційно-політичного плакату, то в 30-ті рр. на перший план вийшли твори історико-революційної тематики.

Українське образотворче мистецтво Галичини в 20 – 30-ті рр. репрезентували художники: І. Труш, О. Новаківський, П. Холодний, Г. Смольський, О. Курилас, О. Кульчицька та ряд інших. Іван Труш(1869 – 1941 рр.) став творцем нового українського пейзажу в стилі імпресіонізму (виконав майже 300 полотен з мотивами Дніпра під Києвом). Скульптор С. Литвиненко створив такі монументальні твори, як погруддя І. Мазепи, А. Шептицького, В. Кричевського, генерала М. Тарнавського.

Студенту слід звернути увагу на архітектурну творчість 20 – 30-х рр., яка була позначена як спорудами українського національного стилю (комплекс будівель в стилі козацького бароко, що пізніше ввійшли до Української сільськогосподарської академії, Центральний залізничний вокзал у Києві в стилі так званого українського модерну тощо), так і західноєвропейського конструктивізму.Споруди конструктивістського напряму зводилися переважно в великих містах. Це будинок Держпрому в Харкові, кінофабрика в Києві, ряд споруд проектних інститутів, електростанції тощо. У змішаномустилі були збудовані будівлі Верховної Ради й Раднаркому в Києві, меморіальний музей Т. Шевченка в Каневі. Найбільш відомими архітекторами цього періоду були П. Альошин, О. Вербицький, Д. Дяченко, В. Заболотний, В. Кричевський, І. Фомін.

Варто зазначити, що з кінця 20-х рр. ідеологічний і політичний тиск на українське національно-культурне відродження стає майже неприхованим. Сталіна та його оточення не влаштовувало, що українізація не обмежується поширенням мови, що на її основі швидко зростав прошарок національної інтелігенції, недовіра до якої була характерною рисою тоталітарного режиму. Тому з початку 30-х років національно-культурне відродження, що здійснювалося в процесі українізації, було істотно загальмовано, а потім і взагалі зведено нанівець. З 1937 р. сам термін «українізація» остаточно зникає з офіційних документів. Почалися переслідування, злісне цькування тих, хто уособлював українізацію, а в більш широкому контексті – весь процес національно-культурного відродження України.

Говорячи про розвиток радянської культури, треба звернути увагу на головні принципи її побудови: класовість та партійність. Чимало робилося для того, щоб знищити все національне самобутнє й до краю деформувати українську ментальність. Розпочалася неприхована русифікація всіх сфер життя. На знак протесту наклали на себе руки М. Хвильовий, М. Скрипник. За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Г. Косинка, К. Буревій, Д. Фальківський, О. Влизько, І. Крушельницький та багато інших українських поетів та письменників. Черговими жертвами репресій стали М. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник. У цілому за ці роки Україна втратила близько 300 талановитих письменників. Влада стояла на заваді творчості таких видатних кінорежисерів, як О. Довженко, І. Кавалерідзе, І. Савченко, Л. Луков та ін.

Вивчаючи тему, важливо скласти уявлення про сутність назви цього періоду української історії – «розстріляне Відродження». Цей термін, уперше вжитий в середині 40-х років, вичерпно характеризує суть наслідків тоталітарного режиму для української національної культури. Під гаслом боротьби з «буржуазним націоналізмом», «шкідництвом» наприкінці 20-х - на початку 30-х рр почався справжній розгром української культури й науки. Переслідування наукової інтелігенції, яке майже не припинялося у післяреволюційні роки, набуло характеру масового терору.

Завершити розгляд цього питання доречно вказівкою на те, що історія української культури 20 – 30-х рр. дає переконливі приклади як жертовного служіння її ідеалам і принципам, так і соціального конформізму. Багато митців, літераторів, діячів науки не поступилися принципами, зазнаючи всіляких переслідувань, гонінь, репресій, прийняли мученицьку смерть у таборах ГУЛАГу. Проте значна частина літераторів, діячів театру, кіно, інших видів мистецтва «за велінням серця» чи в зв'язку з вимушеними обставинами стала на шлях нагнітання соціально-класової непримиренності, цькування «буржуазних націоналістів» та інших «класово ворожих елементів».

3. З’ясовуючи це питання, варто зазначити, що після смерті Сталіна починається період так званої політичної відлиги (1956 – 1959 рр.), який позначився піднесенням літературно-мистецького життя. У ті роки з’являється роман О. Гончара «Людина і зброя», виходять з друку поетичні збірки В. Симоненка «Тиша і грім», М. Вінграновського «Атомні прелюди», І. Драча «Соняшник». Тоді жМ. Стельмах написав такі відомі твори, як «Кров людська – не водиця» (1957 р.), «Хліб і сіль» (1959 р.), «Правда і кривда» (1961 р.), в яких яскраво виражено національний дух. На особливу увагу заслуговує атмосфера кінця 50-х років, яка сприяла формуванню молодої генерації так званих шістдесятників, які в змінених обставинах і новими методами продовжили працю на культурному й національному підґрунті. «Шістдесятники» представлені письменниками Л. Костенко, В. Симоненком, І. Драчем, М. Вінграновським, Є. Гуцалом, літературними критиками І. Дзюбою, І. Світличним, Є. Сверстюком та багатьма іншими, проти яких після їхнього короткочасного яскравого дебюту почалося цькування з боку влади. Одних було змушено до мовчання, деякі зламалися, інших ув’язнено. Внаслідок важких табірних умов померли в ув'язненні О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус.

Треба звернути увагу, що на зламі 60 – 70-х рр., в умовах застою, який починає визначати характер суспільного життя, утверджується зневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, що, зокрема, виявилось у звуженні сфери функціонування рідної мови, у забороні деяких художніх творів, пов'язаних зі сторінками боротьби за національну гідність, переслідування діячів культури. В українській культурі єдиним правильним методом продовжував визнаватись соціалістичний реалізм. З середини 60-х рр. починається новий злет українського кіномистецтва. Саме в цей час виходять фільми режисерів: С. Параджанова «Тіні забутих предків» (1965 р.), Л. Осики «Камінний хрест» (1968 р.) і «Захар Беркут» (1971 р.), Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1972 р.), В. Денисенка «Сон» (1964 р.), Л. Бикова «В бій ідуть тільки старики» (1974 р.), де вдало спробували свої сили в галузі кінодраматургії І. Драч та Д. Павличко й виявилась акторська майстерність І. Миколайчука. У 1979 р. він сам блискуче виступив як режисер у стрічці «Вавилон – XX». Певний внесок у творення української кінодраматургії зробила українська діаспора. Ще наприкінці 30-х рр. в Канаді В. Авраменко зняв фільми: «Наталка Полтавка» й «Запорожець за Дунаєм», Л. Орлига створив стрічку про голодомор – «Пісня Мазепи».

Далі слід підкреслити, що в 50 – 60-х рр., навіть за умов ідеологічного тиску, значні досягнення має українська музика. Створено нові опери (Г. Жуковський, Ю. Мейтус, Г. Таранов, В. Кирейко, Г. Майборода, К. Данькевич, С. Людкевич, А. Кос-Анатольський), балети (автори – М. Скорульський, В. Нахабін, А. Свешніков, Д. Клебанов, К. Данькевич), симфонії (Б. Лятошинський, В. Борисов, А. Штогаренко, Г. Майборода, К. Домінчен, М. Колесса). У вокальному та симфонічному жанрі талановито виявили себе Л. Ревуцький, М. Веріковський, Ф. Козицький, в хоровому – П. Гайдамака, Ф. Козицький, К. Данькевич, Б. Лятошинський, пісенному – П. Майборода, А. Филипенко, Л. Кос-Анатольський, І. Шамо.

В українському живописі цього періоду продовжує панувати тема героїчної боротьби народу, але поруч з цим все більшого поширення набувають образи сучасника й образи природи у Н. Глущенка, І. Бокшая, С. Шишка, Т. Яблонської, А. Шовкуненка, а також історичного минулого в творах М. Дерегуса, А. Лопухова, В. Чеканюка, В. Шаталіна.

Далі треба зупинитися на визначенні, що розвиток народного мистецтва в 50 – 60-х рр. триває в двох основних напрямах: художні промисли та індивідуальна творчість майстрів. Саме в цей період від оригінального злиття настінних розписів і народного лубка народився станковий народний живопис, що його репрезентували М. Примаченко, Є. Миронова, М. Буряк та ін. Саме в цей час було винайдено нові форми застосування народного живопису. Крім малювання станкових композицій на папері, майстри оформлюють дитячі книжки (широковідомі ілюстрації Марії Примаченко до віршів М. Стельмаха «Журавель» та «Чорногуз приймає душ»), розписують фарфор, працюють у сучасній архітектурі.

Студенту слід усвідомити, що тільки з кінця 80-х рр. почався процес подолання наслідків тоталітаризму. Заперечення минулого суспільного ладу, розвінчання сталінізму в усіх його проявах призвело до змін в економіці й політиці, моралі, психології та культурі. Однак події початку 90-х років показали, що країни, які позбавилися тоталітаризму, не можуть жити одним лише запереченням минулого. Породжені таким запереченням песимізм, скепсис і цинізм, осудження і відчуження самі по собі непродуктивні. Такі явища виникають як результат розладнаної свідомості деморалізованої людини, тобто вони є супутнім продуктом культури перехідного періоду.

      4. Відповідаючи на четвертє питання, варто наголосити на тому, що сімдесяті роки — найбільш складний і суперечливий період роз­витку української культури. З одного боку, подальший, хоча й по­вільніший, розвиток природничих, математичних, технічних наук, а з іншого — ідеологічна заангажованість філософії та гуманітарних наук. Однак позитивні зрушення все ж таки відчувались і тут: звер­нення до проблем філософії людини, філософії природознавства, роз­витку філософської думки в Україні, зокрема спадщини Києво-Могилянської академії, Сковороди, широкомасштабні археологічні до­слідження (особливо скіфсько-сарматського періоду) та їх попередні

узагальнення, серйозне вивчення історії культури Київської Русі, ве­ликомасштабні фольклорні та етнографічні експедиції тощо. Поруч з цим саме в цей період особливо відчутні відповідні обмеження в офіційній історіографії, зокрема найбільш важливих періодів її роз­витку — заборона дослідження козаччини, викривлення в аналізі періодів XVII—XVIII ст. тощо.

Далі необхідно зазначити, що на зламі 60—70-х рр., в умовах застою і регресії, які починають визначати характер суспільного життя, утверджується зневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, що, зокре­ма, виявилось у звуженні сфери функціонування рідної мови, у за­бороні деяких художніх творів, пов'язаних зі сторінками боротьби за національну гідність, переслідування діячів культури. Ця гірка доля не обминула видатного сучасного скульптора, живописця, етно­графа, лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченка І. Гончара, художників А. Горську, Л. Семикіну, О. Заливаху, Г. Севрук (було знищено шестиметровий вітраж у Київському університеті). У дороб­ку художниці-кераміста Г. Севрук були твори, що належали до «Ко­зацького циклу», але в період тотальної русифікації ця тема виявилась забороненою, і митця виключили зі Спілки художників України. В українській культурі єдиним правильним методом продовжу­вав визнаватись соціалістичний реалізм. Разом з тим, великого розголосу у 70-х рр. набула Українська Гельсінська група, яка виступала в культурній опозиції ідеологічному диктатові. Українська група сприяння виконанню гельсінських домовлено­стей була утворена 9 листопада 1976 р., її засновниками стали М. Руденко, О. Мешко, О. Тихий. Організатори гельсінської групи ставили свої підписи під заява­ми, зверненнями, протестами про порушення радянським урядом прав людини в СРСР, припускаючи, що це в більшій мірі активізує широкі маси, позбавить їх комплексу страху, успадкованого від часів сталін­ського терору. Свою діяльність вона спрямовувала на відстоювання людини. Саме в цей період все більш відчутною стає загальна криза соціалізму і дискредитація офіційної ідеології, що знайшло відображення в літе­ратурі дисидентського напрямку (В. Симоненко, В. Стус, В. Некрасов, Б. Чичибабін, І. Ратушинська).

        Продовжувало розвиватися українське мистецтво. Українські виконавці здобули світове визнання в багатьох країнах світу. Це наші славні співаки Д. Гнатюк, Б. Руденко, Т. Пономаренко, В. Тимохін, Л. Лобанова та багато інших. В українському живопису цього періоду продовжує панувати тема героїчної боротьби народу, але поруч з цим все більшого поширення набувають образи сучасника і образи природи у Н. Глущенка, І. Бокшая, С. Шишка, Т. Яблонської, А. Шовкуненка, а також історичного мину­лого в творах М. Дерегуса, А. Лопухова, В. Чеканюка, В. Шаталіна. Невід’ємною частиною багатоаспектного прояву української куль­тури зазначеного періоду, що відбивало в свідомості українця озна­ки етнобуття народу, його тяжіння до пантеїстичного світогляду, була народна культура і безпосередньо народне мистецтво. Народному мистецтву як певній художній структурі властиві певні стильові ознаки: декоративність, стилізація зображень, узагальненість образів, композиційна ясність, внутрішня сутність твору, що розкривається при його сприйнятті. Цікавим і досить виразним народним мистецтвом фігурного гон­чарства є опішнянські фігурки. Опішнянська кераміка відзначаєть­ся спокійними, повновагомими формами ужиткового посуду, невичерп­ною фантазією і неперевершеною пластикою декоративних виробів (відомі майстри І. Білик, І. Кітриш, В. Никитченко, А. Пошивайло та ін.). Набули визнання орнаментальні тканини П. Клин, О. та Р. Горбових, І. Дерцені, М. Шерегій, Г. Вергес. Різьба по дереву — один з найпоширеніших та оригінальних ви­робів народного мистецтва України. З одного боку, вона розвиваєть­ся як ужиткова й архітектурна орнаментика, з другої — як скульптура, іграшка, об’ємний декоративний посуд тощо. У сучасних народних промислах продовжують жити і розвиватися кращі традиції мину­лого, зберігаються прадавні архетипи мислення і естетичні уподобання нашого народу.

 Однак епоха тоталітаризму, яка проникла у всі сфери людського буття, певним чином позначилась і на розвитку декоративно-ужиткового мистецтва післявоєнних і новітніх часів, деформувала етнокультур­ну парадигму мислення народу, позначила тенденційність сучасного мистецтва. У 70—80-х рр. відбулося загальне розчарування в соціалістич­них ідеях, дискредитація офіційної ідеології постала як наслідок офіційної культури. Підвищується інтерес населення до нетради­ційної культури, релігії, ідеалістичних немарксистських вчень, захід­ного способу життя і мислення. Незважаючи на несприятливі умови розвитку, українська культура у 80-х рр. продовжує розвиватися, адже саме в цей період були створені умови пробудження української свідомості, накопичення національно-культурного потенціалу, відновлення історичного мето­ду при аналізі питань походження українського народу, його древніх коренів. Внаслідок цього відбуваються зміни в образотворчому мистец­тві (авангардистські течії і національна тематика), музиці (україн­ський рок, фестиваль «Червона рута»), кіно (звернення до історичної тематики).

Студенту слід усвідомити, що тільки з кінця 80-х рр. почався процес подолання наслідків тоталітаризму. Заперечення минулого суспільного ладу, розвінчання сталінізму в усіх його проявах призвело до змін в економіці й політиці, моралі, психології та культурі. Однак події початку 90-х років показали, що країни, які позбавилися тоталітаризму, не можуть жити одним лише запереченням минулого. Породжені таким запереченням песимізм, скепсис і цинізм, осудження і відчуження самі по собі непродуктивні. Такі явища виникають як результат розладнаної свідомості деморалізованої людини, тобто вони є супутнім продуктом культури перехідного періоду.

           У цей час починають повертатися до творчості реабілітовані українські письменники. Повернено із небуття багато призабутих і зовсім забутих митців, які своєю діяльністю торували шлях розвит­ку самобутньої української культури (В. Винниченко, О. Ольжич, багато інших). У процесі відродження української культури гідну роль відігра­ють «шістдесятники», загартовані у протистоянні офіційній ідеології. Д. Павличко у своїх творах засуджує байдуже ставлення до власного народу, України, рідної мови, Л. Костенко веде діалог минулого із сучасним, заглиблюється в проблему обов'язку митця перед народом (роман «Маруся Чурай»), І. Драч розкриває непростий зв'язок науково-технічного прогресу з духовними цінностями нації («Чорнобильська мадонна»), В. Голобородько філософськи осмислює сенс людського життя, Р. Іваничук, використовуючи історичну тематику, розкриває правду про минуле українського народу («Манускрипт з вулиці Русь­кої», «Вода з каменю»). Належне місце в скарбниці української культури займають тво­ри галицьких майстрів, що характеризуються безпосереднім і щи­рим баченням світу, емоційною насиченістю, самобутністю. Серед них пейзажі В. Сіпера, В. Сільського, жанрові полотна В. Монастирського, Г. Смольського тощо. Виникають передумови підйому української національної культури в 90-х рр., її важливої ролі в утворенні та розвитку незалежної держави.

Серед основних напрямів оновлення і перспективного розвитку української культури — проблематика буття особи, нації і держави, національні традиції та їх оновлення відповідно до вимог часу, гли­бокий патріотизм, культурний діалог на міжнаціональному й міждер­жавному рівні, екологічна проблематика, усвідомлення належного місця українського народу, його держави та культури у всесвітньо-історичному процесі.

  Зміна соціально-політичної парадигми в Україні в 90-х рр. певним чином позначилась на всьому спектрі соціально-культурних умов буття української культури. Нова соціокультурна реальність в умовах незалежної України зумовила нове бачення місця й значення культури в українському суспільстві, визначила різноманітні прояви і аспекти культурологіч­ної діяльності. Українське суспільство все чіткіше й послідовніше приходить до думки, що культурна диверсифікація є одним із засобів етнобуття народів України, адже формування толерантності між етнічними спільнотами слугують переконливим доказом цілісності українського суспільства.

 

Запитання для самоконтролю знань:

1. Як слід визначити сутність українізації?

2. Поясніть значення терміну «розстріляне українське відродження»

3. Якими були особливості розвитку вищої освіти в Україні у 20-х рр. ХХ ст.?

4. У чому полягала сутність культурницької місії шістдесятників?

5. Якими новими явищами в культурі позначені 80-ті рр. ХХ ст.?

6. Що нового принесла в життя української культури «перебудова»?

7. Яку роль зіграла українська інтелігенція в розвиткові «перебудови»?

 

Література:

Бокань В., Польовий Л. Історія української культури: навч. посіб. / В. Бокань, Л. Польовий – К.: МАУП, 2002. – 249 с.

Касьянов Г. В., Даниленко В. М. Сталінізм і українська інтелігенція (20-30-ті роки) / Г. В. Касьянов, В. М. Даниленко. – К.: Наук. думка, 1991. – 95 с.

Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посібн. /За ред. М. М. Заковича. – К.: Знання, 2004. – 567 с.

Кульчицький С. В. Україна між двома війнами (1921-1939 роки) / С. В. Кульчицький. - К.: Знання, 1999 – 156 с.

Попович М.В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. – К.: АртЕК, 1998. – 383 с.

Шейко В. М., Білоцерковський В. Я. Історія української культури: навч. посіб./ В. М. Шейко, В. Я. Білоцерковський. - К.: Знання, 2009.- 413 с.

                                      

 

 

                                                                         

 

ІІІ. Питання для самоконтролю

1. Загальна характеристика ареалу культури східнослов’янських племен.

2. Основні джерела вивчення культури стародавніх слов’ян.

3. Особливості взаємозв’язків різних типів культури стародавніх слов’ян.

4. Основні етапи розвитку старослов’янської культури.

5. Трипільська культура та її особливості.

6. Культура скіфської доби.

7. Черняхівська культура та її особливості.

8. Характер релігійних вірувань стародавніх слов’ян.

9. Міфологія стародавніх слов’ян та її характерні риси.

10. Які першовитоки має культура Київської Русі?

11. Як сприймали русичі процес християнізації?

12. Що нового було привнесено у державну систему освіти за часів князювання Ярослава Мудрого?

13. Які ви знаєте провідні жанри оригінальної літератури Київ­ської Русі?

14. Кого ви назвете з видатних діячів культури Київської Русі?

15. Коротко охарактеризуйте основні жанри образотворчого мистецтва Київської Русі. Чи існували тоді художні школи, цехи, майстерні?

16. Що становлять собою мозаїки та фрески? Чи можна їх відне­сти до оригінального вітчизняного мистецтва?

17. Які види прикладного мистецтва набули високого розвитку та поширення на Русі?

18. Дайте характеристику культурної та соціально-політичної ситуації в Галицькій і Волинській землях у XII—XIII століттях.

19. Розкрийте об’єктивні та суб'єктивні причини утворення Галицько-Волинського князівства.

20. Назвіть основні осередки культури в Галицько-Волинському князівстві.

21. Освіта в Галицько-Волинському князівстві та її особливості.

22. Розвиток книжної справи в Галицько-Волинському князівстві. Особливості літописної, перекладної та оригінальної літератури.

23. Значення культурних зв’язків Галицько-Волинського князів­ства з іншими землями Стародавньої Русі та західними державами.

24. Специфіка соціально-політичної і культурної ситуації в литовсько-польську добу.

25. Розвиток освіти в литовсько-польську добу.

26. Які особливості козацтва визначили його роль у культурній розбудові України XVII ст.?

27. Що значить для української ментальності поняття «козак» стосовно оцінки людської особистості?

28. Хто із козацької старшини взявся першим опікувати куль­турні потреби суспільства?

29. Якою була роль Петра Могили у відновленні культурних па­м’яток у Києві?

30. Дайте характеристику стилю «українське бароко».

31. Назвіть основні види театральних вистав.

32. Що зумовлює національну специфіку іконопису XVII—XVIII ст.?

33. Які особливості характерні для портретного живопису XVII—XVIII ст.?

34. Що визначало національну своєрідність дерев’яних і кам'я­них («козацьких») храмів XVII ст.?

35. Назвіть основні барокові архітектурні ансамблі XVIII сто­ліття.

36. Які взаємозв'язки української культури з авангардним пошу­ком у світі мистецтва?

37. У чому виявилась національна своєрідність української куль­тури періоду ХІХ – поч. ХХ ст.?

38. Охарактеризуйте основні стилі та напрямки літератури і мистецтва в Україні на початку XX ст.

39. У чому виявилось входження української культури зазначено­го періоду в загальноєвропейський контекст?

40. Яким є значення української культури зламу століть?

41. Які фактори (соціальні, національні) зумовили український культурний ренесанс?

42. Простежте зв'язок між політикою українізації і станом осві­ти у 20-ті роки ХХ ст.

43. Основні літературні течії 20-х рр. ХХ ст. в Україні та їх представ­ники.

44. Які новаторські риси характерні для театру «Березіль»?

45. Яка з авангардних течій найбільш плідна виявила себе в укра­їнському живопису?

46. Що визначило світовий авторитет скульптора О.Архипенка?

47. Які здобутки і втрати української культури в другій половині XX століття?

48. Дайте характеристику новій соціально-культурній ситуації в період так званої перебудови, її особливості.

49. Визначте основні риси нової соціально-культурної ситуації в Україні в сучасних умовах.

50. Які перспективи розвитку української культури в сучасних умовах?

 

 

                                                                                                                                

ІV. Словник термінів

Автохтони— перші мешканці країни чи їх нащадки (у проти­лежність народам), що прибули на дану територію). Грецька назва «автохтони» відповідає римській «аборигени».

Античність – ( від лат. «давній») греко-римський період стародавньої історії а культури.

Апокрифи -релігійні твори, не визнані церквою як канонічні й заборонені.

Артефакт культури –будь-який штучно створений об’єкт, що має як певні фізичні характеристики, так і знаковий або символічний зміст.

Бароко –(від італ.«химерний», «дивний») – стиль у європейському мистецтві кінця ХVІ – середини ХVІІІ ст. Для мистецтва бароко характерні грандіозність і декоративна пишність, урочистість і схильність до вражаючих ефектів.

Варвари(від грец. «бар бара» — іноземці) — назва, яку стародавні греки (а затим і римляни) давали племенам, що жили поза межами їх держав і відрізнялися звичаями й культурою.

Вертеп— вид мандрівного лялькового театру, що ставив п’єски, пов'язані із біблійним різдвяним сюжетом. («Вертеп» з грец. — печера, в якій народився Ісус.)

Глаголиця— одна із стародавніх слов’янських систем письма. Напевне, передує кирилиці.

Готика –(від лат.«готський») – архітектурний і художній стиль, поширений у країнах Європи (серед. ХІІ – ХV ст.). Готичний стиль прийшов на зміну романському й набув розвитку переважно в культових будівлях – міських соборах. Для форм готичної архітектури характерні стрілчасті арки й ребристі склепіння, великі вікна (вітражі), портали та декоративні деталі.

Гравюра— вид графіки, в якому зображення є друкованим відбит­ком малюнка, який нанесений на дошку малярем-гравером; відбит­ки також називаються гравюрами.

Гуманізм –( від лат.«людяний» ) прогресивний ідейний напрям культури епохи Відродження, спрямований на утвердження права людини на земне щастя, ставлення до людини як найвищої цінності.

Дуалізм –(лат.-подвійний)особливість свідомості східних слов’ян які й після прийняття християнства продвували відзначати язичницькі свята.

Еклектика –(від грец. – «вибраний») механічне поєднання різноманітних стильових елементів в архітектурі, або вибір стилістичного оформлення будинку, споруди, незалежно від призначення.

Елітарна культура– (висока культура), що створюється привілейованою частиною суспільства, або за її замовленням професійними творцями. Її споживачами є високоосвічені члени суспільства, які мають високі естетичні потреби й не задовольняються масовою культурою».

Контркультура –(лат – «проти») субкультура, норми й цінності якої суперечать головним принципам панівної культури, представники якої ставлять за мету знищення сучасної культури.

Класицизм –( лат. – «першокласний», «зразковий») – напрям у європейській культурі ХVІІ - ХІХ ст., орієнтований на зразки античного мистецтва й притаманні їм велич, спокій, урочистість.

Культура– (лат. –«виховання», «освіта», «розвиток») сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людським співтовариством, що характеризують певний рівень розвитку суспільства.

Масова культура –явище культури ХХ ст., що породжене технічним прогресом, масовим притоком населення в міста, руйнуванням замкнених сільських общин. Її характерними ознаками є: простота, розважальність,комерційний характер, орієнтація на низькі естетичні потреби споживачів.

Мініатюра- (лат. minium «кіновар», «сурик» ) твір образотворчого мистецтва, малий за розміром, що відзначається витонченою технікою виконання.

Модернізм –( франц. – «новий», «сучасний», «модний») загальна назва течій у мистецтві й літератури першої половини ХХ ст., яким властиві заперечення реалізму та класицизму, суб’єктивізм у художній творчості, пошуки нових мистецьких форм.

Мозаїка(лат. – «присвячене музам»)— зображення або візерунок, зроблений з окремих, щільно припасованих один до одного і закріплених на цементі або мастиці різнокольорових шматочків скла, мармуру, камінців, смальти і т. д.

Монотеїзм –система релігійних вірувань, яка полягає в поклонінню єдиному Богові.

Політеїзм –багатобожжя, поклоніння багатьом богам.

Просвітництво –етап культурного розвитку, ідейний та громадський рух у країнах Європи Америки у ХVІІ – ХVІІІ ст. Просвітники критикували феодальний лад та його культуру, вимагали встановлення демократичних суспільних порядків, а шлях до прогресу вбачали в поширенні освіти, культури, ідей добра справедливості

Ренесанс –(франц. – «відродження») – епоха в історії країн Європи (ХІV - ХVІ ст.), прикметними рисами якої були – антиклерикальна спрямованість, гуманізм, звернення до античної спадщини, прагнення її «відродження».

Рококо – (фр. рокайль– «черепашка», «мушля») стиль у західноєвропейському мистецтві ХVІІІ ст., що виник у Франції. Характеризується декоративністю, химерністю та фантастичністю орнаментальних мотивів, широким використанням живописних панно, стилізовані черепашки, дзеркала, які надавали стінам легкості, а всьому інтер’єру – інтимності й комфорту.  

Скоморох, скомороство— 1) за часів Київської Русі — блазень, мандрівний середньовічний актор при дворі князя, монарха, що роз­важав господаря та його гостей різними витівками, жартами, удаючи із себе дурника, штукаря; 2) заняття, професія скомороха.

Субкультура– (лат. «під» культурою) особлива форма організації людей – автономне, цілісне утворення всередині загальної культури, що визначає стиль життя і мислення її носіїв, відмінних за своїми звичаями, нормами і цінностями.

Фреска— (грецьк. – «свіжа») – настінний живопис, картина, написана фарбами (водя­ними або на вапняному молоці) по свіжій вогкій штукатурці.

Язичництво –прийнятий у християнському богослов’ї та частково в історичній літературі термін для позначення дохристиянських і нехристиянських політеїстичних релігій.

 

Навчально-методичне видання

(українською мовою)

 

 

Савченко Олександр Іванович

 

 

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

 

Навчально-методичний посібник  до семінарських занять

для студентів  освітньо-кваліфакаційного рівня «бакалавр»

усіх напрямів підготовки

заочного відділення

 

 

 

Рецензент О.П. Сарнацький

Відповідальний за випуск О.І. Савченко

Коректор А.І. Юрченко

 

---

Дата добавления: 2018-08-06; просмотров: 133; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!