Військово-політичне співробітництво держав - учасниць СНД

Сучасні міжнародно-економічні відносини Росії з Іраном За підсумками 2005 Росія стала сьомим по значущості торговим партнером Ірану, більше 5 % іранського експорту припало саме на Росію. Товарообіг між країнами вперше перевищив мільярд. дол. Із-за зростання напруженості у відносинах із Заходом, в першу чергу, з США, Іран знайшов підтримку на стороні Росії. Керівництво Ірану надзвичайно зацікавлене в тому, щоб обмежити вплив США в Центральній Азії і на Ближньому Сході. В зв'язку з цим президент Ірану Махмуд Ахмадінежад форсував переговори про вступ Ірану до Шанхайської Організації Співпраці (ШОС), і в 2005 за ініціативою Росії йому був наданий статус спостерігача (правка №6). Незабаром, можливо, початок повноцінної участі Ірану в цій організації. Зближення Ірану на ШОС зважає найбільшим дипломатичним успіхом країни з часу Ісламської революції. За посередництва Росії в травні 2004 Іран підписав з Вірменією договір про постачання газу в цю країну на ТЕС в місто Раздан, оскільки через нестабільну ситуацію, пов'язану з «Революцією троянд» в Грузії, Росія не могла гарантувати безперебійні постачання газу до Вірменії. Проте, «Газпром», що володіє блок-пакетом акцій «Армросгазпрому», намагається обмежити постачання з Ірану. Військово-технічна співпраця Після розпаду СРСР Росія намагалася налагодити з Іраном співпрацю у військовій сфері, оскільки Іран був одним з найперспективніших ринків. Були підписані контракти на постачання і обслуговування озброєння: танків Т-72, БМП, літаків, ракет, але під тиском Сполучених Штатів в 1995 Росія заморозила постачання Ірану військової техніки. З часом ситуація налагодилася. Сьогодні Іран і Росія активно розвивають військово-технічну співпрацю. Росія вельми успішно використовує санкції західних країн відносно Ірану, поставляючи свою військову техніку — літаки Су-27, МІГ-29, Мул-76, системи ППО Тори і т. д., поступово замінюючи західну техніку. Ядерна програма Ірану Мабуть, найважливішим чинником у відносинах Росії і Ірану є іранська ядерна програма. Двостороння співпраця в області мирного використання атомної енергії почалася в 1992 з підписанням відповідного договору. У 1995 був підписаний контракт на будівництво атомної електростанції в місті Бушер на півдні Ірану. Будівництво ведеться з 1998 компанією «Атомстройекспорт». Іранська ядерна програма є проблемним питанням у відносинах Росії і США. Росія всіляко захищає контракти з Іраном від міжнародних санкцій. Сполучені Штати часто ініціюють в Раді Безпеки ООН розгляд резолюцій по «іранському атомному досьє», які в початковому варіанті містять погрози санкцій і застосування військової сили, але після дебатів з Росією і коректування їх ухвалення вже фактично не несе ніякого значення. На сьогоднішній день Росія зводить Атомну станцію в Бушері через відмову початкового будівничого - Німеччини. З економічної точки зору цей проект вигідний для Росії, але відносини світового співтовариство настроєне негативно до розробки атома в мирних цілях в Ірані, оскільки вони бачать пряму загрозу тобто перетворення мирного атома на смертоносну зброю у зв'язку з цим будівництва АЕС в Бушере включає до Росії в «список країн стратегічно небезпечних». Про торговельно-економічну співпрацю Росії з Іраном в 2005г. Об'єм товарообігу Росії з Іраном збільшився в порівнянні з 2004р. на 4%-до 2,1 млрд. дол., зокрема російський експорт - до 2 млрд. і імпорту - до 126 млн. За рахунок скорочення в 2005р. у три рази постачань до Ірану російської нафти і нафтопродуктів по операціях "swop" зростання експорту в порівнянні з 2004р. сповільнився до 2,6% і визначався в основному збільшенням постачань сталевого прокату. У 2005р. у структурі російського експорту частка чорних і кольорових металів і виробів з них склала 68,5%, нафти і продуктів її переробки. 10%, машинного устаткування і транспортних засобів-7,6%. Деревини і целюлозно-паперових виробів -7,5%, продукції хімічної промисловості -2,1%. Імпорт товарів з Ірану зріс на 17,6% в основному за рахунок збільшення об'ємів постачань до Росії концентратів руд кольорових металів. У 2005р. у російському імпорті основними товарними групами, поданим ГТК Росії, були; продовольчі товари і сільськогосподарська сировина -43,2%, продукція гірничорудної промисловості -7,6%, машини, устаткування і транспортні засоби -6,8%, хімічні товари, з'єднання волокна -6,2%,текстиль, вироби з текстиля і взуття -3,3%. У 2005р. був підписаний або узгоджений ряд крупних контрактів на постачання комплектного і розрізненого устаткування, послуг з його монтажу і пуску в експлуатацію. Федеральним космічним агентством РФ підписаний контракт на розробку, виробництво і запуск іранського супутника зв'язку "Зохре", а також на будівництво в Ірані наземного комплексу космічного зв'язку. Російським ракетоносієм з космодрому Плесецк здійснений запуск іранського супутника зв'язку "Сина-1".В минулому році були визнані кращими інженерні рішення і технологічні умови тендерної пропозиції на будівництво в Ірані ТЕС "Табас" на вугільному паливі В "Технопромекспортом". Була парафована велика частина статей проекту контракту В "Авіаекспорт» з компанією "Iran Air"на постачання 5 літаків "Ту-204-100".Выполнение цих контрактів дозволило значно збільшити в 2006р. об'єми постачань до Ірану російського устаткування і машино-технічній продукції. Провідним напрямом російський-іранської співпраці є енергетичне, а найбільшим проектом - будівництво АЕС «Бушер", здійснюване російською компанією ЗАТ "Атомстрой-експорт» на умовах генерального підряду. На початку 2006 р. на об'єкті працювала до тисячі російських фахівців, об'єм виконання основних видів робіт за контрактом склав: проектування -96,7%, будівельні роботи -90%, постачання устаткування -98,2%, монтажні роботи -48,4%. У 2005р. іранська сторона запропонувала програму енергетичної співпраці в нафтогазовій сфері і в електроенергетиці. У газовій промисловості, Міністерство нафти Ірану зацікавлене в співпраці з Росією. У створенні потужностей по виробництву, зберіганню і постачанням на експорт природного газу, а також в реалізації проекту транзиту російської нафти з району Каспійського моря в іранські порти Персидської затоки на умовах "swop" і здійсненні (за участю російських інвестицій) геологорозвідки і здобичі нафти і газу в іранському секторі цього моря, включаючи території, оспорювані сусідніми прикаспійськими державами. ВАТ "Російські залізниці» спільно з іранськими і азербайджанськими партнерами бере участь в проекті будівництва в Ірані залізничної лінії Астара - Решт - Казвін. Почалася реалізація угоди між Росією, Іраном і Азербайджаном по об'єднанню і синхронізації енергосистем трьох країн для здійснення сезонного обміну електроенергією. На території Ірану прокладається нова лінія електропередачі до азербайджанської межі, яка дозволить в 2006р. реалізувати співпрацю між енергетичними відомствами Ірану, Азербайджану і Росії. ВАТ "Газпром" у складі косорціуму з французькою компанією "Total Fina Elf" і малазійської "Petronas" завершило роботи по освоєнню шельфового газоконденсатного родовища "Южнипарс" і в даний час в рамках контракту на умовах "buy-back" здійснює розрахунки з іранською стороною по поверненню вкладених в проект засобів. Вартість проекту складає близько 2 млрд. долл., пайова участь "Газпромуа"-30%. Перспективним проектом за участю "Газпрома" є також будівництво газопроводу з Ірану до Індії і Пакистану. Іранська сторона спільно з незалежними експертами веде оцінку пропонованих маршрутів, сухопутного через Пакистан і морського уподовж побережжя Пакистану. "Газпром" будує в Ірані підземні сховища газу і розробляє генеральну схему розвитку газорозподільної мережі країни, а також бере участь в будівництві і обслуговуванні регіональних газових мереж. Компанія "Татнафта" створила спільне (з рівними долями участі) російсько-іранське підприємство "Pars-Татнафта" для веденні в Ірані робіт в нафтогазовій і нафтохімічній промисловості. Вона завершила виконання зобов'язань за контрактом на геофізичні дослідження методом сейсмолокації бічного огляду в районі родовища Монд. В даний час продовжується реалізація в Ірані наступних контрактів; демеркаптанізація нафти (російські технології застосовуватимуться на одному з НПЗ на про.Харк); пошук прісних вод методом ядерний-магнітного резонансу (ЯМР-томографія) в районі р. Ассалуйе. Ведуться переговори про збільшення об'єму випуску моторних масел на заводі компанії "Behran Oil" за російською технологією і про будівництво заводу по виробництву синтетичних моторних масел. З компанією "PEDEC" обговорюється можливість зміни складу і об'ємів робіт на родовищі “Загех” у зв'язку із завершенням першої фази робіт."Lukoil Overseas Holding Ltd." придбав 4 частку в геологорозвідувальному проекті "Анаран"(нафтовий блок в пров. Илам на межі з Іраком) у компанії "Hydro Zagros”. 36)Найбільш напруженим конфліктом у цьому регіоні залишається протистояння Індії та Пакистану. Оскільки обидві країни володіють ядерною зброєю і мають засоби їх доставки на територію ворога, то в разі бойових дій із застосуванням ядерної зброї кількість загиблих складе від 9 до 12 млн. чоловік. Індія і Пакистан ворогують між собою буквально з моменту появи цих незалежних держав на карті світу. У серпні 1947 р. вони отримали незалежність, а в жовтні цього ж року розпочався перший пакистано-індійський збройний конфлікт через Кашмір. У результаті першого збройного конфлікту 1947-1948 рр.. під контроль Пакистану відійшло 2 / 5 території спірного князівства. Лінія припинення вогню, що існувала на 1 січня 1949 р., стала фактичним кордоном, хоча про країни державним кордоном її не визнають. Після цього конфлікту були зіткнення у 1965 і 1971 рр.., В результаті яких співвідношення сил в регіоні ще більше змінилося на користь Індії. Для Пакистану події 1971 р. закінчив розколом країни і відокремленням від неї її східній провінції, де утворилася нова держава - Бангладеш. На даний момент спроби примирити сторони здійснюють США, Великобританія і Росія. Зокрема, В. В. Путін провів переговори в Алма-Аті з прем'єр-міністром Індії Атал Біхарі і президентом Пакистану Первезом Мушараф.     Також в регіоні досить напруженою є обстановка в Шрі-Ланці. На півночі острова проживають таміли (в основному, на півострові Джафна), а також на південно-сході Індії, в штаті Тамілнад.Через дискримінації тамілів (20% населення) з боку сингальської більшості (70% населення) виникло сепаратистський рух за створення незалежної держави. З 23 липня 1983 організація «Тигри звільнення Таміл Еламу» (ТОТЕ) почала збройну боротьбу. ТОТЕ робить ставку на партизанську війну проти урядової армії в джунглях північного сходу Шрі-Ланки. Партизанські дії «тигри» доповнюють терактами. Ця організація здійснила вбивство Раджива Ганді і вибухи в Коломбо 31 січня 1996 і 5 березня 1998 Залишається напруженою ситуація в Афганістані, хоча останнім часом країна налагоджує мирне життя, але на території цієї країни продовжують існувати незаконні бандформування.Військові дії і «гарячі точки» зарубіжної Азії Незважаючи на відносну стійкість сучасної політичної карти зарубіжної Азії, у другій половині XX ст. цей регіон не уникнув численних політичних і військово-політичних конфліктів, значна частина яких дісталася, так би мовити, у спадок XXI ст. Особливе місце серед них займають протистояння із застосуванням збройної сили. Міжнародна статистика свідчить про те, що в 20 таких «гарячих точках» у 60-90-х рр.. XX ст. загинули більше 600 тис. чоловік. В основі більшості конфліктів лежать територіальні суперечки, сепаратистські рухи, етнорелігійні розбіжності. При цьому вони мають місце в кожному з чотирьох субрегіонів закордонної Азії. Почнемо з Південно-Західної Азії, яка, незважаючи на своє відносне арабо-мусульманське єдність, за тривалістю та «гарячому» характеруконфліктів, мабуть, займає у всьому регіоні перше місце. Досить назвати ізраїльсько-палестинську, Курдистанських, кіпрську і афганську проблеми. Ізраїльсько-палестинська проблема має вже більш ніж піввікову історію, залишаючись протягом всього цього часу ледь чи не найскладнішою, що привертає увагу не лише країн субрегіону, а й усього світового співтовариства. Десятиліттями здавалося, що вирішення її знайти так і не вдасться: вже не одне покоління ізраїльтян і палестинців виросло ватмосфері взаємної ненависті й безперервних гострих конфронтацій. І тільки останнім часом мирний процес став більшою чи меншою реальністю. Все почалося з того, що в кінці 1947 р . Генеральна Асамблея ООН прийняла історичну резолюцію № 181, згідно з якою на невеликій території Палестини (раніше вона була володінням Турецької, або Османської, імперії, а в 1920 р . Ліга Націй видала мандат на управліннянею Великобританії) повинні були утворитися дві незалежні держави - арабське і єврейське. При цьому були визначені і лінії розділу. А святий не тільки для тих і інших, але і для християн містоЄрусалим, щоб не стати «яблуком розбрату», повинен був отримати міжнародний статус. Саме на основі цієї резолюції в 1948 р . була створена держава Ізраїль. Але її друга частина, що стосується палестинської держави, так і не була реалізована. Після проголошення держави Ізраїль п'ять арабських країн направили в Палестину свої війська, щоб відразу ж його знищити. Почалася перша арабо-ізраїльська війна, але араби її програли, і Ізраїлю вдалося збільшити свою територію з 14 тис. до 21 тис. км 2. Однак західний берег р.. Йордан і східна частина Єрусалима з Храмовій горою, де знаходяться головні святі місця трьох релігій - християнської, іудейської і мусульманської - залишилися за Йорданією. Друга арабо-ізраїльська війна 1956 р ., В якій на стороні Ізраїлю брали участь Англія і Франція, не внесла змін до палестинської ситуацію. Зате третя, так звана шестиденний, війна в червні 1967 р . змінила її радикально. У результаті цієї війни Ізраїль отримав від Йорданії західний берег річки Йордан і східну частину Єрусалиму. На західному березі почалося будівництво ізраїльських поселень. Крім того, Ізраїль ввів свої війська до Південного Лівану, захопив у Сирії стратегічно важливі Голанські висоти. Парламент Ізраїлю ще у 1950 р . оголосив Західний Єрусалим столицею своєї країни, а в 1980 р . він проголосив «вічною і неподільною» столицею весь Єрусалим, включаючи його східну, арабську частину. Арабо-ізраїльські війни призвели також до того, що більше 4 млн. палестинців були змушені емігрувати, переважно в сусідні арабські країни - Єгипет, Ліван, Сирію, Йорданію, де виникли численні табори біженців. У відповідь на все це палестинці створили свій парламент (Національна рада) у вигнанні і під керівництвом Організації визволення Палестини (ООП) продовжили боротьбу за формування власної держави. Основних вимог у них було три: 1) повернути їм землі, призначені для створення Палестинської держави і захоплені Ізраїлем, 2) дозволити мільйонам палестинських біженців повернутися до своїх осель, 3) зробити Східний Єрусалим столицею держави Палестина. У відповідь на повернення земель вони обіцяли припинити напади на Ізраїль і постійні терористичні акти проти його мешканців (формула: «мир в обмін на землю»). Перше з цих вимог завжди підтримувалося світовим співтовариством. Ще в 1967 р . Рада Безпеки ООН зобов'язала Ізраїль вивести свої війська з усіх окупованих ним арабських територій, що передбачалося зробити в три етапи. І пізніше ця вимога не раз підтверджувалося знову, залишаючись міжнародно-правовою основою врегулювання ізраїльсько-палестинської проблеми. На ньому наполягали і США - головний стратегічний союзник Ізраїлю, і інші країни, включаючи Росію. Деякий перелом на краще настав у 1988 р ., Коли Національна рада Палестини оголосив про створення на частини території держави Ізраїль арабської держави Палестина, що складається з двох частин - Західного берега р.. Йордан і сектора Газа на узбережжі Середземного моря. Невдовзі нове держава була визнана більшістю країн світу і отримало статус країни-спостерігача при ООН. Проте визнання цього факту Ізраїлем відбулося тільки в 1993 р . У 1994 р . в секторі Газа і на невеликій частині Західного берега дійсно почалося створення Палестинської національної автономії, а в 1996 р . керівник ООП Ясір Арафат став главою Палестинської національної адміністрації, ще раніше він був обраний президентом майбутньої незалежної держави Палестина. Нині територія Палестинської автономії займає 6020 км 2, що при населенні в 4,1 млн. чол. відповідає його середньої щільності 620 чол. на 1 км 2 (утому числі на сектор Газа доводиться 380 км 2 і 1,5 млн. чол.). Формально переговори Ізраїлю і Палестини тривають, але не можна стверджувати, що і напочатку XXI ст. вони помітно просунулися вперед. Найчастіше їм заважають терористичні дії ісламських бойовиків, на які Ізраїль зазвичай відповідає своїми збройними акціями. Становище ще більш ускладнилося після того, як на початку 2006 р . на парламентських виборах в автономії перемогу здобула радикальна, антиізраїльська угруповання ХАМАС. У 2007 р . тривала політична боротьба між рухом ХАМАС і протистояли йому рухом ФАТХ (його очолює змінив померлого Ясіра Арафата новий лідер автономії Махмуд Аббас) переросла у відкрите збройне протистояння - з перестрілками, вибухами, кровопролиттям. У результаті в автономії довелося вводити надзвичайний стан. Тільки в 2008 р . процес мирного врегулювання отримав реальне продовження. Була досягнута домовленість про те, що держава Палестина буде проголошено ще до кінця 2008 р . Багато невирішених питань залишається ще й у відносинах Ізраїлю з сусідніми арабськими країнами. Так, мирний договір з Єгиптом було укладено ще в 1979 р ., І тоді ж Ізраїль вивів свої війська із Синайського п-ова, дозволивши тим самим знову відкрити судноплавство по Суецькому каналу. Так, мирний договір з Йорданією був укладений у 1994 р . На початку 2000 р . Ізраїль вивів свої війська з Південного Лівану. Але ні з Ліваном, ні з Сирією мирні угоди ще не укладені. Протягом тривалого часу одним з головних противників Ізраїлю був режим Саддама Хусейна в Іраку. Але один серйозний супротивник продовжує існувати і в наші дні - це Іран. Поки між двома країнами йде, що називається, війна нервів. Іран загрожує знищити Ізраїль своїми ракетами, а в Ізраїлі говорять про превентивний удар по ядерних об'єктах Ісламської Республіки. Проблема Курдистану виникла ще після Першої світової війни, коли слідом за остаточним розпадом Турецької (Османської) імперії ця велика гірська область, населена курдами - народом іранської мовної групи індоєвропейської сім'ї, - була розділена між кількома сусідніми країнами. Ситуація мало змінилася і до наших днів: приблизно 14 млн. курдів живуть у Туреччині, 4,8 млн. - в Ірані, 4,4 млн. - в Іраку і 1,2 млн. - у Сирії. Ось вже протягом більш ніж дев'яти десятиліть курди ведуть боротьбу, в тому числі збройну, за створення своєї національної держави Курдистан. Але тільки у двох випадках - на початку 1940-х рр.. в Іраку і в середині 1970-х рр.. в Ірані - їм вдавалося домогтися хоча б тимчасової національно-культурної автономії. Особливо непримиренну позицію по відношенню до своїх курдам завжди займали Туреччина і Ірак. Турецька влада взагалі не вважають курдів самобутнім народом, а іменують їх турками. У боротьбі з курдськими повстанцями вони застосовують регулярну армію, вводячи в дію важку артилерію та авіацію. Іракський режим Саддама Хусейна також не раз застосовував по відношенню до курдів жорстокі репресії, включаючи насильницьку депортацію майже 1 млн людей з прикордонних з Іраном районів. Положення курдів в іранському Курдистані дещо краще, але і вони піддаються асиміляції і релігійним переслідуванням (курди сповідують ісламсунітського толку, а іранці - шиїтського). Тільки з кінця 1970-х рр.. в турецькому, іракському і іранському Курдистані загинуло більше 110 тис. чоловік. Єдності дій самих курдів заважають часті розбіжності між різними їх партіями та угрупованнями. Залишається додати, що довгострокова нестабільна політична обстановка призвела до масової легальної і нелегальної еміграції курдів в інші країни. Основний потік курдських трудових мігрантів направлений в Західну Європу-до Німеччини, до Франції, у Швейцарії, інші країни (хоча тут вони зазвичай значаться «турками», саме ці мігранти часто проводять бурхливі антитурецькі демонстрації). Досить великі курдські діаспори склалися також у Вірменії, Грузії, Азербайджані, Росії. Кіпрська проблема виникла значно пізніше, в середині 1970-х рр.. Вона пов'язана з політичним розділом цього острова (площею 9,2 тис. км 2) на дві частини. Протягом історії Кіпром володіли греки, єгиптяни, римляни, лицарський орден тамплієрів, Венеція, Османська імперія, Великобританія. Після проголошення незалежності в 1960 р . першим президентом республіки Кіпр став архієпископ Макаріос. У 1974 р . захопили владу в Греції «чорні полковники» підняли проти уряду Макаріоса озброєний заколот. Цим скористалася Туреччина, яка під приводом захисту конституційних прав турків-кіпріотів ввела на острів свої війська й окупувала його північну частину. У 1983 р . тут була проголошена «Турецька Республіка Північного Кіпру» (ТРСК). З тих пір на о. Кіпр існують дві держави. У південній, більшої його частини розташована визнана світовим співтовариством і є членом ООН Республіка Кіпр. Вона займає 64% всієї території острова, а населення її становить 790 тис. осіб, або 88% від усього населення. Тут живуть греки-кіпріоти, які сповідують православну релігію. У північній частині острова знаходиться не визнана жодною державою світу, крім Туреччини, «Турецька Республіка Північного Кіпру», що займає 36% його території з населенням в 220 тис. чоловік, що становить 22% від усього населення острова. Тут живуть турки-кіпріоти, які сповідують іслам. (В 1974 р . Туреччина провела в північній частині Кіпру масові етнічні чистки, у результаті яких з 200 тис. греків-кіпріотів тут залишилося всього 500 чоловік.) Обидві ці частини розділені так званої «зеленої лінією» шириною в декілька сотень метрів, яка охороняється «блакитними шоломами» ООН . Ця лінія проходить і через столицю країни Никосию, основна, південна частина якої служить столицею Республіки Кіпр, а менша, північна під назвою Лефкосія - столицею ТРСК (рис. 79). Проблема Кіпру ще чекає свого рішення. Організація Об'єднаних Націй виступає за виведення з острова великого контингенту турецьких військ і за таке врегулювання цієї проблеми, при якому єдність країни було б відновлено, причому без обмеження прав і греків-кіпріотів, і турків-кіпріотів. В кінці 2002 р . ООН запропонувала план кіпрського врегулювання, що передбачає створення на острові єдиної держави з широкою автономією грецької і турецької общин. Тоді Кіпр увійшов би до складу ЄС як єдина держава. Але цей план був відкинутий ТРСК. Проблема Афганістану також відноситься до числа найбільш вибухонебезпечних. Війна тут триває вже третє десятиліття, вона забрала мільйони життів і давно перестала бути внутрішньою справою цієї держави. Тим більше що кілька мільйонів афганських біженців осіли у Пакистані, Ірані та в інших країнах Азії та Європи, в США. У 1973 р . в Афганістані замість монархічного був встановлений республіканський лад, а на початку 1978 р . була проголошена Демократична Республіка Афганістан (ДРА). В кінці 1979 р . на прохання керівництва ДРА в країну були введені радянські війська, які знаходилися там десять років, беручи участь у кровопролитній боротьбі з озброєними угрупованнями, що були у опозиції до ДРА. Після виведення радянських військ частина цих угруповань об'єдналася в рух «Талібан». У 1992 р . талібам вдалося захопити Кабул, а потім відтіснити урядові війська в північну частину країни. Важливо підкреслити, що в афганський конфлікт втрутилася не тільки Росія, але в тій чи іншій формі також Пакистан, Іран, Саудівська Аравія, США та інші держави. У 1990-і рр.. в Афганістані тривала громадянська війна, яка набула досить виразний міжетнічний характер. Етнічну основу ісламського руху «Талібан» склали пуштуни - найчисленніший з народів цієї країни, що налічує приблизно 10 млн. чоловік. Їх підтримували белуджі і частина Хазарейці. Руху «Талібан» протистояв урядовий так званий Північний альянс. Його опорою служилитаджики, до яких приєдналася частина узбеків і Хазарейці. А етнічні туркмени в північних районах Афганістану заявили про свій нейтралітет. На думку багатьох експертів, по суті, єдиної держави в Афганістані не існувало. На його території розташовувалося кілька автономних напівнезалежних зон, відповідних кордонів проживання окремих етнолінгвістичних груп. Кожна така група мала свої збройні формування і примикала або до талібів, або до Північного альянсу. Економіка країни перебувала у повному занепаді. ООН і окремі країни світового співтовариства, з одного боку, надавали Афганістану гуманітарну допомогу, а з іншого - надавали на нього політичний та економічний тиск з метою припинення внутріафганскіх розборок і налагодження мирного життя. Проте всі ці заходи не дали позитивних результатів. Афганістан перетворився на центр виробництва наркотиків, «експорту» тероризму, підготовки ісламських екстремістів для бойових дій в інших державах. Сусідство з ним стало являти собою велику загрозу і для деяких країн СНД - особливо тих, які мають спільний кордон з Афганістаном. Становище радикально змінилося тільки в кінці 2001 р . Після терористичних актів у Нью-Йорку і Вашингтоні 11 вересня США вирішили вжити найжорсткіших заходів проти руху «Талібан», яке не тільки переховувало у своїй країні «терориста номер один» саудівського мільйонера Осаму бен Ладена, але й активно брало участь в акціях міжнародного тероризму. Повітряні бомбардування баз терористів в Афганістані і позицій військ «Талібану», а потім і наземні операції проти терористів дозволили частинам Північного альянсу розгорнути успішний наступ на всіх фронтах. У результаті за короткий час «Талібан» зазнав поразки, а Кабул та інші великі міста були звільнені. Влада в країні перейшла до рук нового президента та коаліційного уряду. Однак важку економічнукризу подолати так і не вдалося, стабілізація так і не наступила. В Афганістані залишаються війська 14 країн НАТО, які продовжують боротьбу з талібами. Крім перерахованих вище в субрегіоні Південно-Західної Азії є ще одна «гаряча точка». У 2003 р . США та їхні союзники збройним шляхом повалили диктаторський режим С. Хусейна в Іраку. У країні почалися перетворення, були створені нові органи влади. Але навіть триваюча фактична військова окупація цієї країни не позбавила її від гострих внутрішньополітичних конфліктів. У серпні 2008 р . різко ускладнилася обстановка в Кавказькому регіоні, що було пов'язано зі спробою Грузії військовим шляхом повернути собі Південну Осетію. Втручання в цей конфлікт Росії призвело до проголошення незалежності Абхазії і Південної Осетії. У Південній Азії вже довгий час існують два вибухонебезпечних вогнища політичної та військової напруженості. Перший з них сформувався в Кашмірі - області, яка після утворення незалежних держав Індії та Пакистану в 1947 р . була розділена між ними «лінією контролю». З тих пір ось уже понад півстоліття вона служить джерелом дуже серйозних розбіжностей, які вже не раз призводили до збройних сутичок. А значна частина самих кашмірців виступає під сепаратистськими гаслами, вимагаючи створення власної держави. Другий осередок - це Республіка Шрі-Ланка, населення якої складають в основному два великих народу: сингали у південній та центральній частинах країни - їх 82% і таміли в північній і північно-східній її частинах - їх 10% (рис. 80); інше припадає на нащадків арабів - маврів. Розбіжності між сингалами і тамілами мають глибокі історичні корені. Їх поділяють передусім релігійні переконання: сингали - правовірні буддисти, а таміли - не менше переконані індуїсти. Ще в середині 1970-х рр.. серед тамілів отримали широке поширення ідеї сепаратизму, створення власної незалежної держави Таміл Ілам. На практиці вони призвели до численних збройних зіткнень і в загальній складності забрали життя приблизно 60 тис. чоловік. Основною ударною силою тамільських сепаратистів служить воєнізована організація «Тигри звільнення Таміл Ілама», з якою пов'язані численні збройні напади бойовиків - «тигрів» на сингальська землі, терористичні акти. Вже давно ведуться між обома сторонами переговори тільки у 2002 р . призвели до позитивних результатів: «тигри» погодилися на надання їм автономії у складі Шрі-Ланки. Але рецедиви громадянської війни ще виникають. У Південно-Східної Азії також існує декілька довготривалих «гарячих точок». При цьому в першу чергу мова йде про вогнища напруженості в четвертій за населенням країні світу - Індонезії. Тут з початку 1960-х рр.. ведуть боротьбу за незалежність, у тому числі і збройну, папуаські народи провінції Папуа (західна частина о. Нова Гвінея). В кінці 1990-х рр.. надзвичайно загострилася обстановка на півночі о. Суматра (де незалежності - з метою створення фундаменталістського ісламського держави - зажадала провінція Ачех з 4,5 - мільйонним населенням), і почалися міжетнічні конфлікти на о. Калімантан. Тоді ж розгорілася братовбивча війна між християнами і мусульманами на Молуккських о-вах, які простягнулися на 1300 км з півночі на південь між о. Сулавесі і Новою Гвінеєю. В її основі лежать не тільки релігійні, але також політичні і економічні протиріччя. Вони заглиблюються й тому, що ці казково багаті в минулому «острови прянощів», що належали спочатку португальцям, а потім голландцям, нині належать до числа найбідніших районів Індонезії. Але особливу увагу світового співтовариства, безумовно, привертала доля Східного Тімору, що входить до групи Малих Зондських о-вів. Португалія ще в 1974 р . надала цій своїй колонії незалежність, а через рік зовсім покинула її. У результаті швидкоплинної громадянської війни переміг у ній Революційний фронт проголосив незалежність Східного Тімору. Проте вже на наступний день індонезійський уряд прийняв декларацію про «інтегруванні Східного Тімора до складу Індонезії». На острів були введені війська, і він був проголошений 27-ою провінцією Індонезії. За чверть століття індонезійської окупації на Східному Тиморі загинули більше 200 тис. чоловік. Тільки в 1999 р . індонезійська влада дозволила провести тут референдум, на якому більшість тіморцев знову висловилося за незалежність. Для підтримки порядку на острів були введені війська ООН, управління ним теж перейшло до адміністрації ООН. Потім було створено перехідний уряд, а в 2002 р . відбулося нарешті проголошення незалежної східно-Тиморському держави Тимор Лесте - першого нової суверенної держави, що з'явився на політичній карті світу в XXI ст. До інших конфліктних районах Південно-Східної Азії відносяться Південні Філіппіни, де місцеве мусульманське населення вимагає незалежності або принаймні широкої автономії. А в М'янмі з сепаратистських позицій виступають окремі малі народи (карени, шани). На щастя, деякі збройні конфлікти в цьому субрегіоні залишилися в минулому. Тут перш за все маються на увазі тривалі і кровопролитні війни, які протягом майже 30 років довелося вести В'єтнаму. Спочатку, після проголошення в 1945 р . Демократичної Республіки В'єтнам, - з колишніми колонізаторами, французами. Потім, після поділу країни по 17-й паралелі на ДРВ і Республіки В'єтнам, - з Південним В'єтнамом, а фактично з військами США. Ця війна тривала з 1964 по 1973 р ., А в 1976 р . В'єтнам став єдиною державою - Соціалістичною Республікою В'єтнам (СРВ). У 1979 р ., Після повалення в'єтнамськими військами прокитайської режиму «червоних кхмерів» у сусідній Камбоджі, тут мала місце ще китайсько-в'єтнамська війна. Втім, територіальна суперечка між Китаєм і В'єтнамом через о-вів Спратлі в Південно-Китайському морі продовжується до цих пір. У Східній Азії головні геополітичні суперечки також виявилися пов'язаними з наслідками Другої світової війни і розколом світу на дві системи. Тут найяскравіший приклад такого роду - Корея, яка виявилася розділеною на Північну (КНДР) і Південну (Республіка Корея). У 1950-1953 рр.. відкрите протиборство двох цих держав привело до запеклої війни, в якій фактично брали участь і інші держави, з одного боку, соціалістичні, а з іншого - капіталістичні. Останнім часом політичний клімат на Корейському півострові кілька потеплішав, але говорити про мирне об'єднання Північної і Південної Кореї ще передчасно. До спадщини Другої світової війни можна віднести і відсутність мирного договору між Росією і Японією, укладення якого найбільше заважає тривалий на десятиліття суперечка черезКурильських о-вів. Територіальні суперечки існують також між Китаєм і Індією. Особливе місце у Східній Азії займає проблема Тайваню. На цьому острові бігли сюди залишки поваленого в континентальному Китаї гоминьдановского режиму ще в 1949 р . проголосили свою державу під назвою «Китайська Республіка». Його уряд давно вже висунуло концепцію «двох Китаїв». Проте КНР вважає Тайвань бунтівною провінцією, яка обов'язково повинна бути возз'єднана з основною частиною держави. Останнім часом вона пропонує таке возз'єднання за формулою: «одна держава - дві системи», відповідно до якої Тайвань, увійшовши до складу Китаю, міг би зберегти свою нинішню соціально-економічну систему. У всякому разі, проблема Тайваню залишається в числі пріоритетів Пекіна, який вважає за краще вирішити цю проблему мирним шляхом, але не виключає і застосування військової сили. Позиція ж Тайваню в останні роки намітилася досить чітко: він добивається міжнародного визнання своєї країни (поки вона має дипломатичні відносини з 24 країнами) та прийняття її в ООН. Ще одна суцільна проблема для Китаю - сепаратистські рухи в Синьцзян-Уйгурському автономному районі, і в Тибеті, які час від часу приймають більш активні форми (наприклад, в Тибеті в березні 2008 р .). 37) 1. Суспільно-політичний розвиток Білорусі у 1991 – 2005 рр.  Ще в січні 1989 р. У Вільнюсі було створено Конфедерацію білоруських молодіжних об'єднань, яка підтримала ініціативу створення Білоруського народного фронту "Відродження" (БНФ) — всенародної національно-патріотичної організації. її установчий з'їзд відбувся у Вільнюсі 24—25 червня 1989 р. Ідейним лідером став В. Биков, а загальне керівництво очолив 3. Позняк. У вересні цього ж року БНФ організував демонстрацію "Чорнобильський шлях". З цього часу такі акції в країні проводилися регулярно. Базою білоруського національного руху стала передусім інтелігенція. Натомість більшість робітників і селян насторожено віднеслись до програмних вимог БНФ. Суспільство поділилося на дві ідейно полярні групи — налаштовані прорадянськи (більшість) і національно-патріотичного спрямування (меншість). Після виборів до Верховної ради БРСР (1990) вперше була утворена парламентська опозиція, яку очолив С. Шушкевич. Законодавчий орган 27 липня 1990 р. ухвалив Декларацію про державний суверенітет БРСР. в складі СРСР. Суверенітет затверджувався задля вищої мети — вільного розвитку і добробуту, гідного життя кожного громадянина республіки на основі забезпечення прав особи згідно з конституцією БРСР і її міжнародних зобов'язань. Білорусь стверджувалася суверенною державою білоруської нації і її права на самовизначення, проголошувалися державність білоруської мови, верховенство народу у визначенні своєї долі.  Перша половина 1991 р. пройшла під знаком страйків і демонстрацій, передусім економічного характеру. Спроба серпневого державного перевороту в Москві підштовхнула керівництво республіки до рішучіших дій. Верховна рада БРСР 25 серпня проголосила державну незалежність країни: Декларації про державний суверенітет Білорусі був наданий статус конституційного закону. Згодом парламент, який очолив С. Шушкевич, прихильник демократичних реформ, ухвалив закон про зміну назви держави на Республіка Білорусь, діяльність Комуністичної партії офіційно призупинено.  10 грудня Верховна рада ратифікувала Біловезьку угоду і денонсувала договір 1922 р. про утворення СРСР. Проте влада в країні залишалася в руках колишньої партійної номенклатури, яку уособлював уряд В. Кебича. Республіка не мала власної державної політики, війська, валюти, контрольованих кордонів. Парламентська опозиція, яку склали 27 членів фракції БНФ, вимагала відставки уряду та дострокових парламентських виборів. Оскільки Верховна рада проігнорувала ці вимоги, БНФ запропонував винести їх на всенародний референдум. Після того як 29 жовтня 1992 р. парламент не погодився на плебісцит, у країні почалася перманентна боротьба старих і нових політичних сил за владу.  Сили реставрації старого порядку восени 1992 р. утворили політичний блок Народний рух Білорусі (лідер — С. Гайдукевич), який розгорнув широку кампанію, спрямовану на дискредитацію діяльності БНФ. З цього часу політичні сили країни чітко розділилися на противників і прихильників білоруської незалежності. Від 1993 р. політика білоруського уряду була спрямована на все більше зближення з Росією.  Радянські адепти зробили ставку на запровадження посади президента і захоплення її в свої руки. Демократична опозиція вимагала парламентського правління. У січні 1994 р. С. Шушкевича на посаді голови парламенту замінив М. Гриб, ставленик старих політичних сил. Верховна рада 1 березня 1994 р. проголосувала за впровадження в країні президентської влади. Була прийнята нова конституція 15 березня (ЗО березня набула чинності). За нею Білорусь проголошувалася унітарною, демократичною, правовою і соціальною державою, а президент отримав повноваження повного контролю за виконавчою владою.  Весна і початок літа 1994 р. пройшли під знаком президентських виборів. 3 обранням О. Лукашенка на посаду глави держави поступово утверджувався авторитарний стиль правління, сформувалася «вертикальна структура» виконавчо-розпорядчих органів як у центрі, так і в провінції, він отримав повноваження самостійно призначати керівників місцевої адміністрації. Президент почав масовий тиск на політичну опозицію, яка до кінця 90-х років XX ст практично була усунена з органів державної влади " У квітні 1995р. О.Лукашенко, незважаючи на заперечення парламенту, призначив проведення референдуму. На знак протесту опозиційні депутати почали в приміщенні парламенту голодування. Проте їх швидко вигнали звідти, не допускали до ефіру на радіо і телебаченні. Травневий референдум підтримав пропозиції глави держави. Зокрема, за надання російській мові рівного статусу з білоруською, проголосувало 83,3 % Були також схвалені пропозиції про нові зразки державного прапора і гімну (75,1 %), курс на економічне зближення з Росією (83,3 %), право президента розпускати парламент (77,7 %). Національно-патріотичні сили зазнали чергової значної поразки. Парламентські вибори, які відбувалися паралельно з референдумом, не дали позитивного результату, оскільки було обрано менше двох третин депутатів (133 з 260). Однак довиборів не проводили, повноваження старого складу не продовжено. Отже, з літа 1995 р. країна опинилася без законодавчого органу. Вся повнота влади зосередилася у президента. Довибори парламенту відбулися лише у грудні 1995 р., законодавців стало 195 і парламент набув легітимності. У листопаді 1996 р. в Мінську відбувся масовий мітинг на підтримку тих парламентаріїв, які висловилися за імпічмент. На знак незгоди з політикою глави держави у відставку подав прем'єр-міністр М. Чигір. Новий уряд очолив С. Лінг. Можливий імпічмент стурбував владні структури Росії: для тиску на офіційний Мінськ до столиці прибули російські прем'єр-міністр і керівники законодавчого органу. Після цього конституційний суд країни відклав розгляд справи про імпічмент.  Напередодні референдуму з посади було звільнено голову Центрвиборчкому, оскільки він заявив, що не підпише підсумкового протоколу голосування. Референдум відбувся 24 листопада за участю 84,1 % громадян. За прийняття президентського варіанту конституції висловилося 70,5 %. Тоді ж було підтримано пропозицію глави держави про перенесення Дня незалежності з 27 на 3 липня (день визволення Мінська від нацистів у Другій світовій війні).  За Основним законом (конституція 1994 р. У новій редакції) був створений двопалатний парламент — Національні збори. Більшість депутатів Верховної ради Білорусі увійшла до його складу. Натомість 70 депутатів разом з головою С. Шарецьким не визнали легітимності референдуму, нової конституції і Національних зборів. Політична криза в країні завершилася.  Основні владні функції зосередилися в президента. Він отримав можливість безперешкодно керувати державою шляхом видання власних декретів. Влада закрила приміщення опозиційних партій, обмежила свободу демонстрацій. Збори та мітинги протесту розганялися. Уряд жорстко реагував на дії незалежних профспілок, а О. Лукашенко своїм указом навіть призупинив їх діяльність після страйку працівників метро в 1995 р. У листопаді 1998 р. парламент ухвалив новий Цивільний кодекс зі змінами, які вніс президент.  Перемогу авторитаризму в Білорусі зумовили ряд обставин. На відміну від більшості посткомуністичних країн білоруська еліта, як найбільш денаціоналізована, не змогла скористатися національними ідеями. Так само слабким був і загальнодемократичний рух. Населення країни негативно сприйняло невиразні наслідки реформ перших років незалежності. Суспільство було готове вітати появу сильної особистості, яка обіцяла повернути те, що країна втратила в останні роки.  Водночас Білорусь обрала шлях всебічного зближення з Росією. З метою об'єднання гуманітарного, економічного та військового простору двох країн 2 квітня р. було створено Співдружність Росії і Білорусі з координаційними виконавчими органами. 2 квітня р. цю Співдружність реорганізовано в Союз Росії і Білорусі. Додатково до наявних інтеграційних структур у рамках цього конфедеративного союзу заплановано поетапно запроваджувати єдині конституцію, законодавство, парламент, єдину валюту тощо. Білорусько-російська інтеграція виявилася вигідною обом сторонам. Геополітичне та військово-стратегічне становище Білорусі як російського партнера обумовлено її вигідним географічним становищем. Союз із Білоруссю дозволяє Росії економити значні кошти у військовій сфері, оскільки об'єкти протиповітряної оборони на території Білорусі контролюють всю європейську частину Росії. Своєю чергою Росія є великим ринком збуту продукції білоруської промисловості й сільського господарства, постачальником необхідних енергоресурсів.  Опозиційні сили спробували кинути виклик главі держави й у травні 1999 р. організували неофіційні президентські вибори (у них взяло участь близько 53 % громадян з правом голосу). Однак їх результатом стало поглиблення розколу в опозиційному середовищі: політики звинувачували один одного в маніпуляціях громадською думкою, фальсифікаціях. Водночас влада посилила тиск на своїх політичних опонентів. Був ув'язнений М. Чигір (він брав участь в неофіційних виборах глави держави), під приводом звинувачення у фінансових зловживаннях. Безслідно зникли громадські та політичні діячі, журналісти. Напочатку 2000 р. О. Лукашенко замінив прем'єр-міністра (ним став В. Єрошин) і призначив на жовтень нові парламентські вибори. Голосувало 53,9 % виборців. Як зазначили міжнародні спостерігачі, вибори не відповідали "демократичним стандартам". Більшість мандатів (81) здобули безпартійні, які сформували лояльний до президента уряд. Парламентськими стали також Комуністична партія (6), Аграрна партія (5), Республіканська партія праці і справедливості (2), Ліберально-демократична партія (1), Соціально-демократична партія народної згоди (1), Соціально-спортивна партія (1). Опозиція утворила в парламенті свою фракцію "Республіка" (лідери — В. Фролов і В. Парфянович). Вакантними виявилися 13 мандатів.  У вересні 2001 р. О. Лукашенко вдруге став главою держави, здобувши 75,6 % голосів. Тоді проголосувало 83,9 % виборців. Опозиційний кандидат В. Гончарик отримав 15,4 % голосів. Через звинувачення в диктаторському правлінні, О. Лукашенко закрив у країні місію ОБСЄ, запровадив обмеження на зарубіжну допомогу неурядовим організаціям.  У 2003 р. О. Лукашенко знову замінив главу уряду через неефективну роботу. Новим прем'єр-міністром став С. Сидорський. Парламентські вибори, які відбулися 17 жовтня 2004 р., проходили в умовах урядового контролю над засобами масової інформації, затримання опозиційних лідерів. З політичних мотивів були звинувачені та заарештовані троє відомих політиків: член координаційного комітету "Вільна Білорусь" В. Левоневський і його заступник О. Васильєв (за образу президента), колишній посол Білорусі в Латвії М. Марінич (за незаконне зберігання зброї). Закрито ряд незалежних газет, багатьом опозиційним політикам відмовлено в реєстрації.  За офіційними даними голосувало 90,14 % громадян, вибори визнані дійсними у всіх 110 округах. Обрані депутати, за висловом опозиції, входили у "список Лукипенка". Серед них від Компартії — 8, Аграрної партії—З, Ліберально-демократичної партії — 1.3 кандидатів опозиційної коаліції ("П'ять плюс") не було обрано жодного депутата.  Одночасно з виборами проведено референдум із приводу обмеження конституцією кількості президентських термінів. Громадянам пропонувалося відповісти на одне питання: "Чи дозволяєте Ви першому Президенту Республіки Білорусь Лукашенко О. Г. брати участь як кандидату в Президенти Республіки Білорусь у виборах Президента і чи приймаєте частину першу статті 81 конституції Республіки Білорусь в такій редакції: "Президент обирається на п'ять років безпосередньо народом Республіки Білорусь на основі загального, вільного, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні?".  За офіційними даними голосувало 89,7 % виборців, 77,3 % висловилися проти обмеження. По областях ці показники були такі: Брестська — 75,7 %, Вітебська — 80,1, Гомельська— 83, Гродненська— 82,2, Могильовська— 88,8, Мінська— 75,5, Мінськ— 61,3%. Таким чином, О. Лукашенко отримав можливість втретє балотуватися на посаду глави держави. Президентські вибори відбулися 19 березня 2006 р., проголосувало 92,6 % громадян. О. Лукашенка підтримало 82,6 % виборців, єдиного кандидата від опозиції О. Мілінкевича 6 %, голову Ліберально-демократичної партії С. Гайдукевича — 3,5 %, лідера Соціал-демократичної партії (Громада) О. Козуліна — 2,3 %. Білоруська опозиція, СПІА і Євросоюз не визнали результатів виборів, оскільки вони пройшли з численними порушеннями та не відповідали демократичним стандартам.  У березні 2005 р. Європарламент прийняв резолюцію про ситуацію в Білорусі, в якій закликав Раду Європи засудити існуючий в країні режим як диктатуру, а президента — як диктатора. 38) Основні вектори зовнішньої політики Білорусі у 1991 – 2005 рр. Білорусько-українські відносини Після проголошення державної незалежності Білорусь дістала міжнародне визнання, має дипломатичні відносини різних рівнів з багатьма державами світу (127 наприкінці 2006 р.). Вона є членом ООН і 12 її спеціалізованих організацій, Союзу Незалежних Держав, Євразійського економічного товариства, Єдиного економічного простору, Міжнародного валютного фонду та ін. У грудні 1991 р. Білорусь визнали Європейські співтовариства. У 1995 р. було підписано Угоду про партнерство і співробітництво в політичній, економічній і торговій сфері. Країна отримувала значну допомогу в рамках програми ТАСІС. Однак подальшому розвитку відносин Білорусі з Євро-союзом перешкодили антидемократичні кроки правлячого режиму. ЄС відмовився визнати конституційні зміни в 1996 р. У 1997 р. Рада Міністрів ЄС відмовилася продовжити Угоду про партнерство і співробітництво та підтримати вступ Білорусі в Раду Європи. Білорусь втратила статус спеціально запрошеного члена в Євро-парламенті через недемократичність виборів 1997 р. і тиск на політичну опозицію. Відновлення цього членства можливе лише за таких умов: розширення повноважень парламенту, запровадження інституту уповноваженого з прав людини, перегляд виборчого закону і закону про пресу. У березні 2005 р. ЄС висловив готовність фінансувати "формування громадянського су-спільства" в Білорусі.  Вектор зовнішньої політики орієнтований на Росію, яка є основним партнером в політичній і економічній сферах. У 1995 р. між двома державами укладено Договір про дружбу, добросусідство і співробітництво на 10 років. У грудні 1999 р. підписано Договір про створення Союзної російсько-білоруської держави (набув чинності 26 січня 2000 р.). Зміна вищого керівництва в Росії загальмувала інтеграційні процеси. Питання про прийняття єдиної конституції до кінця 2007 р. вирішеним не було. Переговори про єдину валюту також опинилися у безвиході. У березні 1996 р. Білорусь разом з Росією, Казахстаном і Киргизстаном утворила Союз інтегрованих держав. тже, сьогоднішня політична система і політичний режим в Білорусії знаходяться на етапі подальшого розвитку авторитаризму, що робить малоймовірною демократичну еволюцію. Узурпація влади може призвести до негативних наслідків. Політична ситуація в країні також загострилася після останніх Президентських виборів коли розганялися мітинги опозиції була не стабільна політична ситуація.  Демократизація суспільства дала поштовх політичному плюралізму в країні, виникли нові партії, організації, рухи й об'єднання різного ідейного спрямування. Однак більшість їх була нечисельною, не мала тривкої соціальної бази та конкретно вироблених програм. Нові політичні умови, в яких опинилася Білорусь та інші республіки СРСР вимагали зміни форм національно-державних відносин.  Серед перших були підписані договір про співробітництво в політиці, економіці, екології, охороні здоров'я, науці й техніці, культурі, торгівлі з Росією, а також договори про основи відносин з Україною і Казахстаном. Білорусь не бачила себе поза СРСР, що підтвердили результати березневого референдуму 1991 р.: за збереження СРСР проголосувало 82,8 % громадян країни.  Але подальші зміни не носили руйнівного авторитарного режиму. В країні протягом 1991 – 2005 рр. прокотилися багато мітингів і демонстрацій, направлених проти влади, але влада подавлювала будь-які намагання протистояти існуючому режимі. Європарламент засудив існуючий в країні режим як диктатуру, а президента — як диктатора. 39) Перебуваючи у складі Радянського Союзу, Білорусь була позбавлена можливості проводити самостійну зовнішню політику. Із розпадом СРСР ситуація змінилася, постала потреба визначення пріоритетів зовнішньополітичної стратегії молодої незалежної держави. Відсутність блокового протистояння на новому етапі розвитку міжнародних відносин дала можливість по-новому поглянути на відносини із Заходом. Одним із напрямів зовнішньої політики Білорусі став Європейський Союз.В історії взаємин Республіки Білорусь і Європейського Союзу виразно виділяються два етапи: перший – 1992–1996 рр., другий – з 1997 р. по теперішній час. Головним змістом першого етапу, що продовжувався з січня 1992 р. по листопад 1996 р., стали пошук і розвиток взаємовигідних форм і напрямів співпраці, формування правових основ взаємодії Білорусі і ЄС [11]. На першому етапі відносини розвивалися досить динамічно. В серпні 1992 р. було встановлено дипломатичні відносини між Республікою Білорусь і Європейськими співтовариствами [3]. 6 березня 1995 р. в ході візиту Президента Республіки Білорусь до Брюсселя було підписано Угоду про партнерство і співробітництво між Республікою Білорусь і Європейським Союзом. 26 березня 1996 р. в Брюсселі Республікою Білорусь і Європейським Союзом було підписано Тимчасову угоду про торгівлю, покликану регулювати торговельно-економічні відносини сторін до набуття чинності УПС [9]. Крім того, по лінії програми ТАСІС в Білорусі фінансувався цілий ряд проектів на загальну суму близько 100 млн доларів. Успішно розвивалася програма ТЕМПУС. Усі ці заходи свідчили про налаштованість сторін на встановлення рівноправних добросусідських відносин. Безперечним є той факт, що в цей період динаміка відносин Білорусі з ЄС мала позитивний характер. Проте, незважаючи на такий багатообіцяючий початок, етап піднесення виявився нетривалим. Переломним моментом у відносинах Білорусі з ЄС став 1996 рік. Головною причиною погіршення відносин стало проведення в Білорусі в 1996 р. референдуму з внесення змін і доповнень до Конституції 1994 р. Євросоюз відмовився визнати зміни в Конституції Білорусії, що збільшили обсяг повноважень і термін перебування Президента Білорусі при владі. В європейській політиці було поставлено так зване “білоруське питання”. 15 вересня 1997 р. ситуація в Республіці Білорусь була розглянута на спеціальному засіданні Ради міністрів закордонних справ ЄС. Підсумком наради стало зведення до мінімуму контактів із Білоруссю. У Заяві про відносини з Білоруссю наголошувалося, що країни-члени ЄС висловлюватимуться проти членства Білорусі в Раді Європи, не укладатимуть з нею ні тимчасової угоди, ні угоди про партнерство і співпрацю і мають намір здійснювати двосторонні відносини виключно через керівництво ЄС. Європейський Союз вирішив також припинити реалізацію програм технічного сприяння Республіці Білорусь (ТАСІС), за винятком гуманітарних або регіональних проектів, що підтримують процес демократизації. В результаті прийнятої резолюції політичний діалог на вищому рівні між Білоруссю і державами-членами ЄС припинився. Таким чином, всупереч об’єктивним умовам для розширення співпраці Білорусі з об’єднаною Європою на перший план висувався суб’єктивний чинник, вплив якого звів до мінімуму досягнення попередніх років. Отже, цей етап характеризується охолодженням зв’язків та згортанням політичних контактів. У результаті введення Євросоюзом в односторонньому порядку в 1997 р. обмежень на співпрацю зБілоруссю процес розвитку і зміцнення інституційних відносин був загальмований. Незважаючи на величезні політичні протиріччя, економічні відносини між Білоруссю і Євросоюзом завжди залишалися досить вагомими. Безперечним є значення ринку ЄС для Республіки Білорусь, адже Європейський Союз – другий після Російської Федерації найважливіший торговельний партнер Республіки Білорусь 3. Торговельно-економічні відносини між Республікою Білорусь і Європейським Союзом характеризуються високою динамічністю і протягом останніх декількох років вийшли на якісно новий для Республіки Білорусь рівень. Досить важливим є той факт, що з цілого ряду причин на Заході, включаючи ЄС, склалися відірвані від реалій стереотипи у сприйнятті Білорусі. Парадоксально: чим менше країна знайома з Білоруссю, тим більш похмурим є її уявлення. Таким чином, є низка чинників, які вказують не тільки на доцільність, а й необхідність серйозного поліпшення відносин. Потрібно залишити у минулому короткозору політику санкцій, яка була гальмом для цих відносин. Та й не тільки для них, а в цілому для перспектив будівництва по-справжньому нової Європи в центральній і східній частинах нашого континенту. Міжнародне співтовариство на його вищих рівнях повинне переоцінити свою політику щодо Білорусі [9]. Разом з тим, Білорусь має також піти назустріч і вжити дієвих заходів щодо демократизації внутрішньополітичного життя. Визначальним у цьому є налагодження позитивних відносин з ОБСЄ та Радою Європи і формування їх позитивного ставлення до Білорусі. Як вже зазначалось вище, і Білорусь, і Євросоюз зацікавлені у налагодженні взаємовідносин міжсобою. З огляду на це сторони так чи інакше все ж таки прагнуть знайти певні шляхи для порозуміння. На сучасному етапі білоруське МЗС намагається просувати концепцію “відповідального сусідства з ЄС”, реалізація якої доручена Міжвідомчій державній комісії з участі Республіки Білорусь в європейських інтеграційних процесах [11]. ЄС, у свою чергу, проводить політику добросусідства щодо країн, які з ним межують, у тому числі Білорусі. Підтвердженням цьому є те, що Республіка Білорусь залучена в реалізацію трьох програм добросусідства ЄС: “Польща–Україна–Білорусь”, “Латвія–Литва–Білорусь” і “Регіон Балтійського моря”. Під реалізацію проектів за цими програмами Європейським Союзом для Білорусі та інших залучених до них країн (Росія і Україна) по лінії ТАСІС виділено близько 19 млн євро. На даний час проводяться консультації з прикордонними державами-членами ЄС щодо формату нових програм транскордонного співробітництва у межах нового Європейського інструменту добросусідства і партнерства, що прийшов на зміну Програмі ТАСІС ЄС 1 січня 2007 р. [11]. Так, білоруська сторона в цілому підтримує “сусідську” ініціативу ЄС як таку, що узгоджується з національними стратегічними пріоритетами у зближенні з ЄС і формуванні “поясу добросусідства” вздовж своїх рубежів. 1. Зникнення СРСР якісно змінило характер відносин Білорусі з прикордонними державами Центральної та Східної Європи. На початку 1990-х років діалог Білорусі з Польщею, Литвою та Латвією розвивався в різних сферах і був дуже активним. У другій половині десятиліття політичні відносини стали більш стриманими, оскільки всі три країни перевели спілкування з Білоруссю в режим «критичного діалогу». В більшій мірі з здійсненню політичних контактів з Білоруссю були схильні Литва і Латвія. Не останню роль у погіршенні двосторонніх відносин Білорусі з сусідніми державами зіграла разноправленность зовнішньополітичних векторів. 2. Проблема накреслення кордонів не була значущою для Білорусі та сусідніх держав. До середини 1990-х років вона була успішно вирішена, що знайшло відображення в підписаних договорах про основи відносин і про кордон. У другій половині 1990-х років Республіка Білорусь приступила до демаркації державного кордону з Литвою та установці прикордонних знаків. Процес демаркації кордону з Латвією затягнувся і не був завершений в минулому десятилітті. Республіка Білорусь прагнула до налагодження транскордонних зв'язків із сусідніми державами, виходячи насамперед із міркувань безпеки. Більш ефективним процес зміцнення транскордонного співробітництва став в кінці 1990-х років, хоча повністю проблеми транскордонного взаємодії вирішені не були. 3. Погіршення якості політичного діалогу не призвело до згортання зв'язків у торговельно-економічній сфері. Більш того, в кінці 1990-х років Білорусь змогла наростити обсяг експорту в усі сусідні держави. У минулому десятиріччі склалися різноманітні форми співпраці в торговельно-економічній сфері, включаючи форми, які раніше не існували (взаємодія в рамках єврорегіонів та СЕЗ, створення спільних та іноземних підприємств). 4. Удругій половині 1990-х років велике значення білоруська дипломатія стала надавати участі в міжнародних організаціях субрегіонального характеру. У 1996 р. Республіка Білорусь стала членом Центрально-Європейської ініціативи. Членство в ЦЄІ дозволило вирішити деякі проблеми, пов'язані з розвитком білоруської економіки, ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, хоча умов для повноцінного входження Білорусі в систему європейських організацій не створило.... 40)Хронологія американо-білоруських відносин у 2004 У вересні 2004 року США оголосили про намір добиватися усунення від влади Президента Білорусі Олександра Лукашенка. Позицію США виклав сенатор Джон Маккейн: «Ми будемо боротися за те, щоб Білорусь звільнилася від тиранії. Зміна режиму президента Лукашенка в Білорусії планується не збройним шляхом, а за допомогою міжнародного тиску ». Слідом за цією заявою американське міністерство фінансів звинуватило білоруський Інфобанк у відмиванні грошей Саддама Хусейна. 6 жовтня Палата представників Конгресу США одноголосно проголосувала за введення економічних санкцій проти Білорусі та її президента особисто. Прийнятий Конгресом "Акт про демократію в Білорусі» містить довгий список вимог Олександру Лукашенку: звільнити містяться в ув'язненні осіб, поміщених у в'язниці за політичні чи релігійні переконання, відкликати політично мотивовані звинувачення проти опозиціонерів і незалежних журналістів, надати вичерпне пояснення зникнень діячів опозиції і журналістів, припинити репресії проти незалежних ЗМІ, незалежних профспілок, неурядових і релігійних організацій, опозиції провести в Білорусії вільні і чесні президентські і парламентські вибори у відповідності зі стандартами ОБСЄ. Поки ці вимоги не будуть виконані, адміністрації США заборонено надавати Білорусії які-небудь позики, кредитні гарантії, страхові виплати, фінансування і будь-яке інше фінансове сприяння, а представникам США в МВФ, Світовому банку та інших міжнародних організаціях наказується голосувати проти надання будь-якого сприяння Білорусії. Згідно Акту, конгрес і президент США повинні координувати реалізацію даного закону з іншими державами, в першу чергу європейськими, «заохочуючи їх йти на аналогічні заходи стосовно Республіки Білорусь». «Акт про демократію» вимагає від президента США не пізніше ніж через 90 днів після вступу законопроекту в силу направити в Конгрес спеціальну доповідь про постачання озброєнь і бойових технологій з Білорусії в країни, що підтримують міжнародний тероризм. У доповіді також повинні бути вказані розміри особистого стану і дана оцінка власності, якою володіють президент Лукашенко та інші білоруські керівники, в тому числі «офіційні особи, брали участь у придушенні свободи в Білорусі, включаючи суддів і прокурорів". 21 жовтня 2004 Джордж Буш підписав «Акт про демократію в Білорусі». Таким чином, економічні санкції проти Білорусі офіційно вступили в силу. Підписання закону підтверджує, що США мають намір всерйоз домагатися усунення Олександра Лукашенка від влади. Однак сама доповідь про особистий стан білоруських чиновників, озаглавлений «Report on Belarus, the Last Dictatorship in Europe, Including Arms Sales and Leadership Assets» (Доповідь по Білорусії - останній диктатурі в Європі, що включає дані по торгівлі зброєю і власності керівників) був направлений Джорджем Бушем у Конгрес тільки 16 березня 2006, тобто за три дні до президентських виборів в Білорусії. У доповіді поряд з іншими джерелами використовується інформація газет «Московський Комсомолець», «Комерсант» та агенції «Інтерфакс». 41) Росія - основний партнер Білорусії в економічній та політичній сфері. Росія та інші пострадянські держави представляють для Білорусії украй важливий ринок збуту продукції та джерело сировини. На думку експертів, значний економічний ріст Білорусії в 2004-2006 багато в чому був пов'язаний з її особливими відносинами з Росією. Соціальна та економічна стабільність забезпечувалася доступом на російський ринок і одержанням енергоресурсів за внутрішніми російськими цінами. У той же час білоруська економіка в основному зберегла господарські зв'язки з російськими підприємствами і значний промисловий експорт до Росії. У Росію, зокрема, надходить 60-70% всього експорту засобів транспорту, машин і устаткування з Білорусії. У 2006 році на Росію довелося $ 6,85 млрд з $ 19740000000 білоруського експорту. До кінця 2006 року Білорусь мала можливість закуповувати нафту в Росії за внутрішніми російськими цінами і експортувати нафтопродукти за світовими цінами, що дозволяло не тільки задовольняти внутрішні потреби країни в нафтопродуктах, але й отримувати значні доходи. Витрати на газопостачання частково компенсуються за рахунок реекспорту російського газу. У цій ситуації Білорусь не постраждала, а виграла від зростання світових цін на енергоносії. Практично вся білоруська енергетика, а також хімія і виробництво добрив залежать від російського газу, одержуваного Білорусією за зниженими цінами. Різниця між закупівельними цінами і відпускними цінами для промислових споживачів йде до держбюджету, дозволяючи здійснювати різні державні соціальні програми. 1991-1996 Початком міжнародних відносин між Росією і Білоруссю як незалежними державами можна вважати підписання Біловезьких угод та освіта СНД після розпаду СРСР в 1991 році. 13 листопада 1992 було підписано Угоду про вільну торгівлю. Білорусько-російська інтеграція в чому [джерело не вказано 1248 днів] вигідна і Росії, і Білорусії. Багатовікове сусідство братніх слов'янських народів з єдиними історичними коренями сприяло розвитку та взаємопроникнення їх національної економіки, культури. Близько 10% населення Білорусії - російські або діти від змішаних шлюбів. Розрив господарських зв'язків дуже болісно позначився на добробуті народу - особливо в Білорусі, практично не має власних енергоносіїв і зав'язаною на внутріспілкову ринок. Геополітичне та військово-стратегічне значення Білорусії як партнера для Росії обумовлено її зручним географічним положенням між Росією та Західною Європою. Союз з Білорусією дозволяє Росії економити значні кошти, необхідні для створення системи військово-стратегічного стримування на західному кордоні Росії, оскільки білоруські об'єкти ППО забезпечують безпеку всього повітряного простору Білорусії та європейської Росії - особливо в ситуації, коли аналогічні об'єкти в Латвії і на Україні були або знищені, або закриті для російських військових. Росія, у свою чергу, являє собою гігантський ринок збуту для продукції білоруської промисловості і сільського господарства та є постачальником необхідних країні енергоресурсів. Потенційний союз двох східнослов'янських держав аж ніяк не завжди розцінюється як сприятливе геополітичне зміна і найближчими європейськими сусідами, і країнами Заходу в більш широкому сенсі - членами Євросоюзу, НАТО, США. В цілому для західноєвропейських політиків характерно думка про небажаність посилення інтеграційного процесу навколо Росії. Усередині Білорусії об'єднання з Росією в єдину державу протистоять різнорідні опозиційні групи, які побоюються зросійщення білоруської нації і перетворення Білорусії з незалежної держави в російську провінцію. Більшість таких опозиційних груп не приховують факти фінансування їх з боку різних західноєвропейських організацій. З іншого боку, білоруське політичне керівництво використовує ідею об'єднання двох держав як свого роду політичний інструмент у відносинах як з самою Росією, так і з Заходом. Олександр Лукашенко почав активно розігрувати цю тему ще під час своїх перших президентських виборів в липні 1994 року. Ставши главою держави, він використовував її для політичного та економічного торгу з Москвою. 6 січня 1995 було підписано угоду про Митний союз, 21 лютого 1995 - Договір про дружбу, добросусідство і співробітництво терміном на 10 років.   2 квітня 1996 Президент Росії Борис Єльцин і Президент Білорусі Олександр Лукашенко підписали договір про створення Співтовариства Росії і Білорусії. В той момент це було вигідно і Єльцину, якого через два місяці чекали президентські вибори, і Лукашенко, який сподівався очолити союзну державу. 1997-1999 Незабаром з'ясувалося, однак, що кожна зі сторін хотіла б отримати власну вигоду від об'єднання. При підготовці проектів союзного договору Москва наполягала на прискоренні приватизації білоруських підприємств і демократизації політичного життя в республіці. Мінськ, у свою чергу, вимагав наділення вищих законодавчих і виконавчих органів нового союзного об'єднання правом виносити рішення, які були б обов'язковими до виконання в обох державах. Борис Єльцин, не розташовував повною підтримкою Державної Думи, відмовився підписати білоруський варіант союзного договору. Документ, який був підписаний 2 квітня 1997 року, - новий договір про перетворення Співтовариства в Союз - не містив конкретних зобов'язань. Це дало можливість Олександру Лукашенку звинуватити російське керівництво в тому, що воно не готове до об'єднання. Відносини між Москвою і Мінськом погіршилися. Влітку 1997 року вибухнув політичний скандал, що почався з затримання в Білорусі російських журналістів за звинуваченням у незаконному перетині білорусько-литовського кордону. Для того, щоб домогтися їх звільнення, Росія вдалася до політичного і економічному тиску. Після цього розмови про об'єднання затихли надовго. У Росії стало своєрідною традицією доручати вирішення питань об'єднання Росії і Білорусії керівникам, які по своїй або чужій волі йшли від активного політичного життя. 25 грудня 1998 були підписані Декларація про подальше єднання Росії та Білорусії (що припускає введення єдиної валюти), договір про рівні права громадян та Угоду про створення рівних умов суб'єктам господарювання. Перед самим відходом Єльцина зі свого поста, 8 грудня 1999 року, Договір про створення Союзної держави був нарешті підписаний. Сторони зобов'язалися активізувати підготовку єдиного Конституційного акту і винести його на всенародне обговорення. Договір набув чинності 26 січня 2000. У січні 2000 держсекретарем Союзу був обраний Павло Бородін. 2000-2005 Володимир Путін покладає вінок до монумента Перемоги в Мінську Зміна вищого політичного керівництва в Росії призвела до чергового стримування процесу інтеграції. Володимир Путін довго придивлявся до свого партнера, поки в 2002 році президент Білорусії не представив нову ініціативу, згідно якої союзною державою президенти можуть керувати по черзі. Путін спочатку відкинув цю ідею геть (заявивши, що повернення до СРСР не буде), а в серпні 2002 запропонував свій власний план дій - у травні 2003 року провести референдум по союзної конституції, а через півроку, одночасно з російськими парламентськими виборами, провести вибори союзного парламенту і президента. Путін запропонував при формуванні керівних органів союзної держави враховувати економічну вагу і чисельність населення учасників. Олександру Лукашенко фактично пропонувався варіант входження Білорусії до складу Росії, а йому самому - посаду повноважного представника Президента Російської Федерації в Білоруському федеральному окрузі. У відповідь на це Лукашенко звинуватив Путіна у спробах перетворити Білорусію в «90-й суб'єкт Федерації» (а точніше - в 6-7 нових суб'єктів федерації (за кількістю областей), які втратили б єдність): «Навіть Ленін і Сталін не додумалися до того, щоб роздробити Білорусію і включити до складу СРСР ». Періодичний обмін уїдливими зауваженнями між двома керівниками тривав тривалий час. При цьому реальні інтеграційні процеси постійно відкладалися. Так у жовтні 2003 Олександр Лукашенко заявив, що введення єдиної валюти не має сенсу. Це означало скасування переходу на єдину для Росії і Білорусії валюту - російський рубль, намечавшегося на 1 січня 2005. Не вирішується і питання про створення спільного газотранспортного консорціуму. Експортний російський газ проходить через територію Білорусі по двом транспортним системам-газопроводом Ямал-Європа, який повністю належить «Газпрому» і прокладений на землі, взятої ним у довгострокову оренду, і газотранспортній системі «Белтрансгаз». «Газпром» вже не перший рік веде переговори з Білорусією про придбання 50% акцій цієї системи, але переговори поки нічого не дають. Росія час від часу використовує «Газпром» - для тиску на Білорусію. Ще у квітні 2002 року «Газпром» домовився про постачання газу в Білорусію по $ 29 за 1 тис. м ³ в обмін на створення до червня 2003 року спільного підприємства на базі «Белтрансгазу». СП так і не створили, оскільки сторони не зійшлися в ціні («Газпром» оцінив компанію в $ 600 млн, а Мінськ - в $ 5 млрд). Тоді «Газпром» оголосив про підвищення ціни в 2004 році до $ 50. У ході переговорів Росія тричі припиняла постачання газу, після чого Олександр Лукашенко звинуватив Росію в шантажі, пригрозив вийти з усіх договорів з нею і зажадав від свого уряду підписати договір «на умовах Путіна». Білорусь не особливо постраждала від відключення, оскільки вона просто забирала на свої внутрішні потреби газ, що прямував в Калінінградську область, Литву і Польщу. Олександр Лукашенко, зі свого боку, час від часу робив заяви про готовність відвернутися від Росії і розпочати співпрацю з Заходом. Однак західні політики чим далі, тим все менш розташовані йти на яке-небудь співпрацю з ним, особливо після того, як 17 жовтня 2004 був проведений всенародний референдум, за результатами якого з Конституції країни було вилучено положення про обмеження президентства двома термінами. Це дозволило Олександру Лукашенку знову виставити свою кандидатуру на президентських виборах 2006 року. Після того, як Білорусія опинилася в міжнародній ізоляції, Олександр Лукашенко активізував заходи щодо зміцнення співробітництва з Росією. Цьому сприяла і низка «кольорових революцій» на пострадянській території, і об'єднання проти «недемократичною» Білорусії керівників колишніх радянських республік - України, Молдови, Грузії, Азербайджану - в рамках ГУАМ, що відбулося в 2005. У жовтні 2004 Росія засудила введення американських економічних санкцій проти Білорусі, заявивши наступне: «Ми не підтримуємо застосування інструменту санкцій в принципі. Санкції повинні застосовуватися адресно і не зачіпати інтереси населення »(МЗС РФ Сергій Лавров). У березні 2005 «Газпром» знову заявив про підвищення тарифів, але за вказівкою Володимира Путіна їх зберегли незмінними і на 2006 рік, у той час як для всіх інших покупців російського газу ціни були підняті. У жовтні 2005 голова Держдуми Борис Гризлов оголосив про те, що 15 листопада 2005 Проект Конституційного акту Союзної держави Росії і Білорусії, кілька років обговорювався робочими групами, буде представлений на розгляд Вищої ради Союзної держави (включає президентів і прем'єр-міністрів обох держав), після чого він буде винесений на референдум. Цього не сталося. 2006 У 2005 Олександр Лукашенко частіше небудь інших керівників країн СНД відвідував Росію і зустрічався з Володимиром Путіним. Однак питання про підписання Конституційного акту Союзної держави Росії і Білорусі так і не було вирішене. Переговори про єдину валюту зайшли в глухий кут. Олександр Лукашенко оцінює щорічний прямий збиток від введення єдиної валюти для Білорусії в $ 1,8 млрд і бажає, щоб їй його компенсували. Навесні 2006 в Білорусі відбулися президентські вибори, в результаті яких Олександр Лукашенко знову був обраний на свою посаду. Згідно з його останніми заявами на прес-конференції з представниками українських ЗМІ (читати тут), він змушений був «фальсифікувати» результати виборів - оприлюднити більш низьке число голосів, ніж він реально отримав. За його словами, в той день його підтримали 93,5% виборців. Однак, щоб уникнути критики за кордону і у зв'язку з тим, що досягнутий їм результат виявився, за його словами, не надто «європейським», Лукашенко нібито віддав розпорядження Центральної виборчої комісії знизити показник електоральної підтримки на 10%. Незабаром після підбиття підсумків виборів «Газпром» оголосив про прийдешнє різке підвищення цін на російський газ для Білорусії - в контракті на 2007 була запропонована стартова ціна газу на рівні $ 200 за тисячу кубометрів. У середині 2006 року Росія вийшла з міжурядової угоди 2002 р. У кінці серпня 2006 МЗС Росії направив Білорусії ноту про те, що Росія в односторонньому порядку припиняє виконання пакетних угод про постачання в Білорусію газу за внутрішньоросійськими цінами, оскільки питання про передачу «Газпрому» 50 % акцій «Белтрансгазу» так і не вирішено. Термін угоди закінчується в квітні 2007 року. 29 вересня Олександр Лукашенко провів прес-конференцію для представників російських регіональних ЗМІ. На ній були порушені теми будівництва Союзної держави, ціни на газ для Білорусії та інші питання. 2009 Виділення Росією кредиту Білорусії послужило причиною ланцюжка взаємних звинувачень російської та білоруської сторін. Зокрема, 28 травня 2009 року міністр фінансів Росії Олексій Кудрін заявив, що Білорусь може виявитися неплатоспроможною вже в 2010 році. Пізніше президент Олександр Лукашенко порівняв Кудріна з діячами білоруської опозиції і порадив йому «підлікуватися. З 6 червня розгорнулася так звана «молочна війна», коли Росспоживнагляд заборонив ввезення багатьох видів молочної продукції з Білорусі в Росію через відсутність відповідної документації [4]. У той же час, багато білоруські виробники молока заявляють про те, що вони пройшли сертифікацію [5]. Окремі експерти вважають, що «молочна війна» була спланована для переділу білоруської м'ясної і молочної промисловості . 11 червня Володимир Путін заявив, що Росія і Білорусія домовилися по постачаннях молока. Через що розгорівся конфлікту Президент Білорусі не взяв участі в сесії ОДКБ у Москві 14 червня, пояснюючи це недоцільністю обговорення питань військово-політичної безпеки під час прямої загрози економічній безпеці країни [8]. При цьому офіційний Мінськ заявляє, що прийняті організацією рішення, зокрема, про створення Колективних сил оперативного реагування, є недійсними. Також в ці дні було прийнято рішення в найкоротші терміни ввести елементи митного і прикордонного контролю на кордоні з Росією [10], які вже існують з російської сторони. Незважаючи на те, що Володимир Путін раніше оголошував про досягнення домовленостей щодо поставок білоруських молочних продуктів, конфлікт продовжувався. Лише 17 червня Геннадій Онищенко оголосив про припинення "молочної війни» [11]. У цей же день стало відомо, що російська газова монополія «Газпром» зажадав від «Бєлтрансгазу» повернення 231 мільйона доларів - різницю, яка не була перерахована через усної угоди Олександра Лукашенка і Дмитра Медведєва про постачання російського газу за зниженою ціною в 150 доларів за тисячу кубометрів. 2010 У липні 2010 року почав діяти Митний союз Білорусі, Казахстану і Росії. [13] За деякими оцінками, створення Митного союзу дозволить стимулювати економічний розвиток і може дати додатково 15% до ВВП країн-учасниць до 2015 року. Удругій половині 2010 року відбулося значне погіршення відносин між керівництвом РФ і 2011 У квітні 2011 року Білорусія відкликала з Економічного суду СНД позов проти Росії про стягування мит за нафтопродукти. 42)військове партнерство У Білорусії розміщені два військові об'єкти російських НД: РЛС "Волга" (Барановичі, 52 ° 51'27 "пн. Ш. 26 ° 28'55" в. Д. (G) (O)) - входить до складу системи попередження про ракетний напад. Поставлена ​​на бойове чергування 1 жовтня 2003 року. Станція дециметрового діапазону дозволяє відслідковувати пуски МБР на північно-західному ракетонебезпечних напрямку. Згідно з угодами, підписаний 6 січня 1995 року, все нерухоме майно і займаний «Волгою» та її інфраструктурою земельну ділянку передано російській стороні в користування на 25 років (до 2020 року). Сорок третього вузол зв'язку ВМФ (Вілейка, 54 ° 27'50 "пн. Ш. 26 ° 46'40" в. Д. (G) (O)) - забезпечує зв'язок на наддовгих частотах Головного штабу ВМФ Росії з атомними підводними човнами , що несуть бойове чергування в районах Атлантичного, Індійського і частково Тихого океанів.

Військово-політичне співробітництво держав - учасниць СНД

Вищим органом Співдружності у військово-політичній сфері є Рада глав держав. Координацію військово-економічної діяльності Співдружності здійснює Рада глав урядів. Згідно зі ст. 15 Статуту СНД конкретні питання військово-політичної співпраці держав-членів регулюються спеціальними угодами.

Ще у 1992 р. було укладено понад десять багатосторонніх угод у галузі військово-політичного співробітництва держав - членів СНД. Всі вони носили восновному перехідний характер і були спрямовані, по суті, на впорядкований розділ радянського військового потенціалу.

За минулі після утворення СНД майже 15 років на просторі СНД створена розгалужена організаційна структура військового співробітництва. Вона включає такі робочі органи, як Рада міністрів оборони, Секретаріат, Комітет начальників штабів збройних сил держав - учасниць СНД, Координаційний комітет з питань ППО, Військово-технічний комітет, Комітет керівників органів по роботі з особовим складом (виховної роботи) міністерств оборони, Міждержавний координаційнийцентр з увічнення пам'яті захисників Вітчизни.

Організаційним стрижнем багатостороннього військового співробітництва на просторі СНД є Рада міністрів оборони держав-учасників, утворений в 1992 р. У ньому беруть участь всі держави СНД за винятком Молдови, Туркменістану та України. Пріоритетним в діяльності Ради міністрів оборони стало узгодження зусиль міністерств оборони країн Співдружності в реалізації міждержавних угод і рішень Ради глав держав у галузі оборони і воєнної безпеки.

Важливе значення мають спільні зусилля по зближенню нормативно-правової бази в галузі військового будівництва та забезпечення соціального захисту військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їх сімей, а також реалізації домовленостей, спрямованих на запобігання збройних конфліктів на територіях держав Співдружності і його зовнішніх кордонах.

Вельми значимим у військовому відношенні напрямком виходячи з умов є забезпечення безпеки повітряного простору Співдружності. 10 лютого 1995 підписано Угоду про створення об'єднаної системи протиповітряної оборони СНД (ОС ППО) і затверджено Положення про нього. З метою узгодження зусиль по створенню та вдосконаленню ОС ППО і координації дій військ і сил ОС ППО утворено Координаційну комітет з питань ППО при РМО СНД. В ОС ППО СНД беруть участь шість держав - учасниць ДКБ, а також Україна і Узбекистан, причому останні - на основі двосторонніх угод з Росією. Слід зазначити, що Росія, Білорусія, Казахстан, Киргизія та Вірменіянесуть спільне бойове чергування в рамках ОС ППО. Це означає, що командні пункти ВПС і ППО армій цих країн обмінюються інформацією про повітряну обстановку і готові за певних умов спільно протистояти порушникам повітряного простору. До п'ятірки збирається приєднатися Таджикистан.

 

---

Дата добавления: 2018-08-06; просмотров: 417; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!