Тема 5. Українська література 2 половини 13 – 16 ст.

Тема 4. Оригінальна література Київської Русі

Література Київської Русі уже на початку свого існування досягла високого ступеня розвитку, що відповідало рівню загальної культури Київської держави. Зрілість її культури виявилася, крім народно-поетичної і літературної творчості, і в пам'ятках церковної архітектури, що збереглися до нашого часу (Київський і Новгородський Софійські собори, Чернігівський Спаський собор та ін.), а також архітектури світської (княжий двір, що збудований у Києві в X ст., Золоті ворота в Києві) і живопису (фрески Софії Київської, новгородської церкви Спаса Нередици), і в музичному мистецтві, і в блискучих досягненнях давньоруського художнього ремесла.

Культурний розквіт Київської Русі був підготовлений усім попереднім розвитком культури східних слов'ян, про що свідчать пам'ятки матеріальної культури починаючи ще з VI ст., але швидкому її зростанню сприяло впровадження на Русі в кінці X ст. християнства, яке диктувалося державними і суспільними потребами феодальної країни.

Одночасно з прийняттям християнства на Русі було заведене шкільне навчання. Як справедливо говорить Б. Д. Греков, «учение книжное» було не звичайним навчанням елементарної грамоти, а чимось більш складним і серйозним, яке наближалося до системи навчання в грецьких школах. «Учение книжное» набуло у нас дальшого розвитку при Ярославі Мудрому, великому книголюбові, організаторі шкіл у Новгороді для трьохсот дітей.

Тільки зваживши на те, що в Київській Русі була так грунтовно поставлена шкільна справа, можна зрозуміти, чому за такий короткий час, через кілька десятиліть після прийняття християнства, на Русі виникли чудові літературні пам'ятки, які й сьогодні вражають читачів своєю високою поетичною культурою.

Основні жанри оригінальної літератури, які розвивалися за часів Київської Русі, були такі: літописання, ораторське письменство, агіографічне письменство або житійна література, паломницька література тощо. Без сумніву, найбільшим культурним досягненням Київської Русі та й всієї світової літератури була славнозвісна поема «Слово о полку Ігоревім».

Українська література доби християнського Середньовіччя - тривалий період у її розвитку, що охоплює приблизно триста років. Художньо-естетична творчість цього колосального, як за часовими межами, так і за кількістю матеріалу, періоду не була статичною. Література перебувала у процесі постійної творчої динаміки. Змінювалися її погляди на світ, форми творчого осмислення дійсності. Зі стилістичного боку, „творам київської літератури 11 ст. властива певна стилістична „монументальність”, вибудована з окремих нечисленних стилістичних елементів, обмеженість на малу кількість у вживанні прикрас та скупчення уваги на змісті. Першим завданням авторів, здається, був „діловий” виклад змісту. Наслідком цього є відносно проста композиція творів. Характерно, що думки викладу часто концентруються в певну афористичну формулу, здебільшого наприкінці викладу. Іноді формула повторюється кілька разів протягом викладу. Літературне завдання цілого твору, або принаймні кожного окремого розділу, зосереджене на одній думці і рідко відходить від неї: виклад „моно тематичний”, з однією темою” [1].

Отже, визначальними рисами монументального стилю є економність у використанні стилістичних елементів, обмеження кількості прикрас, простота синтаксису, зосередження на змісті, на його „діловому” викладі. Автори прагнули довести головну думку до афористичної формули, зробити її блискучою, довершеною з точки зору не тільки змісту, а й форми. У центрі так званих монументальних творів - одна тема. Навколо неї вибудовується струнка система деталей, які покликані розкрити головну ідею твору. Безперечно, що автори, які працювали у такому стилі, не ігнорували стилістичних прикрас. Але ці прикраси набували форми чіткої і логічно довершеної. Вони укладалися в систему. Особливо популярними у монументальному стилі є паралелізм, що веде до повторень слів, імен, а також алітерації, порівняння, епітети (їх небагато, але вони дуже яскраві, промовисті).

Основними ідеологічними рисами ранньої київської літератури були: ідеологія „великодержавна”, уявлення про династичну та державну єдність Русі, християнський оптимізм. Така світоглядна система цілком гармоніювала з „монументальною” формою подачі матеріалу.

Оригінальна література цього часу формувалася як продовження попередньої літературної традиції.

Категорія літературного жанру - категорія історична. Літературні жанри проявляються на певній стадії розвитку мистецтва слова, а потім змінюються. Справа не тільки у тому, що одні жанри приходять на зміну іншим і жоден жанр не є для літератури „вічним”, а змінюється сам принцип виділення окремих жанрів, змінюється характер жанрів, їх функції у ту чи іншу епоху. Сучасний поділ на жанри, що базується на чисто літературних ознаках, проявляється пізніше, десь у ХУІІ-ХУІІІ ст. А до цього часу літературні жанри в тій чи іншій мірі, виконують, крім літературних функцій, функції поза літературні. Вони визначаються їх використанням: богослужінням, юридичною чи дипломатичною практикою (літописи, повісті про княжі злочини).

Але у нашому літературознавстві проблема взаємодії між жанрами не з’ясовувалася.

Кількість жанрів надзвичайно велика - „двословія”, діяння, діалог, житіє, заповіт, ізборник, сповідь, моління, похвала, притча, роздуми, азбуковники, послання, похвала, сказання, слово, спор, толкування, ходіння, читання.

Точний перелік жанрів дав би цифру приблизно біля сотні. Характерно, що в літературі цього періоду інтенсивно жанри збільшуються.

Дуже часто жанри змішувалися між собою. Причиною такого нечіткого розмежування було те, що основою для визначення жанру було призначення.

Щоб чіткіше розмежувати жанри („Слово о полку Ігоревім” і „Слово на антипасху Кирила Туровського”) книжники часто ставили у заголовок одночасно по два жанрових визначення („Сказание и беседа премудра”, „Сказаніє і веденіє”, „Житіє і дєяніє”).

Поєднання декількох жанрових визначень у назвах творів вказує не тільки на хитання у визначенні жанру, а також і результатом того, що давньоруські пам’ятки дійсно поєднували в собі декілька жанрів.

Як вказує акад. Д.С.Лихачев, що основна причина змішання і неясного роз’єднання окремих жанрів в давній літературі і була у тому, що основою для виділення жанрів, поряд з іншими ознаками, виступали не літературні особливості викладу, а сам предмет, тема, яким присвячено твір. І дійсно, жанрові визначення Київської Русі дуже часто поєднувались з визначенням предмету оповіді: видіння, житіє, страсті, хоженіє, діяння.

У долі багатьох визначень жанрів можна простежити, як поступово визначення предмету оповіді обростало літературними ознаками, з якими цей предмет повинен бути зв’язаний за середньовічним літературним етикетом, і у власному розумінні цього слова.

Для давньоруського книжника слово „житіє” було не стільки вказівкою на жанр, як на предмет оповіді. Тільки пізніше (ХУ-ХУІ ст.) слово „житіє” починає твердо означати літературний жанр.

Дуже складний процес система взаємопроникнення жанрів в Київську Русь.

Акад.Лихачев Д.С. визначає „жанри-сюзерени” і „жанри-васали”.

У розмові про давнє письменство, а особливо оригінальну літературу Київської Русі, не можемо обійти „Веселову книгу” і „Послання оріянхозарам”. О.Мишанич назвав їх „містифікаціями, фальсифікаціями, реконструкціями, що тільки баламутять довірливого читача, нав’язуючи різні домисли й фантазії, породжені позанауковими чинниками. Вони популяризуються з політичною метою й супроводжуються псевдо патріотичним гаслом.

Автентичність пам’яток дохристиянської доби - одне з найбільш дискутованих питань у сучасному літературознавстві. Вони мають як своїх ревних прихильників, так і тих, хто категорично заперечує можливість їх реального побутування як оригінальних творів. Ми не робимо навіть спроби доводити „істинність чи ложність” таких пам’яток, як „Рукопис Войнича” („листи до Божого ока” чи „Послання оріян хозарам”) в якому нібито є відомості про нашу передісторію з У ст.до н.е.; „Вересова книга” (пам’ятка ІХ ст.), реконструйований М.Брайчевським „Літопис Аскольда”; повіди, помниці та билиці, збережені в пам’яті одним із нащадків князів ростовських (про це знято документальний фільм „Слов’янський детектив”), договорити київських князів-язичників із греками тощо.

Наша позиція - спокійно вивчати ці пам’ятки, бо вони вже побутують у нашому літературознавстві, незалежно від того, автентичні вони чи підробки, фальшивки. В усякому разі, „Послання оріян хозарам” („Листи до Божого ока”), „Велесова книга” - це міфологія, і це наша українська міфологія. Хочеться запитати тих, хто говорить про пам’ятки язичницької Русі як фальсифікати, вимагаючи доведення їхньої автентичності: а хіба вже доведена автентичність Біблії та грецької(еллінської) міфології, записаної начебто Гомером. Чому ж від українських учених вимагається доведення автентичності „Велесової книги”, „рукопису Войнича”? Можливо, це наша міфологія. У такому випадку вона доведення автентичності не потребує.Українці мають право на свою міфологію, котра проливає бодай якесь світло на найдавніші етапи формування національного мислення і світовідчуття, нашої суспільно-політичної думки і літератури.

Перш ніж повести розмову про “Велесову книгу”, зупинимося на інших проблемних питаннях, які безпосередньо стосуються даної проблеми.

Палкі дискусії відбуваються навколо язичницької пам’ятки „Послання оріян хозарам” („Листи до Божого ока”), або так званого „Рукопису Войнича”, що широкому загалу українських читачів фактично невідома. Окремі її фрагменти були надруковані у перекладі українською мовою у спеціальному випуску часопису „Індоєвропа” 1995 року.

Історія пам’ятки така. 1912 р. бунікіст В.Войнович знайшов в італійському місті Фраскаті, у школі єзуїтів „Мондрагог”, стародавній манускрипт.

Після смерті В.Войнича власником рукопису став Г.Каус, який після невдалих спроб продати пам’ятку подарував її Бібліотеці рідкісних книг і рукописів.

Наукові студії над твором розпочав дослідник давніх слов’янських мов і культур Джон Стойко. 1975 року в американському журналі „національний антикваріат” він прочитав статтю „Невідома мова віками не піддається дешифруванню”, де йшлося про „Послання оріян хозарам”, Саме Джон Стойко зробив прорив - йому вдалося дешифрувати давню мову і прочитати пам’ятку. Вчений назвав цей унікальний твір пам’яткою української язичницької культури. 1978 р.Джон(Іван) Стойко видав у Нью-Йорку книгу „Листи До Божого ока. Рукопис Войнича, вперше розшифрований і перекладений англійською мовою”. Можливо, це дійсний переклад тексту, можливо - здогадки і навіть фантазії перекладача…

Нині „Рукопис Войнича” зберігається в Єйській бібліотеці рідкісних книг і рукописів ім.Байнеке під шифром МS 408. Рукопис являє собою 234 пронумерованих пергаменних сторінки середнього формату (225х160 мм). Він прикрашений різноманітними ботанічними, астрономічними, біологічними ілюстраціями. Бібліотека Байнеке підготувала бібліографію праць про „Рукопис Войнича”.

Пам’ятка визначається як об’єкт дослідження в „Історії української літератури. Навчальна програма нормативної дисципліни для вищих закладів освіти” (Київ, 1999), укладеної Ю.Ковалівим під грифом Міністерства освіти України та Київського університету ім.Т.Шевченка. Тут у розділі „Література праукраїнського періоду” зазначено: „Етноментальні джерела, міфологічна свідомість та специфіка праукраїнського періоду, відображена у фрагментах етногенетичної пам’яті, не зафіксованих у національних писемних текстах, відомих за фольклорними джерелами, за пам’ятками Трипільської, Ямної, Зарубинецької, Черняхівської та ін.культур, відрефлексованих у шумерській, індійській, грецькій, вірменській та ін. літературах.

Перша гіпотетична пам’ятка дайбожичів - „Послання оріян хозарам”, обстоювання принципів батьківської віри, стилістика твору. „Вересова книга” - доля та проблеми цієї гіпотетичної язичницької пам’ятки, її естетичне значення, спроба національної та духовної ідентифікації”.

На думку Григорія Грабовича, цей твір є підробкою, яка була створена англійським астрологом Джоном Ді (1527-1608), власником „різних Беконових рукописів: нумерацію зроблено його рукою.

Цікавим є світоглядне спрямування „Послання оріян хозарам” - відстоювання своєї віри та волі, своїх богів, загалом Русі.

Заслуговують на увагу й аргументи про автентичність „Велесової книги”. С.Лісний стверджує такі положення щодо даної пам’ятки:

1. Фальсифікатору було б невигідно записувати свій текст на дереві - експерти відразу б виявили підробку, тому що дерево „старіє” дуже повільно.

2. Алфавіт, уживаний автором „Велесової книги”, дуже своєрідний, хоча і близький до кирилиці. Жоден історичний документ не написаний цим алфавітом.

3. Мова книги своєрідна і неповторна.

4. Дуже великий обсяг матеріалу.

5. Книги містять велику кількість подробиць, які можуть бути підтверджені тільки маловідомими або майже забутими старовинними джерелами.

6. Апологія язичництва і напади на християнство.

7. Все у „Вересовій книзі” зосереджено на півдні Русі, а про середню та північну її частини майже не йдеться, а це могло зменшити інтерес до підробки.

Сучасний дослідник Григорій Клочек у книзі „Світ „Велесової книги” (К.,2001) зробив категоричний висновок, що це - оригінальна пам’ятка-Русі ІХ ст. Таким чином, він заперечує спроби зробити цей твір російського походження, що засвідчила стаття А.Асова „Еще раз о тайнах „Книги Велеса” [5], а також ряд його книг. Дуже доречним є порівняння Асовим „Велесової книги” з античною літературою Греції та Італії, ведичною літературою Індії, Біблією. Ці твори репрезентують прадавню національну міфологію, первинний етап становлення національного світовідчуття.

Б.Редіндер подає такий опис дощечок: „Дощечки, виготовлені з берези, були приблизно тридцять вісім сантиметрів завдовжки, двадцять два сантиметри завширшки і від шести до десяти міліметрів завтовшки. Усі мали вигляд дуже древніх, деякі були трухляві. Всі таблички мали у куточку простий малюночок - тварину, якийсь предмет або просто незрозумілий знак. Такі малюнки називаються гліфами, але, на жаль, жоден з цих гліфів до нас в оригіналі не дійшов. Втім, існують три гліфи, перемальовані Миролюбовим. Це - собака, кіт і сонце з променями. Невідоме призначення гліфів. Може, вони маркували дощечки, бо не було ніяких інших позначок чи цифр.

Б.Яценко зробив ритмічний переклад „Велесової книги” і провів власне дослідження її тексту [7]. На думку дослідника, „Велесова книга” - збірник історико-релігійних текстів, написаних різними, але близькими до давньоруської мови діалектами. Щодо графіки „Велесової книги” Б.Яценко зробив висновок, що даний алфавіт - це алфавіт ранньої кирилиці на Русі в дохристиянський період. Ця графіка мододша за києво-софійську і старша за новгородську. Вона відноситься до кінця ІХ-поч. Х ст..

Події, описані у „Вересовій книзі”, починаються приблизно у 850-870 рр. Різдва Христового, бо тут говориться про Рюрика, який був першим князем Новгорода, і нічого не згадується про Олега. Завершується твір князюванням Аскольда і Діра у кінці ІХ ст. Літописом „Вересову книгу” не можна назвати навіть умовно, оскільки хронологічна послідовність тут не дотримана. Це - компілятивне зведення різних творів, єдність, створена із роз’єднаних у часі творів. Саме за такою технікою поставали майже всі епоси. Так в одному місці мова йде про готів і гунів, а зовсім поряд - про греків. Всі дати тут умовні, пристосовані до епічних та ідеологічних потреб. Себто це творилося у певній заданій поетиці. Валерій Шевчук назвав цей твір не історичним, а увіч літературним, тому Борис Яценко цілком правомірно зробив ритмічний переклад „Велесової книги”, розбивши текст у певних місцях на поетичні рядки, а в деяких переклавши прозою.

В.Шевчук таким чином визначає жанрове спрямування „Велесової книги”: „… Перед нами епос, творений не на підставі писаних історичних пам’яток, а легенд, усних оповідок, переказів, через що оповідь епічно узагальнюється і метафоризується, а відтак набирає легендарного характеру, тому історичні неточності і привнесення тут річ конечна, та й хронологія убирається в поетичні шати, цифри й роки заокруглюється…, а загалом історія народу подавалась у формі узагальнюючого історичного переказу з двох частин: легендарної та історичної. … Можливо, частини „Велесової книги” були колись окремими пісне співами, які виконувалися русамирапсодами й передавалися з роду в рід, контамінуючись у часі: щось забувалося, а щось додавалося… Автор чи автори з’єднали в одному творі ряд поетичних пісне співів, збагатили оповідь прозаїчними переказами, деякі пісне співи переказали прозою, відтак утворили зведений епос.

Основною ідеєю пам’тки була, очевидно, ідея збереження прадавньої язичницької релігії, котрій загрожувало християнство. Написано твір, найімовірніше за все, було у часи Аскольда й Діра, але до Олега. У творі згадується три Аскольди-варяги, тому В.Шевчук висловив припущення, що один Аскольд правив до Діра, а інший - після нього. Про третього відомостей нема. Перший Аскольд, за „Велесовою книгою”, прийшов на Русь, убив руського князя Свято яра і став княжити, не будучи обраним вічем. Аскольд - варяг із Причорномор’я. Він убив Діра і князював після нього.

Міфологія народу - це первинна спроба філософського осягнення дійсності. У „Вересовій книзі” зустрічаємо ряд міфічних і легендарних істот. Батько Орь - предок усіх орачів, а Кий. Щек і Хорив були його синами. Богу мир видав заміж своїх дочок Древу, Скреву і Полеву за посланців сонця, що звалися Ранок. Полудень, Вечір. Від них пішли племена, названі за іменами дівчат, - древляни, кривичі, поляни. Головні боги: Сварог - творець неба і земля, Хорс уособлював сонце і космічні небесні цикли, Даждьбог - бог усього живого, стрибок - бог вітрів, Перун - бог блискавки і вогню. Прадавні слов’яни мали пантеони, де стояли статуї богів. Так, на дощечці 21 записано:

Се бо ми ті урви мали берегти і храми богам ставити

і споруджувати стіну із дубів, а затим і другу стіну;

і там зберігали богів наших образи.

Мали многі храми в Нові граді на Волхові-ріці,

мали в Києграді по боголісах.

І се мали на Волині дулібській храми,

і о Суренжі на морі сурськім і синім.

Про віру розповідає дощечка 7 А:

Слава богам нашим!

Маємо істинну віру, що не потребує людської жертви.

А тая се діє у варягів, які завжди приносили її,

Іменуючи Перуна Пеаркуною,

І тому приносили жертву.

Ми ж польову жертву даємо і від трудів наших -

просо, молоко, а також тук.

То бо покропимо ягням на коляди і на русалії

В день весняний і на честь Красної Гори.

Ту бо даємо на спомин про гори Карпатські;

вВ той час називався рід наш карпини.

А стали жити в лісах, то мали назву древичі,

а в полі були, то й звалися полянами.

Б.Яценко виділяє у „Вересовій книзі” три концепції походження слов’янських народів:

„а)східнослов’янська єдність на чолі з деревлянами, представлена Богу миром і його дітьми; тут поляни і руси - окремі народи, позбавлені провідної ролі;

б)загально руська єдність на чолі з полянами, якій протиставлена решта народів, зокрема фінські…

в)загальнослов’янська єдність починається від отця Ора і його синів Кия, Пащека, Горовато (4г); в іншому місці - Кий, Щек і Хорев(36а).

Не виключно, що всі три концепції виникли й існували приблизно в УІІ-ІХ ст. і свідчать про серйозну політичну боротьбу між древлянами і полянами за провідну роль у країні. Загально руську єдність утвердила княгиня Ольга, розгромивши деревлян.

Літописання Київської Русі

Видатним явищем культурного життя не лише Київської Русі, але й середньовічної Європи, було літописання. Літописи – історичні твори в Київській Русі і пізніше в Україні, Росії, Білорусії, в яких розповідь велася за роками. В літописах розповідь про події кожного року починалися словами: «в літо»; звідси назва «літопис». В ХІ ст. створено Найдавніше зведення 1037 року 1, Києво-Печерське 1073

року 2 і Новгородське зведення 1079 року 3. На їхній основі виникло так зване Початкове, або Києво-Печерське зведення 1097 року 4, що було основою «Повісті минулих літ» («Повісті временних літ»)5. Від неї беруть початок Лаврентіївський літопис (1116 р.)6 та Іпатіївський літопис (близько 1118 р.)7.

Літописи є основним джерелом для вивчення політичної, економічної, культурної і частково соціальної історії Київської Русі, а також історії руських земель у період феодальної роздробленості. Використовуючи офіційні щорічні записи подій, іноземні джерела, переважно візантійські, народні легенди і перекази, складачі літописів розповідали про події,пов’язані з життям світських та духовних феодалів. Літописці прагнули показати історію Русі в зв’язку з історією сусідніх племен і народів неслов’янського походження. Відомості з життя міського населення наводилися лише тоді, коли йшлося про зміну князів, феодальні війни і міські повстання. Літописці дуже мало висвітлювали життя сільського населення, землеробство і соціальні відносини в Київській Русі. Найдавніша хронологія ранніх літописів дуже умовна, з кінця Х ст. вона стала точнішою і лише з ІІ половини ХІ ст. в літописах відчуваються

записи учасників подій. За невеликим винятком, усі події літописці висвітлювали з позицій окремих князів і феодальної верхівки взагалі. На літописах значною мірою відбилося і те, що їх писали ченці, які причини подій пояснювали втручанням божественних сил. У зв’язку з тим, що літописні списки є зведенням ряду літописів, їхні свідчення часто мають суперечливий характер.

У період феодальної роздробленості літописи складали в багатьох центрах тогочасних князівств. Відзначаються цінністю фактичного матеріалу літописи Новгородські, Галицько-Волинський і Владимиро-Суздальський. Новгородські літописи висвітлюють економічне життя, політичні події й класову боротьбу в Новгороді ХІІІ – ХV ст.. Галицько-Волинський літопис, що зберігся в Іпатіївському літописному списку ХІV ст., поділяється на дві частини. У 1-й частині в центрі уваги літописця найважливіші події Галицької (1201-1261 рр. ), а в другій – Волинської (1262-1291 рр.)8 земель: боротьба князів проти боярської знаті, бої і перемоги руських військ у боротьбі проти монголо-татар, німецьких лицарів, литовських і польських загарбників. Літописці пропагували ідею сильної князівської

влади. Владимиро-Суздальський літопис, що починається «Повістю минулих літ», розповідає про події в південно-руських, Владимиро-Суздальській, Ростовській, Тверській та інших землях. Після процесу роздроблення Київської Русі та Галицько-Волинської держави українські землі потрапляють під владу багатьох іноземних держав: Литви, Польщі, Московського царства, Кримського ханства, Молдовського господарства, Угорщини, але літописання продовжує існувати. Найвідомішими є козацькі літописи Самовидця, Граб’янки й Величка.

Тривалий час у російській та українській історіографії точилися гострі суперечки щодо вірогідності літописних відомостей. Одна частина істориків, зокрема В.М.Татищев вважала, що дані літописів мають вірогідний характер 9, а друга - А.-Л.Шлецер, М.Т.Каченовський та інші – заперечувала цінність літописів як історичних джерел 10, особливо вірогідність їхніх відомостей з історії Київської Русі. Згодом історики на основі глибокого аналізу змісту літописів довели важливе значення їх як джерел для вивчення історії України, Росії та Білорусії з давніх часів до ХVІІ ст., іноді й до ХVІІІ ст. включно. Деякі дослідники, зокрема М.Брайчевський, Б.Рибаков вважають, що окремі записи історичного характеру велися у Києві ще за князя Аскольда 11, тобто з ІІ половини ІХ ст.. Відголоски так званого «Літопису Аскольда» збереглися у пізнішому Никонівському літописі. Перший літописний звід - історичний твір, у якому підбиваються підсумки діянням Володимира Святославича та його попередників, - написано у 996-997 рр. 12 Літопис, який дослідники умовно назвали Найдавнішим Київським зводом, було написано у 1037-1039 рр. при Софійському соборі. 13 Можливо, автором його був державний, політичний, церковний діяч та письменник Іларіон. 14 Закінчується він великою статтею з похвалою Ярославу Мудрому. Саме з цього часу – кінця Х - початку ХІ ст. – формується літописна традиція. Літописання ведеться й у Десятинній церкві, й у Києво-Печерському монастирі. Саме тут на початку ХІІ ст. (1113 р.) створюється літописний звід, названий автором «Повістю минулих літ». У період політичної роздробленості виникають нові літописні центри у Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському, продовжується літописання в Києві та інших містах. Форми історичних творів теж дещо змінюються: з’являються сімейні та родові князівські літописи, життєписи князів, повісті про князівські злочини. Київське літописання тривало у Видубицькому монастирі. Тут ігуменом Мойсеєм було складено Київський літописний звід. Академік ХVІІІ ст. Г.Міллер, вражений широтою літописної інформації і рівнем систематизації, писав, що Нестор і його наступники створили систему руської історії настільки повну, що жодна нація не може похвалитися таким скарбом. На жаль, у полум’ї війн, погромів, пожарищ багато літературних пам’яток ХІ – ХІV ст. загинуло. Але деякі все ж дійшли до наших днів у пошкоджених примірниках, у складі багато пізніше переписаних творів. З виникненням писемності почалося записування історичних фактів у хронологічному порядку. З'явилося літописання - вид історичної літератури. Традиція літописання склалася в Києві в X ст., пізніше вона поширилась майже на всі руські землі. Найповніше збереглися чотири групи літописів: київська, галицько-волинська, новгородська і володимиро-суздальська . Це свідчить про наявність літописної традиції у таких містах, як Новгород, Переяслав, Чернігів, Волинь, Галич, Ростов, Суздаль, Володимир на Клязьмі та в інших удільних центрах. Авторами літописів були ченці, ігумени придворних монастирів, представники князівської адміністрації, а також князі.

Літописи Київської Русі є досить оригінальним і важливим істо-рико-культурним явищем середньовіччя. На відміну від хронік більшості країн Європи, написаних латиною, вони викладені рідною мовою, досить близькою до народної. Літописи були надбанням як княжої еліти, так і широкого загалу освіченого населення. Вони читалися і переписувалися впродовж декількох століть, завдяки чому дійшли до нашого часу. Дякуючи кропіткій роботі кількох поколінь вітчизняних і зарубіжних дослідників давньоруського літописання, літописи постали перед нами не тільки як історична хроніка Русі IX-XIII ст., а й як одна із форм суспільної свідомості.

У середині XI ст. найбільшим центром літописання стає Києво-Печерський монастир. Основою давньоруського літописання є "Повість минулих літ" (кінець XI - початок XII ст.), укладена ченцем Печерського монастиря Нестором. Це історико-художній твір, що розповідає про виникнення держави Київська Русь, про ратні подвиги русичів, про народні заворушення та княжі міжусобиці. Увесь літопис просякнутий закликом до єднання князів у боротьбі проти зовнішніх ворогів, засудженням чвар. Цей літопис увібрав у себе весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, а також досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури. "Повість минулих літ" доведена до 1110 року і була покладена в основу пізніших зводів, які доповнювали її місцевим матеріалом. Відомі її три редакції. Перша до нас не дійшла, друга читається у складі Лаврентіївського літопису, а третя - у складі Іпатіївського літопису.

Важливе культурно-історичне значення має Київський літописний звід, укладений ігуменом Матфеєм у Видубецькому монастирі (XII ст.), який розповідає про події 1118-1198 рр., що відбулися у Київській землі. Він є безпосереднім продовженням "Повісті минулих літ". До Київського літопису також увійшли матеріали переяславського і чернігівського літописання. Наприклад, чимало уваги у ньому приділено чернігівським князям Ольговичам, які не задовольнялися роллю удільних князів і постійно претендували на київський стіл.

Чернігово-сіверське походження має також і повість про похід Ігоря Святославовича на половців, вміщена під 1185 р. У ній детально описано всі стадії підготовки і походу в степ, а також перебіг битв з половцями. Вона є однією з кращих літописних повістей. За київським зразком створювалися літописи у Новгороді, Переяславі, Володимирі на Клязьмі, Володимирі-Волинському, Галичі та інших містах. Унікальною пам'яткою давньої історичної літератури є Галицько-Волинський літопис, що охоплює події на Галицьких та Волинських землях від 1202 до 1292 року. У ньому дається опис діяльності князя Данила Галицького та історія Володимирських епіскопів, вміщені розповіді про Куремсину рать, війну з Болеславом, і прихід на Русь орд Ногая і Телебуги, повість про Володимира Василько-вича. Галицько-Волинський літопис є важливим джерелом знань про внутрішнє життя князівств, а також про міжнародні зв'язки того часу. У ньому широко використано тогочасну епічну поезію. Йому характерні образність мови і поетичний стиль. Особлива цінність літописання полягає в тому, що історія даного періоду написана сучасниками і дійовими особами. Створені ними літописні зводи і повісті різняться за стилем викладання, відбором фактів, ідейною спрямованістю, але всі вони відтворюють правдиву картину життя Київської Русі. Відомий історик-дослідник О. О. Шахматов писав, що давньоруське літописання нагадує велетенське вікове дерево, коріння якого глибоко проросло в київський духовний грунт, а потужний стовбур розгалузився рясними гілками по усіх давньоруських землях.

Жанр поученія

Не всім творам староукраїнської літератури судилося дійти до наших часів. Те, що дійшло до нас - це тільки одна частина давньої творчості. Багато давніх рукописів утратилося в часи татарського лихоліття, в добу першої Руїни. Разом із занепадом монастирів, у яких головним чином процвітала літературна праця й де в основному збереглися книги, втратилося також багато давнього письменства. Все ж таки те, що дійшло до нас, є свідоцтвом розмаху, творчої сили і таланту давніх письменників. Яскравим прикладом оригінальної творчої праці є «Повчання Володимира Мономаха дітям». Цінним «Повчання» є з багатьох причин.

Князь Володимир Мономах – одна з найвидатніших постатей за княжих часів – був сином дуже освіченого князя Всеволода, який славився знанням п’ятьох мов: “Чого не вмієте, тол того учіться, так же як отець мій. Удома чинячи, він зумів знати п’ять мов, - а за се почесть єсть од інших країв, - так висловився у “Повчаннях...” Володимир Мономах.

Від свого батька перейняв Володимир Мономах замилування до книжок до освіти. Його матір’ю була грецька царівна, донька цісаря Костянтина ІХ Мономаха.

На київському престолі панував від 1113 р. до 1125 р. і залишив після себе світлу пам’ять як розумний князь і добрий організатор.

Володимир Мономах писав “Повчання дітям” з яким тісно в’яжеться лист до князя Олега. У листі висловлене прохання надіслати йому тіло сина Ізяслава. Своє “Повчання дітям” князь Володимир Мономах написав у досить поважному віці, про що свідчать слава: “Сидячи на санях (тобто готуючись до смерті), помолився я в душі своїй і воздав хвалу Богові, що він мене до сих днів, грішного, допровадив”. Аналіз тексту показує, що твір був написаний десь у середині лютого – на початку великого посту 1117 р.

З жанрового погляду "Повчання" чи його частини можуть бути віднесені до творів публіцистичних (послання до князя Олега Чернігівського), педагогічних (повчання дітям), мемуарних (спогади), хоч усі частини позначені публіцистичним пафосом захисту справедливості і моральних устоїв, обґрунтування великої державної відповідальності князя та інших державних мужів.

Якщо розглянути зміст “Повчання дітям”, то можна виділити три окремі частини: релігійні вказівки; правила, що торкаються обов’язків князя; життєпис самого автора, що має служити дітям прикладом і наукою. Спираючись на Святе Письмо та писання отців церкви, говорить Мономах у релігійному викладі про Божу любов і Божу всемогутність. Коли ми, думає автор, на кого лихі, бажаємо його крові. Натомість Бог терпить усі наші гріхи й дає можливість за допомогою каяття, сліз і молитви одержати над ними перемогу й позбутися їх. Дає також докази Божої всемогутності, діла якої – сонце, місяць, темрява, світло, води, земля, птиці, риби й людина у всіх своїх подобах і обличчях. Закликає до каяття, поклонів, молитов. Навіть серед ночі добре співати побожні пісні й бити поклони. Так само сидячи на коні, коли нема іншої справи, ліпше говорити: “Господи помилуй”, ніж думати якусь нісенітницю.

Володимир Мономах, або ж Володимир-Василій Всеволодович Мономах, онук Ярослава Мудрого і син Всеволода Ярославовича, онук по матері візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, прожив довге і насичене важливими подіями життя. Народився 1053 p., помер 1125 р. Як він сам писав, уже в 14-15 років був він князем ростовським, потім смоленським, потім Володимиро-Волинським, згодом переяславським, а з 1113р. — великим князем київським. "Спершу я до Ростова пішов, — писав він у "Спогадах", — послав мене отець. Далі (1069) і знову удруге до Смоленська (1073)... А із Смоленська пішов я до Володимира..." та ін. Це був час, коли князівські сини одержували княжіння не як вотчину, а як землю для державного управління нею. Молодого ще Володимира Всеволодовича "перекидали" з місця на місце, хоч не просто зрозуміти зі "Спогадів", хто ж "перекидає". Столиці князівств, в які був направлений Володимир Мономах, були у підпорядкуванні не тільки Всеволода Ярославовича.

У другій частині говорить автор про обов’язки щодо ближнього як про повинності доброго господаря. Наказує допомагати бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. Забороняє карати смертю: “Ні невинного, ні винного не вибирайте й не кажіть убивати”. Велить додержуватись присяги, шанувати священиків, ченців, старшин, викинути гордість із серця, остерігатися лінощів.

Звертаючись до синів, Володимир Мономах радить самим виконувати всі обов’язки на війні, самим слідкувати за всім, не покладаючись ні на кого, “бо знагла людина погибає”.

Дає настанови, що стосуються гостей. Їх потрібно шанувати, з якої сторони вони б не прийшли, бо гості, чи то подорожні, мимо ходячи, прославляють чоловіка по всіх землях – або добрим, або лихим”.

Жінку, як радить Мономах, потрібно любити, але не давати їй влади над собою. ”Що вмієте, - закінчує автор свої вказівки, - того не забувайте, а чого не вмієте, того вчіться... І нехай сонце не застає вас у постелі...”

У третій частині “Повчань...” Володимир Мономах розповідає про різні пригоди і небезпеки у своєму житті, із яких би вийшов цілий і здоровий. Говорить це з метою пояснити нещадним, що все на Землі відбувається з волі Господа Бога нашого. На це дає приклади з власного життя: два тури брали його на роги: лось раз топтав ратицями, другий раз колов рогами; дикий вепр вирвав йому меч; ведмідь укусив його за ногу; лютий звір скочив на плече й повалив його разом з конем. Але все-таки Бог стеріг і хоронив його. Він радить “Шануйте Бога, який дав нам милість свою”.

Отже, у "Повчанні Володимира Мономаха" простежується світський, хоча і запозичений з Псалтиря, варіант християнської моралі.

При написанні “Повчання...” користувався Володимир Мономах “Завітами дванадцятьох патріархів” і такими статтями як “Повчання синам Ксенофонта” та “Повчання синові Феодори”, що ввійшли з збірник князя Святослава.

У світлі порад і вказівок “Повчання...” на весь зріст стає перед нами постать самого автора. Він являє собою ідеал християнського лицаря та взірець тих лицарів, що в одній руці держали меч, у другій – хрест. Його лицарська вдача проявляється в тих його порадах і вказівках, у яких каже своїм синам терпляче витримувати незручності військових походів, самим на війні усе пильнувати, ні на кого не покладатися, коли згадує свої походи проти половців та пригоди на полюванні.

Поруч із тим Володимир Мономах – приклад доброго, справедливого християнського володаря, що не дозволяє сильнішим кривдити слабших, що велить опікуватися бідними, вдовами і сиротами, що вважає священним обов’язком бути гостинним, що в житті керується засадами християнської релігії або мимохідь посувається порівняння його постаті з постаттю Карла Великого.

Паломницька література

Паломницька література (Ходіння) — своєрідні путівники, які містили найнеобхіднішу інформацію про "святі місця", відомості про природні багатства. їх зміст формувався під впливом релігійних, апокрифічних легенд, доповнювався розповідями проповідників, монахів. П.л. розвивалася в українському письменстві як літературний жанр з XII по XVIII ст. Поява П.л. була зумовлена прагненням молодої церкви Київської Русі зміцнитися шляхом безпосереднього спілкування з християнським Сходом, що підвищувало її авторитет, включало у сферу християнських відносин. Мандрівників до "святих місць" називали паломниками (вони приносили на спогад пальмову гілочку), пілігримами (лат. — мандрівник), каліками перехожими (грецьк. взуття — каліга). Вони приносили на Русь апокрифічні розповіді, власні записи про бачене й пережите, з яких і витворився літературний жанр. Зразком П.л. є "Житіє і ходіння Даниїла, Руської землі ігумена", що виникло на початку XII ст. Тут подано детальний, топографічний опис Єрусалима, Віфлеєма, Йорданії, Галілеї, Самарії, описується поклоніння гробниці Івана Богослова в Ефесі. Докладно описані річка Йордан, природа Палестини. У XIV—XV ст. з'являються "Ходіння гостя Василя", "Ходіння за три моря" московитянина Афанасія Нікітіна, де поряд з описами християнських святинь подано світські картини: міста, їх мешканці, східні базари, факти світської історії. П.л. XVI — першої половини ХУІП ст. властиві звільнення від традиційного літературного етикету, белетризація стилю. У ходіннях Василя Познякова та Арсенія Суханова (друга половина XVI ст.), Федота Котова та Василя Гагари (перша половина XVII ст.), Іполита Вишенського, Івана Лук'янова, Сильвестра та Никодима, Варлаама Ліпицького (перша половина XVIII ст.) помітне зацікавлення авторів історією та географією, архітектурою та торгівлею, політичними відносинами між державами, національним та релігійним складом окремих народів. З'являються також описи психологічного стану паломника, що потрапляє у незвичні обставини, людських почуттів, відтворених крізь призму авторського бачення. Новим явищем у П.л. була творчість В. Барського (1701—47), який виступав під псевдонімами Василій Альбов, Василій Плакса, Василій Київський, Василій Рос. У його нотатках зосереджена увага на історії, географії, соціальному, економічному, політичному і культурному житті народів, помітні ознаки роману-автобіографії, роману-подорожі, оповідання. У середині XVIII ст. П.л. вичерпує себе.

Паломництво як суспільне явище на Русі виникло після запровадження християнства. Це - ходіння до "святої землі", до Палестини, "Гробу Господнього". Яскравим зразком паломницької літератури є "Житье и хожденьеДанила, ру-ськия земли ігумена".Виходець з Чернігівської землі ігумен Да-ниїл на початку XII ст. відвідав "святі місця" Палестини, прожив там два роки і все побачене детально описав у вищеназваному творі. Тут відтворено топографію середньовічної Палестини, подано багато легендарних і апокрифічних оповідань.

Слід відмітити, що підґрунтям давньоруської оригінальної літератури була усна народна творчість, яка існувала у східних слов'ян ще до виникнення писемності. Це - обрядові пісні, перекази, заклинання, замовляння, епічні та ліричні пісні, пісні-билини, що частково дійшли до нас у переробках та трансформаціях.

Особливе місце посідали пісні-билини, у яких відтворена історія народу. Відомі билини київського і новгородського циклів. У них оспівуються такі народні богатирі як Ілля Муромець, Добриня Ні-кітін, Альоша Попович, селянин-орач Мікула Селянинович. Це образи безкорисливих захисників землі руської. Поширеними були билини: "Ілля Муромець і соловей розбійник", "Ілля Муромець і ідоли ще", "Добриня і змій", "Добриня Нікітіч і Альоша Попович" та інші. Фольклорні джерела використовувалися і при написанні літописів.

Києво-Печерський патерик

Києво-Печерський патерик — збірка оповідань про ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого в середині XI ст.

Патерик складений в XIII столітті на основі листування єпископа Володимиро-Суздальського Симона (помер 1226) і ченця Печерського монастиря Полікарпа. У «Патерик» включено лист Симона, з якого відомо, що Полікарп один час був ігуменом Косьмодем'янского монастиря в Києві. Він звернувся до єпископа Симона (також постриженика Києво-Печерського монастиря) за підтримкою, тому що хотів за допомогою київської княгині Верхуслави та її брата — великого князя — Юрія Всеволодовича також стати єпископом. Але Симон докорив Полікарпа за честолюбство і суєтність помислів і навів у приклад перших ченців Києво-Печерського монастиря, про діяння яких розповів у дев'ятьох докладених до послання «словах». Вважається, що вони були написані Симоном раніше і тільки додані до листа. Ні лист Полікарпа, ні його відповідь на лист Симона не відомі, але, мабуть, він взяв до уваги поради Воладимирського єпископа. Незабаром Полікарп пише послання печерському архімандритові Акіндіну, у якому повідомляє про свою згоду записати усні розповіді Симона про перших печерських подвижників, про що його колись просив Акіндін. Таким чином, до записів Симона Полікарп приєднав свої власні записи монастирських переказів. Усього ним записано 11 оповідань про перших ченців.

Крім листування до Найдавнішої редакції П. XIII ст., згідно з припущеннями Д.І.Абрамовича та О.О.Шахматова, увійшли «Слово про створення церкви Печерської», написане Симоном між 1222—1226 рр., і «Слово про перших чорноризців печерських» — 4 оповідання патерикового типу про перших ченців. Вони читалися ще в складі «Повісті временних літ».

Наприкінці XI — поч. XV ст. виникли дві нові редакції — Арсеніївська і Феодосіївська. Арсеніївська редакція виключила всю епістолярну частину і деякі «слова», зате додала «ЖитієФеодосія Печерського» (див. Нестор), «Похвалу Теодосію», «Сказання про початок Печерського монастиря» з Повісті временних літ. Феодосіївська редакція доповнила основний текст «словом» про охрещення княгині Ольги і князя Володимира, учительними «словами», житіями руських і візантійських святих.

У 1460—1462 рр. клірошанин Печерського монастиря Касіян створює дві нові редакції П., основані безпосередньо на Найдавнішій. По другий Касіяновській редакції Патерик був виданий Д.І.Абрамовичем. У XVII ст. в обстановці гострої боротьби з уніатством і католицизмом у Києво-Печерському монастирі створюються нові редакції: Друкована 1635 р. Сильвестра Косова, Йосипа Тризни (1647—1656), 2-я Друкована редакція 1661 р. та ін.

Усі редакції відрізняються принципами добору матеріалу і системою компонування творів (тематична, за авторськими циклами або хронологічна).

Літературними зразками для Симона і Полікарпа служили перекладні патерики: Синайський, Скитський, Єгипетський. Але основними джерелами Патерика були монастирські перекази і печерський «літописець», на який посилається Полікарп. Оповідання, написані ним, відрізняються більшою жвавістю, безпосередністю в порівнянні з творами Симона. Володимирський єпископ більше орієнтувався на книжні зразки, у Полікарпа сильніше фольклорна основа. Його тексти відрізняються чіткою сюжетною побудовою і цікавістю. П. уважніший до людської особистості як такий. Особливе місце в Полікарпа займають оповідання про викриття ченцями князівських неправд і про допомогу несправедливо скривдженим. Літописипідтверджують, що Києво-Печерський монастир нерідко перебував в опозиції до київського князя.

Початкова історія монастиря представлена в П. «Словом про створення церкви Печерської» Симона. Його джерелами були незбережене «Житіє Антонія», у меншому ступені «Житіє Теодосія» Нестора, «Літописець Ростовський», на який він безпосередньо посилається в посланні до Полікарпа. Історія побудови церкви з'являється в розповіді Симона як ланцюг чудес, створених Богородицею. Одне з головних діючих осіб розповіді — варяг Шимон, що ніби-то прийшов на Русь при Ярославі Мудрому. Привезені ним вінець і золотий пояс з розп'яття, зробленого за наказом його батька Африкана, стають святинями монастирського Успенського собору, а пояс є ще і мірою довжини, що використовують при закладенні храму. Ці звістки не згадані ні в Повісті временних літ, ні в «Житії Теодосія», Симон же посилається тут на «Житіє Антонія». Син Шимона, Георгій, був тисяцьким у Суздалі в Юрія Долгорукого. Перебільшення ролі варяга і привезених ним святинь зв'язано, мабуть, з родовими переказами Шимоновичів, з якими був знайомий Симон. Друга тема «Слова» — наступність між культом Влахернської Божої матері, зв'язаній з Печерським монастирем, і культом Владимирської Богоматері.

Із шаром найдавніших монастирських переказів зв'язане оповідання Полікарпа про Варязьку печеру. Очевидно, вона згадана в «Житії Антонія» як місце його початкового поселення. З цих переказів Полікарп, імовірно, почерпнув і легенду про заховані там скарби, через які були убиті близько 1095 р. ченці Федір і Василь.

На початку 18 століття ілюстрації до Патерика створив відомий український гравер Леонтій Тарасевич.

Чудова літературна форма і цікавість оповідань П. обумовили його незмінну популярність у читачів аж до XVIII ст.; можливо, до Патерика відноситься захоплена оцінка О. С. Пушкіним«легенд про київських чудотворців» (лист П. А. Плетньову близько 14 квітня 1831 р.), хоча поет називає «Четь-Мінею».

Видання

· Патерик Киевского Печерского монастыря / Под ред. Д. И. Абрамовича. — СПб., 1911

· Абрамович Д. І. Києво-Печерський патерик. Вступ, текст, примітки. — К., 1930

· Киево-Печерский патерик / Подг. текста, перевод и комм. Л. А. Дмитриева // ПЛДР: XII век. — М., 1980. — С. 313—626, 692—704

· То же // Повести Древней Руси XI—XII веков. — Л., 1983. — С. 427—523, 567—572

· Патерик Києво-Печерський / Перекл. та прим. І.Жиленко. - К., 2001. - 348 с.

· Патерик Печерський, 2004 - 2009 (Останнє видання)

Ораторське письменництво

До найдавніших жанрів оригінальної літератури, що виникла на Русі в зв'язку з прийняттям християнства, належить церковна проповідь, яка розробляла основні догматичні і моральні положення нового християнського світогляду.

У проповідницькій літературі Київської Русі вирізняються дві основні групи: проповідь повчальна, проста за своєю побудовою і літературними засобами, пристосована до рівня малоосвічених, непідготовлених слухачів, і проповідь урочиста, побудована за всіма правилами візантійського церковного вітійства, розрахована на знать і взагалі освічених людей.

Одним з найвидатніших представників проповіді повчальної був відомий письменник середини XI ст., засновник Києво-Печерського монастиря Феодосій Печерський. Йому належить кілька коротких без будь-яких риторичних прикрас повчань до монастирської «братії». В цих повчаннях Феодосій вимагає від своїх слухачів, ченців Києво-Печерського монастиря, терпіння, покори, послуху, цілковитого зречення світу, постійного перебування в молитві.

Визначним зразком урочистого красномовства XI ст. є «Слово о законі и благодати» — твір священика, а пізніше, в 1051 p., київського митрополита Іларіона, першого митрополита з руських.

«Слово» було написане між 1037 і 1050 pp., тобто до призначення Іларіона митрополитом, що стало важливим актом в історії руської державної і церковної політики, оскільки це був свідомий крок до вивільнення руської церкви від адміністративного втручання візантійської, яка присилала на Русь своїх митрополитів. Приводом до такого кроку Ярослава послужила воєнна сутичка з Візантією в 1043 p., яка спричинилася до встановлення напружених відносин між руською церквою і візантійською. Але вже в 1055 р. в Новгородському літописі згадується про руського митрополита грека Єфрема, про долю ж Іларіона не говориться.

У поширеній редакції «Слово» складається з трьох частин. Основна думка першої частини «Слова» — перевага Нового завіту над Старим, тобто християнства над іудейством. Взаємовідносини бога і людей у добу іудейства, на думку Іларіона, встановлювалися «законом», початком невільним, примусовим, так би мовити, формальним; у добу ж християнства — «благодаттю», що означає вільне спілкування людини з богом. Благодать для Іларіона — синонім істини, закон же — лише тінь, подоба істини. Закон — слуга і предтеча благодаті, благодать же — слуга будучині, життю нетлінному. Спочатку закон, потім благодать, спочатку подоба істини, потім і сама істина. Слідом за тим відношення благодаті до закону детально ілюструється паралелями із старозавітної історії. Образ закона і благодаті — Агарь і Сарра, спочатку перша — рабиня, потім друга — вільна. Думка про всесвітню роль християнства ілюструється Іларіоном цілою низкою цитат із старозавітних книг та з євангелія. Потім Іларіон звертається до прославлення Христа як носія благодаті. Чимале місце займає і «похвала» великому князю Володимиру за введення і поширення на Русі християнської віри, прославляється також великий князь Ярослав за продовження справи Володимира. Закінчується «Слово» молитвою до бога від усієї Руської землі.

Характерною рисою «Слова о законі и благодати» є його патріотична піднесеність. Іларіон з гордістю згадує язичеських князів Ігоря і Святослава, які «мужством же и храбрьством» уславились у багатьох країнах і про яких за їхні перемоги згадують ще й досі, і підкреслює, що вони княжили «не в худі бо и не в невідоме земли... но в руськой, яже відома и слышима есть всіми концы земля».

Захищаючи незалежність руської церкви і Київської держави від посягань Візантії, Іларіон твердить, що Володимир прийняв християнство не внаслідок візантійського впливу, а з власної ініціативи через безпосереднє, мовляв, натхнення від бога. Він тільки чув «о благоверней земли Гречестей, христолюбивей же и сильней верою» і забажав серцем і загорівся духом, щоб стати християнином та охрестити всю свою землю. Іларіон підкреслює, що ззовні у Володимира не було ніяких прикладів впливу, які б могли навести на думку про перевагу християнства над язичництвом: Володимир не бачив Христа, не бачив апостола, який начебто прийшов на його землю і своєю наготою, голодом і жагою навернув князя до смирення (пізніше літопис твердив, що по руській землі ходив апостол Андрій), не бачив бісів — і все таки увірував і став благочестивим християнином, утішником слабих і недужих, заступником пригнічених і рабів. Він всіляко дбає про поширення християнської віри, будує храми і прикрашує їх, підтримує духовенство, радиться, подібно Константину Великому, з єпископами про те, як установити закон у новонаверненого народу. Така ідеалізація Володимира в дусі християнських поглядів мов би протиставляла його образ тому уявленню, яке склалося про нього в народних переказах як про «ласкового» князя, що уславився своїми щедрими бенкетами і воїнськими подвигами. Можна думати, що ця аналогія Володимира як християнського героя мала ціллю прискорити церковну його канонізацію, якій чинила опір Візантія з політичних міркувань. Іларіон прославляє Володимира не тільки за його благочестя, але й за мужність та за державні заслуги, за те, що він підкорив навколишні країни, одних мирно, інших — мечем.

«Слово» Іларіона, оповідаючи про минуле, мало на увазі живу сучасність. Похвала діяльності Володимира в устах Іларіона була разом з тим програмою діяльності, яка ніби приписувалась проповідником синові прославлюваного князя Ярослава, якого Іларіон вважав достойним наступником свого батька. «Слово» відзначається стрункістю композиції і широким використанням різноманітних засобів художньо-ораторської мови. Воно є блискучим зразком того високого рівня майстерності, якого досягла література Київської Русі за часів князювання Ярослава Мудрого.

«Слово» Іларіона звернене було, як він сам заявляє, не до рядових слухачів, для розуміння яких воно занадто важке і змістом, і формою, «не к невідущим», а «к преизлиха насыщьшемся сладости книжныя». Звідси всі особливості його ораторського стилю — символічний паралелізм і порівняння, уособлення абстрактних понять, метафори, антитези, повторення, риторичні вигуки, запитання тощо.

«Слово» набуло значного резонансу в пізнішій літературі східних слов'ян. Здавна воно було відоме іншим слов'янським народам. Так, у другій половині XIII ст. його використав у своїй творчості відомий сербський письменник Доментіан; відгуки «Слова» знаходимо й у віршах українського письменника XVII ст. Касіяна Саковича.

Риторично прикрашена проповідь представлена досить яскравими зразками і в XII ст. В середині цього століття одним з видатних проповідників-риторів був другий митрополит з руських — Климент Смолятич. Він згадується у літописі як книжник і філософ, якого на Руській землі ще не бувало. Типовою особливістю його літературної творчості, як це видно з єдиного, що дійшов до нас уже в ускладненому вигляді, твору Климента «Посланіе пресвитеру Фомі», була алегорично-символічна манера витлумачення біблійних текстів і природи. Судячи з послання, яке було «витлумачене», тобто доповнене і перероблене якимсь ченцем Афанасієм, Фома дорікав Климентові, що той у своїх творах спирався не на отців церкви, а на Гомера, Арістотеля і Платона. Вже сам цей факт свідчить про те, що Климент Смолятич серед сучасників виділявся своєю освіченістю.

Найталановитішим представником урочистої, стилістично прикрашеної проповіді у другій половині XII ст. був Кирило Туровський, який показав себе також і неабияким поетом. Відомості про його життя дуже бідні і дають лише такий малоймовірний матеріал, як запис про нього в давньому Пролозі за списком XV ст. За цим записом Кирило був сином заможних батьків і народився в Турові, стольнім місті Туровського князівства, яке сусідило з Київським. Рано він став ченцем-аскетом та віддався книжному читанню й тлумаченню «божественных писаній». Слава про нього пішла по всій Турівській землі. Й за велінням князя та народу він став турівським єпископом. Перелічуючи твори Кирила, проложне оповідання відзначає його викривальний твір, спрямований проти єпископа-єретика Федора, низку послань до Андрія Боголюбського, написаних на основі євангельських і пророцьких писань, «слова» на «господські» свята і «многия иныя душеполезныя словеса», молитви, похвали святим, великий покаянний канон і ще «иное множайшее».

Безперечним можна вважати, що Кирилові Туровському належать вісім «Слів», написаних з нагоди різних церковних свят, два повчання, близько двадцяти двох молитов і один канон. «Слова» Кирила Туровського відомі, головним чином, у складі «торжествеників» — збірників, які містили також проповіді і повчання, що належали переважно візантійським отцям церкви — Іоанну Златоусту, Григорію Богослову, Федору Студіту, Кирилу Олександрійському — і були пов'язані з великими святами.

Кирило Туровський у своїх проповідях, що дійшли до нас, майже зовсім не відгукувався на сучасні йому події і не виявив публіцистичних здібностей такою мірою, як Іларіон. Виняток становить його «Притча о человічестій души и о тілеси, и о преступлении божиих заповідей», яка є викривальним «словом», спрямованим проти ростовського єпископа Федора (Федорця). Федір добивався встановлення в Ростові автономної єпископської кафедри, незалежної від Київської митрополії. Це домагання Кирило Туровський розглядав як самозванство, проти якого він і виступив у своїй «Притчі».

Проповіді Кирила Туровського — лірично і почасти драматично забарвлена похвала церковним святам. У цих проповідях алегоріями і символічними паралелями з'ясовується релігійний зміст свят. Кирило Туровський не був простим наслідувачем візантійських отців церкви й ораторів, чий вплив на ньому, правда, позначився; в нього виявляється справжній поетичний і ораторський талант. Кирило Туровський свідомо ставив перед проповідником завдання перевершити світських письменників у красі й вишуканості мови.

Для проповідей Кирила Туровського характерні символіка й алегоричність, насиченість тропами і фігурами. Кирило Туровський скрізь у своїх проповідях від ліричної похвали святу переходить до розповіді про саму подію, пов'язану із святом, драматизуючи цю розповідь введенням монологів, діалогів тощо і зображаючи самі події так, ніби вони відбуваються саме тепер. Така драматизація розповіді особливо сильна в «Слові о расслабленном», де наводиться діалог Христа з «вилікуваним» хворим. Кирило Туровський у своїй творчості використовував і жанр притчі («Притча о человічестій души і о тілеси», згадувана вище, і «Притча о білоризці человіці»).

Окремі твори Кирила Туровського дійшли до нас у сербських і болгарських списках.

Тема 5. Українська література 2 половини 13 – 16 ст.

Дата добавления: 2018-08-06; просмотров: 320; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

12 3 4 5 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!