НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР ЯК ВИЗНАЧАЛЬНА ОЗНАКА НАЦІЇ

ІІ ВАРИАНТ

1. СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ: КЛАСИ ТА НАЦІЇ, НАЦІЇ ТА РАСИ

2. НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР ЯК ВИЗНАЧАЛЬНА ОЗНАКА НАЦІЇ

3. СОЦІАЛЬНЕ ПРОГНОЗУВАННЯ. МЕТОДИ І ТИПИ ПРОГНОЗІВ

СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ: КЛАСИ ТА НАЦІЇ, НАЦІЇ ТА РАСИ

Як зазначалось, суб’єкт соціального розвитку не зводиться лише до класових ознак. Його зміст вміщує багато інших характеристик - етнічних, расових, національних, демографічних тощо. Поза їx розглядом філософія не зможе дати істинної теоретичної картини соціуму та особливостей його розвитку. Зупинимось на одній з головних (поряд з класами) характеристик суб’єкта - його національної ознаки. В наш час саме вона визначає характер його світосприйняття та спрямованість практичних дій. Як i класова, національна домінанта має враховуватись у контексті визначення статусу та ролі суб’єкта и сучасному суперечливому суспільстві.

На сьогодні з близько 1000 різноманітних етносоціальних груп (націй, народ­ностей, етнічних спільностей) лише 170-175 народів піднялись у своєму розвитку до рівня нації. 3 160 існуючих нині держав понад 9/10 багатонаціональними. Національні процеси наприкінці ХХ ст. набули надзвичайно суперечливого й нерідко конфліктного характеру. Що ж таке нація? В чому полягає специфіка національних стосунків? Національні чи класовій домінанті буде віддана перевага при розв'язанні гострих соціальних проблем? Зупинимось па цих питаннях.

Світова література не має единої думки щодо визначення поняття «нація». Американський соціолог Г.Кон пов’язує націю з інтегративною особливістю ідей; його співвітчизник В.Сульцбах - з національною самосвідомістю; австрійський соціальний філософ О.Бауер - із спільного характеру людей та єдністю ix історичної долі. Існують географічні, біологічні, психологічні трактовки націй. Все це свідчить про и складність та багатомірність, неможливість охопити якимось одним визначенням.

Радянські вчені досить довго й практично одностайно пов'язували трактов­ку нації з такими критеріями, як спільність економічного життя, території, мови, культури та деяких особливостей характеру. Вперше в марксистській літературі ці критерії до визначення нації як особливої соціальної спільності людей синтетично залучив Й.Сталін. В останні роки все ширшого вжитку набуває етнічна трактовка нації. Цю позицію обґрунтовує й активно пропанує природодослідник, історик та соціальний філософ Л.Гумильов. Соціологічну концепцію нації відстоюють такі відомі вчені, як Ю.Бромлей, Г.Глезерман, С.Калтахчан, М.Куліченко.

На думку Л.Гумильова, нація-етнос є «біофізичною реальністю, завжди btiленою в ту чи іншу соціальну форму» Ця реальність має природне походження. ЇЇ сутність становить «енергія живої речовини», що формується під впливом трьох взаємопов'язаних i разом з тим відносно самостійних енергетичних потоків: енергія Сонця; енергія розпаду радіоактивних елементів всередині Землі; енергія Космосу, що пробиває іоносферу, досягає планетної поверхні. Сукупність енер­гетичних потоків зумовлює, на думку вченого, своєрідну цілісність - емоційну, психологічну, дієву, що виливається в особливості фізичного стану людей. Найімовірніше, йдеться про однакову вібрацію 6ioтоків людей, що взаємодіють між собою в цих умовах, пише Л.Гумильов. Все це складає соціальний інститут - своєрідну соціальну групу (общину, школу, полю), які, в свою чергу, перетворюються на етнос, підпорядковують co6i інші етноси, нав'язують їм свій ритм. На цій ochobі формується суперетнос - нація.

Позиція Л.Гумильова надзвичайно цікава й приваблива. Енергетичні поля, як визначено вченим, так, напевне, i інші - магнітні, гравітаційні, - безумовно впливають на характер i формування індивідів та соціальних спільностей. Нерозумно було б не враховувати й ролі географічних (фізичних) умов: клімат, водні ресурси, вихід до моря, ліси тощо. Вплив цих чинників усвідомлювали навіть древні мислителі. Наприклад, римський письменник Еліан писав, що в Ірані поселилась i досягла розквіту велика кількість племен саме тому, що тут помірний клімат, родюча земля, соковиті пасовиська, зручні гавані тощо. Проте не слід принижувати i ролі матеріальної діяльності людей, соціально-політичних та загальнокультурних засад и розвитку? Xібa не позначається все це на характері їx соціальних угруповань? I чи слід заперечувати вплив зазначених чинників на формування такої спільності, як нація?

На думку авторів, протилежність двох підходів - ілюзорна. I етнічне, i соціальне формують визначення нації. Соціальна філософія не вирішує питання про їx первинність чи вторинність. Дискусія щодо цього подібна полеміки про первинність курки чи яйця: вона лише констатує значущість того i другого, історичну зумовленість i динаміку. Націю можна трактувати як спільність людей, що формується завдяки єдності таких засад:

mepumopiальних: кожна нація має свою територію, життєвий пpocтір». Племена територіальність складалась найімовірніше стихійноi закріплювалась традицію. Народність «розривала» територіальну цілісність. Нація ж через потребу формування єдиного економічного простору консолідує її. Нація, що втрачає свою територію, поступово втрачає й організуючу єднальну енергію, зумовлену цим чинником, перетворюється на соціальну групу значно меншої внутрішньої консолідації. Кожна нація охороняє свою територію, бо то - джерело її живучості; етичних: нація формується, як правило, з людей одного етнічного складу. Етнічні ознаки - це самосвідомість, мова, усвідомлення спільності походження, єдиної історії, традиції. За Л.Гумильовим, етнічне формується на біоритміці, тобто має (як i територія) природне походження; економічних: спільність господарських зв'язків універсального рівня консолідує людей, пов’язує єдиною справою, надією на позитивні результати. Універсалізм економічних зв'язків надає життю надзвичайного динамізму, переміщує великі маси людей з села до міста и забезпечує їх єдність (взаєморозуміння) в умовах соціально-класової поляризації населення на перших фазах розвитку індустріалізму; загальнокультурних: мова, традиції, звичаї, обряди, що передаються з покоління в покоління, з вуст в уста. Немає мови - немає й нації. Також нація згасає, коли гине и культура, порушуються традиції, нехтуються звички, забувається історія. В культуру, звичайно, проникає та економічно зумовлена лінія, що охоплюється поняттям класовості. За різних історичних умов сила впливу - різна. Кінець XIX ct. характеризується розколом єдиної національної культури на дві самостійні галузі. Загострення класових суперечностей розводить їх у протилежні напрями, зниження гостроти наближає протилежні культури одну до одної, єднає їx; психологічних: нація має спільні особливості психічного складу. Вони формуються в процесі спільного проживання, способів діяльності, спілкування. Зазначену спільність психологічних ознак охоплює поняття «національний характер».

Згадані засади потрібно розглядати лише в тому органічному взаємозв'язку, єдності, взаємозумовленості. Абсолютизація будь-якої з них призведе до викривленого розуміння нації, що, власне кажучи, трапляється в літературі. Наприклад, Л.Гумильов абсолютизує етнічний аспект національного, Ю.Бромлей - соціально-економічний. Більшість західних теоретиків підкреслюють пріоритет національної самосвідомості чи національного характеру, національного почуття чи національного духу. В такому ракурсі про теоретичну повноту визначення нації можна говорити лише умовно. В Україні зараз все більшої популяр­ності набуває концепція політичної нації, як нація, що формується переважно на основі єдиних політичних інтересів. Хоч економічні, культурні чинники та­кож мають вплив на формування політичної нації.

Нації та раси

Нація є соціальною спільністю людей. Проте вона не зводиться лише до соціального, а включає й природне, й етнічне, i психологічне. Цим зумовлена суперечливість природи нації, специфіка національних відносин, характер та спрямованість національних конфліктів та засобів їx вирішення. Наприклад, в нації не можна не враховувати природне (біологічне). Разом з тим воно «живе» не тільки в нації, а й поза її межами. іншими словами, термін «нація» охоплює не всю біологію людини, а лише и певну частину. Друга ж частина біологічного, що соціалізується в процесі взаємної життєдіяльності людей у суспільстві описується поняттям «раса». Як підкреслює С.Калтахчан, «раса i національність, навіть у вузько етнічному розумінні останньої не с тотожними й одно порядковими категоріями. На його думку, pacoві ознаки формуються під впливом особливостей території, клімату тощо; нації ж - переважно внаслідок соціальних закономірностей. Гадаємо, у цих твердженнях е певна неточність. Справа в тому, що особли­вості теріторії проживання людей, напевно, як i інші природні чинники, відбиваються як в paci, так i в нації. інша справа, яку соціальну інтерпретацію дають теоретики цьому факту. В тій чи іншій формі природні чинники позначаються на сутнісних силах людей. Наприклад, такий показник людини, як фізична сила, зумовлений структурою тіла та його розмірами. Якщо це так, то чи не залежать вони від тієї території та клімату, де споконвічно проживають люди? Природні чинники впливають i на психологічні особливості людини, темперамент, ритм життя. ЇЇ характеристики притаманні як нації, так i paci, i e свідченням того що цi поняття мають дещо спільне.

Разом з тим нація i раса - поняття не тотожні. У першому більше соціального, у другому - природно-біологічного. I це не випадково.

Pacoві ознаки - колір шкіри, волосяного покриву та очей, довжина тіла та його пропорції, форма носа, губ, обличчя та голови - не впливають на функціонування людини як людини, не відіграють ніякої ролі в психічній діяльності, не мають відношення до cyтності людини. Проте соціально історично вони дістали викривлену інтерпретацію: в расистських теоріях була обґрунтована думка про вищі й нижчі раси, про їхнє piзнe ставлення до культури та цивілізацій, piзнi можливості й властивості в контексті суспільно-історичного прогресу. Як правило, теоретики нерівноцінності рас апелюють до розумових властивостей людей, пропонують порівнювати їх за допомогою різноманітних тестів. Питання ж у тестах навмисно формулюються у впливі від культурно-історичних умов життя рас, що дає змогу отримати наперед заданий (закладений в тест) результат.

Показовий приклад наводить американський психолог С.Прессь При тес­товому обстеженні дітей з бідних районів штату Кентуккі одному хлопчикові поставили питання: якби у тебе було 10 центів i 6 iз них ти витратив на цукерки, скільки у тебе залишиться? Хлопчик відповів, що у нього ніколи не було 10 центів, а якби було, то він ніколи б не витратив їx на цукерки. Toді екзаменатор видозмінив питання: якби ти пас 10 корів i 6 iз них заблукало, скільки корів ти пригониш додому? Хлопчик відповів, що він просто не насмілився при­йти б додому після такого випадку. Екзаменатор зробив ще одну спробу й запитав: якби у школі було 10 дітей i 6 із них захворіли на кip, скільки б учнів прийшло до школи? Жоден, - відповів хлопчик, - бо інші побояться заразитися. Формально можна вважати, що хлопчик не знайшов рішення (10-6), насправді ж bін узагальнив власний соціальний досвід.

Ідеологи расизму стверджують, що кожен народ має свою структуру харак­теру та середню психіку, які передаються від покоління до покоління внаслідок виховання й визначають його культуру. На їхню думку, існують народи з пога­ною психікою. Вони вносять дисонанс у розвиток світової цивілізації та культу­ри. Цим народам потрібнa допомога в перевихованні з боку інших народів, інші мають хорошу психіку. Звідси беруть cboi витоки теоретичні обґрунтування права на втручання у внутришні справи тих чи інших народів, на насильство з цивілізаторською метою, на «допомогу», що насправді обертається колоніальним гнобленням й затримує прогресивний розвиток пригнічених народів,

Найгострішої форми расизм набув у варіанті німецького фашизму середини ХХ ст. Як відомо, ще Фрідріх Вільгельм xotib «вивести» породисте поповнення своєї гвардії шляхом одруження своїх гренадерів з високими i красивими дівчатами. А.Пілер поставив що справу на широку практичну основу. За його розпорядженням, у Німеччині були створені так звані лебенсборни (осередки жит­тя), де заохочувалось безшлюбне народження дітей від арійців. Арійці проголошувалися найвищою, панівною расою. За нюрнберзькими законами 1935р., арійця вважали за надлюдину, яка мала право на розширення свого життєвого про­стору за рахунок підкорення сусідніх народів.

Наслідки східного походу расистсько-фашистської чуми відомі. Вони одностайно засуджені як найбільший злочин проти людства. Менш відомі наслідки функціонування лебенсборців, де в 1935-1945рр. мешкали (й народжували) понад 200 тис, жінок. Через 20 poків після війни французькі дослідники М.Ліллель та K.Анрі зібрали дані про результати цього експерименту. Вони дійшли висновку: народжуваність зменшилась, смертність зросла, дефективних дітей стало більше, нормальні ж діти нічим особливим, надзвичайним не вирізнялися.

У світі живуть, працюють, народжують та виховують дітей сотні народів, нації, народностей. На планеті існують чотири основних раси: негроїдна, европеідна, монголоїдна, австралоїдна. Кожна з них Має особливості. Разом з тим всі вони живуть в рамках однієї цивілізації, мислять i діють відповідно до загальнолюдських законів суспільного буття. Кожен народ Має свою історію, досягнення й помилки, i ніхто не Має права насильно втручатися в його життєдіяльність під будь-яким пристойним приводом. Народна мудрість давно усвідомила цю істину: «Немає поганих народів, е просто погані люди». Є нерозумі уряди, є злочинна політика, яка втягує народи, нації, раси в протистояння та криваві конфлікти. Досвід цивілізаційного розвитку засвідчує, що до вищих щабелів прогресу підіймаються ті народи та держави, де панує соціальна злагода на засадах врахування особливостей різних суспільних та етнічних груп, де домінує творча продуктивна праця, а не політи­канство, де панує правовий порядок, i врешті-решт, де на перший план iєpapxiї сус­пільних цінностей поставлено інтереси людини.

 

 

НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР ЯК ВИЗНАЧАЛЬНА ОЗНАКА НАЦІЇ

 

Дискусії щодо поняття нації та її ознак відображають ті ознаки, що сталися в суспільстві за останні десятиліття. Зміни відбулися як у соціально економічному, так i у політичному житті. Вони привели до переоцінки традиційних уявлень щодо ознак нації. На думку автора цього параграфа, нині нації притаманна лише одна ознака — національний характер. Вона є найбільш сталою. Інші ознаки, наприклад спільність мови, проявляються в контексті функціонування національної психології та її найбільш важливого структурного елементу, яким є національний характер. Крім того, складовими частинами національної психології є національні почуття та національна самосвідомість. Між цими трьома елементами національної психології icнyє глибока єдність та взаємозв'язок, проте визначальним у системі національної психології виступає національний-характер.

Національна психологія не посідає якогось особливого місця в суспільній свідомості. Політична свідомість, філософія, право формуються під впливом насамперед національної свідомості, тим часом як мистецтво, релігія, мораль - національної психології. Національна психологія та її головний елемент національний характер не зводяться нi до сфери соціальної психоло­гії, ні до сфери культури, ні до етнографічного опису рис її. Специфіка прояву національної психології полягає в тому, що її компоненти нібито пронизують yсі сфери суспільного життя, - проявляючись в економічному, політичному, соціальному i ду­ховному житті. Не існує окремої сфери суспільного буття, яку б відображувала національна психологія, так само як не спеціальної сфери суспільної психології, предметом якої б був національний характер. Національний характер відбивається в різних сферах суспільної психології впливаючи на зміст ycix, елементів її.  

Риси національного характеру зумовлюються, детермінуються соціально-економічними та icторичними умовами нації, і особливостями життєдіяльності. Її. Особливості соціального i природного середовища позначаються на формуванні психології нації, ціннісних настанов її, стереотипів поведінки тощо.

 Особливості національного характеру зумовлюються особливостями історичного та природного буття даної нації, особливостями її соціально-економічного розвитку. Проте нації розвиваються не локально, ізольовано від інших націй. У своєму розвитку вони підпорядковані загальним закономірностям, не зважаючи на специфічні особливості їх буття. Тому загальнолюдське в життєдіяльності кожної окремої нації, кожного народу, якими своєрідними вони не були б, домінує.

Питання щодо визначення національного характеру є досить складним. Дефініція, якою повною вона не була б, не може дати вичерпної соціально-психологічної характеристики нації.

Безперечно, об’єктивна своєрідність розвитку нації дає нам право говорити про іспанський національний характер, російський, український. Ця своєрідність знаходить своє відображення в матеріальній і духовній культурі народу, його мистецтві, літературі, традиціях, звичаях, які, звичайно, у різних народів неоднакові.

Проблему національного характеру слід розглядати, виходячи з діалектичної єдності категорій одиничного та загального. Саме діалектичні категорії загального й одиничного є передумовою і основою аналізу такого важливого структурного елементу національної психології, яким є національний характер.

Конкретно. Формою прояву діалектики загального й одиничного є діалектика загальнолюдського та національного. Розкрити сутність національного характеру – це насамперед дослідити в конкретних соціально-економічних та історичних умовах життя певної нації. Саме ця специфіка і становить зміст національного характеру, але виникла вона в наслідок прояву загального в одиничному.

Загальнолюдське не суперечить національному тому, що існує спільність соціальних умов у розвитку людства. Діалектики національного та загальнолюдського становить сутність національного характеру, основу його.

Подальші дослідження діалектики національного і загальнолюдського в національному характері, аналіз структури його мають актуальне значення для досліджень у галузі етнографії, соціальної психології, літератури, філософії та соціології. Деякі автори зводять сутність національного характеру або до сукупності більш чи менш сталих психологічних рис та властивостей, притаманних більшості представників нації, або до специфіки поведінки людей, що репрезентують собою більшість нації. Було б невірно аналізувати риси національного характеру лише за психологічними особливостями або поведінкою окремих представників нації чи навіть більшості нації. В психології та поведінці окремих представників нації можуть бути відсутніми риси національного характеру.

Для того, щоб національний характер наповнився реальним змістом, або наші уявлення про нього були конкретними, слід досконало вивчити матеріальну та духовну культуру певного народу, його традиції, звичаї і, головне, історичні й соціально-економічні умови життя, оскільки саме вони визначають рівень розвитку як культури, так і національного характеру, його специфіку.

Вивчення національного характеру повинно відбуватися не шляхом з’ясування специфічних особливостей психіки окремого народута протиставлення її психіці іншого народу, а шляхом аналізу прояву загальнолюдського в національному. Загальнолюдське, трансформуючись крізь призму історичних та соціально-економічних умов розвитку певного народу, набуває форми національного, тобто стає специфічною рисою лише певного народу.

Прагнення до миру, свободи, трудова діяльність, свідомість та мова є типовими для всіх людей, незалежно від расових та національних відмінностей.

У системі факторів, що становить серцевин, основу загальнолюдського, визначальне місце посідає трудова діяльність, праця. Крім того, в структурі загальнолюдського велику роль відіграє прагнення людей до свободи. Ця загальнолюдська властивість наповнена глибоким соціальним змістом. Або візьмемо прагнення людей до миру. Ця загальнолюдська риса становить родову сутність людини. Для того, щоб працювати, мати пристойні умови для свого розвитку як розумних істот, люди повинні жити в мирі.

 Своєрідно проявляється i така риса, як працьовитість. Залежно від конкретних історичних умов ця риса реалізується неоднаково у різних народів, хоча i є загальнолюдською.

Визначають відношення того чи іншого народу до праці не якісь вроджені, генетичні фактори, властиві лише даному на­роду, що передаються спадково. Визначальними тут є історичні i соціально-економічні умови, в яких живе народ. Саме вони відіграють вирішальну роль, у формуванні ціннісних настанов щодо праці. Kpiм того, не можна ігнорувати вплив на працездатність географічного фактора.

Найважливішим фактором, через який об'єктивується національний характер, є культура народу, в якій виявляється йогоетнічна своєрідність. Саме в культурі об'єктивується соціально-психологічний аспект національної психології i передусім такий визначальний її компонент, як національний характер.

У національному характері відбито досягнення загальнолюдської культури. В літературі, мистецтві, музиці, скульптурі синтезується своєрідність історичного та соціально-економічного буття народу, розкривається сутність національного характеру.

Таким чином, національний характер — це сукупність соціально-психологічних рис (національно-психологічних настанов, стереотипів), властивих національній спільності на певному етапірозвитку, які втілюються в ціннісному ставленні її до оточуючого світу, а також у культурі, традиціях, звичаях. Національний характер—це своєрідне, специфічне сполучення загальнолюдських рис у конкретних (історичних i соціально-економічних умовах буття даної спільності.

У літературі, як науковій, так і художній, в публіцистиці, засобах масової інформації акценти нерідко зміщуються в бік розгляду лише негативних рис національного характеру. Внаслідок цього психологічний портрет народу постає в спотвореному вигляді – росіяни – п’яницями, українці – лінивими та жадібними тощо.

Для прикладу зробимо спробу проаналізувати єврейський та український національні характери.

Як відомо, євреї живуть у багатьох країнах світу. У зв'язку
з цим виникає питання про правомірність вживання такого                         по­няття, як «єврейський національний характер». Адже протягом досить тривалого проживання в іншому національному середовищі євреї в багатьох випадках асимілювалися, запозичили традиції i звичаї тих народів серед яких жили, єврейська культу­ра стала часткою духовної та матеріальної культури країни проживання. Проте незважаючи на тенденцію |інтернаціоналізації, що проявляється в різних сферах життєдіяльності народів, у тому числі і у сфері культури, збереглися загальні риси, властиві євреям, що мешкають в Англії, Росії, Іспанії, Франції, США та Україні.

Виникає питання, як євреї змогли зберегти протягом століть спільні риси національного характеру всупереч історичним та соціально-економічним умовам розвитку тих країн, в яких вони жили. Здавалося б, відмінність історичного буття мала сформувати відмінність рис національного характеру їх. Проте цього не сталося. Як не парадоксально, цього не сталося завдяки самому єврейському національному характерові. Однією з рис національної психології євреїв є прагнення підтримувати один одного, триматися один одного, зумовлене тисячолітніми драматичними випробуваннями. Причиною цього є умови історичного буття єврейського народу. Позбавлені тривалий час своєї батьківщини, розселені в країнах Європи, Азії, Америки та Африки, для того щоб вижити, вони повинні були підтримувати один одного. В країнах, де жили євреї, вони становили меншість. Сформувалася своєрідна психологія меншості: або ми будемо разом і виживемо, або роз’єднаними загинемо. Проте історії відомо чимало фактів, коли меншості асимілювалися, втратили риси своєї національної культури та психології.

3 євреями цього не сталося. Вони зберегли риси національної психології, національного характеру. Приклад формування єврейського національного характеру переконливо доводить істинність тези щодо визначальної ролі історичних умов у формуванні національного характеру.

Демократичні традиції, інтелектуальні, духовні потенції кожного народу формуються в певних умовах його буття i не є вродженими. Вони не є прерогативою окремого народу. Демократія, інтелект, духовність – це загальнолюдські цінності, i для реалізації їх потрібні не богом обрані народи, а певні соціальні, економічні, політичні й історичні фактори.

Цінності, що сформувалися у процесі історичного розвитку, становлять основу, сутність, на ґрунті яких викристалізовуються риси національного характеру. Однак у житті кожного народу є місце не лише успіхам, перемогам, а й поразкам, невдачам, які негативно позначаються на його моральних підвалинах, на формуванні негативних рис національного характеру. Вагоме місце серед них посідають негативні установки щодо праці, що сформувалися у нашій національній психології. Зрозуміло, не йдеться про генетичні фактори.

Командно-адміністративна система, яка сформувалася в епоху сталінізму, спричинила деформації у сфері моралі сприяла формуванню в суспільній свідомості негативних установок щодо трудової діяльності, зруйнувати які в сфері національної психології є далеко не простого справою.

У науковій літературі, публіцистиці, художніх творах це пи­тання розглядається значно ширше. Йдеться про з'ясування джерел, причин деформацій у сфері економічній, соціальній, у сфері моралі. Чому став можливий сталінізм? Чи породила його зла воля Сталіна, чи причини тут іншого порядку? Було б несправедливо перекладати на національний характер відповідальність за злочини сталінізму чи гітлеризму. Проте серед обставин, що певною мірою сприяли виникненню гітлеризму i сталінізму, своє місце займають i причини, пов'язані з особливостями психології. Населення Німеччини протягом цілої історичної епохи виховувалося в дусі відданості ідеалам прусської мілітаристської держави. У суспільну свідомість, наполегливо впроваджувалась вірнопідданська психологія, що спиралася на педантизм i законопослушність — типові риси образу життя німецького бюргера.

Формування і становлення тоталітарного режиму після 1917р. знову ж таки полегшувались специфічними особливостями національної психології народів, що населяли колишню Російську імперію. Панування феодального ладу та найбільш спотвореної форми його – кріпацтва, монархізму, великодержавного шовінізму і як наслідок цього жорстоке подавлення національно-визвольних рухів, відсутність у суспільстві демократичних інститутів не могли формувати такі риси національного характеру, як покірність, пасивність, байдужість. Бюрократичний над централізм, що пронизував державний організм Росії, сформував і таку рису характеру, як догоджання владі, чиношанування. В національній психології сформувався стереотип про непогрішність тих, у чиїх руках зосереджена влада, - від представників місцевої влади до найвищих її ешелонів. Сталін та його оточення майстерно використовували особливості національної психології народів, які населяли Росію, для ствердження диктатури особистої влади.

Історично склалося так, що протягом багатьох століть Україна була розділена на східні та західні регіони. Причому трагізм долі українського народу полягав у тому, що з моменту татаро-монгольської навали Україна втратила свою державність і перебувала під владою або Литви, або Польщі, або Австрії, або Росії. Культура України набула характеру провінційної і перетворилася на частку російської або польської культури. Все це не могло не позначитися на формуванні української духовності.

Спільність історичної долі українського народу полягала в тому, що він був пригноблений, національна приналежність гнобителів значення не мала. В усьому іншому залишались відмінності, які визначались характером як історичного розвитку, так і розвитку культури країни, під владою якої знаходилась Україна. Через польську культуру українська культура зазнавала впливу ідей західноєвропейського гуманізму та реформації.

Таким чином, роз’єднання, роздробленість українських земель відбувалися протягом століть і закріплювалися історично, економічно, духовно. Все це не могло не позначитися на формуванні українського національного характеру, зокрема на формуванні негативних рис його.

Український національний характер, як і характер кожного народу, діалектично суперечливий.

У літературі, де розглядається український національний характер, нерідко твердиться, що українці емоційні, тому вони славляться піснею, а італійці, що не емоційні? А іспанці або мексиканці? Очевидно, емоційність не є сутнісною ознакою національного характеру. Її слід шукати передусім у сфері темпераменту, а не національного характеру.

Аналізуючи російський національний характер, Бердяєв зазначає, що жіноче начало визначає його сутність та особливісті. Подібні твердження можна знайти i щодо українського національного характеру. «Важко, аможе, й неможливо роз'яснити українцеві те поняття мужчини, яке сформувалось в світовій культурі. Слабкість духу, душевність, названа суперцінністю, те, чого треба соромитися мужчині, - оспівується. Мити ноги коханій, нести її на руках («Я ж тебе, рибонько, аж до хатиноньки сам па руках однесу»), цілувати її сліди - усе це, явно жіноче, а в очах українця настільки високо підноситься, що зазіхання на нього сприймається ним, як зазіхання на свя­тість».

Не можна погодитись з такими оцінками українського на­ціонального характеру. Більше того, всупереч аргументам Бер­дяєва, слід сказати, що такі риси українського національного характеру, як велика пошана до жінки, ліризм у звеличенні її найбільш адекватно виражають одну з суттєвих загальнолюдських рис: шанувати жінку як символ продовження i безсмертя людського роду, як найвищій взірець людської краси. Саме закріпленню цієї цінності віддає всі свої зусилля нині могутній на заході феміністський рух. Так що стосовно вказаної риси українського національного характеру треба відверто сказати: вона повчальна для багатьох націй i народів світу.

Матеріальна i духовна культура українського народу в своєму розвитку відбиває багатогранні сторони національного буття, суперечливі риси життєдіяльності народних мам, драматичні, а часом i трагичні сторінки історії нашого народу.

Загальновизнано, що українські! народні пісні характеризуються ліризмом, задушевністю, теплотою. В них набули відобра­ження кращі риси національного характеру українця. В бага­тьох українських піснях звучить печаль. Різні причини її:. це i розлука з коханою, i туга за рідною Україною, i печаль, викликана поневоленням Батьківщини іноземними загарбниками. пісні несуть у собі величезний емоційний заряд. Проте на основі лише однієї частки фольклору уявляти образ українця як сентиментального лірика, емоційно збудженого, було б неправильним. Однак образ такий: емоційність, сентиментальність, примат почуттів над розумом склався в літературі i нав'язується масовій свідомості. Де вже тут місце для філософських роздумів i наукових пошуків? Звідси беруть початок джерела міфа про специфіку української духовності, відміну від духовності інших народів. Автори цього міфа досі твердять про слаб­кість духу українців, про нездатність українського народу до розвитку теоретичного знання. І xi6a не свідчать про великі теоретичні звершення синів українського народу хоча б такі прізвища, як Вернадський, Грушевський, Патон, Люлька та ін.?

Несправедливість цих міфів підтверджується змістом i ха­рактером культури українського народу. Досить згадати творчість Шевченка та Франка, де поряд з ліричними творами є тво­ри, в яких відображено героїчне минуле українського народу («Гайдамаки» Шевченка, «Захар Беркут» Франка). Подібних прикладів можна навести безліч.

Доброта, щедрість, задушевність, гумор, працьовитість — все це риси українського національного характеру, але водночас це i загальнолюдські цінності, просякнутi національним буттям українського народу i відображені в його літературі, мистецтві, усній народній творчості.

Історія українського народу, його перемоги і драматичні поразки, культура, що увібрала в себе як матеріальні, так і духовні цінності, побут, традиції, звичаї, вироблені протягом століть ціннісні настанови, формували зміст українського національного характеру.

 

 

 3. СОЦІАЛЬНЕ ПРОГНОЗУВАННЯ. МЕТОДИ І ТИПИ ПРОГНОЗІВ

Передбачення як багатопланова проблема містить у собі дослідження теоретико-пізнавальної компоненти, що пов'язана з вивченням законів матеріального світу, i сферу практичного застосування. Практичний бік передбачення проявляться в одержані соціальних пpoгнозів щодо різних сфер життєдіяльності суспільства.

Науковий підхід до аналізу прогнозування передбачає виділення методологічної poлі ключових понять, передачам таких, як «передбачення», «прогнозування», «минуле», «теперішнє», «майбутнє». У перших двох зафіксована спроможність людини передбачити істотне в речах та процесах ще до того, як це буде з'ясовано у досліді, на практиці. Поняття «передбачення» є ро­довим для всіх наведених понять. Передбачення характеризує спроможність суб'єкта пізнання до відображення, що випереджає дійсність. Специфіка пізнання явищ, які існують, але досі не зареєстровані, та явищ майбутнього виражається у понятті «провіщення».

Слід окремо наголосити на тому, що коли йдеться про соціальне передбачення, то мається на увазі насамперед незнан­ня майбутнього. Окрім того, для фіксації цієї специфіки у суспільствознавстві використовується поняття «прогнозування». Підсумок прогнозування відбиває поняття «прогноз».

 «Прогнозування» — процес отримання знань про майбутнє  лише на ґрунті спеціальних наукових методів. На відміну від нього, «передбачення» i «провіщення» можуть бути віднесені i до набуття знань про майбутнє не тільки на ocновi наукових методів. В умовах науково-технічного прогресу прогнозування стає складовою частиною того чи iншогo виду діяльності. Метод прогнозування можна умовно об'єднати у кілька основних груп.

Eкстраполяцiйні методи спираються на емпірично фіксовані закони тобто на усталені низки явищ, щоповторюються. У зв'язку з цим треба зауважити, що емпіричне знання не може бути отримане i, певна piч, застосоване для одержання прогностичного висновку поза рамками певної теорії або бодай її фрагменти. 3 позиції прогнозування використання будь-якого теоретичного закону є можливим лише за умови усвідомлення реалій, які сприяють втіленню його, iнакшe кажу­чи,— за наявності об'єктивних даних.  Існує відмінність мiж теоретичним та емпіричним знанням, а це дає змогу використовувати її як критерій класифікації методів прогнозування.

У прогнозуванні (як i у науковому пізнанні) велику роль відіграє інтуїція, під якою розуміється спроможність вгадувати ціле до того, як будуть отримані вci частини цього цілого; здатність охоплювати в уяві найтиповішою, що є істотним ще до одержання результатів дослідження його.

 Найпростіший метод прогнозування — екстраполяція; вона ґрунтується на інтуїтивній впевненості у тому, що напрям, тен­денція розвитку будуть постійними протягом прогнозованого періоду.

Метод екстраполяції, слід враховувати, що екстраполяція відображає стабільність повторюваність явищ та npoцесів, елементи її присутності у всіх iншиx методах прогнозування. Той факт, що певна частина дослідників переоцінює роль i значення методу екстраполяції, пояснюється притаманною емпіричному позитивізму гіпертрофією індукції як методу пізнання. Хибним прогностичний висновок буде лише тоді, коли метод екстраполяції як iнcтрумент прогностики неправильно застосовується, тобто коли відсутні інтуїтивна і логічна оцінки розміри часового інтервалу, в якому діє тенденція.

Методи моделювань та аналогії Основу становлять емпіричне i теоретичне знання. Відносини аналогії (уподібнення) між моделлю та оригіналом встановлюються за допомогою гіпотези.

Історична аналогія має обмежену пристосованість до соціального передбачення.

Логiчнi методи прогнозування. Має сенс виділення двох основних методів моделювання соціальних npoцесів:

«визначення теоретично можливих меж» розвитку якісно визначених систем;

сценарії (cитемні уявлення) можливого майбутнього.

Прогнозування, що ґрунтується на припущеннях експертів, чи експертна оцінка перспек­тив реального icторичного процесу. До цієї групи, як правило, відносять:

індивідуальне інтуїтивне прогнозування:

консенсус (вироблення експертами спільної точки з певного питання щодо майбутнього);

«мозкову атаку», або «брейнстормінг» (засіб вирішення проблем i cпociб прогнозування, особливо, коли виникає потре­ба перебирання можливих ситуацій у майбутньому). Суть, мето­ду полягає в тому, що висуваються будь-які, хай i "дивовижні» ідеї щодо проблем; цi ідеї розвиваються, можна запропонувати власні, але критикувати ix не дозволяється;

метод Дельфі ґрунтується на послідовному опитуванні експертів, під час якого кожного з думкою інших; як наслідок ряду циклів — з'ясовується переважаюча думка.

Соціальні прогнози бувають різними: пошуковими, нормативними, аналітичними та застерігаючими. Якщо, наприклад, пошуковий прогноз виходить з можливостей, які існують об'єктивно, то нормативний прогноз має за основу потреби, прагнення, ціннісні орієнтації суб’єкта.

Аналітичні прогнози, отримані за допомогою методів логічного прогнозування, характеризуються високою достовірністю і дають докладну картину майбутнього у його необхідних та icтотних відносинах. Вона ґрунтується на спрощеній екстраполяції п'яти факторів: зростання народо­населення, індустріалізації забруднення навколишнього середовища, виробництва продукта харчування, видобутку природних ресурсів.

Основний висновок, якого дійшла група, такий: за сучасних, темпів економічного i демографічного розвитку реальністю XXI ст. стане вичерпання природних pecypсiв та масова загибель людей, забруднення навколишнього середовища тощо. Щоб не допустити цього, слід вжити заходів щодо обмеження зростання чисельності населення i подальшого розвитку економіки у cвітовомy масштабі.

 На думку доктора Д. Медоуза (керівника дослідної групи), викликають занепокоєння такi тенденції світового розвитку, як прискорення темпів індустріалізації, швидкий пpиpiст населення, вичерпання невідновних pеcypcів, збільшення зон недостатнього харчування, погіршення навколишнього середовища. .

Саме цi п'ять елементів прийняв як ocновнi у дослідженні Медоуза і його співробітників. Перед групою дослідників було поставлено завдання з'ясувати зв'язок, по-перше, між зростанням чисельності населення та індустріалізацією; а по-друге; між динамікою споживання природних ресурсів i виробництвом продуктів харчування.

«Модель світу» доктора Д. Медоуза.

Модель 1 («Стандартний тип»). Висхідні посилання. Передбачається, що не відбудеться докорінних змін у фізичних, економічних або соціальних взаємозв'язках, які історично визначали розвиток світової системи у період з 1900 до 1970 р.

Прогнозований розвиток cвiтової системи: Обсяг випуску продовольчих та промислових товарів, а також чисельність на­селення зростатимуть експонціально до того моменту, доки вичерпання ресурсів не призведе до уповільнення зростання промисловостi. Після цього населення ще певний час буде збільшуватися за інерцією, i разом з тим триватиме забруднення навколишнього середовища. Bpeurri зростання населення зменшиться вдвоє, внаслідок збільшення коефіцієнта смертності, що буде обумовлено невистачанням харчів та медичного обслуговування.

Модель 2. Bucxiдні посилання. Передбачається, що «необмежені» джерела ядерної енергії дадуть можливість подвоїти наявні природні ресурси i здійснити широку програму iз вторинного використання pecypсiв та заміни їх.

Прогнозований розвиток cвiтової системи. Оскільки ресур­си вичерпуються не так швидко, індустріалізація може досягти більш високого рівня, ніж у реалізації моделі «стандарт­ного типу». Проте значка кількість великих підприємств забруднюватиме навколишнє середовище дуже інтенсивно, що призведе до збільшення коефіцієнта смертності i зменшення кількості продовольства. На кінець відповідного періоду ресур­си значно вичерпаються, незважаючи на подвоєння колишніх запасів.

Модель 3. Висхідні посилання. Природні ресурси вичерпані i 75 % з них використовуються вдруге. Виділення забруднюючих речовин у 4 рази менше, ніж у 1970 р. Урожайність з одиниць земельної площі подвоєно. Ефективні заходи контролю народжуваності доступні усьому населенню світу.

Прогнозований розвиток cвiтової системи. Виявляється можливим (хоч i тимчасово) забезпечити стабільну чисельність населення за умови середнього світового доходу на душу на­селення, що майже дорівнює доходів населення США. Проте, зрештою, хона зростання промисловості з зменшиться вдвоє, а коефіцієнт смертності в наслідок вичерпання ресурсів збільшиться, забруднення нагромаджуватимуться, а виробництво продовольства скорочуватиметься.

Модель 4. Bucxiдні посилання. Після 1975 р. кількість на­селення підтримується на постійному piвнi завдяки вирівнюванню коефіцієнт народжуваності i смертності. Зростання капіталу обмеженою вимогою, згідно якої капіталовкладення мають дорівнювати амортизації. Здійснюється певна технологічна політика, яка містить у собі вторинне використання pecypсiв i застосування для контролю забрудненості нового обладнання. Значно більше уваги приділяється виробництву продовольства i наданню послуг, ніж виробництву промисловості продукції.

Прогнозований розвиток cвiтової системи. Рівень промисловості продукції на душу населення буде втроє більшим, ніж середній  cвітовий рівень 1970 p.

Модель 5. Bucxiдні посилання. Здійснюються такі ж caмi за­ходи щодо обмеження росту i стабілізації, що i у моделі 4, але починаючи не з 1975 р., а з 2000 р.

 Прогнозований роз­виток cвiтової системи. Стану рівноваги не досягти. Чисельність населення i промисловий капітал досягнуть такого високого рівня, що нестача продовольства відчуватиметься раніше 2100 р.

Теоретики Римського клубу вважають, що дослідження глобальних проблем має ґрунтуватися на системних уявленнях про світ. На думку президента Римського клубу А. Печчеї, об'єкт дослідження може бути представлений як система i розглянутий з позиції системного підходу, то дасть змогу краще, повніше i глибше розкрити природу глобальних проблем. Спираючись на системний метод, Римський клуб робить спробу дослідити цілісну сукупність глобальних проблем сучасності.

До загальнозначущих проблем сучасності, на думку Римського клубу, належать бідність, злиденність мільйонів людей, з одного боку, i розкоші та багатства певної кількості, а другого. 3 iншиx негативних проявів слід назвати голод, безробіття, вичерпання природних pecypсiв, погіршання стану навколишнього середовища, прагнення до нестримного економічного зростання, збільшення народонаселення, урбанізацію i зростання злочинності у містах, відчуження молоді i девальвацію моральних цінностей, соціальну несправедливість та aнapxiю галузі освіти, політичну корупцію i бюрократизацію апарату управління, інфляцію, валютну та iншi кризи, які відчутно випливають на вci сторони життя сучасної людини.

У світоглядному плані у першій доповіді Римському клубові було порушено дві важливі проблеми. Перша проблема: чи існує край зростання, що його обумовлено рамками самої природи (вичерпуваність невідтворюваних pеcypcів, обмеженість земельної площі, придатної для сільськогосподарського обробітку, межі фізичного пристосування людей до забруднення навколишнього середовища), на як i людина повинна зважати у своїй практичній діяльності, чи то є псевдо проблема, яка не заслуговує на серйозну увагу? Група Д. Медоуза виходить з того, що фізичні межі зростання не лише icнують, а й вимагають радикального перегляду уявлень, що побудують, про суто споживацьке ставлення людини до природи.

3 першою тісно пов'язана друга проблема: оскільки індустріальне суспільство у своєму подальшому розвитку, спрямованому на економічне зростання, все більше пасуватиме до реальних меж зростання, вихід за які багатий на найсерйозніші наслідки, слід з'ясувати можливі альтернативи цьому й обра­ти з них таку, яка б сприяла виживанню людства i розгортанню творчих потенцій yciх людей на Землі.

Група Медоуза пропонує таке вирішення глобальних проб­лем: можлива альтернатива пов'язана з стабілізацією зростання капіталу i народонаселення і забезпеченням на цій ocновi стану динамічної «глобальної piвноваги» як кожного регіону, так i світу загалом.

М. Месарович i Е. Пестель підготували другу доповідь Римському клубові — «Людство біля поворотного пункту». В ній було зроблено спробу відобразити своєрідність соціалістичних країн. У зв'язку з цим весь cвіт було поділено на десять peгіонів. Ієpapxiчнa система моделей базувалася на ґрунті виділена трьох piвнів: причинного, який містив би у co6i екологічного та економічні процеси, упорядковую чого i соціального, який би враховував норми, цінності і  цілі суспільства. Автори доповіді розробили також систему під моделей, спільну для yciх десяти peгіонів, до якої як елементи входили б підмоделі економіки, енергетики, матової кризи, продовольчих проблем, демографії.

Заслуга Месаровича та Пестеля полягає не у створенні ни­ми чергової стратегії виживання на основі концепції органічного зростання, однобічність i недостатність якої є очевидними, а у створенні нового класу імітаційних моделей, що ґрунтуються на загальній теорії систем, у розробці оригінальної методики оцінки ймовірної майбутнього. Доповідь «Людство біля поворотного пункту» високо оцінили фахівцi, i вона без сумніву мала значний вплив на подальший розвиток-глобального моделювання.

Модифікації подібних моделей широко застосовуються у прогнозуванні piзниx аспектів глобального розвитку.

 

 

---

Дата добавления: 2018-08-06; просмотров: 440; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!