Джерело: Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.

Цезаропапізм у політиці Московської держави та Російської імперії (XIV-XX ст.).

Цезаропапізма, цезаропапізму - принцип верховенства цивільної влади над церковною, яскраво проявився у Візантії. У Росії цезаропапізма утвердився особливо з часів Петра I. Офіційно верховенство російського імператора над Церквою декларовано Павлом I в Акті про престолонаслідування 1797 р. Термін цезаропапізма з'явився в католицькій літературі в XIX століття. СР Папоцезарізма.

Але справжній “цезаропапізм” витворився лише в Росії. Його кульмінацією стали часи Петра I, коли Церкву було позбавлено решток автономії. Започаткував цей процес Іван III. Князь прийняв татарський титул “цар”, збагативши його візантійською формулою “з Божої ласки”. Можна судити, що він вчинив так тому, що сам титул “цар” у ті часи підупав у значимості, позаяк ним користувалися татарські князі, а раніше він траплявся у єврейських, грецьких, асирійських, єгипетських та вавилонських володарів. Термін “цар” перською мовою означає “престол” або ж найвищу владу, а в грецькій мові його виводили від слова “basileus”. Московський володар користувався новим титулом неофіційно і не вживав його у державних документах. Але був ще один, глибший аспект проблеми. У спадок від половецької культури московські князі отримали спосіб правління, заснований на терорі, вони удосконалили його і “реформували”. “Божа ласка” уповажнювала Івана III і його наступників до застосування терору. Володар землі руської повинен був бути справедливим і суворим. У старих літописах обидві ці риси взаємонакладалися і не могли існувати одна без одної.

Московський цар був водночас спадкоємцем татарських ханів, а також візантійських володарів, і наслідував обох в дуже зворушливий спосіб. Цей сплав різних понять, що стосуються влади над державою та людьми, засобів та методів її здійснення, витворив унікальний у світовому вимірі тип деспотизму.

Іван III був названий “грозний”, що було найвищою похвалою, бо означало суворість до ворогів Москви і неслухів волі царської. Цар, заступник Бога, мав Бога за спиною. Бунт супроти царя був найважчим гріхом. Отож, дуже добре, бо згідно з Божою волею, чинив цар, катуючи непокірних підданих, котрих після мук і смерти чекав пекельний вогонь і осуд на всі часи. Тиранію уважали доброчинним явищем, вона служила московським державним інтересам, була джерелом натхнення для творів думки й мистецтва. Цареві вибачали найкривавіші вчинки, позаяк він не помилявся, а удари, яких він завдавав, були слушні й справедливі. Захоплення величністю затьмарювало голови й душі, призводило до цинічної погорди своїх і чужих. У таких внутрішніх обставинах формувалася молода московська держава, що пізніше мало відбитися на житті усієї імперії.

Московська держава – уже в зародку – була просякнута фальшем. Найвища влада жила брехнею. Православ’я навчало, що царська воля є Божою волею. Кожний спротив їй призводив до помсти небес. Еманація божества доводилася до незнаних висот екстазу, рухаючись навіть у напрямі міту. Витворилася особлива “містика самодержав’я”. Після скинення татарського ярма усе, що не було пануванням монголів, видавалося свободою. Щаслива Русь прийняла нове підданство як визволення, оскільки його накинули правильні володарі. Спідлений у татарській неволі народ вважав, що більшого щастя йому не треба, як тільки те, щоб правлячий великий князь – цар – носив руське ім’я, а не чужинське. Люди погоджувалися на ґвалт і утиск, аби тільки виграла від цього могутність Москви. Гайнріх Зібель цитує фразу німецького мандрівника 1552 року: “Воістину, цей народ більше розкошує в неволі, аніж на свободі”.⁴

У щоразу виразніше окресленій формі московської держави виявлявся її дуалізм: держава терору із всемогутнім царем на чолі і держава духу з Церквою милосердя. Ці дві іпостасі держави були представлені у особі двох людей, кожен з яких був впливовим і авторитетним – цар і московський митрополит (пізніше патріарх). Хто з них здолає іншого? Це мало важливе значення для майбутньої долі московської держави.

Внутрішнє становище московської держави значною мірою було зумовлене міжнародними подіями. Це вони у XV столітті висунули на перший план проблему світової історичної ролі Москви. До того Москва звикла дивитися на Візантію як на світову великодержаву, а Константинополь уважала за столицю православ’я, за новий Рим, який перебував у столиці Східної імперії. Однак в часи, про які йде мова, Східноримська імперія була в глибокій кризі, тонула у суперечках і внутрішній боротьбі, була посварена із Західною Церквою. Перед обличчям ісламської небезпеки особливо сильно вона підкреслювала свою релігійну окремішність.

На початку квітня 1453 року оттоманський султан Мехмет II, котрий увійшов до історії під прізвищем Фатіх (Переможець), встав під мурами Константинополя, міста-держави. Султан вирішив, що місто буде здобуте гарматним вогнем. Облога тривала 51 день. В ніч на 29 травня турки розпочали вирішальну атаку. Християни згромадилися у храмі Святої Мудрости Божої (Гаґія Софія), де відбулося останнє богослужіння. Перехрестившись, вони подалися на мури. Розпочався бій. Оборона здригнулася, воїни Мехмета увійшли до міста, аби покласти край Східній імперії. Їх одразу охопила жадоба крови й ненависть. Різанина тривала три дні. Про перемогу турків свідчили стоси пошарпаних трупів, настромлені на палю голови. Живі з острахом приглядалися до смерти міста. Нападники забрали велетенську здобич, знищили чудові бібліотеки. Але не все вони змогли пограбувати й роздягнути догола. Тисячі манускриптів та інших скарбів культури було врятовано і сховано в інших містах. Загинув останній імператор Візантії Костянтин XI. Понад 60 тисяч мешканців були ув’язнені, а пізніше розсіяні світом. Церква св. Софії була перетворена на мечеть. Константинополь тонув у сльозах. “Погани” осквернили святі місця християн. Здобуте місто перейменували на Стамбул. [...]

У 1480 році Русь остаточно скинула татарську неволю. Церква доводила, що Бог обдарував Москву ласкою, визначивши їй виняткову роль, бо вона прославилася цнотами, завдяки яким людина стає справжнім християнином. Найславетніші проповідники та церковні письменники наказували шанувати хрест і любити Бога. Постала зовсім нова історико-політична ситуація. Після падіння “Нового Риму”, що трактувалося як “титул” міста над Босфором, а не його “назва” (назва Константинополь не була офіційною), православна Москва та її православні Великі Князі зосталися єдиними на світі незалежними православними. На руїнах Східної імперії майоріли штандарти тріумфуючого ісламу. Принижене православ’я замовкло там на десятки років і частково відродилося лише у XVI столітті, не сягаючи однак попередньої святости та значення. Інакше виглядала ситуація у Москві. Столиця Великого Князівства (усієї Руси) стала символом тріумфуючого над ісламом православ’я. Цей факт спричинився до того, що Русі випала нова роль. Це була почесна, важка і далекосяжна за наслідками роль, яку раніше відігравала Візантія. Уявлення про політично-релігійне значення “міста Костянтина” почало переноситися на Москву. [...]

Ідея московських спадкоємців візантійської спадщини має сильне містичне забарвлення. Месіянська ідея розпалювала помисли, з’являлася у візіях та снах містиків, просякала національну свідомість, стаючи одним з найважливіших елементів “російської ідеї”. Понад то треба усвідомити, що усі ці “елементи” складали однорідну навіть у найзагальніших рисах цілість, саме тому, що всі вони зродилися з однієї великої основи: релігії та історичних подій, характерною рисою яких було поетапне, але масштабне переоцінювання вартостей та пошуки нового.

Пограбування й спустошення Константинополя утвердили московських мрійників у переконанні про успішний зв’язок між імперіями. Згідно з переконаннями месіянсько-апокаліптичної містики падіння Другого Риму повинно було провіщати повернення Месії. І ось Другий Рим впав. У дедалі міцнішій московській державі еліта глибоко запала у месіяністичні марення. [...]

Князі вірили у своє древнє походження та апостольський характер своєї влади. На мою думку, це було виявом прагнення до зміцнення авторитету царя шляхом оточення його ореолом незвичности долі й святости. Сакральний характер влади конструювався на двох опорах: метафізичній і реальній. Метафізична, якщо користуватись сучасною термінологією, складала ідеологічну надбудову, “базисом” ж була реальна дійсність самодержавства. [...]

Церква брала діяльну участь у створенні великоруської держави. Уже в 1443 році собор єпископів та архімандритів урочисто засудив боротьбу супроти великого князя московського. [...]

Природа людського розуму така, що для усвідомлення і сформулювання великих ідей потрібний час. Натхненні учителі одразу повідомляють світові про дивовижні ідеї, але їх не одразу сприймають ті, до кого вони скеровані. Людські спільноти власне тому потребують довшого часу і глибших роздумів, щоб сприйняти суть почутого від геніїв. Це можна назвати розвитком ідеї, і застереження це видається мені своєчасним, перш ніж ми взялися до аналізу “коренів” російської ідеї.

Отож, ґрунт, на який мало впасти зерно, був уже обраний. Якості, які процвітали у Москві, були якостями, що роблять народи сильними і дозволяють їм братися за великі справи. Але треба також підкреслити, що дуже небезпечним був такий факт, який пізніше підтвердила російська історія, – месіяністична ідея западає в голови людей аґресивних, пихатих, спритних і витончених, тих діяльних людей, котрі зуміли так добре протиставитися мусульманським нападникам. Тож легко могло трапитися, що вони розумітимуть Царство Боже лише як царство земне, а могутню державу, створену ними, як інституційний вираз месіяністичної думки. Хто мав начуватись, щоб не допустити такої хиби?

Але ж була ще Церква. Та вона також прислуговувала московській писі. Єрархи та благочестиві старці своїми “повчаннями”-проповідями та листами до князів задовольняли їх сподівання. [...]

З роками придворні манери, форми етикету та блиск східної культури стали рафінованішими, але в безжальній боротьбі за владу кревні зв’язки відігравали основну роль. Ставкою у цій великій сутичці було не лише панування над великою країною і народом, але й саме життя; корона або смерть – це єдина альтернатива. Куполи московських церков вкрилися золотом. Щоразу більше золота з’являлося на іконах, літургічних шатах та світському начинні. Золотий колір вживався не лише задля естетичного ефекту. Московська держава змогла втримати рівновагу, бо по суті уся будівля цієї теократії спочивала на двох геометричних точках: культі особи царя і на релігії. Хисткість одного з цих елементів стала би першим акордом хаосу. [...]

Московський князь ставав своєрідним “царем царів”, що можна порівняти з такими титулами, як “король королів” чи “шахін-шах”. Формула “государев государь” (“над панами пан”) відбивала фактичний стан справ у “Великій Русі”. Під верховну владу “государя” усієї Руси піддавалися численні “государі” нижчого ранґу. Князі тих територій, які увійшли до складу єдиної московської держави, зберегли значну частку своєї влади. Вони поводилися у своїх давніх князівствах, як у вотчинах.

Автономність князівств, ця “єдність у розмаїтті”, яку колись порівнювали до частин храму, кожна з яких була мистецьки неповторною, але всі разом складали одне ціле, – тривала недовго. [...]

2. Доктрина «Москва – третій Рим» та її вплив на міжнародні відносини.

Власне в ті часи Церква забажала кинути у руську землю насіння того, що буде в майбутньому основою могутности імперії. Так воно й сталося. Зовнішнім виразом цієї ідеології стала переповнена старозаповітною фразеологією політична теорія суверенности руської держави: “Москва – Третій Рим”. Сформулював її Філотей. [...]

Протестуючи супроти чужих впливів, Філотей виразив ще раз погляд, уже відомий у руській публіцистиці, що увесь латинський (католицький) світ просяк гріхом. Гріх єреси спричинився до того, що впав Перший Рим. Ця ж причина лежала біля джерел занепаду Другого Риму, внаслідок чого обидва перестали виконувати функції центрів християнського світу. Їх місце зайняло руське царство. Чернець застерігав Русь від гріха єреси, або ж католицтва – носія гріхопадіння. Він застерігав також перед великими відступництвами від інституційної Церкви. Філотей вказував на протилежність православ’я католицтву.

Погляди, зроджені на фундаменті нагромадженого неспокою та відповідного психологічного приготування, висловлювались у листах до духовних осіб. Філотей вдумливо аналізував сутність історії Церкви та християнського світу. За допомогою апокаліптичних образів він пояснював причини занепаду двох великих імперій. Причини ці Філотей вбачав у відступництві від християнських канонів. Рим, місто міст, відкинув Бога і тому впав. Константинополеві також судилося падіння, з якого він уже ніколи не підніметься. Упали й інші земні великодержави: Вавилонська та Мідянсько-Перська, що Всемогутній передбачав і заповідав. Завбачливий чернець застерігав від прийняття “нових доктрин”, суперечних науці Отців Церкви. У своїй місії Філотей видавав себе за особу, яка керується духом правди. Для підкріплення своїх поглядів він посилався на Івана Дамаскина та його християнську доґматику (De orthodoxa fide). [...]

У кожній епосі люди й держави переживають дні світла й ласки. Такий час настав для Руси. Філотей дав вираз своєму державно-церковному мисленню, закладаючи, таким чином підвалини під один з найбільших мітів світу.

“Вибраний Богом” московський цар повинен, на думку Філотея, стати на чолі усіх християнських Церков і звільнити їх від єретиків. “Дивися й чувай, богобоязний царю, щоб усі християнські держави опинилися у твоїй як одне (...). Ти єдиний під сонцем цар християнський” – писав він князеві московському. Філотей закликав до об’єднання усіх християнських держав під пануванням Москви. [...]

Філотей свідомо апелював до давніх мрій про золоту добу православ’я, яка настане, коли сонце справедливости засяє над землею. Сягаючи до глибин і нагадуючи про вагу старої релігійної культури, він закликав, щоб Русь приєдналася до чудової справи спасіння роду людського.

З цих слів побожного та ученого монаха випливало, що справою чести великоросів були мужні вчинки, справою честі християнина – мужнє страждання. Це подвійне покликання Москви було одночасним покликанням до великої місіонерської (апостольської) праці та до великих страждань.

Метою Москви було використання зброї Христа – правди і світла. Навпаки, зброєю сатани були брехня й ошуканство, бо сатана є князем пітьми. Власне православна Москва мала йти у світ і запалювати в серцях людей вогники правди. Їй судилося просвіщати іноплемінників та іновірців, щоб вони зрозуміли облудність блиску марнотних речей – смертельної отрути для душі.

Але що ж робити, аби інші народи повірили Москві, коли вона принесе світові таку науку. Спосіб один, відповідав Філотей, – Москва, наслідуючи Господа, сама повинна робити більше, аніж вимагає цього від інших.

Далі у переліку вирізняється другий аспект – політична місія Москви. Суть справи була висловлена ясно. Християнська держава Василія III є єдиною й останньою у світі, своєрідним синтезом християнства, спадкоємцем могутности Риму й Візантії. Вони впали, оскільки їх смертельно отруїла глибока моральна, суспільна, релігійна криза. Вибрані Богом народи впали під тягарем гріха, їхня думка ослабла. Мури Великого Риму насправді не були зруйновані, зруйнована була душа римлян, котрі опинилися під владою сатани. А “грецьке царство” хоча й дісталося в руки “безбожного покоління агарян”, почасти врятувало віру батьків. Щоб християнство ожило, потрібен доплив нових, життєдайних сил. Прикладом була Москва, яка вигнала магів, чарівників та шарлатанів. Православ’я поширилось і зміцніло в усій державі. Його трансцедентний характер притягує найшляхетніші розуми.

У посланні до царя усе це взаємопов’язувалося, віддавало месіяністичними інтенціями, що у тогочасній Европі було незвичайним явищем. Москва була покликана повернути гідність християнству. Щоб вона змогла розпочати свій месіянський чин, кожен його потенційний учасник повинен був насамперед випробувати самого себе. [...]

У схемі “Третього Риму” особливо наголошувалося на два аспекти: апокаліптика та мілленаризм. Обидва принципи в інших країнах розвивалися на марґінесі християнства, в Росії ж переродилися у ієрократію, ідолопоклонство та обожнення народу. У контексті російської “національної антропології” Церква була “душею народу”, провідником, натхненником ідей. Посланництво народу і Великої Руси сприймалося у сотеріологічному сенсі, так, ніби вони мали бути посередниками у спасінні світу. У буквальному тлумаченні Книги Апокаліпсису Філотей дошукувався пророцтва сучасного йому світу і надходження нового. Третій Рим був заміною, а не просто продовженням Другого. Проблема полягала не в тому, щоб не допустити розриву тяглости візантійської традиції, а в тому, щоб її замінити і, дотримуючись зв'язків тяглости з Візантією, побудувати новий Рим замість колишнього. Оскільки Москва була останнім Римом, то це означало, що настала остання земна епоха. Кінець наближався. Це давало своєрідне метафізичне виправдання духовного радикалізму, який відкидав земну дійсність.

Релігійні елементи накладалися на політичні. Суть концепції “Третього Риму” полягала у тому, що треба було обов’язково оточити невидимим кордоном православну державу, відгородити її від решти християнства, яке зазнало поразки у Візантії без підтримки латинського Риму, і зміцнити “схизму в схизмі”. Третій Рим мав стати нагородою за вибір віри у Х столітті. [...]

Писання Філотея вплинули на розвиток національної свідомости, де водночас утверджувалася ідея здобуття світової геґемонії.⁵ В.Соловйов писав: “У російській національній свідомості, що виявилося у поглядах і творах наших учених, після падіння Константинополя з’явилося тверде переконання, що призначення християнської держави переходить до Росії, що вона є третім і останнім Римом”.⁶ [...]

Щоб зрозуміти суть російської ідеї, яку концентровано сформулював Філотей, В.Соловйов твердив, що замість запитання: що християнська Русь має зробити для себе й у себе, треба запитати: що вона повинна зробити для добра усього християнського світу. “Третій Рим”, щоб виконати свою місію, повинен увійти у серця й душі християнського світу і віддати усі свої сили на здійснення цієї шляхетної мети. Треба її досягнути спільно з іншими християнськими народами для добра усього людства, засновуючись на непорушних підвалинах Христової Церкви.⁷

Соловйов надавав “російській ідеї” універсального характеру. Теорія “Третього Риму” в його інтерпретації набувала екуменічного змісту. Автор, однак, розумів, що нелегко буде позбутися національного егоїзму та партикуляризму. Зло підточувало російську історію упродовж усіх століть її існування. У подоланні спадщини минулого велика роль належала Церкві, бо лише вона, як писав Соловйов, є стрижнем національного життя.⁸

Російський народ, християнський глибоко в душі, з надзвичайно розвинутою у ньому антихристиянською засадою абсолютної держави, поєднував їх у собі у формі принципу царської влади Христа. Соловйов закликав зробити цю засаду пріоритетною, вирішальною в національному існуванні.

“Встановити на землі правильний образ Божої Трійці” – ось в чому полягає ідея Третього Риму. Жити для інших народів, а не супроти них, як показала це історія Росії. У цьому В.Соловйов бачив головне пророцтво теорії Філотея. Якщо Росія виконає це завдання, то сон про Третій Рим духу стане дійсністю. Справжнім є Добро, а воно виключає ненависть, нетолерантність, насильство.⁹

Тезу про особливе посланництво московського православ’я на Русі розуміли як заслужений дар Бога. Це зовсім не означало ізоляціонізму Москви. Коротко кажучи, підтримувалося і розвивалося те, що стародавні володарі Першого Риму та поганські загарбники Другого Риму нищили або ледь толерували – апостольське християнство. Реалізація великої ідеї Царства Божого у вигляді Москви – Третього Риму не була чистою фантазією.

Незважаючи на поразку двох Римів, почуття духовного зв’язку між тією епохою та епохою Філотея не було цілковито розірване. Щоправда більшість тих, хто пише про теорію Третього Риму, зокрема про релігійну політику перших царів московської держави, стереотипно повторює, послуговуючись одними й тими ж арґументами, одну й ту ж думку: Москва, проголошуючи себе спадкоємицею християнських імперій, прагнула повернути колесо власної історії у зворотний бік. Але твердження, які, на перший погляд, видаються безсумнівними, насправді часто бувають помилковими. Саме у цьому випадку можна захищати теорію Третього Риму.

Докладніший аналіз сенсів, які заховані у понятті Третього Риму, призводить до того, що воно втрачає однозначність і набуває “різнокольорового” забарвлення. Історія формування міту Третього Риму свідчить, що він був глибоко вкорінений у всьому слов’янському світі, а не лише в Росії. Після падіння болгарського та сербського царств ідея Третього Риму “перенеслася” на північ, а саме туди, де тільки виникала молода слов’янська держава. [...]

Виникнення ідеї Третього Риму безсумнівно спричинилося до зміцнення та поглиблення поділу двох великих Церков, кожна з яких виразно демонструвала власне обличчя і провадила активну євангелізаційну діяльність. З іншого ж боку, не ця ідея поділила європейський континент, причини його розбиття були зовсім інакшими. Можна висунути тезу, що власне культурна функція ідеї Третього Риму призвела до того, що поділ християнської Европи не був таким глибоким, як можна було сподіватися після безповоротного падіння Константинополя. І в цьому сенсі ідея Третього Риму “програвала” у конфронтації з історичною дійсністю. Цю ідею “берегли” у “чистому вигляді” в монастирях, з часом переносячи її у есхатологічну площину. Вже від самого початку послідовники ідеї відійшли від ізоляціоністських принципів, і сталося це, що знаменно, там, де вона виникла. [...]

Філотей чинив згідно з духом, прагненнями і потребами посттатарської Руси. Він прагнув одній церковній організації, слабкій через розбиття, протиставити іншу, інституційно сильну, взаємопов’язану. Отож держава й Церква з єдиним організаційним осередком у Москві мусили мати однакові ідейні принципи, хоча б у найзагальніших рисах. Філотей пішов далі – він виразно уточнював теологію народу, вбачаючи потребу культу царя й Церкви, поєднаних засобами християнської містики. Такий фундамент дозволяв би узасаднити і підтримати будь-які внутрішні й зовнішні дії, в тому числі територіальний експансіонізм. Так само, внаслідок специфіки географічного розташування між Азією та Европою, Московська Русь мусила, виходячи лише з інстинкту самозбереження, підтримувати контакти із сусідами на обидвох континентах. Розглядаючи це явище з історичного погляду, можна знайти достатньо важливу його причину у внутрішній логіці поступового европеїзування азіатського руського життя. [...]

Ось так псковський месіяніст, а також його попередники та наступники, створили ориґінальну філософію історії, яка в середині

XVI століття стала безпосередньою точкою виходу і підставою для важливіших, офіційних версій. Завершилася “передісторія” ідеї Третього Риму, розпочалася її “історія”.

Джерело: Анджей Андрусєвіч

МІТ РОСІЇ. МОСКВА - ТРЕТІЙ РИМ.

3.Державна церква як модель державно-церковних відносин. Лютеранство, англіканство, православ’я як державні релігії

ДЕРЖАВНА ЦЕРКВА- форма державно-церковних відносин, конституюючою ознакою якої є юридично закріплене панівне, привілейоване становище одного з віросповідань (церкви). В основі поняття Д. ц. лежить принцип верховенства д-ви над церквою. Д-ва може втручатися у справи церкви. Вона бере на себе захист панівних реліг. переконань і, як правило, законодавчо забороняє прозелітизм (новонавернення). За наявності Д. ц. д-ва може терпимо ставитися до ін. віросповідань. Д. ц. розглядається як корпорат. інститут, який діє у системі публ. права. Д. ц. частково або повністю фінансується з держ. бюджету, користується значними привілеями, має можливості впливати на політику держ. структур. У цар. Росії РПЦ була Д. ц. Сьогодні статус державної (офіційної, національної) церкви закріплено в конституціях, ін. законод. актах майже 40 держав світу (Англія, Греція, Данія, Ірак, Іран, Ісландія, Норвегія, Пакистан, Португалія, Швеція та ін.).

Джерело: Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.

Лютеранство

1. Данія

2. Ісландія

3. Норвегія

§ В Фінляндії відносини між церквою і державою регулюються особливими угодами. Діяльність церкви регулюється особливим законодавством. Церква має право на особливий церковний податок (збирається за допомогою державних структур на добровільній основі). Однак юридично Церква Фінляндії не є державною.

§ В Швеції, незважаючи на те, що головою Церкви Швеції є король, з 2000 року Церква незалежна від держави.

§ В Шотландії є національна Церква Шотландії; англійський монарх є не главою цієї церкви, а лише її членом.

[ред.]Англіканство

1. Англія в Сполученому королівстві. Уельс та Північна Ірландія не мають державної церкви.

[ред.]Православ'я

1. Греція

2. Фінляндія. Статус православної церкви в Фінляндії аналогічний до лютеранської.

У багатьох країнах Східної Європи особливий статус православної церкви закріплений у законодавчих документах, разом із тим вислів «державна релігія» не вживається. Гарвардське дослідження зараховує такі країни до країн з державною релігією:

* Вірменія

* Білорусь

* Грузія. У 9-й статті конституції Грузії записано: "держава визнає виняткову роль Грузинської православної церкви в історії Грузії і разом з тим проголошує повну свободу релігійних віросповідання, незалежність церкви від держави».^[1]

* Македонія

* Україна

Лютера́нство — напрямок протестантизму, названий так на честь засновника — Мартіна Лютера, який поклав у віровчення не лише ідеї реформування церкви, але і свій власний духовний досвід.

Велике місце у творах Лютера відводилося концепції «свободи християнина». Божественна справедливість розумілася Лютером не як властивість покарання і подяки, а як божественна активність, яка виправдовує людину. Справедливість, як і милість Божа, не залежить від особистих достоїнств людини, але дається по особистій волі Творця і сповіщається Святим Духом. Бог не впливає насильницьки на волю людини, але, як абсолютний пан, направляє волю до своєї мети. В результаті чоловік діє вільно навіть в питанні власного порятунку, оскільки істинно вільна лише людина «виправдана» — її доля вже визначена Богом, який вирвав її із земних умовностей. Але людина повинна підкорятися законам долі.

Головні доктрини Лютера, що викладені у «Аугсбургськом сповіданні віри» (разом з Меланхтоном) і в «Книзі Злагоди», відкидаютьпапську владу, а єдиним авторитетом визнають Святе письмо — Біблію. Основна теза — виправдання тільки вірою, що дарується людині Богом без посередництва церкви. Головну увагу лютерани приділяють не обрядам, а проповідям.

Лютеранство швидко вийшло за межі Німеччини і поширилося в інших країнах Європи, перш за все - у Скандинавії. У Швеції реформація церкви здійснювалася за ініціативою короля і лютеранство стало способом затвердження відділення країни від Данії і диктату Ватикану (30-і роки XVI століття).

На сьогодні налічується понад 70 млн. лютеран (Німеччина, Скандинавія, США та ін.). На території СРСР існували естонська ілатвійська євангелістсько-лютеранські церкви, на чолі яких стоять єпископи, обрані самими віруючими.

В лютеранській церкві зберігся єпископат, признається 2 таїнства: хрещення та причастя, в храмах дозволяються ікони та розп'яття, але їм приділяється небагато уваги. Центральне місце в богослужінні займає проповідь.

Англіка́нська церква — християнська протестантська церква, яку було засновано в 1534 Генріхом VIII унаслідок Реформації. Є державною в Англії. Головою Англіканської церкви був англійський король. Усі католицькі догмати та обряди зберігалися, землі й цінності монастирів конфіскувались і переходили у власність короля. З часом, на церкву все більше впливали різні протестантські рухи, і на теперішній час, вона оформилась в течію, майже ідентичну лютеранству, але відкидає лютеранське розуміння євхаристії та пастирського служіння. Усі англіканські Церкви світу становлять Англіканську Спільноту, до неї, зокрема, відноситься єпископальна церква (США).

Найважливіші питання церк. життя підлягають розглядові в парламенті; вища церковна ієрархія має тісні зв'язки з фінансовими колами і земельною аристократією Англії; їй надано різні привілеї аж до членства в палаті лордів.

Дата добавления: 2018-08-06; просмотров: 156; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

Мы поможем в написании ваших работ!