Характеристика підприємницької діяльності (підприємництва) 9 страница

Зазначені положення (щодо повноважень власника майна у сфері господарю­вання) віддзеркалені в статтях 134 і 135 ГК України. Відповідно до ч. 1 ст. 134, суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі ін­ших форм правового режиму майна, передбачених ГК.

Похідними правами від права власності у господарському праві є:

а) право довірчої власності; б) право господарського відання; в) право оперативного управління; г) право користування (в тому числі оренди). Всі вони є похідними від права влас­ності й залежними від власника (первісного власника). В межах закону, що вима­гає зміст кожного з цих інститутів, власник, залежно від мети передачі майна, тією чи іншою мірою «підрегульовує» свої відносини з відповідним суб'єктом.

Право довірчої власності було започатковано 19.06.2003 р. (шляхом внесення відповідних змін до Цивільного кодексу України) у зв'язку з прийняттям двох законів: «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним бор­гом та іпотечні сертифікати» (19.06.2003 р.) і «Про фінансово-кредитні меха­нізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» (19.06.2003 р.). Відповідно до ч. 2 ст. 316 ЦК України, право довірчої власності визнається особливим видом права власності, яке виникає на підставі закону або договору управління майном.

Право користування широко використовується як додатковий правовий титул майна суб'єктами господарських правовідносин, що виникає на договірних заса­дах (на підставі договору оренди та інших видів договорів, що передбачають ко­ристування чужим майном - договір лізингу, концесійний договір та ін.), в тому числі у результаті внесення учасником господарської організації корпоративно­го типу (господарського товариства, кооперативу, добровільного господарського об'єднання) свого вкладу/паю у формі права на користування певним майном (зе­мельною ділянкою, іншими об'єктами нерухомості, устаткуванням) без передання права власності на таке майно господарській організації за участь/членство в ній.

 

30. Право господарського відання та оперативного управління.

Право господарського відання передбачає, що державне комерційне підприємство володіє, користується і розпо­ряджається майном, закріпленим за ним уповноваженим органом з обме­женням правомочності щодо розпорядження майном, зокрема: заборонено передавати на безоплатній основі майно будь-якій особі; відчужувати май­нові об'єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне під­приємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управ­ління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах; відчужувати нерухоме майно, повітряні та морські судна - ще й за погодження з Фондом державного майна України; здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць і підрозділів - лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних за­садах; одержані від продажу зазначених об'єктів кошти використовуються відповідно до затвердженого фінансового плану підприємства;

Право оперативно­го управління передбачає: а) необхідність цільового (насамперед для виконання державного замовлення) використання майна зі значним об­меженням повноважень щодо розпорядження майном (аналогічними до тих обмежень, що встановлені для державних комерційних підприємств); б) специфіку відповідальності (згідно з ч. 7 ст. 77 Господарського кодексу України, казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що є в його розпорядженні), а субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства несе держава (ця обставина ви­ключає можливість визнання казенного підприємства банкрутом).

 

31. Право промислової власності в господарських відносинах.

У сфері господарювання широко застосовуються об'єкти права промислової власності або так звані «промислові права». Право промислової власності - це суб'єктивні права на різноманітні результати інтелектуальної творчості (технічні та нетехнічні), яким надається спеціальна правова охорона з огляду на їх важливе значення для господарської діяльності (виробничої та торговельної). До об'єктів права промислової власності належать: винаходи та корисні моделі; промислові зразки; сорти рослин та породи тварин; торговельні марки (знаки для товарів і послуг); комерційне (фірмове) найменування; географічне зазначення; комерційна таємниця; комп'ютерні програми; компіляція даних (бази даних); виконання; наукові відкриття; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; інші об'єкти, передбачені законом.

У зв'язку з наданням особливої охорони об'єктам права промислової влас­ності для них притаманний спеціальний правовий режим, що характеризується такими рисами:

Спеціальне правове регулювання за допомогою системи нормативно-правових актів: кодексів: Господарського кодексу, який містить главу 16 «Використання у господар­ській діяльності прав інтелектуальної власності» (статті 154-162); Цивільного кодексу, в якому ціла книга (кн. 4 «Право інтелектуальної влас­ності») з 12 глав присвячена регулюванню відносин, пов'язаних з використанням об'єктів права промислової власності; законів: загального - від 23.12.1993 р. «Про авторське право і суміжні права» (спря­мований на охорону особистих немайнових прав і майнових прав авторів та їх правонаступників, пов'язаних зі створенням і використанням творів науки, літе­ратури та мистецтва, а також прав виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення як носіїв суміжних прав); спеціальних (щодо певних об'єктів права промислової власності): від 18.09.1991 р. «Про інвестиційну діяльність», який регулює відносини, пов'язані з використанням інвестиційного проекту будівництва, в тому числі про­ведення обов'язкової державної комплексної експертизи цих проектів як необхід­ної умови їх реалізації; від 13.12.1991 р. «Про основи державної політики у сфері науки і наукової ді­яльності»; від 21.04.1993 р. «Про охорону прав на сорти рослин»; від 25.06.1993 р. «Про науково-технічну інформацію»; від 15.12.1993 р. «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» тощо.; актів Уряду України, серед яких: постанова Кабінету Міністрів України від 09.08.1993 р. № 611 «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці»; Положення про представників у справах інтелектуальної власності (патент­них повірених) затв. постановою Кабінету Міністрів України від 27.08.1997 р. № 938 та ін.; відомчих нормативно-правових актів, у тому числі таких: Правила складання та подання заявок на винахід та заявки на корисну мо­дель: затв. наказом Міністерства освіти і науки України від 22.01.2002 р. № 97.

Особливості використання прав на об'єкти промислової власності передба­чені Господарським кодексом (щодо відносин, не врегульованих цим кодексом, застосовуються відповідні положення ЦК України та згаданих законів): щодо використання винаходу, корисної моделі та промислового зразка (ст. 156 ГК України; глава 39 ЦК України; закони «Про охорону прав на ви­находи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки»); щодо використання торговельної марки (статті 157-158 ГК України; гла­ва 44 ЦК України): щодо комерційного найменування (ст. 159 ГК України; глава 43 ЦК Укра­їни), щодо використання географічного зазначення (ст. 160 ГК України; глава 45 ЦК України), щодо назви країни походження товару (ст. 161ГК України), щодо комерційної таємниці (ст. 162 ГК України; глава 46 ЦК України).

 

32. Правовий режим інвестицій в Україні, порядок та правові наслідки реєстрації іноземних інвестицій.

Іноземними інвестиціями визнаються цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства Укра­їни з метою отримання прибутку.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді: іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України; валюти України: а) при реінвестиціях в об'єкт первинного інвестування чи в будь-які інші об'єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток (доходи); б) при первинному інвес­туванні, якщо валюту України придбано за іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України; в) при вкладенні коштів в об'єкти при­ватизації за умови подання державним органам приватизації відомостей про джерела надходження таких коштів; будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав; цінних паперів, ціна яких виражена у конвертованій валюті; корпоративних прав щодо юридичної особи, створеної відповідно до зако­нодавства України або законодавства інших країн, виражених у конверто­ваній валюті; цінних паперів та їх похідних; грошових вимог і права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій ва­люті, підтверджену згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями; будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена екс­пертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо; прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на корис­тування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті під­тверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжна­родними торговельними звичаями; інших цінностей, інвестування в які не заборонено законодавством України.

Набуття іноземними інвестиціями спеціального режиму і, відповідно, отримання іноземним інвестором передбачених законом гарантій обумовлю­ється державною реєстрацією інвестицій. Така реєстрація здійснюється згідно з ГК України (ст. 395), Законом України «Про режим іноземного інвестуван­ня» (ст. 13) у порядку, визначеному постановою КМУ від 7 серпня 1996 р. № 928 «Про затвердження Положення про порядок державної реєстрації інозем­них інвестицій».

Для державної реєстрації іноземних інвестицій іноземний інвестор або упо­вноважена ним в установленому порядку особа (далі - заявник) подає органу державної реєстрації такі документи:

- інформаційне повідомлення встановленої форми про внесення іноземної інвестиції у трьох примірниках з відміткою державної податкової інспекції за місцем здійснення інвестиції про її фактичне внесення;

- документи, що підтверджують форму здійснення іноземної інвестиції (установчі документи, договори (контракти) про виробничу кооперацію, спільне виробництво та інші види спільної інвестиційної діяльності, кон­цесійні договори тощо);

- документи, що підтверджують вартість іноземної інвестиції (відповідно до вимог, визначених ст. 393 ГК України та ст. 2 Закону України «Про режим іноземного інвестування»);

- документ, що свідчить про внесення заявником плати за реєстрацію. Орган державної реєстрації фіксує дату надходження документів у журналі

обліку державної реєстрації внесених іноземних інвестицій, протягом трьох ро­бочих днів, розглядає подані документи і приймає рішення про реєстрацію іно­земної інвестиції або про відмову в ній.

Державна реєстрація іноземної інвестиції здійснюється шляхом присвоєння інформаційному повідомленню про внесення іноземної інвестиції реєстраційного номера, який на усіх трьох примірниках засвідчується підписом посадової особи та скріплюється печаткою органу державної реєстрації.

Перший примірник інформаційного повідомлення повертається заявникові як підтвердження факту державної реєстрації іноземної інвестиції, другий - над­силається поштовим відправленням Міністерству фінансів України в день здій­снення реєстрації іноземної інвестиції, третій - залишається в органі, що здійснив її реєстрацію.

Державна реєстрація іноземної інвестиції діє протягом усього періоду функ­ціонування інвестиції. В разі повної або часткової репатріації іноземної інвестиції за кордон іноземний інвестор або уповноважена ним особа повинні повідомити про це відповідний орган державної реєстрації, про що останнім робиться відміт­ка на інформаційному повідомленні і відповідний запис у журналі обліку держав­ної реєстрації внесених іноземних інвестицій.

 

33. Поняття, функції та види господарських зобов'язань та договорів.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 ГК України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) від­носин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) повинен вчинити певну дію госпо­дарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кре­дитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Змістом господарського зобов'язання є дії господарського чи управлінсько-господарського характеру, які на вимогу управненої сторони має виконати чи від вчинення яких має утриматись зобов'язана сторона. При цьому сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або розширити зміст господарського зобов'язання в процесі його виконання, якщо законом не встановлено інше.

Основними видами господарських зобов'язань, згідно з ч. 2 ст. 173, є майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання.

Майново-господарськими (згідно з ч. 1 ст. 175) визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здій­сненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчини­ти певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Організаційно-господарськими (згідно з ч. 1 ст. 176 ГК України) визна­ються господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господар­ською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійсни­ти на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Як окремі види господарських зобов'язань ГК України визначає соціально-комунальні зобов'язаннясуб'єктів господарювання (ст. 177, ч. 4 ст. 175) та пу­блічні зобов'язання суб'єктів господарювання (ст. 178).

Господарський договір - це зафіксовані в спеціальному правовому документі на підставі угоди зобов'язання учасників господарських відносин (сторін), спрямо­вані на обслуговування (забезпечення) їх господарської діяльності (господарських потреб), що ґрунтуються на оптимальному врахуванні інтересів сторін і загаль­ногосподарського інтересу.

Господарський договір виконує низку важливих функцій. Одні з них (функ­цій) притаманні будь-яким договорам (регулятивна, координаційна, контрольно-інформаційна, охорона), інші - переважно господарським договорам (плануван­ня, опосередкування відносин між суб'єктами господарювання, узгодження еко­номічних інтересів сторін договірного зв'язку з урахуванням загальногосподар­ського інтересу).

Регулятивна функція проявляється в тому, що за допомогою господарсько­го договору здійснюється регулювання відносини між сторонами.

Координаційна функція проявляється в тому, що сторони господарського договору розробляють умови цього договору шляхом узгодження своїх позицій щодо змісту договору (з урахуванням приписів закону).

Контрольно-інформаційна функція проявляється в тому, що за допомо­гою господарського договору здійснюється контроль за ефективністю діяльності суб'єктів господарювання.

Ступінь ефективності охоронної функції господарського договору (проявля­ється в можливості забезпечити захист прав і законних інтересів сторін договору) залежить від форми та змісту договору.

Господарський договір виконує також функцію планування - як господарських зв'язків, так і поточної діяльності суб'єктів господарювання.

Поділ господарських договорів на певні види можна здійснити за різ­ними критеріями:

За ознакою підстав виникнення договірних зобов'язань розрізняють:

Плановані договори укладаються на підставі прийнятого державного замов­лення у випадках, коли таке прийняття є обов'язковим для певних суб'єктів: дер­жавних підприємств, підприємств-монополістів, підприємств, які функціонують переважно на базі державної власності чи контролюються державою;

Регульовані договори укладаються вільно, на розсуд учасників господарських відносин.

За ознакоювзаємного становища сторін у договірних відносинах господарські договори поділяють на:

вертикальні - укладаються між нерівноправними суб'єктами - органом гос­подарського керівництва та підпорядкованим йому підприємством (наприклад, державний контракт); певні умови договору є обов'язковим для підпорядкованої сторони і не можуть корегуватися навіть із застосуванням судової процедури (су­дового порядку розгляду переддоговірного спору);

горизонтальні- укладаються між рівноправними суб'єктами; при цьому всі умови договору сторони погоджують між собою, а у разі виникнення спору мо­жуть звернутися до суду.

За строками дії розрізняють:

довгострокові договори - укладаються на строк понад 5 років (наприклад, концесійні договори, договір оренди цілісного майнового комплексу підприєм­ства); в таких договорах організаційні елементи переважають майнові; середньострокові договори - строком дії від 1 до 5 років (наприклад, договори підряду на капітальне будівництво); організаційні елементи в подібних договорах урівноважені з майновими; короткострокові договори - строком дії до 1 року; в цих договорах переважа­ють майнові елементи; разові договори укладаються на одну господарську операцію, містять зазвичай лише майнові елементи.

За сукупністю критеріїв (економічним змістом та юридичними ознаками) господарські договори можна поділити на такі групи: договори на реалізацію майна (купівлі-продажу, поставки, міни/бартеру, контрактації сільськогосподарської продукції, забезпечення електроенергією, га­зом, водою тощо); договори на передачу майна в користування (безоплатне користування май­ном, оренда, лізинг); підрядні договори (підряд на капітальне будівництво, підряд на виконання проектно-вишукувальних, дослідно-конструкторських та інших робіт); транспортні договори (перевезення вантажів, буксирування, тайм-чартеру, подачі та забирання вагонів, експлуатації залізничної під'їзної колії та ін.); договори на надання послуг (фінансових, консалтингових, щодо охорони об'єктів, зберігання майна та ін.); договори про спільну діяльність - договори про кооперацію, про спільну ін­вестиційну діяльність, про заснування господарської організації корпоративного типу, що діє на підставі статуту (акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, статутне господар­ське об'єднання) та ін.; засновницькі договори (договори, що відіграють роль установчого документа господарської організації корпоративного типу - повного товариства, командитного товариства, договірних господарських об'єднань - асоціації, корпорації).

---

Дата добавления: 2018-06-01; просмотров: 230; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!