Аристотель та його теорії риторики

Суть та зміст поняття риторики.

Риторика – наука про ораторська мистецтво, наука про красномовство; класична гуманітарна наука про ефективне переконуюче мовлення в системи публічних комунікацій на засадах істини, добра, краси.

Її мета: оптимальна організація суспільства, приведення його до процвітання через гармонійний розвиток творчої риторичної особливості, яка володіє культурою дієвого мовлення, культурою публічної переконуючої комунікації.

Риторика – наука прикладна за своєю направленістю, вона вчить людину як грамотно, розумно діяти за різних життєвих ситуацій.

Риторика — це теорія ораторського мистецтва, наука і водночас мистецтво переконуючої комунікації, що становить фундамент професіоналізму представників багатьох гуманітарних фахів: політика, вчителя, журналіста, юриста, менеджера.

Ораторська (публічна) мова – будь яка мова звернена до аудиторії.

Сучасна ораторська мова– складний жанр в якому керуються і перетинаються різні стилі і науковий і публіцистичний і художній.

Розмови ор. мови:лекція;доповідь;виступ…

Оратор – людина (лектор, доповідач), яка виголошує промову – красномовна людина.

Оратор має зовнішньо добре виглядати, справляти приємне враження не тільки змістом промови, а й дикцією, силою звучання голосу, тоном, вмінням тримати паузу, мімікою, жестами, кінесикою.

Після виступу, виголошення промови настає етап релаксації (від лат. relaxatio — зменшення, ослаблення), тобто спадає фізичне й інтелектуально-психологічне напруження. Гарний оратор обов'язково використає цей стан, щоб "по свіжих слідах" ще раз пережити виступ, проаналізувати його, виділивши вдалі й невдалі місця, знайти їм пояснення, зробити собі застереження на майбутнє, чого не слід казати.Риторика, як і філософія та логіка, належить до класичних наук, які з найдавніших часів були основоположними загальноосвітніми дисциплінами. Мистецтво риторики було відомим в Стародавньому Єгипті, Індії та Китаї, проте справжньою батьківщиною красномовства вважають Стародавню Грецію.
Риторика була вагомою складовою частиною суспільного життя Давньої Греції. Як і епос, драма, музика, скульптура й архітектура, вона вважалась мистецтвом, творчістю, її називали «царицею всіх мистецтв».
За стародавніх часів риторику поділяли на три галузі: судова риторика, риторика політична, урочиста риторика

Особистість оратора. Слухові та зорові елементи мови оратора.

Оратор – людина (лектор, доповідач), яка виголошує промову – красномовна людина.

Оратор має зовнішньо добре виглядати, справляти приємне враження не тільки змістом промови, а й дикцією, силою звучання голосу, тоном, вмінням тримати паузу, мімікою, жестами, кінесикою.

Погляд.

Негарно спрямовувати погляд у вікно, у стелю або заплющувати очі під час виступу. Не слід дивитися й «крізь людей» байдужим, відчуженим поглядом. Досвідчений оратор уміє дивитися так, що кожен слухач відчуває його погляд «саме на собі». Майстерність дивитися на кожного окремо й водночас на всіх приходить з часом. Треба вчитися поступово переводити погляд з одного ряду облич на наступний, повертатися поглядом до тих, на яких виражено зацікавлення.
3. Анатомія мовного апарату.

Мовний апарат — це сукупність органів людини, необхідних для виробництва мови.

Мовний апарат складається з двох тісно пов'язаних між собою частин: центрального (або регулюючого) мовного апарату і периферичної (або виконавчого). Центральний мовний апарат знаходиться в головному мозку. Він складається з кори головного мозку (переважно лівої півкулі), підкіркових вузлів, провідних шляхів, ядер стовбура (насамперед довгастого мозку) і нервів, що йдуть до дихальних, голосовим і артикуляційним м'язам. Периферичний мовний апарат складається з трьох відділів: дихального, голосового і артикуляційного. Мовний апарат включає декілька ланок:

— дихальні органи, оскільки всі звуки мови утворюються тільки при видиху. Це легені, бронхи, трахея, діафрагма, міжреберні м'язи. Легені спираються на діафрагму — еластичний м'яз, який в розслабленому стані має форму куполу. Коли діафрагма і міжреберні м'язи скорочуються, об'єм грудної клітки збільшується і відбувається вдих, коли розслабляються — видих;

Проголошення промови тісно пов'язано з диханням. Мова утворюється у фазі видиху. У процесі видиху повітряний струмінь здійснює одночасно голосоутворювальні і артикуляционную функції. Дихання в момент мовлення істотно відрізняється від звичайного. Видих набагато довше вдиху. Крім того, у момент мовлення число дихальних рухів вдвічі менше, ніж при звичайному диханні.
— органи мови пасивні — це нерухливі органи, що є точкою опори для активних органів. Це зуби, альвеоли, тверде небо, глотка, порожнина носа, гортань;— органи мови активні — це рухливі органи, що проводять основну роботу, необхідну для утворення звуку. До них відносяться язик, губи, м'яке небо, маленький язичок, надгортанник, голосові зв'язки. Голосові зв'язки — це два невеликі пучки м'язів, прикріплені до хрящів гортані і розташовані упоперек її майже горизонтально. Вони еластичні, можуть бути розслабленими і напруженими, можуть розсуватися на різну ширину отвору;— головной мозок, що координує роботу органів мови і підпорядковує техніку вимовлення творчій волі того, хто говорить.

Закони риторики.

Закони риторики:

1) Концептуальний закон – основоположний, бо вміння мислити дає змогу людині наповнити змістом усю діяльність. Він формує й розвиває в людини уміннявсебічно аналізувати предмет дослідження і вибудовувати систему знань про нього

(задум і концепцію).

2) Стратегічний закон. Передбачає системну побудову програми впливу на конкретну аудиторію. Стратегія (програма дій) становить собою варіант реалізації концепції та характеризується такими ознаками: динамічністю, гнучкістю, варіативністю. Зазначимо, що та сама концепція може мати декілька стратегій залежно від аудиторії (на кожну аудиторію вибудовується своя програма дій) та етапів реалізації концепції (скільки етапів, стільки і стратегій). Цей закон формує й розвиває в людини уміння розробляти програму діяльності на основі створеної концепції з урахуванням психологічного портрета аудиторії: визначення цільової установки діяльності (навіщо?); виявлення й розв’язання суперечностей у досліджуваних проблемах; формулювання тези (головної думки, власної позиції).

3) Закон моделюванняаудиторії потребує від оратора вивчення соціально-демографічних, суспільно-психологічних та індивідуально-особистісних ознак аудиторії з метою наступного забезпечення контакту з аудиторією в процесі виступу.

4) Тактичний закон риторики сприяє формуванню уміння працювати з фактами

й аргументами, активізувати розумову діяльність співрозмовника, спрямований на

створення атмосфери емоційної та інтелектуальної співтворчості. Цей закон відображає діалоговість нашої свідомості, обґрунтовує оптимальні шляхи суб’єктних відносин на основі комунікативної співпраці, гармонізуючого діалогу.

5) Мовленнєвий закон фокусує в собі цінний досвід різних лінгвістичних дисциплін (стилістика, прагматика, основи культури мовлення, лінгвістика тексту та ін.) щодо створення повноцінної комунікації і завдяки цьому стає тим підґрунтям,

яке дає змогу людині оволодіти грамотним процесом говоріння, уникнути комунікативних помилок і навіть піднятися до рівня мистецтва живого слова (отримання етико-естетичного задоволення від власного та чужого мовлення). Цей закон ви-

значає критерії ефективного (доцільного, такого, що впливає та гармонізує) мовлення та способи його формування й розвитку [4]. Вагомість його визначається феноменом “слово” як засобом пізнання світу і способом самовираження людини як

особистості.Тобто, вміння правильно говорити.

6) Закон ефективної комунікації визначає закони управління аудиторією, способи зворотного зв’язку у спілкуванні (виконавчий етап); передбачає систему дій суб’єкта з метою налагодження контакту на всіх етапах риторичної комунікації як

необхідну умову ефективної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої переконувальної діяльності. Він сприяє формуванню й розвитку в людини уміння встановлювати, зберігати й закріплювати контакт з аудиторією як необхідну умову успішної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Тобто, вміння вести правильну бесіду.

7) Системно-аналітичний закон риторики встановлює необхідність оцінки і самооцінки спілкування. Передбачає аналіз якості та ефективності продукту мисленнєво-мовленнєвої риторичної діяльності; формує й розвиває в людини рефлексивні вміння (виявляти й аналізувати власні відчуття з метою навчитися робити висновки з помилок і збагачувати цінний життєвий досвід), уміння оцінювати діяльність інших, тобто визначатися, як допомогти іншому ефективніше здійснювати його риторичну діяльність, а також як навчитися вбирати в себе цінний досвід іншого. Цей закон пов’язаний з дидактичним принципом рефлексії – найважливішого складника інтроспективного методу пізнання.

Промова. Види промов.

Промова – це усний виступ із метою висвітлення певної інформації та впливу на розум, почуття волю слухачів логічною стрункістю тексту, емоційною насиченістю і вольовими імпульсами мовця. Залежно від мети промова може поділятися на види.

Із промовою виступають на мітингах, масових зібраннях на честь певної події, ювілею тощо.

Мітингова промова зазвичай виголошується на злободенну тему й стосується суспільно значущої проблеми, яка хвилює широкий загал. Цей короткий, емоційний виступ розрахований на безпосереднє сприймання слухачів. Завдання оператора- виявити нові, нестандартні аспекти теми, спонукавши присутніх по-новому сприйняти уже відомі факти і реалії.

Успішність мітингової промови залежить від індивідуального стилю оратора, його вміння доречно використовувативесь арсенал вербальних і невербальних засобів спілкування та майстерності імпровізувати залежно від реакції аудиторії. Палка, заклична, актуальна, майстерно виголошена мітингова промова, як свідчить історія- дієвий чинник впливу на свідомість слкхачів.

Агітаційній промові притаманні практично всі складові промови мітингової. Торкаючісь актуальних суспільно-політичних проблнм, активно впливаючи на свідомість, промовець спонукає слухача до певної діяльності, до нагальної необхідності зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові. В агітаційній промові, як правило, роз'яснюють чи з'ясовуютьпевні питання, пропагують певні думки, переконання, ідеї, теорії тощо, активно агітуючи за їхню реалізацію чи втілення в життя.

Ділова промова характеризується лаконізмом, критичністю, спрямування, полемічністю та аргументованістю викладених в ній фактів. На відміну від мітингової та агітаційної ділова промова орієнтована на логічно виражене, а не емоційно схвильоване сприйняття слухача. Частіше цей виступ не має самостійного значення, він зрозумілий і сприймається лише в контексті проблеми, що обговорюється на конкретному зібранні.Ювілейна промова Присвячується певній даті, пов'язаній з ушануванням скреиої людини, групи осіб, урочистостям на честь подій з життя та діяльності організації, установи, закладу тощо. Якщо це підсумок діяльності- до ювілейної промові можна включати в хронологічному порядку найважливіші етапи діяльності та досягнення ювіляра, побажання подальшого плідного розвою та всіляких гараздів.Доречна пафосність не повинна переходити в заштамповану, нудну одноманітність. Слушними в ювілейній промові будуть експромти й імпровізації, тактовні жарти та дотепне акцентування уваги слухачів на своєрідних рисах ювіляра, спогади про цікаві й маловідомі факти з його життя та діяльності. Форма та зміст ювілейної промови, попри невимушеність і дотепність її викладу, повінні морально та етично виважені промовцем, щоб не образити ні ювіляра, ні його близьких, ні слухачів.

6. Формув і розв рит у давн Греції

Розвиток риторики в Давній Греції у V—IV ст. до н. е. пов'язаний з епохою софістики і цим вченням стимулювався. Як філософське вчення, що виникло на етапі розпаду, руйнування міфологічної свідомості, яка вже відходила, і ще не зміцнілих науково добутих знань про світ, тому що експериментальна база природничих наук була слабкою, софістика заперечувала об'єктивну істинність (вона нічим не могла її довести) і сповідувала релятивізм та скептицизм. Іншими словами, софістика піддавала сумніву можливість вірогідного пізнання істини, існування надійних критеріїв істини і взагалі критично-недовірливо ставилася до спроб її пізнання, тому спрямувала увагу на ближчий, конкретніший і доступніший об'єкт пізнання—людину, її розум і духовну сферу. На розвиток риторики впливали філософські школи софістів: діалектики, елеати, піфагорійці. . Головною передумовою розвитку риторики був демократичний устрій Давньої Греції: верховний суд, народні збори і рада п'ятисот. Проте риторика починається не стільки з самого красномовства, як з того періоду, коли настає усвідомлення того, що красномовству можна і треба вчитися. Красномовство набуває інтелектуальної сили. Ним починають займатися філософи-софісти (вчителі майстерності). Вважають, шо риторика зародилася на Сицилії, де поет Емпедокл очолив демократичний рух проти тиранів, виступав у ролі судового оратора.

Аристотель та його теорії риторики

Аристо́тель — давньогрецький вчений-енциклопедист, філософ і логік, засновник класичної (формальної) логіки. Аристотель вплинув на весь подальший розвиток наукової і філософської думки. Його твори стосувалися практично всіх галузей знання того часу. Зібрав і систематизував величезний природничо-науковий матеріал своїх попередників, критично його оцінив, виходячи зі своїх філософських поглядів, і сам здійснив ряд глибоких спостережень. Також, вніс свій вклад в риторику, написавши знамените «РИТОРИКУ».Аристотель розглядав ор.мистецтво у філософському плані; підкреслюючи його етичні й естетичні функції.Він вважається творцем теорії суперечки, дискусії. Арістотель розрізняв: • діалектику — мистецтво сперечатися з метою встановлення істини;• ерістику — мистецтво будь-що залишитися правим у суперечці;• софістику — намагання добитися перемоги в суперечці шляхом навмисного використання недостовірних доказів.

9. Цицерон та його внесок у розв теор ор.мист.

Найвидатнішим римським оратором був Цицерон. Він не лише досягнув високої майстерності в складанні й виголошенні промов, а й став автором трактатів про ораторське мистецтво. Цицерон був однією із найосвіченіших постатей свого часу, але охоче визнавав, що його філософські трактати є компіляцією, у якій йому належить лише стилістичне оформлення. Філософські твори його найчастіше мають діалогічну форму, будуються за схемою діалогів Аристотеля. Цицерон не був послідовним прихильником якоїсь певної філософської системи. Він еклектик за своєю природою. Єдині погляди, які для нього взагалі неприйнятні, - епікурейство. У теорії пізнання він стоїть на засадах скептицизму, заперчуючи достовірність реального знання взагалі і вважаючи, що людина має задовольнятися лише поверховим розв’язанням усіх питань. Така позиція давала йому змогу для більш широких світоглядних можливостей. Зокрема, у трактаті "Про природу богів" філософ зазначає - невідомо, чи існують боги насправді, але державну релігію варто оберігати як запоруку спокою та цілісності держави. Так само рішучо Цицерон спростовує існування надзвичайного та дивовижного, а також передбачення майбутнього (трактати "Про ворожбу", "Про долю"). Він захищає принцип повної свободи волі та відповідальності людини за усі діяння. Доброчесність полягає у вільному розгортанні природних можливостей особистості, яке контрольоване розумом. Як теоретик красномовства Цицерон не задовольняється шкільними приписами риторики. Замолоду він почав був складати риторичний посібник на кшталт грецьких підручників, але лишив цю працю незавершеною. Цицерон не є прибічником фіксованих риторичних правил. Тип промови залежить, на його думку, від обставин, у ких її проголошують і допускає існування найрізноманітніших відтінків. Коли Цицеронові доводилося виступати у процесах з іншими представниками захисту, ролі розподілялися таким чином, що йому діставалася заключна патетична частина. Вигуки, благання, які супроводжувалися бурхливою жестикуляцією, звертання до богів, фіктивні промови, що доручалися фіктивним персонажам (наприклад, батьківщині в першій промові проти Катіліни),- увесь цей арсенал Цицерон активно використовує. У листах до друзів він навіть глузує над своєю здатністю імпровізувати. Проте мистецтво його цим не обмежувалося. Цицерон змінює тон протягом однієї промови незліченну кількість разів, межує пафос із жартами, пристрасність зі спокоєм і байдужістю. Частини промов, складені у "низькому" стилі відрізняються жвавістю, дотепністю, дошкульністю. Оратор змальовує навіть іронічний портрет свого противенця, аби дискредитувати його. Провідний оратор та теоретик красномовства. Засади риторики викладені у творах "Брут" та "Оратор". Полемізував з прибічниками "аттикічного" та "азіанського" стилів, створивши на противагу їм т.з."родосський" стиль.

10. Демосфен та його внес у розв ритор.

Свідченням того, що риторами не народжуються, а хист цей можна набути шляхом ретельного і наполегливого самовиховання, може слугувати особистий приклад Демосфена, одного з найвидатніших риторів Античної епохи. Життєві обставини стали поштовхом для відстоювання ним у суді своїх прав на викрадену його опікунами батьківську спадщину. До захисту своїх прав у суді Демосфен готувався протягом чотирьох років, навчаючись майстерності судового красномовства у кращого афінського адвоката того часу. Судовий процес у справі Демосфена тривав ще п’ять років. За дев’ять років Демосфен набув великої майстерності не тільки в усному риторичному виступі, а й у написанні судових промов. Готуючись ретельно до усних промов у суді, він позбувся складних природних дефектів мовлення, максимально виправив дикцію, подолав невпевненість у собі. Письмові праці Демосфена, що дійшли до наших часів, свідчать також про набуття ним уміння використовувати доказову базу, долучаючи до справи численні факти та яскраві влучні приклади.

11.Видатні оратори античності.

Найблискучішим ритором Стародавньої Греції, владарем дум був всесвітньо відомий Демосфен (384—322 до н. е.), промови якого, насичені фактичним матеріалом, містили чимало особистих спостережень, відзначалися динамічністю, переконливою аргументацією й чіткістю. Теоретиком ораторського мистецтва і великим ритором античного світу був Марк Тулій Цицерон (106—42 до н. е.). Він провів на форумі майже 40 років і був справжнім ідейним поводирем римського Сенату. Цицерон відпрацював стиль, який дозволяв йому бути простим і блискучим, безпосереднім і пристрасним. Марк Тулій Цицерон написав і виголосив низку ораторських шедеврів: «Брут», «Про знаменитих ораторів», «Оратор», «Про оратора». Арістотель (348—322 до н. е.) розглядав ораторське мистецтво у філософському плані, підкреслюючи його етичні й естетичні функції. Він вважається творцем теорії суперечки, дискусії. Арістотель розрізняв:•діалектику — мистецтво сперечатися з метою встановлення істини;•ерістику — мистецтво будь-що залишитися правим у суперечці;•софістику — намагання добитися перемоги в суперечці шляхом навмисного використання недостовірних доказів.

12.Розвиток риторики в країнах Зах.Європи

В епоху Відродження європейське суспільство переживає духовну кризу і поривається до оновлення. Піддаються сумніву і переосмислюються традиційні середньовічно-церковні основи світогляду. Погляд європейця знову з надією звертається до греко-римської античності. Наука, філософія, політика намагаються звільнитися від церковного впливу. Одним з провідних напрямів думки стає гуманізм (від лат. homo — людина), який ставить у центр Всесвіту вже не Бога, а людину. Культура починає поволі підпорядковуватися суто світським інтересам. Від епохи Ренесансу право починають розуміти як особливий фактор культури. Спостерігається вихід за межі понять традиційного римського права, адаптованого думкою Середньовіччя; виникає ідея права природного, яка стане згодом підґрунтям численних утопічно-революційних доктрин. Та загалом західноєвропейське суспільство, починаючи від часів Ренесансу, — "балакуче", воно говорить і пише надзвичайно багато, а з винаходом книгодруку Гутенбергом нові ідеї все частіше набувають характеру публіцистики, обговорюються в дискусіях і диспутах, які досі були достояниям вузької університетської аудиторії. Інтенсивно розвивається дипломатичне красномовство, мистецтво «говорити між рядками». Побутове красномовство в епоху Ренесансу та післяре-несансну робиться пишним, ускладненим, насиченим ерудицією чи, принаймні, імітацією ерудиції; дух пародіювання й карнавальної культури, гостре народне слівце все частіше переважають над традиційними стилістичними установками середньовічного проповідництва або куртуаз-но-політесними формулами. В епоху Просвітництва увага суспільства остаточно переключається з кафедри церковного проповідника на трибуну політичного оратора чи судову залу; великого значення набуває також академічне красномовство — в Йєн-ському університеті змагаються за популярність серед студентів Г.-В.-Ф. Гегель та А. Шопенгауер; до Шопен-гауера ніхто не йде, аудиторія Гегеля завжди переповнена. З розвитком масових комунікацій змінюється техніка мовлення, з'являються нові технологічні матеріали й можливості. У масовій інформації поруч з написаним використовують живе слово.

13.Розвиток риторики в дореволюційній Росії та Україні

Античні ритори (античне знання було не тільки основою середньовічного знання в Стародавній Русі, але продовжує залишатися історичним фундаментом для сучасної науки) ясно розуміли цю двоїсту природу мови. Вже Платон доводив, що риторику як мистецтво мові часто використовують в помилкових цілях, коли ритори "замість істини більше віддають перевагу правдоподібне ... силою свого слова вони змушують мале здаватися великим, велике малим ... з будь-якого приводу у них напоготові то стислі, то безмежно великі промови ".Подання про риторику на Русі мають, звичайно, історичним джерелом греко-латино-візантійську культуру. Втім, відсутність підручників риторики ще не говорить про незнання самої науки швидше навпаки, починаючи з 11 століття зустрічаються слова ритор, ритори, ветій (оратор), ветійство, глаголаніе, і це показує, що питання правил побудови мови і навчання ритор не могли не ставитися , що існував певний стиль схиляння перед могутністю і силою слова. Стиль цей багато в чому пов'язаний з проникненням на Русь християнства і його книжкової культури. Риторичні знання входили на Русь разом із творами християнсько-візантійської вченості. Риторика в Стародавній Русі розглядалася як вища наука, приїжджі вчені греки восхвалялись не тільки за знання граматичного, а й риторичного мистецтва. Ораторська практика в Стародавній Русі показує прекрасну риторичну підготовку, відомості про яку поки вкрай мізерні. Українська риторика має досить глибокі історичні корені. Остаточне формування ораторського мистецтва відбувається вже в епоху Київської Русі. Досить важливим чинником у цьому процесі було, звичайно, прийняття християнства. Разом з ним приходить і мистецтво красномовства, збагачене потужною античною та візантійською традицією. Другий період піднесення риторики в Україні припадає на кінець ХУІІ - початок ХУІІІ ст. Це часи розквіту риторики як навчальної дисципліни, коли вона викладалась у Києво-Могилянської академії. Одним із найвидатніших професорів риторики Києво-Могилянської академії з 1706 р. був Феофан Прокопович (1677-1736). Одним із найвидатніших професорів риторики Києво-Могилянської академії з 1706 р. був Феофан Прокопович (1677-1736).

14.Сучасна риторика.Значчення орат .мист в суч житті.

Характерний момент: вже на початку XX ст. (1912 р.) уславлений Д.Карнегі, який примусив сучасне суспільство замислитися над проблемою"співрозмовника", засновує школу, в якій спеціально навчали прийомам спілкування. Велику увагу цьому моменту приділяють педагоги. Деякі автори говорять навіть про сучасну риторику як оновлену риторику —неориторику найвизначнішими представниками якої є Р.Варт, X. Перельман, К. Варга. Інколи твердять про нову риторику як профілологічну риторику, яка "має мало спільного з класичною риторикою,грунтується на понятті тексту і пов'язана здебільшого з аналізом текстів".Неориторика окреслює важливі напрями наукового пошуку у своєму річищі.

15.Культура мовлення

Культу́ра мо́влення — це дотримання сталих мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, невимушене, цілеспрямоване, майстерне вживання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування. Добираючи ті чи інші мовні засоби, слід дотримуватися загальних етичних правил й орієнтуватися також і на позамовні чинники, досліджуючи їх як єдине ціле. Серед цих чинників провідними є суспільна царина й мета спілкування в реальних ситуаціях.Оскільки мова є універсальний засіб спілкування, нагромаджування й передавання інформації, навчання, виховання та формування внутрішнього світу, вона немислима без належної культури мовлення.Отже, культура мовлення — це сукупність таких якостей, які найліпше впливають на адресата з урахуванням реальної ситуації, поставлених мети й завдань. До них належать: точність, зрозумілість, чистота мови, багатство й розмаїтність, виразність, правильність. Кожен, хто бажає поліпшити свою культуру мовлення, має розуміти, що таке національна мова, у яких формах вона існує, яка різниця між книжною та розмовною мовами, що таке функційні стилі мовлення, чому в мові існують фонетичні, лексичні, морфологічні, синтаксичні варіанти, що таке мовна норма, опанувати й розрізняти навички добору й уживання мовних засобів у процесі діяльності, оволодівати нормами літературної мови, її багатствами.Культура поведінки, культура мовлення і культура спілкування в житті найчастіше виступають у єдності. Культура спілкування є складовою частиною культури людини в цілому і безпосереднім модулятором людських стосунків. Стан моральної та психологічної культури спілкування в суспільстві відчутно впливає на стан економічного й політичного розвитку держави, духовність її громадян і їх національну свідомість. Культура спілкування формується багатьма поколіннями. Суспільство у цілому й кожний його член зокрема мають прагнути до того, щоб не лише зберегти, а і примножити духовний спадок попередників.

16.Логічні основи риторики

Під логічністю ми розуміємо таке міркування, яке відповідає основним логічним принципам і законам.Всі ці основи ми докладно розглянемо в наступних темах курсу, тут лише зауважимо про їх співвідношення. Зіставте, порівняйте перші чотири (мовна, технічна, психологічні, дидактична) і п'яту (логічну). Вони відрізняються за такими параметрами. По-перше, зовнішні фактори, основи можуть видозмінюватися за ступенем. Що це означає? Що можна в більшій-меншій мірі оволодіти мовною культурою, педагогічною майстерністю, психологічними знаннями й умінням спілкування. Логіка ж відноситься до таких якостей, які не змінюються за ступенем, як наприклад, колір: більше червоний, менше червоний. Логіки ж не може бути більше або менше — вона або є, або її нема. Ця відміна істотна. По-друге, зовнішні фактори припускають взаємо-компенсацію: один оратор відрізняється мовним впливом, другий приваблює тим, що налагодив тісний контакт, третій досконало оводів педагогічними прийомами, четвертий віртуозно інтонує промову. І все це підкреслює індивідуальний стиль оратора, який визначається саме за рахунок зовнішніх факторів. І все ж будь-який виступ оцінюється перш за все з точки зору логіки. Аудиторія може пробачити недоліки мовні, відсутність педагогічної майстерності тощо, але не пробачить лише одного — коли у виступі немає логіки. Тут не врятує ні «оксфордська» вимова, ні уміння психологічно утримувати аудиторію. Отже, провідним фактором, головною основою ораторського мистецтва є логічність промови.Наразі зауважимо, що протиставлення факторів зроблено свідомо, щоб показати їх роль. Насправді ж вони спрацьовують разом, в комплексі, впливаючи на переконаність аудиторії, що особливо важливо для ораторів-юристів, адже їх ораторське мистецтво обумовлене регулятивною діяльністю, що визначає як долю суспільства, так і окремої людини в ньому. Практика ж доводить, що не всі юристи можуть говорити яскраво, образно. їх мова має бути доступною, грамотною, аргументованою, суттєво переконливою, бо вони формують науково-правові переконання, впливають на правову свідомість людей.

17.Поняття «техніка мовлення»

Техніка мовлення — невід’ємна частина мистецтва звучної мови, ораторського мистецтва. І коли йдеться про неї, зважають не тільки на “техніцизм”, “віртуозність”, а й на технічні навички, без яких ораторського мистецтва не існує. Під технікою мовлення розуміється вміння оратора володіти голосом, інтонувати виступ та управляти аудиторією.Якість і ефективність публічного виступу фахівця-юриста, дієвість його промови залежать від багатьох чинників, насамперед від змістовності, аргументованості, логічної чіткості, культури мовлення. Неабияке значення має і культура звучання мови. В понятті “техніка мовлення” відбиваються три відносно самостійні проблеми: володіння голосом, інтонування, управління аудиторією. Техніка мовлення у вузькому сенсі складається з трьох аспектів: дикції, дихання, голосу (практично вони неподільні).

18.Аспекти та характеристики техніки мовлення

Аспекти:дидактична – проявляється у мотивації, презентації знань, стимулюванні уваги а за умови аудиторії, управлінні її інтелектуальною діяльністю, забезпеченні зворотного зв’язку у спілкуванні; експресивна – забезпечує емоційність подання навчальної інформації та реалізується за умови здатності мовця до тлумачення матеріалу; акцентуванні мовлення на певних положеннях; наявності умінь здійснювати навіювання, засудження, схвалення, заохочування та ін.; перцептивна – реалізується у спрямованості (орієнтації) мовлення на конкретну аудиторію, з якою необхідно знайти спільну мову; сугестивна – уміння впевнювати (досягається завдяки властивостям голосу викладача й артикуляційній виразності мовлення); організаторська – ґрунтується на використанні мовленнєвих засобів для організації роботи; науково-пізнавальна – проявляється у залученні тих, хто навчається до творчих пошуків, формуванні у них активної життєвої позиції та інтересу до всього прогресивного через введення у навчально-виховний процес досягнень науки і практики; комунікативна – спрямовується на досягнення педагогічного співробітництва. Темп мовлення – швидкість вимови елементів мовлення (звуків, складів, слів). Для характеристики вказаного темпу на практиці використовують такий показник, як кількість звуків (складів, слів), що вимовляються за одиницю часу.

19.Загальні ознаки мовленнєвої діяльності.

Мова – найсуттєвіша і визначальна частина людської особистості, чинник її поведінки, мислення, усвідомлення рівня буттєвості у світі та виокремлення у світі цивілізованих народів. Саме мова постає вирішальним та основним чинником ідентифікації себе до їй подібних. Мова за своєю сутністю не вкладається у кілька десятиріч двадцятого сторіччя нав'язувану їй формулу спілкування, оскільки це об'єднана духовна енергія народу, вона є відбиттям духу людського і засобом для творчого перетворення матеріального світу у світ духовний. Мова у своєму загальному вияві статично, відносно стабільна, довговічна, довготривала, належить суспільству, охоплює і “включає у свій діапазон” досвід нації, відображає її картину світу, сама мова у своїй цілісності може бути окреслена як національно-коґнітивний простір, в якому виявляється дух народу, його багатство. Мова у своїх виявах не залежить від конкретних обставин, а мовлення конкретне, активне, динамічне, є виявом творчої ініціативності індивіда. На мовлення суттєво впливає кортеж спілкування, ті обставини, в яких реалізує себе адресант й адресант. Мовленні має свої основні варіанти фіксації – усно-звуковий або писемний, у кожному разі суттєву роль відіграє час його реалізації, просторові компоненти, актуалізація певних величин. Все це робить мовлення індивідуальним, ситуативно мотивованим тощо.

20.Поняття та структура доказу.

До́каз — інформація, що слугує підтвердженням певних обставин. Головним в ораторському мистецтві є майстерність переконання. Логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь положення (судження) за допомогою інших істинних суджень називається доказом. Щоб володіти вмінням логічного доведення, треба знати структуру доказу і вимоги до нього. У кожному доведенні є три складові частини: - теза — положення, правильність якого треба обґрунтувати - основи доведення (арґументи) — судження, за допомогою яких доводиться теза. Істинність основ вже встановлена, і тому їх наводять як достатні підстави для доведення істинності тези;- форма доведення (демонстрація) — способи логічного зв’язку між тезою й аргументами. Докази формою діляться на прямі і непрямі. Докази формою діляться на прямі і непрямі. Непрямий (Непряме) доказ - це доказ, в якому істинність висунутої тези обгрунтовується шляхом доказу помилковості антитезиса.

21.Закони логічного мислення.

Закон тотожності відбиває визначеність думок. Думка оратора повинна цілком відповідати певному змісту. Необхідно чітко визначити предмет думки, протягом усієї промови мати на увазі саме цей предмет, а не інший.Закон тотожності вимагає також точного визначення понять. Л.М. Толстой твердив, що тільки точне визначення та вживання понять і слів роблять можливим людське спілкування, зв’язок оратора із слухачами.Закон несуперечності. Сутність закону полягає в тому, що два протилежні судження про один і той самий предмет, взятий в один і той самий час і в одному й тому ж відношенні, не можуть бути одночасно істинними; принаймні одне з цих суджень є хибним.Закон виключеного третього стосується протилежних суджень. Якщо одне судження істинне, то друге — хибне, третього судження не існує.Закон виключеного третього вимагає давати прямі відповіді на поставлені запитання.Суперечність неправильного міркування слід відрізняти від суперечностей, які притаманні всім життєвим явищам. Життєві суперечності об’єктивні, вони є внутрішнім джерелом виникнення і розвитку всіх предметів і явищ. На відміну від них суперечність неправильного міркування породжує суперечності плутаного, непослідовного мислення, тобто логічні суперечності.акон достатньої підстави вимагає, щоб будь-яка істинна думка мала достатню підставу. Що вважається достатньою підставою для доказової, логічно переконливої промови? Достатньою підставою насамперед є добре підібраний і перевірений фактичний матеріал. Необхідно брати не окремі факти, що стосуються питання, яке розглядається, а всю їх сукупність.

22.Методи логічного мислення.

Індукція і дедукціяІндуктивний метод мислення передбачає перехід від часткового до загального. Спочатку оратор викладає окремі факти, часткові спостереження і випадки. Відтак після аналізу оцінка їх переходить до загальних висновків, рекомендацій, порад.Дедуктивний метод передбачає інший шлях мислення: перехід від сформульованого загального положення до окремих висновків, часткових прикладів і випадків. Індуктивний метод мислення дає змогу виходити з окремих життєвих фактів і тим самим робить промову чіткою, переконливою. Дедуктивний метод мислення надає теоретичному матеріалу логічної зв'язаності, обгрунтованості, послідовності і систематичності.

23.Стратегія і тактика оратора.

Стратегія оратора — це загальний, всебічний план досягнення цілей, вона представляє собою розробку основних напрямків промови. Тактика виступає як сукупність прийомів, методів реалізації стратегії, це зовнішньо-мовна структура промови, форма розкриття основної ідеї виступу оратора. В ораторському мистецтві стратегія — це загальна схема спілкування, загальний план його організації, тактика ж — система послідовних дій, що веде до реалізації обраної стратегії. Стратегію визначають мета (спільна чи індивідуальна), комунікативні установки (маніпулятивні чи гуманістичні), характер спілкування (діалогічний чи монологічний). У деяких випадках люди, спілкуючись, можуть і не ставити будь-якої мети, це вірно. Однак, коли оратор готує виступ перед аудиторією, то він завжди таку мету ставить, ретельно обмірковуючи і точніше формулюючи її. Стратегія (програма дій) становить варіант реалізації концепції і характеризується такими ознаками: динамічністю, гнучкістю, варіативністю. Тактика являє собою систему дій, спрямованих на ефективну реалізацію стратегії. Змістом тактики є аргументація і активізація мислення та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії. Тактику можна визначити як зовнішньомовну побудову промови, як сукупність принципів, способів та прийомів розгортання тези. Аргументація засновується на логічному обґрунтуванні суб'єктом тези шляхом доказу, переконання. Аргументація засновується на логічному обґрунтуванні суб'єктом тези шляхом доказу, переконання. Сутність другого етапу активізації — створення в аудиторії творчої атмосфери розмірковування — полягає в тому, щоб викликати у слухачів потребу обміну думками з приводу питань, що обговорюються. Це досягається логічними, психологічними та дидактичними засобами. Третій етап активізації (обговорення) сприяє закріпленню інтелектуально-пізнавального мотиву, розв'язанню конфліктних ситуацій та встановленню конструктивних відносин, розвитку суспільної потреби і досягненню глибинного рівня розуміння.

24.Структура стратегії оратора.

Стратегія оратора — це загальний, всебічний план досягнення цілей, вона представляє собою розробку основних напрямків промови. Стратегію визначають мета (спільна чи індивідуальна), комунікативні установки (манипулятивні чи гуманістичні), характер спілкування (діалогічний чи монологічний). В залежності від мети, стратегії можуть бути різноманітними. Наприклад, гуманістично-діалогічні, коли оратор бажає досягнути спільної мети з аудиторією, або маніпулятивно-монологічні, якщо промова спрямована на задоволення індивідуальної мети оратора. Стратегія впливає на тактику, визначаючи в ній систему дій, яку застосовує оратор, передаючи певну інформацію. Стратегія (програма дій) становить варіант реалізації концепції і характеризується такими ознаками: динамічністю, гнучкістю, варіативністю (порівняйте: концепція є дещо універсальною, загальною, більш-менш стабільною). Стратегія дій становить таку послідовність: необхідно визначити установки; вичленувати з концепції запитання, що розраховані на певну аудиторію; знайти систему коротких відповідей суб’єкта на поставлені запитання, зробити їх аналіз; сформулювати тезу, тобто основну думку промови.Стратегія, хоча і являє собою певне уточнення концепції, все-таки є досить загальним явищем, яке потребує подальшої конкретизації: розгортання тези та її обґрунтування, нейтралізації опонентів, схиляння на свій бік тих, хто вагається. Щоб досягти даної мети, необхідно розробити тактику виступу.

25.Характеристика тактики оратора.

Тактика являє собою систему дій, спрямованих на ефективну реалізацію стратегії. Змістом тактики є аргументація і активізація мислення та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії. Тактику можна визначити як зовнішньомовну побудову промови, як сукупність принципів, способів та прийомів розгортання тези. Аргументація як частина тактичного закону спрямована головним чином на реалізацію завдання (переконання), тобто передбачає активну діяльність передусім з боку оратора, при цьому аудиторія знаходиться у більш-менш пасивному стані (набуває нової інформації). Для цілковитого досягнення установки необхідно, щоб аудиторія не тільки вбирала інформацію, нехай навіть дуже сумлінно, але й досить активно її опрацьовувала, тобто проектувала на себе, на свою діяльність, свій досвід, іншими словами, щоб аудиторія виявлялася на рівні застосування набутих знань. Під принципами тактики оратора розуміються основоположні правила побудови промови або основні вимоги до неї. До логічних способів належать: індукція, дедукція, аналогія. Відомо, що індукція — то спосіб мислення від одиничного до загального, дедукція — навпаки, аналогія ж — спосіб доведення від одиничного до одиничного. Серед психологічних способів впливу виділяються навіювання, психічне зараження, переконання. Навіювання — це процес впливу на психічну сферу людини, пов'язаний зі зниженням свідомості й критичності при сприйнятті й реалізації сприймаємого змісту інформації, з відсутністю цілеспрямованого активного його сприйняття, розгорнутого логічного аналізу й оцінки у співвідношенні з минулим досвідом і станом суб'єкта сприйняття Психічне зараження — це процес передачі емоційного стану від однієї людини до іншої (інших) на психофізіологічному рівні контакту, окрім власного смислового впливу або додатково до нього.

26.Ораторі аудиторія як психологічна система

Взаємодія з аудиторією — це спільність психологічного стану оратора і його слухачів, що викликані спільними роздумами та співпереживаннями в процесі їх сумісної інтелектуальної роботи. Ця спільність визначається обопільною зацікавленістю й довірою одне до одного. Наявність контакту у взаємодії зі слухачами усвідомлюється оратором як позитивний чинник, що полегшує його роботу, адже в умовах взаємодії найбільш повно розкриваються його особистісні риси. В свою чергу сам факт встановлення контакту дає оратору інтелектуальне й емоційне задоволення. Взаємодія з аудиторією — це спільність психологічного стану оратора і його слухачів, що викликані спільними роздумами та співпереживаннями в процесі їх сумісної інтелектуальної роботи. Ця спільність визначається обопільною зацікавленістю й довірою одне до одного. Наявність контакту у взаємодії зі слухачами усвідомлюється оратором як позитивний чинник, що полегшує його роботу, адже в умовах взаємодії найбільш повно розкриваються його особистісні риси. В свою чергу сам факт встановлення контакту дає оратору інтелектуальне й емоційне задоволення. Подолання кожного кола являє собою певний етап до розуміння слухачами предмета виступу оратора і тому несе на собі не тільки психологічне, а й інтелектуальне навантаження. Тому психологічні аспекти слід продумувати у нерозривній єдності з аспектами мисленнєвими, змістовними. Психологічно важливо, щоб разом з цим слухачі отримали й певний інтелектуальний поживок, адже гумор завжди оснований на суперечності, і в ньому в живій, яскравій формі просвічується, проглядається сутність речей. Психологічно перший етап розуміння, тобто подолання першого шару протидії, важливий у досягненні мети оратора, якщо слухач внутрішньо сприйме тему і предмет виступу, як важливий для себе і цікавий, і буде готовий слухати їх.Другий етап розуміння пов’язаний з подоланням опору повсякденної свідомості.А психологічно воно виявляється навіть чисто зовні: у довірі до оратора, у прагненні записати, у проханнях щось повторити і навіть у незгоді, якщо вона носить не ворожий характер, а характер сумніву.

27.Психологічна характеристика аудиторії як відповідної спільності.

Поняття "група", "спільність" — предмет соціальної психології; разом із тим поняття "група" вживається і у кримінальному праві, і в інших правових дисциплінах, однак ці визначення дещо відрізняються від їх трактувань у психології, соціології. Загальним, що поєднує дану групу людей, видом діяльності є аудирування (слухання й розуміння). Воно передбачає дію одних і тих же процесів на всіх слухачів, а саме сприйняття, усвідомлення й утримання в пам'яті (запам'ятовування). Брати участь у даному виді діяльності означає бути внутрішнім чинником, який об'єднує всіх слухачів у єдину групу — аудиторію. Не менш істотним для визначення поняття аудиторії є й те, що всі люди, які її складають, зазнають водночас впливу однієї і тієї ж інформації. Іншими словами, вплив одного й того ж повідомлення також є чинником, що об'єднує людей. Одними із найважливіших чинників, що характеризують аудиторію, є мета (ціль) і мотив дії слухачів (прихід на лекцію). Мотиви інтелектуального плану усвідомлюються людиною як потреба знань, прагнення до розширення світогляду, поглиблення знань. Вони тісно пов'язані з матеріальними мотивами, тому що незважаючи на зайнятість, слухачі відвідують потрібні їм лекції, адже набуті знання безпосередньо позитивно впливають на професійну діяльність.

28.Психологічні особливості процесу мовленнєвого сприйняття.

Сприйняття і розуміння (надалі будемо вживати один термін "сприйняття мови", мається на увазі включення в нього і процесу розуміння) -— одна із найскладніших проблем психології. Значною умовою надійності підготовки фахівців є врахування механізмів, яким підкоряється процес сприйняття, опрацювання і засвоєння особистістю інформації. Значною умовою надійності підготовки фахівців є врахування механізмів, яким підкоряється процес сприйняття, опрацювання і засвоєння особистістю інформації. Трудність у вивченні сприйняття зумовлюється складністю, багатогранністю як об'єкта вивчення мови, так і самого процесу мовного сприйняття. Можна сказати, що письмова мова — це складніший мовний код з ширшим словником і усталенішими правилами (граматичними) оформлення думки, ніж усна мова. А якщо це так, то письмова мова, призначена тільки для читання, має сприйматися на слух набагато гірше, ніж усна. Експерименти, проведені щодо передачі мовного повідомлення, підтверджують це положення. Якщо слухач сприймає озвучену письмову мову, він відтворює тільки 50% отриманого повідомлення, додаючи при цьому до нього суттєвих змін.При сприйнятті усної мови, тобто власного викладу думки мовця, відтворюється 90% почутого.

29.Красономовство за часів Київської Русі.

Проте слід зазначити, що в Київську пору всяка промова (про'повідь, повчання, похвала тощо), по суті, називалася словом.Політичне красномовство київського періоду, очевидно, набуло значного розвитку. У найвидатнішій пам'ятці давньоукраїнського письменства — літописі Нестора, відомому під назвою "Повісті тимчасових літ", — імітовано промови давніх державних діячів, що, очевидно, написано не стільки літописцем, скільки записано на основі фольклорних переказів, що дбайливо фіксували найважливіші міркування і слова з цих промов. Завдяки Нестору, можна зробити висновок не лише про пафос слова, а й про важливі особливості тогочасного красномовства.Слово, що мовилося до народу в загальноважливих ситуаціях, увійшло в ужиток як своєрідний жанр. Водночас "словом" стали називати й церковну проповідь. Згодом назве "словом" свій напівриторичний, напівпоетичний твір невідомий автор славетного шедевра — "Слова про Ігорів похід". Переважало в християнизованій Київській Русі, як і всюди в середньовічному християнському світі, релігійне красномовство. Відомі також видатні оратори Київської Русі, наприклад: митрополит Іларіон (XI ст.), Климент Смолятич (XII ст.) та Кирило Туровський (XII ст.), які жили в Києві або ж були вихідцями з нього. "Слово про Ігорів похід" — найвидатніша літературна пам'ятка часів Київської Русі, що відображає й реалії епохи, й сам лад риторичної культури того періоду. Церковне красномовство київського гатунку довго тримало свій високий рівень. Одним з найяскравіших його прикладів є "слова" епіскопа Серапіона Володимирського, виголошені в годину татарської навали в Дмитрівському соборі м. Володимира, де владика Серапіон перебував на кафедрі всього один рік (до смерті), переїхавши сюди з Києва. Але за цей рік він створив високі зразки трагічного гомілетичного стилю, які навіки увійшли до скарбниці давньоукраїнської риторики.

30.Полеміка:сутність,форми,принципи,ведення.

Полеміка - одна з ефективних форм впливу на слухачів, найважливіший засіб їх переконання. Уміння організовувати полеміку, скеровувати її потребує від оратора великої майстерності, глибоких знань. Гостра полемічна бесіда - найскладніша форма зближення з аудиторією. Одним із принципів ведення полеміки є чесність і принциповість ведення полеміки. Перед тим, як спростувати погляди опонента, потрібно точно і чітко сформулювати позицію, згідно з якою полемізують. Визначеність предмета спору і вихідних позицій - одна з основних вимог до полеміки. Важливого значення набуває і принцип використання емоцій у полеміці. Певна річ, без людських емоцій ніколи не було, нема і не може бути пошуку істини. Не можна вести полеміку без емоційного, суб'єктивного ставлення до питань, що обстоюються. Характерний принцип полеміки - виявлення невідповідностей і суперечностей у поглядах опонента, однобічності його позицій. Важливим принципом ведення полеміки є також уміле використання гумору, іронії, сарказму, сатири. Висміювання опонента - прийнятний захід у ході полемічної бесіди. Однак його застосування потребує дотримання певних вимог. По-перше, ніяким гумором, ніякою іронією, жодним сарказмом не можна підміняти логічну критику і розкриття позицій опонента. У полеміці сарказм, гумор, жарт над суперечником повинні вживатися в поєднанні, в сукупності з усіма іншими заходами розкриття і критики позиції опонента.По-друге, як у ході полеміки в цілому, так і у використанні гумору необхідна тактовність. До гумору слід удаватися тактовно, не торкаючись гідності особистості. У процесі полеміки використовуються різні прийоми. Дуже добре, якщо сторона, яка стоїть на правильних позиціях, зможе передбачити можливі заперечення сторони протилежної і навіть відкрито висловити це передбачення: нам скажуть...", "тут нам можуть, мабуть, заперечити..." і т. ін. Дозволеним у полеміці є прийоми доведення аргументів опонента до абсурду. Можна використовувати прийом "відтягнути заперечення". Він означає, що заперечення можна, хоча і небажано, трохи відтягувати, якщо з якихось причин. В полеміці можна використовувати прийом "заковтування гачка", суть якого полягає в наведенні доводів на користь противника (з якими той згодний), а потім - несподівана демонстрація їх неспроможності.В окремих випадках доцільно застосовувати полемічні прийоми "зіставлення суб'єктивних прагнень опонента з об'єктивним значенням його позиції".

31Логіка запитань і відповідей у полеміці.

Спочатку слід охарактеризувати різні види запитань.Відомо, що наукові проблеми формулюються у вигляді запитань. Перший вид — це запитання, що уточнюють, чи закриті запитання, направле-• ні на з'ясування істинності чи хибності висловленого в них судження. Граматичною ознакою закритих запитань є наявність у реченні частки "чи": "Чи правильно, що...?" Оскільки в запитанні цього виду вже міститься судження, яке цікавить, то пошук відповіді завжди обмежений двома альтернативами: "так" чи "ні".Перший вид — це запитання, що уточнюють, чи закриті запитання, направле-• ні на з'ясування істинності чи хибності висловленого в них судження. Граматичною ознакою закритих запитань є наявність у реченні частки "чи": "Чи правильно, що...?" Оскільки в запитанні цього виду вже міститься судження, яке цікавить, то пошук відповіді завжди обмежений двома альтернативами: "так" чи "ні".Оскільки будь-яке запитання спирається на знання, що вже набуті, то залежно від правильного чи неправильного використання цього початкового базису слід відрізняти коректні чи некоректні запитання. У полеміці з'ясовується різне ставлення промовця до поставлених запитань. Прагнення зрозуміти їх приводить до позитивних відповідей, а ігнорування запитань шляхом прямої чи непрямої відмови відповісти на них — до негативних. Позитивні відповіді залежно від інформації, що в них міститься, розподіляють на прямі й непрямі. Суттєве значення в полеміці, поряд з позитивними, мають і негативні відповіді.Пряма негативна відповідь може стосуватися як сутності запитання, так і його форми. Припустимими мотивами негативної відповіді можуть бути також думки, пов'язані з необхідністю збереження військової, техніко-економічної чи професійної таємниці, небажання розголошувати, наприклад, певні моменти особистого життя і т. ін. Однак трапляється, що посилання на ці мотиви служить для деяких промовців підставою, щоб відхилитися від відповіді на дотепне запитання. Така тактика неправомірна, її засуджував свого часу М.І. Калінін: "...не ухиляйтеся від відповіді, не змазуйте поставлених запитань"

32.Софістичні виверти.

Достатньою підставою для відмови від дискусії нерідко признається постановка запитань в нетактовній, образливій чи грубій формі. На запитання не відповідають і в тому випадку, коли вони тільки за граматичною формою являють собою запитання, а по суті містять безпідставний довід, який виконує функцію бездоказового контраргументу в полеміці. Прикладом такого довільного доводу є софістична хитрість, що одержала назву "надмірного уточнення". Сутність цього виверту, цієї хитрості полягає в тому, що один із учасників дискусії, який виступає проти тези опонента, робить спробу спростувати його думку не звичайними, логічно припустимими способами, а шляхом постановки запитання, що потребує від опонента такого "уточнення" тези (за кількісним, часовим, просторовим тощо параметрами), яке свідомо неможливе чи явно безглузде. Особливу увагу слід звертати на софістичні хитрощі, за допомогою яких досвідчений 5' полеміці оратор робить спробу відхилитися і відійти від відповіді на запитання. До них належать такі виверти: "відповідь у кредит", "відповідь запитанням на запитання", негативна оцінка самого запитання без розгляду його по суті . Якщо бракує достатньої організації полеміки, а обговорення проходить безладно, і учасники не відзначаються необхідним рівнем полемічної культури, нерідко спостерігається "відповідь запитанням на запитання".Такі софістичні прийоми заслуговують на серйозний осуд, тому що вони є суперечністю щодо самої ідеї полеміки як раціонального обговорення складних проблем.Існують дві крайності у ставленні до авторитетів: незріле, можна сказати, легковажне відкидання будь-яких авторитетів чи зловживання посиланнями на них майже завжди вуалює відсутність самостійного, власного мислення. Таким чином, опанування мистецтвом полеміки в цілому, її основними принципами, з'ясування логіки запитань і відповідей у ході полеміки, софістичних прийомів, які часом застосовуються, — важливі вимоги методики ораторського мистецтва. Тільки після усвідомлення принципів і прийомів полеміки вона зможе привнести дійсну користь, буде сприяти подоланню помилок і знаходженню істини.

33.Загальна характеристика судової промови

Характеризуючи судову промову, слід виходити з того, що її зміст та форма визначаються загальними принципами судочинства. Довгий час у країні панувала така система судочинства, що суттєво зменшувала потребу в ораторських навичках. Проте за умов більш повної реалізації принципу змагальності, існування суду присяжних, ораторське мистецтво набуває рис важливого процесуально допустимого чинника впливу на судове рішення.В цілому не існує єдиного підходу до судової промови, її визначення та атрибутів, ознак. Можна вважати, що до сфери розгляду в судовому красномовстві належать всі форми виступів учасників процесу.За своїм цільовим призначенням у кримінальному процесі судова промова може бути або “захисною”, або “обвинувальною” . Головною характеристикою судової промови є те, що це процесуальна діяльність, визначена законом, та, відповідно правовий акт. Цим зумовлюються певні елементи формалізації в судовій промові. . В іншому випадку, тобто коли аудиторією вважають всіх присутніх в залі судового засідання, саме визначення судової промови буде розпливчастим, і вона втрачає свою якісну природу як процесуальної дії.Судова аудиторія створює передумови врахування загальних правил взаємодії з аудиторією, зважаючи й на обмеження в спілкуванні з учасниками процесу згідно з законом. Тобто судова аудиторія характеризується структурованістю за процесуальними ролями та незалежністю учасників процесу.Психологічна культура судового оратора полягає в тому, що він має володіти знаннями та вміннями психологічного спілкування такою мірою, щоб стати керівником (лідером) організації специфічного пізнавального процесу, яким є судовий розгляд. Досягається це не лише логічними та фактологічними засобами, але й за допомогою таких психологічних прийомів, як управління увагою, пізнавальною активністю т. ін.Підпорядкованість процесуальним завданням містить і те, що судова промова в своїй основі має суто професійну мовленнєву базу, тобто до лексики належить професійна юридична мова. Це зумовлює її насиченість спеціальними термінами та зворотами. Тому мовленнєвою нормою в судовій промові найчастіше є адекватне вживання спеціальних термінів. Різновиди судової промови в процесі пов’язані з певними процесуальними функціями, і їх побудова має свої особливості, хоча ці особливості більше стосуються особливостей процесуальної ролі ніж їх змісту та форми. Загальними принципами побудови промови мають бути: поєднання її направленості (наприклад, обвинувальної чи захисної) з абсолютною точністю та повнотою у викладенні права; уникнення загальних положень, абстрактної та нецілеспрямованої мови; арґументованість та підпорядкованість усієї промови цільовому призначенню та темі промови.Варто враховувати й те, що судова промова має виховну спрямованість, активно впливаючи на судову аудиторію, широку громадськість і передаючи ті вселюдські духовні цінності, якими має керуватися судовий оратор.

34.Методика підготовки та проведення судової промови.

Підготовка судової промови — важлива складова частина професійної діяльності юриста. Існує загальновизнана структура судової промови, що відбиває як процесуальні вимоги, так і судову практику. До основних елементів судової промови належать:- викладення фактичних обставин справи;- аналіз та оцінка доказів, що визнані судом як такі;- аналіз причин та умов, що спричинили правопорушення (злочин);- висновок щодо міри покарання та позовних вимог, тобто пропозиція моделі судового рішення;- заключна частина, що досить часто має оціночно-етичний характер. Складаючи судову промову, слід виходити з необхідності виділення чотирьох послідовних етапів підготовки:1. Аналітичний етап. На цьому етапі визначають цільове призначення обраної процесуальної ролі. Важливим є загальнотеоретичний аналіз предмета судового розгляду. Він містить два завдання: по-перше, загальне знайомство зі справою; по-друге, вивчення теорії питання, тобто опрацювання відповідних нормативно-правових актів, актів офіційного чи доктринального тлумачення норм, матеріалів, що узагальнюють судову практику. За свідченням А.Ф. Коні, без теоретичної визначеності судова промова набуває театральності, яка перетворює судовий процес у фарс.2. Стратегічний етап. На цьому етапі слід проаналізувати структурованість судового процесу, тобто визначити його учасників, мету виступу і спрогнозува-ти хід процесу, його можливі варіанти. Головним підсумком даного етапу, як правило, стає план виступу з висуванням основної тези.3. Тактичний етап. За змістом — це найбільш трудомісткий етап, оскільки він передбачає глибоке вивчення матеріалів справи з метою добору найвагоміших аргументів. Водночас формується схема доказування і провадиться пошук достатніх аргументів. Зовнішнім його підсумком, як правило, є тезовий виклад промови або її розгорнутий план.4. Редакційний етап. На основі визначеної стру-, ктури доказування (тобто розгорнутого плану) відбувається узагальнення матеріалу, підготовленого на попередньому етапі, укладається і редагується текст промови. Особливого значення під час редагування надається створенню наочності та досягненню мовленнєвої досконалості промови.

35.Композиція промови.

План — основа композиції виступу,Вступ,Головна частина,Закінчення виступу. План — основа композиції виступу. На різних етапах підготовки промови складаються різні за метою і призначенням плани. Після вибору теми виступу рекомендують скласти попередній план майбутньої промови, бо необхідно зразу визначити, які конкретні питання ми будемо висвітлювати. Вступ — початок виступу. Вступ може починатися з цитування чужої мудрості, крилатого вислову, з відомого афоризму. Головна частина — основа виступу.Основа виступу — це схема його основних положень, яка потім заповнюється деталями. Увагу слухачів треба привернути з самого початку. Однак цікаве треба тримати про запас, щоб посилювати свій вплив на слухачів час від часу протягом виступу. У виступі можна користуватися чотирма формами викладу:опис,розповідь,лінійна — це така композиція, за якої частини тексту розташовані за чіткою логікою.Спіральна композиція — це спосіб побудови тексту, за якого основна думка виступу повторюється неодноразово. Але кожного разу збагачується новою інформацією.Кільцева композиція — це спосіб побудови тексту, за якого перша та остання частини твору віддзеркалюють одна одну. Закінчення виступу.Складається, як правило, з двох частин:Узагальнення головних думок.Обов’язкове підбиття підсумків, наголошення на поставленій меті, заклик до виконання певних дій.

Дата добавления: 2018-05-13; просмотров: 714; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

Мы поможем в написании ваших работ!