Посттоталітарного суспільства.

В цьому, на перший погляд неструктурованому просторі сучасної політичної свідомості зіткнення поглядів, домислів, ідеологій і забобонів, можливо зафіксувати важливу тенденцію, яка має велике значення  для орієнтації в процесах, які мають місце в посттоталітарній Україні: не маючи можливості із-за відсутності культурного і історичного досвіду ясно і раціонально визначити, що таке “демократія” для умов посттоталітарного суспільства (тобто якій має бути організаційний, юридичний, політичний, навіть, моральний еквівалент цього поняття), в громадській думці існує наявний консенсус відносно того, що є “не-демократія”.

Жоден з суб’єктів політичного і суспільного життя, який серйозно претендує на увагу з боку громадської думки, не декларує явно антидемократичні прийоми виходу України з сучасної кризи. Хоча сьогодні слово “демократ” в політичному словнику не дуже-то популярне, однак в негативному плані мало хто серйозно зважиться заявити про себе як про послідовного “антидемократа”.

Навіть ті, хто зараховує себе як прихильника авторитаризму і “цивілізованої” диктатури, в своїх аргументаціях не зважуються винести на суд громадської думки програму дій, котра дійсно мала би безпосереднє відношення до затвердження диктатури, як-то: заборона опозиції у вигляді політичних партій і опозиційної преси, ліквідація виборної системи, введення інституту тотальної цензури, надання неконституційних функцій силовим міністерствам, введення в країні терору і багато іншого, чим характерні диктатура і тоталітаризм.

Аналогічну картину можна спостерігати також в відношенні інтерпретації практично всіх фундаментальних понять, які визначають риси соціально-економічного устрою суспільства.

Уявляючи собі, що зміст суспільного ідеалу, до котрого належить прагнути, проектуючи реформи, зводиться до трьох фундаментальних понять, які характеризують суть будь-якого соціального організму: “ринок” (як форма організації господарського життя суспільства) - “права людини” ( як прагнення до гуманізму суспільних відносин й суверенності громадянина) - “демократія” (як результат консенсусу між особистими, груповими, державними і громадськими інтересами), в громадській думці посттоталітарної України із-за нестачі історичного і культурного досвіду відсутнє позитивне знання - чим же в дійсності є ця тріада для умов сучасного посттоталітарного суспільства, тобто, який повинен бути організаційний, інституціональний, юридичний, нарешті, моральний еквівалент цих фундаментальних понять, “тут й зараз”, у кожному конкретному випадку прийняття політичного рішення. Наш невеликий історичний і культурний досвід, навпаки, підказує, чим не повинні вони бути, яких властивостей вони не повинні мати і в які форми вони не повинні втілюватись, тобто формується т.з. феномен негативногодосвіду відносно засобів модернізації посттоталітарного суспільства.

В цьому і полягає головна причина конфліктогеності українського суспільства: відсутність історичного і культурного досвіду модернізації посттоталітарних форм громадського і державного устрою в умовах соціальної нестабільності провокує формування в масовий свідомості феномен негативного досвідувідносно засобів модернізації посттоталітарного суспільства.

Але слід звернути увагу на те, що цей так званий феномен негативного досвіду досить умовне явище, тобто він не є констаното., яка б детермінувала політичне життя країни. Навпаки, з часом суспільство і політична спільнота набуває саме позитисного досвіду реформування посттоталітарного суспільства. Цей досвід завжди є унікальним та індивідуальним. І таким першим вагомим позитивним досвідом для українських політиків було прийняття нової конституції. Ця конституція була прийнята в фумовах жесткої політичної конкуренції, іноді яка переходила до “м”якої” формиполітичного конфлікту, яке вона була прийнята саме в сесійної залі парламенту і політичної сутички не були виплеснути на розсуд населення. Прийняття нової конституції - це бузумовно принциповий стабілізуючий чинник для українського суспільства, свєрідна точка перелому, після якої, сподіваємось, українське суспільство буде набувати не тільки негативного, але й позитивного досвіду реформування.

1.2. Конфліктогена природа громадського ідеалу для посттоталітарного

суспільства.

Належить звернути увагу на те, чому тріада “ринок” - “права людини” - “демократія” присутні тут в лапках. В нашому випадку цим підкреслюється, що ці поняття вживаються як певного роду наукові метафори, необхідні для розкриття їх конфліктогеного змісту, в той час як ми свідомо абстрагуємося від конкретного економічного, юридичного, організаційного, інституціонального та інших вимірів.

В нашому випадку тріада “ринок” - “права людини” - “демократія” - це вказівка на універсальні характеристики будь-якого типу соціального устрою, які вказують на форми організації господарського життя, характер розвитку індивідуальності людини і ступінь захищеності прав і свобод особистості, а також на тип і структуру громадських і політичних відносин.

Тоталітарні суспільні системи в політичному вимірі латентно конфліктні. Це означає, що тоталітарне суспільство провокує конфлікти, але вони не набувають політичного легітимного характеру з точки зору домінуючої ідеології. Будь-який тоталітарний режим характерний перш за все наявністю державної (і одночасно домінуючої) ідеології, яка проповідує ірраціональний суспільний ідеал. Для тоталітарної ідеології предметом агресії служать протилежні їй ідеологічні доктрини. Однак для своїх підлеглих тоталітарна ідеологія пропонує загальну згоду вім’я ірраціональної надцілі. В суспільстві, де торжествує тоталітарна ідеологія, конфлікти між особистістю і державою, особистістю і соціальними інститутами, громадською думкою і державою сприймаються як замах на громадську злагоду і всіляко припиняються репресивними засобами. Навіть міжособистнісний конфлікт в тоталітарному суспільстві оцінюеться як загроза офіційним нормам співжиття і моралі. Політичний конфлікт в умовах тоталітарного суспільства носить латентний характер, він не має ніяких можливостей для легітимної вербалізації. Тут політичний конфлікт присутній в формі імітації і фальсифікації згоди з офіціальною доктриною.

Демократичне суспільство, яке побудовано на ринковій економіці,  конфліктогено по своїй природі . Зрозуміло, це висловлення не означає, що в демократичному відкритому суспільстві панує “війна всіх проти всіх”. Це означає, що тут немає репресивних механізмів подавлення інтересів суб’єктів політичних і економічних відносин. Признається з самого початку, що злагода відносно принципових питань господарської і політичної діяльності досягається не бездоганним додержанням норм зовнішньої панівної ідеології, а шляхом легітимного повернення цих суб’єктів до громадської думки, погоджування різних, інколи протилежних інтересів і домагань.

 Конфліктогеність “ринку” полягаєв тому, що подібна форма організації господарської діяльності має на увазі конфлікт в формі конкуренції в сфері економічних інтересів, попиту і пропозиції, конкуренції послуг, погодження взаємних інтересів при складанні договорів, угод, финансових операцій тощо. Ринковий тип господарювання орієнтує на пошук балансу і компромісу в зіткненні інтересів особистого підприємництва, громадських і державних інтересів. Ефективність ринкового типу господарювання забезпечується тим, що при допомозі т. з. “правил гри” діє установка на пошук раціонального балансу між підприємницькою ініціативою і економічними інтересами всіх учасників господарської діяльності.

Конфліктогеність “демократії” також міститься в тому, що вона здійснюється як відкрита сутичка інтересів різних суб’єктів політичної діяльності - громадських організацій, політичних партій, окремих політиків, соціальних угрупувань і т. д. в боротьбі за легітимізацію своїх інтересів і контроль над громадською думкою, в боротьбі за владу або за участь в прийнятті рішень. Такі принципові характеристики демократичного устрію суспільства, як розподіл влади, виборча система, загальне виборче право і др., дозволяють збалансувати ці зіткнення політичних інтересів, забезпечити прийняття таких рішень, які б максимально відповідали інтересам учасників політичного життя.

Те, що означене як “права людини”, є правом вимогати у держави гарантій суверености громадянина, його недоторканості, захист інтересів, забезпечення прав і свобод, якщо можна так висловитись, в обмін на законопослушність особи. Це теж репрезентує форму досягнення консенсусу в соціальному протиріччі зіткнення інтересів держави і особистості. “Суспільство з високим рівнем захисту прав людини”, з точки зру конфліктології, є стійка законодавча і нормативна структура консенсусу між особистими (груповими) і громадськими (державними) інтересами і претензіями.

Зміст приведених понять вказує на те, що в демократичному суспільстві існують об’єктивні основи для конфліктів, однак, в цьому суспільстві є механізм легітимізації інтересів (інтересів, які провокують конфлікт), є механізми пошуку консенсусу між учасниками конфлікту. Отже конфлікт, конкуренція, суперництво - повсякденне явище демократичного суспільства. Друге питання, що в цьому суспільстві завдяки культурному і історичному досвіду наявна установка громадської свідомості не допускати саморуйнівних конфліктів, котрі би створювали загрозу соціальної, політичної і економічної стабільності суспільства.

Історична драма перехідного (посттоталітарного) суспільства міститься у відсутності такого досвіду. В практиці демократизації посттоталітарного суспільства суб’єкти політичної, економічної і громадської діяльності постійно стикаються з агресією особистих, групових або відомчих інтересів, з тим, що державні інтереси підпорядковуються цій агресії. Наявна також експансія державних інтересів на шкоду інтересам особистості. Посттоталітарне суспільство робить тільки перші кроки на шляху створення механізмів урегулювання і локалізації політичних конфліктів.

1.3. Конфліктогений характер становлення національної ідентичності.

Становлення нової структури національної ідентичності є наступним макрополітичним фактором, котрий провокує конфліктогений стан посттоталітарного суспільства.

Поняття ідентичності є широко використованим в дисциплінах гуманітарного знання. Загальноприйнятого визначення ідентичності, яке було б обов’язковим, не існує. Не ставлячи за мету ретельно розглянути це поняття, вихідним візьмемо спрощене формулювання: “ідентичність (identity, самототожність) - це стан відповідності самому собі, раціональне поняття самого себе.”

Для індивідуальної особистості, рівно як і для суспільства в цілому, ідентичність постає, як відповідь на питання -“хто я/ми ” Ті просторово-часові і цінносно-смислові позначення, котрі складають відповідь на це питання, і буде ідентичністю даної особи чи суспільства.

Ідентичність завжди є визначена конструкція, результат роботи самосвідомості. Ця конструкція повинна бути пойменованою, означеною і притамана для індивідуальної особистості, такі для суспільства як безумовна цінність. Саме характер безумовної цінності ідентичності (тобто правильна або ліпше сказати раціональна відповідь на питання “хто я/ми?”) дозволяє побудовувати раціональну стратегію поведінки, приймати рішення і досягати позитивних результатів, визначати засоби задоволення своїх інтересів, домагань і провадити їх корекцію, адаптуватися до прийнятих у даній спільноті правилах поведінки й соціально-класових перспективах.

Ідентичність має процесуальну природу, тобто вона постійно змінюється і конструюється заново як самою особистістю, так і суспільством, в залежності від історичних або соціальних змін. Це здійснюється шляхом предпосилання питань до навколишньої соціальної дійсності, заперечення або сумнівах в раціональності цієї дійсності; висування поведіночних або світоглядних альтернатив. Особистість і суспільство можуть переживати стан часткової або повної втрати ідентичності, або по відомому визначенню психолога Е.Еріксона, кризи ідентичності, котра настає внаслідок історичних або соціальних катастроф коли привична змістовність в відповіді “хто я/ми?” руйнується.

В політичній науці вживається чаще всього поняття національної (або соціокультурної) ідентичності.

Національна ідентичність в інтерпретації політичної науки зводиться до характеру просторо-часових і цінносно-смислових взаємовідносин базових складових територія - населення - політична влада. Наявність в суспільстві стійкої загальнонаціональної ідентичності є передумовою і водночас слідством легітимності політичної влади. Це також свідчить про існування єдиних загальнонаціональних інтересів або про загальнонаціональну злагоду відносно признання ієрархії національних інтересів.

В випадку ідентичності території, населення і політичної влади конфліктність в даному суспільстві буде зведена до мінімуму, тобто це буде конфліктність, яка пов’язана з проектуванням раціональної поведінки в контексті раціональних політичних і економічних умов.

І, навпаки, в випадку принципових розходжень базових складових національної ідентичності, як показує історія, суспільство піддається діям саморуйнівних конфліктів.[2]

Непротирічна по змісту ідентичність території, населення і політичної влади явище в історії надзвичайно рідке. На сьогодні ми повинні виходити з того, що подібного роду високий рівень національної ідентичності є скоріше ідеалом, який в реальному житті недосяжний, але який вказує на координати в дослідженні макрополітичних чинників конфліктогеності суспільства.

Подивимось, яка складається ситуація в сучасній Україні.

(А) Територія. В історії відомі два способи легітимізації права на володіння територією: перший - це аргумент “крові”, який зводиться до висловлень: “я/ми/наші предки тут народились і/або споконвіку жили тут, тому “це - наша земля”; другий - це аргумент “сили”, котрий зводиться до того, що легітимність володіння даною територією є результатом воєн. В новій і найновішій історіях Європи саме другий фактор є найголовнішим. Сучасні політичні кордони Європи встановились виключно як наслідок воєн, перш за все, двох світових. Для забезпечення легітимності політичній території в умовах сучасної Європи використовуються громадські політичні цінності, які орієнтують на пошук міждержавного компромісу.

Територія сучасної України - це спадщина ірраціональності внутрішньореспубліканських кордонів бувшого СРСР. Як приклад такої ірраціональності можна привести приєднання Криму до України Хрущовим, що до цього часу викликає і в подальшому буде провокувати конфлікти.

Традиційна для національно-визвольних воєн Х1Х-ХХ століть аргументація, котра використовувалась націоналами в перші роки української незалежності, зараз не “спрацьовує”. Зокрема теза про те, що СРСР був імперією вимагає аргументованих й незаполітизованих доказів, бо СРСР зразка 1991 року вже не був класичною імперією, які нам відомі з історії. Але якщо ми навіть признаємо, що СРСР був імперією (це питання ми зараз не розглядаємо), то цілком достовірно можна сказати, що Україна в цій імперії займала більш ніж достойне місце і вже аж ніяк не була колонією.

У адміністративно-територіальному устрою сучасної України є багато ірраціонального. І хоча легітимність територіальних кордонів сучасної України визнана міжнародною спільнотою, вищеприведені фактори сприяють на макрополітичному рівні до збереження конфліктогеності в суспільстві.

(Б) Населення. Історичний досвід свідчить, що до цих пір саме війна, в тім числі і національно-визвольна, була базовим чинникім, який забезпечував формальну легітимність змін політичних кордонів. Розпад СРСР порушує звичні схеми історичного досвіду. Тут нові держави виниклі внаслідок причин, котрі належать прерогативі культури, а саме - завдяки зруйнуванню державної комуністичної ідеології.

Громадською думкою на сьогодень ще далеко не повністю осмислені наслідки Біловіжської угоди. По крайній мірі очевидно, що тлумачити ці події як прагнення етносів бувшого СРСР до державної автономії невірно. Як такої боротьби за національну незалежність за всі часи “перебудови” попросту не було. Існували національно-демократичні, націоналістичні і навіть сепаратистські рухи в прибалтійських і закавказьких республіках, Росії, в самій Україні, але стверджувати, що саме завдяки їм був розвалений СРСР і виникла незалежна Україна не можна. До автономії прагнула перш за все управлінська еліта, котра скористалася фактом державної кризи СРСР, а потім міфологізувала національні ідеї і використала їх в інтересах політичної кон’юнктури.

В будь-якому випадку для мешканців Жмеринки і Горловки українська незалежність в її сучасних формах, як виявилось, постала в формі зовнішнього розпорядження. В цих процесах не слід шукати підступи злого наміру, бо споконвіку у нас всі кардинальні громадські зміни здійснювалися як “революція зверху”.

Населення України опинилося дезорієнтованим в розумінні кардинальних питань державного і громадського розвитку. Після краху комуністичної ідеології в громадській свідомості виник вакуум світоглядних орієнтирів, що підказало просте рішення скористатися темпераментом і нонконформізмом творчої інтелігенції, яка проповідувала національний романтизм, тим самим досягти згоди між різними прошарками населення відносно принципових питань подальшого державного розвитку.

Однак, такого розміну “комуністичної ідеології” на ідеологію “української ідеї” масова свідомість суспільства не прийняла. І не могла прийняти по причині відсутності в останній належного рівня легітимності. В теперішній час пресинг “української ідеї” з яскраво вираженим етнічним змістом припинився. Треба відзначити позитивний процес лібералізації “української ідеї” прагненням наповнити її державно-правовим змістом. Однак щодо масової свідомості проблема особистої ідентифікації в сучасній історичній і культурній ситуації залишається актуальною.[3]

Населення сучасної України ще не усвідомлює себе нацією.

Сучасна Україна - це форма “перехідного” суспільства, де сусідствують водночас консервативна ностальгія по минулому, забобони “совкової” свідомості, прагнення до імітації соціальної атрибутики благополучних країн, відсутність досвіду стратегічного планування. А це - грунт для безкомпромісного зіткнення різних ідеологічних і політичних позицій, умова збереження конфліктогеності.

(В) Політична влада неодноразово декларувала, що створення незалежної демократичної держави з соціально орієнтованою економікою і розвинутим громадянським суспільством є стратегічна мета її діяльності. Але як показують спостереження, політична влада серед населення має низький рівень авторитету.[4]

Можливо зробити висновок, що політична влада і населення знаходяться в стані скритого, неявного конфлікту: з одного боку декларуються демократичні цінності (будь-яка державна установа в своїх офіційних зверненнях заявляє про свою прихильність ідеалам демократії), з другого - недовіра населення до влади, аполітичність, озабоченість повсякденними проблемами як звести кінці з кінцями. “Як це не парадоксально, і реальний свідомий процес демократичного реформування, і ідеологічні спекуляції та політичне маніпулювання демократичними цінностями врешті-решт ведуть до створення демократичних норм у суспільстві - з тією тільки різницею, що становлення цих норм відбувається у формі протидії аж до відкритого соціального протесту проти реальної політичної практики”[5]

Цей попередній аналіз показує, що процес становлення національної ідентичності в умовах посттоталітаризму провокує конфліктогеність в суспільстві.

В умовах, коли відсутні стійкі структури національної ідентичності, в масовій свідомості виникає вакуум між населенням і владою. Як раціонально пояснити падіння матеріального рівня життя? Як відноситись до минулого своєї країни? Якій із версій майбутнього слід мати довіру? На чий бік стати, спостерігаючи за політичними розборами? Нарешті, якої моралі слід додержуваться в цей смутний час?

 Процес становлення національної ідентичності в перехідному суспільстві так би кажучи “мовчазно” розмиває старі системи цінностей, етичні норми, деформує традиційні орієнтири поведінки і моральні авторитети в суспільстві. На сучасному етапі “не відбулася самоідентифікація українського суспільства, самоусвідомлення його дійсної сутності. Це в свою чергу не дає змоги виробити, тим більше реалізувати цілісний стратегічний план розвитку суспільства. Тому розвиток України в умовах перехідного періоду по суті не вийшов за рамки атрибутної розбудови держави, до того ж супроводжувався незбалансованістю інтересів, цінностей і традицій населення різних регіонів України, що сприяло посиленню в ряді з них, перш за все у східних та південних, відцентрових настроїв.”[6]

Форми і зміст національної ідентичності формуються через конфлікти, в тому числі і політичні. В нашому суспільстві ці процеси проходять через: відсутність морального виміру в політиці; ослаблення дії інститутів виховання, родини, освіти; девальвацію моральних цінностей; ослаблення ефективності дії інститутів контролю - судів, правоохоронних органів; деформацію мотивації поведінки тощо.

1.4 Що таке “криза суспільства”?

Поняття “криза суспільства” відноситься до характеристики макрополітичних процесів. Найчастіше для описання сучасної української кризи використовуються кількісні показники: спад рівня виробництва, рівень інфляції, зменшення капіталовложень, зниження долі ВНП в фінансуванні соціальної сфери і науки, падіння купівельної спроможності населення, зростання страйків, зменшення тривалості життя тощо.

Між тим кількісні характеристики макросоціальних процесів не відображають якісних трансформацій, які відбуваються в суспільстві. Незалежний дослідник лише приблизно в змозі реконструювати трансформації, якій підлягають в умовах кризи: система цінностей, світогляд людей, мотиви поведінки, нарешті, психологія. Гуманітарна сфера суспільства за останні роки переживає найбільш болючі трансформації. Масова свідомість, яка була сформована в дусі радянського патріотизму і комуністичної ідеології, знаходиться зараз в стані дезорієнтації. Не може не турбувати зростання меркантилізму, жорстокості, радикальних настроїв та апатії в масовій свідомості.

Кількісні показники суспільної кризи в змозі скоріше описати тенденції трансформацій, в той час як якісні прагнуть їх пояснити.

Тут постають два завдання принципового характеру: по-перше, гуманітарне знання не може оперувати формально-непротирічними якісними показниками для визначення шкали негативних і/або позитивних трансформацій, які проходять в суспільному організмі. Поняття цінностей, мотивів і цілей поведінки, світогляду тощо не піддаються формалізації. А, по-друге, поліпшення певних кількісних показників, наприклад, зменшення інфляції, зникнення товарного дефіциту, пожвавлення виробництва чи збільшення обсягу інвестиції тощо не приводять до того, що в громадській свідомості зменшиться відчутність того, що криза минула, що щезло підгрунтя для виникнення конфліктів.

Якщо звернутися до історичного і культурного досвіду західних країн, нас тут буде чекати своєрідне відкриття - суспільства з стабільними економічними і соціальними системами постійно відчувають себе живучимі в умовах кризи.[7]

Для демократичного суспільства з одного боку присуща відчутність перманентної кризи, а з іншого - укорінена свідомість потреби мобілізації всіх можливостей для їх переборення.

В сучасному українському суспільстві механізми формування суспільній згоди знаходяться на початкових етапах формування. Причини, які провокують політичні конфлікти, більш глибинні, ніж прийнято визнавати - не протистояння виконавчої і законодавчої влад, не особисті амбіції політиків, не боротьба націоналістичної ідеології з посткомуністичною, і, нарешті, не зіткнення т.зв. противників і прихильників реформ. Причини, які провокують політичні конфлікти в посттоталітарній Україні відбуваються із фундаментальних питань: якою бути Україні? якими засобами модернізувати українське суспільство?

Україна, якщо вона остаточно вибирає шлях демократичного розвитку, завжди буде знаходитись в умовах кризи, тобто завжди буде наявною благодатна почва для виникнення політичної напруженості, тобто і для різного роду політичних конфліктів. Навіть якщо економічна ситуація в державі по кількісним вимірам буде свідчити про зміни до ліпшого, однак це не знищить в громадській свідомості психологію відчутності кризи. Матеріальний достаток і високий рівень споживання не знищить гуманітарну кризу суспільства (абоантропологічну), тобто кризу цінностей, норм, суспільних ідеалів, мотивацій поведінки, структур спілкування.

*   *  *

В громадській думці поширеними є два забобони: перший полягає в тому, що нібито політичний конфлікт є наслідком стихійності і некерованості політичного процесу; другий виводить, що в будь-якому політичному конфлікті прагнуть бачити дії ворожих громадській стабільності і інтересам держави сил. Ці забобони провокують з одного боку настрій незатребуваністі “твердої руки”, котра ніби-то тут же раптово навела би “порядок”, а з другого - - орієнтує на пошуки ворога або злонавмисних сил.

Об’єктивний аналіз суспільного розвитку і реальних конфліктів, котрих в історії вдосталь, показує помилковість цих забобонів. “Конфлікт - це завжди усвідомлена поведінка особистості або складного соціального суб’єкта, котрий ставить перед собою якісь цілі і котрий для досягнення їх виробляє лінію поведінки, політичну або якусь іншу стратегію, котрі він (суб’єкт) вважає оптимальними, найбільш виграшними, або навіть єдино для нього можливими”.[8]

Суспільний розвиток, регулювання громадських відносин здійснюється виключно через і з допомогою суперництва, конкуренції, конфліктності. Позитивна роль політичного конфлікту проявляється тільки в тому випадку, коли забезпечено його регулювання, в протилежному випадку політичний конфлікт здатний привести суспільство до політичної кризи і до суспільної катастрофи. Це може проявлятися в дезінтеграції соціальних і політичних відносин, посилення до критичного моменту конфронтаційних початків в політичних діях, зростання частки форм політичної поведінки прагнучого до ірраціональної мети, збільшення значимості формального фактору “перемоги” в конфлікті замість вирішення реальних проблем. 

В кожному окремому випадку громадській думці, професійним аналітикам і політикам необхідно ідентифікувати зміст конфлікту, ціннісні орієнтири його учасників, структуру різнонаправлених інтересів, а також передбачити можливі деструктивні наслідки конфлікту на суспільну стабільність. Не маючи можливості ліквідувати на макрополітичному рівні причини з’явлення конфліктів, ми, між іншим, можемо “працювати” з ними, використовуючи знання про причини їх появлення і динаміки, викорістовуючи прийоми превентивної політики і ранньої діагностики.

Глава 2  Структура політичного конфлікту.

2.1 Визначення політичного конфлікту.

Диапазон існування конфлікту простягається від міжособистихстосунків й внутрігрупових відносин до міждержавних і цивілізаційних.[9]

Перша складність, з якою ми зустрічаємся при вивченні політичного конфлікту, є його ідентифікація, тобто визначення кордонів і сутності конфлікту. Правильна ідентифікація конфлікту дозволяє встановити дійсні причини його виникнення, перспективи його розвитку, інтереси як безпосередніх, так і побічних учасників конфлікту, встановити місце даного конфлікту в історичній і культурній перспективі розвитку суспільства.

Труднощі в ідентифікації конфлікту пов’язані, по-перше, з відсутністю у дослідника об’єктивної інформації про конфлікт, фальсифікацією (свідомою або несвідомою) мотивів конфліктної поведінки безпосередніх і побічних учасників подій, покровом таємничості, реакцією громадської думки на конфлікт (що звичайно є наслідком маніпуляцій ЗМІ массовою свідомостю); по-друге, - відсутністю в Україні інституалізованої конфліктологічної спільноти, котра була б взмозі професійно працювати з учасниками конфлікту; й нарешті, труднощі в ідентифікації конфлікту пов’язані з відсутністю установок в громадської думці розрізняти політичний конфлікт і політичну конкуренцію (останне є нормальне явище в демократичному суспільстві).

В політичній сфері концентруються найбільш значимі для суспільства структури конфліктів. “Політика є не що інше, як сфера діяльності по розв’язанню і відтворенню конфліктів”- пише Здравомислов.[10]

Визначимося в змісті понять”протиріччя”, ”соціальна напруга”, “конфлікт”, які часто в нашому політичному словнику не розмежовуються.

Популярності терміну “протиріччя” ми зобов’язані перш за все витратам ідеології марксизму-ленінізму. Тут протиріччя признавалось як базове поняття соціальної філософії. Вважалося, що протиріччя між виробничими силами і виробничими відносинами, базисом і надбудовою, матеріальним і духовним, “старим” і “новим”, виробництвом і споживанням і т.інш., є сукупна причина суспільного розвитку. Загальною складовою цієї установки було прагнення підкреслити сутнісну єдність тоталітарної системи незважаючи на наявність в ній суперечностей.

 Розповсюдженим сюжетом публікацій того часу було також твердження, що нібито при розвинутому соціалізмі вже не просто протиріччя, а єдність протилежностей є “причиною розвитку соціалістичного суспільства”.

Ототожнювати протиріччя і конфлікти недопустимо, бо в противному разі ми примушені будемо кожну подію політичного життя визнавати як конфлікт. Протиріччя (і протилежність як складова протиріччя) - це визначена властивість явища. Різноманітність форм суспільного життя, тобто те, чим відрізняються соціальні, етнічні та професійні групи, рівень доступу різних соціальних спільнот до матеріальних і культурних благ, етнічні і релігійні особливості і т. інш. - визначається поняттям “протиріччя”.

Очевидно, що самі по собі протиріччя не призводять до конфлікту.

Суперечність, наприклад, між етносами, конфесіями, соціальними групами існують ізначально. Наяність цих суперечностей в той же час є одним із засобів самоідентифікації цих груп як суб'єктів суспільного життя, тобто формування ціннісно-смислових структур свідомості для визначення координат власної соціальной і політичної поведінки (як-то “Я” - “не Я”, “Ми - Вони”, “Свій - Чужий”, “Друг - Ворог”). Представники різних етносів. конфесій, соціальних груп можуть безконфліктно співіснувати, при цьому усвідомлювати в повній мірі суперечність існуючих між ними поглядів, традиций, способів життя та інших відміностей.

Для перетворення протиріччя в конфлікт необхідне виникнення певного суб’єкта (особи, групи, організації), котрий би в своїх інтересах, використовуючи існуючі або створюючи нові суперечності, провокував би виникнення конфлікту. Це повинен бути суб’єкт прямої політичної дії, котрий має можливості для легітимного виразу власних інтересів. Протиріччя перетворюеться в конфлікт в умовах, коли його рівень набувае критичної межи і водночас коли формуеться суб’єкт, який свідомо загострюе це протиріччя у власних інтересах.

Конфлікт - це “реальна боротьба між діючими людьми або групами незалежно від того, які джерела цієї боротьби, її способи й засоби, і які мобілізуються кожною з сторін” (А. Гіденс)

Соціальна напруга теж не ототожнюється з конфліктом, хоча вона супроводить конфлікт. Соціальна напруга є наслідком різкого погіршення матеріального стану населення, соціальної нерівності в розподілі матеріальних благ, наслідком несприйняття з боку масової свідомості офіціальної політики. Ступінь соціальної напруги визначається за допомогою кількісних соціологічних методик шляхом анкетних опитувань і інтерв’юванням. Якщо значна частина опитаних респондентів категорично виражає відносно якого-небудь питання свою незгоду або готовність брати участь у актах відкритої громадянської непокори, то ми можемо говорити, що соціальна напруга досягла такого рівня, що вона при певних обставинах (наявності інституалізованого суб'єкта) може перерости в політичній конфлікт.

Зворотною стороною соціальної напруги є феномен соціальної аномії, тобто стан байдужості з боку населення до подій, які відбуваються.

Соціальна аномія є своєрідною формою самозахисту населення від спроб маніпулювати їм політиками. Аномія - це розчарування населення в спроможності влади вирішити проблеми суспільного розвитку. Вона демонструє оманливий ефект стабільності і лояльності населення. За аномією необхідно наступає період “вибуху” накопиченої енергії невдоволення.

Рівно як і протиріччя, соціальна напруга не ототожнюється з політичним конфліктом, хоча при певних обставинах вона може бути фоном для його розгортання. Так, в період сталінських репресій і голодомору 1933 року не проводились ніякі соціологічні опитування населення, хоча цей період нашої історії характерний колосальною по своїй ступені напругою. Але вона не трансформувалась в форму політичного конфлікту, бо подавлялася тоталітарною ідеологією і репресіями в ім”я демонстрації загальної громадської злагоди. Навпаки, в достатньо благополучних з точки зору матеріального достатку умовах, які існували в роки “застою” (що зараз викликає консервативну ностальгію), радянська політична система не витримала і мінімального рівня соціальної напруги.

Соціальна напруга в умовах демократичного суспільства має реальну можливість впливати на політику за допомогою легітимних демократичних процедур, виборних компаній, референдумів, плебісцитів і т. п.

Соціальна напруга обумовлена певним “потенціалом” конфліктності (конфліктогеності), але вона не завжди приводить до конфліктів. Соціальна напруга завжди супроводжуе політичний конфлікт, створюе певни умови щодо його виникнення, але не завжди є його прямою причиною. Так, зубожіння населення, корумпованість влади, зневажання інтересами соціальних груп створюють соціальну напругу, але ще не створюють конфлікт. Річ в тому, що окрім легітимних, виробляються нелегітимні форми і способи усунення соціальної напруги. Наприклад, в наших умовах нездатність уряду забезпечити гідний матеріальний рівень життя провокує процвітання цілої низкі сублегальних (тіньових) способів зняти соціальну напругу: масова спекуляція, “човникові” рейси, злодійство, хабарництво, величезний готівковий обіг коштів, “чорна готівка”, процвітанни тіньової економіки і т. д. Поява такого феномену сучасного українського життя, як “кравчучка”, є своєрідним символом ефективності саме ціх засобів зняття соціальної напруги.

Протиріччя і існуюча соціальна напруга між злиденністю і багатством теж самі по собі не збуджують політичного конфлікту. В дійсності причина політичного конфлікту “бідних” і “багатих” лежить в площині боротьби за участь в механізмі розподілу матеріальних та фінансових ресурсів. А ця боротьба можлива тільки в умовах, коли виникає певний суб'єкт, котрий буде зацікавлений в зміні існуючого механізму розподілу.

Політичний конфлікт - це боротьба за володіння політичною владою, “котра є сукупність соціальних позицій, які дозволяють одній групі людей розпоряджатись діяльністю других груп людей. Саме тут закладений центральний конфлікт в будь-якій системі суспільних відносин”.[11] “Конфлікт - це реальне відношення (взаємодії) між людьми або складними соціальними суб’єктами, при якому цілі одних учасників конфлікту можуть досягтись тільки за рахунок деякого обмеження, ущемлення дійсних або сприйнятих цілей, інтересів, прав або статусу інших учасників”. [12]

Слід розрізняти поняття “політична боротьба” і “політичний конфлікт”. Політика - це завжди конкуренція і суперництво. Це обумовлюеться метафізикої об’єкта політичної діяльності - неподільністю політичної влади. Умова розподілу влади на виконавчу, представницьку і судову робить раціональні умови для проектування саме раціональної політичної поведінки, тобто створюе балансуючу систему стримувань і противаг владних відносинь, але сам феномен неподільності влади є постійною причиною виникнення боротьби. Політична боротьба є джерелом конфлікту, але якщо ця боротьба існує в межах чинного правового простіру і не порушуе усталени норми і регламентації - це є політична конкуренція (чи суперництво). Конфлікт виникає у випадку порушень (свідомих або не свідомих) чинної регламентації політичної діяльності.

Політичний конфлікт здійснюється в двох макросоціальних вимірах: (1) між соціальними і політичними групами, котрі на даний момент знаходяться не при владі і прагнуть нею заволодіти; (2) всередині соціальних і політичних груп, котрі вже володіють владою за більш повний контроль в прийнятті рішень і за більш повне задоволення своїх інтересів. В першому випадку політичний конфлікт набуває такі форми: передвиборча боротьба, протистояння ідеологічних позицій в боротьбі за вплив на громадську думку, конфлікт інтерпретацій стратегічних аспектів розвитку суспільства (щодо наших умов потрібно додати й минуле країни). В другому випадку політичний конфлікт набуває форми боротьби за посадові позиції в політичній системі державних інститутів.

Різні комбінації і форми, які приймають ці макрополітичні виміри конфлікту в залежності від історичних умов і культурних традицій, створюють те, що прийнято визначати як простір політичного конфлікту.

Для складання повної структури простору політичного конфлікту необхідно вияснити :

1) хто є власником вищої політичної влади в суспільстві, тобто, хто входить в так званий “ситуативний клас” (термін Р.Дарендорфа), котрий приймає рішення в питаннях, які забезпечують національні інтереси або, принаймі, інтереси головних соціальних й політичних груп в суспільстві;

2) наскільки ефективна існуюча структура “балансуючих противаг й стримувань” в суспільстві, тобто, який механізм організації влади (розклад політичних сил, культурні традиції, чинне законодавство, нарешті, психологічне обличчя лідерів);

3) хто і як впливає на “ситуативний клас” в прийнятті рішення; яким чином ця спільнота формується; яка природа цього впливу, тобто який освітній і культурний рівень “представників групи впливу”; який механізм збору, аналізу і передачі інформації “нагору”; нарешті, який механізм “оборотного зв'язку”, тобто, які ступені свободи “ситуативного класу” від “спільноти впливу”;

4) хто є виконавцем рішень, яким чином формується цей виконавець, в якій мірі суть прийнятого рішення відповідає (або суперечить) інтересам виконавця; нарешті, треба мати уявлення про механізм, який вибирає виконавець для імітації діяльності по виконанню рішення або фальсифікації ефективності результатів прийнятих рішень в випадках коли: рішення протирічать інтересам виконавця, рішення не відповідає суспільним реальним проблемам, не вірно вибрана стратегія і способи вирішення проблеми.

Фундаментальною причиною будь-якого політичного конфлікту є боротьба чи за політичну владу, чи за збереження за собою владних позицій,

В політичному конфлікті потрібно розрізняти:

а) боротьбу за позиції в структурах виконавчої та законодавчої влади, в тому числі і боротьбу за політичні посади, пов'язані з розподілом матеріальних і фінансових ресурсів; за можливість приймати рішення або робити вплив на прийняття рішення. Тут відбувається безпосереднє зіткнення інтересів окремих політиків, груп і політичних організацій так би мовити в коридорах влади. Контроль з боку громадської думки над цією стороною політичного конфлікту встановити дуже важко.

б) боротьбу цінностей і ідеологічних доктрин, боротьбу концепцій стратегічного порядку відносно розв”язання соціально-економічних проблем розвитку країни. Ця сторона політичного конфлікту відбувається в формі полеміки в ЗМІ, декларацій і заяв суб’єктів політичної діяльності. Учасники конфлікту на цій стадії конкурують за право впливу на громадську думку і прагнуть привабити на свій бік якомога більше прихильників.

в) присутність інституалізованого суб’єкту конфлікту (окрема особа, соціальна/політична група, етнос, клас, суспільство), котрий відкрито конфліктує з іншим суб’єктом політичної діяльності; політичний конфлікт також характеризує зіткнення інтересів конфліктуючих суб’єктів і наявність несумісних цілей, тобто, коли протиборствуючі сторони прагнуть: мати вигоду від позицій противника, поставити його дії під контроль, або зовсім ліквідувати політичне існування противника. Для політичного конфлікту також обов’язково наявність “анонімного третього” учасника, до котрого іде апеляція - окремі політики, державні інститути, суспільна думка, міжнародні організації.

2.1.1. Ціннісно-нормативна компонента політичного конфлікту.

Суттєвою причиною виникнення політичного конфлікту є зіткнення цінностей і норм, які переслідують учасники політичної діяльності.

Дії суб’єктів політичних відносин обумовлені як матеріальними, так і духовними (ідеологічними) чинниками, які в свою чергу можуть бути раціональними або ірраціональними.

Кожний із суб’єктів політичної діяльності пропонує громадській думці власну систему цінностей і норм суспільного устрою, тобто власну ідеологію.

Ціннісно-нормативна компонента політичної діяльності є найбільш складною, а в тому випадку, коли вона виступає ще і як базова причина політичного конфлікту - такою, яка найбільш важко вирішується в силу того, що тут більш за все міцні ірраціональні мотиви конфліктної поведінки.

Якщо конфлікти, які виникли внаслідок боротьби за розподіл або контроль матеріальних і фінансових ресурсів вирішується відносно легко у випадку своєчасної мобілізації з боку владних структур, то конфлікти, де домінуючим мотивом виступають цінності і норми, з великими труднощамі вирішуються шляхом переговорного процесу. Класичним прикладом можуть служити міжконфесійні конфлікти, що виникли на етнічному грунті (або етнічні конфлікти, що виникли в умовах міжконфесійної боротьби): між протестантами і католиками в Північній Ірландії, між шиїтами і сунітами, арабами і ізраїльтянами і т.д.  

2.1.2. Націоналізм як джерело конфліктів: визначення ступеню загрози.

Сучасний націоналізм є предметом особливої уваги політиків, міжнародної громадськості, вчених, аналітиків.

Турбота в цьому питанні зрозуміла - із зникненням глобальної геополітичної біполярності світ не став більш безпечним. Чинникі, які в часи “холодної війни” в умовах глобального протистояння знаходились на периферії громадської уваги - етнічний та релігійний екстремізм, забобони націоналістичної ідеології і т.інш. - зараз стали приводом для виникнення “конфліктів низької інтенсивності”. Міжнародні організації, національні уряди, професійні аналітики виявилися не готовими до адекватної відповіді тим викликам, які висунув сучасний націоналізм. Незважаючи на більш ніж обширний масив досліджень, які присвячені етнічним конфліктам, миротворчі міжнародні організації і уряди не можуть похвалитися фактами швидкого і ефективного урегулювання національних конфліктів.[13]

Так що ж таке націоналізм і наскільки він небезпечний?

З перших же кроків в пошуку відповіді на це питання ми попадаємо в неоднозначну і в багатьох випадках ірраціональну ситуацію - виявляється, що неможливо дати формально непротирічне визначення цьому багатомірному явищу - націоналізму, яке задовольняло би всіх без винятків.[14]

 В розумінні націоналізму як сучасної політичної течії ми виходимо із тієї фундаментальної предпосилкі, яка стверджує, що націоналізм ні в якому разі не може бути онтологічною характеристикою людини, суспільства й свідомості, тобто національні форми свідомості і національності не є вроджені властивості, хоча вони частіше всього сприймаються такими. Нація також створюється людиною, зусиллями інтелектуалів і державних інституцій. Це також стосується і більш містичної категорії “етнос”. Етнос - це внутрішньогрупова дефініція, і їй неможливо дати строгу наукову чи конституційну формулу. “На жаль, ці два поняття активно і бездумно присутні в політичній мові й нормативно-правових текстах. Численні, так би мовити, національні історії, енциклопедії, культурологічні дослідження часто мають мало спільного з реальною історією народу. Та й номенклатура самих народів, тим паче їх назва, - це результат “зовнішніх вказівок” стародавніх мандрівників, що контактували з народом, чи сучасних вчених та політиків. Треба тільки визнати, що етнічність конструюється та реконструюється певними вербальними діями, які відображають сучасні умови, у тому числі владні відношення серед соціальних угруповань, і не розглядати етнічність як позачасовий параметр людського існування”.[15]

Визначимося з питанням: чому для нас ренесанс (а інколи і агресія) націоналізму опинилися повною несподіванкою? В комуністичній ідеології пріоритет віддавався класовим (соціальнім) інтересам, в той час, як національні та етнічні чинникирозглядаличя або як другорядні, або як рудимент віджилих форм суспільного устрію. В декларації про “всебічний розквіт соціалістичних націй” актцент робився все ж таки на їх неминучому “зближенні”. Тиким чином, першою причиною ренесансу націоналізму на пострадянському геополітичному просторі була крайня форма ідеологізації планування внутрішньої політики з боку центру.

Макрополітичні причини виникнення і експансії ідеології націоналізму зводяться до трьох факторів - прагнення підлеглої національності зберегти середній по країні прожиточний мінімум, захист власної території від перенаселення представниками інших національностей і жорстка асиміляційна політика центру.[16] Отже, як наслідок - виникнення страху за своє існування в свідомості основної маси даної національності, нонконформістський настрій в колах національної політичної і інтелектуальної еліти. Марно говорити, що в цих умовах приводом для виникнення конфлікту може послужити все, що завгодно, - від побутового інциденту до легітимних дій центральної влади.

Також слід відмітити прагнення за часи “перебудови” національних політичних і управлінських еліт до автономії від центру. “Етноси як такі не виступають самостійними суб’єктами історичних чи політичних подій. Такими суб’єктами виступають певні елітні групи претендуючи на участь у владі і формулюючи зміст національних інтересів”.[17] “Очевидна широкому загалу публіки теза про право нації на самовизначення або власну, тобто національну державу - двояке, бо самовизначаться, перш за все, владні еліти нових політичних структур”. [18]

За часи “перебудови” для громадської думки, а рівно як і для професіональних аналітиків будь-який конфлікт, замішаний на націоналізмі, виявлявся, образно кажучи, ефектом “падаючої шафи”. Як показують спостереження, інтереси національних груп, рівно як і загроза міжнаціональних конфліктів знаходяться на периферії уваги центральної влади. Для політичного і управлінського істеблішменту більш важливими інтересами є вирішення питання про розподіл владних повноважень й матеріальних ресурсів в центрі, про співвідношення законодавчої і виконавчої влади. Не дивно, що ці установки створюють благодатний грунт для зростання міжнаціональних конфліктів на переферії, і використанню проблем національних груп (наприклад, мовних проблем) в політичних цілях.

В таких випадках іде боротьба за принципи, цінності і норми котрими “не можна поступитися”, Компроміс тут завжди досягається важкою працею, бо він пов”язаний у самосвідомості учасників конфлікту зі зрадою “духу крові” і “справі предків”, з “зникненням культурних традицій”. Труднощі вирішення подібного роду конфліктів полягає ще і в тім, що активізація таких конфліктогених компонентів політичної діяльності, як релігійний фанатизм, етнічна нетерпимість, радикальний націоналізм не завжди прямо детермінуються матеріальним рівнем життя. Деструктивні цінності і конфліктний тип поведінки іноді можуть формуватися в свідомості тих представників політичної діяльності, які належать (в матеріальному відношенні) до благополучних соціальних груп. Носії ірраціональних цінностно-нормативних установок майже не мають здібності сприймати логіку аргументації протилежної сторони, навіть в тому випадку, коли протилежна сторона готова піти на компроміс.

Політичні конфлікти, що виниклі на грунті націоналізму, є найгострішою проблемою для більшості держав - бувших республік СРСР. І Україна тут - не є винятком. Загроза націоналізму не пройшла повз Україну і було б необачним не брати до уваги його конфліктогенні можливості.

Для визначення ступеню загрози націоналізму як джерела конфліктів буде цікавим ознайомитися з гіпотезами Стефана ван Івера[19], які зводяться до наступних застережень:

1. Безпосередні причини:

1) Чим більша пропорція національностей, які не володіють атрибутами державності, тим вищий ризик війни.

2) Чим більше національностей переслідують мету воз”єднання з національними діаспорами і чим більше останні дотримуються анексіоністських стратегій для воз”єднання, тим більший ризик війни.

3) Чим більше гедоністичними являються цілі, які національності переслідують, одна по відношенню до іншої, тим вищий ризик війни.

4) Чим більш жорстко пригноблюються національні меншини, які проживають в країні, тим вищий ризик війни.

2. Причини безпосередніх причин і умови необхідні для їх реалізації.

Структурні фактори:

1) Національності, які не володіють атрибутами державності, представляють більший ризик, якщо вони володіють стійким і правдоподібним прагненням до свободи, а центр силоміць перешкоджає цьому.

2) Чим більш густо змішані національності, тим вищий ризик війни.

а) Ризики, пов”язані із змішанням, найбільш вірогідні при компактному проживанні (“дім до дому”) чим регіональні (“область до області”).

б) Ризики, виникаючи від змішання, більш високі, якщо визволення співвітчизників діаспорою є важким, але можливим, і менше - якщо визволення неможливе, або воно надзвичайно легке.

3) Чим більше захищені і легітимні політичні кордони, чим більше міцним є співвідношення між політичними і общинними кордонами, тим менший ризик війни.

а) Чим менш небезпечні і менш захищені кордони виникаючих національних держав, тим більший ризик війни.

б) Чим більша міжнародна легітимність кордонів новостворених національних держав, тим менший ризик війни.

в) Чим більше кордони новостворених національних держав відповідають етнічним кордонам, тим менший ризик війни.

Фактори навколишнього середовища і політичні фактори

4) Чим більше в минулому однієї національністю скоєно злочинів проти другої, тим вищий ризик війни.

а) Якщо більшість цих злочинів ще пам”ятаються жертвами, тим вищий ризик війни.

б) Чим більшу долю відповідальності за минулі злочини можна адресувати групам, які ще діють на громадсько-політичній сцені, тим більший ризик війни

в) Чім менше покаяння і розкаяння демонструють винуваті групи, тим більший ризик війни.

г) Чим жорсткіше національності притісняють меншини, які в даний час мешкають в країні, тим більший ризик війни.

Перспективні фактори:

5) Чим більшою є розбіжність вірувань національностей в свою загальну історію і її сучасних умов, тим більший ризик війни.       

а) Чим менш легітимними являються уряд і лідери національних рухів, тим вища її схильність бути провідниками міфологічних національних вірувань, а відтак - вищий ризик війни.

б) Чим більше держава вимагає від своїх громадян, тим більше вони схильні бути провідниками міфологічних національних вірувань, а відтак - більший ризик війни.

в) Якщо економічні умови погіршуються, громадська думка стає більш сприятливою до міфів “козла відпущення”, а відтак війна стає більш вірогідною.

г) якщо незалежні оцінювальні інститути слабкі або некомпетентні, такі міфи частіше превалюють в громадській думці, а відтак війна стає більш ймовірною.

Подивимось за допомогою цих гіпотез, якою буде палітра в сучасній Україні.

На сьогодень Україні існує три форми націоналізму, які набрали політичну форму: це український, російський, кримськотатарський, русинський. Вони якісно відрізняються по своїй формі, історичним традиціям, умовам існування в громадсько-політичному житті, претензіях і, відповідно, по своєму конфліктогеним можливостям.

Український націоналізм, (або інтегральний націоналізм) є ідеологічною базою для цілого ряду політичних і громадських організацій: УНА-УНСО Конгрес українських націоналістів, Соціал-націоналістична партія України, Організація українських націоналістів, Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія, політичне об’єднання “Державна самостійність України”, Народний рух України (тут лише ті, які частіше всього являються в центрі уваги громадської думки).

Російський націоналізм як ортодоксальна ідеологічна доктрина мабуть не існує в жодній більш-менш впливовій українській партії. Як виняток, можна привести кримські партії (“Русская партия Крыма”, “Русская община Севастополя”, “Республиканская партия Крыма”), котрі володіють впливом на політичну ситуації тільки на території півострову, Особливість ситуації в українській політиці міститься в тому, що в ній існує дуже впливова опозиція в так званому “інтегральному українському націоналізму” у формі пострадянського інтернаціоналізму політичних сил прокоммуністичної орієнтації. Тут лунають відомі вимоги надання російської мови статусу офіційної, більш повної реінтеграції з РФ, повернення до символіки радянських часів. Але завдяки тому, що політичні сили прокомуністичної орієнтації зосереджені в Східних регіонах України і є найбільш популярними саме в російськомовному середовищі, приходиться брати в лапки термін “російський” націоналізм. Фактично конфлікт тут існує між російськомовним і україномовним прошарками населення, а не між росіянами і українцями.

Чи можливий в Україні масштабний українсько-російський міжнаціональний конфлікт по лінії саме міжетнічного протистояння? Користуючись вище приведеною методикою визначення загрози, на це питання ми даємо категоричну відповідь - ні, неможливий. З одного боку політичні сили українського націоналізму займають в простірному вимірі локальні позиції (регіони Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської областей), з другого боку - треба врахувати наявність достатньо великої географічної відстані між Львівом - своєрідним “П’ємонтом” української ідеї, і Східним регіоном (Донецьк, Луганськ) - цитаделлю пострадянського інтернаціоналізму, що зрештою невиключає виникнення окремих конфліктних інцидентів на побутовому рівні.

В конфлікті по лінії протистояння “український націоналізм - пострадянський інтернаціоналізм”, етнічні аргументи підпорядковані більш широкому діапазону політичних й світоглядних аргументів: незгодою відносно концепції державного устрою та державної символіки, стратегії розвитку суспільства, інтерпретацією минулого, концепцією відносин з Росією, тобто конфлікт розгорається в руслі пошуку оптимальних засобів модернізації посттоталітарного суспільства. Неабияке значення тут відіграють установки лівого консерватизму в масовий свідомості.

Виникнення русинського питання знаходиться в руслі національної ідентифікації східнослов’янських поселенців карпатьского регіону. Проблемою є ідентикувати саме кількість русинів. Якщо одні дослідники вказують на наявність значної кількості русинської громади, наприклад Магочий вказуе на наявність 1,2 мільйона русинів. (Це число включає 977 000 у Закарпатській області України, 130 000 на Пряшівщини (Словаччина), 80 000 на Лемківщині (Польша) та 30 000 у Воєводині у Хорватії.) [20],в той же час інші в загалі відмовляють русинам у наявності власної міцної громади (так, Панчук називає такі цифри: на кінець 1993 року заявили про себе як русини 55 чоловік, на кінець 1994 р. - 96).[21]

Русинська спільнота ніколи не мала власних ознак державності. Республіка Підкарпатьска Русь яка була створена в 1938 р., як вважають, була маріонеточною по змісту і була наслідком геополітичних ігор того часу. Перша русинська організація в Україні була заснована у 1990 р. - Товариство карпатських русинів, діяльністі якій спочатку були притаманні культурологічні цілі. Але розпад СРСР спровокував виникнення решти русинських організацій у Чехо-Словаччині, Польщі, Угорщині. Ці організації зараз відмовляються від культурологічної діяльності на користь саме політичних вимог: визнання русинів окремою національністю; признання русинської літературної мови, гарантування русинам усіх прав як національній меншині у країнах, де вони проживають, або у Закарпатті - визнання русинів як домінуючої місцевої національності. Відомо також, що Товариство карпатьских русинів у 1990 р. закликало до повернення статусу автономії Підкарпатської Русі, яким вона користувалася протягом міжвоєних років.

В цілому в Україні в суспільної думці існує негативне відношення до намагань політичного русинства. Зараз, як вважають багато дослідників, політичне русинство існує у формі політичних ігор.

Найбільш конфліктогеною є ситуація з кримсько-татарським питанням. Тут ми маємо цілий “букет” невирішених проблем: 1) проблеми історичного плану (незрозуміло, хто повинен нести відповідальність за депортацію кримських татар; як стоїть питання про матеріальну та моральну компенсацію за винесені втрати; 2) проблеми розподілу ресурсів (відсутність матеріальних і фінансових ресурсів для забезпечення переселення і улаштування; проблема доступу кримських татар до власності і землі на півострові, тенденція анклавізації в розселенні кримсько-татарської спільноти); 3) проблеми політичного характеру (певна закритість кримсько-татарських громадсько-політичних організацій; негативне ставлення як місцевого населення так і місцевої влади до претензій кримсько-татарської спільноти); нарешті, на рішення проблем справляє негативну дію загальна криміналізація кримського півострова.

 Ситуація, справді, зараз контролюється. Цьому сприяють такі фактори: прагнення лідерів кримських татар дистанціюватись від радикальних проросійських політичних сил півострова і зайняти проукраїнську позицію; відсутність ісламського фундаменталізму у кримсько-татарському середовищі; відсутність зацікавлених в можливій ескалації напруги зовнішньо-політичних суб’єктів; певна дистанція кримських татар від місцевого криміналітету.

Між іншим, сама проблема залишається. В даному випадку підтверджується, практика яка вже стала драматичною за радянські часи: створюється стійке уявлення, що питання, які пов”язані з національними інтересами кримських татар, знаходяться на узбіччі інтересів центру. Київ більш за все цікавиться питаннями розподілу ЧФ, нейтралізацією впливу Росії на Крим, нарешті проблемами розподілу санаторно-курортної інфраструктури півострова. Тому загроза міжнаціонального конфлікту в Криму буде залишатися в найближчий час високою.

2.2. Класифікація політичного конфлікту в сучасній Україні.

Для політичного життя сучасної України характерними є наступні базові форми політичного конфлікту, які в той же час можуть служити своєрідною сіткою координат і для ідентифікації локальних форм політичних зіткнень.

(А). Класифікація політичних конфліктів по змістовним ознакам.

1. Конституційний процес. До 28 червня 1996 це була найбільш активна форма політичного конфлікту між виконавчою і законодавчою гілками владами. В цьому конфлікті були задіяні принципово різні концепції улаштування форми державного устрію і розподілу владних повноважень. Невирішеність конституційного процесу провокує воля у політичному процесі т. зв. феномен “блукаючого центру влади”, анонімність суб’єкта відповідальності за хід реформ. Прийняття нової конституції ліквідувало цей конфлікт для політичного життя країни. Але не ліквідована можливість виникнення нолітичних конфліктів.

2. Наступна форма політичного конфлікту - питання відносно стратегічних цілей і тактичних засобів модернізації суспільства. Він пов’язаний зі з”ясуванням шляхів змін форм власності, засобів введення механізмів ринкової економіки, трансформацією світоглядних орієнтацій посттоталітарної свідомості.

3. Регіональний вимір політичного конфлікту відбуваеться по лініям “Східний регіон - Центр - Західний регіон”; “Крим - Центр”. Його причини: проблеми розподілу владних повноважень між регіоном і центром, проблеми бюджетної політики, фактор культурних відмінностей і політичних симпатій.

(Б). Класифікація політичних конфліктів по ознаках участі суб’єктів політичної діяльності до прийняття конституції.

1)

2)

3)

4)

5)

Коментар до табл. 1-5. Ця класифікація політичних конфліктів відображала процест прийняття нової конституції, тобто для умов, коли була відсутня легітимна визначеність діяльності основних суб”єктів політичної діяльності. Безумовно нова конституція радікально змінює структуру політичного простцру, який існувал раніше, це по-перше, а по- друге, зменшується можливість виникнення саме “жестких”, відвертих конфліктів. Після 28 червня існують всі підстави для того, щоб політична діяльність розвивалась у діапазоні від “співробітництва-конкуренції” до “конкуренції-суперництва”. Але виходячи з аксіоми, що конфлікт ізначально є притаманим політичної діяльності, ми повинни мати на увазі, що з часом все ж таки (і для умов, кли діє конституція) сформуються і нові суб”єкти політичної діяльності, а також і новий простір цієї діяльності, де будуть розгортатись політичні конфлікти.

(В) Класифікація конфліктів по характеру конфліктної поведінки:

(Г). Класифікація політичного конфлікту по характеру протікання (термінологія А.Рапопорта):

1. “Сутичка”, “бійка” - жорсткий конфлікт, який проводиться сторонами як виграшно - програшна взаємодія з прагненням добитися перемоги, щоб там не сталося, навіть з допомогою знищення ворога (як суб’єкта політичної діяльності), будь-якими засобами.

2. “Гра” - середній рівень конфлікту, де учасники також орієнтовані на односторонній виграш, однак в них існують деякі правила, які включають також і маніпулювання поведінкою. Вибір засобів тут більш гуманний.

3. “Дебати”, “суперечка” - низький рівень конфлікту, найбільш м”яка його форма, де учасники беруть до уваги інтереси протилежної сторони, орієнтовані на досягнення згоди і досягають її шляхом переконання та компромісу. Тут учасники досить скрупульозні в виборі засобів поведінки в конфліктній ситуації.

(Д) Умови виникнення політичного конфлікту можна представити в нижче приведеній таблиці.

Пояснення до таблиці:

За вихідні в цієй класифікації взяті такі позиції: “матеріальні ресурси”-“політичні цінності і норми” як полярний вимір суспільного життя (аналог тривіальної для соціології дихотомії “матеріально-духовне”) і базові виміри суспільного ідеалу (“ринок” - “права людини” - “демократія”) як імперативу дій суб’єктів, які беруть участь в політиці. Суб’єкти політичної дії тут представлені в формі традиційної для соціології тріади - “особистість - інститути (суспільство) - держава”.

Глава 3. Принципи аналізуполітичного конфлікту.

У цій главі розглядається структурний пiдхiд до аналiзу політичного конфлiкту як девіантного (“хворобливого”) спілкування людей, тобто в центрі уваги знаходяться найзагальнiшi особливостi, якi забезпечують змiстовний аналiз конкретного конфлiкту. Чи спiлкуються угруповання, органiзацiї, держави? - Звичайно ж, нi - це метафора. Спiлкуються представники угруповань, органiзацiй, держав (лiдери, парламентарії, посли, президенти та iн.). Вони репрезентують iнтереси певних соцiальних спiльнот, а їхнi власнi “приватнi” iнтереси справляють вплив на перебiг спiлкування опосередковано.

Формальне (структурне) знання слугує методологiчним орiєнтиром змiстовного аналiзу: щоб конкретно радити комусь, як поводити себе у конфлiктнiй ситуацiї, необхiдно досконально знати всi деталi ситуацiї, тобто: хто учасники, їхнi інтереси, в якiй фазi перебуває конфлiкт стосовно кожного учасника, в кiнцевому пiдсумку “бачити” конфлiкт як гру в цiлому, за якими правилами грають учасники, якi правила порушують. [22]

Універсальне знання потрiбно як система принципiв дослiдження конфлiкту, поведiнки в ньому його учасникiв i формування стратегiй його розв'язання.

                                       *   *   *

Ми виходимо iз загальноприйнятих уявлень про те, що полiтика є системою дiй, якi характеризуються використанням полiтичної влади. Влада є здатнiсть впливу одного суб'єкта на умови формування дiї (процесу прийняття рiшення) iншого суб'єкта. Полiтична влада є влада, яка легiтимiзована суб'єктамиполітичної діяльності. Легiтимiзацiя є акт згоди як владарюючого, так i пiдлеглого з нормою, що конституює вiдносини владарювання. Надiлення владою i пiдпорядкування владi розглядається як суб'єктивнi акти прийняття специфiчної норми. За змiстом ця норма описує сферу припустимих (або необхiдних) iнтенцiй (цiлей, намiрiв) владарюючого, котрi пiдлеглий повинен реалiзовувати як свої намiри.

Найскладнiшою є реконструкцiя прийняття ролi пiдлеглим, але саме в цьому криється джерело конфлiктностi. В абстрактнiй формi питання може бути поставлене таким чином: якi умови добровiльного переходу зi стану природної рiвностi, незалежностi у стан нерiвностi, залежностi? Якi умови легiтимiзацiї вiдносин владарювання пiдлеглим, тобто умови безконфлiктної пiдлеглостi?

Вiдповiдаючи на цi питання, звичайно, виходять iз саме природи взаємозалежностi мiж суб'єктами владарювання.

Якщо конфлiкт визначається як “хвороба спiлкування”, то полiтичний конфлiкт треба розумiти як “хворобливий” прояв неузгодженостi політичних iнтересiв суб'єктiв, що вступають у вiдносини владарювання. Полiтичнi конфлiкти пов'язанi iз нормованими iнтересами учасникiв взаємодiї, наприклад, у програмних документах полiтичних партiй i рухiв, вироботкі політичної стратегії. Це дає змогу структурно аналiзувати у потрiбному аспектi такi явища, як суперництво, конкуренцiя, розбiжнiсть, протистояння, агресiя, вiйна.

Бiльшiсть полiтологiв, слiдуючи Веберу, наполягає на уточненнi поняття влади як здатностi реалiзувати свої намiри всупереч небажанню пiдлеглих, тобто влада вважається конфлiктогенною за своєю сутнiстю. Такий аспект влади, як насильство конфлiктогенний тiльки при вiдсутностi легiтимностi ролi і норм поведiнки володаря.

Концептуальна межа мiж правом i полiтикою у даному варiантi схематизацiї проводиться виходячи iз дихотомiї бажаного i можливого: полiтика є легiтимiзацiя i легалiзацiя бажаного, а право - обмеження сфери можливого; полiтика - галузь директив, позитивних програм дiяльностi, а право - галузь санкцiй, що окреслюють припустиме, деталiзацiя системи заборон. Полiтика є система соцiальної мотивацiї, а право - система соцiального контролю. Полiтика потребує права головним чином як засобу легiтимiзацiї своєї дiяльностi, засобу нейтралiзацiї i вирiшення конфлiктiв, але в бiльшостi випадкiв повинна розглядати право як систему перешкод, що обмежують її iнiцiативу. Принцип розподiлу влади (на законодавчу, виконавчу i судову) пов'язаний саме з цим подвiйним вiдношенням полiтики до права: законодавча влада легалiзує виконавчу владу, а судова дає оцiнку дiям виконавчої влади, виходячи з принципiв конституйованої легiтимностi, наданих в основному тiєю самою законодавчою владою, тобто принцип розподiлу влади - унiверсальний спосiб вирiшення полiтичних конфлiктiв “вищого рангу”.

Суспiльно-полiтична модель плюралiстичної демократiї з iдеями дисперсiї влади i групового тиску уявляється оптимальним варiантом безконфлiктного суперництва, конкуренцiї в єдиному полiтичному просторi полiтичних партiй та iнших полiтично значущих органiзацiй, угруповань, громадських рухiв.

Перехiдний перiод, що його переживає наше суспiльство, супроводжується конфлiктами, пов'язаними з формуванням нових соцiальних та політичних структур. Вiдбувається цiннiсна переорiєнтацiя, усвiдомлення i формування особистiсних, групових, нацiональних iнтересiв, змiна комунiкативної структури (створюється вiдкрите плюралістичне суспiльство), руйнування старих i створення нових схем легiтимізації (посттоталітарне суспільство перебуває у пошуках власної ідеології).

За таких умов значення аналітичного розгляду політичної діяльності у конфліктогеному виміру виходить на одно із перших міст в політичній науці.

3.1. Нормальна (безконфліктна) політична взаємодія.

Учасники політичної взаємодії. Кожен учасник політичного конфлікту бачить ситуацiю “зi своєї дзвiницi”; стати на точку зору iншого не так просто, необхiднi певнi навички, а у бiльшостi випадкiв - навiть професiоналiзм. Особливо важливо фiксувати саме власне бачення ситуацiї у конфлiктi, тому що чуже бачення, вiрогiдно, буде iншим, можливо, у цьому саме i полягає суть конфлiкту.

“Я”, “Ти”, “Вони” - абстрактнi ролi учасникiв конфлiктiв, якi “приймає” аналiтик конфлiкту, прагнучи в ньому розiбратися. У всiх мовах займенники “я”, “ти”, “вони”, коли використовуються в ситуацiї взаємодії, означають вiдповiдно того, хто діе, того, на кого направлена дія, i тих, хто залишився поза взаємодії чи спілкування (спостерiгачiв або взагалi стороннiх).

Далi цi займенники використовуватимуться у бiльш розширеному розумiннi.

“Я” - це учасник конфлікту з його iнтересами (загальними i приватними), з власним баченням ситуацiї та iншими суб'єктивними атрибутами. “Я” - елемент схеми взаємодії, якому протистоїть iнший учасник - “Ти” - зi своїм баченням ситуацiї. У конфлiктi “Ти” є опонентом, супротивником “Я”. 

Груповi свiдомостi “Ми” i “Ви” - це абстракцiї, котрi можуть бути вираженi певними представниками. “Я” може розглядатися як носiй групових норм та цiнностей “Ми” у випадку мiжгрупового конфлiкту; “Я” приймає рiшення вiд iменi “Ми”.

“Вони” - це насамперед спостерiгачi конфлікту (ними можуть бути посередники, арбiтри, спiвчуваючi, засуджуючi, представники влади, якi здiйснюють соцiальний контроль та інш.). “Вони” - можуть бути джерелом ескалацiї конфлiкту (спiвчуваючi чи навiть посередник залучаються до конфлiкту i стають його учасниками - прихильниками “Я” або “Ти”). “Вони” - соцiальне оточення політичного конфлікту.

Отже, “Я” виражає бачення конфлікту самим учасником; “Ти” виражає бачення опонентом, супротивником “Я”, причому, розглядаються такi iстотно значущi варiанти: уявлення “Я” про поведiнку i внутрiшнiй свiт “Ти”; уявлення “Ти” про самого себе i про “Я” (можливо, помилковi); уявлення “Вони” (спостерiгачів i потенцiйних учасникiв конфлікту) про вiдносини “Я” i “Ти” (можливо, помилковi).

Уже у цiй схематизацiї “Я - Ти - Вони” використано основний принцип аналiзу конфлiкту: конфлiктна ситуацiя складається у свідомостях людей.

Аспекти політичної взаємодії. Політична дія розглядатиметься у трьох аспектах: суб'єктивність - сфера інтересів; реальність - значення ситуації; нормативність - планування та обмеження діяльності.

 Цi аспекти також є принципами аналiзу будь-яких характеристик політичної дії.

Суб'єкти політичної дії реалiзують iнтереси (суб'єктивний аспект), для чого вони повиннi скоординувати свою дiяльнiсть з'ясуванням загального контексту дiяльностi і значень ситуацiї (реальнiстий аспект) i виробити загальний план дiй, норми, якi регулюють їхню iндивiдуальну поведiнку пiд час реалiзацiї загальних завдань спiлкування (нормативний аспект).

Розглянемо особливостi аспектiв дещо докладнiше:

- суб'єктивність. Передбачається, що “Я” виражає себе через певни інтереси і потреби, що визначається насамперед його ментальнiстю, структурою внутрiшнього свiту, життевим досвідом. У конфлікті з “Ти” “Я” репрезентує лише значущi для цього спiлкування iнтереси (зубному лiкаревi розповiдають не про сiмейнi незгоди, а про хворий зуб).

- реальність. Спiлкування “Я” i “Ти” як учасників політичного процесу неможливе без створення ними особливої комунiкативної “реальностi”: “Ти” для “Я” є безпосередньою реальнiстю; “Я” конструює з “Ти” фон спiлкування, який складається iз взаємних усвiдомлень того, що з чим “Я” i “Ти” згоднi. У цьому аспектi комунiкацiя уявляється як необхiдне для обопiльної реалiзацiї політичних цiлей.

- нормативність. Будь-яка політична дія соціальна, що насамперед означає iнтерпретацiю iї за допомогою певних соцiальних норм. Цi норми мають бути прийнятими “Я” i “Ти” як справедливi. У багатьох випадках політичних суперечок “Я” i “Ти” вважають, що ця норма є унiверсально справедливою для “Вони”, тобто переконання кожного у своїй справедливостi почерпується iз думки соцiуму.

Нормативнiсть пов'язана iз принципом рiвностi. Передбачається, що норма, якою ми керуємося, справедлива, легiтимiзована, тобто вона сприймається як справедлива, хоч вона створена i нав'язана суспільством і законодавцями, якi стежать за виконанням створених ними норм. Коли “Я” орiєнтується на “Вони”, то “Я” грає певну політичну роль, виходячи iз визначення свого соцiального статусу.

Зрештою, що означає ще нормативнiсть? А саме те, що пiд час конфлікту “Я” з “Ти” iснує ще хтось, який стежить за ними. У політичній конфліктології це “анонімній третій учасник”. Цей третiй як суддя стежить за виконанням норм, яких учасникі конфлікту повиннi дотримуватись, навiть якщо ім обом це не вигiдно. Отже, проблема нормативностi полягає у з'ясуваннi того унiверсального, до чого учасникі апелюють, коли на якомусь етапi розпочинають конфлiктувати.

 Аналiз політичної взаємодії за више згаданими аспектами дає змогу оцiнити її як нормальне:

- якщо “Я” вiльно реалiзує свої iнтереси;

- якщо “Я” у чомусь впевнений, то його впевненiсть пiдкрiплюється впевненiстю “Ти”;

- якщо “Я” впевнений, що вiн чинить справедливо, то в цьому також впевнений “Ти”, і обидва впевненi, що “Вони” оцiнюють їхнi дiї як справедливi.

Можливий i такий варiант оцiнки політичної взаємодії як нормальної з точки зору спостерiгача:

- якщо узгоджено iнтереси учасникiв (об'єктивнiсть);

- якщо узгоджено погляди на ситуацiю, що склалася (реальнiсть);

- якщо узгоджено правила реалiзацiї iнтересiв (нормативнiсть).

 Види політичної взаємодії  - спiвробiтництво, суперництво, конфлiкт.

Спiвробiтництво можливе з елементами суперництва, а суперництво у певному значеннi є спiвробiтництвом, загальна мета якого полягає у порiвняннi деяких “особистiсних характеристик” (як приклад єдиноборство - “мiрятися силою”; шахмати - єдиноборство iнтелектiв). Спiвробiтництво i суперництво є “здоровим” спiлкуванням. Тому говорять про “здорову” конкуренцiю як про безконфлiктну, тобто конкуренцiю за справедливими правилами.

Конфлiкт мiстить елементи суперництва, але репрезентує особливий “хворобливий” вид взаємодії. Конфлiкт - таке спiлкування, у якому виявляється неузгодженiсть дiй людей, що дбають про свої iнтереси.

Фази політичної взаємодії. Політична взаємодія розпочинається з налагодження взаєморозумiння (наприклад, iз з'ясування, якою мовою вестиметься спiлкування). Потiм вiдбувається уточнення iнтересiв (у чому сенс спiлкування, навiщо воно необхiдне?). На наступнiй фазi виробляється загальний план дiй (як спiльних, так i iндивiдуальних), приймаються рiшення. Особлива фаза - реалiзацiя плану на якої відбувається корекція плану. Корекцiя взаємодій може здiйснюватися у будь-якiй фазi (можна коригувати дiї, плани, цiлi i навiть iнтереси. Ця фаза являє собою взаємне коригування сподiвань учасникiв політичного процесу.

Порушення політичної взаємодії. Перехiд нормальної взаємодії у конфлiкт характеризується особливими фазами, особливою динамiкою.

Отже, фази нормальной взаємодії: 1) комунiкативна; 2) прагматична; 3) легiтимна; 4) активна.

У будь-якiй фазi політичної взаємодії можливi специфiчнi порушення:

- втрата взаєморозумiння, розбiжнiсть поглядiв щодо “реалiй” (комунiкативна фаза, викривлення реальностi);

- сумнiви стосовно пiдтримки, допомоги або переконанiсть у негативному, агресивному ставленнi до iнтересiв (прагматична фаза, викривлення у суб'єктивному аспектi);

- сумнiв вiдносно справедливостi норм спiлкування або впевненiсть, що “гра йде не за правилами” (легiтимна фаза, викривлення нормативностi).

Порушення у сукупностi i являють собою виявлення неузгодженостi (думок, iнтересiв i норм), тобто створюють конфлiкт.

Конфлiктнi порушення як викривлення нормальної взаємодії у політикі природно розглядати за вище згаданими трьома основними аспектами. Такий пiдхiд дає змогу не лише уточнити сутнiсть конфлiкту, а й контрастно протиставити конфлiктнiсть i “псевдоконфлiктнiсть”, тобто розрiзняти конфлiкт i суперництво (бiйка на барікадах i “бiйка” в параламенті); вiйну i конкуренцiю (“дикий” i цивiлiзований ринок); “чесну гру” i шахрайство (виборна компанія).

У загальних рисах конфлiктнi порушення можна визначити таким чином:

Комунiкативна iзоляцiя є рiзновидом комунiкативних порушень. Наприклад, коли свідомо замовчується або навіть пропагандистськими засобами спростовується точка зору опонента - це симптоми комунiкативної iзоляцiї. З комунiкативним аспектом пов'язанi такi “порушення” спiлкування, як омана, наклеп. Прагматичнi порушення пов'язанi з усвiдомленням несумiсностi iнтересiв; вони є передумовою конфлiктiв. Ці порушення можуть виражатися побоюваннями, що iнший став байдужим до ваших iнтересiв або навiть намагається заважати їм, дбаючи про свої iнтереси на шкоду вашим. Легiтимнi порушення пов'язанi iз загостренням почуття справедливостi, ви починаєте вважати, що у ваших стосунках з'явилися елементи несправедливостi. Iндикатор легiтимного порушення - почуття несправедливостi. Ви оцiнюєте тодi iншого, навіть свого колишнього найкращого партнера, як людину безчесну, пiдступну тощо..

Нормальне спiлкування може порушуватися i потiм вiдновлюватися, не переходячи у конфлiкт, причому самi учасники можуть цього i не помiчати. З iншого боку, невиправленi порушення можуть непомiтно для учасникiв ввести їх у конфлiкт.

Iдеальне розв'язання конфлiкту полягає у виправленнi усiх порушень i вiдновленнi нормальної взаємодії. Чим точнiший попереднiй аналiз порушень (симптомiв конфлiкту), тим успiшнiше буде лiкування хвороби взаємодії.

Шлях до згоди пролягає через переговори, котрi нейтралiзують чи виправляють ці порушення.[23]

3.2. Iнтереси і побоювання.

Політичній конфлiкт - проява неузгодженостi спiльної дiяльностi щодо реалiзацiї владних iнтересiв. Iз цього загального визначення виходить, що iнтереси можуть бути узгодженi, яким би чином вони не спiввiдносились (“несумiснi”, “протилежнi”, “суперечливi”), i ця можливiсть вказує загальний напрям - як уникнути конфлiкту i як iз нього вийти, тобто узгодити iнтереси. Отже, владний iнтерес посiдає центральне мiсце в аналiзi конфлiкту, його розв'язаннi, а також у його опередженнi.

Вiдповiдно до трьох аспектiв спiлкування будемо розрiзняти три види iнтересiв:

Суб`єктивні iнтереси - iнтереси особи, з якими вона залучається до політичної діяльності.

Комунікативні iнтереси - iнтереси, якi виникають у процесi налагодження взаєморозумiння між суб’єктами політичної діяльністі..

Легітимні iнтереси - iнтереси, що виникають у політичної діяльністі i зумовленi вимогами справедливостi та лояльностi; iнтереси соцiуму, котрi беруться до уваги усіма суб’єктами політичної взаємодії.

При поглибленні політичного конфлікту коммунікативні і легітимні інтереси починають відігравати все більш важливу роль, підміняючи суб’єктивні інтереси, (наприклад, використовується аргументація типа “я/ми боремся не за владу, а за щастя народу”).

Iнтерес є надто складної характеристикою політичної свiдомостi, яка пов'язана з багатьма характеристиками особистостi, ментальними установками суспільства, уявою, думками, почуттями, волею. Iнтерес визначається як свiдомiстю, так i пiдсвiдомими iмпульсами i структурами. Очiкування, рольовi складовi утворення, Я-ОБРАЗ, тобто мої уявлення про те, чого чекає вiд мене iнший - все це важливо враховувати пiд час з'ясування iнтересiв у конфлiктнiй ситуацiї.

Якщо “Я” не виправдовує сподiвань свого партнера у політичної комбінації, то це вже загрожує конфлiктом. Один iз способiв уникнути конфлiкту - виправдати (задовольнити) цi очiкування, тобто робити те, на що розраховує iнший. Однак ви маєте власнi iнтереси, i ось тут вашi iнтереси стикаються з чужими сподiваннями, що може призвести до конфлiкту.

Насамкiнець, найважливiшим у розумiннi конфлiкту є те, у зв'язку з чим створюються i використовуються Я-ОБРАЗИ. Рiч у тому, що учасники політичної дії створюють образи самого себе, реагуют на нього, i багато з того, що вiдбувається з ними у політичному театрі, заплановано i програно (вiдрепетирувано) на цьому образi. Саме цей образ, надто складний, що зветься Я-КОНЦЕПЦIЄЮ, вiдiграє ключову роль у конфлiктi, у формуваннi політичних iнтересiв.

Якщо дехто вчинив якусь агресивну дiю стосовно Я-КОНЦЕПЦIЇ, то це вже принциповий конфлiкт. Людина може витримати все: її сподiвання не виправдались, її примушують вийти iз ролi i т. д., але якщо посягають на її Я-КОНЦЕПЦIЮ, то тут вона чинить вiдчайдушний опiр, що i є стрижнем конфлiктностi. З Я-КОНЦЕПЦIЄЮ пов'язанi такi сильнi почуття, настрої i стани, як гордiсть, самолюбство, самоприниження, сором, вина, совiсть.

Найскладнiшим у політиці є порiвняння iнтересiв (“протилежнi iнтереси”, “несумiснi iнтереси”, “узгодженi iнтереси”, “загальнi iнтереси”), адже таке порiвняння традицiйно закладається в основу “симптоматики” політичного конфлiкту.

 Якщо політики, спiлкуючись, визначили, що іхні iнтереси узгодженi, то це спiлкування безконфлiктне.

Але яким чином встановити, чи узгодженi вони, чи нi?

Розпочнемо розгляд iз використанням понять: ціль, засіб, результат.

Політик визначив собi мету, пiдшукуєт засоби, щоб реалiзувати її, i бажаєт одержати якийсь певний результат.

З цими діями пов'язанi згальнi уявлення про таки функцiї свідомості як почуття, розум і воля: почуття вказує на спрямованiсть дiї, розум дослiджує шляхи реалiзацiї дiї, а завдяки волi людинi вдається пройти цим шляхом попри усi перешкоди.

Отже, основне положення: інтерес створюється завдяки постановцi цiлi, конкретизується у процесi її досягнення.

Кiлька характеристик цiлi:

- цiль може бути визначена iз певним ступенем конкретностi. Наприклад, “розробити систему соціального захисту”, “забезпечити предвибірну компанію”, “розробити план дії у певнії ситуації”;

- цiль можна порiвняти з результатом, завдяки чому дiя оцiнюється як вдала чи невдала (одержати певну кількість мандадів на виборах). Але збiг цiлi i результату вiдносний, залежить вiд деталiзацiї цiлi. Цiль - це лише схема бажаного майбутнього.

Засiб є шлях до реалiзацiї політичнії цiлi, причина досягнення результату. Звичайно, використовується образ ланцюжка засобiв, якi ведуть вiд наявного iснуючого до бажаного результату.

 Iнтерес є оцiнкою чогось як можливого засобу для досягнення мети.

 Подiбно до ланцюжка засобiв можна говорити про ланцюжок цiлей. 

 Політична цiль формується на основi потреб суспільства i породжує iнтереси.

Потреба окремої особи - бажання, пов'язане як з бiологiчними функцiями людини (потреба у їжi, снi, теплi тощо), так і з соціальнимі (потреба у праці, виконання соціальних ролей, вимоги стандарту споживання і т.інш.). Потреби сигналiзують про небезпеку для нормальної життєдiяльностi як суспільства, так й окремой людини, викликаючи у ситуацiях незадоволення потреб страх, тривогу, побоювання - почуття, настрої та емоцiї, найпритаманнiшi для конфлiктiв.

Якщо вплив на iнтереси є витонченою стратегiєю у конфлiктi, то вплив на потреби - груба дiя (зніження купівельной спроможністі населення, свідоме затримання заробітної плати), що провокує політичній конфлікт. Отже, основа формування iнтересу- потреба.

Друга складова причина виникнення iнтересу - особистiснi цінності, якi сформувалися в результатi виховання, соцiалiзацiї людини.  

Цiнностi незалежнi вiд потреб i виявляються у виглядi тих або iнших iнтересiв. Цiннiсть є умовою оцiнки дiяльностi i результатом дiяльностi, одна iз складових при формуваннi цiлi.

Iнтерес - загальний термiн для означення способу оцiнки небайдужого для iндивiда (угрупування, органiзацiї) фрагменту в ситуацiї, похiдна цiннiсна установка, яка формує цiннiсне вимiрювання будь-якого об'єкта.

Iнтерес насамперед виявляється як увага до чогось (це цiкаво, а це нецiкаво). “Цiкаво” щось не взагалi, а у контекстi ситуацiї прийняття певного політичного рiшення, реалiзацiї певної політичної мети.

 Ось ще деякi зауваження, якi уточнюють спiввiдношення iнтересу i цiнностi:

- інтерес є синтезом “хочу” i “можу” (цiль визначає засiб, а останнiй визначає iнтерес). Iнтерес до того, що “повинен” зробити, “має намір” зробити, “вирішив” зробити, є легітимний iнтерес;

- “інтерес до iншої людини” - це комунiкативний iнтерес: хочу його зрозумiти, хочу, щоб мене зрозумiли, тобто вияв побоюваннь ускладнень, сподiвання на пiдтримку;

- “зачiпати iнтереси” - побоювання, що втрачання дечого ускладнить реалiзацiю мети, на грунтi якої виник iнтерес;

- “вiчнi iнтереси” - береться до уваги бiопсихологiчний компонент iнтересу або iнтерес спiввiдноситься з “вiчними цiнностями”;

- “груповий iнтерес” - iнтерес, похiдний вiд групових цiнностей i цiлей, поставлених групою;

- “нацiональнi iнтереси” - формулюються виходячи з чинних полiтичних принципiв на основi економiчних, геополiтичних та iнших характеристик;

Побоювання - найважливiша характеристика політичної психології, що справляє вплив на оцiнку конфлiктної ситуацiї. Побоювання похiднi вiд iнтересiв i пов'язанi iз формуванням намiрiв учасників політичнії діяльністі. Наприклад, повiдомлення про відставку політичного лидера не повинно викликати нiяких хвилювань, побоювань, якщо цей лидер “не свiй”, не потрiбний у данiй ситуацiї прийняття рiшення. Побоювання можна розглядати також як особливий вид iнтересу, значення якого полягає у збереженнi результату: побоювання “стоїть на сторожi” потреб i придбаних цiнностей.

 Той, хто прагне уникнути конфлiкту, перевiряє свої побоювання - симптоми конфлiктностi. Якщо побоювання виправданi, вiн має готуватися до конфлiкту або вжити профiлактичних заходiв. Побоювання уточнюються, конкретизуються у процесi формування намiру. Найважливiший вид побоювання, пов'язаного з конфлiктом, - побоювання невиконання зобов'язань при взаємодії з iншими партнерами.

 Уникнення альтернатив, якi викликають побоювання, притаманне для будь-якої реальної схеми прийняття рiшення або розробки політичної стратегії.

У динамiцi політичного конфлікту значення побоювань зростає, а на останнiх фазах на їх основi формуються агресивнi i обороннi iнтереси. Форми ескалацiї побоювань таки: тривога, страх, жах, панiка.

Схеми прийняття рiшень за умов конфлiкту у бiльшостi випадкiв є схемами формування побоювань.

Ми розглянули загалом уявлення про iнтерес: вiн формується завдяки цiлi, виступає оцiнкою засобiв для її досягнення, i все те, що може розглядатися як засiб досягнення цiєї мети, є сферою iнтересiв.

Розглянемо особливостi iнтересiв у конфлiктнiй ситуацiї i спробуємо наблизитися до вiдповiдей на решту запитань: як порiвнювати iнтереси i як їх спiввiдношення пов'язане iз конфлiктнiстю.

Перша умова конфлiктностi - це можливiсть використання одного i того самого засобу для досягнення своїх цiлей хоч би двома учасниками політичній взаємодії (на один мандат в окрузі претендують декілька претендетів). В загальній конфліктології це трактується як “обмеженість ресурсів”.

 Якщо висловитися фiлософськи, можна сказати, що неузгодженiсть iнтересiв є абсолютною: будь-якi два iнтереси можуть бути причиною конфлiкту (навiть всерединi однiєї i тої політичній групі), що залежить вiд ситуацiї їх реалiзацiї. Узгодженiсть iнтересiв - це вiчна, “щосекундна” проблема “тут i зараз”. Уся система соцiальних норм зорiєнтована на створення безконфлiктного спiлкування. Загальна орiєнтацiя на безконфлiктнiсть - суттєва характеристика i сенс iснування державностi. Нормальнiсть людської взаємодiї, соцiальної дiї, спiлкування особистостей, нацiй i країн досягається цiною постiйних зусиль, спрямованих на нейтралiзацiю i лiквiдацiю конфлiктiв у неосяжному просторi людських iнтересiв.

3.3. Конфлікт як особове явище.

Що примушує нас визнати “так, це конфлiкт!”, чи навпаки, стверджувати “нi, це не конфлiкт”? Коли дискусія політиків за “круглим столом”, або обмін поглядами депутатів парламенту обертається у конфлікт? Невже рольові позиції президента і спікера парламенту істотно конфліктні?

Ранiше зазначалося, що спiвробiтництво, суперництво i конфлiкт - основнi види політичної взаємодії. Якщо першi два являють “здорову” взаємодію, то конфлiкт - “нездорову”.

Конфлiкт як хвороба взаємодії повинен мати свої симптоми. Цi порушення треба розглядати у тих аспектах, яким вiдповiдають види порушень: прагматичнi, комунiкативнi, легiтимнi.

Нижче ми проаналiзуємо соцiально-психологiчнi характеристики спiлкування з погляду можливих вiдхилень вiд нормального спiлкування. При цьому акцент переноситься на динамiчнi характеристики порушень.

Коли ми з точки зору конфлiктiв розглядаємо цi принципи, то вони у всiх випадках означають порушення, якi можна унiверсально визначити як: обмеження особистої свободи (суб'єктивнiсть); нерозумiння, дисонанси консенсусу (реальнiсть); порушення рiвностi, несправедливiсть (нормативнiсть).

Порушення пов'язанi iз викривленнями: Я-КОНЦЕПЦIЇ (аж до розпаду особистостi ); Я-ОБРАЗУ (що думає про мене iнший, до перетворення на “образ ворога”, “вiн бачить в менi тiльки ворога”); Я-СТАТУСУ (позицiя у соцiумi, аж до остракiзму).

Суб'єктивнiсть конфлiктувиражає прагматичний аспект, який пов'язаний з бажаннями, з намiрами, цiлями певного політичного угрупування, включаючи i її орiєнтацiї на допомогу iншому та очiкування допомоги вiд iншого. Прагматичнi порушення пов'язанi з усвiдомленням несумiсностi iнтересiв; вони є передумовою конфлiктiв.

Отже, при входженнi до конфлiкту очікування викривлюються, пiдпадаючи пiд сумніви, викликаючи побоювання, i супроводжуються настроями тривоги, емоціями страху. Руйнується сформована пiд час минулого спiлкування впевненiсть у певнiй ролі, котру грає з вами “Ти”. Щоб зберегти можливiсть спiлкування, ви змушенi переорiєнтувати роль, тобто викривити її, у крайньому разi, пiдшукати роль, яка здається вам адекватною стосункам, що змiнилися. 

Реальнiсть політичного конфлiкту. Політичний конфлiкт це внутрiшньо сконструйоване бачення ситуацiї учасників політичній діяльності. У кожного учасника своє уявлення про реальнiсть, про стан справ у суспільстві. I тiльки iнтегруючи ці уявлення, коригуючи, координуючи, вони взмозі розiбратися в конфлiктi, розв'язувати конфлiкт.

Перше, що потрібно враховувати, - це те, що немає конфлiкту “насправдi”, конфлiкт створюється свiдомостями його учасникiв. Конфлiкт - це уявлення про реальну ситуацiю, яке конструюється у свiдомостi кожного з його учасникiв, i перша порада щодо подолання конфлiкту повинна бути такою: “Давайте скоординуємо нашi уявлення про цю конфлiктну ситуацiю”.

На подiбне розумiння конфлiкту справили вплив дослiдження теоретикiв феноменологiчної соцiологiї, якi осмислювали конфлiкт як специфiчне спiлкування. Гонка озброєнь - приклад примiтивного пiдходу до конфлiкту як реальностi танкiв i ракет, а не реальностi внутрiшнiх структур, пов'язаних з iнтересами конфлiктуючих сторiн.

 Нас повинен цiкавити у політичному конфлiкті не сам предмет з його властивостями, а його смисл, яку роль вiн вiдiграє у конфлiктнiй ситуацiї, його значення для учасникiв конфлiкту. Приклад несуттєвостi властивостей предметiв - шаховi фiгури. Не суттєво, з чого вони зробленi, з дерева чи iз золота, навiть їх форма не така вже й важлива (у рiзних культурах рiзнi форми слонiв чи тур), важливi правила ходу їх у грi.

Реальнiсть конфлiкту - це реальнiсть деякої системи предметiв-знакiв, смисли яких i утворюють певнi структури у свiдомостях кожного учасника.

Конфлiктна ситуацiя - це структура образiв, активiзована нашими iнтересами, яка певним чином створюється в свідомості учасникiв спiлкування. 

 Нормативнiсть політичного конфлiкту виражає легiтимний аспект політичної взаємодії. Легітимний аспект пов'язаний iз виправданням поведiнки “Я” ( як учасника політичній взаємодії) з погляду соцiуму. 

Нагадаємо, що якщо прагматичнi порушення пов'язанi з усвiдомленням несумiсностi iнтересiв (вони є передумовою конфлiктiв), а комунiкативнi порушення пов'язанi iз ускладненням взаєморозумiння (важливіший симптом конфлікту), то легiтимнi порушення пов'язанi iз загостренням почуття справедливостi, ви починаєте вважати, що у ваших вiдносинах з'явилися елементи несправедливостi. Ви переоцiнюєте iншого, навiть самого найкращого партнера, як людину безчесну, пiдступну тощо.

Упевненiсть “Я” у своїй значущостi, пiдкрiплена впевненiстю, що “Вони” цiнують його як соцiально значущу особистiсть, це - обов'язкова умова будь-якої дiяльностi “Я”, пов'язаної iз спiлкуванням з конкретними “Ти”. Конфлiктнi змiни починаються з сумнiвiв вiдносно оцiнок Я-СТАТУСУ опонентом. У конфлiктуючих деформуються взаємнi оцiнки стосовно почуття вини, совiстi iншого (“впертий, не хоче визнати, що вiн неправий”), перетворюються на протилежнi (“безсовiсний!”). У кульмiнацiї конфлiкту загострюється намагання соцiально знищити політичного противника, вiдкидаючи його Я-СТАТУС; думку “Я” про себе як про справедливу людину “Ти” вважає помилковою (“пiдла, асоцiальна особистiсть, йому мiсце у в'язницi!”). Кожний закликає до справедливостi, звертаючись до “Вони” (загроза у проведенні референдуму або плебісціту, маніпулюювання суспільній думкою та інш.).

Таким чином, індикатор легiтимного порушення - почуття несправедливостi (“зi мною чинять несправедливо”, “я такого поводження не заслужив!”). Ви переоцiнюєте iншого (“яким був другом, а зараз навiть не хочеться говорити”).

На зрiлих стадiях розвитку конфлiкту почуття несправедливостi домiнує над iншими емоцiями, викликаними iншими порушеннями, у самих конфлiктуючих викликає почуття неможливостi знайти справедливу норму, щоб на її основi вирiшувати свої спiльнi проблеми.

3.4. Конфлiкт i суперництво

Розглянутi порушення дають змогу вiдповiсти на багато запитань, що уточнюють iстотне у конфлiктi.

У політиці виникає багато ситуацiй, дуже подiбних до конфлiктної, але чомусь до конфлiкту вони не призводять (регламентований механізм виборів, дискусія, обговорення програми дії, аналіз політичній сітуації). Рiч у тому, що дiї у цих ситуацiях легiтимiзованi, тобто ретельно розробленi справедливi норми, правила гри, якi приймаються (як справедливi) усiма, хто бере участь у ситуацiї. I тiльки неприйняття деяких норм призводить до конфлiкту “дисидента” з iншими “правослухняними”.  

Термiн “легiтимiзацiя” використовується у полiтичному словнику для оцiнки діяльності лiдера партiї чи держави, правового закону або державної системи. Скажiмо, таке питання: яким чином людина, первiсно вiльна, приймає того, який начальствує над нею? Що примушує її надягати на себе ланцюги? Проблема спiввiдношення свободи i влади пов'язана з осмисленням процесiв легiтимiзацiї. Якщо говорити про конфлiкт, то на соцiальному рiвнi вiн пов'язаний iз порушенням легiтимних оцiнок. Це означає, що досить змiнитися легiтимним оцiнкам, як багато зникне того що стає конфлiктним. Приклад: вiдносини господаря i раба у Древнiй Грецiї були не тiльки легалiзованi (узаконенi), а й легiтимiзованi самими рабами. Раб був у прямому значеннi задоволений своїм життям завдяки цiй легiтимiзацiї. Спартака можна було б назвати дисидентом, тобто людиною, котра не легiтимiзує соцiальний порядок, людиною, яка конфлiктує iз суспiльством. Але він скоріш був невдоволений своєю долею раба як полонений, а не соціальним порядком.[24]

Таким чином, незбiгання iнтересiв, навiть їх протилежнiсть, потенцiйна конфлiктнiсть не обов'язково призводять до конфлiкту, якщо реалiзацiя цих iнтересiв вiдбувається за умов нормативного консенсусу, легiтимiзованих схем соцiальних дiй. Процеси легiтимiзацiї i прагматичної реалiзацiї iнтересiв вiдбуваються безперервно, взаємно коригуючись за допомогою динамики соціальних структур, політичних інститутів; все це загалом нейтралiзує, попереджає виникнення конфлiкту, контролюючи перебiг спiльної дiяльностi в руслi “здорової конкуренцiї”.

3.5.Аналiтика конфлiкту

Головна мета політичного конфліктолога - навчитися передбачати можливий конфлiкт за будь-якого типу спiлкування. Ключ до цього “конфлiктобачення” - аналiз конфлiктної проблеми i конфлiктної ситуацiї.

Конфлiктна проблема - це проблема узгодження iнтересiв, реалiзацiя яких виявилася у виглядi конфлiкту, “конфлiктної хвороби”.

Проблема узгодження iнтересiв не обов'язково має бути конфлiктною: щохвилини ми узгоджуємо свої iнтереси без найменшого прояву конфлiктностi. Але “хворобливе зiткнення iнтересiв” завжди вiдчувається особливим чином; i це зiткнення з суб'єктивної точки зору, можна охарактеризувати як усвiдомлення перешкоди до досягнення своєї мети: цiєю перешкодою є iнтерес iншої людини. При цьому усвiдомлюється також важливiсть реалiзацiї свого (конфлiктного) iнтересу у спiлкуваннi саме з цiєю людиною.

Проблема - це перешкода при реалiзацiї цiлi, з проблемою пов'язанi не тiльки iнтереси, а й побоювання. Перешкода реалiзацiї iнтересiв лежить в основi конфлiктної проблеми, але щоб виник конфлiкт, треба усвiдомлено перешкоджати. Якщо людина мимоволi стала на завадi iншому, вона звичайно, виправдовується - i таким чином потенцiальний конфлiкт нейтралiзується. Цiль конфлiктного спiлкування на розвинутiй стадiї - перешкоджати, протистояти iнтересам опонента свiдомо.

Проблема - це дисонанс особистостi політика, політичній групи i її оточення, суспільства. Проблема розпочинається з вiдчуття небажання чогось, потiм iде усвiдомлення проблеми як того, що викликає дисонанс. Визначення проблеми - це вже уточнення того, чого хотiлося, щоб не було дисонансу. I насамкiнець, вирiшення проблеми - це знання того, як досягти бажаного чи уникнути небажаного.

Щоб уточнити проблему, необхiдно вiдповiсти на три групи запитань:

1) як вiн/вони ставяться до моїх/наших iнтересiв? як я/ми ставимся до його/їх iнтересiв? якi iнтереси впливають на наше спiлкування, викривлюють його?

2) чи зрозумiлi менi/нам його/їх iнтереси i чи розумiє вiн/вони мене/нас? з чим ми загалом не згоднi?

3) що несправедливого бачить вiн/вони у моїх/наших дiях? чому я/ми обурююмся його/їх поведiнкою?

Якщо дехто вiдмовляє вам у допомозi, то це конфлiктно за умови iснування у вас вiдповiдних очiкувань ціей допомоги, спантеличеностi вiдмовою i необхiдностi вiдповiдати на поставленi вище три групи запитань. Вiдмова партнера, якому довiряв i на якого сподiвався, i вiдмова випадкового перехожого на вулицi - рiзнi вiдмови.[25]

 Учасники політичного конфлiкту - суб’єкти політичній діяльністі (окреми політикі, політичні групи), якi не задоволенi певною політичною сітуацією. Учасники намагаються використати власні політичні і владні можливості для реалiзацiї своїх політичних iнтересiв. Вони згоднi з iншими спiльниками у тому, що вони є учасники саме цього політичного конфлікту.

Типологія учасників конфлікту:

- учасник актуальний - той, хто справляє вплив на ситуацію, хто прагне змiнити конфлiктну ситуацiю, вiн робить усе, щоб її змiнити;

- учасник потенцiальний оцiнює ситуацiю як таку, що зачiпає його iнтереси, але не прагне справляти вплив на неї.

Брати участь у конфлiктi можна по-рiзному, iснують спецiальнi слова-уточнення рiзних видiв участi: “опоненти” - учасники конфлiкту, якi вважають свої iнтереси неузгодженими; “противник” - опонент, який прагне реалiзувати свої iнтереси за рахунок нейтралiзацiї iнтересiв iншого (агресивний стосовно iнтересiв опонента); “агресор” - противник, який виявляє агресивнiсть; “агресивнiсть” - намагання зробити зло iншому; “ворог” - противник, iнтерес якого - знищити противника (не обов'язково фiзичне знищення); “прихильники” - учасники, що спiвробiтничають з “Я”; “спiвчуваючий” - той, хто бачить конфлiкт з точки зору “Я”; “засуджуючий” - той, хто бачить конфлiкт з точки зору “Ти”; “посередник” - учасник, iнтерес якого - лiквiдувати конфлiкт; “арбiтр” - учасник, мета якого проаналiзувати конфлiкт i дати рекомендацiї щодо його лiквiдацiї.

У попередньому параграфi вказувалося, що iснують складнощi визначення учасникiв конфлiкту. При загальному аналізі конфлікту можна в залежності від ситуації вносити до списку учасникiв: окремих осiб, команди, групи або органiзацiї; можна згрупувати учасникiв залежно вiд спiльностi їхнiх iнтересiв стосовно даного конфлiкту; можлива “сумiш” групових i особистих категорiй. Якщо, наприклад, існує конфлікт мiж двома активістами політичних організацій, можна до числа учасників внести не тiльки їх двох, а й iнших прихільників (активистів), об'єднавши їх в одну групу; можливо, що доцiльнiшим буде складний варiант - включення всіх поiменно i навiть додавання до списку iменi лідера. Це залежить від конкретного змісту конфліктної ситуації.

Конфлiктнi iнтереси.При аналізі конфлiкту термiн “iнтерес” слiд розумiти максимально широко - вiн може означати настрої, бажання, намiри, цiнностi, потреби, тобто усе, що може бути важливим для людини. В iдеалi кожний учасник має вiдповiсти на запитання (або за нього повинен вiдповiсти аналiтик конфлiкту): “Стосовно проблеми ... у чому полягають мої головнi iнтереси?”

З'ясування того, в чому полягають iнтереси i в чому побоювання кожного зафiксованого учасника конфлiкту, є необхідним етапом при аналізі конфлiкту. В аналітичної карті конфлікту треба також з'ясувати мотивацiю, що стоїть за позицiями учасникiв у даному питаннi. Вiдбиваючи рiзноманiтнiсть iнтересiв i побоювань на загальнiй аналітичної картi конфлікту, ми розширюємо кругозiр i створюємо умови для пошуку ширшого кола можливих рiшень.

Iнодi один i той самий iнтерес стосується кiлькох чи навiть усiх груп. В аналітикі конфлікту дуже важливо фiксувати увагу саме на iнтересах, а не на заготовлених рiшеннях. Щоб вiдволiкти людей вiд заготовлених ними рiшень i перенести їхню увагу на розгляд iнтересiв, корисно поставити навiднi запитання на зразок: “Ваша вiдповiдь щодо вирiшення проблеми полягає у тому, що ми повиннi зробити те-то i те-то. Що це вам дасть?”. Їхня вiдповiдь на це запитання може слугувати вказiвкою вiдносно їхнiх невисловлених iнтересiв.

Ще один важливий пункт: кожний учасник повинен експлiкувати тiльки свої iнтереси i не придумувати за iншого, тому що його передбачення i припущення можуть бути неправильними, викривленими; це важливо фiксувати неупередженому аналiтиковi. I навпаки, процес аналізу конфлiкту викривлюється, якщо один з учасникiв починає обговорювати свiй бiк проблеми пiд час обговорення побоювань та iнтересiв iншого учасника.

Винятково важливе значення в аналiзi конфлiкту має з'ясування побоювань, “негативних” iнтересiв. У мiру входження у конфлiкт побоювання домiнують над “позитивними” iнтересами, викликаючи негативнi емоцiї i тим самим викривлюючи уявлення про дiйснiсть, конфлiктну ситуацiю.

Найважливiшi такi “категорiї” побоювань: провал i приниження; боязнь схибити; фiнансовий крах; можливiсть бути покинутим; втрата контролю; загроза бути розкритикованим чи пiдданим осуду; втрата роботи; низька заробiтна плата; нецiкава робота; побоювання, що вами будуть командувати; побоювання, що усе доведеться розпочати спочатку. Категорiю побоювань можна ефективно використати для виявлення мотивацiй, не виявлених при перерахуваннi iнтересiв. Наприклад, деяким людям легше сказати, що вони не терплять неповаги, нiж визнати, що вони потребують поваги.

Найважливiшим при складаннi аналітичної карти конфлікту є фiксацiя iнтересiв i побоювань, як вони уявляються самим учасником, причому кожним учасником. Вiдволiканням є обговорення наслiдкiв, тобто майбутнiх ситуацiй, рiшень. Подiбнi вiдволiкання можуть також становити аналiтичний iнтерес. І, нарешті, коли описуються iнтереси i побоювання осiб чи груп, що не брали участь в обговореннi, важливо, щоб вони описувалися так, як вони виразили б їх самi.

Конфлiктна ситуацiя - це подiї, об'єкти, якi “цiкавi” чи “небезпечнi” пiд кутом зору конфлiктної проблеми у свiтлi конфлiктних iнтересiв i побоювань. Конфлiктна ситуацiя - обставини, пов'язанi iз виникненням проблеми, iз спробами її вирiшити.

Нагадаємо, що iнтереси i побоювання - це оцiнки значущостi певних фрагментiв реальностi, тобто вони змiстовнi i їх змiстом є реальнiсть, що й становить конфлiктну ситуацiю. Iнтерес визначає предмет конфлiкту як елемент ситуацiї, бажаний чи небажаний для учасникiв конфлiкту. Iнтереси в політичній ситуацiї визначають проблему конфлiкту, а в загальному варiантi - проблему політичній взаємодії (спiвробiтництва, конкуренцiї, суперництва, та iн.).

Позицiя учасника конфлiкту. Iнтереси i побоювання учасника у конфлiктній ситуацiї конкретизуються у виглядi його позицiї. У найзагальнiшому значеннi позицiя - це вiдповiдь на запитання “Чого ж я хочу?”. Незбiгання політичних позицiй - необхiдна умова виникнення конфлiкту, але не достатня (виборна кампанія загрожує конфлiктами, але не є суцiльним конфлiктом). Уточненням своєї позицiї конкретизується сама конфлiктна ситуацiя, а саме тi її значення, якi не задовольняють самого учасника.

Жорстке пред'явлення позицiї ускладнює ведення переговорiв з “вiдступом”, чи взагалі унеможливлює компромiс. Компромiс у зв'язку з позицiєю можна визначити як змiну позицiї за домовленiстю з опонентом (за умови, що вiн згодний змiнити i свою позицiю).

Позицiя пов'язана iз цiлями учасника i в “чистому виглядi” може подаватися як цiль чи пiдцiль, тобто конкретне уявлення про бажану ситуацiю, коли бажання опонентiв не беруться до уваги i не враховуються пiд час прийняття рiшення, а опонент розглядається як зовнiшня перешкода. Але в бiльшостi випадкiв пiд час визначення своєї позицiї учасник враховує iнтереси iнших, їхнi можливостi змiнити ситуацiю i соцiальнi норми, що регулюють цi змiни. 

Апеляцiя до норм справедливостi - основний спосiб виправдати свою позицiю в очах не так противникiв, як в очах спостерiгачiв.

Ставлення “Я” до позицiї “Ти” завжди забарвлене емоцiєю, “напруга” якої залежить вiд ступеню вiдмiнностi позицiй. Характеристики, за якими порiвнюються позицiї, рiзнi для “Я” i “Ти”, що ускладнює переговори чи уможливлює її тiльки за допомогою посередника.

Легiтимний аспект конфлiктної ситуацiї (можливостi реалiзацiї своїх позицiй у конфлiктнiй ситуацiї) найпростiше аналiзуються у термiнах правил гри. Конфлiкт - це майже завжди “гра не за правилами”, тобто гра, правила якої порушуються (не приймаються, не легiтимiзованi) деякими учасниками цiєї гри, кожний грає в свою гру, за своїми правилами.

У бiльшостi iгор, що моделюють конфлiкт, правила гри формулюються таким чином, щоб вибiр робився iндивiдуально (в шахах, наприклад, iгроки ходять по черзi; “свiй хiд” - це можливiсть особистого вибору, коли iншi не впливають безпосередньо на нього). При перетягуваннi каната моделюється найсуттєвiше у конфлiктi - реалiзацiя своїх iнтересiв за умов, коли немає черговостi ходiв, коли на конфлiктну ситуацiю впливають усi учасники водночас i бажають змiнити її відповiдно до своїх позицiй.

Iгрова модель дає змогу розiбратися щодо вiдмiнностi мiж суперництвом i конфлiктом у прагматичному аспектi. Зрозумiло, що шахи є моделлю воєнної битви, але чим шахова партiя вiдрiзняється вiд реальної воєнної битви? Кiнцевими результатами. Гра у шахи спiлкування-суперництво i кiнцева мета цiєї гри - порiвняння iнтелектiв, тоді як пiд час битви цiллю є физичне знищення противника.

З iгрової точки зору суперництво стає конфлiктним, коли порушуються правила гри, незалежно вiд декларованих цiлей, оскiльки саме порушення правил - симптом змiни цiлей (виграти будь що навiть шляхом деструкцiї Я-КОНЦЕПЦIЇ суперника).

Формальнi дослiдження конфлiктiв пов'язують iз появою теорiї iгор, яку iнодi навiть називають математичною теорiєю конфлiктiв, у розумiннi розробки способiв їх розв'язання (шляхом прийняття ефективних рiшень). Iнтерпретацiя гри як сукупностi норм хоч i залишає можливiсть розглядати її як теорiю конфлiктiв, однак переважно як теорiю попередження конфлiктiв.

Отже, поняття ситуацiї i позицiї взаємопов'язанi i виражають сутнiсть конфлiкту; їх взаємне уточнення (кожним з учасникiв конфлiкту, спостерiгачами-аналiтиками i посередниками-практиками) i дають єдиний образ конфлiкту. Таким чином ідеальним розв'язанням конфлiкту є перехiд до ситуацiї, яка влаштовує позицiї кожного учасника конфлiкту.

3.6.Динамiка конфлiкту.

Незалежно вiд тривалостi конфлiкту iснують характернi особливостi його перебiгу, пов'язанi як iз подiями зовнiшнього свiту, так iз станами внутрiшнiх свiтiв конфлiктуючих. Свiдомiсть особистостi при втягуваннi у конфлiкт “хворобливо” викривлюється, i цi викривлення динамiчно нарощуються. Свiдомiсть конфлiктуючого проходить певнi фази, що мають чiткi межi.

Фази конфлiкту. Конфлiкт як і хвороба розвивається за своїми законами. Найважливiшi характеристики конфлiкту як процесу є стани латентнiсті i агресивнiсті. Перехiд вiд нормальної взаємодії у політиці до конфлiктного здебiльшого непомiтний. Спецiалiст, звичайно, змiг би спрогнозувати цей конфлiкт, але для самих учасникiв конфлiкту багато що бiльш або менш прояснюється тiльки через деякий час. Зародження конфлiкту, як i у будь-якої хвороби, має iнкубацiйний перiод - латентний.

Латентнiсть (прихованiсть) - характеристика процесу, який вiдбувається, але зовнiшньо себе не виявляє.

Латентнiсть на зрiлiй стадiї характеризується зовнiшнiм припиненням спільнії взаємодії, коли противники iгнорують один одного.

Протилежною латентностi є демонстративнiсть, коли учасники виявляють себе у конфлiктi, прагнучи до взаємодії з метою чи переконати опонента, чи знищити його як ворога (знищити, зрозумило, як суб’єкта політичної діяльності).

Виходячи з цих загальних якостей конфлiкту, можна схематизувати динамiку конфлiкту у виглядi чотирьох фаз.

                 1                2                 3         4

Загальнi характеристики фаз.

Латентна - процеси викривлення спiлкування неусвiдомлюються, зовнi спiлкування виглядає нормальним. Порушення комунiкацiї, стриманiсть, уникнення прямого зiткнення, без демонстрацiї емоцiй; “точка плавлення” - вiдкрите вираження невдоволення

Демонстративна - конфлiкт усвiдомлений, конфлiктуючi це демонструють.. Протиставлення iнтересiв; порушення прагматичнi: “не хочу допомагати”; заява претензiй, “точка кипiння” - припинення спiлкування, не розмовляють.

Агресивна - зовнi спiлкування припинене, воно латентне, формуються образи ворога, противники виношують агресивнi плани. Для цього виду спілкування характерні: наклепи, iнсинуацiї з використанням посередникiв, руйнування загальної соцiальної норми (“немає справедливостi”); стратегiя - не так реалiзовувати себе, як заважати iншому. Спiлкування використовується тiльки для агресивних заяв; офiцiйний розрив спiлкування з оголошенням вiйни.

Батальна - демонстративно-агресивна, реалiзуються агресивнi плани. Оголошення вiйни; основна стратегiя спiлкування - знищення; атака на Я-концепцiю; ненависть, фанатизм, забутi власнi передконфлiктнi iнтереси.

 “Точки переходу” (див. вище схему):

1 - Вiд здивування до спроб з'ясувати i переконати.

2 - Вiд суперечок до розриву вiдносин i зовнiшнього припинення спiлкування.

3 - Вiд мовчазного виношування агресивних планiв до “оголошення вiйни”.

4 - Ескалацiя конфлiкту, втягування нових учасникiв.

Основнi характеристики порушень спiлкування.

Прагматичнi: усвiдомлення рiзницi iнтересiв i вiра в опозицiйнiсть; охолодження дружнiх вiдносин, вiдчуття вiдсутностi пiдтримки, погрози, перешкоди його цiлям, вiйна на знищення; не помiчник, а ворог.

Комунiкативнi: iзоляцiя, шушукання, замовчування, обман, наклеп.

Легiтимнi: звинувачення у несправедливостi, пiдступностi, злонамiрах; опонент - мерзотник, пiдла людина, негiдник, сволота; вiн асоцiальний, його треба притягти до вiдповiдальностi тощо.

Основнi особливостi процесу (динамiки) конфлiкту будуть послiдовно розглянутi за фазами i за трьома аспектами деформацiї соцiальної дiї.

Загальнi напрями деформацiї:

прагматичний аспект - вiд порушення взаємодопомоги до вiдторгнення Я-КОНЦЕПЦIЇ (дискредитацiя iнтересiв i самої особистостi противника);

комунiкативний аспект - вiд порушення взаєморозумiння до викривлення Я-образу (рiзне потрактування подiй, включаючи дiї противника), формування образу ворога;

легiтимний аспект - вiд порушення соцiального консенсусу (норм) до вiдторгнення Я-статусу (дискредитацiя противника як члена суспiльства).

Схема динаміки конфлікту:

Пояснення до таблицi.

Горизонтальне читання - змiни за аспектами; вертикальне читання - фаза у комплексi аспектiв.

1. Змiна за прагматичним аспектом. Вiд здивування Я з приводу ставлення ТИ до iнтересiв Я, через усвiдомлення опозицiйностi iнтересiв i бажання переконати (запевнити з метою узгодження iнтересiв) до формування переконаностi у злонамiрах i формування власних агресивних намiрiв.

2. Порушення взаєморозумiння, формування специфiчного образу конфлiктної ситуацiї у кожного учасника, формування образу ворога на основi викривленого Я-ОБРАЗУ, фанатична переконанiсть у своїй правотi щодо iнтерпретацiї конфлiктної ситуацiї, а також Я-ОБРАЗУ як образу ворога.

3. Усвiдомлення нормативних порушень (вiдчуття чогось несправедливого), вiдстоювання свого уявлення про справедливiсть, переконанiсть у несправедливостi опонента i, зрештою, прагнення дискредитувати опонента як соцiально лояльну особистiсть.

Вiдторгнення Я-СТАТУСУ: “Вiн негiдник, найнесправедливiша людина на свiтi!”. Легiтимнi оцiнки стосовно цiєї людини змiнюються на протилежнi: якщо ранiше вiдносини розвивалися у бажаному напрямi, то з розвитком конфлiкту Я починає приймати противника як асоцiальну особу.

Наростання i змiна когнiцiй:

переконаний;

сумнiваюсь;

укрiплюються, пiдтверджуються сумнiви;

переконаний (вже у протилежному);

пiдозрюю (в агресивних намiрах);

переконаний (в агресивних намiрах).

Динамiка нагромадження порушень. Порушення в мiру розвитку конфлiкту нагромаджуються. Спочатку порушується розумiння (комунiкативний аспект, К-аспект), далi виникають сумнiви щодо надiйностi партнера (прагматичний аспект, П-аспект), потiм виникають сумнiви у справедливостi дiй партнера (легiтимний аспект, Л-аспект). Потiм розумiння вiдновлюється (сумнiви перетворюються на переконання), причому сумнiви щодо надiйностi перетворюються на переконання у ненадiйностi, а сумнiви у справедливостi - у переконання в його несправедливостi. В агресивних фазах, коли сформувався образ ворога, переконання-помилки перетворюються на фанатичну вiру у злонамiри противника (прагматичний аспект), в його облуднiсть (комунiкативний аспект) i пiдступнiсть (легiтимний аспект).26

Розглянемо основнi особливостi динамiки конфлiкту за фазами i за трьома аспектами деформацiї полiтичної дiї.

 Латентна фаза. Входження в конфлiкт у бiльшостi випадкiв вiдбувається непомiтно, перехiд вiд нормального спiлкування до власне конфлiкту розглядається як особлива фаза конфлiкту, коли ще немає вiдкритих зiткнень, але вiдбуваються певнi змiни у спiлкуваннi, якi смутно усвiдомлюють учасники політичній діяльності чи взагалi не усвiдомлюють, але якi вже справляють вплив на самопочуття у спiлкуваннi i примушують розглядати усвiдомлену змiну спiлкування як проблему.

Латентнiсть (прихованiсть) - характеристика фази, що вказує на прагнення не оголювати суперечнiсть позiцій, продовжувати “грати” в нiбито нормальнi стосунки. Залежно вiд політичній сітуації і психологічних особливостей політичних лідерів такий перiод уникнення вiдкритих зiткнень i пояснень може тривати невизначено довго, але може перейти у наступну фазу майже миттєво пiсля латентного iнциденту “незрозумiлостi”, тобто оцiнюваного як незрозумiлий. Основна особливiсть латентнiй фазi політичного конфлікту - це виникнення непорозумiнь, що виявляються через рiзнi ситуацiї з приводу рiзних аспектiв дiяльностi.

Особливостi латентної фази за аспектами: - прагматичний. Виникають сумнiви щодо надiйностi партнера як помiчника у реалiзацiї певних політичних цiлей; - комунiкативний. Сумнiви щодо правильностi iнтерпретацiї дiяльностi партнера (вiн став дивно себе поводити); - легiтимний. Сумнiви вiдносно того, що вiн продовжує “грати” за загальними правилами (почав грати в якусь “iншу” гру).

У латентнiй фазi усвiдомлюються iнтереси як свої, так i опонента, їх взаємовiдносини, особливо щодо їхньої несумiсностi. Завершується фаза заявою про вiдмiнностi iнтересiв i формуванням намiру їх узгодити.

Демонстративна фаза. У демонстративнiй фазi політики прагнуть переконати один одного. “Чому тобi це не подобається?”. Контактують, спiлкуються, обговорують спільни позіції i це майже нормальний тип політичній взаємодії. Акцентується увага на тому, чим вони вiдрiзняються один вiд одного. Будь-яка вiдмiна використовується для створення негативного образу. Дискусiї з метою переконати один одного перетворюються на емоцiйнi суперечки, а потiм на “політичну гризню”, взаємнi звинувачення один одного, i, насамкiнець, розрив спiлкування, оскільки психологiчно неможливо спiлкуватися, “марно”, бо iснує переконання у неможливостi переконати. 

Кiнець демонстративної фази - остракiзм, iгнорування опонента. Припинення комунiкативного спiлкування. Формується “образ ворога”. Конфлiкт переходить в агресивну фазу. Починаються пiдозри в агресивних намiрах.

Особливостi демонстративної фази за аспектами: - прагматичний. Переконання у небажаннi “Ти” допомогти “Я”. Бажання переконати його; - комунiкативний. Переконання, що все зрозумiло; - легiтимний. Переконання, що “Ти” неправильно розумiє правила гри. Бажання допомогти йому правильно їх зрозумiти.

Значення демонстративної фази полягає у цiлеспрямованiй поведiнцi на узгодження iнтересiв, опоненти прагнуть вiдновити вiдносини, але за рахунок змiни позицiї iншого (гострi суперечки, мета яких - переконати).

Характерним для цієй фази є переконання у можливостi вiдновити вiдносини шляхом доведення своєї правоти, i всi контакти забарвлюються цим переконанням, яке доходить iнодi до фанатизму.

Агресивна фаза. В агресивнiй фазi вся увага поглинута бажанням зробити якомога гiрше iншому. “Я” реалiзує не себе, а намагається зруйнувати Я-КОНЦЕПЦIЮ противника. Політичній опонент перетворюється на політичного противника.

Важлива особливiсть агресивної фази полягає в тому, що забувається про власни iнтереси: хочеться, щоб противниковi було дуже погано.

Особливостi агресивної фази за аспектами: - прагматичний. Пiдозри стосовно агресивних планiв “Ти”. Бажання протиставити йому свої агресивнi плани; - комунiкативний. Пiдозри стосовно облудностi “Ти”. Бажання бути скритним i також говорити неправду; - легiтимний. Пiдозри у безчесностi “Ти”. Вiдкидання норм, котрi до цього були загальними. Пошуки норм, що дискредитують “Ти”.

Батальна фаза. Перехiд до батальної фази характеризується “оголошенням вiйни”. “З вiдкритим забралом” “Я” обирає стратегiю діскредітації, знищення “Ти”. Знищення у полiтичному розумiннi - це руйнування Я-КОНЦЕПЦIЇ політичного противника, повна дискредитацiя його iнтересiв, цiнностей i самооцiнки. “Я” навмисне загострює конфлiкт, заявляє про свою конфлiктнiсть, йде ескалацiя конфлiкту, тобто нагромадження порушень, наклепи, iнсинуацiї. “Я” виражає себе як ворога i оголошує про свої намiри як агресивнi.

Перебiг конфлiкту мiж державами аналогiчний, передвоєнна ситуацiя агресивна, але латентна до оголошення вiйни.

Основнi характеристики батальної фази за аспектами: - прагматичний. Знищення противника; - комунiкативний. Взаєморозумiння стає неможливе; - легiтимний. “Ти” несправедливий, і не можеш бути iншим.

Релятивнiсть фаз. Аналiз політичного конфлiкту та його динамiки ускладнюється тим, що кожен його учасник створює свiй образ конфлiкту i кожен може мати своє мiсце на конфлiктнiй шкалi. Аналітікові треба мати на увазі, що певна фаза конфлікту визначена тількі у тому випадку, якщо у опонентiв взаємно однаковi установки (наприклад, сформувалися образи ворогiв).

Фiнал конфлiкту. Конфлiкт не обов'язково має проходити через усi чотири фази. Як тiльки припиняється взаємодія, ми вже маємо наслiдок конфлiкту.

Якщо посередником поставлена мета вiдновити вiдносини, то залежно вiд того, на якому етапi цi вiдносини були перерванi, розробляються рекомендацiї i стратегiя посередника.

Розглянемо наступнi можливi наслiдки конфлiкту. Вважатимемо за негативний варiант наслiдку - припинення взємодії. Якщо конфлiкт - хвороба спiлкування, то такий кiнець є “летальним”, смерть взємодії.     Позитивний наслiдок - це відновлення взаємодії, основних її характеристик: або повне, або часткове “одужання”. Завершитися конфлiкт може на будь-якiй стадiї, у будь-якiй фазi. Наша мета - вiдшукати такi характеристики стратегiї поведiнки у конфліктi, якi сприяли б одужанню, тобто вiдновленню взаємодій.

Розглянемо процес припинення взаємодій. Що може означати припинення взаємодій у латентнiй фазi? Виявляється, розрив вiдносин залежить вiд того, на якiй фазi перебуває конфлiкт. Цю особливiсть дуже важливо враховувати арбiтровi. Йому важливо встановити фазу, у якiй вiдбувся розрив спiлкування.

Розглянемо особливостi негативного наслiдку на кожнiй фазi.

Латентна фаза. Цiй фазi характернi в основному комунiкативнi порушення, непорозумiння, охолодження один до одного, “стали чужими”. Якщо опоненти - колеги по полiтичній організації, то можливi сумнiви стосовно надiйностi в роботi, взаємодопомоги. Розрив вiдносин у латентнiй фазi характерний тим, що вiдносини можуть бути вiдновленi на рацiональних пiдвалинах. Це означає, що вони уточнили свої iнтереси i узгодили спiльну дiяльнiсть щодо їх реалiзацiї i обрали норму (з'ясували, в яку “гру” вони грають. Таким чином, вони скоригували, виправили порушення взаємодій за всiма трьома компонентами, аспектами - прагматичним, комунiкативним i легiтимним.

Отже, у латентнiй фазi при крайньому негативному варiантi (повному розривi вiдносин) учасники політичній діяльності розходяться не ворогами, просто вони один одному не потрiбнi в цій сітуації i є можливiсть вiдновити вiдносини, причому зробивши їх мiцнiшими. Руйнування вiдносин у латентнiй фазi найчастiше - це непорозумiння i рiдше - наслiдок пiдсвiдомого вiдчуття “несумiсностi”, “передчуття грози”. Взаємодія може бути вiдновлена при бажаннi його вiдновити. У латентнiй фазi “йде боротьба за людину” без сумнiву у її позитивних якостях i можливостi вiдновити партнерські відношення шляхом лiквiдацiї непорозумiнь.

Демонстративна фаза. Якщо у латентнiй фазi “Я” сумнiвається щодо “Ти”, то у демонстративнiй фазi “Я” впевнений у тому, що “Ти” поводить себе неправильно щодо нього. “Я” вiдкрито заявляє йому про це i намагається змiнити його поведiнку. Розрив вiдносин (негативний наслiдок) означає, що “Я” облишив спроби переконати “Ти”. Припинення взаємодії у цiй фазi передбачає неможливiсть спiлкування (двох спiвробiтникiв, якi сваряться, переводять до рiзних вiддiлiв), у противному разi це припинення означає перехiд конфлiкту в агресивну фазу.

Можна говорити про кориснiсть конфлiкту у цiй фазi (стосовно з'ясування взаємних позицiй), учасникі політичного процесу краще пiзнають один одного, проходячи через “горнила” суперечок i сварок. Спроби переконати примушують бути вiдвертими i вимагати вiдвертостi вiд iншого; кожний вважає, що кiнець конфлiкту залежить вiд його зусиль змiнити свiдомiсть iншого. Але в мiру поглиблення конфлiкту i руху до агресивної фази вiдвертiсть суперечок знижується одночасно iз зростанням пiдозр у злих намiрах опонента.

Агресивна фаза. Розрив вiдносин (кiнець конфлiкту) на агресивнiй фазi умовний, оскiльки не ясно, чи продовжують виношуватися (навiть на вiдстанi) агресивнi плани. Такий розрив повинен бути заявлений одним з опонентiв i з ним повинен погодитися iнший.

Залежно вiд образiв ворогiв, що сформувалися, цей розрив є кiнцем (фiналом) конфлiкту, або “тимчасовим перемир'ям” (приклад, договiр про “дружбу” мiж Сталiном i Гiтлером).

Батальна фаза. У батальнiй фазi фiналом є укладення перемир'я, але майже завжди це всього лише вiдступ в агресивну фазу.

Позитивний варiант закiнчення конфлiкту - це вiдновлення нормальної взаємодії. Можливий, звичайно, варiант фiналу, коли припинення спiлкування - кращий варiант вирiшення конфлiкту, але це можна розглядати як хiрургiчну операцiю, коли не вдалося вилiкувати ногу i довелося її вiдрiзати. Навiть пiсля жорстоких воєн фiнал може бути позитивним при подальшому спiвробiтництвi сторiн, якi воювали (приклад - Нiмеччина i європейськi країни після другої світової війни).

Вважаєм, що конфлiкт розв'язаний вдало, коли повнiстю вiдновлено нормальна взаємодія учасників політичній діяльності.

Глава 4.Стратегія подолання конфлікту.

4.1. Нейтралізація конфлікту.

Вища мета нейтралізації (ліквідації) політичного конфлікту - це досягти згоди його учасників з усiх аспектiв політичної взаємодії.

Реверсiя конфлiкту.На кожнiй фазi перебігу конфлікту вiдновлення нормальної взаємодії має свiй особливий сенс. Поняття “реверсiя” уточнює цi особливостi.

Реверсiя конфлiкту - повернення до попередньої фази з трьох аспектiв (цiлi виправлення порушень).

Структуру реверсії можливо представити в формі наступній діаграми

Подивимось на дiаграму. У латентнiй фазi пiсля усунення непорозумiнь i сумнiвiв “Я” i “Ти” знову стали партнерами, повернулися до попереднiх вiдносин.

У демонстративнiй фазi успiхом можна вважати готовнiсть до нормального спiлкування пiсля уточнення кожним своїх позицiй. Навiть якщо опоненти ранiше були партнерами, не завжди пiсля гострих суперечок вiдновлюється партнерство, але у крайньому разi вони здатнi нормально спiлкуватися (без сварки).

В агресивнiй фазi найважливiшою характеристикою є “образ ворога”, тому вдалим буде вже навiть те, що цей образ буде зруйновано, тобто розвiються пiдозри щодо агресивностi чи нейтралiзована агресивнiсть. Ця удача може саме й означати повернення до попередньої фази. Чи будуть потiм колишнi противники спiвробiтничати, не так вже й важливо, головне, що нейтралiзованi їхнi устремлiння чинити один одному зло, що є передумовою для подальшого “лiкування”.

У батальнiй фазi позитивним досягненням слiд вважати перемир'я, тобто зобов'язання не чинити агресивних дiй. У противникiв залишаються образи ворогiв, вони можуть виношувати агресивнi плани, тобто повернутися в агресивну фазу, але є й передумова для подальшого просування “назад”, до нормального спiлкування. У побутовому варiантi перемир'я - це угода типу: “якщо ти менi нiчого не чинитимеш поганого, то i я тобi нiчого не буду робити”. Пiсля перемир'я противники залишилися політичнимі “ворогами”, але розумiючи, що агресивнi дiї погiршують їхнiй стан, приходять до взаємної згоди не чинити їх.

Позитивнiсть перемир'я також i в тому, що у процесi його досягнення шляхом переговорiв вороги краще пiзнають один одного, уточнюють свої iнтереси i можливостi, а також образи ворогiв, що є передумовою для модифiкацiї i руйнування цих образiв.[26]

4.2. Компромiс -  це перегляд учасниками конфлiкту своїх позицiй з метою досягнення згоди. Щоб вирiшити проблему, повинно вступити у переговори. Компромiс - це спосiб вирiшити проблему, переглянувши позицiї. Компромiс не тiльки стиль поведiнки у конфлiктi, а й спосiб уникнути конфлiкту. Компромiс - вiдступ, змiна позицiї, але з певною умовою. Учасник переглядає свою позицiю у свiтлi глобальнiших iнтересiв, йому хотiлося б зберегти стосунки з опонентом. Компромiс не у повному розумiннi вiдступ, це взаємнi поступки, зближення позицiй. 

У мiру розвитку конфлiкту до компромiсу дiйти дедалi складнiше i складнiше, але й дедалi важливiше i важливiше. Два принципових противники у конфлiктi подiбнi до двох автомобiлiв, якi мчаться назустрiч один одному. Нiхто не хоче поступитися - кiнець зрозумiлий: вони обидва розiб'ються. Тому кожний розумiє, що треба йти на компромiс, але кожному хочеться, щоб на компромiс пiшов iнший, а не вiн. Якщо розумнi i той, i iнший, то вони одночасно повиннi прийняти рiшення про компромiс. Розумнiший повинен це зробити першим.

Розглянемо характеристики компромiсу у рiзних фазах:

- латентна фаза. Головна її особливiсть - те, у чому ви не мали сумнiву, почало пiддаватися сумнiву. Треба заговорити про свої сумнiви першим, якщо ви бачите, що i вiн на вас дметься, i ви на нього, i незрозумiло, чому. Ви можете чекати вiд нього пояснень, але компромiс буде у наступному - ви першi запитуєте. Робити перший крок - стратегiчно дуже важливо. Компромiс означає вiдступ вiд своєї гординi. Це не акт приниження, хоч опонент може i так його витлумачити (особливо на наступних фазах). Але тривале мовчання за нез'ясованих взаємин загрожує переходом до iншої фази. Тi, хто мовчать, - це автомобiлi, якi швидко мчать назустрiч один одному;

- демонстративна фаза. Викликати на дискусiю i сказати: “Можливо, я помиляюсь. Можливо, я щось не так сприймаю”. Це, звичайно, психологiчний компромiс, стратегiчний компромiсний хiд (ви можете бути цiлком впевненим у собi, що не помиляєтесь); вiн пов'язаний з почуттями. Нелегко сказати, що, можливо, я помиляюсь. Розумний опонент оцiнить цей крок, він зрозумiє, що це компромiс. Нерозумний - може це сприйняти як крок до вiдступу. Але компромiс - це моя поступка i пропозицiя зробити поступку з iншої сторони;

- агресивна фаза. Вже створенi “образи ворога”. Варiант компромiсу - пошуки арбiтра, саме ви починаєте шукати арбiтра. Це важливий крок до примирення, стратегiчний елемент. Якщо ви вiдверто пiдiйдете i скажете: “Я помиляюсь”, то вiн може вiдповiсти: “Я й так знав, що ти цiлковитий дурень”, - цим все i завершиться. Ви знову у гнiвi, вiдповiдаєте грубощами i ... . Починаючи з деякого моменту, “Я помиляюсь” спрацює вам на шкоду. Посередниковi слiд також це мати на увазi. В агресивнiй фазi посередник повинен вести себе дуже обережно;

- батальна фаза. В цiй фазi проблема компромiсу, яка пов'язана iз пошуком посередника i його включенням до процесу вирiшення конфлiкту, ускладнюється тим, що дiї посередника можуть бути не легiтимiзованi, тобто вiн для вашого противника не авторитет. “Друг мого ворога - мiй ворог” - посередник може сприйматися як друг опонента. На батальнiй фазi - це пiдiсланий лазутчик. Пiдступний помiчник ворога. Цiй фазi притаманна ситуацiя, коли вважається ворогом будь хто, хто спiлкується з вашим ворогом. Наприклад, для сербів у боснійському конфлікті миротворчі сили ООН були “посібники” мусульман.

Компромiсом у цiй фазi буде вже допущення кого-небудь як посередника, визнання посередника, легiтимiзацiя його поведiнки як посередника. Слід мати на увазі, що посередника краще обирати “зi сторони”, нейтрального; краще, якщо вiн обраний також “нейтральними” учасниками.

Компромiси за видами порушень бувають такi:

- прагматичнi. Поважати iнтереси iншого i шукати вирiшення, враховуючи його iнтереси. В мiру просування за фазами це робити дедалi складнiше й складнiше, але компромiс вимагає поважати iнтереси ворога;

- комунiкативнi. Передбачити, що ви не адекватно сприймаєте ситуацiю, викривлюєте реальнiсть. В такому випадку треба виробити установку: “пробую зрозумiти”. Ви не робите вигляду, що все знаєте, а навпаки, сумнiваєтесь у своїх переконаннях і намагаєтесь зрозумiти противника. Не говорите: “я помиляюсь”, а у м'якшiй формi - “я намагаюсь зрозумiти, що з нами вiдбувається”;

- легiтимнi. Ви вважаєте противника негiдником; вашим внутрiшнiм компромiсом (компромiсом душi) буде поважне ставлення до його уявлень про справедливiсть. Ви пригадуєте, що коли ви були партнерами, вами мовчазно сприймалася певна норма справедливостi. Ви спiлкувалися, керуючись нею, i ви бачили в ньому справедливу людину. I тепер, коли ви втягнулись у конфлiкт i почали сприймати його нелегiтимно, ви говорите собi: “Припустимо, що вiн справедливий, адже вiн вважає себе справедливим. Що вiн має на увазi, коли вважає, що вiн справедливий?” Ви прагнете уявити норму справедливостi ворога. При цьому треба враховувати, що противник - людина з тими самими якостями політика, що й ви, i вiн також думає про вас, що ви несправедливi. I якщо вiн розумний, то вiн також намагається вас зрозумiти, якi вашi принципи справедливостi, як вiднайти унiверсальну норму справедливостi.

Психологiчний компромiс - це природна спроба змiнити свою свiдомiсть, зробивши крок назустрiч iншому у бiк виходу з конфлiкту.

4.3. Рацiональна комунiкацiя у конфлiктi

У конфлiктнiй ситуацiї будь-який контакт з опонентом стає важливим, визначальним для всiх подальших подiй. З опонентом, а тим бiльше з противником не можна просто так "побалакати нi про що", будь-яка реплiка оцiнюється надто серйозно i ця серйознiсть залежить вiд фази, в якiй перебуває той, хто сприймає реплiку. Налагодити нормальне спілкування в конфлiкті стає дедалi важче i важче.

Рекомендацiї по налагодженню комунікації:

Латентна фаза:  бути вiдвертим, говорити багато про власну позіцію; викликати на вiдвертiсть, розпитувати; прагнути використовувати тiльки описування i питання; iмператив (просити, наказувати) можна використовувати тiльки у крайньому випадку, наприклад, перевiрку своїх сумнiвiв вiдносно надiйностi партнера.

Найефективнiшою у конфлiктному спiлкуваннi на будь-якiй фазi є форма пропозицiї, яку конфлiктологи називають Я-ВИСЛОВЛЮВАННЯМ, коли спочатку повiдомляється про своє розумiння ситуацiї, потiм про своє ставлення до неї i, насамкiнець, про вашi бажання щодо її змiни.

Демонстративна фаза. Для комунiкацiї у цiй фазi характерним є прагнення вiдстояти свою позицiю, умовити чи переконати iншого: дискусiя, суперечка - звичайнi форми перебiгу конфлiкту. Критика дiй, переконань свого опонента - характерна особливiсть конфлiктної суперечки. Критика - дуже "гостра зброя" i нею треба вмiти користуватися не тiльки у конфлiктних ситуацiях; через невмiлу критику конфлiкт може виникнути "на порожньому мiсцi". Уникнути роздратування i, можливо, розвитку конфлiкту допомагає вмiння аналiзувати критику, бачити її психологiчний і політичний пiдтекст. [27]

Агресивна фаза. Комунiкацiя у цiй фазi вiдбувається через третю сторону (посередникiв, представникiв масової комунiкацiї), тому повiдомлення призначається нiбито i не опонентовi, але вважається все ж, що вiн ознайомиться з ним. Доволi звичайна ситуацiя в політичному конфлікті.

Особливостi ускладненої комунiкацiї ставлять вимоги щодо ретельного контролю за кожним своїм висловом пiд час спiлкування з потенцiйними комунiкантами опонента. Кращий спосiб - нiчого не говорити про опонента (нi доброго, нi поганого), а користуватися "зв'язком" тiльки через посередника, яким вважає його сам опонент.

Батальна фаза. У цiй фазi можливi тiльки офiцiйнi переговори через посередника чи переговори "лицем до лиця", але знову ж за допомогою посередника.

Варто враховувати, що у цiй фазi припустимi тiлькі описання. Питання сприймається як iмператив, а останнiй не як прохання, а ультиматум (за певної розстановки сил прохання може оцiнюватися противником як ознака слабкостi, вiдступ i навiть капiтуляцiя).

Отже, в мiру поглиблення конфлiкту треба ретельнiше обирати модус звернення до опонента (політичного противника). У латентнiй фазi припустимi описування, питання i iмператив; у демонстративнiй фазi варто уникати iмперативiв; у агресивнiй фазi нi питання, нi iмператив практично не можливо використати через порушення безпосереднього спiлкування; у батальнiй фазi i питання, i iмператив сприймаються у контекстi очiкування агресивних дiй і відповідно викривлюються.

4.4. Легiтимнiсть i етичнiсть.

Політичний конфлiкт проходить у певному соцiальному середовищi. Рацiональнiсть поведiнки у легiтимному аспектi - уважне ставлення учасників конфлiкту до норм, звичаїв, традицiй цього соцiуму, включаючи i цiннiсно-нормативнi орiєнтацiї своїх опонентiв.

Етичнi принципи поведiнки у політичному конфлiктi варто виконувати, якщо прагнути до вирiшення конфлiкту; i навпаки, за будь-якого їх порушення конфлiкт розгортається з бiльшою силою.

Конфлiктологи зазначають такi важливi моменти етичностi у конфліктній ситуації:

- етика аудiювання (аудiєнцiя) - взаємне прагнення слухати, чути, правильно, без викривлень iнтерпретувати iнформацiю пiд час дiлового конфлiкту. Технiка аудiювання полягає у переведеннi iнформацiї того, хто говорить, на мову власних уявлень, в уточненнi понять, якими користується той, хто говорить. Необхiдно подумки пiдбирати аргументи, якi пiдтверджують його докази, пiдсумовувати окремi напрями його висловлювань, забути про особистi упередження до спiврозмовника, аналiзувати його думки, а не особистiсть, зважити силу своїх аргументiв, умiло висловити їх головний смисл, зрозумiти мотиви власних висловлювань, висновкiв, вiдмовитись вiд епiтетiв;

- етика доказу передбачає не тiльки логiчну обгрунтованiсть думок, а й уважне ставлення до думки учасника конфлiкту. У кожного своя логiка, яку вiн використовує у дискусiї, i прагнучи переконати опонента краще використовувати його ж логiку, у правильностi якої вiн пiдсвiдомо переконаний, а також аргументи, щодо яких у нього немає сумнiву. Рацiональнiше демонструвати свою повагу навiть нерозумному противниковi, пам'ятаючи при тому, що переконати дурного важче, нiж розумного, через примiтивнiсть логiки первого i вишуканiсть логiки другого;

- етика вираження власної позицiї передбачає за спiврозмовником право спростувати висловлену iншою стороною думку i у коректнiй формi запропонувати свою точку зору;

- етика критики передбачає, що той, хто критикує, усвiдомлює мотиви, якими вiн послуговується, i що критику спрямовано не проти особи, яку критикують, а на те, щоб зарадити справi;

- етика реагування на критику передбачає врахування з боку того, кого критикують, мотивiв, якими керується критик, i прагнення того, хто критикує, брати до уваги не форму, а смисл критики, спрямованої на те, щоб зарадити справi;

- етика згоди. Завершальна стадiя спiвробiтництва у конфлiктi виражається у формулюваннi пiдсумкiв обмiну думками, визнаннi найправильнiших точок зору. При цьому вiдносини будуються за принципом досягнення згоди (визнання конфронтацiї, часткового чи повного збiгу позицiй).

Вiдповiдно до етики згоди сторони визначають:

а) сферу з'ясованого, тобто обсяг того, з приводу чого у подальшому немає сенсу бiльше дискутувати;

б) сферу нез'ясованого, тобто обсяг того, з приводу чого ще потрiбно полемiзувати;

в) сторони переконуються, чи не залишилося неприємного психологiчного осадку у висновках дiлового конфлiкту;

г) у випадку необхiдностi учасники взаємно вибачаються.

Універсальний етичний принціп - поводити себе у будь-якій ситуації конфлікту нібито ти знаходишся у нормальному спілкуванні. Найвищою етичнiстю у прагненнi до згоди - є зусилля представити свого найлютiшого ворога своїм лiпшим другом, вiдшукуючи в ньому все найкраще, що iмпонує вам. 

4.5. Головні принципи превентивної політики

З розвалом Берлінської стіни, яка була своєрідним символом розколу Європи і зникненням “холодної війни” світ не став більш стабільним і безпечним. “Буря в пустелі”, боснійський конфлікт, громадянська війна в Чечні зруйнували ейфорію безконфліктного характеру періоду закінчення глобального геополітичного протистояння.

Конфлікти, які в літературі визначаються як конфлікти “низької інтенсивності” мають затяжний характер, вони швидко розширюються і інтернаціоналізуються. Проблема виробки ефективної стратегії превентивної політики по відношенню конфліктів є сьогодні актуальною проблемою для міжнародної спільноти.

Існують загальні правила і підходи до урегулювання конфліктів, які можна уявити в наступному вигляді:

1 етап - відслідкування існуючих і можливих конфліктних ситуацій; ідентифікація причин конфлікту; складання прогнозу його розвитку і визначення ступеню його потенціалу; визначення інтересів суб’єктів, які приймають участь в конфлікті і превентивних можливостях сторін, зацікавлених в локалізації конфлікту.

2 етап - упередження конфлікту на стадії переговорів і взаємних консультацій; створення спеціального переговорного механізму між представниками конфліктуючих сторін; в випадку необхідності створюється інститут посередників, якому учасники конфлікту делегують певні повноваження.

3-й етап - використання судово-правових механізмів в урегулюванні спорів, яких не вдалось вирішити на рівні посередників; проведення судових слухань і винесення рішення на основі закону і норм права.

4-й етап -безпосереднє використання силових мір або авторитету влади для вирішення конфлікту.[28]

 Як показує практика, успіх в превентивній політиці в першу чергу залежить від ефективної і добре скоординованої діяльності всіх суб’єктів, які зацікавлені в локалізації і погашенні конфлікту. Найважливішою умовою подібної зацікавленості є не тількі технічні фактори, які забезпечують координацію спільних дій, а перш за все наявність загальногуманітарної детермінанти або установки на безумовне попередження і локалізацію конфлікту. В дослідницькій літературі ця загальногуманітарна детермінанта ще позначається як стратегічна культура (стратегічне мислення).

4.5.1. Поняття “стратегічної культури”.

Поняття “стратегічне мислення”, “стратегічна культура” недавно введені в вітчизняний політичний словник завдяки, головним чином, впливу американських досліджень.

Позначимо предметний зміст цих визначень:

Стратегічна спільнота - це інституалізована в формі державних, суспільних [NGO] або приватних організацій спільнота вчених, експертів, консультантів, аналітиків, які в силу своїх професійних обов’язків розробляють тактичні, оперативні і перспективні питання планування внутрішньої і зовнішньої політики держави.

Відповідно під стратегічним мисленням мається на увазі: інструментарій опису і/або розуміння даної ситуації, який використовується стратегічною спільнотою; тип аргументації представників стратегічної спільноти в: конкуренції за легітимізацію власної позиції, в прагненні контролювати процес прийняття рішення; характер розуміння стратегічною спільнотою даної події/ситуації в загальній перспективі історико-культурного процесу; характер ціннісно-смислових орієнтацій і евристичних “кордонів” інтелектуального простору, в якому здійснюється стратегічне мислення.

Стратегічна культура - це сукупність механізмів збору і передачі інформації які існують в середовище стратегічної спільноти; сукупність ефективних технологій, які використовуються у прийнятті політичних рішень; рівень досвіду громадської думки й професійної спільноти в стратегічному плануванні; потенційни можливості “зворотного зв”язку”, тобто наявність ефективного механізму зміни стратегічних проектів, і нарешті, здатність громадськості і управлінського істеблішменту взагалі сприймати аргументацію стратегічного порядку.

Українська стратегічна спільнота і політики роблять тільки перші кроки в справі ідентифікації цілей, пріоритетів і засобів будівництва власної стратегічної культури, планування внутрішній і зовнішній політиці, національної безпеки. Але досвід перших років державної незалежності України свідчить, що рівень підготовки політичних коротко і довгострокових стратегій, а також технологія планування політики і передбачення її наслідків для сучасної стратегічної спільноти іноді драматично низкі.

З поняттям “стратегічна культура” частіше за все пов'язується вплив загально-культурних традицій і історичного досвіду нації на формування власної концепції національної безпеки. Так, Колін Грей використовує таку метафору в визнанні суті американського стилю в формуванні стратегії: “Американська стратегічна культура і національний стиль формування стратегії є наслідками унікальності американського історичного досвіду, вони містяться в коливаннях між крайнощями, і ці крайнощі є квінтесенція Америки” [29]

Не маючи можливості тут докладніше розглянути перипетії американської історії і особливо формування американського історичного досвіду - ці сюжети потребують окремих досліджень, зафіксуємо увагу на тому, що для формування стратегічної культури і свідомості ключовимі є гуманітарні чинники - культурні традиції, менталітет нації, які “мовчки” задають діапазон і направленість конкретних концепцій стратегічного планування як у внутрішній, так і в зовнішній політиці.

Визначаючи базові цінності, які складають американську стратегічну культуру, Аніта Армс вказує наступне: тенденція до ізольованості; прихильність до ідеології, яка базується на правах людини і свободи; виключно політична інтерпретація того, що означае бути американцем; баланс між протестантською трудовою етикою і капіталізмом; моральний підхід до політики; етноцентризм, який виник із віри в те, що американці володіють більш високою моральною основою ніж всі інші нації; шовіністичний погляд, який міститься в тому, що кожний в усьому світі прагне стати американцем; непереборна потреба в безпосередніх діях і задоволенні власних потреб. [30] Як враховує дослідниця, ці якості сприяють безпосередньому впливу на вирішення політичних питань, міжнародних справ, визначення цілей переговорного процесу і використання військової сили.

В визначенні пріоритетів превентивної політики, а також в оцінці успіху чи невдачі цієї політики, рівно як і в аналізі викликів безпеки, які формуються або можуть сформуватися, наявність високої культури стратегічного мислення виявляється вирішальним фактором.

Лук Райхлер, узагальнюючи сучасний міжнародний досвід превентивної політики для умов нової стратегічної ситуації, визначає такі чинникі, які відіграють вирішальну роль в досягненні успіху в запобіганню конфлікту.[31]

- відсутність інтересу або наявність загального інтересу. Першою умовою успіху превентивної політики є ступінь залучення громадської думки і міжнародної спільноти в процес розв”язання конфлікту. Позиція “моя хата скраю”, “наші інтереси цей конфлікт не зачіпає” формують атмосферу, яка сприяє розширенню конфлікту. Відсутність яскраво вираженого прагматичного інтересу до ліквідації зони конфлікту, психологічна система самозахисту, виявлення ілюзії благополучного існування в суб’єктивних кордонах безпеки прямо або побічно провокує розширення зони конфлікту;

- ознаками слабкості стратегічної культури є наявність в ній: ілюзії того, що фактор миру умовний, тобто, в помилковому переконанні, що ніби-то мирні дивіденди використовуються тільки для досягнень внутріполітичних цілей; ілюзії дистанції або відчуття того, що не варто занадто хвилюватися відносно долі віддалених конфліктів; і, нарешті, ілюзії часу або віри в те, що відповідальні рішення можуть бути відкладені на більш віддалене майбутнє;

- відсутність передбачень або раннє попередження є наступним чинником успіху в превентивній політиці. Як показують спостереження, більшість кровопролитних конфліктів і їх ескалація були повною несподіванкою як для громадської думки, так і для державних структур. В громадській думці існує стійке несприйняття і недовіра до сценаріїв можливого погіршення ситуації - виявляється психологічна установка сприймати майбутнє як продовження благополучного минулого;[32]

- наступним фактором успіху превентивної політики є наявність у суб’єктів, які приймають участь у конфлікті або в його локалізації, схильності до протидії або до співробітництва. Знову-таки спостереження свідчать, що участь в превентивних діях громіздких та забюрократизованих організацій не залишає надій на ефективну координацію і взаємне співробітництво між ними в попередженні конфлікту. Ескалація відомчих, групових або егоїстичних інтересів є суттєвим, іноді непереборною перешкодою в проведенні превентивної політики;

- використання можливостей як традиційної, так й нової дипломатії, де до прерогатив останньої в урегулюванні конфлікту відноситься більш розширений діапазон засобів: миротворчість, збереження і укріплення миру (peacekeeping, peacemaking, peacebuilding);

- відсутність згоди або стійкість згоди - наступний чинник, який впливає на успішний наслідок превентивних мір. Урегулювання югославського конфлікту ясномовно демонструє, з якими труднощами приходиться мати справу в умовах відсутності злагоди серед третіх сил (Німеччина, США, СБСЄ, НАТО, Росія) відносно перспектив урегулювання конфлікту;

- наявність громадського механізму прийняття рішень або ефективний механізм прийняття рішення.. Необхідно в урегулюванні будь-якого конфлікту в максимально можливій мірі раціоналізувати механізм прийняття рішення, створити його динамічним і ефективним;

- нарешті, успіх превентивної політики залежитиме від фактору відсутності чи наявності відповідної інфраструктури, яка забезпечуватиме проведення заходів по попередженню і локалізації конфлікту: перспективне планування, наявность ефективних і дієздатних посередницьких організацій, які приймають участь в попередженні конфлікту, використання усього комплексу мір (як силового, так і гуманітарного характеру) в превентивній політиці.

ВИСНОВКИ.

Схеми раціональної поведінки в умовах політичного конфлікту.

а) Загальні цільові установки:

Політичний конфлікт:

1. єсутт’евим фактором суспільного і політичного развитку;

2. є джерелом розвитку політичних і соціальних процесів через вираження протиріч і пошуку компромісу між різними інтересами, цінностями і концепціями в конкуренції за привласнення і/або вплив на важелі політичної влади;

3. сприяє встановленню відносин по принципу “балансуючих противаг” в політиці, розвитку інтегративних процесів через з”ясування взаємних претензій та позицій учасників політичної діяльності;

4. сприяє іноваційним процесам для переоцінки традиційних суспільних норм і політичних цінностей, а також розробки нових норм та цінностей;

5. сприяє становленню групових, партійних та корпоративних політичних інтересів, зокрема, становленню інститутів та механізмів легитимізації цих інтересів у суспільній думці та їх з’ясування у практиці політичної конкуренції;

6. сприяє ідентифікації особистих політичних інтересів, що, в свою чергу, робить політичний процес більш легітимним та більш прогнозованим;

7. сприяє посиленню внутрішньогрупової та міжгрупової лояльності серед суб’єктів політичної діяльності, підвищує адаптивність (комунікативні можливості) політичних структур щодо суспільних змін;

8. сприяє оптимізації політичних відношень тільки у випадку, якщо конфлікт є керований і займає локальний політичний простір. У противному випадку політичний конфлікт провокує політичну кризу, яка при чинних обставинах може привести до суспільної катастрофи.  

Структура простіру політичного конфлікту:

1. власники вищої політичної влади в суспільстві, на даний момент, тобто, ті, хто входить в так званий “ситуативний клас” (Р.Дарендорф), котрий приймає рішення в питаннях, які забезпечують національні інтереси і/або, принаймі, інтереси головних соціальних/політичних груп в суспільстві;

2. структура “балансуючих противаг” в суспільстві, тобто легіфтимні механізми обмеження влади, розклад політичних сил, культурні традиції, чинне законодавство, нарешті, психологічне обличчя лідерів “ситуативного класу”;

3. спільнота яка впливає на “ситуативний клас” в прийнятті рішення. Тут визначаються: механізм організаційного формування “спільноти впливу” освітній і культурний рівень представників цієї спільноти; особливості процесів збору, аналізу і передачі інформації “нагору”; особливості процесів “зворотнього інформаційного зв'язку”; ступені свободи “ситуативного класу” від “спільноти впливу”;

4. спільнота виконавців рішень. Тут також визначається: яким чином формується спільнота виконавців; в якій мірі суть прийнятого рішення відповідає і/або суперечить інтересам цієї спільноти; нарешті, особливості механізму, який вибирає виконавець для імітації діяльності по виконанню рішення або фальсифікації ефективності результатів прийнятих рішень в випадках коли: рішення протирічать інтересам виконавця, рішення не відповідає реальним проблемам суспільства чи не вірно вибрана стратегія і засоби вирішення проблеми.

Ідентифікація політичного конфлікту:

1. боротьба за позиції в структурах виконавчої та законодавчої влади, в тому числі і боротьба за політичні посади, які пов'язані з розподілом матеріальних і фінансових ресурсів; за можливість приймати рішення і/або робити вплив на прийняття рішення. 

2. боротьба цінностей, нормативних і ідеологічних доктрин; боротьба стратегічних концепцій відносно майбутнього розвитку країни (для наших умов слід додати боротьбу між різними інтерпретаціями її минулого); 

3. фактор присутності анонімного/реального третього учасника, до якого іде апеляція - окремі політики, соціальна, професійна, етнічна група, клас, державні інститути, суспільна думка, міжнародні організації.

б) Цільові установки для учасників конфлікту:

Конфлікт посилюється:

1. якщо збільшується кількість потенційних і/або реальних учасників;

2. якщо серед учасників конфлікту є домінуючою установка на перемогу будь якою ціною;

3. якщо у конфлікт затягнуті фундаментальні цінності (принципи), які визначають “політичне обличчя” учасників конфлікту (ідеологічні забобоні, релігійні цінності, усталені традиції, гідність т.інш.);

4. якщо  у свідомості учасників є домінуючим тип політичної поведінки, яка ставить за мету ірраціональні цілі;

5. якщо конфлікт погано визначен і розвивається спонтанно, тобто коли є невизначеними і/або знаходяться в стадії становлення: простірно-часові й ціносно-смислові виміри конфлікту; коло реальних й потенційних учасників; не легітімізовани їх політичні вимоги;

6. якщо затягується прийняття рішень суб’єктами політичних відношень, від яких залежатиме ліквідація конфлікту;

7. якщо існує дефіцит об’єктивної інформації про причини виникнення конфлікту;

8. якщо конфлікт сприяє дезінтеграції соціальних й політичних відносин.

Мы поможем в написании ваших работ!