Тарифне та нетарифне регулювання в митному праві

Стр 1 из 2Следующая ⇒

Дніпропетровський гуманітарний університет

Кафедра загально - правових дисциплін

Лекція

З навчальної дисципліни «Митне право»

Навчальний час 2 години

ТЕМА №1

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ МИТНОГО ПРАВА

Для студентів юридичного факультету

Дніпропетровськ – 2016

Лекцію підготував старший викладач кафедри загально - правових дисциплін Дніпропетровського гуманітарного університету Рибіцький С.Б.

Рецензенти:

Макушев П.В. кандидат юридичних наук, доцент, декан юридичного факультета Дніпропетровського гуманітарного університету

Золотухіна Л.О. к.ю.н , доцент кафедри цивільно правових дисциплін Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ.

Лекція обговорена та схвалена на засіданні кафедри загально - правових дисциплін

« » 2016 р., протокол № .

ПЛАН

Вступ

• Історичний розвиток митного права в Україні

• Митна політика України.

• Митні органи України.

• Тарифне та нетарифне регулювання в митному праві

• Митні платежі.

• Митна вартість товарів та методи її визначення.

Висновки

Основна література

• Конституція України від 28 червня 1996 року. Про внесення змін до Конституції України: Закон України від 8 грудня 2004р. // Відомості Верховної Ради України. – 2005. - №2 . – Ст.44.

• Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від Ібквітня 1991 р.

• Митний кодекс України від 25 березня 2012 р.

• ВладимировК.М.,БардачоваВ.Ю. Митне регулювання: навчальний посібник. - 2-ге вид. - Херсон :Олді-плюс, 2002. - 336с.

• Драганов В.Г. ОсновьІ митной справи. Економика. - М., 1998.

• Дудчак В.І., Мартишок О.В. Митна справа: Навчальний посібник — К.: КНЕІ,2002.

• ЖорінФЛ. Правові основи митної справи в Україні (конспект курсу лекцій з програмних тем): Навчальний посібник.-К.:КНЕУ, 2001.

• Основи митної справи: Навчальний посібник/За ред.П.В.Пашка. — 2 видання, перероб. і доп. - К.: т-во "Знання", КОО, 2002. -318с.

• Основы таможенного законодательства государств - участников СНГ -Знцьіклопедия таможенного дела. — т. 1. - К., 1996. - с.48-93.

• Пашко П.В. Основи митної справи: Навчальний посібник. -К.: товариство "Знання", КОО,2000.

• Сандровський К.К. Митне право в Україні: Навчальний посібник. - К.: Вентурі,2000.

• Терещенко С. Основи митного законодавства України: Питання теорії та практики зовнішньо-економічної діяльності: Навч.посіб.-К.: АТ "Август", 2001.

• Українська митниця: Збірник норм та законодавчих документів /Укладач М.С.Муравйов.-К.: Кобра, 1997.

Вступ

Україна визначає і проводить єдину митну політику, спрямованого на прискорення товарообігу, стимулювання розвитку національної економіки, захист внутрішнього ринку та власного виробника, а також на розвиток митної справи, відповідно до загальновизнаних міжнародних норм.

Головні напрямки митної політики України такі: структура системи органів державного регулювання митної справи; розміри мит та умов митного обкладання; вільні митні зони та митні режими на території України; перелік товарів, експорт, імпорт та транзит яких через територію України забороняється, визначаються Верховною Радою України. За визначенням ст. 2 Митного кодексу України митною політикою є система принципів та напрямів діяльності держави у сфері чабезпечення своїх економічних інтересів та безпеки за допомогою митно-тарифних та нетарифних заходів регулювання зовнішньої торгівлі

Мета лекції розглянути: Історичний розвиток митного права в Україні. Митна політика України. Митні органи України. Тарифне та нетарифне регулювання в митному праві. Митні платежі. Митна вартість товарів та методи її визначення.

Історичний розвиток митного права в Україні

Упродовж віків митниця була і залишається одним із найсуттєвіших чинників державності й незалежності країни, яскравим свідченням владного і фінансового суверенітету.

Перші відомості про мито на території сучасної України належать до IX ст. Саме тоді на нинішніх землях України виникає і впродовж кількох століть, аж до завоювання монголо-татарами, розвивається могутня Київська Русь. У фінансуванні своєї діяльності князі насамперед залежали від данини. До інших джерел княжих доходів належали: плата за судочинство, штрафи і мито. Головною торговою артерією для Києва став славнозвісний шлях "із варяг у греки". Він проходив униз по Дніпру, перетинав Чорне море і впирався в Константинополь - цей величезний ринок, куди з'їжджалися купці з усього Середземномор'я. Це було найбагатше місто у всьому християнському світі. Відтак заморська торгівля стала складати основу економічної системи Київської Русі. Невипадково, що першою угодою, укладеною київськими правителями, став договір князя Олега з Візантією (911 р.), згідно з яким руським купцям у Константинополі створювалися надзвичайно сприятливі умови [4].

За Руссю визнавалося, зокрема, право безмитної торгівлі. "...Нехай, - говориться у договорі про руських купців, - входять до міста... і торгують скільки їм треба, не сплачуючи ніяких зборів". Київська Русь уже тоді мала власну митну систему, стягувала і за домовленістю із суміжними країнами сплачувала митні податки.

У 1288 р. був виданий Острогомський митний статут, у якому мова йшла про купців із різних країн: Баварії, Польщі, Чехії, Австрії та Київської Русі. Отже, руські митники керувалися у своїй роботі європейськими митними статутами, діяли в єдиному правовому полі з нашими західними сусідами.

На підступах до Києва, Вишгорода та інших міст Київського князівства будувалися застави-фортеці, де уповноважені князем збирачі стягували мито за перевезення товарів та прогін худоби. Для захисту державних кордонів, як згадують народні билини, залучалися славетні Добриня Микитович, Ілля Муромець, Альоша Попович. Князь і його дружинники пильно слідкували, щоб кожний руський і заморський купець ("гость") справно сплачував мито. Тобто у Київській Русі мито означало податок, сплачуваний за перевезення товарів, перегін худоби через кордони певних територій.

Були свої митні порядки і в Запорізькій Січі, яка відіграла величезну роль у становленні України як держави. Козацтво вело жваву торгівлю, чому сприяло як розташування їхніх вольностей, так і природні шляхи сполучення.

Адже запорожці жили на роздоріжжі між Україною, Литвою, Польщею і Росією з одного боку, та Кримом і Туреччиною з іншого.

Крім того, вони володіли кращою частиною великого водного шляху "з варяг у греки". Тому без перебільшення можна сказати, що вся торгівля Польщі, Литви, України і Південної Росії ХУІ-ХУІП ст. була в руках запорізьких козаків і велася за їх посередництвом [5]

Першим торговим партнером запорожців була Туреччина. За договором 1649 р. турецького султана "з військом запорізьким і народом руським" козаки отримали дозвіл на вільне плавання Чорним та Білим морями з усіма їх портами, могли в будь-який час заходити в порти і скільки завгодно стояти в них. Могли вільно спілкуватися з купцями материкових та річкових міст з питань продажу, купівлі й обміну, мали право будувати в портах складські приміщення, звільнялися на 100 років від мита і податків. Подібними пільгами в Україні і в Запоріжжі користувались і турецькі купці. Війську запорізькому було дозволено мати у Стамбулі власного представника купецьких інтересів, а султан наказав в одному з портових міст призначити власного намісника, на якого покладався обов'язок видавати за власним підписом і печаткою паспорти запорізьким купцям для їх плавання на суднах з правом стягувати за кожний паспорт лише по одному червінцю та брати присягу з командирів про їх добрі наміри.

Досить складний порядок митних стосунків існував в Україні і за Литовсько-Польської держави. Була встановлена чітка система митних зборів за ввіз та вивіз різноманітних товарів. Прикордонне мито (його називали цлом) стягувалося митниками, які працювали у митницях (тоді вони називалися митними коморами).

Чітку систему митної справи мала славна козацько-гетьманська держава. Починаючи від Богдана Хмельницького Державний скарб (так іменувалася тоді фінансово-банківська і митна служба України) збирав прикордонне мито: евеку (вивізне) й інфуку (ввізне). Вже тоді українські митники відзначалися високими професійними якостями, освіченістю, знанням іноземних мов [4].

В універсалі гетьмана Богдана Хмельницького, датованому 1654 р., встановлювалися митні платежі за товари, що ввозилися на територію Української держави. Як свідчив архідиякон Павло Алепський у своїх записках про подорож до України у 1654 і 1656 рр., митні збори на кордонах щороку приносили в державну скарбницю 100 000 червоних золотих.

Керівником митної справи в Україні спеціальним Універсалом Богдана Хмельницького від 28 квітня 1654 р. призначено дозорця Астматія (Остматенка), який чимало зробив для організації митної служби Української держави.

З кінця XVII до початку XX ст. українці жили в складі Російської імперії. Україна одержала назву "Малоросія". Історія розвитку України тісно переплелася з історією розвитку Російської імперії. У період палацових переворотів (з 1725 по 1762 р.) економічна політика та її складовий елемент - митна політика - характеризувалися непослідовністю. Питаннями митної політики займалися хаотично часто змінюючи один одного вищі органи. Катерина І у 1724 р. видала указ про "Покровительський митний тариф" (товару, які ввозились іноземними купцями, обкладалися митом, руські купці могли вивозити свої товари без перешкод). Але була небезпека, що зменшиться приплив митних доходів. Тому були підписані російсько-англійський (1726 р.) та російсько-прусський (1728 р.) договори, які для більшості товарів встановлювали режим взаємного митного сприяння.

Митна політика регулювалася митними тарифами. Митний тариф 1731 р. повністю скасував "Покровительський" тариф 1724 р., тобто для товарів власного виробництва вводилося мито в розмірі 20 % від вартості товару. Формується капіталістичний устрій у феодальній Росії. Ростуть міста і торговельно-промислове населення.

Уряди Олександра І та Миколи І проводили покровительську митну політику. Вони орієнтувалися на збільшення митних доходів казни. Для цього були підстави: розпочинався процес будівництва залізниць і парового транспорту. Вже до 1861 р. в Росії було більше 300 парових суден. За 50 років (1810-1860) зовнішньоторговельний оборот збільшився майже в 3,5 рази [4].

Митний тариф 12 березня 1822 р. мав яскраво виражений забороняючий характер: був заборонений вивіз 21 найменування товару та ввіз ЗОЇ найменування. Тариф ґрунтувався на таких положеннях:

- низьке мито на товари, необхідні для Росії, виробництво яких неможливе в Росії;

- звільнення від мита іноземних товарів та продуктів, які не виробляються в країні, але в яких є потреба;

- заборона ввозу товарів, що можуть конкурувати з російськими.

Митний тариф 1822 р. частково припинив ввіз імпортних товарів у Росію, забезпечив активний торговий баланс. Почала розвиватися внутрішня бавовняна промисловість. Але забороняючий тариф на імпортні товари зменшив попит на російську сировину, підвищив ціни на товари, сприяв росту контрабанди. Тому новий митний тариф 1850 р. поступово пом'якшив заборону і в міру зберіг обмеження ввозу іноземних товарів.

Митна політика першої половини XIX ст. в основному відображала протекціоністські тенденції (обмеження ввозу іноземних товарів), забезпечувала верхівці російської буржуазії високий прибуток, нагромадження капіталів для розвитку промисловості.

У митній політиці Російської держави другої половини XIX ст. віддавалася перевага вільній торгівлі і підприємництву, зменшувалися мита на сільськогосподарські продукти і ціни на них.

Гасло вільної торгівлі було спрямоване на захист інтересів промислової буржуазії, яка боролася за скасування митних бар'єрів на іноземних ринках, полегшуючи просування своїх товарів на них, і забезпечувала перевагу експорту над імпортом у своїй країні.

У 1864 р. в Міністерстві фінансів був організований Департамент митних зборів для управління митними закладами. Підвищилася дієвість митного контролю у сфері боротьби з контрабандою, збільшилися внески митних зборів у казну.

Розпочинається активне будівництво та організація митних органів, розробляються інструкції, положення, статути, будуються прикордонні споруди.

9 січня 1918р. Центральна Рада Української Народної Республіки прийняла IV Універсал, яким проголосила Україну "самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу". IV Універсал визначав основні засади самовизначення, державного ладу і перспективи державотворення в Україні, в тому числі в економічній, торговельній і податковій сферах. "Однині Народна Українська Республіка, — зазначалося в Універсалі, - бере у свої руки найважливіші галузі торгівлі і всі доходи з неї повертатиме на користь народу. Торг товарами, які будуть привозитися з-за кордону і вивозитися за кордон, вестиме сама держава наша".

У 1918 р. за рішенням гетьмана Павла Скоропадського було організовано Корпус прикордонної варти, якому була доручена не лише охорона кордону України, а й здійснення окремих митних функцій [7].

Кістяком цієї правоохоронної структури став Запорізький корпус, створений Центральною Радою ще в 1917 році. Військовики корпусу вели боротьбу з контрабандою, контролювали переміщення вантажів і товарів через українсько-російський та українське-румунський кордони. Водночас для організації роботи із зміцнення фінансової бази і митної справи в країні гетьман у складі

Міністерства фінансів створив Департамент митних зборів, директором якого було призначено П. Андреєва.

Окреслюючи історичний шлях українських митників, необхідно відзначити позитивний досвід і професійну майстерність, яких вони набули протягом останніх десятиріч в умовах колишнього Союзу РСР. Працюючи в досить складній соціально-економічній обстановці, переважна більшість наших колег самовіддано служили народові, подавали приклад сумлінного виконання громадського обов'язку.

Хоча — і це треба підкреслити з усією категоричністю — нечисленні митниці, що діяли в Україні, були абсолютно безправними. В республіці не було жодних керівних або навіть координуючих структур, які б займалися митною справою. Всі питання -від асигнувань на інфраструктуру до видачі інспекторові форменого кашкета - вирішувались у центрі.

Організацію митної служби в незалежній демократичній Українській державі довелося починати буквально з нуля.

Граничне складні та відповідальні завдання із забезпечення економічних інтересів України постали перед митниками після проголошення незалежності нашої країни. Вони вимагали принципово нових підходів, суттєвого внеску кожної митниці, кожного співробітника у справу державотворення, правопорядку, зміцнення економічного потенціалу України [13].

Пам'ятного для митників дня, 25 червня 1991 р., Верховна Рада України прийняла Закон "Про митну справу в Україні", в якому проголосила, що Україна "...як суверенна держава самостійно створює власну митну систему і здійснює митну справу".

12 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Постанову "Про введення в дію Митного кодексу України", який втратив чинність 31 грудня 2003 року. З 1 січня 2004 року в дію вступив Митний кодекс України від 11 липня 2002 року, який гармонізований та уніфікований до загально-прийнятих європейських та світових стандартів.

Як висновок: У 1288 р. був виданий Острогомський митний статут, у якому мова йшла про купців із різних країн: Баварії, Польщі, Чехії, Австрії та Київської Русі. Отже, руські митники керувалися у своїй роботі європейськими митними статутами, діяли в єдиному правовому полі з нашими західними сусідами.

Митна політика України

На сьогодні митна політика в цілому належить до числа найважливіших проявів суверенітету держави, що зумовлює особливу увагу до них з боку законодавчої та виконавчої влади при формуванні міжнародно-правової позиції та вирішенні внутрішніх проблем держави [6].

Взагалі митною політикою є складова внутрішньої та зовнішньої політики держави, комплекс заходів, здійснюваних із метою забезпечення найбільш ефективного використання інструментів митного контролю і регулювання товарообміну на митній території, участі в реалізації торгово-політичних завдань внутрішнього ринку, стимулювання розвитку національної економікиУ В Україні здійснюється єдина митна політика, що є складовою митної справи, а також внутрішньої і зовнішньої політики України.

Поняття "митна справа" в Митному кодексі України включає поняття "митна політика". Уявляється не зовсім аргументованим визначення митної політики як складової митної справи.

Основне заперечення проти такого підходу пов'язане із загальноприйнятою співпідпорядкованістю названих понять, за якої І Іолітика в певній сфері державного регулювання завжди первинна, а справа, як сукупність засобів і методів реалізації політики, завжди вторинна.

Питання митно-тарифного регулювання є одними з основних у розвитку зовнішньоекономічних відносин. Отже, особливу увагу необхідно приділити вирішенню проблем вдосконалення системи митно-тарифного регулювання в Україні. Митна політика України розвивалася в напрямі паралельного розвитку всіх сторін системи митно-тарифного регулювання відповідно до передових, загально визначених норм і правил міжнародної політики. Вона включала одночасне вирішення проблем заповнення теоретичного вакууму, розбудови митної інфраструктури й активну участь в опрацюванні митних режимів, що мають забезпечувати мінімізацію митних процедур та ефективність митного контролю.

Україна активно співпрацює з митними адміністраціями багатьох країн світу, є членом Ради митного співробітництва, продовжує процес приєднання міжнародних конвенцій з питань митної с І Ірави у напрямі гармонізації із загальноприйнятими в міжнародній практиці нормами та стандартами.

Митна політика разом із порядком і умовами переміщення чез митний кордон товарів і транспортних засобів, стягування митних платежів, митним оформленням, митним контролем та іншими засобами проведення митної політики в життя визначаються законодавцем як складові митної справи.

Відомий фахівець у галузі міжнародного права (у тому числі митного), доктор юридичних наук, професор Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Т. Шевченка К.К. Сандровський визначає митну політику як один з основних напрямів внутрішньої і зовнішньої політики держави. До інструментів митної політики він відносить передбачені національним законодавством і міжнародними договорами митні тарифи і систему заходів нетарифного регулювання. У митній справі, що виникає, на його думку, з митної політики держави і засобів її здійснення, можна виділити два аспекти — внутрішній (захист національної промисловості та торгівлі, економіки взагалі) і зовнішній (створення найбільш сприятливих умов для участі в міжнародному торгово-економічному обороті) [7].

Крім того, К.К Сандровський вважає, що митна політика є найважливішою складовою зовнішньоторговельної політики, і зазначає, що в літературі поняття торгової політики нерідко розглядається як рівнозначне поняття митної політики. Він розглянув проблеми застосування деяких інструментів митної політики -тарифних і нетарифних заходів митного регулювання, а також таких її складові, як членство в міжнвіродних організаціях і міждержавних інтеграційних об'єднаннях.

Отже, термін "митна політика" розглядається законодавцем та вченим як комплексний за своїм змістом і складний для однозначного визначення, що не обмежується виключно, підвищенням ефективності зовнішньоекономічної діяльності держави.

Змінилося розуміння митної політики в сучасній доктрині. Розширилося розуміння місця, ролі й змісту митної політики, зумовлених багатьма складовими, привнесеними з інших політик, таких як внутрішня, зовнішня, зовнішньоекономічна, зовнішньо-торговельна, митна політика міжнародних організацій.

Як висновок: Отже, на сьогодні не має єдиного підходу до поняття митної політики. Більшість авторів, з одного боку, визначають її як "систему заходів, правил, процедур", причому часом у вузькому значенні слова, тобто з урахуванням, наприклад, тільки двох або трьох чинників, з другого боку - як "функцію, механізм регулювання", і з третього — як "комплекс напрямків, стратегічну лінію" і т. д .

Митні органи України

Забезпечення здійснення митної політики України відповідно до законів України; установлення розмірів митних зборів і плати за митні процедури; координація діяльності міністерств, державних комітетів та відомств України з питань митної справи; проведення переговорів та укладення міжнародних договорів України з митних питань у випадках, передбачених законами України; подання на розгляд Верховної Ради України пропозицій щодо системи митних органів України здійснюються Кабінетом Міністрів України .

Забороняється регулювання митної справи не передбаченими н законодавстві України актами і діями державних та недержавних органів. Державна митна служба України є центральним органом державної виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України. Служба організовує здійснення митної політики, забезпечує ефективне функціонування митної системи. ДМСУ у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, постановами Верховної Ради України, указами та розпорядженнями Президента України, актами Кабінету Міністрів України.

У межах своїх повноважень ДМСУ організовує та контролює виконання актів законодавства України про митну справу. ДМСУ узагальнює практику застосування законодавства з питань, що входять до її компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення цього законодавства та виносить їх на розгляд Кабінету Міністрів України.

До складу Державної митної служби України входять: Центральний апарат ДМСУ, спеціалізовані установи та митниці.

Центральний апарат ДМСУ:

• Голова ДМСУ;

• перший заступник Голови ДМСУ;

• заступники Голови ДМСУ.

• Управління ДМСУ:

• власної безпеки та контролю;

• організації митного контролю;

• по організації боротьби з контрабандою та порушеннями митних правил;

• митно-тарифне; митних платежів;

• аналізу, прогнозування та зв'язків з громадськістю;

• фінансово-економічне;

• бухгалтерського обліку та звітності;

• кадрами;

• міждержавних зв'язків;

• правове;

• самостійні відділи:

• сектор режимно-секретної та мобілізаційної роботи;

• профспілковий комітет центрального апарату служби;

• чергова частина.

• Спеціалізовані установи:

• рада профспілки працівників митних органів України;

• господарсько-експлуатаційне митне управління;

• постачальне митне управління;

• автотранспортне митне господарство;

• центральна митна лабораторія;

• інформаційно-аналітичне управління;

• Київський центр підвищення кваліфікації;

• Хмельницький центр підвищення кваліфікації;

• Академія митної служби;

• санаторій "Перлина".

Регіональні митниці:

• Київська;

• Західна;

• Карпатська;

• Подільська;

• Чорноморська;

• Кримська;

• Донбаська;

• Східна;

• Північна;

• Дніпровська;

• прямого підпорядкування:

• Бориспільська;

• Севастопольська;

• Центральна енергетична;

• Оперативна (у складі Управління власної безпеки та контролю) [8].

Як исновок: Забороняється регулювання митної справи не передбаченими н законодавстві України актами і діями державних та недержавних органів. Державна митна служба України є центральним органом державної виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України. Служба організовує здійснення митної політики, забезпечує ефективне функціонування митної системи. ДМСУ у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, постановами Верховної Ради України, указами та розпорядженнями Президента України, актами Кабінету Міністрів України.

Тарифне та нетарифне регулювання в митному праві

Функції тарифного регулювання в Україні виконує мито, яке є найважливішим інструментом зовнішньоторгової політики держави, що використовується з метою обмеження ввезення іноземних товарів, захисту та заохочення розвитку вітчизняного виробництва, стимулювання вивезення національних товарів.

Введення мита може мати декілька цілей, серед яких фіскальні, економічні та політичні. На відміну від інших податків, стягнення мита здійснюється не тільки і не стільки з фіскальною метою (формування дохідної частини бюджету), скільки спрямоване в основному на формування раціональної структури експорту й імпорту в умовах відсутності прямого втручання держави до цієї сфери. Метою-введення мита може бути здійснення економічного тиску на відповідні держави або створення режиму найбільшого сприяння за політичними мотивами.

В економічно розвинених країнах найбільш розповсюдженим є мито, що стягується з товарів, ввезених до країни, тобто регулюванню підлягає тільки імпорт. Експорт товарів регулюється, як правило, лише в країнах з невисоким рівнем економічного розвитку.

Товари і предмети, які ввозяться до митної території України та вивозяться за межі цієї території, підлягають накладенням мита.

Мито - це непрямий податок, що стягується з товарів (інших предметів), які переміщаються через митний кордон, тобто ввозяться, вивозяться або проходять транзитом, і який включається до ціни товарів та сплачується за рахунок кінцевого споживача [8].

Розміри ставок та види мита в Україні встановлюються відповідно до Митного тарифу України, визначеного Законом України "Про Єдиний митний тариф України" та міжнародними договорами.

Митний тариф України - це систематизований звід ставок мита, якими обкладаються товари, які ввозять до митної території України.

Ставки митного тарифу України є єдиними для всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності незалежно від форм власності, організації господарської діяльності та територіального розташування, за винятком випадків, передбачених законами України та її міжнародними договорами.

Митний тариф затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

Зміни і доповнення до Митного тарифу України мають бути офіційно опублікованими в загальнодоступних засобах масової інформації не пізніше, ніж за 45 днів до дати введення їх в дію. У тому випадку, якщо зазначені документи не будуть офіційно опубліковані, офіційною публікацією вважається публікація в офіційному періодичному виданні Верховної Ради України або Кабінету Міністрів України. Датою офіційної публікації вважається дата фактичного виходу в світ відповідного номеру цього видання.

Ввізне, вивізне і транзитне мито

В залежності від напрямку руху товару в Україні застосовується ввізне та вивізне мито [13].

Ввізне мито - це мито, яке стягується митницями при надходженні іноземних товарів на внутрішній ринок)

Вивізне мито - це мито, яке нараховується на товари та інші предмети при їх вивезенні за межі митної території України. Воно застосовується в деяких країнах і встановлюється на певний строк, як правило, в разі нестачі сировини в країні.

В деяких країнах застосовується транзитне мито. Однак його роль в сучасних умовах знижується. Воно встановлюється, як правило, лише для покриття витрат, пов'язаних з контролем транзиту іноземних вантажів.

Види мита за способом нарахування

За способом нарахування в Україні застосовуються наступні види мита: адвалерне, специфічне, комбіноване [13].

Адвалерне мито — це мито, яке нараховується у відсотках до митної вартості товарів та інших предметів, що обкладаються митом.

Специфічне мито - це мито, яке нараховується у встановленому грошовому розмірі на одиницю товарів та інших предметів, що обкладаються митом.

Комбіноване мито - це мито, що поєднує особливості адвалерного і специфічного митного обкладення.

На окремі товари та інші предмети може бути встановлене сезонне ввізне та вивізне мито на термін не більший від чотирьох місяців з моменту їх встановлення.

Поняття й інструменти нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Нетарифні методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності, адміністративні за своєю основою, припускають, насамперед, наявність оперативної й достовірної інформації щодо стану зовнішньої торгівлі. Обґрунтування і гнучке використання інструмента нетарифних методів регулювання, а також даних митної статистики дозволяють визначити і встановити торговий баланс та фіскальні цілі держави.

Наприкінці 70-х років найбільші країни Заходу підписали угоду, яка передбачає зниження мита й використання переважно нетарифних методів регулювання як засобу впливу державних структур на зовнішньоекономічну діяльність. Ці засоби вплинули як на зниження мита, так і на звуження сфери застосування кількісних обмежень імпорту. Разом з тим ширшого застосування набули такі методи, як гнучка система податків та митних зборів з метою захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції. Використання митних тарифів обмежує надходження іноземних товарів до внутрішнього ринку лише побічне - шляхом подорожчання імпорту в результаті митного обкладення. В свою чергу, нетарифні обмеження, зберігаючи ефект подорожчання, доповнюють його ще й встановленням прямих перешкод у вигляді абсолютних чи близьких до абсолютних лімітів за кількістю або цінами технічними характеристиками товару.

Найбільш жорсткий кількісний захід нетарифного характеру, який взагалі виключає звичайний комерційний імпорт товарів, визначених категорій, це ембарго. Цей засіб зустрічається в практиці майже всіх країн. Часто ембарго вводиться з чисто політичних мотивів, але в більшості випадків застосовується як останній з заходів з метою економії валюти або захисту вітчизняної промисловості.

До числа найбільш розповсюджених інструментів нетарифного адміністративного регулювання-зовнішньоекономічної діяльності відносять ліцензії та квоти.

Ліцензування та квотування експорту й імпорту застосовується виходячи з загальнодержавних цілей, а саме:

- збільшення зовнішньої заборгованості країни;

- порушення рівноваги за окремими товарами на внутрішніх ринках;

- необхідності забезпечення визначених пропорцій між імпортною і вітчизняною продукцією;

- у відповідь на дискримінаційні дії інших держав;

- відповідно до міжнародних угод [12].

Ліцензування зовнішньоторгових операцій

Ліцензування зовнішньоторгових операцій може бути у формі: дозволу на ведення будь-якого виду зовнішньоекономічної діяльності; дозволу на проведення будь-якої експортно-імпортної операції.

Ліцензування експортно-імпортних операцій полягає в необхідності отримання дозволу, виданого державними органами, за здійснення зовнішньоторгових операцій, експортних чи імпортних, з певними товарами, включеними до списків ліцензованих за імпортом або експортом.

Ліцензія експортна (імпортна) — це відповідним чином оформлене право на експорт (імпорт) протягом встановленого часу певних товарів або валютних засобів з метою інвестицій та кредитування.

В Україні застосовуються наступні види ліцензій: генеральна; разова (індивідуальна); відкрита (індивідуальна) [5];

Ліцензія відкрита (індивідуальна) — це дозвіл на експорт (імпорт) товару протягом визначеного періоду часу (але не менше одного місяця) з визначенням його загального обсягу.

Ліцензія разова (індивідуальна) — це одноразовий дозвіл іменного характеру, що видається для здійснення кожної окремої операції конкретним суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності на період, необхідний для здійснення експортної (імпортної) операції. Ліцензія генеральна - відкриття дозволу на експортні (імпортні) операції щодо певних товарів або певної країни (групи країн) протягом періоду дії режиму ліцензування щодо цього товару.

Ліцензії на експорт (імпорт) товарів видаються Міністерством зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України.

Ліцензування операцій з переміщення валютних цінностей з метою інвестицій або надання кредитів суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності здійснюється Національним банком України.

Ліцензії на експортно-імпортні операції видаються на основі заявок суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності згідно форми, затвердженої Міністерством зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України.

Квотування зовнішньоторгових операцій

Ліцензування зовнішньоторгових операцій тісно взаємопов'язане з кількісними обмеженнями зовнішньоторгових операцій - квотами на імпорт і експорт окремих товарів. Запровадження квот гарантує, що експорт/імпорт певного товару не буде перевищувати встановлених розмірів. Квотування є досить гнучким інструментом державного регулювання зовнішньої торгівлі, оскільки зміна тарифів звичайно регламентується національним законодавством або міжнародними договорами.

Квота експортна (імпортна) - це граничний обсяг визначеної категорії товарів, дозволений для експорту з території України (чи імпорту до території України) протягом встановленого періоду, який визначається в натуральних або вартісних одиницях.

В Україні застосовуються квоти:

-глобальні;

-групові;

-індивідуальні [5].

Глобальні квоти - це квоти, встановлені для товару (товарів) без визначення конкретних країн, до яких товар (товари) експортується або з яких він (вони) імпортується.

Групові квоти - квоти, встановлені для товару (товарів) з визначенням групи країн, до яких товар (товари) експортується або з яких він (вони) імпортується.

Індивідуальні квоти — квоти, встановлені для товару (товарів) з визначенням конкретної країни, до якої товар (товари) може експортуватися або з яких він (вони) може імпортуватися.

Кількісні обмеження імпорту й експорту є жорстким виявом державного регулювання зовнішньої торгівлі. Оскільки дія системи ліцензування і квотування обмежує самостійність підприємств у їх зовнішньоекономічних зв'язках, в адміністративному порядку регулюється ряд країн, з якими можуть бути укладені угоди щодо певних товарів, визначається кількість ряд товарів, що піддягають експорту чи імпорту. При цьому система ліцензування і квотування імпорту й експорту є більш гнучкою й ефективною, ніж економічні важелі зовнішньоторгового регулювання.

Рішення щодо встановлення режиму ліцензування і квотування зовнішньоекономічних операцій приймається Кабінетом Міністрів України з визначенням списку конкретних товарів, що підлягають режимові ліцензування і квотування, а також термінів дії цього режиму. Реалізація квот, як і ліцензій на окремі товари, роботи чи послуги, здійснюється Міністерством зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України.

Перелік товарів, експорт та імпорт яких підлягає квотуванню і ліцензуванню

Постановою Кабінету Міністрів України від 6 січня 2000 року № 4 визначено, що обсяги квот товарів, експорт яких підлягає ліцензуванню, складаються з:

- янтарю;

- руд і концентратів дорогоцінних металів;

- металів дорогоцінних у колоїдному стані і сполук неорганічних та дорогоцінних органічних металів, амальгам дорогоцінних металів;

- алмазів оброблених /не оброблених;

- інших дорогоцінних каменів, а також напівкоштовних (крім алмазів);

- срібла, золота, платини (неопрацьованих, напівоброблених або у вигляді порошку);

- відходів і брухту дорогоцінних металів і металів, вкритих дорогоцінними металами;

- монет з дорогоцінних металів [6].

Сертифікація товару як метод нетарифного регулювання

Одним зі специфічних методів нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності є сертифікація товару.

"Сертифікація відповідності" являє собою дію, що засвідчує за допомогою сертифіката відповідності або знака відповідності, що вироби чи послуги відповідають визначеним стандартам або іншій науково-технічній документації (НТД). При цьому під "сертифікатом відповідності" розуміють документ, а під "знаком відповідності" - знак, який знаходиться під охороною закону, видані відповідно до правил системи сертифікації. Вироби відповідають стандарту, якщо вони задовольняють всім передбаченим щодо цих виробів вимогам. До стандарту звичайно включаються характеристики, які можуть бути об'єктивно перевірені.

Для проведення конкретних іспитів використовуються спеціально акредитовані лабораторії, які проводять у встановленому порядку атестацію.

На підставі закону України встановлено порядок ввезення до території України товарів, безпеку яких необхідно документальнопідтвердити.

Цей порядок поширюється на товари, які є об'єктом зовнішньоторгових операцій купівлі-продажу або обміну (бартеру). Ним зобов'язані керуватися юридичні та фізичні особи, які ввозять до України товари, а також організації, які мають контролювати їх безпеку при ввезенні. Але цей порядок не поширюється на товари, виготовлені в країнах, що входять до складу СНД, а також на транзитні товари.

Документом, що підтверджує безпеку товару, є: сертифікат відповідності, виданий за результатами сертифікації товару уповноваженим на це органом у встановленому порядку, в тому числі на підставі гігієнічного сертифікату на продукцію, потенційно небезпечну для здоров'я людини; посвідчення щодо наявності сертифікату, виданого на основі іноземного сертифіката на товар уповноваженим на це органом [8].

Підставою для дозволу на ввезення до території України товарів, що підлягають обов'язковій сертифікації, є документ, виданий відповідними органами.

Сертифікат (посвідчення) пред'являється митниці декларантом або одержувачем товару і перевіряється, перш ніж товар перетинає митний кордон.

При заповненні вантажної митної декларації (ВМД) на сертифікований товар декларант у графі 44 під цифрою 6 вказує скорочене найменування установи, яка видала сертифікат (посвідчення), номер і дату видачі сертифікату (посвідчення), а також термін його дії, якщо його встановлено.

Як висновок:Мито - це непрямий податок, що стягується з товарів (інших предметів), які переміщаються через митний кордон, тобто ввозяться, вивозяться або проходять транзитом, і який включається до ціни товарів та сплачується за рахунок кінцевого споживача .

Митні платежі

Митні платежі бувають двох видів — мито та митні збори. Мито детально розглянуто в розділі "Тарифне та нетарифне регулювання в митній справі". Таким чином в даному розділі ми зупинимось лише на митних зборах [4].

Митні збори - це додаткові збори, які стягуються з товарів, що ввозяться (вивозяться), за специфічні умови поставок та інші послуги, які надаються митницею (оформлення транспортних засобів, зберігання товарів під відповідальністю митниці та ін.).

Ст. 76 Митного кодексу України передбачено справляння митних зборів за митне оформлення транспортних засобів (у тому числі транспортних засобів індивідуального користування), товарів, спадщини, речей, які переміщуються через митний кордон України (в тому числі у міжнародних поштових відправленнях та вантажем), та інших предметів, а також за перебування їх під митним контролем.

За митне оформлення товарів та інших предметів у зонах митного контролю на територіях і в приміщеннях підприємств, що зберігають такі товари та інші предмети, чи поза робочим часом, установленим для митниці, і за зберігання товарів та інших предметів під відповідальністю митниці у випадках, коли передача їх на зберігання митниці необов'язкова, також справляються митні збори.

Розміри ставок митних зборів встановлюються Кабінетом Міністрів України. Зараз діє Постанова Кабінету Міністрів України від 27.01.97 р. № 65 "Про ставки митних зборів" із змінами та доповненнями. Звільнення від сплати митних зборів можливо лише на підставі відповідного рішення Кабінету Міністрів України.

Митні збори, які нараховуються за вантажною митною декларацією, справляються при кожному здійсненні митного оформлення товарів та інших предметів, за винятком випадків, передбачених "Порядком справляння митних зборів, які нараховуються за ВМД".

Товари, що ввозяться в Україну обкладаються акцизним збором за ставками згідно з чинним законодавством.

Акцизний збір сплачується платниками податку одночасно зі сплатою мита та митних зборів. Перерахування відповідних сум коштів на спеціальний рахунок митного органу здійснюється платником податку або особою, уповноваженою на декларування на підставі договору. Акцизний збір справляється в національній валюті, товари, за які не був сплачений акцизний збір, митному оформленні не підлягають, крім випадків., коли вони відповідно до актів законодавства звільняються від обкладення цим збором. Контроль за правильністю обчислення та своєчасністю сплати акцизного збору з товарів, що ввозяться в Україну, під час митного оформлення здійснюється митими органами.

Об'єктами обкладення акцизного збору є митна вартість товарів (продукції), які ввозяться (пересилаються) на митну територію України. До об'єктів обкладення акцизним збором не належить:

- підакцизні товари, що експортуються за межі митної території України за іноземну валюту;

- підакцизні товари, які розміщуються на митних ліцензійних, складок, у магазинах безмитної торгівлі;

- підакцизні товари та зразки підакцизних товарів, що тимчасово ввозяться на митну територію України з метою показу чи демонстрації на час проведення виставок, конкурсів, нарад, семінарів, ярмарків під зобов'язання організатора виставки про зворотне вивезення таких зразків і залишаються власністю іноземних юридичних осіб;

- підакцизні товари, які переміщуються через митну територію України транзитом;

- конфісковане, спадкове, безхазяйне майно коштовності та інші цінності, які перейшли за правом спадкування у власність держави;

- товари, що поставляються в Україну відповідно до положень Закону України "Про гуманітарну допомогу";

- підакцизні товари, які ввозяться в Україну на виконання положень міжнародних угод за участю України, якщо відповідна угода передбачає звільнення від цього виду збору.

Платником акцизного збору є:

• суб'єкти підприємницької діяльності, а також їх філії, відділення, інші відокремленні підрозділи — виробники підакцизних товарів (послуг) на митній території України, у тому числі з давальницької сировини; •_,

• нерезиденти, які здійснюють виготовлення підакцизних товарів (послуг) на митній території України безпосередньо або через їх постійні представництва чи осіб, прирівняних до них згідно з законодавством;

• будь-які суб'єкти підприємницької діяльності, інші юридичні особи, їх філії, відділення, інші відокремленні підрозділи, які ввозять на митну територію України підакцизні товари.

Сума акцизного збору може встановлюватися або у відсотках до митної вартості товару, або у грошовому еквіваленті до фізичної одиниці виміру товару.

Податок на додану вартість. Товари, які ввозяться (пересилаються) в Україну, оподатковується податком на додану вартість за ставкою, установленою Законом України "Про податок на додану вартість". ПДВ становить 20 відсотків від бази оподаткування (основи для нарахування), що обчислюється згідно зі статтею 4 Закону України "Про податок на додану вартість". Об'єктом оподаткування ПДВ є операції з ввезення (пересилання) товарів на митну територію України та отримання робіт (послуг), що ' надаються нерезидентами для їх використання (споживання) на митній території України, у тому числі операції з увезення (пересилання) майна за договором оренди (лізингу), заставки та іпотеки.

ПДВ сплачується платниками податку — особами, які ввозять (пересилають) товари на митну територію України одночасно зі сплатою мита та митних зборів (на момент оформлення ВМД).

Платники ПДВ при ввезенні (пересиланні) товарів на митну терарію України можуть за власним бажанням надавати митним органам простий вексель на суму податкового зобов'язання у трьох примірниках, один примірник якого залишається в органі митного контролю, другий надсилається органом митного контролю на адресу органу державної податкової служби за місцем реєстрації платника податку, а третій надається платнику податку. Платники ПДВ на товари, що імпортуються в Україну перераховують на спеціальні рахунки митних органів, крім випадків застосування податкового векселя як засобу платежу. Суми ПДВ справляються в національній валюті України та зараховуються до Державного бюджету України.

Товари за які не був сплачений ПДВ, митному оформленню не підлягають, крім випадків коли вони підлягають звільненню від обкладення цим податком. Контроль за правильністю нарахування і своєчасністю сплати ПДВ при митному оформленні товарів, що імпортуються в Україну, здійснюються митними органами.

Товари, що ввозяться в Україну обкладаються акцизним збором за ставками згідно з чинним законодавством.

Як висновок: Акцизний збір сплачується платниками податку одночасно зі сплатою мита та митних зборів. Перерахування відповідних сум коштів на спеціальний рахунок митного органу здійснюється платником податку або особою, уповноваженою на декларування на підставі договору. Акцизний збір справляється в національній валюті, товари, за які не був сплачений акцизний збір, митному оформленні не підлягають, крім випадків., коли вони відповідно до актів законодавства звільняються від обкладення цим збором. Контроль за правильністю обчислення та своєчасністю сплати акцизного збору з товарів, що ввозяться в Україну, під час митного оформлення здійснюється митими органами.

Об'єктами обкладення акцизного збору є митна вартість товарів (продукції), які ввозяться (пересилаються) на митну територію України.

Дата добавления: 2018-05-12; просмотров: 356; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

12 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!