Які дії неповнолітні та малолітні особи можуть вчиняти самостійно, без дозволу батьків або опікунів (піклувальників)?
Відповідно до вимог статті 31 Цивільного кодексу України фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа), має право:
1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини;
2) здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.
Згідно зі статтями 31, 32 Цивільного кодексу України фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа) має право:
1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини;
2) здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;
3) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;
4) самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;
5) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;
6) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).
Відповідно до вимог пункту 3 глави 1 розділу ІІ ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, у разі укладення правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) права, за якими підлягають державній реєстрації, у тому числі договорів щодо поділу, обміну житлового будинку, квартири за участю малолітніх осіб, нотаріус перевіряє наявність дозволу органу опіки та піклування на укладення таких правочинів.
|
|
|
Правочини за малолітніх вчиняють батьки (усиновлювачі).
На вчинення одним із батьків правочинів щодо транспортних засобів та нерухомого майна малолітньої дитини повинна бути згода другого з батьків, справжність підпису на якій засвідчується нотаріально. Якщо той із батьків, хто проживає окремо від дитини протягом не менш як шість місяців, не бере участі у вихованні та утриманні дитини або якщо місце його проживання невідоме, правочини, зазначені у цій частині статті, можуть бути вчинені без його згоди.
У разі якщо другий із батьків заперечує проти укладення правочину щодо майна малолітньої дитини, нотаріус відмовляє заінтересованим особам у вчиненні нотаріальної дії і роз'яснює, що зазначений спір може бути вирішений органом опіки та піклування або судом.
Нотаріус не приймає для посвідчення правочин, що укладається від імені малолітньої дитини представником батьків (усиновлювачів) або одного з них.
Правочини від імені неповнолітніх можуть бути посвідчені лише за умови, якщо вони вчинені за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника та з дозволу органу опіки та піклування.
|
|
|
Справжність підпису(ів) батьків (усиновлювачів) або піклувальників на заяві про їх згоду на посвідчення правочинів від імені неповнолітніх осіб повинна бути засвідчена нотаріально.
Відчуження житла, власниками якого є діти, та в яких проживають або зареєстровані діти
Найбільше правоохоронна функція нотаріату проявляється і вимагає найбільшого рівня професійних знань нотаріуса при посвідченні договорів, що стосуються житлових приміщень. Адже дитина може бути не тільки учасником договору, але й особою, житлові права якої можуть бути порушені.
Право власності на житло, інше майно у дитини може виникнути в результаті приватизації, заповіту, за договором дарування, а також за договором купівлі-продажу житла (як правило, за кошти батьків, опікунів). Однак ані батьки, ані опікуни або піклувальники не мають права самостійно вирішувати питання про відчуження житла, іншого нерухомого майна, якщо правочин певним чином стосується інтересів дитини.
Для вчинення правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації вимагається попередній дозвіл (згода) органів опіки та піклування (наприклад, договорів, предметом яких є нерухоме майно, акції, облігації тощо). Вчинення правочину щодо відчуження житла, іншого, визначеного законом, майна, без попередньої згоди батьків або осіб, які їх замінюють та органів опіки та піклування можливе тільки тими неповнолітніми дітьми, які набули відповідно до закону повну цивільну дієздатність.
|
|
|
Спеціальним законодавством встановлено обмеження у сфері здійснення батьками, усиновлювачами, опікунами, піклувальниками правочинів щодо житла та іншого майна, належного дитині на праві власності або іншому речовому праві, а також тих, які можуть порушити законні інтереси дітей.
Батьки мають право дати згоду на вчинення неповнолітньою дитиною таких правочинів лише з дозволу органу опіки та піклування (частина 3 статті 177 Сімейного кодексу України).
Дозвіл органу опіки та піклування на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається в разі гарантування збереження її права на житло (частина статті 177 Сімейного кодексу України).
Майно, одержане дитиною за договором про припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з переходом права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо), може бути відчужене до досягнення нею повноліття лише з дозволу органу опіки та піклування (частина 5 статті 190 Сімейного кодексу України).
|
|
|
Відповідно до вимог статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Згідно зі статтею 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей" держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав та інтересів дітей. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям.
Нотаріус перевіряє наявність дозволу органу опіки та піклування на укладення договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, у тому числі договорів щодо поділу, обміну житлового будинку, квартири за участю дітей.
Ані законодавство, ані рішення органів опіки та піклування не зобов’язують нотаріусів відслідковувати виконання рішень органів опіки та піклування щодо умов здійснення правочинів (опікунами) піклувальниками.
Щодо визначення права дитини на проживання в житловому приміщенні, що відчужується, то згідно з положеннями частин третьої та четвертої статті 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, в якому вона проживає.
Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Згідно з частиною другою статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти члени сім’ї наймача або власника житлового приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Оскільки згідно зі ст. 405 Цивільного кодексу члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону — нотаріуси для встановлення факту користування нерухомим майном витребовують довідку про реєстрацію місця проживання або місця перебування дитини за адресою майна, що відчужується або заставляється, видану житлово‑експлуатаційною організацією або іншим відповідним уповноваженим органом з питань реєстрації. На підтвердження даного факту така довідка залишається у справах державної нотаріальної контори чи приватного нотаріуса.
Тобто право користування майном члена сім’ї власника житла пов’язано з моментом здійснення реєстрації за місцем проживання особи.
Коли з поданих документів нотаріусом установлено, що така дитина проживає за іншою адресою, ніж адреса майна, що відчужується, а також те, що така дитина не має права власності на це майно (його частину) нотаріус має право не витребовувати згоду органів опіки та піклування на посвідчення такого правочину. При цьому, нотаріусом при його посвідченні роз’яснюється зміст статті 176 Сімейного кодексу України щодо зобов’язання батьків передати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток.
Таким чином, згода органів опіки та піклування необхідна у випадку, якщо дитина є власником (співвласником) або має право на користування жилим приміщенням, що відчужується.
2.2Правові наслідки вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності
Правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном. Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні. 2. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним. На вимогу заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи. 3. Якщо правочин з малолітньою особою вчинила фізична особа з повною цивільною дієздатністю, то вона зобов'язана повернути особам, вказаним у частині першій цієї статті, все те, що вона одержала за таким правочином від малолітньої особи. 4. Дієздатна сторона зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину, якщо у момент вчинення правочину вона знала або могла знати про вік другої сторони. Батьки (усиновлювачі) або опікун малолітньої особи зобов'язані повернути дієздатній стороні все одержане нею за цим правочином у натурі, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування. 5. Якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, то кожна з них зобов'язана повернути другій стороні все, що одержала за цим правочином, у натурі. У разі неможливості повернення майна відшкодування його вартості провадиться батьками (усиновлювачами) або опікуном, якщо буде встановлено, що вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла їхня винна поведінка. 6. У разі вчинення неповнолітньою особою правочину з малолітньою особою настають наслідки, встановлені частиною третьою статті 222 цього Кодексу.
1. Стаття 31 ЦК надає малолітній особі (яка не досягла 14 рокі
в) право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини та здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної творчої діяльності, що охороняються законом (див. коментар до ст. 31). Інші правочини за малолітніх осіб мають вчиняти їх батьки (усиновлювачі) або опікуни відповідно до вимог законодавства. Правочини, вчинені малолітніми особами за межами їх цивільної дієздатності мають вважатися відповідно до ст. 203 ЦК нечинними (неправомірними). Вчинення малолітнім таких дій може слугувати підставою недійсності укладеного ним правочину (ст. 215 ЦК). Норма ч. 1 ст. 221 передбачає можливість "легалізації" такого правочину шляхом схвалення його батьками (усиновлювачами) малолітнього або одним з них, з ким він проживає, або опікуном. Такий правочин має вважатися схваленим, якщо ці особи дізналися про його вчинення, але протягом одного місяця не заявили відповідних претензій другій стороні. Закон не визначає форми такої претензії. Тому вона може бути висловлена у різній формі (усній, письмовій). Претензія може бути безпосередньо вручена стороні, направлена факсом, поштою тощо. Зазначені особи можуть також безпосередньо звернутися до суду з позовом про визнання правочину недійсним. Утримання зазначених осіб від направлення претензій щодо правочину за участю малолітнього, про укладення якого їм стало відомо, також розглядається як його схвалення. 2. Лише у разі відсутності схвалення правочину батьками (усиновителями) або опікунами у вищезазначеному порядку він вважається нікчемним. Однак і у цьому випадку коментована стаття допускає можливість визнання такого правочину дійсним, якщо він був вчинений на користь малолітньої особи. Під користю тут слід розуміти не тільки отримання малолітнім будь-яких додаткових у порівнянні з переданими ним майновими благами, а й отримання співрозмірних з переданими матеріальних благ, які можуть задовольнити потреби цієї малолітньої особи. Питання про визнання правочину дійсним можуть порушувати заінтересовані особи. Суд не має права виносити таке рішення за власною ініціативою. Заінтересованими особами можуть бути батьки (усиновлювачі) або опікуни малолітньої особи, а також інші особи, у тому числі ті, які виступили контрагентами за такими правочинами. 3. До правочинів малолітньої особи з особою з повною цивільною дієздатністю відповідно до частин 3 - 4 ст. 221 застосовується двостороння реституція (див. коментар до ст. 216). Особа з повною дієздатністю має повернути все отримане за таким правочином батькам (усиновителям) або опікунам малолітнього. У свою чергу батьки (усиновителі) або опікуни малолітнього мають повернути дієздатній особі все одержане за правочином у натурі, а в разі неможливості цього - відшкодувати вартість отриманого в грошах за цінами, що існують на момент відшкодування. До того ж, вчинення правочину дієздатною особою з малолітнім є ще й цивільним правопорушенням, а отже коментована стаття покладає на неї також обов'язок відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину, якщо в момент укладення правочину вона знала або могла знати про вік другої сторони. За загальним правилом, вина правопорушника презюмується, тому дієздатна особа має доводити, що вона не знала або не могла знати про те, що її контрагент за договором є малолітньою особою. 4. Якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, то закон зобов'язує саме їх повернути все одержане за цим правочином у натурі. Лише в разі неможливості повернення майна в натурі відшкодування його вартості проводиться батьками (усиновителями) або опікунами за наявності однієї з таких умов: - вчиненню правочину сприяла їхня винна поведінка (неналежний догляд за малолітнім, свідоме підштовхування його до вчинення правочину тощо); - їхня винна поведінка сприяла втраті майна, яке було предметом правочину. В усіх інших випадках жодні обов'язки на батьків (усиновлювачів) або опікунів малолітніх осіб не покладаються. 5. Вчинення неповнолітньою особою (від 14 до 18 років) правочину з малолітньою особою тягне за собою наслідки, передбачені ст. 222 для правочинів, вчинених неповнолітніми особами між собою (див. коментар до ст. 222).
ВИСНОВКИ
На основі викладеного можна зробити такі висновки.
Принцип верховенства права э одним з найголовніших принципів у правовій державі. Цей принцип набув активного і всебічного затвердження в Україні після проголошення її незалежності і отримав конституційне закріплення як один з головних надбань і напрямів подальшого розвитку.
Цей принцип означає здійснення державними органами і посадовими особами всіх властивих функцій у суворій відповідності до чинної Конституції, законів та підзаконних актів, згідно зі встановленою у законодавстві компетенцією. Тільки ставши незалежною, Україна запровадила такий важливий принцип правового регулювання як верховенство права. На даний момент розуміння його сутності відповідає основним світовим стандартам. Так, в найбільш загальному вигляді верховенство права можна зрозуміти як панування права в суспільстві, як його визначальна роль у відносинах між усіма учасниками суспільних відносин, в діяльності державних і недержавних організацій, соціальних спільнот, об'єднань.
Принцип верховенства права конкретизується в цілому ряді його складових ознак, в тому числі: принципі мінімальної достатності правового регулювання суспільних відносин і загальності права; принципі пов'язаності держави правами і свободами людини і громадянина; позапартійності права, його певної самостійності щодо політичних сил і його деідеологізації; відносної самостійності щодо судової та виконавчої влади; верховенство Конституції і законів України.
Принцип верховенства закону (закон є основним джерелом права у сучасному суспільстві), закріплений Конституцією України, означає визначальну, провідну роль закону в правовій системі, зокрема, системі джерел права, його вищу юридичну силу відносно підзаконних актів. Тобто принцип верховенства закону означає тільки співвідношення закону та інших нормативно-правових актів.
У країнах континентального права (Німеччині, Франції, Австрії тощо) юридична доктрина завжди розрізняла поняття “закон у матеріальному змісті”, тобто будь-яку норму, що виходить від держави незалежно від форм її викладу, і “закон у формальному змісті”. Тобто закон має бути наповнений матеріальним змістом і витриманий у формальному.
В Україні верховенство права закріплено в Основному Законі держави (ст. 8), а її засади конкретизовані у правових позиціях Конституційного Суду України, в чинному законодавстві.
Верховенство закону прямо не зафіксоване в Конституції у вигляді спеціальної норми або принципу. Це зроблено у інший спосіб, що, однак, не позбавляє підстав твердити про існування відповідного конституційного принципу (принципу Конституції).
Сприйняття верховенства закону як конституційного принципу зумовлене основними характеристиками самих законів як правових актів.
Як конституційний принцип верховенство закону в цілому узгоджується з іншими, тісно сполученими між собою і по суті однозмістовими принципами правової держави і верховенства права. Адже кожен з них не заперечує наявність в системі права ієрархії «підконституційних» нормативно-правових актів, очолюваної законом.
Дата добавления: 2018-05-12; просмотров: 751; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!