Концепція стадіального розвитку суспільства.
Місце історії античності серед основних історичних концепцій
На сучасному етапі розвитку історичної науки не існує єдиної методології щодо вивчення історії людства. Розроблено декілька концепцій, за якими вчені намагаються дослідити історичний процес у всіх його виявах та реконструювати минуле.
З’ясуємо, яке ж місце відводиться історії античності у кожній з 4-х існуючих концепцій;
1) Концепція протиставлення історичного розвитку Сходу (Азії) та Заходу (Європи);
2) Концепція соціально-економічних формацій;
3) Цивілізаційна концепція;
4) Концепція стадіального розвитку суспільства.
Концепція протиставлення історичного розвитку Сходу (Азії) та Заходу (Європи).
Ця концепція ґрунтується на точці зору, що історичні шляхи розвитку народів Сходу та Заходу з самого початку не співпадали. Цьому сприяло багато різних факторів, серед яких можна виділити географічні, етнічні, економічні тощо. Підтверджують таку точку зору наступними доказами. По-перше, на Сході та Заході склалися різні форми власності. Для Сходу характерною була державна форма власності на основні засоби виробництва, передусім на землю, для Заходу – приватна. На Сході така ситуація склалася завдяки тому, що держава, яка мала деспотичний характер, брала на себе ключові господарські, соціальні, культурні та інші функції, що забезпечувалося велетенським апаратом влади та примусу.
|
|
|
По-друге, у давніх (східному та західному) суспільствах можна простежити різне ставлення до природи. На Сході людина сприймалася як органічна складова природи, вона мала співіснувати з природою та всесвітом, споглядала за тим, що відбувається. Отже, наявною була дещо пасивна форма світогляду. На Заході – навпаки. Природа та весь навколишній світ – це майстерня, а людина в ній – майстер, який активно працює та перетворює природний матеріал.
По-третє, прибічники концепції протиставлення історичного розвитку Сходу та Заходу аргументують відмінністю в активності історичного життя в цих регіонах. Для Сходу завжди було характерним домінування традицій, що трактувалося як стагнація: затримка соціально-економічного та ідеологічного життя на якомусь певному рівні, без подальшого розвитку. На Заході, навпаки, постійний динамічний розвиток, рух уперед. Такі особливості в активності історичного життя можна пов’язати із згаданою різницею у формах власності. На Сході відсутність (або слабкий розвиток) приватної власності – мала наслідком невисокий рівень індивідуалізації особистості, повільний еволюційний процес змін, що розтягувався на століття, при відсутності різких стрибків між історичними епохами, довге та усталене збереження архаїчних форм соціальної організації. В такій ситуації деспотична держава переймала на себе усі функції. Коли така деспотія врешті решт розпадалася – у східних суспільствах не відбувалося швидкого інтелектуального або економічного піднесення, як це бувало в подібних ситуаціях на Заході. Навпаки, відбувалося зовсім протилежне – деградація та занепад, а члени традиційного східного суспільства знов ставали об’єктами чергового деспотичного правління.
|
|
|
Четвертим доказом на користь концепції протиставлення історичного розвитку Сходу та Заходу є невиразність індивідуалізації особистості. Така специфіка була проявом всієї системи суспільних відносин Сходу, де особливу роль відігравали общини, клани, касти, конфесійні спільноти. Саме Схід характеризувався лише ембріональним розвитком правових гарантій життя та майна, у той час як на Заході можна побачити появу системи права, яка захищала людину та її власність.
І, по-п’яте: в історичному розвитку давньосхідних суспільств дуже важливу роль відігравав ідеологічний чинник. Саме на Сході ідеологія (у формі релігійних вірувань, що ставали державною ідеологією) домінувала не тільки у духовному, а й у політичному, економічному та соціальному житті суспільства.
|
|
|
Отже, за такою концепцією історія Сходу в цілому, та її найдавніші періоди зокрема, була чимось специфічним, відмінним від Заходу: тим, що розвивалося своїм особливим шляхом, мало свої власні закономірності – і тому має вивчатися окремо.
2) Концепція соціально-економічних формацій.
Іншою концепцією, на яку слід звернути увагу, є концепція соціально-економічних формацій. На відміну від попередньої вона ґрунтується на єдності світового історичного процесу: людство, незалежно від географічного розташування, в своєму історичному розвитку проходить кілька послідовних етапів, або, як пізніше це назвали – соціально-економічних формацій. (Формація – це сукупність економічних відносин, суспільного та політичного ладу, духовного життя.) Ця концепція почала оформлятися у другій половині ХІХ ст., неодноразово доповнювалася. Тому можна виділити три її варіанти.
Першими її розробили К.Маркс та Ф.Енгельс. У їх варіанті виділялися наступні 4 способи виробництва, які відповідали окремим етапам розвитку людства: азіатський, античний, феодальний, буржуазний.
|
|
|
Власне концепція соціально-економічних формацій була розроблена радянським вченим В. Струве у 1933 р. Він виділив 5 етапів розвитку людства, які і були названі формаціями: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична, першою фазою якого був соціалізм.
Саме така схема історичного процесу увійшла до всіх радянських підручників. Якщо порівняти перший та другий варіанти концепції соціально-економічних формацій, можна помітити, що “азіатський” та “античний” етапи Маркса співвідносяться із “рабовласницьким” етапом Струве. Навколо питання, чи є історія Стародавнього Сходу (яка у Маркса визначена як “азіатський” етап) історією рабовласницького суспільства, точилася довга дискусія. Це було пов’язано з тим, що деякі історики трактували Стародавній Схід як одвічно феодальний.
Така невизначеність, а також дискусія про “азіатські виробничі відносини” мали результатом появу ще одного варіанту концепції соціально-економічних формацій. Виділялися наступні 3 етапи: докапіталістичний, капіталістичний, комуністичний.
Для усіх цих варіантів спільним є те, що головним чинником історичного процесу вважаються взаємодія та взаємовідповідність базису та надбудови. Базис слід розуміти як основу суспільства, якою є економіка, а надбудова – своєрідне доповнення у формі політичного, соціального та культурного життя. Детермінуючим на кожному етапі розвитку людства було саме економічне життя, яке і зумовлювало розвиток держави, суспільства, культури. Рушійною силою історії вважалося заперечення застарілих форм надбудови новими економічними відносинами. Тобто, спочатку відбувалися зміни у базисі (в економічному житті), а вже під їх впливом змінювалася і надбудова (політичне, соціальне та культурне життя суспільства).
Окрім цього, для даної концепції характерним є трактування історичного процесу через призму історії класів та класової боротьби. Для кожної соціально-економічної формації виділялися так звані “антагоністичні” (або непримиренні) класи, боротьба між якими визначала подальший історичний розвиток. Такими класами для рабовласницької формації були раби та рабовласники, для феодальної – селяни та феодали, для капіталістичної – робітники та буржуазія.
Таким чином, за концепцією соціально-економічних формацій історія Стародавнього Сходу – це історія докапіталістичної, або рабовласницької, формації.
Цивілізаційна концепція.
Останнім чином все більшого поширення набуває так звана цивілізаційна концепція. Термін “цивілізація” вперше з’явився у XVIII ст. у працях французького економіста В.Мірабо та шотландського філософа А.Фергюсона для визначення “зрілого” стану людського суспільства. Цей термін спочатку вживався в однині та мав широкий зміст, бо позначав певний рівень у розвитку суспільства, а саме класове або стратифіковане суспільство, в якому родові зв’язки відходять на другий план у свідомості людини, а на перший виходять зв’язки політичні та ідеологічні. Із накопиченням відомостей про різні суспільства поза межами Європи мова вже велася про цілу низку різних цивілізацій. У зв’язку з цим у ХІХ ст. прихильники цієї концепції мали вирішувати такі дві проблеми: (1) наукової класифікації цивілізацій та (2) взаємовідносин між ними.
Проблема наукової класифікації цивілізацій і досі не вирішена. Це пов’язано із критерієм, що покладений в основу класифікації. Наприклад, якщо взяти стадіальний критерій, то виокремлюють рабовласницькі (давні), феодальні (середньовічні) та інші цивілізації. Також застосовується етнографічний критерій, згідно з яким виділяють єгипетську, месопотамську, індійську та європейську цивілізації. Класифікація цивілізацій також може бути виведена з якихось характерних рис, наприклад: “клинописна” цивілізація (тобто з-за специфічної системи письма), або “християнська” та “мусульманська” цивілізації (через поширену релігію) і т.д.
Проблема взаємовідносин між цивілізаціями також залишається дискусійною. Серед великої кількості теорій, які роблять спробу вирішити це питання, умовно можна виділити дві основні групи: (1) еволюціоністські теорії та (2) теорії “локальних” цивілізацій. Еволюціонізм склався у ХІХ ст. Його найбільш провідними представниками можна назвати Л.Моргана, Е.Тейлора, Д.Фрезера. Їх трактування цивілізації базувалося на уявленні про єдність історії людства та про їх розвиток в одному, спільному для всіх напрямку. Саме еволюціоністи сформували поняття стадій у розвитку людства: дикунство, варварство, цивілізація. Велика кількість фактів та спостереження дозволили виявити багато подібних явищ у суспільствах, які географічно та історично були дуже віддалені один від одного. Еволюціоністи вбачали майбутнє людства у його культурній та політичній єдності.
Теорії ж “локальних” цивілізацій виходять з того, що історично існувало багато різних цивілізацій, незалежних одна від іншої. Вони існували одночасно, і хоча були різними за своїм змістом, були рівноправними за своїм значенням в своїх регіонах. Тому їх ще називають “еквівалентними” цивілізаціями. Такий підхід до вивчення цивілізацій спрямований на аналіз їх якісних характеристик, виявлення спільного і відмінного в історичному розвитку різних країн і регіонів без визначення “вищості” чи “прогресивності” тієї чи іншої культури.
Теорія локальних цивілізацій не має завершеного вигляду і зараз, хоча перші її варіанти відомі з кінця ХІХ ст. Спільним для прибічників цієї моделі історичного процесу є те, що всі вони виділяють певні етапи, або стадії, в існуванні цивілізацій. Так, М.Данилевський обґрунтував теорію відособлених “культурно-історичних типів” (яких він відокремив 10), що проходять стадії змужніння, старіння та загибелі. О.Шпенглер виділив 8 замкнутих, “незрозумілих” одна одній, культур як живих “організмів”, що проходять тисячорічний життєвий цикл, а потім, помираючи, перероджуються на закостенілі технічні цивілізації. За Шпенглером, цивілізація – це остання стадія помираючої культури, коли творчість змінюється на безплідність, становлення – відсталістю. Кожна культура – це живий організм, що “біологічно” несумісний з іншими та не допускає будь-яких запозичень. Ще один представник цивілізаційної концепції – А.Тойнбі – у різних своїх працях виділяє різну кількість цивілізацій та розглядає їх як “гілки одного дерева”. Розвиток людства він трактує як той, що відбувається у напрямку єдності людства. Запозичення між різними цивілізаціями можливі, однак запозичуються лише “позитивне знання”, а саме наука і техніка. За теорією А.Тойнбі кожна цивілізація протягом свого існування проходить 4 стадії: зародження, зростання, надлом та розпад.
Прогрес у розвитку людства відбувається завдяки збереженню наробок попередньої цивілізації, тобто визнається історична спадкоємність. Цивілізація кожного народу є конкретним способом його існування, що визначається всією його попередньою історією. Тому для класифікації цивілізацій можливо застосовувати лише формальні критерії: стадіальні та етнографічні. Так, цивілізації Стародавнього Сходу можна розглядати як давні, або рабовласницькі, цивілізації. За етнографічним критерієм – як окремі давньоєгипетську, давньомесопотамську, давньокитайську, хетську та ін.
Єдиного, універсального визначення “цивілізації” немає. Це і певний етап у розвитку всього людства, і велика соціально-культурна спільнота, і особливий тип культури значних людських мас в епоху класового суспільства. З огляду на те, що цивілізації, як правило, не співпадають з етнічними кордонами, вони дуже часто бувають міжетнічними. Тому для класифікації давніх цивілізацій на Сході можна брати і географічний критерій, виділивши близькосхідну, індійську, далекосхідну цивілізації.
Концепція стадіального розвитку суспільства.
Дана концепція є однією з сучасних інтерпретацій всесвітньої історії. Вона базується на так званому ліберальному підході, що передбачає розгляд історії людства як процесу поступового вивільнення людини з-під залежності від природи, від іншої людини чи держави.
Концепція стадіального розвитку (або теорія стадій) виникла у другій половині ХХ ст. Згідно з її положеннями світову історію можна поділити на періоди (або стадії): архаїчного, аграрного (до-індустріального, традиційного), індустріального, постіндустріального суспільства.
Становлення індустріальної стадії розвитку розпочалося приблизно у XVI ст., тому всі попередні історичні періоди (які традиційно визначаються як історія давнього світу, історія середніх віків) відносяться до аграрної стадії розвитку суспільства.
Ця концепція враховує найбільш загальні риси, притаманні розвитку народів різних географічних зон та історичних епох. Тому ми можемо побачити багато спільного в аграрних суспільствах Давнього Сходу, Давніх Греції та Риму, середньовічної Європи, доколумбової Америки. Отже, з позицій цієї концепції історія Стародавнього Сходу – це історія аграрного суспільства.
Свою назву ця стадія розвитку суспільства отримала через те, що аграрне суспільство базується перш за все на сільському господарстві, а саме на виробництві та збереженні продуктів харчування. Для такого суспільства характерна стабільна та незмінна технологія: різні удосконалення та інновації були дуже рідкісними. До того ж, вони не мали радикального характеру, тому ніяких “революційних” змін з собою не несли. Все це, в свою чергу, впливало на низьку продуктивність праці та на те, що в аграрному суспільстві визначальну роль відігравала саме кількісна характеристика класу виробників: аби виробити більше – треба було більше працювати, і вирішувалося це екстенсивними засобами. Ось чому для всіх аграрних суспільств характерними були великі родини та багато дітей – всі вони і були водночас робітниками.
Світогляд аграрного суспільства не передбачав активного пізнання та засвоєння нових потужних технологій, наслідком яких могло бути покращення та зміни умов життя людини.
Для аграрного суспільства наявною була чітка стратифікація, тобто розподілення всіх людей по певних стратах або прошарках. Особливістю стратифікації в аграрному суспільстві була її ієрархічність: підпорядкування одних прошарків населення іншим. Важливу роль ієрархічність відігравала у державному апараті, де всі посади були визначені як нижчі чи вищі та усталеним було підпорядкування нижчих посадовців та чинів – вищим. Окремо слід вказати і на таку рису як примусовість: незалежно від волі людини її життя детермінувалося у відповідності до тих норм і традицій, за якими існували страти.
Під впливом ієрархічності та примусовості формувалися основні цінності аграрного суспільства. Головною серед них була знатність. Спробуємо пояснити чому.
Метою існування окремої людини та суспільства в цілому можна назвати забезпечення основних потреб людини. Цього прагнуть досягти представники будь-яких верств населення, однак реалізувати такі прагнення можуть не всі. Найкраще задовольнити свої потреби могли лише представники так званої соціальної еліти, аби знатні люди. “Знатність” – це найвищий статус в існуючій ієрархії: Знатні люди знаходяться на верхівці ієрархічної дробини. Специфікою аграрного суспільства є те, що для забезпечення своїх потреб не потрібно підвищувати продуктивність та ефективність своєї праці, та виробництва в цілому. Головним було досягти того статусу, який би давав необхідні права та привілеї: такі, які роблять можливим реалізувати потреби, підвищити рівень життя та захистити свої інтереси. Тому в умовах аграрного суспільства ми можемо говорити що соціальний статус дорівнює суспільним благам (статус = блага). Життя людини та існування цілих соціальних груп залежить не від їх власних досягнень, а від того, який статус вони мають, а статус цей людина отримує від народження.
Ось такими, у загальних рисах є специфічні риси, притаманні аграрному суспільству.
Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 459; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!