Обставини, що виключають юридичну відповідальність
Тема 1, питання 1
Механізм держави — це система всіх державних організацій, які здійснюють її завдання і реалізують функції. Соціальне призначення держави виконується її механізмом, який складається з органів держави, державних підприємств і державних установ, які, в цілому, називаються державними організаціями.
Частина державних організацій наділяється владними повноваженнями, тобто правом видавати загальнообов'язкові рішення і вимагати та контролювати процес їхнього виконання, що використовуються для здійснення управління у суспільстві з метою реалізації завдань і функцій держави. Ця частина механізму держави називається апаратом держави.
Державні підприємства і державні установи — це такі організації, які під керівництвом державних органів (апарату держави) практично здійснюють функції держави у сфері виробничої діяльності, безпосередньо пов'язаної зі створенням матеріальних цінностей (державні підприємства — завод, фабрика, хлібопекарня), чи діяльності, пов'язаної зі створенням нематеріальних цінностей (державні установи — школи, театри, музеї, лікарні). Державні підприємства й установи, як складові частини системи державних організацій, тобто механізму держави, являють собою організовані державою трудові колективи робітників і службовців на чолі з призначеним державою і діючим на основі єдиноначальності відповідальним керівником. На відміну від державного апарату, зміст діяльності державних підприємств полягає у створенні матеріальних цінностей, задоволенні суспільних інтересів, здійсненні інших економічних функцій. Державні установи займаються невиробничою діяльністю і покликані задовольнити суспільні інтереси у сфері охорони здоров'я, наукових досліджень, проектування, освіти тощо.
|
|
|
Напрямки вдосконалення функціонування механізму держави у сучасній державі.
Виходячи з цього, можна визначити ті напрямки розвитку і вдосконалення, які характерні для механізму сучасної демократичної держави:
1. Наявність ефективно функціонуючого недержавного виробничого та невиробничого секторів;
2. Скорочення державного апарату, вдосконалення його структури та підвищення ефективності роботи;
3. Високий рівень професійної майстерності та фахової підготовки державних службовців;
4. Наявність ефективних механізмів контролю за діяльністю державних органів, підприємств та установ;
5. Чітка законодавча регламентація компетенції державних органів.
Поняття апарату держави та його ознаки.
Апарат держави — це система всіх державних органів, які здійснюють її завдання і функції. Апарат сучасної демократичної держави характеризується наступними ознаками:
|
|
|
демократизмом, тобто він будується на основі здійснення принципу народовладдя і виконує волю переважної більшості населення;
суверенністю, тобто незалежністю від будь-яких політичних сил у суспільстві при здійсненні своїх завдань і функцій;
законністю, тобто точним і неухильним виконанням вимог закону всіма державними службовцями, всіма державними органами;
гуманізмом, спрямованістю на забезпечення прав і свобод людини, орієнтацією всієї діяльності на інтереси людини;
соціальною справедливістю, тобто забезпеченням консенсусу у суспільстві, балансу інтересів різних його груп;
розподілом влади, тобто поділом єдиної державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, за наявності ефективних механізмів їхньої взаємодії та взаємоконтролю та при незалежності кожної з них.
Державний апарат складається з різних за своїм призначенням, функціями та завданнями державних органів.
Тема 1, питання 2
Державні організації: поняття, риси, призначення, види
На певному етапі розвитку суспільства виникає потреба в його специфічній, окремій організації. Утрачаючи соціальну однорідність, суспільство поділяється на частини, що відрізняються місцем і роллю в системі суспільного виробництва і розподілу матеріальних благ, способом життя, духовною культурою й ін. У кожній з таких суспільних груп крім загальних інтересів, з'являються і специфічні інтереси. Виникає потреба в узгодженні, координації таких інтересів, у регулюванні відносин між різними частинами суспільства. Саме ця потреба і стала причиною виникнення організації, основним призначенням якої є забезпечення єдності, цілісності суспільства. Такою організацією і є держава.
Держава – це організація політичної влади домінуючої частини населення, за допомогою якої забезпечується його цілісність і безпека, здійснюється керівництво і управління суспільством.
Будь-який політичний режим неможливий без суб'єктів його здійснення, якими є апарат держави, державні органи, установи, підприємства, тобто державні організації
Теорія держави і права розглядає державні організації як складову частину механізму держави.
Механізм держави – це система спеціальних органів і установ, за допомогою яких здійснюється державне управління суспільством і захист його основних інтересів.
Механізм держави – це сукупність державних організацій, на які покладено виконання завдань і функцій держави.
Механізм держави – система державних організацій, за допомогою яких реалізується державна влада та забезпечується державне управління суспільством.
Організація (лат. "organizo" – повідомляю стрункий вид, улаштовую):
1) внутрішня упорядкованість, взаємодія, погодженість більш-менш диференційованих і автономних частин цілого, обумовлена його будовою;
2) сукупність процесів чи дій, що ведуть до утворення й удосконалювання взаємозв'язків між частинами цілого;
3) об'єднання людей, які спільно реалізують деяку програму чи мету і діючих на основі визначених процедур і правил (соціальна організація).
У загальному значенні під організацією (соціальною організацією) мають на увазі способи упорядкування і регулювання дій окремих індивідів і соціальних груп.
У вузькому змісті під організацією розуміють відносно автономну групу людей, орієнтовану на досягнення деякої заздалегідь визначеної мети, реалізація якої вимагає спільних координованих дій.
Всі державні організації тісно пов’язані між собою. Кожна з них виконує певні завдання.
Виділяються наступні види державних організацій:
1) державні підприємства;
2) державні установи;
3) державний аппарат.
Державний аппарат – це вид державних організацій, що є системою органів держави, які наділені владними повноваженнями для виконання завдань і функцій держави.
Державний аппарат – це частина механізму держави, що представляє собою сукупність державних органів, що наділені владними повноваженнями для реалізації державної влади.
В найбільш абстрактній, узагальненій формі структура державного апарату виглядає так:
1) органи законодавчої влади;
2) органи виконавчої влади;
3) правоохоронні органи.
Найбільш загальні характерні ознаки державного апарату виражаються в наступному:
1) Механізм держави складається з людей, що спеціально займаються управлінням (законотворчістю, виконанням законів, їхньою охороною від порушень).
2) Державний механізм являє собою складну систему органів і установ, що знаходяться в тісному взаємозв'язку при здійсненні своїх безпосередніх владних функцій.
3) Функції всіх ланок державного апарату забезпечуються організаційними і фінансовими засобами, а в необхідних випадках і примусовим впливом.
4) Механізм держави покликаний надійно гарантувати й охороняти законні інтереси і права своїх громадян. Сфера владних повноважень державних органів обмежується правом, що максимально забезпечує гармонічні, справедливі відносини між державою й особистістю.
Державний апарат охоплює систему державних органів.
Орган держави – це складова частина апарату держави, що має у відповідності з законом власну структуру, суворо визначені повноваження по керуванню конкретною сферою громадського життя й органічно взаємодіюча з іншими частинами державного механізму, що утворять єдине ціле. Кожний державний орган являє собою відносно самостійну, структурно відособлену ланку державного апарату, створювану державою з метою здійснення суворо визначеного виду державної діяльності, наділену відповідною компетенцією і, що спирається в процесі реалізації своїх повноважень на організаційну, матеріальну і примусову силу держави.
В структуру механізму держави входять, окрім державного апарату, державні установи та державні підприємства.
Державні установи – це такі державні організації, які здійснюють безпосередню, практичну діяльність з виконання функцій держави у різноманітних сферах: економічній, соціальній, культурній, охоронній тощо.
Державні підприємства існують для здійснення господарської діяльності в цілях виробництва продукції, чи його забезпечення, виконання різноманітних робіт та надання багаточисельних послуг для задоволення потреб суспільства, окремих осіб, отримання прибутку.
Відмінність державних підприємств і установ від державного апарату полягає в наступному:
1) державні підприємства і установи не є носіями державної влади;
2) безпосередньо виробляють матеріальні чи духовні блага;
3) мають специфічну організаційну структуру;
4) мають суворо визначене коло повноважень;
5) адміністрація державних підприємств і установ здійснює керівні функції тільки в межах своєї діяльності;
6) у своїй діяльності керуються власним статутом.
|
|
|
|
|
|
Тема 1, питання 3
Проблеми організації та функціонування державної влади завжди знаходились у центрі уваги наукової спільноти. Дослідження окремих аспектів проблеми принципів організації та функціонування державного апарату зустрічається у працях провідних вітчизняних учених: А. Зайця, М. Козюбри, А. Колодія, В. Опришка, В. Погорілка, П. Рабіновича, С. Тимченка, Ю. Тодики, О. Фрицького та ін. Разом з тим необхідно визначити, що, зважаючи на абстрактний характер принципів та їх соціальну детермінованість, досить широке коло аспектів, які мають значення для усвідомлення принципів організації та функціонування державного апарату, потребують подальшого дослідження і доопрацювання.
Принцип (з лат. principum) як філософська категорія означає першооснову, керівну ідею, основне правило поведінки [1, с. 382]. Юридичні джерела визначають принцип як основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і відображають суттєві положення теорії, вчення, науки, системи внутрішнього і міжнародного права, політичної, державної чи громадської організації [2, с. 110].
Стосовно визначення принципів дискусія точиться здебільшого навколо однієї проблеми: принципами організації та функціонування державних органів є фундаментальні засади, вихідні ідеї та вимоги, що знайшли своє законодавче закріплення, або ж для визнання тієї чи іншої ідеї, засади законодавче закріплення як принцип організації та функціонування державних органів не є неодмінною умовою? Формально-догматичний підхід до генезису та існування права зумовив наявність позиції, згідно з якою принципи, про які йдеться, розуміються як законодавчо закріплені відправні начала, ідеї та вимоги, що є основою організації і функціонування механізму держави [3, с. 221].
Формування принципів зумовлено низкою об'єктивних та суб'єктивних факторів: рівнем розвитку культури, науки, освіти та інших елементів, що складають сукупний інтелект конкретної суспільної системи; морально-духовним потенціалом суспільства, який дістає вираз у визнанні більшістю населення існуючого державного устрою справедливим, а отже, і правовим; наявністю або відсутністю стабільного механізму реалізації правових основ у діяльності державних органів; мірою освоєння конкретною людиною права як власної свободи, усвідомленої і в необхідних випадках і необхідних межах нею самою обмеженої [5, с. 104].
Принципи організації та функціонування державного апарату розроблялись, досліджувались, обґрунтовувались та реалізовувались на практиці протягом усього багатовікового періоду існування державно організованого суспільства. Його аналіз дає нам можливість визначити як суттєву ознаку динамізм принципів організації та функціонування державного апарату. Частина принципів, здебільшого стосовно діяльності державного апарату багатьох країн, набували розвитку, інші, частіше щодо процедури організації та діяльності державного апарату окремих країн, відмирали та зникали.
Свідченням цього може слугувати недалеке минуле нашої держави, а саме часи існування СРСР, коли основними принципами визнавались такі: партійне керівництво; підпорядкування державного апарату політиці; широке залучення народних мас до управління справами суспільства і держави, у тому числі й до діяльності державного апарату; демократичний централізм; соціалістична законність; інтернаціоналізм; союз робітничого класу та селянства; мирне співіснування країн з різним соціально-економічним ладом; плановості, координації та контролю діяльності державного апарату та інші. Кардинальні зміни, що стались після розпаду СРСР, детермінували вихід на перший план інших принципів, які відповідають новим соціально-політичним та економічним умовам життя суспільства.
Важливою посилкою при дослідженні принципів є їх соціальна природа. Будь-які принципи, і принципи функціонування державного апарату не виключення, – це перш за все результат діяльності людства. А. Колодій слушно підкреслює, що принципи «... є соціальними явищами – як за джерелом походження, так і за змістом: їх виникнення обумовлено потребами суспільного розвитку, в них відображаються закономірності суспільного життя» [6, с. 7]. Саме визнання цих двох істотних моментів дозволяє з'ясувати особливе значення принципів для послідовного узгодження людської діяльності з вимогами об'єктивних соціальних
Проблема принципів функціонування державного апарату в межах теорії держави та права, а також суміжних наук, є доволі складним, неоднозначним та дискусійним питанням. У юридичних джерелах зустрічається широкий спектр поглядів щодо поняття, різновидів та змісту принципів функціонування органів державної влади. Акумулюючи існуючі підходи і не ставлячи за мету проаналізувати усі принципи організації та функціонування державного апарату, спробуємо проаналізувати систему загальних принципів організації та функціонування державного апарату України. Серед них, на нашу думку, слід виділити верховенство права, законність, єдність та розподіл влад, демократизм, гласність
Принцип верховенства права. У вітчизняній правовій доктрині початок активного теоретичного осмислення принципу верховенства права пов'язаний з прийняттям Конституції України, у ст. 8 якої задекларовано, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Такий стан речей пов'язаний з тим, що радянська юридична наука категорично не сприймала концепцію правової держави, а відповідно, і один із її фундаментальних принципів – верховенство права.
Принцип верховенства права пов'язаний із розумінням права не просто як сукупності правових норм, а як системи правил належного і справедливого, правил поведінки, що визнані та легітимовані суспільством. Саме таке розуміння права, як справедливо визначає А. Заєць, не дає підстав для його ототожнення з законом, унеможливлює ідеалізацію приписів держави, підміну волі більшості населення волею бюрократії, дозволяє не тільки відобразити істинні інтереси і потреби особи в правових ідеалах та устремліннях, у правових еталонах поведінки в суспільстві, а й сприймати ці інтереси і потреби законодавством через механізм представницької демократії, різноманітні форми врахування громадської думки, відповідне коригування законодавства як нормативної основи суспільства [7, с. 132].
Нормативне закріплення у розділі II Конституції України широкого переліку прав і свобод людини та їх відповідність міжнародним стандартам є беззаперечним свідченням правового характеру змісту Основного Закону нашої держави. Водночас, як звертає увагу М. Козюбра, принцип верховенства права передбачає не лише визнання основних прав людини, а й обов'язковість їх додержання й забезпечення державою. Цю вимогу принципу верховенства права закріплено у ст. 3 Конституції (ще до фіксації самого принципу), згідно з ч. 2 якої права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість держави, а їх утвердження і забезпечення є головним обов'язком держави. Звідси випливає, що діяльність як держави загалом, так і її органів, включаючи законодавчий, повинна мати правовий характер [8, с. 20].
Таким чином, верховенство права виступає визначальним чинником у діяльності державного апарату при реалізації державними органами своїх функцій. Особливого значення цей принцип набуває у сфері правотворчої діяльності державних органів, оскільки завданням суб'єкта правотворчості є адекватне відображення у текстах нормативно-правових актів правової природи суспільних відносин. Це означає, що зміст правових актів не повинен бути «антиправовим», а має відповідати ідеалам правової держави, базуватись на загальнолюдських цінностях. У сфері правозастосуванняпринцип верховенства права вимагає від державних органів та посадових осіб при розгляді юридичних справ, неухильно керуючись вимогами закону, водночас враховувати «дух закону» з метою дотримання правового характеру рішень,
Принцип законності Головні вимоги цього принципу полягають у необхідності суворого підпорядкування усієї діяльності системи державних органів вимогам законів, інших нормативно-правових актів і, перш за все, Конституції.
Компетенція та повноваження державних органів мають бути чітко регламентовані та нормативно закріплені у нормативно-правових актах вищої юридичної сили – законах. Стаття 92 Конституції України прямо закріплює, що виключно законами України визначаються організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики, судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань, організація і порядок діяльності Верховної Ради України, статус народних депутатів України.
Така вимога пояснюється перш за все важливим суспільно-політичним значенням діяльності державного апарату. Чітке, добре розвинене законодавство, яке об'єктивно відповідає реаліям та вимогам суспільного життя, принципово важливе і необхідне як для послідовного зміцнення принципу законності у діяльності системи державних органів, так і для утвердження режиму законності у суспільстві.
Принцип єдності та розподілу влад. Єдність влади – організаційний принцип та раціональна схема організаційної структури, в якій будь-який працівник підпорядковується лише одному вищому адміністратору [9, с. 132]. У такому вузькому контексті єдність виступає організаційним принципом діяльності конкретного державного органу.
Водночас, на нашу думку, принцип єдності влади має більш глибоке політико-соціальне коріння. Сутність такого широкого розуміння єдності влади випливає зі змісту ст. 5 Конституції України, згідно з якою єдиним джерелом влади в Україні є народ. Монопольне право на формування владних інститутів, здійснення управлінських функцій належить багатонаціональному народу України. Єдність влади в країні передбачає наявність єдиної стрункої і злагодженої системи державних органів (апарату держави), які виступають від імені держави, призначені реалізовувати її функції.
Принцип єдності влади не заперечує, а навпаки, передбачає її поділ на окремі гілки: законодавчу, виконавчу і судову. При цьому слід зауважити, що йдеться не про розподіл влад, а про розподіл функцій між державними органами, влада ж залишається єдиною як за джерелом формування, так і за механізмом функціонування. Основні напрямки діяльності державного апарату (законотворча, організаційно-виконавча, судочинство, нагляд і контроль) чітко розмежовуються між спеціалізованими системами органів – різновидами влади. Завдяки цьому створюється механізм, який протидіє свавіллю, беззаконню з боку органів державного апарату.
Як вказує Р. Мартинюк, принцип поділу функцій влади в умовах розвиненої демократичної державності став одним з головних засобів обмеження державної влади, інституційною гарантією прав та свобод особи [10, с. 7]. Сьогодні принцип поділу функцій влади в політико-правовій теорії звичайно розглядається з позицій структурно-функціональних розмежувань щоденної діяльності окремих елементів механізму держави, зокрема на рівні його найвищих ланок, та зумовленої поділом владних функцій відповідної системи стримувань і противаг (взаємоконтролю і взаємообмеження). Відтак цей принцип передбачає розподіл повноважень і компетенції між державними органами, які є носіями єдиної влади; закріплене визначення відносної самостійності кожного органу влади під час здійснення своїх повноважень; надання кожній гілці влади можливості контролювати інші гілки. У національній політико-правовій практиці система стримувань і противаг простежується, зокрема, в таких інститутах, як право законодавчої ініціативи, вимога несумісності, можливість розпуску парламенту за певних обставин, незалежність судового корпусу, право вето, резолюція осуду, контрасигнатура,
Принцип демократизму передбачає широке залучення громадян до активної участі у формуванні та організації діяльності органів державного апарату. Цей принцип свого максимального прояву дістає у державах з республіканською формою правління, де народ здійснює владу за різними напрямами, у тому числі безпосередньо – у процесі референдуму, виборів президента чи представницьких органів державної влади або через органи місцевого самоврядування. Однак центральне місце серед засобів здійснення державної влади залишається за державним апаратом як системою державних органів. Дотримання принципу демократизму забезпечує рівні умови участі людей в управлінні державою з урахуванням особистих якостей
Принцип гласності, як зазначається в юридичній літературі, полягає у визнанні необхідності й вимозі обов'язкового дотримання безперешкодного руху інформаційних потоків про явища і процеси політико-правової системи [11, с. 58]. Відкритість діяльності державних органів при прийнятті владних рішень є свідченням взаємодії громадянського суспільства і держави. У якості принципу організації та функціонування державного апарату, гласність дістає свого прояву у наступних напрямах: право осіб на отримання інформації; відкритість роботи державних органів; обов'язок державних органів регулярно вивчати громадську думку та враховувати її при прийнятті владних рішень; обов'язок державних органів інформувати населення про свою роботу; обов'язкове опублікування текстів нормативно-правових актів, які не мають обмеженого ступеня доступу; вирішення найважливіших питань державного та суспільного життя на референдумах; заборона цензури; забезпечення незалежності, об'єктивності та оперативності засобів масової інформації; гласність судочинства.
Тема 1, питання 4
Орган держави — це структурний елемент апарату держави, створений державою чи обраний безпосередньо народом колектив державних службовців (або один державний службовець), які наділені державновладними повноваженнями та необхідними матеріальнотехнічними засобами для виконання завдань і функцій держави.
Органи держави мають певні ознаки, які відрізняють їх від державних підприємств, установ, а також від недержавних структур. Основними серед них є:
є структурним елементом апарату держави;
мають певну економічну і організаційну відокремленість і самостійність;
створюється державою чи обирається безпосередньо народом;
наділені нормативно закріпленими державновладними повноваженнями;
характеризуються відповідною організаційною структурою;
мають територіальні межі діяльності;
здійснюють свої функції від імені держави;
використовують символи держави у офіційному порядку;
мають відповідну компетенцію, приймають юридично обов'язкові нормативні та індивідуальні акти;
характеризуються певними особливостями підпорядкування у процесі взаємодії з іншими державними органами і установами;
спираються у процесі реалізації повноважень на організаційну, матеріальну та примусову силу держави;
забезпечують державновладні повноваження шляхом застосування засобів виховання, переконання, заохочення, а в певних випадках — заходів примусу;
характеризуються особливим порядком утворення, видами діяльності, характером та обсягом повноважень, формами і методами виконання функцій.
До кожного державного органу входять особи, які здійснюють керівництво, у відповідності до покладених на них обов'язків і надання їм повноважень, а також спеціалісти та інші особи, які забезпечують технічні умови здійснення керівних управлінських функцій.
Державні органи можуть бути класифіковані за різними критеріями. Залежно від способу утворення, часом функціонування тощо, розрізняють такі види органів держави:
1) за місцем у системі державного апарату:
первинні, що формуються безпосередньо народом як джерелом влади і мають представницький характер;
вторинні, що формуються первинними органами, походять від них і підзвітні їм;
2) за способом утворення:
виборні, які обираються населенням чи представницькими органами;
призначувані, що призначаються главою держави чи вищестоящими органами;
успадковані, які передаються монархом у спадщину;
3) за часом функціонування:
постійні, які створюються без обмеження строку дії для виконання основних завдань держави;
тимчасові, які створюються для вирішення невідкладних завдань, викликаних надзвичайними обставинами;
4) за способом прийняття рішень:
одноособові, в яких рішення приймаються керівником особисто, який несе за нього персональну відповідальність;
колегіальні, в яких рішення приймаються після обговорення шляхом голосування (простою чи кваліфікованою більшістю голосів);
5) за територіальними межами діяльності:
центральні, рішення яких поширюються на всю територію та населення держави;
федеральні (характерно для федеративної держави), рішення яких поширюються на її суб'єктів;
місцеві, рішення яких поширюються на певну адміністративнотериторіальну одиницю;
6) за змістом, напрямом діяльності:
законодавчі органи, які мають представницький характер та правотворчі функції;
виконавчі органи, які здійснюють виконавчорозпорядчі функції;
судові органи, які мають незалежний характер, підкоряються лише закону і здійснюють функції правосуддя;
контрольнонаглядові органи, які здійснюють контрольнонаглядові функції;
До системи державних органів України належать:
1) орган законодавчої влади — Верховна Рада України;
2) глава держави — Президент України;
3) органи виконавчої влади, що поділяються на:
вищі (Кабінет Міністрів України);
центральні (міністерства, державні комітети, центральні — органи виконавчої влади зі спеціальним статусом);
місцеві (обласні, районні, міст Києва і Севастополя державні адміністрації, голови місцевих державних адміністрацій, відділи і управління обласних і районних державних адміністрацій, адміністрація державних підприємств, установ);
4) органи судової влади — Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції;
5) органи місцевого самоврядування, до яких входять:
сільська, селищна, міська рада;
сільський, селищний, міський голова;
виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;
районні й обласні ради;
органи самоорганізації населення;
6) контрольнонаглядові органи, до яких належать:
Генеральна прокуратура та її органи на місцях;
податкові адміністрації, санітарні, контрольноревізійні та інші державні інспекції.
Як зазначалось вище, один із найважливіших принципів організації і діяльності державного апарату є принципи розподілу влади. Відповідно до нього передбачається, що для чіткого функціонування держави в ній мають існувати, незалежно одна від одної, законодавча, виконавча та судова влада. У теперішній час за вказаним принципом побудовані конституції багатьох держав.
Законодавча влада — це одна з гілок державної влади, яка наділена повноваженнями щодо прийняття, зміни чи скасування законів.
Органами законодавчої влади є парламенти, які у різних країнах називаються порізному: в США — Конгрес, в Англії — Парламент, в Росії — Федеральні Збори тощо. Парламент може бути однопалатним (Італія, Швеція) або двопалатним (у федеративних державах — Росія, США, Німеччина, а також у деяких унітарних державах — Франція, Польща).
Згідно з Конституцією України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Верховна Рада — парламент однопалатний, що обумовлено унітарним характером України. Верховна Рада України формується шляхом виборів народних депутатів, які здійснюють свої повноваження на постійній основі. Вони не можуть перебувати на державній службі або мати інший представницький мандат.
Основними функціями Верховної Ради України є:
1) представницька, тобто народ передає владу своїм представникам і уповноважує їх здійснювати державну владу, представляти весь український народ і виступати від його імені;
2) законодавча, тобто наявність законодавчих повноважень щодо внесення змін до Конституції України, прийняття законів, внесення до них змін, скасування або призупинення їх чинності, а також тлумачення їх положень;
3) установча, тобто участь парламенту у формуванні органів виконавчої та судової влади, формуванні власних парламентських структур, призначення або обрання на посади, звільнення з посад інших органів державної влади;
4) контрольна, тобто здійснення законодавчим органом контролю за діяльністю підзвітних йому державних органів — уряду, міністерств, відомств, прокуратури тощо, а також контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та їх захист.
Кожна функція має свій особливий порядок, спеціальну процедуру здійснення.
Конституція України закріплює за Верховною Радою широке коло повноважень у різних сферах управління.
Тема 1, питання 5
Система органів виконавчої влади є найважливішим елементом механізму дер-жавного управління. І тому невипадково вона виступає ключовим об'єктом трансфор-маційних заходів у процесі проведення в Україні адміністративної реформи.Нагадаємо, що запроваджені сьогодні ідеї і положення Концепції адміністративної реформи в Україні стосуються насамперед "верхніх ешелонів" системи органів виконав-чої влади. Зокрема, зроблено кроки щодо:
- оптимізації внутрішньої організації уряду та його взаємодії з підвідомчими структурами за допомогою новоутворених урядових комітетів;
- трансформації функцій та структури Секретаріату Кабінету Міністрів України, зміни статусу його керівника;
- скорочення чисельності та уточнення переліку видів центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ), зокрема завдяки виникненню урядових органів державного управління;
- посилення політичної ролі і відповідальності міністрів завдяки запровадженню механізму спрямування і координації через них діяльності інших ЦОВВ.
- Спочатку розглянемо визначену Концепцією стратегічну мету реформування, згідно з якою Кабінет Міністрів має стати "центром" державного управління.
Такий намір цілком зрозумілий, оскільки добре відомо, що найкращі результати діяльності ієрархічно організованої соціальної системи можна забезпечити за умов її моноцентричної, а не поліцентричної побудови, тобто коли усі структурні ланки системи підлягають владно-розпорядчому впливу з одного, а не з кількох керуючих центрів.
Але розв'язання проблеми перетворення Кабінету Міністрів на "єдиний центр" управління об'єктивно ускладнене тим, що встановлена Конституцією України форма державного правління змішаного типу зумовлює так званий "дуалізм" виконавчої влади. Це означає, що повноваження її керівного центру певним чином поділено між Президентом України і Кабінетом Міністрів.
Оскільки це повністю не ідентифікує посаду Президента з виконавчою гілкою влади, специфіка його статусу полягає в тому, що він не уособлюється жодною гілкою влади, а є статусом глави держави зі значними компетенційними преференціями (перевагами) - насамперед установчими і кадровими - саме у сфері виконавчої влади. Відтак побудова системи органів виконавчої влади - відповідно до конституційних вимог - наближена до моделі своєрідного "подвійного центру" або такого, який складається з двох функціонально поєднаних суб'єктів - Президента України і Кабінету Міністрів.
Особливість цієї моделі полягає в тому, що відношення згаданих вище суб'єктів до гілки виконавчої влади не є однаковим. А саме, якщо уряд входить до неї структурно, як органічний складовий елемент системи органів виконавчої влади, то Президент, не входячи структурно, впливає на неї суто компетенційними важелями, тобто через певний обсяг своїх повноважень (компетенції) у сфері виконавчої влади.
Враховуючи це, в процесі законодавчого забезпечення адміністративної реформи має бути зроблено особливий акцент на максимально суворій і чіткій визначеності обсягу компетенції Кабінету Міністрів з метою запобігання безпідставному розширенню дискреційних (тобто здійснюваних за власним вільним розсудом) повноважень глави держави. Адже останнє може фактично загрожувати поступовою втратою належної самостійності і дієвості уряду як "вищого органу в системі органів виконавчої влади" (частина перша ст. 113 Конституції України).
Звичайно, вплив Президента України на роль і ефективність уряду здійснюється багатьма формалізованими і неформалізованими шляхами - а не тільки завдяки дискреційним повноваженням. Але ж саме через останні може цілком легітимно здійснюватись реальний вплив на орієнтацію і зміст діяльності уряду.
Тому слід визнати, що за умов збереження "дуалізму" виконавчої влади реалізація аналізованої вимоги Концепції фактично має відбуватися через більш повне і докладне регулювання тих аспектів взаємовідносин Президента України з урядом, в яких відбувається здійснення дискреційних повноважень Президента.
Далі слід сказати про декілька важливих позицій Концепції, сама фіксація котрих ніби породжена певною гіперболізацією конституційної формули статусу Кабінету Міністрів України як "вищого органу в системі органів виконавчої влади" (частина перша ст. 113 Конституції України).
І хоча ця конституційна формула термінологічно досить чітка і мала б бути достатньо зрозумілою для фахівців, проте її практичне втілення в процесі адміністративної реформи потребувало більшої виваженості.
Мабуть, у тому, що очікування від реалізації зазначеної конституційної формули виявилися дещо завищеними, якусь роль відіграли і необережні оцінки окремих дослідників, що невмотивовано "підвищили" статус Кабінету Міністрів до рівня "вищого органу виконавчої влади". Хоча це - з огляду на висвітлену вище роль Президента України як "носія" дуже вагомих повноважень виконавчої влади - жодним чином не відповідає дійсності.
Прискіпливий аналіз конституційних положень не залишає сумнівів у тому, що за умов існуючої в Україні форми державного правління змішаного типу має бути деяке уточнення передбачених Концепцією місця і повноважень Кабінету Міністрів.
2. Зокрема, певному коригуванню підлягає зафіксоване Концепцією завдання законодавчого визначення такого напряму діяльності уряду, як "вироблення стратегічного курсу виконавчої влади щодо здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави".
За логікою Конституції України, зазначений курс має вироблятися відповідно до "засад внутрішньої і зовнішньої політики", визначення яких покладено на Верховну Раду України (п. 5 ст. 85). Офіційне закріплення цього курсу має здійснюватись у формі Програми діяльності Кабінету Міністрів, яка потребує схвалення Верховної Ради (частина четверта ст. 114).
Судова влада
Указом Президента України від 10 травня 2006 р. N 361/2006( 361/2006 ) було затверджено Концепцію вдосконалення судівництвадля утвердження справедливого суду в Україні відповідно доєвропейських стандартів, мета якої - забезпечити становлення вУкраїні судівництва як єдиної системи судового устрою тасудочинства, що функціонує на засадах верховенства прававідповідно до європейських стандартів і гарантує право особи насправедливий суд. Завданнями Концепції, що випливають з її мети,визначено створення цілеспрямованої, науково обґрунтованоїметодологічної основи розвитку правосуддя в Україні на найближчідесять років, визначення шляхів удосконалення законодавства у ційсфері, усунення негативних тенденцій, що мають місце внаслідокнепослідовності у здійсненні попередньої судової реформи,забезпечення доступного та справедливого судочинства, прозорості вдіяльності судів, оптимізації системи судів загальної юрисдикції,посилення гарантій незалежності суддів, підвищення фахового рівнясуддівського корпусу, підвищення статусу суддів у суспільстві,істотне поліпшення умов професійної діяльності суддів, радикальнеполіпшення стану виконання судових рішень, створення можливостейдля розвитку альтернативних (позасудових) способів вирішенняспорів. З'їзд суддів відзначає, що подальше проведення судовоїреформи є вкрай необхідним. Разом з тим, на переконання суддів України, реалізація деякихпередбачених Концепцією ( 361/2006 ) 2006 р. положень можепризвести до погіршення функціонування судової влади, руйнуваннясудової системи в цілому або її окремих частин через послабленнядії принципу єдності судової влади, віддалення громадян відправосуддя, неадекватного збільшення фінансових витрат наутримання судів. Усе це потребує внесення до Концепції вдосконаленнясудівництва для утвердження справедливого суду в Українівідповідно до європейських стандартів ( 361/2006 ) істотних змінабо прийняття такої Концепції в новій редакції. При цьому маютьбути враховані останні наукові напрацювання з цих питань,пропозиції суддів, результати широкого обговорення. На думку суддів України, надалі судова реформа маєвідбуватися шляхом одночасного здійснення перспективних іпершочергових заходів. До перспективних мають бути віднесені ті заходи, здійсненняяких пов'язане із внесенням змін до Конституції України( 254к/96-ВР ) з метою визначення стратегічних та ідеологічнихпріоритетів судоустрою і судочинства. Зокрема, шляхом внесення змін до Конституції України( 254к/96-ВР ) необхідно: - відповідно до вимог статті 6 Конституції України( 254к/96-ВР ) визначити, які органи належать до судової влади (дотаких органів слід віднести суди, Вищу раду юстиції,кваліфікаційні комісії суддів, органи суддівського самоврядування,Державну судову адміністрацію України, судову міліцію); - усунути нечіткість формулювань та розбіжність між окремимиположеннями Конституції України ( 254к/96-ВР ) щодо побудови іфункціонування судової системи, чітко визначити організаціюсистеми судів (зокрема, судді вважають доцільним побудувати вдержаві триланкову систему загальних судів, до якої входили б судипершої інстанції, апеляційні суди і Верховний Суд України як судкасаційної інстанції) та органів, що забезпечують функціонуваннясудової влади;
Тема 2, питання 1
Правове регулювання — це здійснюваний державою за допомогою права та інших юридичних засобів вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, розвитку та захисту.
Ознаки правового регулювання такі:
• різновид соціального регулювання;
• відносинам між суб'єктами надається певна правова форма, що має державно-владний характер;
• воно має конкретний характер: завжди пов'язане з реальними відносинами;
• має цілеспрямований характер — спрямоване на задоволення законних інтересів суб'єктів права;
• здійснюється за допомогою правових засобів, що забезпечують його ефективність;
• гарантує доведення норм права до їх реалізації.
Предметом (сферою) правового регулювання е сукупність суспільних відносин, які піддаються врегулюванню за допомогою права і правових засобів:
• у сфері економічних відносин — це майнові відносини (власності, розподілу, обміну, оплати праці та ін.), що становлять економічну основу суспільства;
• у сфері політичних відносин — це управлінські відносини всередині країни та на міжнародній арені;
• у сфері соціально-культурних відносин — це особисті немайнові відносини (освіти, медичної допомоги, наукової діяльності та ін.);
• у сфері судових і правоохоронних відносин — це відносини охорони суспільного порядку (запобігання й припинення правопорушень).
Метод правового регулювання — це спосіб впливу юридичних норм на суспільні відносини.
Методи правового регулювання характеризуються такими рисами:
• вони властиві лише державі в особі її органів;
• стосуються лише юридичних норм;
• їх дієвість забезпечується державним примусом. Основні способи правового регулювання:
Дозвіл — полягає в наданні особі суб'єктивного юридичного права, тобто можливості самостійно приймати рішення щодо реалізації передбачених правовими нормами варіантів власної поведінки.
Зобов'язання — полягає в покладенні на особу обов'язку активної поведінки.
Заборона — полягає в покладенні на особу обов'язку утримуватися від вчинення певних дій.
Тема 2, питання 2
Механізм правового регулювання характеризується певними особливостями:
— правове регулювання та його механізм є складовою соціального регулювання;
— є певною системою взаємодіючих між собою елементів, серед яких виділяють правові засоби (норми, суб'єктивні права та юридичні обов'язки тощо), способи (дозволи, заборони і зобов'язання) та форми (дотримання, виконання і використання);
— він забезпечує регулювання суспільних відносин, тобто є динамічною частиною правової системи;
— механізм правового регулювання має цілеспрямований та результативний характер.
В. Нерсесянц зазначає, що механізм дії права — це механізм абстрактно-загальної правової регуляції, конкретизованої та індивідуалізованої стосовно конкретно-визначеного випадку вияву юридичної сили діючого права. У даному разі загальна норма набуває індивідуального характеру щодо конкретного випадку.
Заслуговує на увагу позиція А. Зайця, який вважає, що право являє собою не тільки «явище у собі», а є зовнішнім проявом, могутнім регулятивним засобом, що спонукає особу діяти відповідно до вимог права.
Дещо інший підхід до поняття механізму правового регулювання має А. Малько, який розглядає його як певну систему юридичних засобів, організованих послідовно, що мають за мету подолання перешкод, які стають на шляху задоволення інтересів суб'єктів права.
Отже, за допомогою механізму правового регулювання обґрунтовується необхідність здійснення правового регулювання в суспільстві, впорядковуються явища правової дійсності, забезпечується їх єдність, взаємозв'язок та взаємодія, відбувається процес трансформації правових приписів щодо реальної поведінки суб'єктів права.
Розрізняють змістовну та формальну ознаки механізму правового регулювання.
Змістовна ознака механізму правового регулювання передбачає наявність цілей правового регулювання, досягнення яких дає можливість вести мову про ефективність правового регулювання.
Під цілями В. Карташов розуміє сукупність уявлень про моделі майбутнього результату, здатного задовольнити вихідні потреби в умовах існування можливостей, оцінених за результатами минулого досвіду.
Цілі правового регулювання класифікують за певними критеріями: за значимістю (головні та другорядні), за часом (перспективні і найближчі), за результатами (кінцеві та безпосередні).
Цілі правового регулювання стосуються не тільки окремих суб'єктів, а й забезпечують закріплення та стимулювання розвитку суспільних відносин, створюють умови для виникнення нових суспільних відносин, запобігають виникненню суспільно шкідливих відносин.
Досягнення цілей правового регулювання здійснюється за допомогою певних засобів, що є шляхами юридичного впливу на поведінку суб'єктів. Сукупність даних засобів, які є різними за своєю природою та функціональним призначенням, і складає формальну ознаку механізму правового регулювання.
Ці правові засоби повинні відповідати певним вимогам:
— вони складають певну систему, але не є прив'язаними до однієї сфери суспільних відносин;
— вони покликані забезпечити соціальну свободу та активність поведінки суб'єктів (дозволи), чи, навпаки, покласти на осіб пасивний обов'язок утримуватись від вчинення тих дій, які перешкоджають інтересам особи (заборони), передбачати поведінку певного роду, бути гарантією використання суб'єктивних прав іншими суб'єктами (зобов'язання);
— ці засоби повинні містити позитивні стимули щодо здійснення суб'єктами своїх суб'єктивних прав та виконання покладених на них обов'язків;
— вони мають бути спрямовані на досягнення певного результату — забезпечення ефективності правового регулювання;
— вони пов'язані з суб'єктивними правами чи даної особи (дозволи), чи інших осіб (зобов'язання, заборони);
— ці засоби тісно взаємопов'язані не тільки один з одним, а і з такими різновидами правових норм, як уповноважуючі, зобов'язуючі та забороняючі, і визначають форми реалізації права (дотримання, виконання та використання).
Характеристика механізму правового регулювання дозволяє встановити його складові елементи, забезпечити їх єдність та взаємоузгодженість. Потреба у різних правових засобах обумовлюється неоднозначністю задоволення інтересів різних суб'єктів права. Слід зазначити, що ці засоби як певні інструменти правового впливу повинні бути різноманітними та взаємопов'язаними, являти собою певну систему і у своїй сукупності бути спрямовані на досягнення ефективності правового регулювання.
Сучасна юридична наука характеризується наявністю двох підходів до визначення елементів механізму правового регулювання.
Перший з них — широкий підхід, що характеризується наявністю сукупності елементів, які беруть участь у процесі впорядкування суспільних відносин, а саме:
— норма права, яка визначає моделі можливої та необхідної поведінки суб'єктів суспільних відносин;
— нормативно-правовий акт — юридичний документ, що надає правовій нормі формально-визначеного, офіційного та обов'язкового характеру;
— юридичні факти — конкретні життєві обставини, які спричиняють дію норми права;
— правовідносини — різновид суспільних відносин, що регламентуються правовою нормою та виконують функцію взаємодії правової норми з конкретним суб'єктом і функцію визначення конкретної поведінки для персоніфікованих суб'єктів;
— тлумачення — діяльність із визначення дійсного змісту норми права у разі її незрозумілості чи невідповідності вимогам юридичної техніки;
— реалізація права як можливість втілення правової норми шляхом дотримання, виконання, використання та застосування;
— законність як один з принципів реалізації правових приписів через дотримання вимог норми права суб'єктами права;
— правосвідомість як рівень усвідомлення суб'єктами права правових приписів;
— правова культура як різновид загальної культури, що складається з духовних та матеріальних цінностей, які належать до правової дійсності;
— правомірна поведінка — усвідомлена діяльність суб'єктів, яка відповідає нормі права та соціально корисним цілям і знаходиться в установлених законодавством межах;
— протиправна поведінка — та, що протирічить правовим приписам;
— юридична відповідальність — це міра державного примусу (особистого, майнового чи організаційного характеру), яка застосовується до суб'єктів, котрі вчинили правопорушення, та пов'язана з покладенням на них нового додаткового обов'язку.
Тема 3, питання 1
Правова поведінка — це соціальна поведінка особи (дія або бездіяльність) свідомо вольового характеру, яка є врегульованою нормами права і спричиняє юридичні наслідки.
Юридичне нейтральна поведінка не є правовою. Правова поведінка — форма вияву свободи особи.
Правовій поведінці властиві такі ознаки:
1) має соціальне значення як соціальне корисна (правомірна поведінка) або як соціальне шкідлива (правопорушення), що позначається на стані суспільних відносин у ході соціального розвитку;
2) має зовні виражений характер у вигляді дії або бездіяльності. Дія безпосередньо впливає на відносини між суб'єктами. Бездіяльність, як правило, є вербальною (словесною), складається із різних висловлень, суджень і оцінок, які виражають внутрішній стан суб'єкта;
3) має свідомо вольовий характер, тобто припускає усвідомлення обставин і можливість здійснювати волю: спрямовувати свою поведінку і керувати своїми вчинками;
4) регулюється правовими нормами, що містяться в текстах правових актів, які або прямо описують умови і ознаки правових вчинків, або передбачають будь-які заходи моделювання правової поведінки. Це відрізняє правову поведінку від інших типів соціальної поведінки;
5) має властивість спричиняти юридичні наслідки, оскільки пов'язана з: а) реалізацією суб'єктом своїх інтересів (досягнення особистих цілей, задоволення потреб, зазнання певних втрат);
| б) реакцією держави на результати правової поведінки (стимулювання, охорона соціальне корисних дій або вжиття заходів юридичної відповідальності за соціальне шкідливі дії).Види правової поведінки: | ||
| правомірна | неправомірна (протиправна) — правопорушення | зловживання правом |
| - соціальне корисна, відповідає нормам права | - соціальне шкідлива, суперечить нормам права | - відповідає нормам права, але є соціально-шкідливою |
Всі інші дії можна назвати юридичне байдужими, індиферентними до права, такими, що не потребують якого-небудь правового виправдання.
Правова поведінка складається з елементів — правових вчинків.
Елементи правового вчинку (суб'єкт, суб'єктивна сторона, об'єкт, об'єктивна сторона) називають складом правової поведінка.
За формою зовнішнього вияву правова поведінка може бути:
— фізичною (діяльність);
— усною (вербальною);
Тема 3, питання 2
Правомірна поведінка - це т ака поведінка, яка не суперечить юридичним нормам або основним принципам права певної держави, тобто це соціально-корисна діяльність в інтересах більшості суспільства.
Правомірна поведінка - це суспільно корисна правова поведінка особи (дія або бездіяльність), яка відповідає розпорядженням юридичних норм і охороняється державою.
Ознаки правомірної поведінки:
1) є суспільне корисною соціальною поведінкою, забезпечує орга-нізованість і гармонійність громадського життя, стійкий правопорядок, є найважливішим чинником вирішення завдань і функцій держави і суспільства, задоволення інтересів суб'єктів права;
2) втілена в юридичну форму - відповідає нормам і принципам права;
3) має свідомо вольовий характер, який виражається зовні у вигляді дії або бездіяльності, здійснюється у формах реалізації норм права - додержання, виконання, використання (громадянами), правозастосування (посадовими особами), спричиняє юридичні наслідки - юридичні акти, юридичні вчинки;
4) гарантується, охороняється державою.
Правомірна поведінка завжди містить два моменти:
- інформаційний, тобто поінформованість громадянина про свої юридичні права і обов'язки. Важливою є не тільки наявність розвинутого юридичного механізму захисту права на доступ до правової інформації, а й активне практичне використання його громадянами;
- поведінковий, тобто уявлення про законні способи здійснення своїх юридичних прав і обов'язків.
Правомірна поведінка в механізмі правового регулювання відображується у нормах права як модель;
у юридичних фактах - як конкретні життєві обставини;
у правовідносинах - як суб'єктивні права і обов'язки;
в їх реалізації - як загальна форма і засіб, і насамкінець, в правопорядку - як його зміст. Це характеризує правомірну поведінку як явище, що об'єднує елементи механізму правового регулювання в єдине ціле.
За різними критеріями правомірна поведінка поділяється на види:
1) в аспекті юридичних фактів - на юридичні вчинки та індивідуальні акти; правоутворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі діяння;
2) у плані реалізації норм права - на дотримання, виконання, використання і правозастосування;
3) як зміст правовідносин - на здійснення суб'єктивних прав, обов'язків, законних інтересів суб'єктів;
4) за зовнішньою формою виразу - на дії і бездіяльність;
5) за способом детермінації - на активну, зумовлену внутрішніми причинами, і пасивну, відповідно до зовнішніх обставин;
6) за способом формування в текстах правових документів - на прямо чи безпосередньо передбачену правовими нормами;
7) за характеристиками суб'єктів - на індивідуальну і колективну, посадову, професійну та іншу .
Однією з найбільш відомих класифікацій правомірної поведінки є поділ її відповідно до особливостей суб'єктивної сторони на активно правову, звичайну, конформну і маргінальну. Основу конформної поведінки становить пасивно-пристосовницьке ставлення до правового середовища, яке здійснюється за принципом "робити так, як роблять інші".
Маргінальна поведінка базується на мотивах страху перед юридичною відповідальністю. Такий стан суб'єкта характеризується готовністю до протиправних дій у випадку послаблення нагляду за його поведінкою.
Тема 3, питання 3
Протиправною поведінкою вважають поведінку, що характеризується порушенням норм права. Одним із видів такої поведінки є правопорушення. Кожне правопорушення - конкретне, оскільки його чинить конкретний індивідуальний або колективний суб'єкт у певний час, у певному місці. Правопорушення характеризується конкретно визначеними ознаками/до яких передусім належать:
суспільна небезпечність діяння (дія чи бездіяльність), що спричиняє шкідливі наслідки чи загрожує спричиненням таких наслідків;
протиправність діяння; винність особи, що скоїла протиправне діяння; деліктоздатність суб'єкта правопорушення; покарання і стягнення.
Отож, правопорушення - це юридичний факт, який має місце за наявності всіх вищезазначених ознак. Слід розрізняти правопорушення як юридичний факт і склад правопорушення, як наявність конкретних елементів, що їх закріплюють у законі, як модель правопорушення.
Склад правопорушення - сукупність названих у законі ознак, за наявності яких небезпечне і шкідливе діяння визнається конкретним правопорушенням. Такі ознаки мають об'єктивний і суб'єктивний характер.
Склад правопорушення криє в собі: об'єкт; об'єктивну сторону; суб'єкт; суб'єктивну сторону.
Об'єкт правопорушення - ті суспільні відносини, які охороняються нормами права і на яких посягає дане правопорушення. В юридичній літературі розглядають загальний, родовий, видовий та безпосередній об'єкт.
Об'єктивна сторона правопорушення - зовнішній акт суспільне небезпечного діяння, яке посягає на охоронюваний нормами права об'єкт, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди.
Ознаки об'єктивної сторони правопорушення - дія чи бездіяльність, суспільне небезпечні та шкідливі наслідки, причинний зв'язок між ними, місце, час, спосіб, засоби, обставини та умови скоєння правопорушення.
Суб'єкт правопорушення - індивід чи колектив людей. Індивідуальний суб'єкт - це фізична особа, що є осудною і досягла певного віку. Фізичних осіб поділяють на громадян, осіб без громадянства, іноземних громадян. Розглядають також приватну особу, службову особу, спеціальний суб'єкт.
Осудність фізичної особи характеризується тим, що вона розуміє характер своїх дій і може керувати ними.
Колективним суб'єктом правопорушення можуть бути юридична особа, державний орган, громадська організація тощо, дії яких зв'язані з колективним винесенням рішень.
Суб'єктивна сторона правопорушення - внутрішня психічна діяльність особи, зв'язана зі скоєнням правопорушення. Ознаками суб'єктивної сторони правопорушення є провина, мотив і мета правопорушника.
Під провиною слід розуміти психічне ставлення особи до скоєного нею суспільне небезпечного діяння і суспільне небезпечних наслідків у формі наміру та необережності.
Тема 3, питання 4
Юридична відповідальність поділяється на перспективну (позитивну) і ретроспективну (негативну).
Позитивна юридична відповідальність - сумлінне виконання своїх обов'язків перед громадянським суспільством, правовою державою, колективом людей та окремою особою.
Ретроспективна юридична відповідальність - специфічні правовідносини між державою і правопорушником внаслідок державно-правового примусу, що характеризуються засудженням протиправного діяння і суб'єкта правопорушення, покладанням на останнього обов'язку перетерпіти позбавлення і несприятливі наслідки особистого, майнового, організаційного характеру за скоєне правопорушення.
Ознаки ретроспективної юридичної відповідальності: державно-правовий примус; негативна реакція держави на правопорушення і суб'єкта, що винний у його скоєнні; обов'язок правопорушника перетерпіти несприятливі наслідки за свою протиправну поведінку. Принципи юридичної відповідальності: відповідальність винної особи за діяння, а не за виявлення наміру; законність, невідворотність, доцільність і справедливість покладення юридичної відповідальності; гуманність і своєчасність юридичної відповідальності.
Мета юридичної відповідальності - вияв її соціальної необхідності та ефективності.
Розрізняють такі види мети юридичної відповідальності: загальну превенцію правопорушення; покарання правопорушника; вплив на свідомість правопорушника; моральну перебудову особи; формування в людини, яка порушила норми права, настанови на правомірну поведінку надалі; виховний вплив на інших людей з метою попередження правопорушень з їхнього боку.
Мета юридичної відповідальності своєю чергою визначає її функції.
Функції юридичної відповідальності - головні напрямки юридичного впливу як на правопорушника, так і на інших осіб, з метою захисту правопорядку і виховання суб'єктів права, що скоїли чи можуть скоїти правопорушення.
Розрізняють такі види функцій юридичної відповідальності: превентивну (попереджувальну); виховну; репресивну (каральну); компенсаційну (поновлювальну); сигналізаційну (інформаційну).
Існування різних видів правопорушень передбачає і поділ ретроспективної юридичної відповідальності на самостійні види. Існують різні підстави поділу юридичної відповідальності на види. Залежно від суб'єктів - органів, що накладають юридичну відповідальність, її поділяють на таку, що покладається: а) органами влади; б) виконавчими і розпорядчими органами; в) судовими та іншими юрисдикційними органами. Залежно від суб'єктів правопорушників вона буває: а) індивідуальною; б) колективною.
Розрізняють також внутрішню державну і міжнародну юридичну відповідальність. Поширеною є класифікація юридичної відповідальності залежно від галузевої належності правової норми, що порушена. На цій підставі розрізняють юридичну відповідальність:
а) кримінально-правову; б) адміністративну; в) цивільно-правову; г) трудову (дисциплінарну, матеріальну відповідальність робітників і службовців) та ін.
Кримінальна відповідальність - різновид ретроспективної юридичної відповідальності, що полягає у застосуванні міри кримінального покарання до фізичних осіб, винних у вчиненні злочину.
Підстави юридичної відповідальності — це сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність можливою ma повинною. Відсутність сукупності таких обставин виключає її.
Слід розрізняти підстави притягнення до юридичної відповідальності і підстави настання юридичної відповідальності.
Підстави притягнення до юридичної відповідальності — це сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність можливою.
Фактичною підставою притягнення до юридичної відповідальності є склад правопорушення.
Правопорушення не приводить автоматично до настання відповідальності, а служить лише підставою для притягнення до неї.
Підстави настання юридичної відповідальності — це сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність повинною.
Підставами настання юридичної відповідальності є такі обставини:
1) факт здійснення соціальне небезпечної поведінки (правопорушення) — фактична підстава;
2) наявність норми права, яка забороняє таку поведінку і встановлює відповідні санкції (за її допомогою відбувається визначення складу правопорушення) — нормативна підстава. Наприклад, у диспозиціях багатьох статей КК факт вчинення злочину організованою групою розцінюється як кваліфікуюча ознака, яка істотно обтяжує відповідальність за вчинене;
3) відсутність підстав для звільнення від відповідальності. Можливість звільнення від відповідальності зафіксована нормами права (наприклад, передача неповнолітнього під нагляд батьків). У законах можуть міститися вказівки про обставини, які виключають відповідальність (стан крайньої необхідності, необхідної оборони або перебування в стані неосудності);
4) наявність правозастосовного акта — рішення компетентного органу, яким покладається юридична відповідальність, визначаються її вид і засіб (наказ адміністрації, вирок суду та ін.) — процесуальна підстава.
Обставини, що виключають юридичну відповідальність
Будь-яке протиправне діяння, як вже зазначалося, тягне за собою юридичну відповідальність. Проте з цього загального правила є винятки, пов'язані з особливостями криміногенних суспільних відносин, коли законодавством спеціально обумовлюються такі обставини, за настанні яких відповідальність виключається.
Невменяемость. Обумовлена хворобливим станом психіки або недоумством нездатність особи усвідомлювати свої дії або керувати ними в момент здійснення правопорушення. Законодавець виділяє два критерію неосудності: медичний (біологічний) і юридичний (психологічний).
Медичний критерій припускає наступні розлади психічної діяльності особи: хронічна душевна хвороба; тимчасове розлад діяльності; слабоумство; інше хворобливий стан психіки.
Під юридичним критерієм розуміється такий розлад психічної діяльності людини, при якому він втрачає здатність віддавати звіт у своїх діях або не здатна керувати своїми діями. Відсутність здатності віддавати звіт у своїх діях утворює інтелектуальний момент юридичного критерію.
Не підлягає покаранню також особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до винесення судом вироку захворіли на душевну хворобою, яка позбавляє його можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними.
Необхідна оборона. Вона має місце при захисті громадянином своїх прав і законних інтересів, а також прав і законних інтересів іншої особи, суспільства, держави від злочинного посягання, незалежно від можливості уникнути його або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.
Захист від нападу, не сполученого з насильством, небезпечним для життя обороняється або іншої особи, або з погрозою застосування такого насильства, є теж правомірною, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.
Крайня необхідність. Цей вид протиправного діяння допустимо у випадках усунення небезпеки, що загрожує інтересам держави, громадським інтересам, особі або правам даної особи чи інших громадян, якщо ця небезпека не могла бути усунута іншими засобами, а заподіяну шкода є менш значним, ніж відвернена.
Дата добавления: 2018-05-12; просмотров: 372; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!