Форми організації навчання та їх розвиток у дидактиці.

Лекція №12

Тема. Форми організації навчального процесу в школі.

Мета:ознайомити з поняттям про форми організації навчального процесу в школі; розглянути функції форм навчання та форми організації навчання та їх розвиток у дидактиці.

План.

1.Поняття про форми організації навчального процесу в школі.

2.Функції форм навчання.

3.Форми організації навчання та їх розвиток у дидактиці.

Література:

1. Дидактика. Навчальний посібник / Малафіїк І. В. — К.: Кондор, 2009.- 406 c.

2. Загвязінскій В. І. Теорія навчання: Сучасна інтерпретація: Навчальний посібник для студентів пед. вузів. - 2-е вид., Испр. - М.: Видавничий центр «Академія», 2004. - 192 с.

3. Коджаспірова Г. М., Коджаспіров А. Ю. Педагогічний словник: Для студентів пед. вузів. - М.: Видавничий центр «Академія», 2000. - 176 с.

2. Лозова В. І., Троцко Г. В. Теоретичні основи виховання і навчання. - X., 2002.

3. Підласий І. П. Педагогіка. Новий курс: підручник для студентів пед. вузів: у 2 кн. - М.: Гуманітарний вид. центр ВЛАДОС, 2005. - Кн. 1. Загальні основи. Процес навчання. – 574 с.

4. Савченко О.Я. Дидактика початкової освіти: підручн. - К.:Грамота, 2012. - 504с.

5. Щербань П. М. Прикладна педагогіка, - К., 2002.

Поняття про форми організації навчального процесу в школі.

Успіх навчально - виховної роботи значною мірою залежить не лише від використання в ній тих чи інших методів, але й від організаційних форм цієї роботи. У свою чергу, ці форми визначаються метою і завданнями навчання, кількістю учнів, характерними особливостями окремих навчальних предметів, місцем і часом навчання учнів, забезпеченістю школи навчальними посібниками.

Таким чином, вибір організаційних форм, як і методів навчання, залежить від багатьох факторів. Однак, якщо методи навчання дають відповідь на питання як навчати в певних умовах, наприклад, на уроці математики, в майстерні, на виробництві, в процесі екскурсії з ботаніки, то форми, обумовлюючи організаційний аспект навчальної роботи, визначають, яким чином повинна бути організована ця робота з урахуванням того, хто, де, коли і з якою метою навчається.

Дискусії навколо проблеми форм організації навчального процесу в школі не стихають на сторінках педагогічної літератури. І це не випадково. Чіткого означення в педагогічній науці понять “форма організації навчання” або “організаційні форми навчання”, як і поняття “форми навчальної роботи” як педагогічних категорій поки що немає. Як відзначав I.Ф.Харламов, “на жаль, поняття це не має в дидактиці досить чіткого визначення”, і що “багато вчених уникають цього питання і обмежуються щоденним уявленням про суть даної категорії”.

Окремі вчені - педагоги під терміном “форма організації навчання” розуміють класно - урочну та інші системи навчання: урок, екскурсію, семінар, практичні заняття, екзамени, заліки, фронтальну, групову, індивідуальну організацію навчання. Для певного упорядкування множини перерахованих об’єктів запропоновано різні підходи до їх диференціації. Так, М.М.Скаткін, І.Я.Лернер, В.К.Дяченко виділяли загальні (фронтальна, групова, індивідуальна) та конкретні (урок, семінар, екскурсія, практичне заняття) організаційні форми навчання; I.Т.Огородников розрізняв форми організації навчальної роботи (урок, семінарські заняття, факультативи) та фронтальні, групові й індивідуальні заняття в системі уроку; а ГЛ.Щукіна - форми організації навчання (урок, домашня робота, семінар, практикум) та форми організації навчально - виховної діяльності учнів на уроці (фронтальна, групова, індивідуальна).

При цьому деякі вчені - педагоги, зокрема МЛ. Махмутов, вважають, що в педагогіці існує необхідність вказувати на відмінність двох термінів: “форма навчання” і “форма організації навчання”.

“Форма навчання” - означає колективну, фронтальну та індивідуальну роботу учнів на уроці, а “форма організації навчання” – будь - який вид заняття - урок, предметний гурток.

Організація навчання має на меті забезпечення оптимального функціонування процесу управління навчальною діяльністю з боку вчителя. Наприклад, навчальне заняття розпочинається з читання учнями параграфу підручника у зв’язку з яким - небудь завданням, виписування питань, які виникають у школярів в ході читання. Учитель, у свою чергу, збирає ці питання, класифікує, відзначає їх якість, глибину, змістовність, встановлює їх зв’язок з попередньою темою, іншими навчальними предметами, актуальними проблемами виробництва, економіки, культури, життя. Після того, як кожен учень у своєму темпі познайомився з новим матеріалом, уточнюються й аналізуються питання учнів. На них відповідають найбільш підготовлені учні. Вчитель, при необхідності, уточнює, доповнює відповіді школярів, пояснює найскладніші питання, використовуючи відомі йому методи і прийоми навчання. Потім починаються практичні заняття - вправи, розв’язування задач, лабораторні роботи. Тут учитель оцінює не тільки знання, але й уміння їх використовувати. При цьому він може залучати на допомогу слабким учням більш сильних, створюючи творчі групи, розширюючи так необхідне в цьому віці ділове спілкування. За підсумками практичних робіт виставляються оцінки. Учні, які не змогли виконати завдання, працюють над матеріалом теми в позаурочний час разом з учителем та з більш підготовленими учнями.

Наведений приклад організації навчальної роботи означає, що одна й та ж форма навчання (наприклад, урок) може мати різноманітну модифікацію і структуру в залежності від завдань і методів навчальної роботи, що організується вчителем. Про це переконливо свідчить історія розвитку організаційних форм навчання.

Як бачимо, нерідко одні й ті ж поняття позначаються різними термінами інавпаки, одні й ті ж терміни позначають різні поняття. Для уникнення цього недоліку й забезпечення чіткості у диференціації вищевідзначених понять деякі автори пропонують поряд із загально - родовим поняттям “форма організації навчання” виділяти видове - “форма навчальної діяльності учнів” (Бурлака Я.І, Вихрущ В.О.).

На думку ЮЛ.Мальованого, коректніше вживати термін “форма навчання”, зміст якого може бути розкритий через зміст понять “система навчання”, “форма навчального заняття” і “форма навчальної роботи учнів на занятті”.

“Система навчання” визначає організацію вивчення змісту освіти у просторі і часі і передбачає: розподіл навчального матеріалу за роками та протягом року; місце навчання; контингент учнів; обсяг навчальних занять залежно від вікових та індивідуальних особливостей учнів; засоби навчання; пріоритетні форми навчальних занять; відповідну роль учителя в організації навчально пізнавальної діяльності учнів.

“Форма організації навчання” значною мірою визначається пріоритетними видами навчально - пізнавальної діяльності учнів та характером керівництва цією діяльністю з боку вчителя. Важливими критеріями визначення конкретної форми заняття є рівень самостійності учнів, який вона передбачає, а також специфічність застосовуваних засобів навчання.

“Форма навчальної діяльності учнів на занятті” також обумовлюються цілим рядом важливих факторів і може мати колективний або індивідуальний характер і реалізуватися по-різному. Саме в такому розумінні, на думку ЮЛ.Мальованого, природно називати узагальнено формами навчання і класно - урочну систему навчання, іурок, і семінар, і екскурсію, колективну й індивідуальну форми навчальної діяльності.

В науці поняття “форма” розглядається як з позиції лінгвістичної, так і з позиції філософської. У “Великому тлумачному словнику сучасної української мови” поняття “форма” трактується як “Обриси, контури, зовнішні межі предмета, що визначають його зовнішній вигляд; філос. Спосіб існування змісту, його внутрішня структура, організація і зовнішній вираз. Єдність форми і змісту; Спосіб здійснення, виявлення будь - якої дії”.

Форма будь - якого предмету, процесу, явища обумовлена його змістом і, в свою чергу, здійснює на нього зворотний вплив.

У “Філософській енциклопедії” поняття “форма” визначається як “внутрішня організація змісту”, що “охоплює систему стійких зв’язків предмету”. I тим самим виражає внутрішній зв’язок і спосіб організації, взаємодії елементів та процесів явища як між собою, так і з зовнішніми умовами. Форма має відносну самостійність.

Стосовно навчання, форма - це спеціальна конструкція процесу навчання, характер якої обумовлюється змістом процесу навчання, методами, засобами, видами діяльності учнів. Ця конструкція навчання є внутрішньою організацією змісту, яким у реальній педагогічній дійсності є процес взаємодії, спілкування вчителя з учнями при роботі над певним навчальним матеріалом.

Як відзначає академік Б.Т.Лихачов, форма навчання - це “цілеспрямована, чітко організована, змістовно насичена і методично оснащена система пізнавального і виховного спілкування, взаємодії, стосунків учителя з учнями”. Результатом такої взаємодії є професійне удосконалення учителя, засвоєння дітьми знань, умінь і навичок, розвиток їх психічних процесів і моральних якостей.

Форма навчання реалізується як органічна єдність цілеспрямованої організації змісту, навчальних методів і засобів. Одинична й ізольована форма навчання (урок, лекція, лабораторна робота, семінарське заняття, екскурсія) має лише часткове навчально - виховне значення. Вона забезпечує засвоєння дітьми конкретних фактів, узагальнень, висновків, набуття окремих умінь і навичок. Система ж різноманітних форм навчання дозволяє розкрити цілі розділи, теми, теорії, концепції, використати взаємопов’язані уміння й навички і має загальне навчально - виховне значення, формує у школярів системні знання і особистісні якості.

Система різноманітних навчальних форм, основою якої слугують провідні ідеї розділу, теми і єдині види діяльності, забезпечує засвоєння системи навчального предмету, формування світогляду, навчальних умінь і навичок. Ефективність реальної практики навчання забезпечується не окремими формами навчання, а продуманою, взаємозв’язною їх системою. Різноманітні системи навчання учнів: індивідуальна, групова, класно - урочна, бригадна, масової сугестивної навчальної взаємодії - не заперечують одна одну. Наприклад, класно - урочна система може містити в собі індивідуальні, групові, бригадні заняття і елементи сугестивної педагогіки. Тому й система форм може містити колективні, індивідуальні та інші заняття.

Необхідність системної залежності і різноманітних форм навчання обумовлена своєрідністю змісту освіти, а також особливостями сприймання і засвоєння навчального матеріалу дітьми різноманітних вікових груп.

Зміст навчання і вікові особливості школярів вимагають відповідної, адекватної форми навчання, обумовлюють її характер: місце в процесі навчання, тривалість, змінну, динамічну структуру, способи організації, методичне забезпечення. Різноманітні поєднання цих компонентів дозволяють створювати найрізноманітніші форми навчання.

Отже, форму навчання потрібно розуміти як конструкцію ланок, циклів процесу навчання, що реалізуються в поєднанні керівної діяльності вчителя і керованої діяльності учнів, спрямованої на засвоєння певного змісту навчального матеріалу і способів діяльності. Будучи зовнішнім виглядом, зовнішнім обрисом відрізків - циклів навчання, форма відображає систему їх стійких зв’язків і зв’язків компонентів всередині кожного циклу навчання і як дидактична категорія означає зовнішній аспект організації навчального процесу, який пов’язаний з кількістю учнів, часом навчання, а також місцем його здійснення.

Функції форм навчання.

Академік Б.Т.Лихачов виділяє наступні функції форм навчання: навчально – освітню, виховну, психологічну, розвиваючу, інтеграційно – диференційовану, комплексну й координуючу, систематизуючи і структуруючи, стимулюючу функції.

Форма навчання конструюється і використовується для того, щоб створити найсприятливіші умови для передачі дітям знань, умінь і навичок, формування світогляду, розвитку обдарувань, практичних способів, активної участі у виробничому і громадському житті. У цьому виявляється навчально – освітня функція форм навчання.

Виховна функція забезпечується послідовним залученням школярів за допомогою системи форм навчання до різноманітних видів діяльності, в результаті чого залучаються всі духовні й фізичні сили: інтелектуальні, емоційно-вольові, дієво-практичні. Дитина досягає мети, долає труднощі пізнання, радіє перемогам, допомагає товаришам, виявляє терпіння й витримку, наполегливість і волю. При цьому систематично зміцнюються й удосконалюються морально-вольові якості особистості дитини.

Організаційна функція форм навчання полягає в тому, що необхідність відповідності обсягу, якості змісту освіти віковим особливостям дітей вимагає від учителя чіткого організаційно-методичного інструментарію подачі матеріалу, суворого відбору допоміжних засобів. Адаптація школярів до специфіки тієї чи іншої форми навчання дозволяє їм завчасно готуватися до відповідної діяльності, швидко виробляти готовність до праці в певних умовах.

Психологічна функція форм навчання полягає у виробленні в учнів певного діяльнісного біоритму, звичайно до праці в один і той же час. Звичний час і знайомі умови навчальних занять сприяють формуванню у дітей психологічного стану розкутості, свободи, отриманого напруження духовних сил. Створюються обставини захоплюючої і натхненної праці.

Змістовна форма навчальних занять у поєднанні з активними методами реалізує розвиваючу функцію. Особливо активно вона реалізується тоді, коли при вивченні теми в навчальному процесі використовується різноманітність форм. Багатогранність і різноманітність форм породжує багатство умов для розумової, трудової, ігрової діяльності, що дозволяє залучити діяльності увесь комплекс психічних процесів.

Форм організації навчального процесу процесу забезпечують колективну та індивідуальну діяльність дітей, виконуючи інтеграційно-диференційовану функцію. Навчальний процес, що реалізується в різноманітних формах, в суті своїй є процесом колективної пізнавальної діяльності. Діти обмінюються інформацією у практичних справах, навчаються взаєморозуміння і взаємодопомоги, пізнають життя у спільній діяльності. Разом з тим, навчання є процесом розвитку природних задатків, здібностей і можливостей особистості. Тому кожна форма навчальних занять повинна передбачати можливості індивідуалізації діяльності школярів, забезпечувати роботу по програмах, що передбачають випереджувальний розвиток одних і підтягування до середньообов’язкового рівня інших.

Систематизуюча і структуруюча функція організаційних форм навчання полягає в тому, що вона вимагає поділу всього навчального матеріалу на частини й теми, його структурування й систематизації як в цілому, так і для кожного заняття.

По відношенню одна до одної форми навчання здатні виконувати комплексну й координаційну функції. 3 метою підвищення ефективності засвоєння матеріалу дітьми, на основі певної форми навчання можуть бути забезпечені й використані складові частини інших форм. Так, під час екскурсії читається коротка лекція, організується бесіда і діти беруть участь у практичній роботі. При вивченні цілої теми одна форма, наприклад, урок, може виконувати роль основної, базової, провідної по відношенню до інших - семінарів, бригадних занять тощо, які дозволяють подати додатковий або допоміжний матеріал.

Стимулююча функція форми організації навчальних занять найвиразніше виявляється тоді, коли відповідає особливостям віку дітей, специфіці розвитку їх психіки й організму. Так, лекційна форма своєю монотонністю здатна придушити у дітей молодшого шкільного віку будь-яку пізнавальну активність. Між тим як урок - драматизація оповідання, що залучає сприймання, мову, мислення, організм у цілому - стимулює їхню активну діяльність. Самостійна робота старшокласників інтенсифікує процес засвоєння знань, а розтлумачення тексту підручника вчителем перетворює будь-яку форму в надокучливу й безплідну витрату часу. Такі найважливіші функції форм організації навчального процесу, вважає академік Б.Т.Лихачов.

Форми організації навчання та їх розвиток у дидактиці.

В історії світової педагогічної практики відомі найрізноманітніші форми організації навчання. Їх виникнення, розвиток, удосконалення і поступове відмирання окремих з них пов’язане з вимогами, потребами розвиваючого суспільства. Кожний новий історичний етап у розвитку суспільства накладає свій відбиток і на організацію навчання. В результаті педагогічна наука накопичила значний емпіричний матеріал у цій галузі. Постало питання про необхідність систематизації різноманітності форм організації навчання, виділення найбільш ефективних, що відповідають духу часу, історичній добі.

У зв’язку з цим вченими було виділено такі основи для класифікації форм організації навчання: кількість і склад учнів, місце навчання, тривалість навчальної роботи. За цими основами форми навчання поділяються відповідно на індивідуальні, індивідуально-групові, колективні, класні та позакласні, шкільні та позашкільні. Ця класифікація не є достатньо науковою і визнається далеко не кожним ученим-педагогом. Однак, такий підхід до класифікації форм організації навчання дозволяє дещо впорядкувати їх різноманітність.

Найстарішою формою навчального процесу, що бере свій початок з сивої давнини, є індивідуальна форма навчання. Суть її полягає в тому, що учні виконують завдання індивідуально, вдома у вчителя чи учня. Допомога вчителя надається або безпосередньо, або опосередковано, тобто надана учню шляхом вивчення ним підручника, автором якого був сам учитель. Прикладом безпосередніх та індивідуальних контактів учителя та учня в сучасних умовах є репетиторство.

Індивідуальна форма організації навчання була єдиною в античні часи, в період середньовіччя, а в деяких країнах широко використовувалася до XVIII століття. У наступні періоди розвитку суспільства вона домінувала в практиці сімейного виховання заможних верст суспільства (наприклад, у дворянський сім’ях, у заможних сім’ях інших прошарків суспільства).

Які ж переваги та недоліки цієї форми навчання, що, з одного боку, стали підставою того, що у формі репетиторства вона збереглася і в наш час, а з іншого - вже в XVII столітті поступилася місцем новим формам організації навчального процесу?

Головною перевагою індивідуального навчання є те, що воно дозволяє повністю індивідуалізувати зміст, метода і темпи навчальної діяльності дитини, спостерігати за кожною її дією й операцією при розв’язуванні конкретних завдань; стежити за її рухом від незнання до знання, своєчасно вносити необхідні корекції як в діяльність учня, так і у власну діяльність вчителя, пристосовуючись до ситуації, яка постійно змінюється, але залишається контрольованою з боку вчителя і з боку учня. Все це дозволяє учню трудитись економно, в оптимальний для себе час, постійно контролювати витрати власних сил, досягаючи високих результатів навчання. Зрозуміло, індивідуальне навчання передбачає наявність учителя з високою педагогічною кваліфікацією.

Поряд з відзначеними перевагами індивідуальне навчання має й ряд недоліків, за що вже у XVI столітті його різко критикують. Це його неекономічність, певна обмеженість впливу вчителя, обумовлена переважно доведенням до свідомості учня завдань навчання і перевірки його виконання; обмеженість співробітництва з іншими учнями, що негативно впливало на процес соціалізації учня, формування вміння працювати в колективі. Ось чому значення індивідуального навчання, починаючи вже з XVI ст., неухильно спадає і поступається місцем індивідуально-груповій формі організації навчального процесу. Суть цієї форми полягає в тому, що заняття вчитель проводить вже не з одним учнем, а з цілою групою різновікових дітей, рівень підготовки яких був різним. У зв’язку з цим учитель проводив навчальну роботу з кожним учнем окремо. Він почергово опитував кожного учня, кожному окремо пояснював новий матеріал, давав індивідуальні завдання. Решта учнів у цей час відволікалась, кожен займався своїми справами. Це дозволяло учням приходити до школи в різний час - на початку, в середині і навіть в кінці навчального року і в будь-який час дня.

Як індивідуальна, так і індивідуально-групова форма організації навчання вже в кінці XVI - на початку XVII століття не задовольняла потреби суспільства як у кількісному, так і в якісному плані підготовки підростаючих поколінь. Переважна кількість дітей залишалася не охопленою навчанням, а ті, що навчалися, здобували лише елементарні навички читання, письма, рахунку.

На межі XV і XVI століть у Європі виникає гостра потреба в освіті, викликана розвитком різних галузей, ремесел і торгівлі, підвищенням ролі духовного життя - відродженням у літературі, мистецтві, архітектурі, науці. Все це спричинило виникнення масового навчання дітей. Виникла концепція колективного навчання, яка вперше була застосована в братських школах Білорусії та Україні (XVI ст.) і стала зародком класно-урочної системи навчання. Теоретично ця система була обґрунтована і широко популяризувалася у XVII ст. Я.А.Коменським. У наш час ця форма організації навчання, зазнавши значної модифікації і модернізації, є основною в школах світу, незважаючи на те, що класу і уроку як дидактичним поняттям вже понад 350 років.

У чому суть класно-урочної системи як специфічної форми організації навчальної роботи? Відповідь на це питання міститься в тих особливостях, які властиві цій системі. Найважливішими з них є:

· учні приблизно одного віку і рівня підготовки утворюють клас, який зберігає в цілому постійний склад на весь період навчання;

· клас працює за єдиним річним планом і програмою згідно з постійним розкладом. Внаслідок цього діти повинні приходити до школи в один і той же час року і в заздалегідь погоджений час дня;

· основною одиницею занять є урок;

· урок, як правило, присвячений одному навчальному предмету, темі, в результаті учні класу працюють над одним і тим же матеріалом;

· роботою учнів на уроці керує вчитель, він оцінює результати роботи з свого предмету, рівень знань кожного учня, зокрема, і в кінці навчального року приймає рішення про переведення учнів до наступного класу.

Навчальний рік, день, розклад уроків, канікули, перерви між уроками - це також прикмети класно-урочної системи.

Її переваги: чітка організаційна структура, що забезпечує впорядкування всього навчально-виховного процесу; просте керування ним; можливість взаємодії дітей між собою в процесі колективного обговорення проблеми, колективного пошуку розв’язання завдань, постійний емоційний вплив особистості вчителя на учнів, їх виховання в процесі навчання; економність навчання, оскільки вчитель працює одночасно з достатньо великою групою учнів, створює умови для привнесення елементу змагання в навчальну діяльність школярів і, разом з тим, забезпечує систематичність та послідовність набуття знань.

Однак, не можна не бачити в цій системі і суттєвих недоліків, а саме: класно-урочна система орієнтована переважно на середнього учня, створює непосильні труднощі для слабкого і затримує розвиток здібностей у більшості сильних; створює для вчителя труднощі при врахуванні індивідуальних особливостей учнів, в організації індивідуальної роботи з ними як зі змістом, так і за темпами і методами навчання; не забезпечує організоване спілкування між старшими і молодшими учнями. “Робота в нав’язаному темпі, - відмічала Е.Паркхерст у своїх критичних висловлюваннях на адресу класно-урочної системи, - це неволя, це позбавлення учня свободи працювати у відповідності зі своїми здібностями”.

Класно-урочна система, на думку Ч. Куписевича, нав’язує учням штучну організацію роботи, примушує до частої зміни предметів протягом коротких проміжків часу, в результаті чого учні не можуть довести розпочаті справи до кінця, продумати їх, поглибити свої знання. Дзвінок, - цей типовий атрибут класно-урочної системи, не тільки визначає час роботи і відпочинку дітей, але й у кінці року відміряє час, за який вони повинні відзвітуватися про свої досягнення за цілий рік роботи. В підсумку одні учні переводяться до наступного класу, а інші - нехай слабкі тільки з якогось одного предмету - залишаються на другий рік, хоч при кращій організації роботи вони могли б з успіхом позбутися цих упущень. Жорсткість розкладу щотижневих занять у школі, який нав’язує всім дітям однаковий темп незалежно від їх здібностей, сприяє другорічництву.

Безсумнівно, критичні висловлювання на адресу класно-урочної системи, що особливо поширилися з кінця минулого століття, як правило, справедливі і стали основою численних пошуків і вчених-педагогів, і вчителів-практиків, з одного боку, нових систем навчання, і з іншого - шляхів удосконалення, модифікації й модернізації класно-урочної системи, організації навчання у відповідності з новими вимогами розвиваючого суспільства і досягненнями психолого-педагогічної науки.

Першу спробу модернізації класно-урочної системи організації навчання зробили в кінці XVIII - на початку XIX ст. англійський священик А.Белл і вчитель Дж. Ланкастер. Поштовхом до цього став перехід від мануфактури до крупної машинної індустрії, що потребувала великої кількості робітників, які були б хоч елементарно грамотними. Для їх підготовки необхідно було збільшити кількість шкіл, а відповідно й контингент учителів, які навчали б значно більшу кількість учнів. Так виникла модифікована класно-урочна система організації навчання під назвою белл-ланкастерська система взаємного навчання, названа за іменами її засновників і використана авторами в Англії та Індії. Суть цієї системи полягала в тому, що старші учні спочатку під керівництвом учителя самі вивчали матеріал, а потім, отримавши відповідну інструкцію, навчали тих, хто знав менше. Це дозволяло одному вчителю навчати одразу багатьох дітей, здійснювати масове їх навчання, але сама якість цього навчання була вкрай низькою. Цим і пояснюється те, що белл-ланкастерська система не отримала широкого використання.

В кінці XIX - на початку XX ст. особливо актуальним у подальшій розробці організаційних форм навчання стає питання індивідуалізації навчання учнів з урахуванням особливостей і їх розумового розвитку. З’являються і відповідні форми вибіркового навчання. В США була заснована так звана батівська система, яка поділялася на дві частини. Перша частина — це урочна робота з класом в цілому, а друга індивідуальні заняття з тими учнями, які потребували таких занять: або для того, щоб не відставати від загальноприйнятих норм, або з тими, хто виявляв бажання поглибити свої знання, тобто з тими, хто має порівняно високі здібності. 3 останньою категорією працював учитель, а з учнями менш здібними та тими, що відставали, працював помічник учителя. Одночасно в Європі стала створюватися так звана маннгеймська система.

Маннгеймська система, названа так за найменуванням міста Маннгейм, де вона вперше була застосована, характеризується тим, що при збереженні класно-урочної системи організації навчання, учні, в залежності від їх здібностей, рівня інтелектуального розвитку і ступеня підготовки, розподілялися по класах на слабких, середніх та сильних.

Засновник цієї системи Йозеф 3іккінгер (1858 - 1930 рр.) пропонував створювати чотири класи, відповідно до здібностей учнів:

1. Основні класи - для дітей, що мають середні здібності.

2. Класи для учнів з низькими здібностями, які “як правило, не закінчують школу”.

3. Допоміжні класи - для розумово відсталих дітей.

4. Класи іноземних мов чи “перехідні!” класи для найбільш здібних учнів, які можуть продовжувати навчання в середніх навчальних закладах.

Відбір до класів відбувався на основі результатів
психометричних обстежень, характеристик учителів та екзаменів.
Й.3іккінгер вважав, що в залежності від успіхів учнів вони зможуть
переходити від однієї послідовності класів до іншої, але цього майже
не відбувалося, оскільки система не давала можливості слабким учням
досягати високого рівня. Програмні відмінності в цих класах не
сприяли створенню реальних умов таким переходам.
Маннгеймська система навчання мала багато прихильників,
і особливо в Німеччині, в період перед першою світовою війною. Деякі
положення цієї системи були сприйняті позитивно у Франції, Росії,
США, Бельгії та інших країнах світу. Елементи цієї системи
збереглися і сьогодні в практиці роботи сучасної школи в Австралії,
США та Англії. Так, в Австралії існують класи для більш і менш
здібних учнів; в США практикуються класи для учнів, які повільно
навчаються та для здібних учнів; в Англії маннгеймська система
слугує основою для створення шкіл, контингент учнів яких
комплектується на основі тестування випускників початкових класів.

В цілому ж, теоретичні постулати цієї системи і нині повсюдно справедливо критикуються, підкреслюється, що вона побудована на помилковому уявленні про вирішальний вплив біопсихологічних факторів на кінцеві результати розвитку учнів; що вона принижує вплив цілеспрямованої виховної діяльності на формування особистості учня, не сприяє можливості розвитку у нього соціально обумовлених потреб та інтересів. Концепція Й.3іккінгера та заснована ним маннгеймська система організації навчання виявилися явно неспроможними для широкого використання на практиці. Єдиним елементом системи, що є прийнятним особливостям сучасного розвитку психолого-педагогічної науки та практики роботи передових шкіл, є так зване спеціалізоване навчання. В реальній педагогічній дійсності воно втілюється у вигляді спеціалізованих шкіл для обдарованих дітей, які проявляють здібності до поглибленого вивчення предметів певних галузей знань - гуманітарних, математичних.

В Європі і США на початку XX ст. було апробовано багато систем навчання, спрямованих на забезпечення індивідуальної активної самостійної навчальної роботи школярів. Найбільш радикальною з них була система індивідуалізованого навчання, що вперше застосувалася вчителькою Е.Паркхерст в першому десятиріччі XX ст. в місті Дальтон (штат Массачусетс). Ця система ввійшла в історію педагогіки і школи під назвою Дальтон-план. Її часто називають лабораторною або системою майстерень.

Педагогічне кредо автора цієї системи полягало в наступному: успіх навчальної діяльності залежить від пристосування темпу роботи в школі до можливостей кожного учня, його здібностей; традиційна організація навчання, в якій переважає діяльність викладання над діяльністю навчання замінюється організацією, де центральною є самостійна навчальна діяльність учнів, а функції вчителя зводяться лише до тактичної організації цієї діяльності. Класи замінюються лабораторіями або предметними майстернями, уроки, а також пояснення вчителем нового матеріалу відмінялися. Учень працює в лабораторіях або майстернях індивідуально на основі отриманого від учителя завдання і при необхідності звертається за допомогою до вчителя, який постійно перебуває в цій лабораторії чи майстерні.

На початку навчального року учням видавалися завдання на рік з кожного предмету. Річні завдання конкретизувалися в місячних завданнях і учні звітували у встановлений термін.

Отримавши річні та місячні завдання, учні письмово зобов’язувалися виконати їх у встановлений термін. Для успішної навчальної роботи учні забезпечувалися всіма необхідними навчальними посібниками, інструкціями, а також користувалися консультаціями вчителя-спеціаліста з даного навчального предмету. Єдиного для всіх розкладу занять не було. Колективна робота здійснювалася протягом однієї години на день, решту часу - індивідуальна робота в предметних майстернях, лабораторіях. Щоб стимулювати роботу учнів, дати їм можливість порівнювати свої досягнення з досягненнями інших учнів, вчитель складав спеціальні таблиці, в яких щомісяця відмічав хід виконання учнями завдань.

Дальтон-план отримав високу оцінку відомих американських педагогів - подружжя Дьюї та швидко став розповсюджуватися в практиці роботи шкіл багатьох країн. Але прижитися йому не судилося в жодній країні світу.

Так, в СРСР у 20-ті роки використовувалася модифікація Дальтон-плану під назвою бригадно-лабораторної системи. Завдання вивчення курсу, теми отримувала в учителя група учнів (ланка), які працювали самостійно в лабораторіях, на пришкільних ділянках. Учитель виконував при цьому функції консультанта. Форма звітності мала не індивідуальний, а так званий колективний характер і полягала в тому, що звітувався один учень від імені усієї групи (ланки). Але невдовзі ця система продемонструвала свою неспроможність. Рівень підготовки учнів, їх відповідальність за результати навчання знижувалися, оскільки школярам недоступно було без пояснення вчителя впоратися з завданнями. Все це й обумовило у 1932 році відмову від існування в СРСР цієї системи організації навчання.

Чи означає це, що Дальтон-план був позбавлений окремих переваг? Ні! До його переваг слід віднести, перш за все, те, що він дозволяв пристосувати темп навчання до реальних можливостей учнів, привчав їх до самостійності, розвивав ініціативу, залучав до пошуків раціональних методів роботи. Але, як справедливо стверджував у свій час К.Д. Ушинський, - пуста голова не думає. А Дальтон-план мало сприяв систематичному оволодінню учнями системи знань. Вони були у них фрагментарними, не охоплювали всього обсягу необхідної і достатньої інформації про природу, суспільство, техніку і культуру. Крім того, Дальтон-план породжував нездорове суперництво серед учнів, часто вимагав витрат великої кількості часу на виконання завдань. Все це обумовило те, що в педагогічній дійсності він не отримав широкого розповсюдження навіть в період його інтенсивної популяризації Дж. Дьюї, а потім і зовсім був відкинутий. Відгоміни його пропаганди почалися знову тільки в 50 - 60 роки XX ст. у вигляді плану Трампа, розробленого професором Ллойдом Трампом.

Суть плану Трампа як системи організаційних форм навчання полягає в тому, щоб максимально стимулювати індивідуальне навчання за допомогою гнучкості форм його організації. При такому навчанні поєднуються заняття у великих аудиторіях, в малих групах з індивідуальними заняттями. Лекції з використанням сучасних технічних засобів (телебачення, ЕОМ) для великих груп у кількості 100 - 1500 чоловік читають висококваліфіковані викладачі, професори. Малі групи в кількості 10-15 чоловік обговорюють матеріал лекції, проводять дискусії. Тут робляться доповнення до того, що було почуте на лекції. Заняття в малих групах ведуть або рядові вчителі, або кращі учні групи. Індивідуальна робота проводиться в шкільних кабінетах, лабораторіях. Час проведення зазначених видів занять розподіляється так: на лекційні заняття виділяється 40% навчального часу; на заняття в малих групах - 20%; на індивідуальну роботу в кабінетах і лабораторіях - 40%. Класи як такі відміняються, склад малих груп постійно змінюється. Система потребує злагодженої роботи вчителів, чіткої організації, матеріального забезпечення.

План Трампа отримав широке визнання в США завдяки активній рекламі. Але за цим планом працює в наш час невелика кількість експериментальних шкіл. Масові ж школи використовують у своїй роботі лише окремі елементи цього плану: навчання бригадою вчителів, використання помічників вчителів, які не мають педагогічної освіти, заняття у великих аудиторіях, організація самостійної роботи учнів у кабінеті.

На Заході в розвиток плану Трампа доповнюються “неградуйовані” класи: учень з одного предмету може навчатися за програмою п’ятого класу, а з другого предмету бути в третьому класі. Є проекти й експерименти створення “відкритих шкіл”: навчання здійснюється в навчальних центрах з бібліотеками, майстернями, що сприяє руйнуванню самого інституту “школа”.

Нині здійснюються спроби, спрямовані на удосконалення класно-урочної та інших систем організації навчання, здійснюються пошуки форм навчання в напрямку індивідуалізації, технізації навчання.

Такою є історія розвитку організаційних форм навчання. 3 цього історичного аналізу їх розвитку можна констатувати, що найбільш стійкою виявилася класно-урочна система і що вона дійсно є цінним завоюванням педагогічної думки і передової практики роботи масової школи.

Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 816; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

Мы поможем в написании ваших работ!