ТЕМА 13: ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ СУСПІЛЬСТВА



1. Суспільство як предмет пізнання, система, що розвивається. Проблема теоретичного розуміння суспільства, його сутнісних засад завжди була предметом уваги філософів усіх часів і народів. У будь-якій філософській системі присутні мотиви соціальної філософії, оскільки людина повсюди обов'язко­во входила в орбіту міркувань будь-якого філософа і при цьому, природно, залишалися суспільною людиною. Перші теоретичні уявлення про соціум як систему співжиття людей, його природу та структуру дали світові такі представники класичної грецької філософії, як Платон і Арістотель. Ключем до бачення сус­пільства вони вважали державу, яка фактично його поглинала. Становленню більш об'єктивного системно-цілісного бачення суспільства сприяла соціально-філософська концепція Т. Гоббса (1588-1679), який показав, що витоки держави коренять­ся не в ній самій, як такій, а в інших сферах соціального життя, що громадянські права - це ті ж природні права, перенесені на державу.

Важливий крок у своєму предметному самовизначенні соціальна філософія зробила у XIX ст., коли започаткувалася тенденція уявлень про суспільство як систему взаємопов'язаних відносин, що детермінується певним чинником об'єктивного ха­рактеру. Принциповий прорив у пізнанні філософських основ суспільства пов'язаний з ім'ям Гегеля, який, вважаючи Світовий Дух основним об'єктивним чинником, у підвалини суспільства та його історії поклав ідею свободи людини та ідею її реалізації. У концепції матеріалістичного розуміння історії Карла Маркса суспільство постає як специфічно складне, багатошарове утво­рення, де спосіб виробництва матеріальних благ визначає всі ас­пекти людської життєдіяльності.

Вагомий внесок у предметне визначення соціальної філо­софії вніс Г. Спенсер, у позитивістській концепції якого суспільство розглядалося в якості природного організму. Вихо­дячи з організменого підходу (проводячи аналогію між біологічним організмом і суспільством), Спенсер проаналізував роль складових частин суспільства, їх взаємозв'язок, показав, що розвиток суспільства є закономірністю. Отже XIX ст. стало ча­сом розроблення концептуального підходу до суспільного життя в цілому.

Для XX ст. характерне переплетіння, взаємопроникнення соціально-філософських ідей із суто соціологічними, що дало підстави багатьом дослідникам вважати, що в певному розумінні соціологія минулого століття є не чим іншим, як соціальною філо­софією. Проте відмінність філософського та соціологічного підходів визначення суспільства полягає передусім у тому, що соціальна філософія досліджує суспільство як цілісну систему че­рез призму людини, її гуманістичні пріоритети. Соціологія ж звер­тає увагу насамперед на вивчення соціальної структури суспільства, соціальних інститутів, на функціонування соціальних спільностей і соціальних процесів, на соціальні відносини між іншими спільностями та соціальні механізми як самодостатні засо­би регулювання соціальних відносин.

Сучасний теоретичний аналіз суспільства передбачає роз­гляд його в якості цілісного організму, частини якого не тільки впливають одна на одну, але й знаходяться у супідрядності. Інак­ше кажучи, суспільство - цілісна система, що має свої підсистеми, функціонування яких і забезпечує розвиток суспільства. До таких підсистем передусім відносять:

- матеріальну, або економічну сфе­ру суспільного життя як сферу спеціалізованого виробництва, розподілу, обміну і споживання речей. Ця сфера є не тільки істо­рично першою, але й значною мірою "прародичкою" всіх інших сфер життєдіяльності суспільства;

- соціальну сферу як сферу ви­робництва і відтворення безпосереднього людського життя;

- політичну - як сферу людської діяльності, що здійснює уп­равління суспільством через структури влади, діяльності, яка створює, підтримує або руйнує ці структури;

- духовну - як сферу формування духовних потреб людей, передовсім виробництва суспільної свідомості.

Усі аспекти функціонування зазначених сфер суспільного життя пов'язані один з одним, а тому жодний із зазначених елементів суспільного життя не можна вважати основним, базовим. Інакше кажучи, системний характер суспільного життя свідчить про те, що всі його сфери повинні бути в оптимальних відносинах, що кожна з них має виконувати свої функції у межах системи, не підміняючи, не применшуючи і не гальмуючи всі інші сфери. Руй­нація чи кризовий стан однієї з них неодмінно позначиться на ха­рактері функціонування інших. І все ж принциповим є те, що за певних умов на перший план у вирішенні питань гармонізації суспільства можуть висуватися проблеми тих чи інших окремих сфер життя, що не відкидає необхідності враховувати загальний системний характер суспільного життя.

Будучи міркуванням про суспільство як систему поза-і над індивідуальних форм, зв'язків і відносин, які людина створює своєю діяльністю разом з іншими людьми, соціальна філософія, виступає методологією суспільних наук. Мається на увазі, що соціальна філософія, відтворюючи цілісну картину розвитку суспільства, вирішує у зв'язку з цим багато так званих "загальних питань", які стосуються природи і сутності того чи іншого суспільства, взаємодії його основних сфер і соціальних інститутів, рушійних сил історичного процесу тощо. Інакше кажучи, соціаль­на філософія, сприяючи розумінню сутності різноманітних суспільних явищ, їх місця і ролі в суспільстві, вирішує багато пи­тань, з якими стикаються при вирішенні своїх проблем різні суспільні науки: історія, соціологія, політологія, право, етика та ін. Відтворюючи ту чи іншу модель розвитку суспільства та його окремих боків, соціальна філософія певним чином спрямовує дослідження, які проводять суспільні науки, формує підходи до вивчення відповідних боків суспільного життя, тобто відіграє роль методології суспільних наук.

2. Поняття суспільного виробництва. Економічна сфера життя суспільства. У соціальній філософії висхідним пунктом суспільства як процесу і результату взаємодії конкретних людей розглядають суспільне виробництво - форму взаємодії суспільства і природи, що спрямована на перетворення предметів природи та творення матеріальних і духовних продуктів відповідно до інтересів та по­треб людей. Суспільне виробництво тому так називається, що ви­конує життєво важливі соціальні функції, пов'язані з забезпечен­ням життєдіяльності суспільства, відтворенням людини, розвитком особистості, підготовкою її до самостійного життя. Оскільки суспільне виробництво здійснюється за законами соціуму і об'єднаними зусиллями всіх дійових осіб та виконавців, включе­них в його систему, воно зумовлює суспільний характер історії людей. У процесі виробництва соціальних обставин виробляється і сама людина. Сім'я, держава, право, мораль, мистецтво тощо ро­зуміються як особливі види виробництва.

Необхідною умовою історичного розвитку людей, що здійснюють спільний процес суспільного виробництва, є суспільний розподіл праці, на основі якого відбулося те поєднан­ня людських зусиль, яке дало могутній поштовх розвиткові ви­робництва й суспільного життя. Розподіл праці можна називати суспільним, коли ті чи інші види праці закріплені за певними соціально-організованими групами людей, одні з яких беруть на себе функції управління, інші підпорядковуються. У процесі виробництва людьми свого життя виробляються і відтворюються соціальні відмінності, різного роду нерівність, формується і сама людина, котра завжди несе на собі відбиток суспільства. У процесі спільного виробництва людьми свого суспільного життя ство­рюється певна форма суспільства, котра як би накладається на усі взаємодії людей. Найхарактерніші риси суспільного виробництва притаманні практично всім народам незалежно від обставин, за яких воно здійснюється. Одночасно кожний народ приносить у нього своє особливе та неповторне. Усі складові суспільного ви­робництва взаємопов'язані і виступають рівнозначними чинника­ми суспільного розвитку.

До основних сфер життя суспільства відноситься його ма­теріально-виробнича сфера. Соціальна філософія, не зводячи всі основні причини існування суспільства до матеріального ви­робництва, системоутворюючим компонентом соціуму вважає саме його. Саме економічна сфера інтегрує всі компоненти суспільства в цілісність. Матеріальне виробництво необхідних для життя людини матеріальних благ - головна умова існуван­ня соціуму. Сутність матеріально-виробничої діяльності люди­ни розкриває спосіб виробництва матеріальних благ, який за­безпечує не тільки соціальні умови життєдіяльності суспільства, але й соціальний спосіб життя й діяльності кон­кретного індивіда. Спосіб виробництва включає в себе, з одного боку, продуктивні сили, з іншого - виробничі відносини суспільства. В широкому розумінні продуктивні сили є єдністю людей, які здійснюють виробництво і засобів виробництва, за допомогою яких люди виробляють матеріальні засоби до жит­тя. Виробничі відносини є відносинами між людьми у процесі виробництва. У першу чергу це відношення власності на засоби виробництва, які визначають соціальний характер і спрямо­ваність суспільного виробництва. Зміна або перетворення відносин власності призводять до зміни і перетворення інших ланок виробничих відносин, що у свою чергу призводить до зміни соціального характеру способу виробництва і врешті-решт до зміни головних рис всього суспільства.

Одночасно виробничі відносини - це також відносини обміну діяльності між людьми на базі розподілу праці, що склав­ся у суспільстві. Нарешті, до виробничих відносин відносяться відношення розподілу створених у суспільстві матеріальних благ, які розподіляються між учасниками виробництва. Виробничі відносини складаються, виходячи з об'єктивних потреб людей і потреб самого виробництва.

Зв'язок продуктивних сил і виробничих відносин полягає в тому, що успішний розвиток продуктивних сил мож­ливий лише за умови, коли їх рівню розвитку й характеру відповідають певні виробничі відносини. У суспільному житті це знаходить своє конкретне вираження у загально-соціологічному законі відповідності виробничих відносин характеру і рівню роз­витку продуктивних сил. Об'єктивна, матеріальна природа вироб­ничих відносин тим і визначається, що формулюються вони не за волею і бажанням людей, а у відповідності зі станом наявних про­дуктивних сил. Одночасно виробничі відносини справляють ак­тивний зворотній вплив на розвиток продуктивних сил, які успішно розвиваються лише тоді, коли їх рівню розвитку і харак­теру відповідають адекватні виробничі відносини. Застарілі ви­робничі відносини стримують розвиток нових продуктивних сил, гальмують його.

Вирішальна роль у закономірностях способу виробництва належить соціальній діяльності людини, що створює і продуктивні сили і виробничі відносини, і саму людину. Зміна способу виробництва викликає зміну всього укладу суспільного життя, тобто відбуваються зміни соціального, політичного, духовного ха­рактеру, змінюється соціальна структура суспільства. В основно­му формування нового способу виробництва здійснюється стихійно.

Прагнучи задовольнити свої потреби, люди змушені поліпшувати знаряддя праці, вдосконалювати трудові навички, набувати нових знань, не замислюючись над кінцевим результа­том тих змін, які вони вносять у зміст способу виробництва. Разом з тим, враховуючи системний характер організації суспільно­го життя, слід пам'ятати, що розв'язання проблем економіки не може автоматично розв'язати питання політичного життя, роз­витку науки, освіти, морального стану суспільства. З іншого боку не викликає сумніву, що без певних політичних зусиль, адекват­ної вимогам часу законодавчої бази, морального прогресу уне­можливлюється формування необхідних економічних структур.

За умов сучасної науково-технічної революції, яка з середи­ни XX ст. є якісно новим етапом науково-технічного прогресу, де­далі зростаючу роль у виробництві відіграє наука, революція в якій полягає в тому, що вона (наука) стала безпосередньо продук­тивною силою, а виробництво як таке з простого процесу праці все більше стає технологічним застосуванням науки. Комп'ютерізація та інформатизація всього життя суспільства нині виступають вирішальним напрямком науково-технічної революції, соціальна сутність якої пов'язана передовсім з істотними змінами у місці і ролі людини у виробництві, характером і змістом її праці. Інакше кажучи, людина стає науково-мислячим організа­тором і керуючим виробничими процесами. Для філософського аналізу головне в даному процесі - те, що змінилося становище і роль людини у світі, її взаємовідношення з природою і технікою.

3. Соціальна сфера життя суспільства. Соціальне - це все те, що характеризує спільне існування людей і є відмінним від їхньої природної, фізико-біологічної осно­ви. Носіями соціального виступають люди і продукти їхньої сим­волічної діяльності. Але це не проста сукупність індивідів, що взаємодіють між собою і тому перебувають у певних зв'язках і відношеннях. У цій сукупності виникають певні групи, спільності, які відрізняються одна від одної і знаходяться між со­бою і суспільством у цілому в різноманітних співвідношеннях. За­гальноприйнятим є розуміння малих, середніх і великих соціаль­них груп та їхньої ролі у розвитку суспільства. До малих груп на­лежать, передовсім, сім'я, невеликі виробничі колективи, шкільні класи тощо. Більш численними об'єднаннями людей постають се­редні соціальні групи - мешканці певного регіону чи міста, служ­бовці однієї установи і т.п.

Багаточисельними об'єднаннями людей є великі соціальні групи: племена, народності, нації. Водночас клас, нація, народ, трудовий колектив тощо є соціальними спільностями, які функціонують у рамках певної системи - соціальної структури суспільства. В основі цієї структури лежать суспільний розподіл праці й відношення власності на засоби виробництва та його про­дукти. Майже всі соціальні групи і національні спільності неод­норідні за своїм складом і, у свою чергу, поділяються на окремі шари та групи з їхніми власними економічними, соціальними, політичними та іншими інтересами. Розробка теорій соціальної структури суспільства не припиняється і донині.

До першоначальних соціальних спільностей відносять рід і плем'я. Заснований на кровнородинних зв'язках рід був основним осередком першого в історії первісного суспільства. Виникаючи з первісного людського стада, рід є результатом розвитку суспільства, його продуктивних сил, зокрема форм суспільної ор­ганізації людей. Більш високою історичною формою спільності людей в межах того ж первісного суспільства виявилося плем'я — об'єднання, що вийшло з одного кореня, але згодом відокремилося один від одного родів. Всі народи світу пройшли через таку умову формування та розвитку форм спільності людей як родо­племінна організація суспільства. Формування нової соціально-етнічної спільності людей - народності було наслідком розкладу первісного суспільства, зародження спочатку сімейної, а потім і приватної власності. В основу цієї форми спільності лягли вже не кровнородинні, а територіальні, сусідські зв'язки між людьми. Натуральне господарство тут еволюціонує в натурально-товарне.

Більш зрілою, розвиненою соціально-етнічною спільністю людей є нація, яка характеризується такими ознаками, як спільність території, спільність мови, спільність економічного життя, загальні риси психічного складу, закріплені в культурі да­ного народу. Чіткого визначення поняття "нація" у літературі не­має. Умовно можна виділити культурологічні, етнологічні, історико-економічні, психологічні теорії нації. Сучасні визначення нації досить часто розуміють під останньою сукупність громадян, які добровільно бажають жити спільно.

У розвитку соціальної структури сучасного суспільства, в то­му числі націй, можна відмітити дві основні тенденції. Перша з них полягає в активному процесі диференціації суспільства, виник­ненні нових соціальних груп. Друга зумовлена інтеграційними процесами в економіці, що мають місце у світі й, які впливають на розвиток соціальної структури суспільства. Зближуються умови праці, її характер і зміст у представників різних соціальних груп. Це сприяє зближенню інших умов їхнього життя, а також структу­ри їхніх потреб і інтересів.

4. Політична сфера життя суспільства. Життя суспільства, його розвиток значною мірою визначає політична система, що формується всередині нього. Загальні за­кони формування видів, типів тощо політичного та іншого уп­равління суспільством, зв'язки цих видів одне з одним, створення цілісної системи політичного управління, місце політичного уп­равління в суспільстві, зв'язок з ним завжди були предметом ува­ги з боку соціальної філософії. Специфіка філософського погляду на політику в тому, що філософія вивчає не політичне життя кон­кретного суспільства, а виробляє базисні дефініції природи і сутності влади, держави, демократії та інших боків політичного жит­тя. Основним елементом політичної системи виступає політична організація суспільства, що включає: державу та її установи, політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи, трудові колективи зі своїми органами самоврядування. Значну роль у політичній системі відіграють політична свідомість і політична культура, які відображають як рівень розуміння суспільством са­мого себе як політичної цілісності, так і ступінь соціально-куль­турного розвитку людини.

Найбільш древнім і розвиненим політичним інститутом є держава - основне знаряддя влади, носій суверенітету, тобто необмеженої верховної, неподільної політичної влади. Сутність і призначення держави виявляється в її функціях. До них передовсім відносяться: господарсько-організаційна, управлінська, соціальна, правоохоронна, екологічна; функція захисту країн від нападу зовні; функція розвитку духовної культури тощо. Як пра­вило, діяльність держави оформлюється певними законами. Суттєвим, однак, є те, яка природа законів, у відповідності з яки­ми діє держава. Якщо закони державної діяльності є приписом державі суспільством (через виборчі органи, наприклад), то дер­жава виявляється тоді однією з структур суспільства, функціонує "всередині" суспільства і є правовою. Якщо ж держава сама визна­чає закони своєї діяльності, то вона фактично виявляється вла­дою, що приписує суспільству певний характер життя, і у цьому випадку як би стає "над суспільством", разом з тим, поглинаючі функції суспільства як самоорганізації, системи, що відтво­рюється і самозмінюється.

Демократична держава постає умовою громадянського суспільства - сфери спонтанного самовиявлення вільних індивідів і асоціацій та організацій громадян, які добровільно сформувалися і захищені законом від прямого втручання та довільної регламентації з боку органів державної влади. Гаранту­ючи законом кожній людині вільний вибір свого економічного буття, громадянське суспільство утверджує пріоритет прав люди­ни, гарантує свободу совісті.

Важливе місце у політичному житті сучасного суспільства посідають політичні партії, які розташовуються на стику між гро­мадянським суспільством і державою, звідси їх роль сполучної ланки між ними. Партії виникають як необхідний елемент ор­ганізації політичного життя перших парламентських держав на­прикінці ХУШ-ХІХ ст. Нині партія постає частиною громадян суспільства, що об'єдналися на основі єдиних політичних інте­ресів і цілей. Історичний досвід свідчить, що будь-яка партія ставить за мету завоювання влади в ім'я здійснення своїх програм­них завдань. Одночасно партії на відміну від більшості інших до­бровільних об'єднань громадян породжують, формують певну іде­ологію. Не будучи органом влади у суспільстві, партія будується на принципі членства, а тому її рішення та рекомендації дійсні тільки для її членів. Партійні організації мають свій апарат - ко­ло людей, професійно зайнятих партійною роботою, принципи організації цієї діяльності, принципи, що регламентують відно­шення членів партії тощо.

Як цілісна система суспільного управління політична сфера має об'єктивні закони свого розвитку і функціонування, певні принципи. До останніх належать: цілісність політичної системи, вузлове місце держави в цій системі, особлива роль політичних партій. Чим розвинутішою є політична сфера, чим адекватніше відображає вона різноманітність потреб суспільства, тим ефек­тивнішою постає реалізація закладених у суспільному устрої об'єктивних потенцій його розвитку. Якщо у матеріально-вироб­ничій сфері розкривається трудова діяльність людини в її власній сутності, якщо у соціальній сфері розкривається життєдіяльність суспільства з боку спільностей, то у політичній сфері суспільство постає як певна сукупність організацій. Тим самим вихідне уяв­лення про суспільство доповнюється, поглиблюється, конкрети­зується, так само, як і уявлення про людину, котра в контексті політичної сфери виявляє себе в якості суб'єкта, що здійснює функцію управління суспільством.

Нормальне громадянське життя суспільства передбачає на­явність політичної свободи, яка підпорядковується нормам права. Іншими словами, політична свобода полягає в тому, щоб у своїх соціально значимих вчинках бути залежним насамперед від за­конів. Там, де існує свобода совісті, кожна окрема людина може ви­магати, щоб їй надали можливість іти за власними інтересами і пе­реконаннями, зрозуміло в межах правових норм, що є чинними для даного суспільства. Висока гідність людини полягає в тому, щоб бути свободною. Дух ліберальної демократії породжує в лю­дях почуття соціальної справедливості і власної гідності. Демокра­тичний державний устрій, визначаючи людину самостійною, ви­щою цінністю, передбачає визнання за нею права на ініціативу, віру в те, що вільна людина спроможна зробити правильний вибір.

5. Духовна сфера життя суспільства. Формування соціуму як такого завершує найвеличніша сфе­ра життєдіяльності суспільства і людини - духовна сфера. Адже духовне просякає усі сфери суспільного життя - економічну, соціальну, політичну, суто духовну, тобто доповнює, добудовує, продовжує буття людини. Багатогранність духовного життя суспільства не обмежується різними проявами свідомості людей, їхніх думок і почуттів, хоча їхня свідомість є стержнем, ядром їх особистого духовного життя і духовного життя суспільства. До ос­новних елементів останнього можна віднести духовні потреби, спрямовані на створення і споживання відповідних духовних цінностей, а також духовну діяльність по їх створенню і в цілому духовне виробництво.

Суспільні умови для виникнення та задоволення тих чи інших духовних потреб зумовлюються передовсім характером пануючого політичного ладу та його ставленням до громадянського суспільства, станом суспільної свідомості за даної доби, культур­ним рівнем суб'єкта потреб тощо. Основою духовного життя суспільства є духовна діяльність, головними спонукальними сила­ми якої виступають духовні потреби. Будь-яка духовна діяльність обумовлюється духовними відносинами. Виокремлюють такі види духовних відносин як пізнавальні, моральні, естетичні, релігійні, а також духовні відносини, що виникають між учителем і учнем, ви­хователем і тим, кого він виховує. Ці відносини виявляються у по­всякденному міжособистісному спілкуванні людей, у тому числі сімейному, виробничому, міжнаціональному і т.п.

Сукупним продуктом духовного виробництва, ядром духов­ного життя суспільства виступає суспільна свідомість людей, яка представляє собою сукупність почуттів, настроїв, художніх і релігійних образів, різноманітних поглядів, ідей і теорій, що відоб­ражають ті чи інші сторони суспільного життя. Водночас свідомість виступає не просто як відображення буття, сторона людської діяльності, а як саме людське життя, його вимір. Інакше кажучи, свідомість буттєва, що дає підстави стверджувати, що суспільна свідомість виступає не тільки ідеальним образом суспільства, регулятивом його діяльності, але і як саме життя суспільства, саме суспільне життя. Поза свідомістю не можна уя­вити собі процес суспільного життя, зрозуміти поступ історії, по­яснити її події.

Маючи певну самостійність стосовно до суспільного буття, суспільна свідомість може не тільки відображати його, а й певним чином творити, здійснюючи випереджаючу, прогностичну функцію щодо суспільного буття. Йдеться передовсім про актив­ний зворотний вплив суспільної свідомості на суспільне буття. Че­рез традиції, звички, науку та ідеологію суспільна свідомість спря­мовує його по одному із можливих шляхів розвитку, прискорює чи гальмує його. Здійснюється це шляхом мобілізації духовної енергії людей, підвищення їхньої соціальної активності.

Будучи надзвичайно складним явищем, суспільна свідомість має розгалужену структуру. Якщо розглядати її під ку­том зору рівня, глибини відображення суспільною свідомістю соціальної дійсності тоді в якості основних структурних еле­ментів виділяються суспільна психологія та ідеологія. Виростаю­чи безпосередньо під впливом конкретно-історичних умов соціального буття, суспільна психологія постає сукупністю по­чуттів, настроїв, звичаїв, традицій характерних для даного суспільства в цілому і для кожної з великих соціальних груп. На відміну від суспільної психології, ідеологія являє собою сукупність ідей, поглядів, що у систематизованій, логічно-струк­турній формі відображає соціально-економічні умови життя лю­дей. Іншими словами, ідеологія є більш високим у порівнянні з суспільною психологією рівнем суспільної свідомості - рівнем те­оретичного відображення світу, рівнем, що слугує своєрідним ме­ханізмом приведення ідей в дію, активізації людей.

У практичній діяльності людини теоретичний рівень суспільної свідомості (ідеологія) і буденний рівень (суспільна психологія) перебувають у діалектичній єдності і взаємозалеж­ності. Для характеристики різних боків суспільної свідомості використовуються і такі поняття, як "буденна свідомість" і "масова свідомість". Буденну свідомість визначають як повсякденну, практичну свідомість, вона, як правило, відображає світ на рівні явищ, а не його сутнісних зв'язків. У свою чергу масова свідомість інтегрує в собі духовно-ідеологічне і буденно-психологічне відоб­раження об'єктивної дійсності, здатна поступово піднятися до рівня теоретичного усвідомлення ролі особистості у життєдіяль­ності соціуму. Поряд з соціальною свідомістю виокремлюють свідомість індивідуальну, яка є відображенням суспільного буття окремою людиною через призму конкретних умов його життя і діяльності. Інакше кажучи, індивідуальна свідомість - це своєрідний сплав загального, особливого та одиничного у свідо­мості особи. Індивідуальна свідомість будь-якої людини фор­мується і розвивається на основі суспільної свідомості.

У сучасній соціальній філософії виділяють такі форми суспільної свідомості, як політичну, правову, моральну, естетичну, релігійну, наукову і філософську. Кожна з них відображає певні бо­ки суспільного життя. Ці форми виникають неодночасно, а у міру то­го як, по-перше, ускладнювалося суспільне буття, по-друге, збагачу­валися пізнавальні можливості людини. Розрізняються між собою форми суспільної свідомості за об'єктом відображення. В кожній з них переважно відображається той чи інший бік суспільного буття.

Історично першою формою суспільної свідомості є моральна свідомість, яка відображає існуючі в суспільстві моральні відноси­ни. Адже ніякий колектив не може існувати, якщо його члени не дотримуються певних норм поведінки. Політична свідомість є відображенням політичних відносин, політичної діяльності, що відбувається у суспільстві. У правовій свідомості відображаються різні моменти правового життя суспільства, пов'язані з розробкою і практичним використанням тих чи інших правових норм і зако­нодавчих актів. Естетичне відношення людей до оточуючого світу відображає естетична свідомість, одним з проявів якої є мистецтво. Природно, що кожна з форм суспільної свідомості відобра­жає, прямо або непрямо, інші боки суспільного життя, оскільки всі вони тісно взаємопов'язані. Проте так званий "свій" об'єкт вона відображає і духовно освоює більше, ніж інші. У цілому суспільна свідомість виступає як деяка цінність, що відтворює цілісність са­мого соціального життя, яка полягає у нерозривному зв'язку всіх його боків. У процесі історичного розвитку відбувається подальша диференціація суспільної свідомості. Так, на сучасному етапі є всі підстави для виокремлення екологічної, а також економічної фор­ми суспільної свідомості.

Питання до іспиту З ФІЛОСОФІЇ

1. Відношення “людина-світ” як основна світоглядна проблема.

2. Поняття світогляду. Світогляд як духовно-практичне освоєння дійсності.

3. Структурні елементи світогляду: знання, цінності, норми.

4. Буденний і теоретичний світогляд, світосприйняття і світорозуміння.

5. Міфологія як тип світогляду.

6. Особливості релігійного світогляду.

7. Науково-філософський світогляд, його особливості.

8. Філософія, світогляд, наука.

9. Предмет філософії., її основні функції.

10. Проблема основного питання філософії. Форми його постановки і вирішення.

11. Монізм, дуалізм, плюралізм як принципи філософської рефлексії.

12. Гносеологічний оптимізм і песимізм, їх різновиди.

13. Сенсуалізм, раціоналізм, емпіризм, ірраціоналізм.

14. Діалектичний і метафізичний способи мислення: загальна характеристика.

15. Філософські школи Стародавньої Індії.

16. Філософія Стародавнього Китаю.

17. Давньогрецька натурфілософія (іонійський та італійський напрямки).

18. Атомістичний матеріалізм Демокріта.

19. Діалектика Геракліта.

20. Сократ, його місце в історії світової філософії.

21. Філософія та соціально-політичні погляди Платона.

22. Філософія Аристотеля.

23. Основні напрямки філософії елінізму: епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм.

24. Особливості та основні етапи розвитку середньовічної філософії.

25. Проблеми співвідношення віри і розуму, одиничного і загального в середньовічній філософії.

26. Філософія доби Відродження.

27. Дуалізм і раціоналізм Р.Декарта.

28. Емпірико-індуктивна філософія Ф.Бекона.

29. Основні риси філософії Просвітництва.

30. Теоретична та практична філософія І.Канта.

31. Ідеалістична філософська система та діалектичний метод Г.Гегеля.

32. Антропологічна філософія Л.Фейербаха.

33. Формування та характерні риси філософії марксизму.

34. Західна філософія к. XIX – п.XX ст.: основні напрямки.

35. Філософія просвітительства в Україні. Григорій Сковорода.

36.  Основні форми буття. Специфіка людського буття.

37. Матерія як гносеологічна категорія.

38. Простір і час як форми існування матеріального світу.

39. Рух як спосіб існування матерії.

40. Поняття і структура свідомості.

41. Діалектика як система категорій, законів та принципів.

42. Зміст основних категорій діалектики: загальне і одиничне, сутність і явище, зміст і форма, можливість і дійсність.

43. Поняття закону. Основні закони діалектики.

44. Структура пізнавального процесу.

45. Емпіричний та теоретичний рівні пізнання.

46. Проблема істини у пізнанні та бутті людини.

47. Практика як основа, критерій та мета пізнання.

48. Наука як вища форма пізнання. Критерії наукового знання.

49. Поняття методу та методології. Класифікація методів.

50. Поняття суспільства. Основні функції суспільства.

51.  Соціальна структура суспільства: сутність, історичні тенденції розвитку.

52. Суспільство і природа: історичні форми взаємодії.

53. Основні сфери суспільного життя людини: матеріально-економічна, соціально-політична, духовно-культурна.

54. Характеристика матеріально-економічної сфери суспільного життя.

55. Поняття суспільного виробництва, його структура та види.

56. Соціально-політична сфера суспільного життя, її характеристика.

57. Специфіка суспільно-духовної сфери.

58. Суспільна свідомість та її структура.

59. Історичні типи суспільства.

60. Ідея прогресу в історії. Критерії суспільного прогресу.


Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 384; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:






Мы поможем в написании ваших работ!