Артикуляційні та акустичні ознаки звуків

Стр 1 из 2Следующая ⇒

Лекційний матеріал

Із сучасної української літературної мови

Для студентів 2 курсу

спеціальності „Українська мова і література”,

„Українська мова і література. Мова і література (англійська)”,

„Українська мова і література. Мова і література (російська)”

ФОНЕТИКА. ФОНОЛОГІЯ

УКРАЇНСЬКА МОВА ЯК ДЕРЖАВНА МОВА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

План

1. Сучасна українська літературна мова як предмет наукового вивчення.

2. Походження української мови, її діалектна основа.

3. Українська літературна мова – унормована форма загальнонародної мови. Поняття про норми, їхні типи.

4. Функціональні стилі сучасної української літературної мови.

Мова – основа духовності народу, фундамент існування нації. Це також спосіб сприймання світу, членування реалій, оскільки кожен народ сприймає світ по-своєму, неповторно.

В Україні склалася доволі складна ситуація, що стосується мови, адже наявна українсько-російська двомовність.Існує два варіанти двомовності:

1) двомовність на рівні центральних органів з одномовним статусом її регіонів (Швейцарія, Бельгія);

2) двомовність усієї або значної території країни, яка завжди є асиметричною й має тенденцію до переходу в подальшу одномовність.

Для України властивий другий тип.

Для України характерна йукраїнсько-російська міжмовна інтерференція (суржик).Слово суржик давно відоме в Україні. Уживалося воно у млинарстві. Суржиком називають мішанку зерна жита, пшениці, ячменю, вівса, а також борошно з такого зерна, тобто непершосортне зерно й низького ґатунку борошно. У мовознавстві цим словом позначають „суміш українського з російським при більш-менш довільному вживанні складників того чи іншого шару”. Мовний суржик‒одна із форм українського просторіччя, породжена практикою тривалої двомовності (білінгвізму).

Українська мова є предметом вивчення кількох лінгвістичних дисциплін, які досліджують походження й розвиток української мови (етимологія), її діалектний склад (діалектологія), стилістичну систему (стилістика) та інші аспекти її структури й функціонування. Об’єктом цього курсу є вивчення сучасної української літературної мови. Цей термін означає й сам об’єкт вивчення, тобто об’єктивно існуючу мову як суспільне явище, і вишівську навчальну дисципліну, у якій цей предмет вивчається.

Серед відомих дослідників сучасної української літературної мови – Леонід Булаховський, Світлана Єрмоленко, Василь Німчук, Михайло Жовтобрюх, Віталій Русанівський, Олександр Тараненко, Євген Тимченко. Та один з найвідоміших – Юрій Шевельов (1908 – 2002). Бібліографія його робіт налічує 872 назви; серед мовознавчих праць – історія української мови, фонологія, морфологія, ономастика, стилістика, соціолінгвістика, історія мовознавства. Лише мовознавчі монографії і статті учений підписував своїм прізвищем, а літературознавчі – Юрій Шерех.

Поняття „сучасна українська літературна мова” слід розуміти як унормовану літературну форму загальнонародної української мови від часів І. Котляревського та Т. Шевченка й до нашого часу. Це традиційне розуміння цього поняття. Конкретною датою вважають видання „Енеїди” в 1798 р., першого друкованого твору, написаного живою народною мовою всупереч тогочасній традиції користуватися книжною мовою. Доленосною вважається й 1840 рік – рік першого видання „Кобзаря”.

Пропонований курс вивчає теоретичні питання української мови на сучасному етапі її розвитку. Він складається з таких розділів:

Фонетика, фонологія, морфонологія, орфоепія (учення про мови як звукову систему).
Графіка, орфографія (учення про передачу звуків на письмі та правила написання слів та їхніх частин).
Лексикологія, фразеологія (учення про словниковий склад і фразеологічні одиниці).
Морфеміка і словотвір (засоби й способи творення слів).
Граматика: морфологія і синтаксис (учення про частини мови, форми слів і словозміну, про будову словосполучень і речень).
Пунктуація (учення про систему розділових знаків, їхні типи та правила вживання).

Основним завданням курсу є вироблення наукових поглядів на мову, щоб уміти кваліфіковано висвітлювати будь-яке питання курсу „Українська мова”.

Існують дві основні концепції походження й розвитку української мови. Згідно з першою українська мова виникла після розпаду давньоруської, який припадає нібито на XIV ст. Друга концепція полягає в тому, що безпосереднім джерелом розвитку української мови стає праслов’янська мова, розпад якої розпочинається орієнтовно десь у VI – VII cт. Друга концепція сьогодні є провідною.

Умови формування й розвитку нової української літературної мови на національній основі склалися так, що вона на початкових етапах виступала у двох основних різновидах:

1) східноукраїнському, чи наддніпрянському, в основу якого лягли середньонаддніпрянські, ширше – південно-східні діалекти;

2) західноукраїнському, чи галицькому, який ґрунтувався на наддністрянських говірках південно-західного типу.

Перший різновид, східноукраїнський, ґрунтуючись на національній мові, протягом усього періоду розвитку української літературної мови був провідним, загальнонаціональним, і вже на самому початку визначився як єдина основа для розвитку загальнонаціональної літературної мови українського народу. Другий, західноукраїнський, галицький різновид, хоч час від часу і набирав певного розвитку в окремих жанрах, усе ж побутував лише як її регіональний варіант.

Сучасна українська літературна мова розвинулася на основі середньонаддніпрянських говорів, відображених у творчості І. Котляревського, Т. Шевченка, з урахуванням найважливіших рис староукраїнських літературних традицій.

Українська літературна мова – унормована форма загальнонародної мови.Поняття літературної мови є категорією історичною, адже зміст його змінюється з епохою. Так, у донаціональний період літературною вважалася лише писемна, книжна мова, але це не зовсім точне визначення, адже в історії відомі випадки, коли в ролі писемної мови постає мова чужа за походженням або ж далека, відірвана від живої мови народу.

Українська літературна мова– це єдина, цілісна складна знакова система (фонем, морфем, слів, словосполучень, речень), яка служить не лише засобом комунікації, обміну думками, закріплення думок, а й засобом її формування, адже мислення здійснюється на мовній основі. Найхарактернішими ознаками літературної мови є її відшліфованість, обробленість, унормованість (передбачає наявність у ній чітких, обов’язкових правил відбору і вживання слів, синтаксичних конструкцій), наддіалектність, поліфункціональність (здатність виконувати різні функції), стандартність (при різноманітності використовуваних засобів літературна мова має зберігати внутрішню єдність і цілісність, вона не втрачає загальнообов’язковості), наявність писемної й усної форми вираження.

Мовна норма – це сукупність правил реалізації мовної системи, прийнятих на певному етапі розвитку суспільства як взірець, яка в усіх різновидах, усному й писемному, обслуговує все культурне життя народу, усі сфери його суспільної діяльності. До основних груп норм належать такі: лексичні, орфоепічні, орфографічні, словотворчі, граматичні, стилістичні тощо.

Функціональний стиль – різновид мовлення з властивими йому лексичними, фразеологічними, морфолого-синтаксичними, орфоепічно-акцентуаційними засобами, використаний для здійснення однієї з функцій мови – спілкування, повідомлення та впливу.

Мовознавці ще не дійшли одностайної думки щодо кількості функціональних стилів. Але основними вважають такі:

1. Розмовний стиль (використовується переважно в побуті, сімейних, товариських стосунках).

2. Науковий стиль (застосовують у науці, техніці, навчальному процесі).

3. Офіційно-діловий стиль (стиль ділових відносин між людьми, закладами, державами).

4. Публіцистичний стиль (застосовують у суспільному житті, політиці).

5. Художній стиль (використовують у художніх творах).

ФОНЕТИКА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

План

1. Предмет і завдання фонетики.

2. Основні аспекти вивчення звуків.

3. Лінійні й нелінійні фонетичні одиниці мовлення.

Людська мова існує в писемній і усній формах. Але писемна форма спілкування є вторинною щодо звукової. Оригінал же мови – її звукова сторона, яка становить основу існування й розвитку найважливішого засобу людського спілкування. Наука, яка вивчає звуки людської мови й усе те, що пов’язане зі звуковим оформленням спілкування, називається фонетикою.

Фонетика (грец. phonetikos – „звуковий, голосовий”) – це розділ мовознавства, що вивчає звуковий склад мови, утворення звуків та їх зміни в мовному потоці.

Практичне значення фонетики полягає в розробці методичних рекомендацій щодо навчання виразного читання, вивчення іноземної мови, застосовується в таких галузях, як логопедія (для виправлення мовних дефектів), сурдопедагогіка (навчання звукової мови глухонімих) тощо.

Предмет фонетики – звукові засоби мови, тобто її звукова оболонка (основа існування мови, це ґрунт, який дозволяє мові бути засобом спілкування людей, поза звуковим виявом мови не існує).

Звук мови – явище складне. Звук мови як коливання хвиль у повітряному просторі утворюється (вимовляється) завдяки дії відповідних органів людини, чується мовцем та його співрозмовниками і сприймається у звуковому комплексі, за яким закріплено певний зміст. Така природа й функціонування звука мови зумовили різноаспектний підхід до його вивчення: звук розглядається як явище анатомо-фізіологічне, фізичне (точніше – акустичне) і лінгвістичне. Тільки врахування ознак такої потрійної характеристики звуків допомагає скласти певне уявлення про звуки мови, своєрідність їхньої матеріальної сутності, утворення й функції в мові.

Анатомо-фізіологічний, або артикуляційний аспект.З артикуляційного погляду звук мови – найкоротша виокремлювана одиниця усної мови, яка утворюється мовними органами за один момент вимовляння. Мовний апарат складається з таких органів: діафрагма, дихальний апарат, гортань, надгортанні порожнини (ротова й носова порожнини). Мовні органи в ротовій порожнині поділяють на активні(язик, губи, частина м’якого піднебіння з язичком) і пасивні (зуби, альвеоли (виступи над зубами), тверде піднебіння). У процесі мовлення з ними зближуються або змикаються активні органи.

Акустичний аспект.З акустичного погляду звуки мови – це явище фізичне; вони виникають унаслідок коливання повітряного середовища. До фізичних характеристик звуків належать: висота звука (вимірюється частотою коливань), довгота звука (залежить від часу, протягом якого дрижать голосові зв’язки), сила звука (залежить від амплітуди (розмаху) коливань), тембр, або забарвлення, що виникає внаслідок накладання додаткових коливань, так званих обертонів, на основний тон.

Артикуляційні та акустичні ознаки звуків

	Голосні	Приголосні
1.	Загальна напруженість мовного каналу	Напруженість певного артикулятора
2.	Повітряний струмінь слабкий	Повітряний струмінь сильний
3.	Відсутність перепон	Наявність перепон

Лінгвістичний (функціональний) аспектрозглядає не те, що таке звук чи як він утворюється, а те, для чого існує звук, тобто яку функцію він виконує, тобто функціональний аспект вивчає звуки з погляду їхньої основної функції – утворювати й розрізняти мовні одиниці вищого порядку (морфеми, слова). Це вже вивчення фонем.

Серед фонетичних одиниць мовлення розрізняють два типи:

– лінійні звукові одиниці (сегментні): звук, склад, фонетичне слово, фраза;

– нелінійні (суперсегментні): наголос, інтонація, мелодика, паузи тощо.

Склад – відрізок мовлення, що становить один звук або поєднання кількох звуків, які вимовляються одним поштовхом видихуваного повітря. Склади в українській мові організовують голосні звуки.

Склади поділяють на:

– відкриті(закінчуються на голосний звук)ізакриті(закінчуються на приголосний звук);

– неприкриті(починаються з голосного) іприкриті(починаються з приголосного).

Основні правила складоподілу слів (за теорією сонорності):

1) один приголосний між голосними належить до наступного складу (жи-то); фонетично подовжений приголосний вважається одним звуком (жи-ття [жи^е-Ꞌт′:а], смі-є-шся [с′м’і-Ꞌйе-с′:а]);

2) сполучення однакових за участю голосу приголосних належить до наступного (мі-сто, ї-зди-ти);

3) складоподіл проходить між сонорними (віль-ний);

4) сполучення шумних із сонорними належать до наступного (ве-сна);

5) до різних складів належать приголосні, якщо перший більш звучний (каз-ка, пал-ко);

6) нескладові входять до попереднього (пов-ний [Ꞌпоў-ниĭ]).

Складоподіл не пов’язаний ні з морфемним членуванням, ні з правилами переносу слів.

Фонетичне слово – відрізок живого мовлення, що має один словесний наголос. Це може бути одне повнозначне слово чи сполука зі службовим: у лісі, на столі, ходив би.

Фраза – найбільша фонетична одиниця, що становить ритмомелодійне інтонаційне й смислове ціле, відділяється в мовному потоці паузами й поділяється на такти (синтагми).

Синтагми – частини фраз, які характеризуються посиленим наголосом і виражають у якомусь контексті одне, хоча б і складне поняття. Наприклад, фраза Коли люди нарікають на життя, то це майже завжди тому, що вони вимагали від нього неможливого (Е. Ренан) складається з 4 синтагм.

Серед нелінійних фонетичних одиниць важливу роль відіграє наголос. В українській мові розрізняють кілька видів наголосу.

Словесний наголос – це виділення одного зі складів слова властивими мові артикуляційними засобами. Словесний наголос служить засобом фонетичної організації слів: навколо наголошеного складу групуються ненаголошені. Навіть якщо є дублетне акцентування, то один наголос – основний, інший – паралельний (допустимий): ма́бу́ть, алфа́ві́т.

У мовленнєвому потоці не мають наголосу службові слова, а передають свій наголос повнозначному слову. Такі слова називаються енклітиками (передають наголос попередньому слову: сказав би) або проклітиками (передають наступному: над нами). Перенос наголосу на прийменники буває тільки в поодиноких випадках: кишки рвати зо́ сміху.

В українській мові словесний наголос різномісний, нефіксований, оскільки може припадати на будь-який склад слова. Фіксовані наголоси припадають лише на певний склад слова (у французькій мові, наприклад, наголос припадає на останній склад, у польській – на передостанній, у німецькій мові – на корінь).

Словесний наголос української мови буває нерухомий (в усіх формах одного слова наголошується той самий склад) і рухомий (наголос переміщується: а́втор – автори́). З морфологічного погляду наголос уважається рухомими тоді, коли він наголошує різні морфеми, якщо ж пересувається в межах однієї – то він рухомий тільки з фонетичного погляду (де́рево – дере́ва).

Словесний наголос виконує дві основні функції:

1. Смислорозрізнювальна (значеннєва) функція: при зміні наголосу змінюється значення (а́тла́с, за́мо́к).

2.Форморозрізнювальна функція: зміна наголосу призводить до зміни форми слова (прислу́ха́тись, зазна́ю́ть).

Логічний, або смисловий,наголос – виділення слова в реченні для підкреслення смислової ролі у висловленій думці. Логічний наголос відіграє важливу роль у правильному розумінні висловленої думки, увиразненні її, уникнення двозначності у фразі.

Емфатичний наголос – виділення слова з метою підкреслення його емоційного значення. На письмі такий наголос передається подовженням голосних і рідше приголосних звуків або виділенням кожного складу слова окремо (Ряту-у-у-у-йте!).

До нелінійних фонетичних засобів належить й інтонація– ритміко-мелодійний лад мови, коли послідовно змінюються тон, сила голосу, час звучання, паузи, тембр. Інтонація відбиває інтелектуальну й емоційно-вольову сторону. За допомогою інтонації мовленнєвий потік членуються на смислові відрізки – синтагми й фрази, розмежовуються речення за метою висловлення.

Мелодика – підвищення та зниження основного тону голосу, його діапазонів, інтервалів.

Паузи – більш або менш тривалі зупинки у звучанні, у мовному потоці, що розмежовують фрази й синтагми. Слід пам’ятати, що не всі паузи збігаються з розділовими знаками писемної мови.

УКРАЇНСЬКА ФОНОЛОГІЯ

План

Фонологія як мовознавча наука.

Поняття фонеми, її функції.

Класифікація голосних фонем.

Класифікація приголосних фонем.

Фонема і звук.

Інваріант і варіанти фонеми.

Фонетична і фонематична транскрипції.

Фонологія як наука виникла в 70-ті рр. XIX ст. у зв’язку з необхідністю дослідження функціонального навантаження звуків мовлення. Її основоположником став мовознавець Ян Бодуен де Куртене (1845‒ 1929), який уважав, що фонетика розглядає матеріальну природу звуків (акустичну й анатомо-фізіологічну), а роль звуків у мовленні, їхнє значення висвітлює лінгвістичний (функційний) аспект – фонологія.

Фонологія (грец. рhопе – „звук” і logos – „учення”) – розділ мовознавства, що вивчає фонемний склад мови і його реалізацію у звуках мовлення.

Об’єктом фонології традиційно називають фонему.

Фонеми – мінімальні фонетичні одиниці мовної системи, які, об’єднуючись у процесі мовлення в різноманітні комбінації, утворюють при цьому значущі одиниці мови (слова, морфеми) і водночас служать засобом їх розпізнавання й розрізнення. До функцій фонем належать:

1) конститутивна (утворювальна): фонеми служать за матеріал, з якого утворюються морфеми і слова;

2) ідентифікаційна (ототожнювальна): засіб розпізнавання й ототожнення мовних одиниць;

3) дистинктивна (розрізнювальна): фонеми постають засобом розрізнення слів.

Голосні– фонеми, в основі яких лежить музичний тон з незначною домішкою шуму, утворений при розкритому мовному каналі внаслідок коливань і подальшої модифікації цих коливань у надгортанних порожнинах. Традиційно вважають, що в українській мові 6 голосних фонем: /а/, /і/, /и/, /е/, /у/, /о/.

При артикуляції голосних фонем встановлюється положення язика. Кінчик, середина язика або задня його частина можуть просуватися в ротовій порожнині в різних напрямках: по горизонталі й по вертикалі. Із цим пов’язані поняття ряду й піднесення (підняття).

Класифікація голосних фонем

Піднесення / ряд Передній Середній Задній

Високе і у

Високо-середнє и

Середнє е о

Низьке а

За участю губ голосні фонеми поділяються на лабіалізовані (або огублені) – /о/, /у/ і нелабіалізовані (або неогублені) – (/і/, /и/, /е/, /а/).

Система голосних називається вокалізмом.

Приголосні – це фонеми, при утворенні яких видихуваний струмінь повітря натрапляє в ротовій порожнині на різні перепони, створювані мовними органами. В українській мові виділяють 32 приголосні фонеми.

Приголосні фонеми традиційно класифікують за кількома ознаками:

За участю шуму й голосу приголосні фонеми поділяються на шумні (/б/, /п/, /ф/, /т/, /т′/, /д/, /д′/, /с/, /с′/, /ш/, /з/, /з′/, /ж/, /ц/, /ц′/, /ч/, /дз/, /дз′/, /дж/, /к/, /г/, /х/, /ґ/) і сонорні (/м/, /в/, /й/, /н/, /н′/, /р/, /р′/, /л/, /л′/). Серед шумних виділять дзвінкі і глухі. 22 шумні приголосні становлять 11 корелятивних пар (це пара фонем, що відрізняються лише однією ознакою), тому їх називають парними (не має пари тільки фонема /ф/).

За активним мовним органом (місцем артикуляції) приголосні фонеми поділяють на губні (/б/, /п/, /в/, /м/, /ф/), язикові (передньоязикові (/т/, /т′/, /д/, /д′/, /с/, /с′/, /ш/, /з/, /з′/, /ж/, /ц/, /ц′/, /ч/, /дз/, /дз′/, /дж/, /н/, /н′/, /р/, /р′/, /л/, /л′/), середньоязикову (/й/), задньоязикові (к/, /х/, /ґ/), глоткову (/г/).

За способом творення приголосні фонеми розділено на 5 груп: проривні (або зімкнені) (/п/, /б/, /т/, /т′/, /д/, /д′/, /к/, /ґ/); щілинні (або фрикативні) (/ф/, /с/, /с′/, /з/, /з′/, /ж/, /ш/, /х/, /г/); зімкнено-прохідні (/м/, /н/, /н′/, /л/, /л/′); дрижачі, або вібранти (/р/, /р′/); африкати (або злиті) (/ц/, /ц′/, /дз/, /дз′/, /ч/, /дж/).

За палатальністю (м’якістю)приголосніфонеми поділяють на тверді і м’які.

За акустичними властивостями в системі приголосних виокремлюються свистячі (/з/, /з′/, /с/, /с′/, /ц/, /ц′/,/дз/, /дз′/) та шиплячі (/ш/, /ч/, /ж/, /дж/) фонеми.

Фонема як функціональна одиниця матеріалізується в звуках. Однак фонема й звук – різні величини. Відмінність між фонемою і звуком полягає в тому, що:

1) фонема – соціальне явище, тобто це те спільне в звуці, що робить його впізнаним незалежно від особливостей його вимови різними людьми; звук – індивідуальне явище;

2) фонема – мовна одиниця; звук – мовленнєва;

3) фонема – абстрактна одиниця (вона існує в уяві мовців); звук – конкретна одиниця, фізичне явище, яке сприймається на слух і може бути записане на магнітну стрічку;

4) фонема – величина стала; звук – величина залежна;

5) кількість звуків практично не обмежена, кількість фонем обмежена;

6) в одному звукові можуть збігатися дві фонеми.

Фонема може бути реалізована без змін або з певними варіаціями.

Інваріант фонеми, або головний вияв фонеми, – це реалізація фонеми, на яку не діють ніякі чинники.

Варіантифонеми, або алофони, – це видозміни фонем, які не впливають на смисл слова, не утруднюють його сприймання.

Розрізняють основні 2 варіанти фонем:

1) позиційний: вияв фонеми, який залежить від позиції фонеми в слові (наприклад, ненаголошені фонеми /е/ та /и/ у вимові наближуються одна до одної);

2)комбінаторний: звуковий вияв фонеми, який залежить від звукового оточення (найчастіше в комбінаторних варіантах виявляються завжди тверді фонеми перед [і] та графічно я).

Фонетична транскрипція – особлива система знаків, яка забезпечує найповнішу відповідність між вимовою й написанням. В українській мові в основу фонетичної транскрипції покладено знаки (букви) українського алфавіту, але деякі букви з алфавіту вилучено (я, ю, є, ї, щ), а деякі залучено з інших.

Вимоги фонетичної транскрипції такі:

1. Запис фонетичною транскрипцією беруть у квадратні дужки [].

2. Великі букви в транскрипції не використовують.

3. Кожному звукові має відповідати тільки один знак (тобто одна буква), тому не можна використовувати у фонетичному записі української мови зокрема такі букви, як щ та ї, адже вони служать для передачі двох звуків [шч], [йі].

4. Для відтворення додаткових відтінків, властивих різним звукам, уживається система діакритичних (грец. „розрізнювальний”) надбуквених, міжбуквених позначень. Діакритичні знаки в українській транскрипції використовують на позначення малої (/) і великої паузи (//), словесного наголосу(′), м’якості (знак акут – ′ ), напівпом’якшення, пом’якшення (знаком апострофа – ’), подовження приголосних звуків (:), нескладотворчого характеру приголосних (ў, ĭ), наближення голосних звуків (и^е, е^и, о^у).

Фонематична транскрипція – запис, який передає фонемний склад слів. Фонематичну транскрипцію беруть в скісні дужки: /вода/. Вона не збігається з фонетичною транскрипцією, оскільки не передає вимовлені реальні звуки, а лише їхні інваріанти – фонеми.

Зразок:

Сонце щодня сходило з-за гори, велике, чисте, сліпуче. Тоді викочувалося в таку небесну висоту, що видавалося зовсім маленькою кулькою. Але чомусь пекло звідти так несамовито, що навіть само ніби чорніло від власного жару. Вигорівши за день, вигасало, розпліскувалося малиновим колом, поволі зсувалося з неба й тануло в завороті Дніпра десь за піщаними горбами (П. Загребельний).

Фонематична транскрипція

/ Ꞌсонце шчодꞋн′а сꞋходило зза гоꞋри / веꞋлике / Ꞌчисте / сл′іꞋпуче // тод′і виꞋкочувалос′а в таꞋку неꞋбесну висоꞋту / шчо видаꞋвалос′а Ꞌзовс′ім маꞋлен′койу Ꞌкул′койу // але чоꞋмус′ пекꞋло зꞋвідти так несамоꞋвито / шчо Ꞌнавіт′ саꞋмо н′іби чорꞋн′іло від вꞋласного Ꞌжару // Ꞌвигор′івши за ден′ / вигаꞋсало / розпꞋл′іскувалос′а маꞋлиновим Ꞌколом / поꞋвол′і зсуꞋвалос′а з Ꞌнеба й Ꞌтануло в завоꞋрот′і дн′іпꞋра дес′ за пішꞋчаними горꞋбами // /

Фонетична транскрипція

[Ꞌсонце шчод′Ꞌн′а сꞋходи^ело з:а гоꞋри / ве^иꞋлике / Ꞌчисте / с′л′іꞋпуче // тод′і ви^еꞋкочувалос′а ў таꞋку не^иꞋбесну ви^есоꞋту / шчо ви^едаꞋвалос′а Ꞌзоўс′ім маꞋлен′койу Ꞌкул′койу // але чо^уꞋмус′ пе^иꞋкло з′Ꞌв’ідти так не^исамоꞋвито / шчо Ꞌнав’іт′ саꞋмо н′іби чо^урꞋн′іло в’ід вꞋласного Ꞌжару // Ꞌвигор′іўши за ден′ / ви^егаꞋсало / розпꞋл′іскувалос′а маꞋлиновим Ꞌколом / поꞋвол′і зсуꞋвалос′а з Ꞌнеба ĭ Ꞌтануло ў завоꞋрот′і д′н′іпꞋра дес′ за п’ішꞋчани^еми горꞋбами // ]

ОРФОЕПІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

План

Суспільне значення орфоепічних норм.
Вимова голосних звуків.
Вимова приголосних звуків.
Закономірності сполучуваності звукових одиниць.
Спрощення в групах приголосних.
Засоби милозвучності в українській мові.

Поняття орфоепія виникло в процесі осмислення звукової організації національної мови. Воно відображає передусім її фонетичну систему, тобто звуки мови, їхню якість і зміни в певних фонетичних умовах – залежно від позиції або впливу сусідніх звуків. Уперше термін орфоепія в українській лінгвістиці вжив український мовознавець Петро Горецький (1888 – 1927) у праці „Про правовимову або ортоепію літературної мови” (1929).

Орфоепія(грец. правильний і мова, слово) – 1) система норм літературної мови, що охоплює правила вимови звуків, звукосполучень у мовленнєвому потоці, наголошування слів, а також інтонування; 2) розділ мовознавства, що вивчає норми літературної вимови.

Голосні звуки найчіткіше виявляються в ізольованій вимові або в наголошеній позиції після твердого приголосного. Приголосні звуки виразно вимовляються між голосними, на початку слова перед голосним. В інших позиціях вони характеризуються певними особливостями в своєму конкретному виявленні, тобто утворюють фонетичні варіації. У групах приголосних у потоці мовлення відбуваються асимілятивно-дисимілятивні зміни, спрощення. Зміна якості приголосного при цьому залежить від темпу мовлення та позиції.

Оволодіння нормами літературної вимови є невід’ємною частиною культури мовлення. Орфоепічні норми сучасної української літературної мови є загальнообов’язковими: їх повинен дотримуватися кожен, хто говорить українською мовою, оскільки нормативність забезпечує адекватне сприйняття висловленого, полегшує процес спілкування. Літературна вимова дає співрозмовникам змогу зосереджувати увагу на змісті висловлення, не відволікатися від нього у зв’язку з незвичним, ненормативним звучанням.

Основні правила вимови голосних:

Усі голосні під наголосом вимовляють чисто, виразно.
У ненаголошеній позиції [а], [у], [і] вимовляються чітко, тобто як і в сильній позиції: прямий [пр′аꞋмиĭ], людина [л′уꞋдина], [л′іс].
Ненаголошені [е] та [и] часто взаємно зближуються: [е^и], [и^е]: несемо [не^исе^и^Ꞌмо], зима [зи^е^Ꞌма]. У закінченнях [и] та [е] вимовляються чітко.
Звук [і] на початку слова (на місці давнього [и] та в суфіксі -ін) злегка наближуються до [и]: інший [Ꞌі^иншиĭ].
[о] в ненаголошеній позиції перед складом з наголошеним [у] або [і] наближується до [у]: союз [со^у^Ꞌйуз], могутній [мо^у^Ꞌгут′н′іĭ].

Основні правила вимови приголосних:

Дзвінкі приголосні в кінці складу і слова не оглушуються, глотковий [г] у середині слова в позиції перед глухим помітно оглушується й вимовляється як задньоязиковий [х]: нігті [Ꞌн′іхт′і].
Глухі приголосні перед дзвінкими вимовляються дзвінко: молотьба [молод′Ꞌба], вокзал [воґꞋзал].
Усі приголосні перед голосним [и] та здебільшого перед [е] вимовляються твердо: тихо [Ꞌтихо], село [се^иꞋло], хитрий [Ꞌхитриĭ].
Губні, шиплячі, задньоязикові вимовляються твердо, перед /і/ – напівпом’якшено, пом’якшено – у деяких словах, наприклад, бюджет [б’уꞋджет], збіжжя [Ꞌз′б’іж’:а] тощо.
Передньоязикові перед наступним м’яким приголосним або перед /і/ вимовляються м’яко: [с′іл′].
Приголосні /з/, /ц/, /с/ у прикметникових суфіксах вимовляються м’яко, наприклад, [каўꞋказ′киĭ].
У вимові розрізняють африкати дж і дз (наприклад, джерело, дзеркало) та окремі звуки (коли вони належать до різних морфем: під-живляти, над-земний).
Унаслідок різних асимілятивних процесів окремі сполучення приголосних зазнають у вимові значних змін:

– дієслівні сполучення -шся, -жся, -ться вимовляються відповідно як [с′:], [з′с′], [ц′:];

– у формах іменників сполучення -жц-, -шц-, -чц- перед /і/ також зазнають змін: у книжці [у кꞋниз′ц′і], на пляшці [на п′Ꞌлас′ц′і], на тачці [на Ꞌтац′:і].

У процесі функціонування звуки змінюються. Одна з поширених змін називається асиміляція.

Асиміляція (лат. assimilatio – „уподібнення”) – взаємне пристосування (уподібнення) приголосних звуків один до одного в потоці мовлення. Асиміляція виникає тоді, коли стикаються звуки різної характеристики: приголосні дзвінкі і глухі, м’які і тверді, шиплячі і свистячі тощо, наприклад, у слові співати, звук [с] стає м’яким під впливом напівпом’якшеного [п’].

Види асиміляціїрозрізняють за трьома ознаками:

1. Залежно від напрямудії:

– прогресивна асиміляція: попередній звук впливає на наступний, уподібнюючи його, наприклад, староукр. бъчела – сучасне бджола, староукр. житьє → життє → життя;

– регресивна асиміляція: наступний звук впливає на попередній, уподібнюючи його (принісши /приꞋн′ісши/ [при^еꞋн′іш:и], молотьба /молот′Ꞌба/ [молод′Ꞌба]).

2. За результатом (наслідком):

– повна асиміляція: звук, що зазнає впливу, ототожнюється повністю (колеться /Ꞌколет′с′а/ [Ꞌколе^иц′:а]);

– часткова асиміляція: звук уподібнюється лише за однією чи двома ознаками (наприклад, м’якість, пісня /Ꞌпісн′а/ [Ꞌп’іс′н′а]).

3. За характером дії:

– асиміляція за дзвінкістю: може бути в межах одного слова або на межі двох слів, коли наступний дзвінкий приголосний впливає на попередній глухий, який звучить також дзвінко: боротьба[бород′Ꞌба], ось де[оз′ де];

– асиміляція за глухістю: на відміну від глухих приголосних, дзвінкі виявляють незалежність і зберігають дзвінкість у багатьох позиціях; тільки в словах типу вогко, легко, нігті, кігті звук [г] оглушується до [х]: [Ꞌвохко], [Ꞌлехко], [Ꞌн′іхт′і], [Ꞌк’іхт′і];

– асиміляція за місцем і способом творення: виявляється в тому, що взаємоуподібнюються зубні свистячі [з] і [с], шиплячі [ж] і [ш], а також близькі до них [дж] – [дз] – [ц] – [ч]: учишся [Ꞌуче^ис′:а], коротший [коꞋрочшиĭ];

– асиміляція за м’якістю: м’які приголосні впливають на тверді і пом’якшують їх; асимілюватися за м’якістю можуть тільки 8 приголосних ([д], [т], [л], [н], [з], [с], [ц], [дз]) перед наступним м’яким приголосним: сьогодні [с′оꞋгод′н′і], а останні чотири (свистячі) – і перед пом’якшеними й напівпом’якшеними: свято [с′Ꞌв’ато]. Але перед наступним м’яким можуть не пом’якшуються, якщо приголосні перебувають на межі морфем (розсіяти [ро^узс′ійати], піднімати [п’ідн′іꞋмати]).

Дисиміляція (лат. dissimilatio – „розподібнення”) – зворотний процес асиміляції, при якому два однакових звуки заступаються артикуляційно близькими (хто ← къто: два проривні). Умовою виникнення дисиміляції стає трудність вимови однакових чи близьких за певною характерною ознакою звуків. Значно поширеніше, ніж у літературній мові, явище дисиміляції в діалектному і просторічному мовленні: транвай, ланпа, дохтор, фрухти тощо.

Дисимілятивними процесами завершується процес утворення вищого ступеня порівняння окремих прикметників (кращий: красьший → крашший → крашчий (кращий); нижчий: низьший → нижший → нижчий).

Дисиміляція порівняно з асиміляцією спостерігається значно рідше.

Часто при відмінюванні або утворенні слів виникає не властивій українській мові, важкий для вимови збіг приголосних. У таких групах відбувається спрощення.

Спрощення – звільнення від одного із приголосних на місці виникнення їх збігу у вимові, а іноді й на письмі. Спрощення в групах приголосних також зумовлюється характером звукосполучень приголосних, темпом мовлення та іншими факторами.

Виділяють три групи спрощень:

1. Спрощення, що закріплюються правописом, наприклад, [жн] ← [ждн]: тиждень – тижневий; [зн] ← [здн]: виїзд‒ виїзний.

2. Спрощення, що охоплюють в усному мовленні всі випадки, а на письмі в деяких словах не передаються: [сн] ← [стн]: чесний (хоча честь), корисний (хоча користь), але в словах іншомовного походження типу компостний, баластний, контрастний тощо всупереч вимові пишуться неспрощені групи приголосних.

3. Спрощення, які відбиваються лише в усному мовленні й не позначаються на письмі: студентський, студентство, агентство. Як правило, це слова із суфіксами -ськ-, -ств-, утворені від іншомовних лексем.

Для української мови характерна евфонічність, або милозвучність. Цю її ознаку помітив ще у XIX ст. філолог, етнограф Ізмаїл Срезневський (1812 – 1880). Учений зазначав, що українська мова – це мова поетична, музикальна, живописна.

Евфонія(грец. еи – „добре”і рhone – „звук”) – здатністьфонетичної системи мови до мелодійного звучання, створення звукових образів у висловлюванні.

Під милозвучністю мови український мовознавець Іван Огієнко (1882 ‒ 1972) розумів її стремління до найбільшої простоти й легкості висловлювання. Гнучкість мови учений уважав першою ознакою її милозвучності.

Більшість засобів милозвучності української мови стали нормативними й використовуються кожним мовцем незалежно від стилістичного забарвлення тексту.

До засобів евфонії належать:

а) спрощення в групах приголосних;

б) вставні голосні: для полегшення вимови часто між приголосними вставляють голосні [о], [е]: вихор, капель замість вихр, капль;

в) протеза, тобто приставляння звука на початку слова; приставними бувають [і], [в], [г]: іржа, вівця, гайда;

г) евфонічні чергування: уникнення збігу голосних або приголосних забезпечується чергуваннями у – в, і – й.

Евфонічні чергування відбуваються за таких умов:

– якщо перше слово закінчується на приголосний і друге починається приголосним, то між ними вживаються [у], [і]: забіг у школу, пам’ять і серце;

– якщо перше слово закінчується на голосний і друге починається з голосного, то вживають в, й: росла в Одесі, Ольга й Андрій;

– на початку слова q після паузи перед приголосним уживається [у]: учора; це було... у Києві, а перед голосним – [в]:в очах;

– незалежно від закінчення попереднього слова перед наступними [в], [ф], а також перед звукосполученнями [лв], [св], [тв], [хв] уживається [у]: сидимо у вагоні, бачила уфільмі, живе у Львові, одягнена у хвою.

Не відбувається чергування [у] – [в]:

– у словах іншомовного походження: уран, університет, увертюра, ультиматум;

– у власних іменах: Удовенко, Врубель, Владивосток;

– у словах, що вживаються тільки з [у] або лише з [в]: взаємини, власний, властивість; увага, ударник, умова, установа.

Чергування [і] – [ῐ] не відбувається:

– при зіставленні понять: війна і мир;

– перед словом, що починається звуком [й]: Ольга і Йосип;

– після паузи: Щось такеє бачить око, і серце жде чогось.

Милозвучність української мови досягається різними мовними засобами, включаючи фонетичні, зокрема рівномірний розподіл голосних і приголосних звуків у потоці мовлення. Українська мова прагне уникати складних для вимови звукосполучень, тому їй не властиве поєднання кількох голосних чи приголосних звуків. Із метою досягнення милозвучності вживають варіанти префіксів, прийменників, сполучників тощо.

ЧЕРГУВАННЯ ФОНЕМ

План

1. Типи чергувань.

2. Чергування голосних фонем.

3. Чергування приголосних фонем.

При морфемному аналізі виділяють значущі частини слова – морфеми. Порівнюючи форми того самого слова або спільнокореневі слова, часто спостерігаємо зміни у звуковому складі морфеми, що спричинено чергуваннями.

Чергування фонем – зміна варіантів фонеми або однієї фонеми іншою під час словотворення чи словозміни.

Деякі зі змін відбуваються з фонетичних причин, адже вони зумовлені закономірностями, що діють у сучасній українській літературній мові та є фонетичними нормами: наприклад, у словах, бродити – бродіть чергуються фонеми /д/ і /д´/, реалізація яких безпосередньо зумовлена позицією відповідно перед и та і; у словах ніготь і нігті чергуються головний варіант фонеми та його алофон у позиції перед глухим приголосним – [г] і [х].

Такі чергування називають фонетичними, або позиційними, – звукові зміни в процесі словотворення чи словозміни у фонемному полі однієї фонеми, спричинені певними фонетичними умовами, які діють у сучасній українській мові. Фонетичні чергування ще називають живими, оскільки вони й нині підтримуються позицією відповідної фонеми.

Але в сучасній українській літературній мові доволі багато змін полягають у заміні однієї фонеми іншою, що не мотивується фонетичними умовами. Їх вивченням займається граматика.

Граматичні чергування фонем – зміни фонем, незалежні від фонетичних умов у фонемному складі морфем, які полягають у заміні однієї фонеми іншою, а також сполукою, фонемним нулем і постає одним із морфологічних засобів мови в галузі формотворення та словотвору.

Фонетичні (позиційні) і граматичні чергування не можна роз’єднувати, оскільки сучасні граматичні чергування не були споконвічно такими, а виникали в минулому як фонетичні, позиційно зумовлені звукові зміни й відбивали такі закономірності звукової системи мови, які в сучасній мові не діють. Через те їх називають історичними.

Наука, що займається вивченням чергувань, називається морфонологія.

Найпоширеніші чергування голосних фонем:

1. Чергування /о/, /е/ з /і/ – специфічно українське чергування, яке іншим слов’янським мовам не властиве. Воно пов’язане зі структурою складу: голосна /і/ буває у закритому складі, а /о/ та /е/ – у відкритому: дім – дому, віл – вола.

Основні відхилення від правил чергування:

1) у групах -ор-, -ов-, -ер-, -ро-, -ло-, -ре-: горб, вовк, смерть, кров, хрест тощо;

2) у деяких суфіксах: малес-еньк-ий, учи-тель; уживання /і/ та /е/ в суфіксах -інн(я), -енн(я) залежить від акцентуації: під наголосом уживаємо /і/ (ходіння, плетіння), а в ненаголошеній позиції – /е/ (збагачення, збільшення);

3) у запозичених словах: том, порт, студент;

4) у переважній більшості слів з повноголоссям -оро-, -оло-, -ере-, -еле- між приголосними: солод, подорож, берег, велетень, але голів, корів тощо;

5) у складних словах із складотворчою частиною -вод, -воз, -нос, -роб: діловод, паровоз, водонос, хлібороб;

6) унаслідок аналогії: дзвінок, бо дзвінка, дзвінку, дзвінком тощо.

2. Чергування /о/, /е/ з фонемним нулем: садок – садка, вітер – вітру.

3. Чергування /е/ з /о/ після шиплячих та /й/:женити – жонатий, шести – шостий.

Основні випадки порушеннячергування:

1) за аналогією до інших форм того ж слова (наприклад, в іменниках бджолі, жоні, на чолі, у пшоні /о/ на місці /е/ виникло під впливом тих форм, у яких /е/ в /о/ перейшло закономірно (бджола, жона, чоло, пшоно);

2) лабіалізація /е/ відбулася перед наступним м’яким приголосним усупереч закономірності:

– в іменниках жіночого роду із суфіксом -ість: свіжості, більшості;

– у формах Р. в. та О. в. однини прикметників (займенників, числівників) жіночого роду: дужої, кращої, першої, вашої (під впливом дорогої, крутої тощо);

– у дієприкметниках і прикметниках завжди постає суфікс -ен-: знеможений, висушений, печений (за аналогією до ухвалений, проведений); у прикметникових суфіксах -ев, -ов уживаємо /е/ під наголосом, а /о/ – в ненаголошеній позиції: рожевий, овочевий, але дощовий, крайовий;

– немає лабіалізації в іншомовних словах: джем, сюжет, торшер, шеф тощо.

4. Чергування звукосполучень /ри/, /ли/і/ро/, /ло/, /ре/, /ле/ охоплює невелику кількість слів в українській мові: дривітня – дрова, бриніти – бренькіт.

Донайдавнішихчергувань голоснихтакож належать:

/о/ – /а/: ломити – ламати, гонити – ганяти;

/е/ – /і/: гребти – загрібати; летіти – літати;

/е/ – /о/: везти – возити; брести – бродити;

/і/ – /а/: сідати – садити, лізти – лазити;

/а/ – /у/: в’язати – вузол, трясти – трусити.

До чергувань пізнішої доби належать ті, що відбуваються в дієслівних основах та в похідних віддієслівних утвореннях:/е/ – /о/ – /і/ – /и/ – фонемний нуль: беру – збори – збір – збирати – брати.

Чергування приголоснихфонем поділяють на чотири групи:

1) чергування фонем, що протиставляються за місцем і способом творення: козак – козаче – козацький, пастух – пастуше – пастусі, друг – друже – друзяка; збудити – збуджу, котити – кочу, мазати – мажу, писати – пишу, їда – їсти, плету – плести;

2) чергування твердих фонем з парними м’якими: застилати – застелю, боротися – борюся, висота – висоті, гроза – грозі, лазити – лазь;

3) чергування фонеми із сполученням двох фонем (/б/ – /бл′/ – /бй/; так само з фонемами /п/, /в/, /м/, /ф/): робити – роблю, ловити – ловлю, пити – п’ю [пйу], імені – ім’я [імꞋйа];

4) чергування однієї приголосної фонеми із сполученням двох таких самих (подвоєних) фонем: піч – піччю, заняття – занять, роздоріжжя – роздоріж.

Найпоширенішими чергуваннями приголосних є такі:

г – з – ж: нога – нозі – ніженька;

к – ц – ч: рука – руці – рученька;

х – с – ш: вухо – у вусі – вушко;

д – дж: садити – саджу;

зд – ждж: їздити – їжджу;

т – ч: платити – плачу;

ст – шч: захистити – захищений;

д – ж: уродити – урожай;

д – ст: ненавидіти – ненависть;

б – бл′: губити – гублю;

п – пл′: ліпити – ліплю;

в – вл′: ловити – ловлю;

м – мл′: ломити – ломлю;

ф – фл′: графити – графлю.

Зміни приголосних при додаванні суфіксів -ськ-, -ств.При творенні слів за допомогою суфіксів -ськ-, -ств- приголосні на стику твірної основи й суфікса можуть зазнавати різних змін:

– г, з, ж + с = з: Кривий Ріг – криворізький, Кавказ – кавказький, Париж – паризький;

– к, ц, ч + с = ц: козак – козацький, купець – купецтво, ткач – ткацтво;

– х, с, ш + с = с: чех – чеський, Одеса – одеський, товариш – товариство.

Винятки: баски – баскський, тюрки – тюркський, Мекка – меккський, казах – казахський, Ла-Манш – ла-маншський, Дамаск – дамаський.

Якщо твірна основа закінчується на д або т, то у вимові відбуваються зміни, які, проте, на письмі не позначаються: солдат – солдатський, люди – людство.

Якщо в кінці твірної основи після приголосного стоїть суфікс -к-, то при творенні прикметника на -ськ(ий) цей суфікс випадає: Каховка – каховський.

Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 1765; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

12 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!

Піднесення / ряд	Передній	Середній	Задній
Високе	і		у
Високо-середнє	и
Середнє	е		о
Низьке			а