Перехід до нової економічної політики та її здійснення в Україні
Причини преходу до НЕПу: глибока економічна криза як наслідок громадянської війни та політики воєнного комунізму , політичн криза ,спад революційної хвилі на Заході , початок реалізації плану ГОЕЛРО , який передбачав будівництво електростанцій , заводів в Україні , а для цього треба багато ресурсів.Березень 1921 – рішення Х з’їзду РКП(б) про перхід до непу.
СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО( Продрозкладка була замінена продподатком, розмір якого, удвічі менший за продрозкладку, був заздалегідь відомий селянинові, що посилювало його зацікавленість у підвищенні продуктивності свого господарства • Селяни здобули можливість продавати надлишки своєї продукції через кооперативні організації чи на ринках • Було ліквідовано кругову поруку — кожний селянин платив самостійно)
ПРОМИСЛОВІСТЬ (• Націоналізація дрібних і середніх промислових підприємств, здача їх в оренду колишнім власникам • Проведення децентралізації керівництва промисловістю • Переведення багатьох підприємств на госпрозрахунок • Скасування загальної трудової повинності, формування ринку робочої сили • Перехід від зрівняльної заробітної плати до відрядної • Залучення іноземного капіталу у формі концесій)
ТОРГІВЛЯ ТА ФІНІНСИ ( • Відмова від прямого продуктообміну й повернення до приватної торгівлі • Поява багатьох видів торгівлі —приватної, кооперативної, державної • Відкриття у великих містах торговельних бірж • Випуск 1922 р. конвертованого червінця, що дорівнював 10 золотим карбованцям і на 25 % був забезпечений золотом • Запровадження різних видів податків як джерела постійного поповнення держбюджету • Уведення платні за комунальні, транспортні та інші послуги)
|
|
|
Особливості непу в Україні: висока ставка продподатку , введення непу в умовах голоду. Результати непу: зростання господарської ініціативи , зацікавленістьу результаті праці , швидкі темпи відбудови народного господарства , зростання життєвого рівня населення.
Утворення СРСР. Статус України в складі Радянського союзу
Курс на об'єдання державних утворень, що виникли в результаті розпаду Російської імперії, під орудою Москви був невід'ємною складовою загального політичного курсу більшовиків. Для цього Москва застосовувала широкий набір засобів - від зброї до «політичної дипломатії» в усіх її формах. Ще влітку 1919 р. під приводом «спільної небезпеки», «спільних інтересів» та «зміцнення військово-політичного союзу» Москва добилася злиття найголовніших наркоматів РОСІЇ та національних республік. Після закінчення війни Центр посилив намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР. У червні 1920 р. 20 членів ВУЦВК були введені у ВЦВК. Шалений тиск справлявся навіть на ті сфери, компетенція яких належала республікам. Практично будь-який самостійний крок українського керівництва викликав звинувачення Москви, і чим далі, тим більше. В січні 1921 р. командувача Збройних Сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий-березень 1921 р.) проти договору про військовий та господарський союз із Росією виступили представники опозиційних партій - УКП та лівих есерів. Але переважна більшість делегатів-комуністів не підтримала їх і проголосувала за об'єднання семи наркоматів обох держав і входження їх до складу центральних наркоматів Російської Федерації. Наставала черга сфери міжнародних зносин. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції. Російське зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало повноваження «незалежних» республік і почало виконувати функції загальнофедеративної структури. Додамо до цього, що в тому ж році в Україні був закритий спеціальний навчальний заклад, який готував національні дипломатичні кадри, - Інститут зовнішніх зносин. Саме з того часу підготовка таких фахівців почала вестися виключно в Москві. Україна не мала змоги робити цього аж до 1944 р., коли в Київському університеті був започаткований факультет міжнародних відносин (з 1990 р. - Інститут міжнародних відносин). Повернімося, однак, до періоду, що передував створенню СРСР. Розроблений Й. Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії. Це був так званий проект автономізації. Він викликав енергійну критику з боку більшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономізації виступив і В. Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип - принцип рівних прав у складі федерації. 10 грудня на VII Всеукраїнському з'їзді Рад було схвалено Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З'їзд звернувся до з'їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Процес конституційного оформлення тривав і далі. В січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов'язаних зі створенням СРСР. Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР.
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Унаїнський націонал-комунізм
Слід також зауважити, що попри відсутність організаційної та тактичної єдності українського націонал-комунізму в 20-30-х рр. ХХ ст., його основні ідейні засади були спільними. Представники цього напряму вважали соціальне та національне визволення взаємозалежними рівнозначними завданнями та обґрунтовували можливість власного українського шляху до побудови соціалізму. До проблем національної політики вони відносили питання політичного суверенітету УРСР, державного будівництва, територіальної цілісності, економічної незалежності та культурно-освітні. При цьому українські націонал-комуністи звертали увагу на необхідність адаптації марксистської теорії до специфічної соціальної структури українського суспільства, орієнтуючись на українське селянство, робітництво та інтелігенцію.
Отриманий в ході дослідження висновок про спільність основних засад українських націонал-комуністичних сил 20-30-х рр. ХХ ст. дозволяє стверджувати, що недоцільним є популярний підхід до визначення цього напряму як низки персональних виступів, які стали підґрунтям для розвитку таких течій націонал-комунізму, як “волобуєвизм”, “шумськизм”, “хвильовизм”, “скрипниківщина”, “яворщина” та ін. Характерною особливістю звинувачень у буржуазному націоналізмі у цей час була їхня своєрідна персоніфікація — «хвильовізм», «шумськізм», «волобуєвщина», «Волобуєвщина». На початку 1928 р. серед українських комуністів з'явився новий ухил. Його виразником став молодий український економіст російського походження Михайло Волобуєв. Аналогічно Хвильовому в літературі та Шумському в політиці Волобуєв хотів викрити невідповідність між теорією й практикою більшовиків у царині економіки. У двох статтях, опублікованих в офіційному теоретичному часописі «Більшовик України», Волобуєв доводив, що за радянської влади Україна, як і за царя, лишається економічною колонією Росії. Для підтвердження цього він провів ретельний аналіз, що свідчив про те, як, нехтуючи потребами української периферії, уряд і далі розбудовував важку промисловість у російському центрі. Крім того, Волобуєв стверджував, що економіка СРСР становить не єдине й однорідне ціле, а комплекс економічних компонентів, одним із яких є Україна. І кожен із цих компонентів може не тільки самостійно функціонувати, а й безсумнівно бути частиною світового господарства, спираючись на власний потенціал, без посередництва російської економіки.
-«Шумськізм». Небезпека, що її являли погляди Хвильового для радянського режиму, посилювалася тим, що вони знайшли підтримку не лише в українських літературних колах, а й у самій Комуністичній партії України, особливо серед колишніх боротьбистів, їхнім лідером був комісар освіти Олександр Шумський, який відкинув вимоги московських ортодоксів засудити Хвильового й виступив із власною критикою Москви. Колишні боротьбисти мали свої підстави вважати лицемірною політику цартії в національному питанні. Щоб надати радянському урядові «українського присмаку», Шумського та його товаришів, які перейшли до більшовиків, було призначено на високі урядові пости. Але одразу ж після перемоги більшовиків майже всіх їх понизили в посаді або виключили з партії. З початком українізації, щоб створити враження, ніби Україною правлять українці, декого з тих, хто лишився в партії, зокрема Шумського, за велінням Москви знову призначили на високі посади. Однак цього разу комісар освіти вирішиб викрити махінації Москви. -Як і Хвильовий, Шумський, засуджуючи російський шовінізм, ставить за головну мету виступити проти священного для більшовиків принципу централізму. В написаному на початку 1926 р. листі до Сталіна він вказує на поглиблення процесів українського національного відродження, переконуючи його в тому, що для блага партії цей динамічний і масовий рух слід контролювати українським комуністам, а не представникам неукраїнських народів. Інакше українці, національна свідомість яких невпинно зростає і які ніколи не ставилися з особливою симпатією до більшовиків, можуть повстати й скинути владу, на яку вони дивляться як на чужоземну. Щоб уникнути цього, Шумський пропонував призначити на керівні посади в українському радянському уряді та Комуністичній партії України таких українських комуністів, як Григорій Гринько і Влас Чубар, відкликавши таких призначенців, як німець Еммануїл Квірінг і зрусифікований єврей Лазар Кагаїювич. Ця пропозиція, що зображалася засобом поширення комунізму, була не чим іншим, як закликом обирати політичних керівників України не в Москві, а на Україні
68.Причини і наслідки двох перших голодоморів.
Передумови та причини голоду. Голод 1921-1923 pp. пов'язаний з такими факторами:
- деградацією продуктивних сил унаслідок постійних, триваючих протягом семи років бойових дій на території України; згубною для народного господарства політикою правлячої партії; підлеглим становищем українського керівництва московському центру;
прагненням радянської влади позбавити повстанський рух в Україні підтримки селянства. посуху і неврожай 1921 p., що охопили найважливіші регіони Росії й південні та степові райони України; скорочення посівних площ, занепад сільськогосподарського виробництва внаслідок більшовицьких соціально-економічних експериментів; надмірні реквізиції продовольства.
Але центральний уряд ігнорував труднощі, що склалися в сільському господарстві України. У 1921 р. Україні фактично було збережено продрозкладку, хоча офіційно було проголошено про запровадження продподатку. Центральне керівництво вимагало збільшити вивіз хліба з уражених посухою південних губерній УСРР. Селяни зрозуміли, що врожаю не буде і, щоб вижити, треба берегти продовольчі запаси. Вони почали відкрито чинити опір заготівельникам. Тоді політбюро ЦК КП(б)У в травні 1921 р. вирішило залучити до вилучення хліба регулярну армію. Головним завданням було поставлене вивезення хліба до Росії.
За офіційними даними у травні 1922 р. в Україні голодувало понад 3,7 млн чоловік. Голод торкнувся території сучасних Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Одеської, Миколаївської областей, а також півдня Харківської області. Людські втрати: тільки в 1921 р. в Україні вмерли від голоду сотні тисяч селян; придушення повстанського руху на півдні України. В умовах голоду повстанський рух позбавився підтримки селянства і пішов на спад; для більшовицького режиму голод став фактором, який втихомирював селян ефективніше, ніж каральні експедиції більшовицьких військ; за рахунок українського селянства більшовики вирішили проблему постачань продовольства в промислові центри і змогли втримати владу в умовах кризи. Голодомор 1932-1933 рр.
Причини: волюнтаристська політика сталінського керівництва, прискорена примусова колективізація, завищений план хлібозаготівель для України 1932 р., «Закон про п’ять колосків» (згідно з ним за крадіжку колгоспного майна передбачався розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі не менш ніж на 10 р.), діяльність в Україні надзвичайної комісії на чолі з В.Молотовим, основною метою якої було вилучення хліба в селян. Хлібозаготівельна компанія перетворилась на цілеспрямоване фізичне винищення українського селянства. Заходи влади: продовження хлібозаготівель, створення загороджувальних загонів, які не пускали селян до міст, замовчування голоду, відмова від міжнародної допомоги.
Наслідки голодомору: величезні людські втрати (від 3,5 до 8 млн), знищення традиційного українського села з багатими народними звичаями, подолання опору колективізації і як наслідок – перемога колгоспного ладу на селі.
Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 390; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!