Застосування п'явок (гірудотерапія)

Сестринська практика

Модуль 1

“Основні обов’язки та професійні дії медичної сестри терапевтичного відділення”

Тема № 4 «Особливості роботи проце­дурного кабінету терапев­тичного відділення та обов’язки медичної сестри щодо їх забезпечення»

Методичні вказівки для студентів по виконанню основних практичних навичок

Шкіра виконує найважливіші функції в організмі, тому вона добре постачається кровоносними та лімфатичними судинами, нервами, містить багато рецепторів, за допомо­гою яких зв'язується з різними органами і тканинами че­рез центральну і вегетативну нервову систему.

Тому різні подразнюючі, теплові та холодові засоби, впливаючи на шкіру, можуть діяти на метаболізм та функ­ції різних тканин, органів, організм у цілому.

Подразнення периферичних нервових закінчень шкіри викликає рефлекторне розширення або звуження крово­носних судин (як артеріальних, так і венозних) не тільки у шкірі, а й у глибоко розташованих органах (легенях, головному мозку). Наприклад, гірчичник, прикладений на литки, відтягує кров з головного мозку.

У разі дії подразнюючих речовин, вакууму, тепла, хо­лоду виникає місцева гіперемія, підсилюється кровообіг у тканинах та органах, що сприяє підвищенню захисних функцій організму, розсмоктуванню запальних процесів, зменшенню спазмів, болю, покращанню метаболізму, секреторної та моторної функцій внутрішніх органів.

Тому ці процедури показані при різних запальних та спазматичних процесах, венозному застої, випотах різної етіології.

Застосування гірчичників

Гірчичники діють на шкіру пацієнта шляхом її подразнення та розширення кровоносних судин ефірною гірчичною олією. Гірчичники є відтягуючою процедурою.

Гірчичник фабричного виготовлення — це листок щіль­ного паперу розміром 8X12,5 см, прямокутної форми, з одного боку вкритий тонким шаром знежиреного сухого порошку з насіння гірчиці. Основою гірчичників є ефірне гірчичне масло, при контакті якого з водою температури 35–40 °С утворюється фермент мірозин, що подразнює шкіру. Він проникає у підшкірні ділянки, викликаючи гі­перемію шкіри та підшкірної основи, що супроводжується відчуттям тепла та печіння.

Ознаки придатного гірчичника.Має гострий запах, що підсилюється при змочуванні; гірчичний шар з нього не обсипається, при змочуванні теплою водою не відпадає.

Необхідно знати, що на кожному 10-му гірчичнику сто­їть термін виготовлення, якого треба суворо дотримува­тися. Термін придатності гірчичника складає 8—11 міс.

Зберігати гірчичники слід у сухому прохолодному міс­ці, загорнутими у вощений папір, інакше їхній склад змі­ниться, і вони втратять свою подразнюючу дію.

Необхідно пам'ятати, що при тривалому перебуванні гірчичника та при підвищеній чутливості шкіри можуть виникнути опіки. 3нявши гірчичник, шкіру обмивають теплою водою, витирають насухо, пацієнта одягають і добре укривають.

Протипоказаннядо накладання гірчичників: наявність у хворого алергічної реак­ції на гірчицю, що нерідко трапляється; температура тіла понад 39 °С, різко підвищена чутливість шкіри; зміни шкіри місцевого ха­рактеру (гноячкові захворювання, висип, нейродерміт, мок­нуча та суха екзема, садна, опіки, пролежні); пухлини злоякісного і доброякісного походження (незалежно від локалізації пухлини); значне загальне виснаження; туберкульоз легенів, міліарна форма туберкульозу; гнійні запалення легенів (абсцес, бронхоектатична хвороба, гангрена); сеп­тичний стан хворого, психічне збудження хворого, судоми.

Не можна ставити гірчичники на хребет, молочні зало­зи, шию, обличчя.

Методика і техніка накладання гірчичників.

Треба мати ниркоподібний лоток, гір­чичники, термометр, вату, сухий чис­тий рушник.

1. Хворого кладуть у зручне для накладання гірчичників положення.

2. Шкіру готують таким чином, як для постановки банок; тільки не тре­ба змащувати її вазеліновою олією.

3. Наливають у лоток воду температури 35—40 °С. Це оптимальна температура для утворення подразню­ючих речовин гірчичника. Температура води понад 45 °С веде до їхнього руй­нування.

4. Гірчичник швидко змочують у воді та щільно прикладають до тіла хворого гірчичною масою донизу. При підвищеній чутливості шкіри, коли хворий швидко відчу­ває печіння шкіри, необхідно підкласти під гірчичник мар­леву серветку, що складається з двох-трьох шарів і має розмір гірчичника.

Треба знати, що ні в якому разі не можна накладати гірчичник через газету, тому що значною мірою зменшує­ться його подразнююча дія на шкіру. Разом з гірчичними ефірними речовинами під шкіру можуть проходити шкід­ливі речовини із газетної фарби, що вміщують свинець.

5. Місце накладання гірчичників прикривають сухим рушником, а зверху — ковдрою. Якщо гірчичники накла­дені правильно, через декілька хвилин хворий відчуває тепло та невелике печіння шкіри. Якщо виникають значні болісні відчуття та печіння шкіри, гірчичники треба зняти.

6. Через 5—15 хв гірчичники знімають. Шкіра під ни­ми має бути гіперемійованою.

7. Шкіру обтирають злегка вологою (щоб зняти залиш­ки гірчиці), а потім сухою серветкою.

8. Одягають хворого в суху білизну, вкривають ковдрою. Не рекомендується прикладати гірчичники на одне й те саме місце, щоб не викликати пігментації шкіри або опіків.

Звичайно при бронхіті та пневмонії гірчичники накла­дають через день, чергуючи їх з банками. При трахеїті гірчичники ставлять на груднину.

 

Застосування банок

Банки застосовують, щоб викликати місцевий приплив крові та лімфи до шкіри та підшкірної основи з тканин та органів, розташованих глибоко в організмі.

Дія банок ґрунтується на утворенні негативного тиску повітря, внаслідок чого у них втягується шкіра. Від швид­кого припливу крові виникає не тільки сильне розширення кровоносних та лімфатичних судин, але й розрив крово­носних капілярів, що призводить до утворення крапкових крововиливів. Виникає рух крові з глибших ділянок ор­ганізму у підшкірну основу. Тому банки можна віднести до відтягуючих засобів.

Таким чином, застосування банок викликає: 1) рефлек­торне розширення кровоносних та лімфатичних судин; 2) посилення крово- та лімфообігу; 3) відтягування крові та лімфи від глибоко розташованих ділянок організму на периферію; 4) у місцях крововиливів у шкіру відбу­вається послідовне зсідання крові, а пізніше – розсмок­тування продуктів її розпаду та аутолізу (саморозчинення). Усмоктування продуктів розпаду крові, що являють собою біологічно активні речовини, чинить стимулюючий вплив на кровотворення та імунну систему організму, під­вищує обмін речовин подібно до дії аутогемотерапії і може викликати короткочасне підвищення температури тіла, яка, проте, швидко нормалізується.

Це свідчить про те, що банки чинять загальну дію на організм, а саме: стимулюючу, протизапальну, розсмокту­ючу, болезаспокійливу.

Протипоказання. Температура тіла понад 38 °С, різко підвищена чутливість шкіри; зміни шкіри місцевого ха­рактеру (гноячкові захворювання, висип, нейродерміт, мок­нуча та суха екзема, садна, опіки, пролежні); пухлини злоякісного і доброякісного походження (незалежно від локалізації пухлини та місця постановки банок); схильність до кровоточивості (гемофілія, тромбоцитопатія, лам­кість судин); значне загальне виснаження; туберкульоз легенів, міліарна форма туберкульозу; гнійні запалення легенів (абсцес, бронхоектатична хвороба, гангрена); сеп­тичний стан хворого, психічне збудження хворого, судоми. У медичній практиці банки ставлять переважно на по­верхні тіла, що не має складок, заокруглень та виступів, особливо кісткових, тобто там, де м'язовий та жировий шари товстіші, підшкірні судини менше розвинені.

Найбільш придатними ділянками для постановки ба­нок є спина, крім лопаток та хребта, бокова частина груд­ної клітки, у чоловіків – передня поверхня грудної кліт­ки праворуч; сідниці, стегна.

Необхідно пам'ятати, що ні в якому разі не можна ста­вити банки на хребет, ділянку серця, молочні залози у жінок, шию, обличчя, місця проекції нирок на спині. На спині відстань від банки до хребта з обох боків повинна складати не менше як 2см.

Будова банки.Медична банка являє собою скляну по­судину з потовщеними стінками та заокругленим дном об'ємом 30–60 мл. Діаметр отвору банки складає 5 см.

Вимоги до приміщення, де ставлять банки.Температу­ра повітря у приміщенні має бути у межах 20—23 °С, без протягів, підвищеної вологості.

Необхідне приладдя: - банки не менш як 20 штук, вазелін, спирт, корнцанг з тампоном і пробірка для гасіння гньоту.

Технологія процедури:

1. 3мащення шкіри вазеліном.

2. Введення гньоту в банку.

3. 3няття банок.

Звичайно банки ставлять на ніч, щоб хворий добре відпочив після цієї про­цедури та перебував у сталих температурних умовах. Не­обхідно пам'ятати, що перед постановкою банок слід пе­ревірити, щоб не було тріснутих банок з ушкодженими краями.

Техніка накладання банок:

1. На біляліжковий столик ставлять великий чотирикут­ний емальований лоток, на якому мають знаходитися на­бір чистих сухих банок (15—20 шт.), флакон з 96 % ети­ловим спиртом.

Слід пам'ятати, що застосовувати ефір та інші горючі суміші категорично забороняється, бо вони дають великий факел, що може бути причиною опіку хворого та пожежі, а також неприємний запах, внаслідок чого може виник­нути приступ бронхіальної астми.

Необхідно мати металевий зонд довжиною 15—20 см з нарізками або металевий затискач (ні в якому разі не слід застосовувати для фіксації ватного тампона пінцет або дерев'яну паличку), банку з чистою сухою ватою, бан­ку з вазеліновою олією, коробку з сірниками, банку з во­дою (на випадок займання якогось предмета).

2. Повністю звільняють від одягу ту ділянку тіла, на яку будуть ставити банки.

3. Хворого кладуть на живіт або на бік.

4. Готують шкіру хворого до постановки банок таким чином: шкіру, де будуть ставити банки, розтирають воло­гим рушником, насухо витирають. Якщо шкіра вкрита волоссям, її голять, миють теплою водою, насухо витирають рушником.

Якщо у хворої (або хворого) на голові довге волосся, його підіймають догори якомога вище або зв'язують та накривають рушником.

5. Щоб краї банки щільно прилягали до шкіри, остан­ню змащують тонким шаром вазелінової олії.

6. Щільно накручують вату на зонд або затискають її металевим затискачем і щільно накручують на нього.

7. Ватний тампон змочують спиртом.

Щоб запобігти опікам шкіри, які можуть виникнути при стіканні з вати надлишків спирту, що горить, ватний тампон зі спиртом до запалювання треба віджати.

8. Вату зі спиртом (гніт) підпалюють. Зонд (затискач) з факелом тримають у правій руці, а банку в лівій якомо­га ближче (на відстані 7—10 см) до тіла хворого.

9. Миттєвим рухом руки обводять полум'ям внутрішню поверхню банки, щоб викликати в ній розрідження повітря.

Необхідно пам'ятати, що довго тримати полум'я у бан­ці не можна, тому що може виникнути перегрів банки, вна­слідок чого настає опік шкіри або банка тріскається та викликає поранення того, хто її ставить.

10. Миттєво банку всією окружністю ставлять до шкіри хворого.

Банки ставлять на відстані 2—3 см одна від одної, тер­мін тримання їх на шкірі становить 10—15 хв.

11. Хворого зверху вкривають рушником та легкою ков­дрою.

За рахунок розрідженого повітря, що утворилося все­редині банки, банка присмоктується до шкіри хворого. Шкіра поступово втягується всередину банки (на 1—2 см), набуваючи темно-червоного кольору з крапковими крово­виливами.

Необхідно знати, що при правильній постановці банок у хворого не повинно виникати неприємних, болісних від­чуттів.

Техніка зняття банок.Щоб зняти банку, не викликаю­чи болю, треба лівою рукою трохи нахилити банку вбік. Вказівним пальцем правої руки злегка натиснути на шкі­ру біля краю банки. При цьому виникає щілина, повітря проникає всередину банки, і вона легко та безболісно від­падає.

Місце, де стояли банки, витирають сухим рушником, сухим ватним тампоном або марлевою серветкою. Надя­гають на хворого чисту суху білизну.

Ускладнення, що можуть виникнути при постановціба­нок, бувають двох видів.

І — патологічна реакція на банки, внаслідок чого можуть виникнути: а) значне підвищення температури тіла. Хворому необхідно дати антипіретики (анальгін, димед­рол), при наступній постановці банок слід тримати їх на шкірі удвічі менше; б) відшарування верхніх шарів шкіри при її підвищеній чутливості (у хворого, якому банки ні­коли не ставили) з утворенням кривавих пухирців. Пухир­ці змащують концентрованим розчином перманганату ка­лію; вони швидко підсихають та загоюються.

II — порушення техніки постановки банок, внаслідок чого можуть виникнути: а) опіки від нагрітих країв банки, які лікують за звичайною методикою; б) багрові пухирі, заповнені кривавою рідиною від довгого тримання банок. Вони легко лопаються і можуть стати вхідними воротами для інфекції.       

Слід обережно ставити банки у важкохворих, виснажених, а особливо у хворих, що знаходяться у непритом­ному стані. У цих хворих ослаблена або відсутня чутли­вість шкіри, і вони не можуть поскаржитися на виникнен­ня будь-яких неприємних, болісних відчуттів, тому в них легко можуть виникнути ускладнення.

Як правило, постановка банок чергується (через день) з гірчичниками.

Застосування тепла

Компрес - лікувальна багатошарова пов'язка, яка діє як відволікаючий та роэсмоктуючий засіб.

Зігріваючий компрес

Це тривала теплова процедура, що являє собою ліку­вальну пов'язку з непромокаючим шаром, який затри­мує на місці його накладання випаровування та тепловід­дачу.

Механізмдії. Рівномірне та тривале розширення судин веде до збільшення притоку крові не тільки до шкіри, а й до тканин та органів, які лежать глибше і розташовані за грудниною та черевною стінкою.

Протипоказаннядо накладання компреса.Гарячка з високою температурою тіла, алергічні та гноячкові захво­рювання шкіри, септичний стан хворого, гнійне ураження прилеглих органів, порушення цілості шкіри.

Позитивні сторони компреса.Не потребує частої зміни, як, наприклад, грілка. За бажанням хворий може не ле­жати в ліжку. Компрес може бути накладений на ділянки, де незручно або неможливо ставити банки, накладати гір­чичники, грілку (шия, кінцівки тощо).

Зігріваючий компресможе бути сухий чи вологий. Во­ни відрізняються між собою тільки першим шаром: у пер­шому випадку — це суха марля, а в другому — волога.

Усі види компресів накладають тільки на чисту суху шкіру.

Вологий компрес. Для накладання вологого ком­преса необхідно взяти марлю, компресний (во­щений) папір або клапоть поліетиленової плівки, вату, бинт, гарячу воду або 40 % етиловий спирт, або одеколон, або 9 % розчин оцту.

Вологий компрес складається зчотирьох шарів, кожен з яких з метою герметизації, починаючи з нижнього шару і до верхнього, повинен бути на 2—3 см більшим за попе­редній.

Перший, нижній шар: змочують клаптик марлі необхід­ного розміру (6—8 шарів) у воді температури 25—ЗО °С або 40 % етиловому спирті. Віджимають надлишки рідини.

Другий, герметизуючий, шар, складається з компрес­ного (вощеного) паперу або клаптика поліетиленової плів­ки, його краї повинні бути на 2—3 см більшими, ніж краї попереднього шару.

Третій, утеплюючий, шар. Найчастіше для цього шару використовують вату. Він також має бути на 2—3 см біль­шим за попередній.

Четвертий, укріплюючий, шар. Це звичайна марлева серветка, більша за попередній шар на 2—3 см, яка при клеюється клеолом до шкіри, або марлевий бинт, яким компрес щільно прибинтовується.

Треба слідкувати, щоб прибинтовування не було надто слабким, бо тоді компрес буде зсуватися, що призведе до порушення його герметичності та зникнення теплозберігаючого ефекту, а також, щоб прибинтовування не було над­то міцним, особливо на кінцівках, бо можна перетиснути кровоносні судини.

Такий компрес тримають на хворому місці протягом 8—10 год, змінюючи його двічі на добу (вранці та уве­чері).

 

Ознаки правильно накладеного ком­преса

Марля внутрішнього шару залишається вологою та теплою і через 8—12 год. Шкіра під компресом волога, теп­ла, злегка гіперемійоваиа.

Після зняття компреса шкіру протирають теплою во­дою, потім сухим рушником досуха. Щоб не було мацера­ції, протирають шкіру 70 % етиловим спиртом.

Через 2—3 год компрес можна накладати знову.

При виникненні мацерації шкіру протирають 70 % ети­ловим спиртом, у місці ушкодження присипають її цинко­вою присипкою або змащують цинковою маззю чи концентрованим розчином перманганату калію. Необхідно зробити перерву на 2—3 доби або застосувати сухий ком­прес.

Для підсилення дії вологого компреса слід викорис­товувати грілку, покладену поверх компреса, різні мазі (Вишневського, вазелінову, міновазинову), жовч, димексид.

У цьому випадку такий компрес можна назвати меди­каментозним.

Необхідно також знати, що спиртові компреси швидше висихають, ніж водяні. Тому їх треба змінювати через. кожні 4—6 год. Не слід накладати компрес на шкіру, зма­щену йодом, тому що виникає велика небезпека глибокого опіку або мацерації шкіри. Якщо компрес зсунувся, 1-й шар охолов та висох, його треба зняти та накласти новий компрес.

Особливості накладання компреса на різні ділянки тіла

1. Компрес на грудну клітку: а) звичайний компрес, щоб не сповзав, треба закріпити за допомогою бинта і обов'язково перекинути його через одне плече або через обидва передпліччя навхрест; б) зручним є застосування компреса у вигляді жилет­ки (на один бік) з внутріш­нім шаром, що відстібується.

2. Компрес на шию (гор­ло) при ангіні, трахеїті має вигляд стрічки завширшки
6—8 см; довжина її відповідає окружності шиї.

3. Компрес на вухо (при негнійних запаленнях се­реднього вуха). Перші З шари накладають на соско­подібний відросток, а 4-й, фіксуючий, шар утворюється за допомогою циркуляр­ного прибинтовування цих шарів до голови.

Застосування грілок

Місцевий зігріваючий ефект можна одержати за допо­могою грілки. Ефект грілки залежить не стільки від ін­тенсивності температури, скільки від тривалості процеду­ри. При застосуванні грілки відбувається рефлекторне розширення кровоносних судин органів черевної порожни­ни та розслаблення непосмугованих м'язів. Болезаспокій­ливий ефект грілки застосовують при лікуванні виразкової хвороби, ниркової коліки, радикуліту тощо (табл. 6).

Протипоказання до застосування грілок. Біль у животі невідомого генезу, кровотечі різного виду, гострі запальні явища в черевній порожнині: апендицит, гнійний холецистит, перитоніт, будь-які панкреатити (підшлункова залоза дуже чутлива до тепла, і при її запаленні відбувається самоперетравлення залози), злоякісні і доброякісні пухли­ни, туберкульоз будь-якої локалізації, тромбофлебіт, на­гнійні та алергічні захворювання шкіри, свіжі травми, за­биті місця, обмороження, інфіковані рани, септичний стан хворого.

Для накладання водяної грілки необхідно наповнити її водою температури 70 °С до двох третин об'є­му. Витісняють з грілки повітря, поклавши її на якусь площину горизонтально і піднявши верхній кінець до по­яви у горловині води. Це можна робити й іншим чином: тримати грілку вертикально і натискати її посередині до появи у горловині води. Повітря з грілки слід витискати з метою надання їй плоскої еластичної форми і щоб вона щільніше прилягала до тіла. Потім грілку герметично за­кривають корком. Перевіряють герметичність. Для цього грілку перевертають дном догори, а отвором донизу. Як­що вода починає підтікати, відкривають корок і знову за­кривають та перевіряють на герметичність. Якщо з отвору постійно підтікає вода, така грілка не придатна для корис­тування.

Сухим рушником витирають грілку.

Гумову грілку, ніколи не прикладають безпосередньо до тіла, а завжди обгортають її чистим сухим рушником. Спочатку, коли грілка ще надто гаряча, під неї підклада­ють рушник, складений у декілька шарів. У міру охоло­дження грілки кількість шарів зменшується.

Якщо грілку слід накласти до хворого місця на трива­лий час (години, доби), через кожні 2—3 год воду в ній треба міняти. Дуже важливо слідкувати за правильністю положення грілки та загальним станом важкохворих і хво­рих, які перебувають у непритомному стані. Якщо через негерметичність грілки намокла білизна, її обов'язково слід перемінити. У разі виникнення значної гіперемії, пу­хирів або сильних больових відчуттів грілку слід негайно зняти.

За умови дотримування показань та протипоказань, а також техніки накладання грілки ускладнення при її за­стосуванні зустрічаються надто рідко. Серед них трапля­ються опіки. Вони, як правило, виникають у хворих, які перебувають у непритомному стані, важкохворих, у яких шкіра стає нечутливою, зі зменшеною опірністю. Опіки, особливо II—III ступеня, стають вхідними воротами для інфекції та виникнення септичного стану або ранової ін­фекції.

Якщо чутливість шкіри підвищена, можуть виникнути пухирі алергічної етіології. Поширюються запальні та сеп­тичні процеси. У разі неправильного накладання грілки на живіт виникають кровотечі, перфорації, перитоніт. Вна­слідок тривалого застосування грілки може виникнути гіперпігментація шкіри. Щоб запобігти їй, шкіру на місці накладання грілки греба змащувати вазеліновою олією.

Електрична грілкамає переваги перед водяною, бо во­на сприяє поступовому наростанню теплової дії, тривало­му застосуванню тепла, регулюванню необхідного рівня температури та рівномірного постійного тепла. Вона м'я­ка, пластична.

Для кожного хворого електричну грілку слід загортати у_ чисту наволочку та індивідуально підбирати необхідний рівень температури.

При користуванні електричною грілкою необхідно су­воро додержуватися правил техніки безпеки. Для цього необхідно перевіряти цілість електричного шнура, слідку­вати, щоб грілка не була вологою, не залишати хворого, який перебуває у непритомному стані, самого, не накри­вати електричну грілку ковдрою, бо це загрожує перегрі­ванням та виникненням пожежі.

Застосування холоду

До лікувальних процедур шкіри належить застосуван­ня холоду. Місцеві холодові процедури викликають дію, протилежну дії тепла.

Протипоказання.Виснаження хворого. Хвороби, яким притаманні артеріальні спазми (облітеруючий ендартеріїт, хвороба Рейно). Підвищена чутливість до холоду. У хво­рих, що втратили чутливість шкіри (паралічі). У хворих з гострою затримкою сечі. При трофічних ураженнях шкіри. Холодові процедури слід обережно застосовувати у хво­рих, які перебувають у непритомному стані.

Міхур з льодом

Міхур для льоду виготовляють з гуми. Він має пласку, круглу форму з отвором у центрі, що загвинчується корком з нарізкою. Лід має знаходитися у морозильнику у вигляді великої грудки.

Перед застосуванням міхура лід дрібно розколюють для зручнішого розміщення у міхурі та щоб міхур був лег­шим і краще моделювався за формою тіла. Лід набирають у совок і на дві третини заповнюють ним міхур.

Не можна наливати воду у міхур, а потім заморожува­ти його, тому що внаслідок цього утворюється велика холодова поверхня, що може призвести до сильного охоло­дження або навіть обмороження місця прикладання міху­ра. Такий міхур стає надто важким і сильно давить на під­леглі органи (але його можна застосовувати при маткових кровотечах), він погано набуває форму ураженого місця.

З міхура витісняють повітря, надавивши на дно, щоб в отворі з'явився лід. Отвір герметично закривають корком. Міхур насухо витирають рушником, обгортають його сухим рушником та прикладають до тіла хворого.

Дітям та виснаженим хворим міхур з льодом слід під­вішувати на висоті 3—5 см від тіла.    

Тримати міхур з льодом можна 1—2 год, але кожні 20— ЗО хв робити перерву на 10—15 хв. Необхідно слідкувати, щоб шкіра під міхуром, не побіліла, щоб на ній не виникли пухирі. При необхідності тривалого тримання міхура з льо­дом (протягом доби) через 2—3 год лід треба поновлюва­ти.

Примочки (холодні компреси)

Правила накладання.Змочують у холодній (льодяній) воді велику марлеву серветку. Віджимають її і приклада­ють до хворого місця. Змінюють серветку кожні 2—3 хв, тому що вона швидко набуває температури тіла. Примоч­ки прикладають протягом 5 хв — 1 год.

Застосування п'явок (гірудотерапія)

У медичній практиці п'явки застосовують з давніх-да­вен, переважно з метою крововитягання і як загальний та місцевий протизсідний засіб.

П'явки належать до класу кільчастих хробаків. Вони живуть у прісних стоячих водоймах (ставках, озерах, боло­тах, канавах). -

З лікувальною метою застосовують медичні та аптечні п'явки, котрі не слід плутати з кінськими п'явками.

П'явка має довгасте пласко-опукле тіло, що складається з кілець; тому вона може сильно скорочуватися, а насмок­тавшися крові, так само дуже збільшуватися. Довжина до­рослої п'явки становить 3–6 см, поперечник – 10–12 мм; її маса – 1,5–2 г. На головному (звуженому) кінці п'явки є присосок. На його дні знаходиться рот, а в ньому – 3 ще­лепи, що розходяться у вигляді радіусів, що мають форму маленьких пилок, поділених на 90 зубчиків, що ними п'явка прокушує шкірні покриви. На хвостовому (подовженому) кінці є друга, більшого розміру, присоска, за допомогою якої п'явка причіплюється до шкірних покривів та просу­вається вперед.

Спинка медичної п'явки має оливково-зелене забарв­лення, часто майже чорне, з шістьма вузькими червонува­тими поздовжніми смугами. Черевце її також має оливко­во-зелене забарвлення з чорними плямами.

Зберігають п'явки у банці з чистою водою ємкістю в де­кілька літрів. При цьому в 3—5-літровій банці їх може зберігатися до 300 особин. Банку слід прикривати кришкою з отворами або рідким полотном. Воду наливають з водо­провідного крана до половини або на % банки, давши їй відстоятися протягом доби (щоб виділився хлор), міняти воду необхідно щодня або через день. На дно банки треба насипати невеликий шар піску. Банку слід тримати на вік­ні в не дуже світлій кімнаті, по можливості при темпера­турі повітря +12...+18°С.

Треба знати, що для використання придатні тільки здо­рові, голодні п'явки. Вони повинні мати такі ознаки: швид­ко пересуватися у воді, у витягнутому вигляді мати тонке тіло, при дотику води дуже (у 3—4 рази) скорочуються, набуваючи форму яйця; тіло такої п'явки на дотик еластич­не, слизьке.

Мляві рухи, вузлики, ділянки ущільненості на тілі, лип­кий слиз на його поверхні вказують на хворобливий стан п'явки. Така п'явка непридатна до застосування.

Необхідно пам'ятати, що для запобігання передачі че­рез п'явку інфекційних хвороб (гепатит, СНІД) від одного хворого до іншого треба застосовувати п'явку тільки один раз.

Звичайно використані п'явки знищують, кидаючи їх у розчин формаліну або нашатирного спирту чи солону воду, а потім викидають їх до каналізації.

Але їх можна використовувати у того самого хворого декілька разів. Для цього після використовування п'явки її слід потримати декілька хвилин у підсоленій або підкис­леній оцтом воді, обережно пальцями витиснувши з неї кров (у напрямку від головного до хвостового кінця) та за­лишити голодною на декілька місяців (кров, що залишила­ся у п'явці, перетравлюється надто повільно).

Краще відсмоктують кров п'явки масою 1—2 г. Велика п'явка може насмоктати за 1 год від 10 до 15 мл крові. Таким чином, 8—10 п'явок, що їх звичайно прикладають, можуть викликати крововтрату до 100—150 мл.

Протипоказання до застосування п'явок. Хвороби зі зни­женим зсіданням крові, ламкість судин, недокрів'я (анемія), гідремія, гіпотензія, гострий септичний стан, злоякісні пухлини, алергічні захворювання. Обережно слід застосо­вувати п'явки при лікуванні антикоагулянтами.

П'явки не можна прикладати (мал. 63) на ті місця, де вени або артерії проходять близько до шкіри, і п'явки мо­жуть прокусити їх (скроні, ділянка нижньої щелепи, шия); де шкіра надто тонка та чутлива (обличчя, шия); де під­шкірна основа надто пухка (обличчя) і може просякнути­ся кров'ю; на ділянках, де шкіра надто товста (долоні, пі­дошви) , що її п'явки не зможуть прокусити.

Якщо п'явку треба прикласти біля відхідника або піхви, куди вони можуть заповзти, треба завчасно покласти туди ватний тампон, просякнутий вазеліновою олією.

Необхідно пам'ятати, що застосовувати п'явки треба тільки за вказівкою лікаря, а прикладає їх медична сестра або фельдшер. Показувати п'явки хворому не слід, оскіль­ки їхній зовнішній вигляд може викликати огиду або млість, внаслідок чого хворий може відмовитися від цієї корисної процедури.

Техніка прикладання п'явок. Необхідно відібрати при­датні п'явки у банку або склянку без води і потримати їх так протягом 2—3 год (після цього вони краще будуть присмоктуватися). Слід узяти на 5—6 п'явок більше, ніж по­трібно.

Перед накладанням п'явок необхідно підготувати шкіру хворого. Якщо на місці накладання п'явок є волосся, його треба поголити, але заздалегідь, бо п'явка не виносить за­паху мила. З метою знезараження шкіри її протирють 70 % етиловим спиртом, потім ватним тампоном, змоченим теп­лою кип'яченою водою, а далі сухим ватним тампоном.

Хворого треба покласти у положення лежачи або напівлежачи, тому що він може знепритомніти.

Необхідно пам'ятати, що для обробки шкіри ні в якому разі не можна застосовувати запашного мила, ефіру, йо­ду, бо їхній запах відлякує п'явок. Для кращого присмок­тування п'явок можна зробити таке: розтерти шкіру ма­сажними рухами (приплив крові приваблює п'явок), змо­чити шкіру 40 % розчином глюкози.

 

Оснащення для проведення процедури прикладання п'явок:

– здорові голодні п'явки,

– пробірка,

– хірургічний пінцет,

– 40 % розчин глюкози,

– кухонна сіль або її розчин,

– стерильні серветки, вата, бинт,

– у разі необхідності — засоби гоління (безпечна бритва, мило, помазок).

 

Техніка прикладання п’явок:

п'явку захоплюють пальцями (ні в якому разі не пін­цетом) біля її головного кінця та прикладають до шкіри у потрібному місці. Тримають п'явку до тих пір, доки вона не присмокчеться.

Можна помістити п'явку у пробірку таким чином, щоб задній присосок був повернутим до її дна, а передній до от­вору. Пробірку приставляють до потрібного місця і обе­режно, щоб не відірвати п'явку від ранки, коли та присмок­четься, виймають з-під неї пробірку (мал. 64).

Щоб прикласти п'явку в точно визначеному місці, мож­на позначити його шматочком паперу з отвором певної ве­личини, куди слід прикласти п'явку. Якщо треба прикласти декілька п'явок в одній ділянці, слід розмістити їх у склян­ці, приставити до потрібного місця та потримати, поки всі п'явки присмокчуться.

Ознаками присмоктування п'явки є поява болю та хвилястих рухів передньої частини тіла п'явки. Після того як п'явка присмокталася, під її задній присосок підкладають сте­рильну серветку, тому що присмок­тування п'явки до шкіри цим при­соском значно знижує активність смоктання.

Необхідно також знати наступне: якщо під час смоктання рухи п'явки сповільнюються, треба вздовж її тіла провести ватним тампоном, змоченим теплою водою; якщо п'явка присмокталася, а потім швидко відпала, її треба замінити іншою; п'явка смокче кров звичайно протягом 30—45 хв і більше, поступово наповнюючись нею.

Насмоктавшись крові, п'явка може відпасти самостійно у підставлений заздалегідь лоток. Якщо п'явку треба зняти раніше, ніж вона відпаде сама, треба посипати її сіллю або змочити розчином солі.

Слід пам'ятати, що відривати п'явку від шкіри не мож­на, тому що при цьому можна відірвати їй щелепу, яка мо­же залишитися в ранці, або, навпаки, разом зі щелепою п'явки можна відірвати шматочок шкіри хворого. І в тому, і в іншому випадках це призводить до значної кровотечі.

Після відпадання п'явок місця їх укусів кровоточать протягом 6 год — однієї доби і довше. Тому на ранку треба накласти тугу ватно-марлеву пов'язку і тримати її протягом доби. Якщо вона просякнулася кров'ю, її треба підбинтувати ватою та бинтом.

Після зняття пов'язки, якщо кровотеча припинилася, слід обробити шкіру 3 % розчином перекису водню і ще на 2—3 доби накласти суху асептичну пов'язку. За цей час ранка звичайно загоюється.

Вдруге застосовувати п'явки на тому ж місці можна че­рез 3—4 дні.

При застосуванні п'явок можуть виникнути такі усклад­нення: у чутливих хворих може бути досить сильний біль, тривала кровотеча з-під стискуючої пов'язки.

При цьому необхідно прикласти до рани тампон, змоче­ний міцним розчином перманганату калію, і знову щільно забинтувати. Якщо це не допомагає, слід тонкою голкою накласти на рану шов у вигляді вісімки. Якщо ушкоджена велика судина, треба негайно накласти кровоспинний за­жим, а потім накласти шов.

Можуть спостерігатися підшкірні крововиливи, алергіч­ні реакції (свербіння шкіри, висип, набряк Квінке), свербіжка та нагноєння шкіри.

 

Інгаляції

Інгаляція - методи введення лікарських речовин шляхом їх вдихання. Вдихати можна гази (кисень, вуглекислота), легко випаровуючі речовини (ефір, хлороформ), а також дрібно розпорошені речовини (аерозолі). Для їх утворення вживають спеціальні прилади, побудовані за принцигюм пульверізатора: стиснене повітря або кисень розпорошують розчини, які вдихає пацієнт; під час інгаляції потрібно дихати спокійно та глибоко. Для пацієнтів, що страждають бронхіальною астмою, існують інгалятори дпя домашнього вжитку.

Часто лікарські речовини вводять в парообразному стані, для чого вживають спеціальний апарат - паровий інгалятор, До інгаляції грудну клітку пацієнта закривають клейонкою з метою запобігання забруднення білизни. Пацієнта всаджують перед апаратом на такій відстані, щоби пар, виходячи з апарату, не викликав опіку. Пар вдихають через рота, Аерозолі дають гарний ефект, розширюючи бронхи, розріджуючи харкотиння і т.і. Інгаляцію можна застосовувати як профілактичний захід для запобігання дихальних шляхів від шкідливого впливу на слизову оболонку. Для масляних інгаляцій використовують рослинні масла: мигдапеве, персикове, оливкове, рафіноване соняшникове та інш. Іноді до масла додають ментол (1:3), який володіє знеболюючою та слабкою бактеріцидною дією. При інфекційних ураженнях носоглотки добре допомагають інгаляції антибіотиків з добавленням евкаліптового масла. Якщо при цьому виникає гіперемія та сухість слизових оболонок дихальних шляхів, необхідно відмінити антибіотики. На курортах використовують природні аерозолі, частіше эа все лугові. Іноді поєднують лугові інгаляції з олійними. B цих випадках спочатку пацієнт дихає лугами, а потім через 5 хвилин - олійними, бо масляна плівка заважає попаданню ліків на слизову оболонку.

 

---

Дата добавления: 2018-05-02; просмотров: 829; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!