Процесуальний етап – це сукупність послідовних процесуальних дій, сполучених єдиною проміжною метою на певному відтінку конкретного адміністративного провадження.

АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

Ващенко Юлія Вячеславівна

ТЕМА: Поняття, сутність та основні риси державного управління. Принципи державного управління.

1. Управління як соціальне явище.
2. Поняття державного управління.
3. Принципи державного управління.
4. Поняття виконавчої влади.
5. Державне управління та виконавча влада: співвідношення понять
6. Співвідношення державного управління та державного регулювання.

1.Існують різні підходи до визначення терміну управління. У найбільш загальному розумінні управління використовується як родове поняття, що характеризує впорядкування взаємозв’язків та взаємодії певної множини елементів, або складає частину природи, суспільства або людини. Впорядкування зв’язків між елементами будь-якої системи є необхідною умовою її функціонування і досягнення за допомогою 2 основних елементів: саморегуляції та управління. Саморегуляція здійснюється без застосування зовнішніх сил завдяки програмі, закладеній природою на основі її об’єктивних, незалежних від людської свідомості закономірностей. Управління пердбачає свідоме, вольове втручання людини. Управління є необхідною умовою розвитку суспільства. Управлінська діяльність здійснюється людиною, яка є суб’єктом управління і здійснюється у таких системах:

1) людина-техніка;

2) людина-технологія;

3) людина-природа;

4) людина-техніка-природа;

5) людина-людина.

Розрізняють такі види управління:

1) Соціальне – це діяльність людей, їх громадських і державних об’єднань, управління людини людиною;

2) Технічне – пов’язане із створенням людьми їх об’єднаннями машин та механізмів і використання їх;

3) Біологічне – спрямоване на використання об’єктивних законів природи, які відкриваються біологічними науками для створення нових сортів рослин та порід тварин.

У теорії управління часто говорять про кібернетичне управління. Досягнення кібернетики використовується в науці та практиці управління. З’явився новий напрямок напрямок – інформаційне право.

Основні елементи управління: суб’єкт та об’єкт.

Управління здійснюється в багатьох сферах, але здійснюється завдяки людині і для задоволення її потреб та інтересів.

Управління – це цілеспрямований (свідомий, продуманий) організуючий вплив людей на власну суспільну, колективну та групову життєдіяльність, який здійснюється як безпосередньо у формі самоуправління, так і через спеціально створені структури держави, громадських об’єднань.

В науковій літературі управління поділяється на:

1) в залежності відсфери життєдіяльності виділяють:

• управління суспільством в цілому;
• економічне управління;
• соціальне управління;
• політичне управління;
• духовно-ідеологічне управління.

2) в залежності від структури суспільних відносин:

• економічні;
• суспільно-політичні;
• соціальним та духовним розвитком суспільства.

3) в залежності від об’єкту управління:

• економічне або господарське управління;
• соціальне;
• політичне;
• управління духовним життям.

4) в залежності від характеру та об’єму суспільних явищ:

• управління суспільством;
• державою;
• галузями народного господарства;
• підприємствами, організаціями.

Особливістю соціального управління є те, що і суб’єктами і об’єктами виступають люди.

Соціальне управління – це здійснення цілевстановлюючого, організуючого впливом на діяльність людини з метою ефективного досягнення загальних результатів відповідно до реальних суспільних потреб.

За суб’єктом управління виділяють:

- державне управління;

- місцеве самоврядування;

- менеджмент;

- громадське управління.

Поняття державного управління:

Існують різні підходи до визначення державного управління, їх можна поділити на 3 групи. 2-й підхід – державне управління здійснюється всіма органами державної влади.

3-й підхід – державне управління можна розглядати в широкому і вузькому розумінні. В широкому розумінні державне управління поширюється на всі органи влади.

У вузькому розумінні до сфери державного управління відноситься не лише діяльність органів державної влади, але й управлінська діяльність інших органів державної влади.

Ознаки державного управління: державне управління – це нормотворча і розпорядча діяльність органів державної влади виконавчої влади з метою здійснення владно-організуючого впливу на суспільні відносини в економічній, соціально-культурній та політичній сферах, а також діяльність державних виконавчих органів щодо покладених на них завдань, функцій і повноважень.

Принципи деравного управління:

1) принцип відповідальності органів виконавчої влади та їх посадових осіб за доручену справу перед людиною і державою;

2) принцип верховенства права;

3) законності;

4) принцип участі громадян та їх об’єктів в управлінні державними справами;

5) принцип рівноправності громадян в Україні;

6) принцип гласності.

Співвідношення державного управління та державної виконавчої влади:не є тотожними поняттями. Виконавча влада реалізується не тільки у формі державного управління, а і у інших формах. Ознаки управління відсутні, в таких повноваженнях як надання адміністративних послуг, при застосуванні заходів адміністративного примусу. Державне управління здійснюється не лише органами державної виконавчої влади. Державне регулювання як і державне управління можна розглядати у широкому розумінні та вузькому розумінні. Державне регулювання визначають як діяльність державних органів, спрямованої на регулювання сфер діяльності суспільства і держави.

Тема: Адміністративне право України. Предмет, метод та джерела.

1. Виникнення та розвиток адміністративного права.
2. Предмет адм.п.
3. Метод адм.п.
4. Принципи адм.п.
5. Система адм.п.
6. Джерела адм.п.
7. Місце АП в системі права України.
8. Наука АП.

 

1.Ще давньогрецький філософ Платон обгрунтовував перевагу поділу праці та її спеціалізації. Арістотель відзначав, що у будь-якому держ.устрої є 3 елементи:

1) законодавчий орган

2) виконавчі органи(магістратури)

3) судові органи

У Середні віки феодальні д-ви Європи перетворюються на абсолютні монархії, внаслідок боротьби буржуазії проти феодалів зароджується „поліцейська” де-ва. Поліція – держ.мистецтво, в широкому розумінні це упрвління загальними міськими справами. Поліц.де-ва – це форма абсолютизму, яка панувала в Європі з другої пол.17ст. до поч.19ст. Характерними рисами поліцейської де-ви були урядова опіка, втручання д-ви в усі сфери життя, відсторонення громадян від участі у держ.управлінні і впорядкування економіки інтересам збільшення держ.скарбниці і наявність розгалуженого бюрократичного апарату. Розв’язанню завдань поліц.де-ви слугувало „поліцейське” право Основоположником поліцейського права вважається франц.вчений Ніколас де Лавар( його праця „Трактат про поліцію”, в якій він визначив предмет поліц.діяльності, окреслив сфери суп.відносин, на які поширюється поліц.діяльність, а це такі сфери як релігія, звичаї, охорона здоров’я, харчування, публічний порядок і спокій, шляхове господарство, виробництво, службовий персонал та поденна робота, значна увага приділялася застосуванню примусу).Центральними поняттями поліцейського права були благочинство та благоустрій, існували різні підходи до визначення цих понять(під по-ттям благочинства розуміли безпеку взагалі і громадськи й порядок і д-вну безпеку і загальний правопорядок у де-ві. У 18 ст. функції поліції набули більш вузького значення і звелися виключно до безпеки, охорони громадського порядку та спокою. Так виникають 2 осн. по-ття поліц.права як поліція безпеки та поліція добробуту. Поліція безп. охороняє громадський порядок, життя та бузпеку громадян, а ді-сть поліції добробуту полягає у складній системі адміністративних заходів, спрямованих на розвиток держ.та приватних господарств, а також фізичного та духовного стану населення. З рзпадом поліц.де-ви поліція починає втрачати своє всеохоплююче значення, однак ключові поняття залишаються, однак нові течії намагаються звузити сферу полійції добробуту, зводячи ді-сть поліції од охорони зовнішньої та внутр.безпеки.У другій пол.19ст. поліц.де0ва перетворюється на буржуазну правову де-ву, цей процес, завдяки ідем великої франц.революції зумовив новий погляд на управління, а саме управління повинно базуватися на основі закону та здійснюватися на базі чіткого визнання пріоритету прав громадян, чіткого визначення їх обов’язків щодо де-ви та її органів. АП в його класичному розумінні виникло тоді, коли франц.революція протиставила всемогутності де-ви права людини і громадянина. АП – це право, яке регламентує ді-сть кожного держ.органу, щодо кожного громадянина, при чому у такий спосіб, який пов’язує однаковою мірою як громадянина, так і державний орган. Характерною рисою нових підходів стало обмеження сваволі адміністрації, шляхом запровадження норм права, які гарантували можливість звернення громадян із законними вимогами до держ.органів. Так АП стає інструментом обмеження вільного розсуду адміністрації та механізмом захисту громадянина перед адміністрацією.

2.Предмет АП.

Предмет будь-якої галузі права - це суспільні відносини.

Предмет АП становлять сусп.відносини, які виникають в сфері ді-сті органів держ.виконавч.влади, внутрішньо-організаційною ді-стю інших держ.органів, управлінською ді-стю органів місцевого самоврядування, здійснення недержавними суб’єктами делегованих повноважень органів виконавчої влади, а також відносини, які виникають в сфері адміністративного судочинства. Деякі фахівці зводять предмет АП до виконавчо-розпорядчої діяльності органів виконавчої влади. Органи місцевого самоврядування можуть здійснювати делеговані повноваження органів виконавч.влади.

3. Метод АП. J

Метод АП – це спосіб впливу на суспільні відносини. АП України відноситься до групи публічного права і метод правового регулювання – імперативний, він базується на відносинах субординації між учасниками суспільних відносин. Поряд з імперативним методом, останнім часом спостерігається поширення диспозитивного методу, який побудований на координації цілей учасників суспільних відносин, їх рівності.

Загальні риси методу адміністративно-правового регулювання реалізуються шляхом використання приписів, встановлення заборон, надання дозволів.

Різновиди реалізації імперативного методу в АП:

- метод субординації (застосовується для регулювання суспільних відносин між підпорядкованими суб’єктами);

- метод координації (застосовується для регулювання сусп.відносин між суб’єктами одного рівня, або між непідпорядкованими суб’єктами);

- метод реординації (нищестоящий орган має право вимагати від вищестоящого органу забезпечити умови для реалізації поклаедних повноважень).

4. Принципи АП:

1) загальні:

- принцип законності, пріоритету прав та свобод людини і громадянина, рівності громадян перед законом, демократизму нормотворчості та реалізації права, взаємної відповідальності людини і держави, принцип гуманізму та справедливості у взаємовідносинах між людиною та державою)

2) спеціальні.

 

1) внутрішні:

- верховенство адм.-правового закону в системі нормативно-правових актів, які містять адм.-правові норми;

- наявність власного підгрунтя формування та розвитку;

- спеціалізація

- відповідність адм.-правових законів певним положенням міжн.договорів з питань адміністративного права, згода на обов’язковість яких надана ВР

2) зовнішні:

- служіння органів державної влади та їх апарату людині та суспільству

- обмеженість втручання органів держ.влади в громадянське та особисте життя людини

- повнота прав і свобод громадян в адміністративно-правовій сфері

- взаємна відповідальність

- ?

- оптимальне доповнення та урівноваження державно-владних повноважень органів виконавчої влади з повноваженнями органів місц.самоврядування.

5.Система АП.

АП скл.з 2 частин:

1) загальна(правові норми, які діють в усіх сферах організації та функціонування публічного управління)включає норми,які регулюють:

- принципи держ. Управління

- пр.становище суб’єктів АП

- форми і методи управлінської діяльності

- адміністративний примус

- управління у соціально-культурній сфері, в сфері адміністраривно-політичної діяльності, в сфері зовнішніх відносин, міжгалузеве управління

2) особлива(включає правові норми, які регулюють конкретні сфери управлінської ді-сті)

3) спеціальна (правові норми, які регламентують здійснення адміністративної діяльності органами внутрішніх справ)

 

6. Джерела АП:

1) КУ

2) Міжнародні договори, згода на які надана ВРУ

3) Кодекс про адміністративні правопорушення

4) Кодекс адміністративного судочинства України

5) Закони:

- „Про державну службу”

6)Постанови ВРУ

7) Укази Президента України

8) Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України

9) Накази міністерств та інших центральних органів виконавчої влади

10) Нормативно-правові акти ВР та Ради Міністрів АРК

11) Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, рішення місцевих рад

12) Накази керівників, державних підприємств, установ

7. Місце АП в системі права України.

Адміністративне право пов’язане з:

- конституційним правом України

- фінансовим правом України, предметом якого є владно-грошові відносини

- кримінальним правом, яке встановлює кримінальну відповідальність в сфері держ.управління

- трудовим

- екологічним

- земельним

 

Тема: Адміністративно-правові норми та адміністративно-правові відносини.

1. Поняття та особливості адміністративно-правових норм:

- поняття, сосбливості та структура адміністративно-правових норм

- види адміністративно-правових норм

1. Поняття та особливості адміністративно-правових відносин.

- поняття та осн.риси А-П відносин

- види А-П відносин

 

1.Адмін.-правові норми – це встановлені, санкціоновані або ратифіковані державою, форамльно визначені, юридично обов’язкові, охоронювані засобами державного примусу правила поведінки учасників правових відносин в сфері реалізації виконавчої влади та управлінської діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування, які забезпечують умови реалізації цим учасникам совїх прав та виконання покладених на них обов’язків.

Ознаки притаманні А-П нормам:

- встановлюються, санкціонуються державою, а отже мають дерджавно-владний характер

- є формально-визначеними, загальнообов’язковими правилами поведінки

- закріплюються в правових актах, що видаються компетентними державними органами

- мають 2-во сторонній характер, тобто встановлюють не тільки права, але й обов’язки учасників правовідносин

- визначають певні варіанти поведінки

- дотримання пр.норм забещпечується як шляхом застосув.примусу, так і щляхом заст.інших засобів.

Риси А-П:

1) предметом їх регулювання є відносини, які виникають у сфері функціонування управлінських інститутів публічної влади, а отже метоюцих норм є забезпечення організації та впорядкованості дій суб’єктів виконавчої влади, орагнів місцевого самоврядування, інших суб’єктів управлінської ді-сті, а також умов для реалізації та захисту прав і свобод громадян щодо яких ця ді-сть здійснюється;

2) переважна більшість А-П норм має імперативний характер, що означає, що одна із сторін є завжди носієм владних, державних або самоврядних повноважень, а тому для цих відносин є характерним одностороннє волевиявлення носія цих повноважень, ця імперативніть може виражатися:

- або у прямому приписі, що зобов’язує суб’єкта діяти лише певним чином та неможливості зміни умов норми за його волевиявленням,

- або у можливості суб’єкта обирати певний варіант поведінки, але лише з тих варіантів, які передбачені нормою,

- або у можливості застосування примусової сили державою у випадку недотримання правил, які зазначені у нормі.

Структура адміністративно-правової норми. До особливостей адміністративно-правових норм відносяться: адміністративно-правова норма часто містить заохочення(як елемент пр.норми-це публічне визнання заслуг юридичною або фізичною особою у виконанні адміністративно-правових або громадських обов’язків.

Гіпотези А-П норм:

- невизначена

- відносно-визначена(містить елементи адміністративного розсуду)

- абсолютна(чітко визначені умови, за яких ця норма буде діяти)

 

 

8.09.08

 

Адміністративні норми

Диспозиція – елемент правової норми, в якому сформульоване правило поведінки, а сформульоване воно може бути у формі приписів, дозволів або заборон. Не рідко Д. має відсилочний характер.

-імперативний характер

-диспозитивний характер

 

Санцкція АП норми – містить вказівку на заходи адм.-пр. примсу, які може бути попереджувального або запобіжного характеру, або вказівку на заходи дисциплінарної відповідальності, які застосовуються в разу невиконання учасниками адм.-пр відносин своїх обов’язків, а у певних випадках навіть у випадку нереалізації своїх прав (право-обовязок)

 

Мають певні особливості:

- специфічне коло суб’єктів, які мають право застосовувати санкції. (органи викон. Влади, х посад. особи)

- містяться далеко не в усіх АП нормах. Законодавством передбачено багато видів санкцій.

- Органи викон. Влади та їх посадові особи мають широкі можливості при застосуванні санкцій (виделка – мін розмір та максимальний)

- Немає чіткого переліку санкцій, вони містяться в різних законодавчих актах.

- КпАП, ст. 24 містить перелік заходів (попередження, штрафи, оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або був безпосереднім об’єктом адм.. правопорушення, адм.. арешт)

- Стосовно юридичних осіб не передбачено санкцій, але вони передбачені в інших законод. Актах.

 

ВИДИ АДМІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ НОРМ

 

Класифікація за різними критеріями.

 

1. спосіб правового регулювання поведінки суб’єктів:

А) норма-завдання, які містять нормативно-правову орієнтацію розвитку галузей, сфер управління та регулювання, інших об’єктів, а також виступають орієнтиром діяльності суб’єктів адміністративного права.

Приклади: норми, які є в програмах, планах, є нормами тривалої дії.

 

Б) норми-приписи, які виражаюсь стійкі сутнісні характеристики як суб’єктів, так і об’єктів управління.

 

В) норми-дефініції – норми, в яких містяться нормативно-правові визначення тих чи інших термінів, які вживаються в конкретному законі або підзаконному нормативно-правовому акті.

 

Г) установчі норми – норми, які передбачають формування управлінських структур, наприклад конкретних держ. Органів, інших суб’єктів, наділених владними повноваженнями

 

Д) статусні (компетенційні) – визначають статус, права обоязки та відповідальність суб’єктів АП. Найчастіше ці норми містяться в положеннях про органи виконавчої влади, положеннях про інших суб’єктів.

 

Е) норми-доручення – норми, які містять певні вказівки щодо рішень або дій, вибір яких може бути більш вільним для суб’єкта публ. Влади.

 

Є) норми-стимули – норми, які заохочують суб’єктів до певної діяльності.

 

Ж) норми-рекомендації – містять певні поради щодо рішень або дій: організаційно-методичні, науково-методичні.

 

З) договірні норми – узгоджені норми рівних партнерів з добровільно прийнятими зобов’язаннями.

 

И) норми-заборони – норми, які застерігають від вчинення неправомірних дій.

 

Й) норми-санкції – містять вказівки щодо заходів відповідальності, які застосовуються до винних осіб

 

І) норми-стандарти - техніко-економічні, соціальні, екологічні, технологічні та інші нормативи техніко-юридичного характеру. Підзаконні нормативно-правові акти. Нормативні акти, не містять норм права, але містять певний алгоритм дій.

 

 

1. за нормативною спрямованістю:
   
   

матеріальні – встановлюють юридичні межі та обсяг правового регулювання, визначають права, обов’язки та відповідальність учасників регульованих сус. Відносин, закріплюють їх адміністративно-правовий статус.

Процесуальні – більшість сприяє реалізації матеріальних правових норм. Такими передбачений порядок реалізації матеріальних норм. Хоча існує і значна группа проц.. норм, які мають самостійне значення, тобто безпосередньо вони не пов’язані з матеріальними нормами, це норми, що рег. відносини в сфері адміністративного судочинства.

 

В залежносітвід того, які відносини регламентують проц..правові норми, а саме, т.з. позитивні норми або які виникають при правопорушенні:

1. ,які забезпечують порядок реалізації норм в сфері публічного управління внутрішньо-організаційної та контрольної діяльності.

2. адміністративно-юрисдикційні норми, які забезпечують порядок реалізації норм щодо розгладу справ про адм.. правопорушення.

 

1. за формою припису розрізн.

- Зобовязуючі (норми, які містять вказівку діяти відповідним чином в умовах, передбачених правовою нормою.)

- Забороняючі – містять заборону на вчинення тих чи інших дій в умовах, передбачених правовою нормою.)

- Уповноважуючі, передбачають можливість адресата правової норми діяти в межах цієї норми на власний розсуд, але з дотриманням правового режиму, який встановлено цією нормою.

- стимулюючі – норми, які забезпечують конкретну поведінку адресата, стимулюють, за допомогою певних засобів морального та матеріального заохочення.

- рекомендаційні – норми, які містять поради щодо найбільш доцільних дій, рішень, тощо. Особливість: вони мають рекоменд. Хар-р, тому не мають юридично-обовязкового характеру.

 

1. За адресатом приписів

 

А. права та обов’язки громадян в сфері держ. Управління

Б. окремі аспекти недержавних обєднань, підприємств, установ, організацій, взаємн права суб’єктів, які не підпорядковані одне одному

В. норми, які регламентують питання організації діяльності державних підприємств, устаов та організацій.

Г, норми, які закріплюють АП статус державних службовців

Д. норми, які закріплюють організації та діяльність апарату державного управління.

Е. порядок взаємодій державних та недержавних органів.

 

1. За обсягом регулювання

 

- загальні норми,

- міжгалузеві – регламентують ті сфери управлінської діяльності, які є загальними або суміжними для всіх галузей державного управління та мають при цьому спеціальний характер.

- Галузеві норми – регламентують відносини в системі управління конкретною галуззю, регулювання якої закріплено за певним органом галузевої компетенції.

- місцеві – є в актах органів місцевого само вряд. та місцевих органів самоврядування.

 

 

АП ВІДНОСИНИ – це врегульовані нормами АП суспільні відносини, які виникають у процесі здійснення виконавчої влади, внутрішньо-організац. Діяльності інших державних органів, державних підприємств, установ та організацій, управлінської діяльності органів місцевого самоврядування, здійснення іншими недерж. суб’єктами делегованих повноважень органів виконавчої влади, а також здійснення адміністративного судочинства.

Види АП відносин:

 

1. за виконуваними функціями:

регулятивні

правоохоронні.

 

1. за складом учасників

двосторонні та

багатосторонні.

 

1. за сферою виникнення (см. визначення)

 

застосовується класифікація адм..правових відносин, що виникають в сфері здійснення виконавчої влади.

 

1. за станом взаємної підпорядкованості субєкітв

- між підпорядкованими суб’єктами, тобто між вищестоящими і нижчестоящими

- між не підпорядкованими суб’єктами:

    одного ієрархічного рівня,

    різного ієрархічного рівня.

- між органами викон. влади та організаціями, які організаційно їм не підпорядковані.

- Між адміністрацією або органами управління певного підприємства та безпосередньо керованим персоналом цього підприємства.

 

 

ТЕМА: Суб’єкти АП.

1. Поняття суб’єктів АП.
2. Види суб’єктів АП.
3. Адміністративна правосуб’єктність та адміністративно-правовий статус: співвідношення понять.

1. Суб’єкти АП – це юридичні та фізичні особи, які, згідно з нормами АП мають у сфері адміністративно-правових відносин суб’єктивні права та на яких покладено юридичні обов’зки.

З цього визначення випливає, що претендент на статус суб’єкта АП за своїми особливостями потенційно здатний бути носієм суб’єктивних прав та юридичних обов’язків у сфері державного управління, тобто повинен мати комплекс соціальних передумов, який дозволяє надати йому суб’єктивні права і юридичні обов’язки. До таких соціальних передумов належать наступні:

1) зовнішня відокремленість, яка характеризується наявністю системоутворюючих ознак;

2) персоніфікація у суспільних відносинах управлінського типу, тобто участь у відповідних суспільних відносинах в якості особи;

3) здатність виражати та здійснювати або персоніфіковану волю у відносинах з державою або державну волю у процесі адміністративно-правового регулювання суспільних відносин.

Претендент, який має всі особливості набуває статусу суб’єкта АП лише якщо держава, використовуючи АП норми робить його носієм прав та обов’язків, які реалізуються останнім у сфері державного управління, тобто ці соціальні особливості спричиняють комплекс передумов, які свідчать про потенційну можливість бути суб’єктом, а адміністративно-правові норми, використовуючи ці передумови:

1) перетворюють претендента на суб’єкта та визначають його роль та місце в сфері державного управління. До перших норм належать загальні для всіх суб’єктів АП (норми про правозвернення до органів влади з пропозиціями), а до других норми, які реалізуються тільки цим суб’єктом (норми, які визначають права податкової міліції). Всі суб’єкти мають свій особливий А-П статус. Всі суб’єкти АП мають спільні риси, які характеризують їх адміністративну правоздатність. Як спільні так і специфічні ознаки обумовлені предметом та методом А-П регулювання.

Старілов виділяє такі ознаки, які визначають спільне в адміністративній правоздатності суб’єктів АП:

1) управлінська сутність діяльності, яка проявляється при реалізації адміністративної правоздатності; суб’єкти АП тісно пов’язані з виконавчою владою, вони здійснюють державне управління, різні функції публічного управління або реалізують права в сфері державного публічного управління;

2) наявність спеціальних прав та обов’язків суб’єктів АП, які сприяють формуванню організаційних зв’язків та відносин в сфері публічного управління;

3) юридично-владний характер дій та розпорядчий характер рішень, які приймаються деякими суб’єктами АП;

4) реалізація державно-примусових повноважень, застосування заходів адміністративного примусу, ця ознака є характерною для спеціальних суб’єктів, які наділені спеціальними повноваженнями;

5) забезпечення захисту правовідносин, учасниками яких є громадяни;

6) юридичні гарантії вирішення правового спору, який виник в сфері публічного управління в адміністративному або судовому порядку в межах, встановлених процесуальними правилами – ознака спільна для всіх.

Необхідно розрізняти такі поняття як суб’єкти АП та суб’єкти адміністративно-правових відносин.

Суб’єкт АП має лише потенційну здатність вступати в А-П відносини, тоді як суб’єкт А-П відносин є учасником конкретних правовідносин.

 

2. АП наділяє адміністративною правосуб’єктністю дуже велике коло учасників суспільних відносин, це обумовлюється різноманітністю управлінських зв’язків, а також політикою держави, спрямованої на надання права участі у суспільних відносинах різноманітним об’єднанням громадян.

Суб’єкти АП:

1) органи держави (виконавчої влади);

2) громадяни;

3) громадські організації;

4) підприємства, установи, організації.

Існує багато класифікацій, професор Авер’янов пропонує таку:

1) фізичні особи (громадяни України, іноземці та особи без громадянства);

2) юридичні особи (органи д.влади, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, підприємства, установи, організації в особі їх керівників);

3) колективні суб’єкти або утворення, які не мають ознак юридичної особи, але наділені нормами АП, певними правами та обов’зками (структурні підрозділи державних та недержавних органів підприємств, установ, організацій та деякі громадські утворення – яким чином є суб’єктами???дискусія в юридичній науці).

За загальним підходом всіх суб’єктів поділяють на:

- громадяни

- організації

На думку вченого Бахрага більш доцільно говорити про:

- індивідуальних (громадяни, іноземці, апатриди, біпатриди);

- колективних суб’єктів (юридичні особи, структурні підрозділи підприємств, установ, організацій, трудові колективи, загальні збори громадян за місцем проживання).

Колективні суб’єкти АП – організовані, відокремлені, самокеровані групи, які наділені правами вступати в А-П відносини з іншими особами персоніфіковано (як єдине ціле), колектив об’єднаний певним інтересом, має спільну мету, є деференційованим, діє на законній підставі, має свої механізми управління.

Колективне утворення в АП діє від свого імені, на нього, як на відповідну цілісність покладаються обов’язки, надаються права, зміни в особистому складі, як правило, не впливають на його назву, правове положення та не відображається на правосуб’єктності.

В залежності від ступеня організаційної самостійності, цілей та особливостей правового становища у системі колективних суб’єктів виділяють 4 групи:

1) організації;

2) структурні підрозділи організацій;

3) трудові колективи організацій та їх структурних підрозділів;

4) складні організації.

Нерідко ототожнюють колективний суб’єкт та юридичні особи. Поняття не тотожні. Юридична особа поняття вужче.

 

3. Види правосуб’єктності:

1) загальна – здатність особи, в межах певної правової системи бути суб’єктом взагалі;

2) галузева – здатність особи бути учасником правовідносин, що є предметом конкретної галузі права;

3) спеціальна – здатність особи бути учасником певного кола правових відносин, в межах відповідної галузі права (посадові особи, військові службовці).

Адміністративна правосуб’єктність – це здатність фізичної чи юридичної особи, чи іншого колективного утворення бути носієм суб’єктивних прав та юридичних обов’язків в сфері А-П відносин.

Складові адмін. правосуб’єктності:

- правоздатність;

- дієздатність;

- деліктоздатність

Співвідношення понять адміністративна правосуб’єктність і адміністративно-правовий статус:

Деякі вчені до адмін.првосуб’єктності додають А-П статус. Співвідношення полягає в наступному: коли мова йде про потенційну здатність бути учасником, увага звертається на його адмін.правосуб’єктності, а саме мова йде про наявні у конкретного суб’єкта права та обов’язки, то мається на увазі його адміністративно-правовий статус.

Адміністративно-правовий статус державних органів – це сукупність прав та обов’язків, закріплений за цим державним органом.

Співвідношення А-П статусу і компетенції.

Компетенція – сукупність прав та обов’язків конкретного публічного суб’єкта. Реалізується через відповідних посадових осіб.

 

ТЕМА: Адміністративно-правовий статус фізичних осіб.

1. Загальна характеристика.

2. А-П статус громадян України.

3. А-П статус іноземців та осіб без громадянства.

1. Терміни: фізична особа, особистість, громадянин, індивід.

У філососфському плані людина – суб’єкт соціальної культурно-історичної діяльності, суб’єкт суспільних відносин.

Особистість – є відносно стійкою, динамічною соціально обумовленою сукупністю громадсько-політичних, духовних, морально-вольових якостей, свідомість і вчинки якої характеризуються ступенем зрілості та прагненням виявити свої індивідуальні здібності.

У міжнародно-правових актах зустрічається поняття людина.

Загальна Декларація прав людини: йдеться про права людини, властиві всім членам людської спільноти. Поряд з терміном людина застосовують індивід, особа характерна для науки.

А-П статус людини і громадянина – це сукупність прав і обов’язків особи в адміністартивно-правових відносинах. Такі відносини виникають у людини у процесі взаємодії з іншими суб’єктами АП.

Є складовою загального правового статусу особи, який врегульований конституційним правом.

Багато прав і обов’язків в АП є похідними від конституційних прав і обов’язків, знаходять своє закріплення в КУ, законах та інших нормативно-правових актах України.

А-П відносини особи з іншими суб’єктами АП можуть виникати на підставі:

1) реалізації прав людини і громадянина;

2) захисті прав і свобод особи або порушенні обов’язків.

До змісту А-П статусу:

- права і обов’язки, свободи

- гарантії реалізації їх

- механізм їх охорони та захисту з боку органів державної влади і місцевого самоврядування.

До системи АП включається значна кількість правових норм, які містяться у законах, встановлюють обов’язки громадян в різних сферах діяльності. Такі норми регламентують права і обов’язки і спрямовані на захист встановленого порядку управління, громалського порядку, захист прав інших громадян, охорону навколишнього середовища, охорону історичних і культурних пам’яток. Дотримання є обов’язок громадян. А-П статус визначається обсягом і характером її адміністративної правосуб’єктності.

Адміністративна правоздатність у ряді випадків залежить від:

- віку;

- стану здоров’я;

- освіти;

- інших факторів.

Оскільки в А-П сфері набуття прав та виконання обов’язків досить часто є неможливим без певного рівня розумового, фізичного, психічного розвитку наявності в неї особливих знань особи, життєвого та професійного досвіду, здітності особи нести відповідальність за наслідки своїх дій.

Адміністративна правоздатність є основою для виникнення адміністративної дієздатності.

В житті є багато спеціальних адміністративнх статусів:

Групи:

- А-П статус членів адмін. колективів;

- Суб’єктів адмін. опіки (сиріт, безробітних, біженців);

- Жителів територій з особливими А-П режимами;

- Суб’єктів дозвільної системи (водіїв, ліцензіятів, осіб, допущених до державної таємниці)

- Державні та муніципальні суб’єкти

- Підприємці

- Осіб, які скоїли злочин.

 

2. Більшість прав та обов’язків залежать від наявності правового звя’зку особи з державою.

До основних прав належать:

- свобода слова, міграції, зборів;

- міграція;

- об’єднання громадян;

- право на підприємництво;

- на освіту;

- на землю.

Обсяг конкретних прав і обов’язків громадян України пов’язані із зміною умов, перебігом часу.

За своїм змістом права громадян поділяються на:

- участь у державному управлінні та соціально-політична активність (право на державну службу, на звернення, проведення зборів, мітингів, демонстрацій, створення об’єднань громадян);

- на одержання допомоги від відповідальних компетентних організацій (на користування транспортом, одержання оплатних та інших послуг).

- на права, що захищають в адмін. чи судовому порядку;

У процесі взаємодії з органами державної влади громадяни реалізують:

- участь в управлінні;

- обо’єднанні;

- проведенні мітингів, зборів, мирних демонстрацій;

- звернення до органів державної влади;

- недоторканість житла;

- свободу пересування;

- інформації;

- відшкодування шкоди, заподіяної органами державної влади і МС.

Обов’язки в сфері управління:

1) абсолютні – не залежать від конкретних обставин та випливають з КУ та законів України (дотримання КУ та законів України, державної дисципліни, охороняти інтереси держави, сприяти зміцненню її могутності і авторитету, захищати Батьківщину, охороняти природу та її багатства, сплачувати податки, оберігати історичні та культурні пам’ятки);

2) відносні – виникають з правомірних (неправомірних) дій, такі обов’язки не постійні. Деякі обов’язки залежать від конкретного виду діяльності (обов’язки держ. службовців). Органи виконавчої влади здійснюютьсвій вплив через нормотворчу діяльність, застосування правових норм та в межах компетенції, видають НПА, які впливають на права громадян, організовують виконання законів та підзаконних актів, що мають відношення до А-П статусу, допомогають, сприяють громадянам у реалізації їх конкретних прав, охорона і захист прав громадян.

3. Адміністративно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Регламентується:

- КУ, Закон України „Про іноземців”, „Про біженців”

- ЗУ „Про імміграцію”

- Підзаконні акти, правила в’їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну та транзитною… затверджений Кабміном від 29 грудня 1995року.

- Положення про прийом іноземців та осіб без громадянства на навчання до ВНЗ затвнрджений Кабміном від 5.07.1998 року №1238;

- Порядок оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні №2028 від 1 листопада 1999 року постанова КМУ

- Порядок надання юридичної допомоги іноземцям та особам без громадянства, які тимчасово перебувають на території України, затверджений Постановою №79 від 28.01.1997 року.

Існує: іноземець, особа без громадянства, біженець.

Обсяг прав і обов’язків цих суб’єктів вужчий, але вони користуються загальними правами і свободами, обов’язками, що і громадяни України, відмінності пов’язані з відсутністю громадянства: не можуть займати державні посади, не мають доступу до посад державної служби, не мають виборчого права тощо (КУ).

Обсяг прав і обов’язків залежить від підстав перебування в Україні:

- законні підстави (він може отримати статус біженця, іммігрувати, прибути на тимчасове працевлаштування). Документи: дозвіл на імміграцію, посвідка на постійне чи тимчасове проживання.

Мають такі права:

1) право на інвестиційну та підприємницьку діяльність;

2) право на трудову діяльність (особливості для осіб, які прибули на тимчасове працевлаштування – повинні мати дозвіл на працевлаштування);

3) на охорону здоров’я;

4) право на відпочинок;

5) соціальний захист;

6) на житло (обов’язок дбайливого ставлення);

7) на освіту;

8) на користування досягненнями науки, культури;

9) на участь в об’єднаннях громадян;

10) право на свободу совісті;

11) право на свободу пересування на терниторії України та вибір місця проживання (ст.20 ЗУ „Про порядок встановлення СМУ” – обмеження в пересуванні коли це необхідно для забезпечення безпеки України).

 

ТЕМА: Органи державної влади.

1. Поняття публічної та державної адміністрації.
2. Поняття органу державної виконавчої влади.
3. Види органів державної виконавчої влади.
4. Система органів виконавчої влади.
5. Кабінет Міністрів України як вищий орган в системі органів виконавчої влади.
6. Правовий статус центральних органів виконавчої влади.
7. Органи виконавчої влади в АРК.
8. Місцеві органи державної виконавчої влади.

1. Публічна адміністрація – це сукупність державних та недержавних суб’єктів публічної влади, ключовими елементами якої є органи виконавчої влади та виконавчі органи місцевого самоврядування. Публічні функції можуть виконуватися також державними та муніципальними підприємствами, організаціями.

Державна адміністрація – це з одного боку сукупність державних службовців і з іншого боку система органів виконавчої влади. Як органи виконавчої влади так і службовці здійснюють виконавчо-розпорядчу діяльність. Управління є необхідною умовою існування держави. Існує 2 основних принципи поділу адміністративної діяльності:

- Лінійний – полягає у здійсненні безпосереднього управління керуючим суб’єктом щодо керованого об’єкта і в результаті такого типу адміністративної діяльності виникають відносини типу начальник-підлеглий. Основні ознаки: така влада є широкою за об’ємом і охоплює багато функцій адміністративної діяльності (право безпосереднього розпорядження людьми, ресурсами, діяльністю). Така влада пов’язана з відповідальністю за стан підлеглого об’єкта. Лінійний керівник буває один.

- Функціональний – функціональна підпорядкованість означає що суб’єкт здійснює вплив на об’єкта в межах конкретної функції. Виникають відносини типу „інспектор-підконтрольний”. Функціональне керівництво здійснюється по відношенню до функціонально-підпорядкованих об’єктів при відсутності організаційного підпорядкування.

Державна адміністрація має свою організаційну структуру (структура - побудова та внутрішня форма організації системи, що виступає як стійкість чи єдність взаємозв’язків між її елементами; організаційна структура – це поділ цілого на відповідні складові елементи, які являють собою організаційно-відокремлені одиниці та мережу управлінських зв’язків між ними). На структуру апарату впливає велика кількість чинників, основним із них є зміст адм.діяльності, тобто комплекс функцій.

Адміністративні структури маюьб багато ознак, які дохволяють згрупувати адм.структури у певні групи:

1) прості та складі

2) жорсткі та гнучкі

3) типові та індивідуальні

4) формальні та неформальні

5) централізовані та децентралізовані

Адм.структури повинні бути ефективними (надійними, стабільними, здатними до необхідних перебудов, вони повинні бути демократичними та по можливості дешевими).

Державна адміністрація являє собою цілісне утворення і має такі основні структурні одиниці:

1) апарат відомства

2) апарат відомчого підрозділу

3) регіональний апарат

4) орган державної виконавчої влади

5) адміністрація організації

6) структурний підрозділ органу або адміністрації

7) посада.

Кожна структурна одиниця апарату держ.адміністрації є автономною, організаційно-відокремленою, має свою компетенцію і існування такої одиниці передбачене правовим актом.

 

2. Органам держ.вик.влади притаманні такі риси:

1) орган вик.влади створюється з метою безпосереднього здійснення конкретного виду державної діяльності;

2) цілі, завдання функції, компетенція такого органу чітко визначені державою;

3) орган здійснює свою діяльність з допомогою визначених державою форм та методів;

4) має визначену організаційно-правову форму, внутрішню структур та зовнішні зв’язки.

Особливі риси залежать від особливостей їх діяльності.

Необхідно розмежовувати апарат держ.управління та апарат органу вик.влади. Орган вик.влади є організаційно-самостійним елементом державного апарату або механізму держави, який наділений певними функціями. Необхідно розмежовувати виконавчі орнаи та органи виконавчої влади.

Виконавчі органи є складовою частиною будь-якого публічного управління (наприклад виконавчі органи місцевого самоврядування), вони також здійснюють певну управлінську діяльність, однак виконавчі органи за своєю правовою природою, повноваженнями, юридичними наслідками управлінської діяльності суттєво відрізняються від органів виконавчої влади. Орган держ.вик.влади – це державна організація, частина системи органів держ.влади в Україні, створена самою державою для виконання та забезпечення виконання законів та інших нормативно-правових актів, реалізації функції державного управління в усіх сферах життя держави та суспільства, шляхом використання спеціальних форма та методів здійснення управлінських дій, що має відповідну структуру, компетенцію, державно-владні повноваження та штат. Для органу вик.влади є характерними такі ознаки:

7) державно-правова природа, бумовлена поділом влади на три гілки і як наслідок всторення такої системи органів вик.влади;

8) органи вик.влади є зовнішньою формою виразу виконавчої влади;

9) головне завдання – право-виконавча діяльність, а саме виконання законів, підзаконних норм.актів та забезпечення їх виконання іншими суб’єктами;

10) діяльність органів вик.влади має управлінський, організуючий, виконавчий, контрольний та розпорядчий характер, в результаті реалізовуються відповідні держ.функції та вирішюються завдання;

11) наділені державою особливими державно-владними повноваженнями, які реалізуються у спеціальних правових формах, зокрема в межах своєї компетенції органи вик.влади видають правові акти управління та забезпечуюють їх виконання;

12) до змісту державно владних повноважень включається:

- контрольно-наглядові функції, дії юридичного характеру та прийняття рішень, які мають важливе правове значення;

- нормотворча діяльність

- правоохоронна діяльність.

13) прийняття правових актів управління;

14) пеорядок утворення формування та реорганізації та ліквідації орану виконавчої влади визначається у законах та підзаконних нормативно-правових актах;

15) кожен орган вик.влади має своє найменування, є юридичною особою, має гербову печатку;

16) фінансування органів вик.влади здійснюється за рахунок державного бюджету України.

 

3. В залежності від території, на яку поширюється діяльність органів вик.влади:

1) вищий орган

2) центральні

3) органи вик.влади АРК

4) міжтериторіальні органи

5) місцеві

За обсягом та характером компетенції:

1) органи загальної компетенції

2) оргин галузевої компетенції

3) органи спеціальної або предметної компетенції

4) органи функціональної компетенції

За способом прийняття владних рішень:

1) єдиноначальні органи

2) колегіальні

За сферою дії:

1) орган управління економікою

2) охороною здоров’я

3) закордонними справами тощо

У КУ класифікація органів вик.влади проведена за критерієм організаційно-правового рівня:

1) вищий орган (Кабмін);

2) центральні органи (міністерства та відомтсва)

3) місцеві органи виконавчої влади (обласні та місцеві держ.адміністрації).

 

4. Відносини між органами різного рівня будуються на засадах субординації, тоді як відносини між органами виконавчої влади одного рівня на основі координації. У побудові структури органів застосовуюються різні принципи визначення та розподілу компетенції, найбільш поширеними є:

1) функціональний принцип;

2) галузевий – коли орган вик. Влади здійснює упр.однією чи декількома..

3) програмно-цільовий – орган вик.влади ств. для вирішення певної конкретної проблеми (фонд державного майна України).

Управлінські стани або режими:

1) підвідомчість – це найбільш загальне визначення усіх можливих станів управлінських відносин. Може бути вертикальною (у відносинах між органами різного організаціно-правового рівня) або горизонтальною (між органами одного орг.-правового рівня).

2) підпорядкованість – це найвищий ступінь залежності між органами. Розрізняють оргінізаціну та функціональну, а також пряму та опосередковану підпорядкованість.

3) підконтрольність – означає таку залежність органу вик.влади, коли його діяльність підлягає перевірці з боку іншого органу.

4) підзвітність – звітування одного органу перед іншим

5) відповідальність – службова або дисциплінарна відповідальність керівників відповідних органів перед органами або посадовими особами вищого рівня. Специфічне місце займає політична відповідальність або констьитуційно-правова відповідальність Кабміну.

ВРУ має такі повноваження по форсуванню органів вик.влади:

1) приймає закони, які визначають склад органів вик.влади та їх повноваження, їх організація та діяльність (ст.92 КУ);

2) призначає за поданням Президента, Прем’єр міністра та міністрів оборони та зак.справ;

3) призначає інших членів Кабміну за поданням прем’єр-міністра;

4) вирішує питання про вілставку прем’єра і міністрів;

Президент має такі повноваження:

1) подає кандидатуру прем’єра;

2) призначає міністра оборони і закордонних справ;

Кабмін має повноваження, які визначені КУ та в спеціальному законі „Про Кабмін”. Склад Кабміну (ст.114 КУ) – прем’єр, перший віце-прем’єр, віце-прем’єр міністри та міністри. Кабмін відповідно до статті 116 КУ утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Призначає на посади та звільняє з посад за поданням прем’єра керівників центральних органів вик.влади, які не входять до складу Кабміну.

 

6. Вищим органом в системі органів вик.влади є Кабмін. КМУ відповідає перед Президентом та ВР У, підконтрольний та підзвітний ВР У в межах, передбачених КУ. Відповідно до статті 113 КУ КМУ при діяльності керується КУ, Законами У., а також Указами Президента України та Постановами ВРУ, прийнятими відповідно до КУ та законів України.

Кабмін:

1)Забезпечує державний суверенітет та ек.самостійність;

2)Здійснення внутрішньої та зовн. політики де-ви;

3)Вживають заходів щодо виконання КУ, актів президента України, щодо забезпечення прав та свобод людини та громадянина;

4)Забезпечує проведення фін., ціньової та податкової політики, політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки та природокористування.

 

Правовий статус центральних органів вик.влади. Система центр.органів вик.влади закріплена Указом Президента від 15 грудня 1999 року. Схема організації органів вик.влади міститься у додатку цього Указу № 15 73/99 в редакції Указу Президента від 19 грудня 2005 року №17 84/2005. Відповідно до Указу Президента до системи центр.органів вик.влади входять:

1) міністерства – це головний (провідний) орган у системі центральних органів вик.влади щодо забезпечення провадження держ.політики у визначеній сфері діяльності. Система міністерства:

- центральний апарат

- територіальні органи, а також установи та оргнаізації, що можуть утворюватися пнри них. Відповідно до п.6 Указу Президента КМУ в межах коштів передбачених на утримання органів вик.влади може утворювати урядові органи держ.управління (департаменти, служби, інспекції);

2) держ.комітети (служби) – відповідно до Указу держ.комітет – це центральний орган вик.влади, діяльність якого спрямовує і координує прем’єр України або одни з віце-прем’єрів чи міністрів. Держ.комітет вносить пропозиції щодо формування держ.політики відповідним членам Кабміну та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління у цій сфері, а також міжгалузеву координацію та фунціональне регулювання питань, віднесене до його відання, держ. Комітет очолює його голова. Приклад: головне контрольне ревізійне управління України. Цю галузь досліджував Макаренко А.В. Міжгалузеве держ.управління – це діяльність по здійсненню надвідомчих спеціальних функцій, особливою системою органів вик.влади щодо самостійних, безпосередньо їм непідпорядковаих структур з метою забезпечення однакового вирішення питань загальнодержавного значення;

3) центральні органи вик.влади із спец.статусом – має визначені КУ та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може встановлюватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності та підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Очолює голова. Приклад: Державна митна служба України, де-вна податкова адміністрація – в сфері фінансів.

7. Самостійно.

 

ТЕМА: Адміністативно-правовий статус інших публічних суб’єктів.

1. Інші державні органи як суб’єкти АП.
2. Особливості А-П статусу окремих державних органів.
3. А-П статус апарату державних органів.
4. Органи місцевого самоврядування в сфері А-П відносин.
5. Особливості А-П статусу об’єднань громадян.
6. Основні риси А-П статусу підприємств, установ та організацій.

1. Суб’єктами АП крім органів вик.влади є й інші. Риси суб’єктів, які безпосередньо беруть участь:

1) прийняття рішень, які є обов’язковими для виконання певних органів вик.влади та інших;

2) є носіями прав та обов’язків в сфері держ.управління.

Це:

1) Національний Банки України – правовий статус закріплений в КУ. НБУ є центральним банком України, особливим центральним органом держ.управління. НБУ є державним органом;

2) Національна Рада з питань телекомунікації, телебачення та радіомовлення;

3) Рада нац.безпеки та оборони України – Закон України „Про Раду Нац.безпеки і оборони”. Є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президенту України;

4) ЦВК та деякі інші органи – порядок формування закріплений у КУ, Закон „Про ЦВК”.

 

2. Визначається Положенням про апарат ВРУ”, затвердженим Розпорядженням голови ВРУ від 14 березня 2006 року № 217.

 

4. КУ (Розділ про місцеве самоврядування”, Закон „Про місцеве самоврядування України”. Інститут делегованих повноважень (розглянути).

 

5. Це конституційне право, але міститься у Законі України „Про об’єднання громадян” – це добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав та свобод.

 

6. Специфіка адміністративної правосуб’єктності підприємств, установ, організацій полягає в тому що в А-П відносинах підприємство бере участь (як правило) в особі свого керівника. Суб’єктом може бути власник майна підприємства, органи управління тощо. Адміністрація підприємства – це специфічна частина трудовго колективу, яка здійснює управління в процесі професійної діяльності. Визначення його місця та ролі в системі підприємства, визначення його компетенції, обов’язок керівника нести відповідальність.

 

ТЕМА: ДС.

1. Поняття держ.служби.

2. Пнринципи ДС

3. Види ДС

4. Визначення понять посада, посадова особа, державний службовець та їх співвідношення.

5. Класифікація посад та ранги держ.службовців.

6. Права та обов’язки держ.службовців.

 

1. ДС є одним із основних суспільно корисних явищ. ДС є організаційно- правовим явищем для якого є характерним свій зміст та ознаки. Будь-яка сулжбова діяльність пов’язана з такими елементами: запрговадження служби (встановлення посад, їх кількості); виконання повноважень, здійснення управління відповідними суб’єктами; вирішення внуртішньоорганізаційних питань службової діяльності. В А-П літературі служба аналізується як:

1) організація, налагодження служби;

2) як службова діяльність.

ДС – це публічна служба, тобто служба в органах публічної влади. Коркунов держ.службою вважав будь-яку ді-сть на користь де-ви: „Ді-сть, що складає зміст ДС завжди є юр.обов’язком, хоча і добровільно взятим”. Він писав, що ДС – це особливе публічне правове відношення службовця до держави, що засноване на підпорядкуванні та має своїм змістом обов’язкову діяльність, яка здійснюється від імені держави та спрямована на здійснення певного завдання державної діяльності. Традиційно ДС розглядають у 3 сапектах:

1) соціальному – полягає у призначенні ДС в житті суспільства;

2) політичний – пов’язаний з формуванням держ.влади, її здійсненням відповідними держ.органами;

3) юридичний аспект – обумовлений необхідністю правового регулювання відносин в сфері державної сулжби, закріплення правового статусу державних службовців та ін.елементів державно-службових відносин.

Сукупність взаємопов’язаних правових норм, які регулюють відносини в сфері державної служби становлять комплексний правовий інститут ДС, який об’єднує правові норми, що відносяться до галузі конст.права, фінансового права, трудового, земельного тощо. Значну частину цих норм становлять норми АП, якими регламентуються найважливіші органзаційно-правові елементи ДС (пр.статус посади, держ.службовця, посадової особи, категорії опсад та ранги держ.службовців, управління в сфері ДС, адмін. та дисциплінарна відповідальність дердавних службовців.

Ознаки ДС:

1) ДС – це професійна діяльність осіб, які обіймають опсади в державних органах та їх апараті;

2) ДС здійснюється на основі КУ та законів України;

3) Оплата праці держ.службовців здійснюється за рахунок бюджетних коштів.

Закон „Про ДС”: ДС – це професійна ді-сть осіб, які займають посади в держ.органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави, та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.

 

2. При-пип ДС – це основоположні ідеї, настанови, що виражають об’єктивні закономірності та визначають науково-обгрунтовані напрямки реалізації компетенції, завдань та функцій держ.органів, повноважень держ.службовців, зо діють в системі держ.влади та в системі ДС.

Значення принципів ДС полягає в тому, що:

1) вони повинні об’єктивно відображати сутність ДС, її найважливіші риси, вони розкривають загальний характер управлінської, виконавчо-розпорядчої та іншої адмін.діяльності державних службовців, які закріплюють їх в правових нормах, що складають інститут ДС;
2) при-пи ДС встановлюють найважливіші закономірності у системі організації організації та функціонування ДС, встановлюють значимість, законність та соціальну цінність відносин, які виникають в сфері ДС, а відсутність цих при-пів тягне за собою виникнення елементів неорганізованості, бюрократизму, беззаконня та несправедливості;

3) при-пи є активним динамічним началом, бо обумовлюють модель ДС, визначеної законодавцем, тобто формулювання та визначення при-пів ДС залежить від обраної законодавцем відповідної моделі ДС.

При-пи поділяють на конституційні (випливають з основних положень КУ) та організаційні (стосуються безпосередньо інституту ДС, відображають механізм побудови та функціонування ДС, забезпечення ефективної адмін.ді-сті у держ.органах). Основні при-зпи мають своє нормативне закріплення у статті 3 ЗУ „Про ДС”.

 До основних при-пів належать:

1) служіння народу України

2) демократизму та законності (який включає в себе:

- при-п вірності д.службовців де-ві при здійсненні сулжбових обов’язків;

- при-п довіри службовцям з боку де-ви і громадян, громадяни повинні відноситися з розумінням до заходів та рішень, які приймаються де-вою та уповноваженими д.службовцями). Д-сть сучасної д.адміністрації повинна керуватися при-пом добросовісної адміністрації – цей при-п нормативно не закріплюється, проте являють собою високі вимоги, які висуваються до сучасних де-вних та муніципальних службовців;

3) гуманізму та соціальної справедливості;

4) пріоритету прав людини та громадянина;

5) професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі;

6) персональної відповідальності за виконання службових обов’зків та дисципліни;

7) дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування;

8) дотримання прав підприємств, установ і організацій та об’єднань громадян.

Можна виділити і інші при-пи:

1) рівного доступу громадян до держ.служби (ч.2 ст.38 КУ);

2) при-п позапартійності держ.служби та відокремлення релігійних об’єднань від держави (ч.8 ст. 6 ЗУ „Про політичні партії”);

3) при-п професіоналізму та компетентності – д.службовець виконує професійні обов’язки на постійних умовах. Посади д.службовців поділяються за спеціалізаціями, тому у д.службовця для виконання обов’зків за посадою передбачається наявність відп.спеціалізації. Професіоналіхм повинен забезпечувати якісне виконання функцій, постійну готовність для складних завдань та інше. Д.службовець має бути компетентним співробітником, тобто якісно виконувати покладені на нього повноваження;

4) при-п гласності державної служби (відкритість ДС та її доступність громадському контролю);

5) при-п персональної відповідальності за виконання службових обов’зків та дисципліни;

6) при-п захисту держ.службовців від неправомірного втручання у їх професійну ді-сть як посадових так і юридичних і фізичних осіб. Забезпеченню цього при-пу слугують гарантії де-ви.

 

3. За належністю до фінкцій певної гілки влади:

1) служба в законод.органі;

2) вик.влади;

3) судових органів.

В залежності від порядку проходження служби:

1) цивільна;

2) мілітаризована служба.

 

4. Посада (ЗУ „Про де-вну службу” ст.2) – це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця де-вного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативно-правовими актами коло службових повноважень. В організаційному аспекті посада характеризується тим, що вона встановлюється де-вою (відповідним компетентним органом), включається до штатного розпису. У пр.аспекті посада характеризується тими повноваженнями, які закріплюються за цією посадою.

Існують державні та політичні посади.

ЗУ „Про де-вну службу” містить поняття держвного службовця. Д.службовець – це особа, яка займає посаду в держ.органах, їх апараті.

За владними повноваженнями д.службовці поділяються на:

1) допоміжний або технічний персонал;

2) спеціалісти;

3) посадові особи та представники адмін.влади.

Посадова особа (не будь-який де-вний службовець є посадовою особою). У ЗУ „Про де-вну службу” встановлено 7 категорій посад та 15 рангів д.службовців

 

6. Права та обов’язки державних службовців.

В першу чергу закріплені в ЗУ „Про держ.службу”. Основні обов’язки:

1) дотримуватися КУ та законів України;

2) забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції;

3) недопущення порушень прав та свобод громадян;

4) безпосереднє виконання покладених на них службових обов’язків, своєчасне та повне виконання рішень держ.органів чи їх посадових осіб, розпоряджень та вказівок своїх керівників;

5) збереження держ.таємниці, інформації про громадян, яка стала їм відома під час виконання обов’язків держ.служби, а також іншої інформації, яка відповідно до законодавства не підлягає розголошенню;

6) постійне вдосконалення організації своєї роботи та підвищення професійної кваліфікації, сумлінне виконання своїх обов’язків, ініціатива та творчість у роботі;

В ст. 10 Закону „Про ДС” зазначено, що держ.службовець зобов’язаний діяти в межах своїх повноважень, у разі одержання доручення, яке суперечить чинному законодавству держ.службовець зобов’язаний невідкладно у письмовій формі доповісти про це особі, яка дала доручення, а у разі наполягання на його виконанні повідомити вищу за посадою особу. Основні права закріплені в статті 11 Закону „Про ДС”. Права:

1) користуватися правами та свободами, які гарантуються громаднам України КУ та законами;

2) брати участь у розгляді питань та прийнятті в межах своїх повноважень рішень;

3) одержувати від державних органів підприємств, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, необхідну інформацію з питань, що належать до його компетенції;

4) право на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, сіпвробітників і громадян;

5) право вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень;

6) право на оплату праці, в залежності від посади, яку займає держ.службовець, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи;

7) право безперешкодно ознайомлюватися з матеріалом, що стосується проходження ним ДС у необхідних випадках давати особисті пояснення;

8) право на прсування у службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов’язків, право на участь у конкурсах, на заміщення посад більш високої категорії;

9) право вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, обвинувачень або підозри;

10) право на здоров’я, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці;

11) право на соціальний та правовий статус;

12) право захищати свої законні права та інтереси у вищестоящих держ.органах та у судовому порядку.

Етика держ.службовця. Відповідно до ст.5 Закону „Про ДС” держ.службовець повинен:

1) сумлінно виконувати свої службові обов’язки;

2) шанобливо ставитися до громадян, керівників, співробітників та дотримуватися високої культури спілкування

3) недопускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам ДС чи негативно вплинути на репутацію державного службовця.

ТЕМА: Організаційно-правові засади ДС: проходження ДС в державних органах та їх апараті.

1. Основні етапи ДС в органах державної влади та їх апараті:

- прийняття на ДС;

- просування по службі держ.службовця;

- припинення ДС.

Інститут ДС. Змістом інституту ДС є суспільні відносини, які формуються в ході реалізації громадянином право доступу до ДС і подальшого здійснення державно-службової діяльності. Окремі відносно самостійні групи цих відносин виступають як складові елементи інституту ДС. До таких складових елементів відносяться:

1) проходження ДС;

2) соціальне забезпечення держ.службовців;

3) дисциплінарна відповідальність держ.службовців;

У сучасній науковій літературі прийнято розглядати проходження ДС як специфічний вид суспільно корисної діяльності, під час якої службовці різних органів вступають у специфічні відносини, зміст яких залежить як від виду служби, так і від виду органу, в якій вона здійснюється. Держ.службовець завжди діє за дорученням держави та від її імені, що означає, що держ.службовець працює на публічний інтерес і повинен діяти лише в межах повноважень, закріплених за конкретною посадою. З аналіху положень Закону „Про ДС” можна зробити висновок, що особа набуває статусу держ.службовця не в момент прийняття на ДС, а в момент складення присяги державного службовця. Час проходження ДС має такі процедури, які здійснюються у зв’язку із:

1) добором кадрів (конкурс, тестування, співбесіда);

2) з прийняттям на службу (видання наказу про прийняття на службу та про присвоєння відповідного рангу, ознайомленння з детальним описом служб.повноважень, приведення до присяги держ.службовця, облаштування службового місця та видача службового посвідчення);

3) із здійсненням службової кар’єри (атестація, щорічне оцінювання, присвоєння чергового або позачергового рангу);

4) із реалізацією інших прав службовця (оформлення відпустки, направлення у службове відрядження, проведення службового розслідування та інші);

5) із переведенням на іншу посаду (конкурс, співбесіда, видання наказу про завільнення у зв’язку з переведенням);

6) із припиненням ДС ( виданн наказу про звільнення, проведення остаточного розрахунку з держ.службовцем, повернення службового посвідчення та видача трудової книжки).

Проходження ДС – це діяльність держ.службовця щодо виконання завдань та повноважень за посадами, які він обіймає починаючи з моменту набуття ним статусу держ.службовця та завершуючи його припиненням.

Етапи проходження ДС:

На думку професора Бахраха:

1) вступ або прийняття на службу;

2) атестація та підвищення кваліфікації держ.службовця;

3) присвоєння чинів, персональних звань, розрядів, рангів тощо;

4) переведення на іншу посаду в межах служби;

5) заохочення;

6) притягнення до відповідальності;

7) припинення служби.

Прийнято розділяти етапи на обов’зкові та факультативні: обов’язкові, які мають місце в житті кожного держ.службовця, а факультативні – переведення на іншу посаду, заохочення, притягнення до відповідальності.

Основними сатдіями за нашим зак-вом є:

1) прийняття на службу;

2) просування по службі;

3) припинення служби.

Прийняття включає в себе певні процедури (Закон „Про ДС”, „Порядок проведеня конкурсу на заміщення вакантних посад держ.службовців, затверджений постановою Кабміну № 169 від 15 лютого 2002 року)

Необхідно розрізняти проходження служби та просування по службі. Проходження – це загалшьний процес. Просуванн по службі здійснюється щляхом зайняття держ.службовцем більш високої посади або присвоєння йому більш високого рангу. Переважне право на просування по службі мають ті службовці, які досягли найкращих результатів у роботі, виявили ініціативність в межах повноважень, постійно підвищували свій професійний рівень, додержувалися етики держ.службовців. Найбільш суттєво впливають на кар’єру держ.службовців результати атестації

Особи, ви нні у порушенні ДС несуть дисциплінарну, цивільну, адмін., кримінальну відповідальність. Пр.інститут дисциплінарної відповідальності держ.службовців

є складовою галузі АП. Кодекс законів „Про працю”. В законі України „Про ДС” визначено 2 види дисциплінарних стягнень:

1) попередження про неповну службову відповідність

2) затримка до одного року в присвоєнні чергового рангу або призначенні на вищу посаду. Кодекс законів про працю: догана та звільнення.

Тема: органи державного управління

1. Поняття та види форм органів державного управління.

2. Поняття та ознаки актів ДУ.

3. Класифікація актів ДУ.

4. Адміністративний договір.

5. Поняття та види методів ДУ.

1. Відповідно до загального визначення форм упправлінської ді-сті як способів зовнішнього вираження її змісту ДУ проявляється у конкретних діях та взаємозв’язках органів та їх посадових осіб, завдяки чому управлінська ді-сть набуває конкретних форм. ДУ здійснюється державними органами і виражається у певних формах. Форми управлінської ді-сті відіграють важливу роль: за їх допомогою забезпечується додержання встановленого порядку, гласність та прозорість ді-сті, зміцнення законності та дисципліни. Саме по формах управл. ді-сті можна зробити висновок що і як робиться у відповідному держ.органі, а правильне розумінння форм управлінської ді-сті сприяє більш поглибленому розумінню її змісту і ефективність управлінської ді-сті багато в чому залежить від того чи застосовується відповідним державним органом та його посадовими особами адекватні форми управлінської ді-сті. Це саме вміле поєднання різних форм управлінської ді-сті сприяє удосконаленню організації управління та його впливу на відповідні суспільні процеси. Взагалі під формами ДУ слід розуміти відмінні за своїм характером та наслідками способи зовнішнього вираження ді-сті органів виконавчої влади. Фрмам управл.ді-сті притаманна певна універсальність, що означає що в різних галузях, сферах управл.ді-сті можуть застосовуватися одні й ті самі форми управл.ді-сті. Застосовуються різні критерії в класифікації форм управл.ді-сті. Необхідно відокремити форми ді-сті органів виконавчої влади, які не мають управлінського характеру. Зокрема, це проведення різних фінансово-господарських операцій, спрямованих на утримання органу, здійснення матеріально-технічних дій (діловодство: розсилання відповідних документів, їх оформлення тощо, ці форми є формами ді-сті органів вик.влади, але не мають управл.характеру) тощо. Говорити про форми управл.ді-сті можна лише щодо такої ді-сті, яка має владно-організуючу спрямованість та відображає зміст основних профільних функцій органів виконавчої влади. Основним критерієм поділу форм управлінської ді-сті на певні види є настання тих чи інших правових наслідків і за цим критерієм форми управл.ді-сті поділ. на:

1) правові форми управл.ді-сті – відносяться ті форми, які спричиняють виникнення конкретного юридичного результату, зокрема, це такі дії як видання юридичних актів, застосування примусових заходів, тобто дії які виступають як юр.факти і можуть породжувати, змінювати А-П відносини;

2) неправові – форми, які безпосереднього юр.значення не мають, тобто не призводять до виникнення конеретного юр.результату. Приклади: організація та проведення нарад, розробка проектів планів, прогнозів, інші аналогічні дії, які проводяться на етапах підготовки та виконання управлінських рішень. Неправові форми можуть як супроводжувати правові форми, так і мати самостійне значення.

В юридичній науці це питання дискусійне, але найчастіше правові форми поділяють на:

1) видання правових актів управління;

2) вчинення інших юридично-значущих дій.

Зокрема ця класифікація не включає такий вид, який останнім часом набуває вже більшого значення як правові договори, укладення адм.договорів, видання актів управління, вчинення інших юридично-значущих дій.

 

2. Видання актів ДУ розглядається як провідна форма управл.ді-сті. Фахівці по-різному визначають цю форму управл. ді-сті, зокрема використовують такі поняття: адмін.акти, акти державної адміністрації, виконавські рішення.

Не мають однозначного підходу до визначення цього поняття. Деякі вчені визначають правовий акт держ.управління як правовий різновид управлінського рішення, який являє собою юридично-владний, прийнятий шляхом одностороннього волевиявлення акт уповноваженого суб’єкта АП, має встановлену зак-вом форму та спрямований на утвердження А-П норм, виникнення та зміну адмін.правовідносин з метою здійснення та функцій держави в сфері виконавчої влади, шляхом видання такого акту. У спеціальному дослідженні проблематики актів, яке було проведене Василь’євим правові акти управління визначаються як вольові владні дії де-вних органів та органів деяких гр.організацій, які спрямовані на виконання законів, у процесі реалізації функцій державного управління на встановлення, зміну та припинення правових норм або на виникнення, зміну та припинення конкретних правовідносин. Дослідником звертається увага на те, що іноді ці дії виражаються у формі усних настанов, але і вони оформлюються необхідними документами, характерними ознаками правовго акту управління є:

1) підзаконність, що означає що правовий акт управління приймається на підставі та на виконання закону та відповідно до актів вищестоящих органів виконавчої влади;

2) обов’язковість або імперативність, яка означає що акт зобов’язані виконувати всі юридичні та фізичні особи, яким він адресований;

3) акти управління надаються органами виконавчої влади відповідно до законодавтсва та в межах компетенції;

4) офіційність, яка полягає у виданні акту від імені органу де-ви, повноваження якого на видання саме такого акту закріплені в КУ та законах України;

5) односторонність – акт ДУ є результатом юридично-владного одностороннього волевиявлення уповноваженого суб’єкта;

6) належна оформленість, яка означає що акт ДУ є письмовим документом певного виду підготовленим за правилами юридичної техніки та виданим з дотриманням нормативно встановлених процедур.

Правовий статус ДУ – це юридично оформлений результат волевиявлення органів виконавчої влади та інших суб’єктів державного управління, який може здійснюватися в односторонньому порядку з дотриманням встановленої процедури і спрямований на виникнення певних юридичних наслідків.

 

3. За критерієм юридичної природи розрізняють:

1) нормативно-правові акти ДУ – це правові акти ДУ, які встановлюють, змінюють або скасовують правові норми. Містять адміністративно-правові норми, які встановлюють загальні правила регулювання відносин в сфері виконавчої влади, поширюються на невизначене коло адресатів та розраховані на тривале застосування;

2) індивідуальні правові акти ДУ – це правові акти, які стосуються конкретних осіб, їх прав та обов’язків, характерною ознакою індивідуальних актів є їх правозастосовчий характер, різновидом індивідуальних правових актів є:

- правоохоронні, юрисдикційні рішення.

3) комплексні або змішані акти ДУ.

Виділяють такі стадії щодо пр.актів ДУ як підготовка відповідного акту, його прийняття, оприлюдення або доведення до відома виконавців та всіх зацікавлених осіб, виконання правового акту та контроль за його виконанням;

 

4. Ця категорія адмін.договорів згадується у 20-х роках минулого ст., визначається вона як побічна форма управл.ді-сті. У 60-х роках про адм.договір говорять як про один із факторів демократизації управл.ді-сті. Полський вчений Старостяк. Щодо правових засад застосування: ч.2 ст.143 КУ (обласні та районні ради затверджують …які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів, стан коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних та культурних програм);

Ч.5 ст. 35 ЗУ „Про місеві державні адміністрації” (місцеві адміністарції можуть укладати договори, створювати спільні органи та адмінстрації);

Ч.7 ст.16 ЗУ „Про місцеве самоврядування України”. Згідно із підпунктом 6 пункту А ч. 1 ст. 28 цього ж закону до відання виконавчих комітетів сільських, селищних та міських рад належать зокрема об’єднання на договірних засадах коштів відповідного місцевого бюджету та інших місцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування комунальних підприємств, установ та організацій вирішення інших питань, що стосуються спільних інтересів територіальних громад.

Саме поняття адм.договір називається у пункті 14 ст.3 Кодексу адмін.судочинства. Згідно з цією ст. адмін.договір – цк одно- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов’язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб’єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди. Відповідно до ст.17 КАС до компетенції адміністративних судів належать спори, які виникають з приводу укладання, виконання адмін.договорів. Категорія договорів застосовується в галузях приватного права в сфері цивільних і господарських відносин. Виникає проблема визначення саме адмін.договорів, зокрема питання розмежування адмін. та госп. договорів досліджувалася Мегеневич Оленою Анатоліївною. Адмін. договір: виникнення в сфері публічної влади у зв’язку та з приводом реалізації органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування своїх владних повноважень; підставою виникнення є правозастосовчий акт; організуючий характер; метою укладення адмін.договору є задоволення публічних інтересів.

 

ТЕМА: Способи захисту прав громадян.

1. Звернення громадян як спосіб забезпечення законності ДУ.

2. Адміністративна юстиція.

1. Ст. 40 КУ – усі мають право направляти індивідуальні чи колективні звернення або особисто звертатися до ОДВ, МС та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Право на участь в управлінні ДУ, на інформацію та інші пов’язані з правом на звернення. Гарантії реалізації закріплені в ЗУ та підзаконних Н-П актах.

Право на звернення належить не тільки громадянам, але й особам, які знаходяться на законних підставах на території України.

Військовослужбовці, працівники ОВС, державної безпеки мають право подавати звернення, які не стосуються їх службової діяльності.

Види звернень:

1) запит;

2) зауваження;

3) заяви  – прохання про сприяння реалізації закріплених КУ, іншими актами зак-ва їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного зак-ва чи недоліки в ді-сті, підприємств, установ, організацій незалежно від їх форм власності, народних депутатів або місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності.

Клопотання – це письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав та свобод тощо.;

4) скарга – звернення з вимогою про поновлення прав та інтересів громадян, порушених дією або бездіяльністю, рішенням ДО, ОМС, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами;

5) пропозиція – висловлюються поради, рекомендації щодо діяльності ОДВ, МС, посадових осіб цих органів. Висловлюються щодо умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурних та інших сфер діяльності держави ат суспільства.

Вимоги: звернення адресується ОДВ, МС, п., у., о., об’єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненні питань. Має бути зазначено прізвище, ім’я, по-батькові громадянина, місце його проживання, викладена суть порушеного питання.

За формою подання: особисто або через уповноважену особу, або надіслане поштою індивідуальне або колективне. Якщо питання, порушені в одержаному ОДВ чи інші публічні суб’єкти зверненні, не входять до їх повноважень, таке звернення на протязі 5 днів пересилається уповноваженому суб’єкту.

Не підлягають розгляду:

- не зазначено місце проживання

- анонімні

- повторні

Розгляжаються у термін не більше одного місяця з дня їх надходження, а якщо не потребують додаткового вивчення – невідкладно. Якщо у місячний термін вирішити питання неможливо, то керівник, заступник керівника встановлює необхідний термін для його рознляду, про що повідомляється громадянинові. Передбачений особистий прийом громадян.

Передбачено недопущення надання неоднозначних, неповних відповідей, порушення термінів.

Положення: вимоги щодо обов’язкових реквізитів. Суть порушеного питання, обгрунтування незгоди із сумою податкових зобов’язань, про подання чи неподання позовної заяви до суду, перелік документів та відповідних розрахунків.

Скарга подається до ОДПС, який прийняв оскаржуване рішення.

2. Адміністративна юстиція – це система адміністративних судів, порядок їх утворення, принципи адміністративного судочинства.

 

ТЕМА: Поняття законності та дисципліни. Способи їх забезпечення у ді-сті органів виконавчої влади.

3. Поняття і система способів забезпечення законності в ді-сті органів виконавчої влади.

4. Контроль та його види. Співвідношення контролю та наглядів.

1. Законність є необхідною умовою для забезпечення реалізації прав та свобод людини і громадянина, здійснення демократії, утворення та функціонування громадянського суспільства, науково обгрунтованої системи побудови та раціональної ді-сті державного апарату. Законність є обов’язкова для всіх елементів державного апарату, а у найбільш загальному вигляді законність відображає правовий характер організації суспільного життя, органічний зв’язок права та влади, права та держави. В юридичній науці існуюють різні підходи, в Україні – Залюбовська визначає законність - це ситема юридичних правил, норм, засобів та гарантій з відповідними їм державними структурами, покликаними забезпечити практичну реалізацію законів та інших правових актів. Вона відмічає що в АП принцип законності скл. з двох взаємопов’язаних обов’язків:

1) діяти відповідно до закону;

2) проявляти ініціативу для забезпечення виконання закону.

Законність – неухильне виконання законів та підзаконних нормативно-правових актів усіма суб’єктами. Дотримання законів та інших нормативно-правових актів закріплено в ч.2 ст.19 КУ. Таке розуміння поняття законності (вище згадане) є дещо однобічним, бо необхідно враховувати, що закони та інші Н-П акти мають відповідати об’єктивному рівню розвитку економіки, організаційної зрілості, культурі, морально-етичним нормам. Законність – це наявність і дотримання юридичних норм високої якості. Законність виступає як засіб суті реалізації права (правозаконність). Сама законність розуміється як:

1) режим законності;

2) як принцип;

3) як метод державного управління суспільством.

Дуже важлива сторона законності розкривається у її визначенні саме як режиму взаємовідносин громадян та організацій з суб’єктами влади, який сприяє забезпеченню прав та законних інтересів особи, її всебічному розвитку, формуванню та розвитку громадянського суспільства, успішному функціонуванню державного механізму. Рівень законності у державі залежить передусім від стану виконавчо-розпорядчої діяльності, коли у цій сфері рівень законності є низьким, то навіть у випадку неухильного дотримання законів іншими суб’єктами – загальний рівень законності буде низьким у свій державі. Поняття зак-сті пов’язане з поняття м дисципліни – (у державному управлінні) передбачає певні вимоги до поведінки суб’єктів, які включають дотримання різних видів норм, у тому числі правових. В юр.літературі дисципліна визначається як точне своєчасне та неухильне дотримання встановлених правовими та іншими соціальними нормами правил поведінки у державному та суспільному житті. Дисципліна може бути різних видів:

1) договірна;

2) військова;

3) фінансова;

4) трудова тощо.

Особливе значення має соужбова дисципліна (зокрема в органах виконавчої влади).

Говорять про режим законності та стан дисципліни. Режим законності в сфері ДУ має певні особливості:

1) на державну адміністрацію покладається завдання забезпечити дотримання юридичних норм з великою кількістю суб’єктів;

2) головна вимога законності саме до державної адміністрації полягає в тому що, закони та інші Н-П акти повинні в першу чергу неухильно дотримуватися тими суб’єктами, яким довірено їх застосування та захист;

3) переважна кількість підзаконних нормативно-правових актів видається саме виконавчо-розпорядчими органами – найбільш важливі суспільні відносини повинні регламентуватися законами;

4) враховуючи значний обсяг та різноманіття владної діяльності наявність свободи розсуду та відсутність юридичної освіти у багатьох державних службовців для забезпечення режиму правозаконності потрібна система гарантій:

- обумовлені закономірностями суспільного розвитку умови, засоби та фактори, що забезпечують дртримання законності. Виділяють: політичні, економічні та ідеологічні умови та інше.

 

2. Спеціальні дослідження з цього приводу проведені Андрійко, вона визначає держ.контроль як об’єктивно функціональну ді-сть, яку держава здійснює з метою перевірки дотримання і виконання поставлених завдань, прийнятих рішень та їх правомірності, поняття державного кнонтролю включає аналіз, перевірку та спостереження за дотриманням встановлених правил, норм, стандартів, а сутність державного контролю полягає у проведенні інформаційно-аналітичної роботи стосовно стану чи ситуації, що виникають в перевірці раціональності, економічності, економності, доцільності організації, процесу управління та об’єктивності рішень, коли мається на увазі не лише їх правомірність або законність, але також і їх професійна обгрунтованість. В нових умовах метою державного контролю має стати не каральна мета, а попереджувальна мета.

Основний принцип державного контролю: контроль не повинен здійснюватися заради контролю (проаналізувати).

Види державного контролю:

1) стососвно виконавчої влади виділяють:

- зовнішній – президентський контроль, парламентьский контроль, прокурорський нагляд, судовий контроль;

- внутрішній контроль – 1) надвідомчий – забезпечує комплексні рішення, що стосуються декількох галузей управління чи реалізації окремих функцій управління, різновиди:

фінансовий, митний, податковий, екологічний та інші. Головна ознака: відсутність організаційної підпорядкованості між суб’єктами, які здійснюють контроль та суб’єктами, для яких здійснюється; 2) відомчий (галузевий) контроль

- безпосередній контроль;

- опосередкований контроль, коли держава не може прямо контрлювати суб’єктів, користується статистичними даними, фінансовими звітами.

Виділяють таке поняття як адміністративний нагляд. Конрол здійснюється по відношенню до організаційно підпорядкованих суб’єктів, тоді як нагляд по відношенню до непідпорядкованих суб’єктів.

ТЕМА: Адміністративна відповідальність.

1. А.в. як елемент державного примусу.
2. Поняття а.в.
3. Адмін. проступок як підстава а.в.

1. Метод переконання і метод припису – один із методів управлінської діяльності. Реакція держави на певні негативні явища в суспільстві. Складовими елементами державного примусу є:

1) адмін.-запобіжні заходи або заходи адмін.запобігання.

2) адмін.-припиняючі або засоби адмін.припинення

3) адмін.відповідальність.

Державний примус та адмін.в. це не тотожні поняття і лише у поєднанні а.в. з іншими засобами державного примусу є можливим досягнення мети а.в. Засоби адмін.запобігання, які спрямовані на недопущення вчинення правопорушення, наприклад перевірка документів особи. Засоби адмін.припинення спрямовані на припинення відповідного правопорушення, наприклад адмін.затримання.

В юр.науці існують різні підходи визначення поняття юридичної відповідальності. На думку Герасименка а.в. – це специфічна форма негативного реагування з боку держави в особі їх компетентних органів на відповідну категорію протиправних проявів, передусім адмін.проступків, внаслідок чого особи, які їх вчинили повинні відповідати за свої неправомірні дії і понести за це адмін.стягнення у встановлених законом формах і порядках. Поняття а.в. пов’язне з таким поняттям як підстава а.в. Визначення поняття адмін.проступок визначений в Кодексі про адмін.правопорушення України, в ст.9, відповідно до якої адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна винна(умосна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено а.в.

Відповідно до теорії права всі правопорушення поділ. на злочини та проступки. Проступки адміністративні та дисциплінарні. Термін адмін.правопорушення – це правопорушення в сфері адмін.правовідносин. Такі правопорушення можуть бути злочинами і проступками.В РФ не застосовується термін проступок. Немає єдиного документа, який би визначав а.в. Виходячи з визначення, яке міститься в Кодексі можемо сформулювати такі ознаки:

1) протиправність – відповідно до КУ а.в. може встановлюватися лише законом;

2) винність – форми вини: умисел (прямий та непрямий) та необережність;

3) діяння – дія або бездіяльність;

4) караність;

5) суспільна шкідливість. Відмежування сусп. Шкідливості та небезпечності є проблемним, дискусійним питанням.

Склад адм.проступку:

1) об’єкт (загальний об’єкт – це всі суспільні відносини, які охороняються нормами АП, а безпосередній об’єкт – це конкретні сусп.відносини, яким заподіяна шкода і які охороняються нормами АП). Предмет А.проступку – це предмети матеріального світу з приводу яких виникають адмін.відносини і які охороняються нормами АП. Предмет має важливе значення для більш точної кваліфікації, інколи прямо зазначається в законі ;

2) об’єктивна сторона – це зовнішній прояв проступку, тобто відповідна поведінка особи, наслідки заподіяної шкоди і ОС характеризують такі ознаки:

-діяння

- шкідливі наслідки проступку

- причинний зв’язок між діянням та його наслідками

факультативні ознаки:

- місце

- спосіб

- час

- обставини, за яких вчинено проступок

- засоби;

3) суб’єкт;

4) суб’єктивна сторона

Ваідповідно до ч.2 ст.9 К про адмін.правопорушення передбачено, що а.в. за діяння, передбачені цим К. настає якщо ці праовпорушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону к.в. Існує на сьогодні така проблема як декриміналізація правопорушення. Це явище може мати як позитивний так і негативний характер (проблема у визначенні розміру шкоди). Неоподаткований мінімум доходів громадян: тривалий час застосовувалася в податковому зак-ві як обов’язковий елемент механізму справляння прибуткового податку (податок з доходів фізичних осіб). Застосовується податкова соціальна пільга. Відповідно до пункту 22.5 ст. 25 ЗУ „Про податок з доходів фізичних осіб” передбачено, що якщо норми іншихї законів містять посилання на неоподаткований мінімум, то для цілей їх застосування використовується сума в розмірі 17 грн., крім норм адміністративного та кримінального зак-ва в частині кваліфікації злочинів або правопорушень, для яких сума неоподаткованого мінімуму встановлюється на рівні податково-соціальної пільги. Для кваліфікації злочинів та проступків застосовується 50 відсотків від з/п. Є певні діяння, які в залежності вд розміру шкоди можуть бути або адмін.проступками або кримінальними злочинами (ст. 51 К. Про адмін.правопорушення та ст.185 КК).

Види адміністративних стягнень. Метою є передусім не покарання винних осіб, а їх виховання, досвід дотримання закону. Відповідно до ст.2 Кодексу У. про адм.правопорушення. Закон У. „Про адм.правопорушення” до включення їх до Кодексу застосовуються безпосередньо. Згідно з ч.3 ст.2 положення кодексу поширюється на адм.правопорушення, відповідальність за вчинення яких передбачено законом ще не включеним до кодексу. Перелік адм.стягнень – ст. 24 кодексу про адм.п. Можуть застосовуватися такі види адм.стягнень:

1) попередження – згідно ст.26 кодексу, як правило попередження виноситься у письмовій формі;

2) штраф – (ст.27) це грошове стягнення, яке накладається га громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення у випадках і розмірі, встановлених цим кодексом та іншими ЗУ;

3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення (ст.28 кодексу) – полягає в його примусовому вилученні за рішенням суду і наступній реалізації з передачею вилученої суми колишньому власникові з відрахуванням витрат по реалізації вилученого предмету. Порядок застосування оплатного вилучення та види предметів, які підлягають вилученню встановлюються кодексом та іншими законами України;

4) конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосередньо об’єктом адм.правопорушення, а також грошей, одержаних внаслідок вчинення адм.правопорушення (ст.29 кодексу) – полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави за рішенням суду. Конфісковано мое бути лише предмет, який є у приватній власності порушника, якщо інше не передбачено ЗУ. Конфіскація вогнепальної зброї, інших знарядь полювання і бойових припасів не може застосовуватись до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.Порядок застосування конфіскації та перелік предметів, які не підлягають конфіскації встановлюються кодексом та ЗУ. У науці АП звертається увага на невідповідність вище згаданих двох видів КУ (ст.41 КУ), конфіскація може бути застосована лише за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановленому ЗУ;

5) позбавлення спеціального права, наданого даному громадянину (права керування транспортими засобами, права полювання) – (ст.30 кодексу);

6) виправні роботи (ст.31) – застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи та з відрахуванням до 20 % її заробітку в дохід держави. Призначаються лише судом;

7) адміністративний арешт (ст.32 кодексу) – встановлюється лише у виняткових випадках за окремі види адм.правопорушень на строк до 15 днів, призначається судом. Не може застосовуватися до вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до 12 років, до осіб, які не досягли 18 років та до інвалідів І та ІІ групи;

8) громадські роботи (ст.30.1 кодексу) – полягають у виконанні особою, яка вчинила адм.паравопорушення у вільний від роботи або навчання час, безоплатних суспільно-корисних робіт, вид яких визначають органи МС, їх також призначає суд або суддя на строк від 20 до 60 годин і відбуваються не більш як 4 години на день. Не призначаються особам, визнаним інвалідами І або ІІ групи, вагітним жінкам, жінкам старше 55 років та чоловікам старше 60 років (?).

Законами У. може бути встановлено також інші, крім зазначених у цій статті, види адміністративних стягнень. Прелеік адм.стягнень, передбачений кодексом про адм.правопорушення не є вичерпним. Відповідно до ст.25 кодексу про адміністративні правопорушення, адміністративні стягнення можуть бути основними та додатковими. Як основними так і додатковими можуть застосовуватися оплатне вилучення та конфіскація предметів, інші адміністратьивні стягнення можуть застосовуватися виключно як основні. За одне адм.правопорушення може бути накладено або тільки основне адміністративне стягнення або основне та додаткове.

Кодексом про адм.правопорушення визначено основні засади, якими потрібно керуватися:

1) ст. 7 – ніхто не може бути підданий заходам впливу у зв’язку із адм.правопорушенням інакше як на підставі і в порядку, встановлених законом, застосування заходу адм.впливу провадиться в межах компетенції органів у точній відповідності закону. Забезпечується відповідним де-вним контролем і наглядом так і правом оскарження відповідних рішень та дій і іншими, передбачені законом. Закони та інші Н-П акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Особа, яка вчинила правпорушення підлягає відповідальності за законом, який діє під час і за місцем вчинення правопорушення. Провадження в справах про адм.правопорушення ведеться на підставі закону, який діє під час і за місцем розвитку. Ст.61 – ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Незнання закону не звільняє від юридичної відповідальності.

Ст. 33 кодексу про адм.правопорушення закріплює загальні засади адм.стягнень. При накладенні стягнень враховується особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом’якшують та обтяжують відповідальність (ст. 34-35 кодексу). Ст. 36 – порядок стягнення при вчиненні декількох адм.правопорушень. Ст.38 – строк протягом якого накладається адм.стягнення

Особливості а.в. спеціального суб’єкта. В першу чергу неповнолітні: загальний вік 16 років, однак за певні види можуть бути застосовані заходи впливу до неповнолітніх:

1) зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;

2) застереження;

3) догана або сувора догана;

4) передача неповнолітньому під нагляд батькам або особам, які їх замінюють чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу або окремим громадянам на їх прохання;

Посадові особи: підлягають а.в. за адм.правопорушення, пов’язані з недодержанням встановлених правил у сфері охорони порядку управління, державного і громадського порядку, природи, здоров’я населення та інших правил, забезпечення виконання яких входить до їх службових обов’язків.

Іноземці та особи без громадянства: ст. 16 кодексу, ст. 32 ЗУ „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”.

Ознаки підінституту адм.відповідальності юр.осіб:

1) специфічний суб’єкт;

2) правову поведінку суб’єкта, яка реалізується в діяльності фізичних осіб, які складають соціальний субстрат юридичної особи, внаслідок чого вина юридичної особи суттєво відрізняється від вини фізичної особи;

3) стягнення, яке застосовується до правопорушника і тягне негативні наслідки не лише відносно порушника, тобто юридичної особи а й пов’язаним з нею фізичним особам.

4) Домінуючою є правовідновлююча або компенсаційна функція.

Щодо суб’єктивної сторони проступку, то вина юридичної особи визначається як суб’єктивне відношення до проступку фізичних осіб, які входять до складу юридичної особи або перебувають з нею в іншому зв’язку (членство, право власності) і трудова діяльність або управлінські повноваженння яких пов’язані із вчинення протиправного діяння.

Класифікація адм. стягнень:

1) Зима поділяє на:

- фінансові – це штраф, пеня, конфіскація предметів, вилучення незаконно отриманої виручки тощо.

- організаційні – анулювання або призупинення дії дозволу або ліцензії.

Також він поділяє 7 видів стягнень:

1) попередження

2) штраф

3) конфіскація предметів…

4) безоплатне вилучення незаконно добутих продуктів моря

5) анулювання дозволу чи ліцензії

6) зупинення певного виду ді-сті

7) припинення юридичною особою

 

ТЕМА: Адміністративний процес.

1. Поняття та зміст адм.процесу.
2. Принципи адм.процесу.
3. Структура а.процесу.

 

1. Існують три основні підходи до розуміння структури юридичного процесу:

1) судочинскій;

2) юрисдикційний;

3) загальноюридичний або загальнопроцесуальний.

Українська юридична наука пішла гляхом розвитку теорії широкого розуміння юридичного процесу. За останні роки все більшого поширення набуває позиція, відповідно до якої юридичний процес – це нормативно встановлені форми упорядкування правової діяльності, який спрямований на оптимальне задоволення та гарантування інтересів суб’єктів права. В сучасній юридичній літературі майже відсутні концептуальні підходи до визначення змісту та структури юридичного процесу. Об’єктивний підхід до розуміння змісту юридичного процесу можливий тільки через філософські пізнання природи права. Розглядаючи філософські підходи щодо розуміння категорії „процес”, з’ясовано, що вона існує як у формах індивідуальної свідомості, так і в об’єктивних формах суспільної свідомості. Що ж до правововї інтерпретації цієї категорії, то при її проведенні слід відштовхуватись від загальних ознак та закономірностей, притаманних даному явищу в його загальнофілософському розумінні. Якщо процес взагалі – це сукупність змінюючих один одному станів об’єкта, то юридичний процес становить аналогічну послідовність етапів реалізації правових норм. При цьому йдеться про офіційно впорядкований процес реалізації будь-яких матеріальних норм, а не лише тих, які регламентують окрему сферу суспільних відносин. Наприклад, функціонування органів юстиції. Спираючись на загальне філософське розуміння категорії „процес” можна стверджувати, що юридичний процес об’єднує всі нормативно регламентовані процесуальні форми правової діяльності, які є системою взаємопов’язаних спеціально упорядкованих, розташованих у певному порядку дій та операцій, що підпорядковані певній меті та призводять за допомогою відповідних прийомів та засобів до конкретного результату. Юридичний процес як системне утворення охоплює конституційний, кримінальний, цивільний, господарський, адміністративний процес. Різниця між ними обумовлена насамперед особливостями, які характерні для відповідних галузей матеріального права. Адміністративний процес – це врегульована адміністративно-процесуальними нормами діяльність публічної адміністрації, що спрямована на реалізацію норм відповідних матеріальних галузей права під час розгляду та вирішення індивідуально конкретних справ. Адміністративному процесу притаманні певні ознаки:

1) передусім це владна, цілеспярмована діяльність публічної адміністрації;

2) це владна діяльність, яка спрямована на вирішення відповідно до законів конкретних індивідуальних справ;

3) найважливішим результатом такої діяльності є адміністративний акт;

4) владна діяльність публічної адміністрації повно, чітко та детально регламентується АП, а точніше його адміністративно-процесуальними нормами.

 

2. Принципи а.процесу досліджувалися багатьма вченими, найбільш грунтовно вивчав Перепелюк. На його думку принципом а.процесу є ідейний зв’язок між процесуальними діями учасників розгляду та задачами провадження чи публічного суб’єкта уповноваженого розглядати адміністартивну справу, зміст якого з урахуванням особливостей адміністративно-правового впливу відображений в адміністративно-процесуальних нормах. Вчений аналізує три рівні принципів, якими слід керуватись при розгляді адміністративних справ. Серед загальносоціальних принципів, які проявляються в адм.процесі він називає принципи гуманізму, взаємної відповідальності держави та людини, верховенство права та законності, доцільності, справедливості, рівноправності або дійсної самостійності учасників процесу та демократизму. До загальнопроцесуальних принципів, які за змістом грунтуються на загальнопроцесуальних нормах вчений віносить такі принципи:

1) об’єктивної істини;

2) публічності (процесуальної владсності);

3) самостійності та незалежності публічного суб’єкта у прийнятті рішення;

4) змагальності;

5) інстанційності;

6) усності;

7) безпосередності розгляду справи, охорони інтересів держави та економічності процесуальної діяльності;

8) поєднання колегіальності та одноособовості.

Третій рівень приницпів – спеціальні принципи адміністративного процесу:

1) принцип обов’язкового залучення апарату публічного суб’єкта до розгляду справи, який проявляється у тому, що посадові особи функціональних підрозділів та діловоди в залежності від завдань органу в а.процесі при розгляді безспірної або спірної справи готують її до розгляду, беруть участь у провадженні або самі вирішують її від імені органу державного управління;

2) принцип дієвості зацікавлених осіб, який полянає у тому, що участь зацікавлених осіб у зборі та оцінці доказів по справі як в письмовій, так і в усних формах, навіть у випаду опосередкованого сприйняття публічним суб’єктом таких міркувань і доказів зацікавлених осіб при її вирішенні означає вчинення активних дій учасниками провадження;

3) прицнип дійсних можливостей – забезпечує об’єктам управління мати змогу в повному обсязі використати основні процесуальні права з метою відстоювання власної позиції у справі та не зазнати погіршення свого матеріально-правового положення до завершення провадження у справі;

4) принцип обмеженості доступу до відомостей (таємниці) – полягає в тому, що мають бути забезпечені умови, за яких не вся інформація, яка складає справу є вільно доступною для зацікавлених осіб та громадськості через модливість завдання невиправданих збитків таким особам, її відкритістю, зача б тому що судовий контроль за діями органів управління може призвести до перекваліфікації обставин у справі, не підтвердження частини з них або може мати місце недобросовісне використання цієї інформації сторонніми особами.

 

3. У загальному вигляді а.процес являє собою систему проваджень, які співвідносяться між собою та з процесом як категорія загального та особливого. Саме провадження є оснвоним елементом системи а.процесу. А.процес – це система адм.проваджень. Провадження бувають різних видів:

1) за функціональними ознаками в структурі адм.процесу можна виділити:

- установчого характеру - наприклад, провадження з приводу утворення державних органів та суб’єктів господарювання;

- провадження, які носять правотворчий характер (провадження з підготовками та прийняття НПА)

- правоохоронні провадження (провадження у справах про адм.правопорушення та провадження за скаргами громадян

- правонаділяюче (проавдження з організації контрольно-наглядових повноважень).

2) також виділяють:

- загальне

- спрощене (прискорене) – характеризується спрощеною процесуальною регламентацією мінімальної кількістю процесуальних актів, певною спресованістю стадій.

Вчена Кузьменко пропонує об’єднати адм.провадження за наявністю або відсутністю у них конфлікту у дві групи:

- конфіліктні – адміністративно-деліктне, дисциплінарне, провадження по розгляду скарг та адміністративно-позовне

- неконфліктні – належать нормотворче, дозвільне, реєстраційне, контрольне та атестаційне.

В залежності від характеру індивідуально-конкретної справи, виділяють:

- юрисдикційне;

- неюрисдикційне.

Адм.провадження – це складовий елемент адм.процесу, який об’єднує послідовно здійснювані уповноваженими суб’єктами процесуальні дії щодо розгляду та вирішення індивідуальних справ. Будь-яке конкретне адм.провадження складається з окремих операцій – стадії адм.процесій. Стадії адм.процесу – це відносно відокремлені частини адм.провадженя, які є сукупністю процесуальних етапів, спрямованих на виконання локального завдання в межах загальної мети вирішення індивідуально-конкретної справи. До основних стадій провадження, які властиві в цілому адм.-процесуальній ді-сті належать:

1) стадія аналізу ситуації – фіксується та аналізується інформація про реальні факти. Її можна назвати ще стадією порушення адм.справи;

2) стадія прийняття або ухвалення рішення у справі – досліджуються матеріали справи та ухвалюється рішення;

3) стадія виконання або звернення до виконання рішення;

4) стадія оскарження або опротестування рішення у справі – є факультативною;

5) стадія контролю за виконанням рішення.

Процесуальний етап – це сукупність послідовних процесуальних дій, сполучених єдиною проміжною метою на певному відтінку конкретного адміністративного провадження.

Найменшим структурним елементом є процесуальна дія. Бувають попередні, проміжні ат завершальні.

Нормотворче провадження – це регламентована адміністративно-процесуальними нормами діяльність органів публічної адміністрації в ході якої вирішується питання про формування змісту, прийняття та оприлюднення нормативно-правового акту. Видділяють такі стадії цього провадження:

- підготовка НПА;

- прийняття НПА;

- реєстрація НПА;

- набрання НПА чинності;

- оскарження.

Провадження у справах про адм.правопорушення. В юридичній науці висловлена пропозиція про те, щоб цей вид адм.проваджень отримав іншу назву – провадження у справах про адм.делікти. Стадії цього виду проваджень:

- адміністративне розслідування;

- розгляд справи;

- перегляд постанови;

- виконання постанови – включає: звернення до виконання та виконання.

Дозвільне провадження – це регламентована адм.-процесуальними нормами ді-сть органів публічної адміністрації, під час якої вирішуються питання про забезпечення реалізації прав юридичних та фізичних осіб на виконання певних дій або зайняття певними видами ді-сті шляхом надання їм певного виділу дозволу. Іноді виділяють ліцензійне провадження.

Адм.процес складається з адм.проваджень.

 

ТЕМА: Провадження у справах про а.правопорушення.

1. Поняття провадження.

2. Суб’єкти, уповноважені розглядати справи про а.правопорушення.

3. Стадії.

 

1. Адміністративно-юрисдикційний є інститут підгалузі АП, який регламентує суспільні відносини, які виникають між громадянампи чи юридичними особами з одного боку та уповноваженими органами державної влади або їх посадовими особами з приводу вирішення справ про а.правопорушення. Провадження у справах про адміністративні правопорушення є самостійним видом адмніністративно-юрисдикційних правджень. Для адм.-юрисд. Проваджень характерними є загальні ознаки, притаманні всім адм.-юр. провадженням. У той же час такі провадження мають і певні особливі риси, які стосуються кола суб’єктів, уповноважених розглядати справу, а також змісту окремих складових елементів цього виду адм.-юрисд.проваджень, відповідних стадій, етапів. Завдання закріплені у ст.245 КпАП. Згідно із цією статтею завданнями є:

1) своєчасне, всебічне, повне та об’єктивне з’ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності із законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також є не менш важливим виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адм.правопорушень, запобіганню правопорушень, вихованню громадян у дусі додержаня закону та зміцнення законності. Всебічність та повнота з’ясування обставин справи означає, що повинні бути з’ясовані всі фактори, які мають значення для правильного розгляду справи, зокрема, необхідно встановити чи взагалі мало місце вчинення правопорушення чи винна особа у його вчиненні чи підлягає ця особа адм.відповідальності, чи було завдано майнової шкоди, чи є підстави для припинення справи. Необхідно також з’ясувати чи існують обставини, які пом’якшують чи обтяжують відповідальність, дані про правопорушника, інші відомості які мають значення для справи. Найважливішим принципом провадження у справах про АП є забезпечення об’єктивного з’ясування осбатвин у кожній справі (принцип об’єктивності), цей принцип виражається через обов’язок державних органів та їх посадових осіб, уповноважених здісйнювати провадження у справах про а.правопорушення, з’ясувати всі необхідні обставини у справі без упередженості до розгляду справи.

 

2. Відповідно до ст.213 КпАП, справи про адм.правопорушення розглядаються:

1) адм. комісіями при виконавчих комітетах сільських, селищних та міських рад;

2) районними, районними у місті, міськими, міськрайонними, районними у містах комісіями у справах про неповнолітніх, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад, судами або суддями;

3) органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій та іншими органами, посадовими особами, уповноваженими на це цим кодексом.

Пререлік не є вичерпним.

 

3. Стадії провадження у справах про адм. правопорушення.

По-різному виділяють стадії провадження. Традиційно виділяють такі:

1) порушення справи про адм. правопорушення – адміністративно-юрисдикційне провадження починається із факту вчинення адм. правопорушення, його фіксування у відповідному процесуальному документі. Щодо фізичних осіб таким процесуальним документом є протокол про адм.правопорушення. Складання протоколу передбачене ст. 254 КпАП, згідно з якою протокл про адм.правопорушення складається з уповноваженої на те посадовою особою або представником громадської організації чи органу громалської самодіяльності. Протокол складається у двох екземплярах, один із яких під розписку вручається особі, яка питягається до адм.відповідальності. У ст.255 КпАП визначено перелік осіб, які мають право складати протоколи про адм.правопорушення. Відповідно до ст.256 КпАП у протоколі про а.правопорушення зазначається дата та місце його складання, посада, прізвище, ім’я та по-батькаві особи, яка склала протокол, відомості про особу, яка притягається до а.ві-сті, якщо таку особу виявлено, місце, час вчинення та суть адм.правопорушення. Нормативний акт, який передбачає відповідальність за це правопорушення, прізвище та адреса свідків і потерпілих, якщо вони є, пояснення особи, яка притягається до а.ві-сті, інші відомості, необхідні для виіршення справи. Якщо правопорушенням заподіяно матеріальну шкоду, про це зазначається у протоколі. Протокол підписується особою, яка його склала, особою, яка притягається до адм.ві-сті, принаявносі свідків і потерпілих протокол може бути підписаний і ними. У разі відмови особи, яка притягається до ві-сті від підписання, про це робиться запис. Така особа має право подати пояснення та зауваження до змісту протоколу, які обов’язково додаються до протоколу, а також викласти мотиви своєї відмови від підписання протоколу. При складенні протоколу особі, яка притягається до а.ві-сті, розяснюються її права та обов’язки, які передбачені ст.268 кодексу і про це робиться відмітка у протоколі. У певних випадках протокол може не складатися, зокрема, у разі виявлення а.правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованого за допомогою працюючих в автоматичному режимі спеціальних технічних засобів, що мають функції фото і кінозйомки, відеозапису протокол про а.правопорушення не складається, а постанова у справі про а.правопорушення виноситься без участі особи, яка притягається до адм.відповідальності. В цьому випадку копії постанови у справі про а.правопррушення, а також матеріалів, зафіксованих за допомогою таких технічних засобів надсилаються особі, яка притягається до адм.ві-сті протягом 3 днів з дня винесення такої постанови. Акт та розпорядження видаються в такому випадку. В акті фіксуються податкові правопорушення. Складання протоколу або іншого процесуального документа, яки фіксує факт вчинення праовопрушення є порушенням справи про а.правопорушення, крім випадків, коли протокол не складається. Обставини, що виключають провадження закріплені в ст.247 КпАП. Провадження не може бути розпочате, а розпочате підлягає закриттю за таких обставин: 1)відсутність події та складу адм.правопорушення; 2) недосягнення особою на момент вчинення а.правопорушення 16 років; 3) неосудність особи, яка вчинила протиправну дію; 4) вчинення дії особою в стані крайньої необхідності або НО; 5) видання акта амністії, якщо він усуває застосування адм.стягнення; 6) скасування акта, який встановлює адм.відповідальність; 7) закінчення на момент розгляду справи встановлених стоків; 8) наявність у тому самому факту щодо особи постанови компетентного органу про накладення адм.стягнення або не скасованої постанови про закриття справи про адм.правопоршення, а також порушення по даному факту кримінальної справи; 9) смерть особи;

2) розгляд справи про адм. правопорушення – 1)підготовка справи до розгляду; 2) безпосереднє слухання справи; 3) прийняття рішення по справі та доведення його до відома. За загальним правилом справа про а.правопорушення розглядається за місцем його вчинення, але є винятки. На етапі підготовки до розгляду справи, суб’єкт уповноважений розглядати справу вирішує такі питання: чи належить до його компетенції розгляд такої справи; чи правильно складений протокол; чи сповіщено осіб, які беруть участь у розгляді справти про час та місце її розгляду; чи витребувано необхідні матеріали; чи підлягають задоволенню клопотання особи, яка підлягає а.ві-сті потерпілого. Розгляд справи починається з оголошенням складу колегіального органу. Розглянувши справу про адм.правопорушення орган виносить постанову у справі. Постанова повинна містити найменування органу, який виніс постанову, дату розгляду справи, відомості про особу щодо якої розглядаються справи, опис обставин, встановлених при розгляді справи, зазначених у НПА, який передбачає ві-сть за це правопорушення і прийняте по справі рішення;

3) оскарження або опротестування постанови у справі про адм. правопорушення / постанова про накладення адм.стягнення накладається органом або особою;

4) виконання рішення застосування адміністративного стягнення.

 

 

ІІ семестр

Особлива частина

 

ТЕМА: Правові засади державного управління в сфері економіки.

1. Характеристика управління економікою України в сучасний період. Співвідношення управління та регулювання в сфері економіки.
2. Органи, які здійснюють де-вне управління в сфері економіки.
3. Державний контроль в сфері економіки.

1. Співвідношення адміністративних та економічних методів впливу на економічні процеси, питання дерегулювання економіки. Крім адміністративних застосвуються і економічні методи. На сьогодні позиції науковців з приводу співвідношення цих методів різноманітні. Одна вважають, що це зовсім різні методи. У багатьох державах світу існують органи, які покликані здійснювати державний вплив на відповідні процеси, а також органи, які виступають в ролі посередників між державою та суб’єктами господарювання. Створення конкуренції на ринках, забезпечення захисту інтересів споживачів. В сфері енергетики діють два міністерства. Крім міністерств діють національні регулятори – Національна комісія регулювання електроенергетики України. Держвне управління – адміністративні методи впливу. Державне регулювання – це застосування економічних методів. Дерегулювання – це неповна регуляція, обмеження державного впливу на економічні процеси, ліквідація бюрократичних бар’єрів (перешкод) на шляху розвитку економіки. На сьогодні існує тенденція до скорочення видів господарської діяльності, для яких є необхідним документ дозвільного характеру. Надзвичайно багато органів в сфері регулювання економіки, повноваження яких нерідко дублюється. Отже, тенденція до скорочення дискриційних повноважень.

Господарська діяльність (ст.3 ГК України) – діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Основні напрямки економічної політики держави закріплені в ст. 10 ГК і сюди віднесено такі:

- бюджетна політика;

- податкова політика;

- грошово-кредитна;

- структурно-галузева політика;

- інвестиційна;

- амортизаційна;

- політика інституційних перетворень;

- антимонопольно-конкурентна політика;

- зовнішньоекономічна політика.

Відносини в сфері економіки регулюються нормами багатьох галузей права: адміністративне право регулює владно-організаційні відносини в сфері економіки. На її думку, управління економікою – це особлива частина управління розвитком суспільства, здійснювана органами державної влади та органами МС, функціонування яких спрямоване на реалізацію конституційно-закріплених положень щодо соціальної спрямованості економіки. Державне управління економіки має владний організаційний та виконавчий характер. Проф. Рябченко виділяє особливості ДУ економікою:

- здійснюється на основі закону (ст.8 КУ);

- має активний організуючий характер, цілеспрямований характер (ст.13 КУ);

- має виконавчо-розпорядчий характер стосовно державних органів, відносин між членами суспільства. А суспільство регулює шляхом організації упорядкування;

- об’єктом управління є економіка у вигляді її окремих складових та економічного механізму;

- виражається через управлінські рішення на різних рівнях державного управління у різних його ланках;

- захищає право власності;

- має властивість регулювання процесу трансформації системи власності структури економіки;

- контролює діяльність суб’єктів господарювання недержавних форм власності.

 

2. Владні повноваження в сфері економіки мають ВРУ, Президент, КМУ, інші органи виконавчої влади, органи МС, судові органи. Органи виконавчої влади здійснюють цілеспрямовану діяльність щодо забезпечення пропорційного розвитку економіки України. Органи виконавчої влади щодо здійснення цих функцій поділяються на:

1) органи загальної компетенції – це органи, для яких функція державного управління в фсері економіки є однією з багатьох функцій (КМУ та місцеві державні адміністрації);

2) органи спеціальної компетенції – державне управління в сфері економіки є основною функцією. Поділяються на: органи галузевої компетенції (здійснюють управління певною галуззю економіки) та органи функціональної (міжгалузевої) компетенції. До органів галузевої компетенції відносяться галузеві міністерства (наприклад, Міністерство фінансів), інші центральні органи виконавчої влади (наприклад, Державний комітет України із земельних ресурсів). До міжгалузевих – деякі міністерства (Міністерство охорони навколишнього природного середовища), Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України. Відповідно до ст.116 КУ, КМУ в сфері економіки має такі повноваження:

1) забезпечує економічну самостійність України;

2) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики в сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту;

3) розробляє та забезпечує виконання таких загальнодержавних програм, як програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

4) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону;

5) організовує і забезпечує здійснення митних справ та здійснення зовнішньоекномічної діяльності України;

6) спрямовує та контролює роботу міністерств, інших органів виконавчої влади, які здійснюють свою діяльність в сфері економіки.

П.1 ч.1 ст. 20 ЗУ „Про прем’єр-міністра України” визначає повноваження: здійснює прогнозування та державне регулювання нац. економіки, забезпечує розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного та соціального розвитку, подає ВРУ пропозиції стосовно визначення переліку об’єктів державної власності, що не підлягають приватизації, сприяє розвитку підприємництва на засадах рівності перед законом всіх форм власності та соціальної спрямованості національної економіки, здійснює заходи щодо демонополізації та антимонопольного регулювання економіки, розвитку конкуренції та ринкової інфраструктури, забезпечує захист та підтримку національного товаровиробника, забезпечує захист прав споживачів, визначає обсяг продукції, робіт і послуг для державних потреб.

Повноваження Міністерства економіки закріплено в Постанові КМУ №777 від 26 травня 2007 року. Міністерство економіки є головним в системі органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної економічної, цінової, інвестиційної та зовнішньоекономічної політики, а також міжвідомчої координації з питань економічного і соціального співробітництва України і ЄС. Основними завданнями Міністерства економіки є забезпечення формування та реалізації в межах своїх повноважень державної економічної політики, здійснення прогнозування та державного регулювання національної економіки, а також розроблення відповідних програмних та прогнозних документів, розроблення пропозиції щодо формування та реалізації державної ціньової політики, створення умов для сприяння розвитку ринкових відносин, забезпечення реалізації де-вної політики з питань економічного і соціального розвитку. В складі Міністерства економіки України діє урядовий орган державного управління – Державна інспекція з контролю за цінами (Постанова КМУ №1819 від 13 грудня 2000 року).

 

ТЕМА: Державне управління в сфері підприємництва.

1. Загальна характеристика державної політики в сфері підприємництва.

2. Організація державного управління в сфері підприємництва.

3. Методи державного управління в сфері підприємництва.

4. Державний контроль в сфері підприємництва.

5. Адаптація законодавтсва України в сфері державного підприємнитцва до законодавства ЄС.

 

1. Відповідно до ст.42 КУ, кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Державне управління в сфері підприємництва – це заснована на законі форма де-вного впливу на підприємницьку діяльність, шляхом встановлення та застосування державними органами правил, спрямованих на забезпечення належних умов господарської діяльності фізичних та юридичних осіб, що підтримується можливістю застосування правових санкцій в разі порушення зазначених правил. На сьогодні порядок здійснення госп.ді-сті регламентується ГК, де містяться спеціальні положення щодо стимулювання іноваційної ді-сті тощо. ЗУ „Про де-вну підтримку малого підприємництва”. Важливу роль відіграє ЗУ „Про засади регуляторної політики в сфері госп.ді-сті”. Де-вна регуляторна політика в сфері госп.ді-сті – це напрям де-вної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання госп.відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб’єктами господарювання. Недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб’єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені КУ та законами України. Основними принципами регуляторної політики є:

1) доцільність;

2) адекватність;

3) ефективність;

4) збалансованість;

5) передбачуваність – де-вна регуляторна політика має бути передбаченою;

6) прозорість та врахування громадської думки – проекти регуляторних актів обов’язково оприлюднюються.

Регуляторний акт прийнятий уповноваженим регуляторним органом. НПА, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання госп.відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими державними органами та суб’єктами господарювання. Крім того, регуляторний акт – це також прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, застосовується неодноразово, поширюється на невизначене коло осіб, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання госп. відносин або адм.відносин, незалежно від того чи вважається цей документ, відповідно до закону НПАктом. Принципи закріплені у сь.4 ЗУ „Про засади регуляторної політики”.

 

2. Організація державного управління.

Провідним центральним органом виконавчої влади є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Повноваження визначені у спеціальних законодавчих актах, які регламентують відносини в сфері підприємнитцва, конкретизовані у Положенні про Де-вний комітет з питань рег.політики та підприємництва, який затверджений Постановою КМУ №667 від 26 квітня 2007 року. Держ.ком.підприємництво є органом з питань де-вної регуляторної політики, де-вної реєстрації, ліцензування та дозвільної системи в сфері госп.діяльності. Основними завданнями є:

- участь у формуванні та реалізації державної регуляторної політики, політики в сфері державної реєстрації, в сфері ліцензування та дозвільної системи у сфері господарської діяльності;

- координація діяльності органів виконавчої влади в сфері державної регуляторної політики;

- сприяння формуванню системи фінансово-кредитної, консультаційної та інформаційної підтримки підприємництва;

- організація роботи, пов’язаної із здійсненням державного нагляду або контролю у сфері господарської діяльності.

Повноваження:

- Регуляторна політика: функція „бар’єру”; участь у розробці (проведення експертизи, надання своїх висновків); надає роз’яснення з питань застосування відповідного законодавства.

- Державна реєстрація: видає роз’яснення з питань застосування зак-ва; здійснює де-вний нагляд за дотриманням цього зак-ва; забезпечує формування та ведення єдиного де-вного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців; ліцензування суб’єктів господарювання (розробляє основні напрямки розвитку де-вної політики в сфері ліцензування; розробляє проекти НПА; здійснює де-вний нагляд за дотриманням зак-ва в сфері фінансування та надає роз’яснення з приводу його застосування); затверджує разом з органами ліцензування ліцензійні умови та правила провадження певного виду госп.діяльності та порядок контролю за їх дотриманням; також веде єдиний ліцензійний реєстр, здійснює контроль за дотриманням зак-ва в сфері ліцензування, якщо виявляє порушення, то видає розпорядження щодо усунення порушень; здійснює контроль за наявністю у суб’єкта господарювання ліцензії.

- Дозвільна система в сфері господарської діяльності: розробляє НПА, координує ді-сть де-вних органів в цій сфері, здійснює де-вний контроль.

Держ.ком.підприємництво видає накази. Очолю Голова.

Повноваження також мають регуляторні органи: ВРУ, Президент, КМУ, НБУ, Національна Рада України з питань телебачення та радіомовлення, інші де-вні органи, центральні органи вик.влади, ВР АРК, Рада міністрів АРК, місцеві органи виконавчої влади, органи МС, а також посадові особи цих органів, якщо вони мають право одноособово приймати регуляторні акти.

 

3. Застосовуються адм. і екномічні методи. Серед економічних, важливе місце займає де-вна реєстрація суб’єктів господарювання, яка регламентується ЗУ ”Про де-вну реєстрацію юридичних осіб та фіз. осіб-підприємців”. Де-вна реєстрація – це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, шляхом внесення відповідних засписів до єдиного де-вного реєстру. Порядок де-вного реєстру:

- перевірка комплектності документів, які подаються для де-вної реєстрації, а також повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці;

- перевірка документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови для у проведенні де-вної реєстрації (перелік підстав міститься в законі);

- внесення відомостей про юридичну особу або фіз. особу-підприємця до єдиного де-вного реєстру;

- оформлення і видача свідоцтва про де-вну реєстрацію та виписка з єдиного державного реєстру.

Державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської Ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі, державній адміністрації за місцем знаходження юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи. За проведення реєстрації проводиться сплата.

Засоби державного впливу на суб’єктів господарювання (визначені в ГК):

- державне замовлення;

- ліцензування;

- патентування та квотування;

- сертифікація та стандартизація;

- застосування нормативів та лімітів;

- регулювання цін і тарифів;

- надання інвестиційний, податкових та інших пільг;

- надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

- Ліцензування – регламентується ГК України, ЗУ „Про ліцензування певних видів госп.діяльності і спеціальними законодавчими актами, які регламентують відносини в сфері ліцензування. Ліцензія – це документ дозвільного характеру, який засвідчує право суб’єкта господарювання (ліцензіат) на провадження, зазначеного в ньому виду госп.ді-сті, протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.Основні принципи ліцензування:

- забезпечення рівності прав та законних інтересів усіх суб’єктів господарювання;

- захист прав та законних інтересів, життя та здоров’я громадян, навколишнього середовища та забезпечення безпеки держави;

- встановлення єдиного порядку ліцензування видів госп.діяльності та території України;

- встановлення єдиного переліку видів госп діяльності, які підлягають ліцензуванню.

ЗУ „Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності”. Документ дозвільного характеру - це дозвіл, висновок, погодження, свідоцтво тощо, який дає право суб’єкту господарювання на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності.

Ліцензування господарської діяльності. Стадії процесу ліцензування. Ліцензування здійснюється уповноваженими державними органами ліцензування. Ліцензійні умови та правила затверджуються спільним наказом спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування (Держ.ком.підприємництва) і органами ліцензування. Ліцензування не може використовуватися для обмеження конкуренції у провадженні певного виду господарської діяльності. Повноваження Держ.ком.підприємництва - ЗУ „Про ліцензування певних видів госп.ді-сті”. Органи ліцензування:

- забезпечує виконання зак-ва в сфері ліцензування;

- спільно з Держ.ком.підприємництва затверджує ліцензійні умови та правила;

- органи ліцензування видають ліцензії, а іноді здійснюють їх переоформлення, видають дублікати ліцензій, приймають рішення про визнання ліцензій недійсними;

- в процесі здійснення контролю за ді-стю ліцензіатів слідкують за недопущенням порушень, а у випадках порушень – видають розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов;

- анулює ліцензії, формує та веде ліцензійний реєстр;

- повноваження органів ліцензування не можуть бути делеговані іншим органам.

Ліцензійні умови та правила є нормативно-правовим актом, положення якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для провадження певного виду госп.діяльності. Кваліфікаційні вимоги – у тих випадках, коли є необхідність наявності певних особливих знань у співробітників. Необхідні дотримання особливих вимог щодо приміщення, обладнання (енергетичні аудитори) або наявність іншим технічних засобів. Ліцензійні умови та правила, а також зміни до ліцензійних умов підлягають оприлюдненню та набирають чинності через 10 днів з дати державної реєстрації НПА, якщо самим актом не передбачено пізніший термін набрання ним чинності. Суб’єкт господарювання звертається до органу ліцензування або особисто або через уповноважену особу. Подається заява про видачу ліцензії (має містити відомості про особу заявника, найменування юр.особи, місце знаходження, ідентифікаційний код, для фіз.осіб – ПІБ, до заяви додаються документи: копія свідоцтва про де-вну реєстрацію суб’єкта господарювання, копія довідки про включення до єдиного державного реєстору юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, засвідчена нотаріально або органом, що видав такий документ). Заява про видачу ліцензії та документи, які до неї додаються приймаються за описом документів, копія цього опису повертається заявнику з відміткою органу ліцензування про дату прийняття документів та підписом відповідальної особи. Такий опис є доказом того, що документи були подані до органу ліцензування. Заява про видачу ліц-ї залишається без розгляду за наявності однієї із підстав:

- подана або підписана особою, яка немає на це повноважень або подані документи оформлені з порушенням вимог закону. Про залишення заяви без розгляду має бути повідомлений заявник у письмовій формі, де зазначено підстави. Заявник може усунути порушення та повторно відправити заяву.

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову видачі у строк не пізніше 10 днів з дати надходження заяви та документів. Законом передбачено положення, яким визначено підстави для прийняття рішення про відмову видачі ліцензії:

- недостовірність даних у документах, які подані заявником;

- невідповідність заявника, згідно з поданими документами, ліцензійним умовам, встановленим для відповідного виду госп.ді-сті.

В першому випадку заявник може подати нову заяву не раніше ніж через три місяці з дати видачі рішення про відмову. У 2 випадку заявник має право подати заяву після усунення причин, що стали підставою для відмови. Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржене у судовому порядку.

Основні принципи де-вної політики з питань дозвільної системи госп.ді-сті:

1) захист прав, законних інтересів суспільства, територіальних громад та гроамдян, життя громадян, озорона навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави;

2) забезпечення конкуренції;

3) прозорість процедури видачі документів дозвільного характеру;

4) додержання рівності прав суб’єктів господарювання під час видачі документів дозвільного характеру;

5) відповідальність посадових осіб дозвільних органів, адміністраторів та суб’єктів господарювання за порушення вимог законодавства з питань видачі документів дозвільного характеру;

6) зменшення де-вного регулювання госп.ді-сті;

7) встановлення єдиних вимог до порядку видачі документів дозвільного характеру.

Виключно законами, які регулюють відносини, пов’язані з видачею документів дозвільного характеру встановлюють:

1) необхідність одержання документів дозвільного ха-ктеру;

2) дозвільний орган, уповноважений видавати документи дозвільного ха-ктеру;

3) платність або безоплатність видачі документа дозвільного ха-ктеру;

4) строк прийняття рішення про видачу або відмову у видачі документу дозвільного ха-ктеру;

5) вичерпний перелік підстав для відмови у видачі документи дозвільного ха-ктеру та для анулювання такого документу;

6) можливість набуття суб’єкта господарювання права на провадження певних дій щодо здійснення госп. ді-сті за декларативним приписом.

Порядок видачі документів дозвільного ха-ктеру центральними органами вик.влади затверджуються КМУ. Відповідно до закону, суб’єкт господарювання повинен мати право вибору або безпосередньо у відповідні дозвільні органи або до адміністратора.

Патентування – торговий патент – це де-вне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта господарювання займатися певними видами підприємницької ді-сті впродовж встановленого строку. Різновидом торгового є спеціальний торг.патент – це де-вне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта господарювання на особливий порядок оподаткування, відповідно до закону.

Квотування – це встановлення обсягу виробництва чи обігу певних товарів чи послуг. Порядок квотування встановлює КМУ.

Сертифікація – це пітдвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів (державних, кодексів усталеної практики, класифікаторів, технічних умов, міжнародних, регіональних та національних стандартів інших країн, які застосовуються в Україні, відповідно до чинних МД). Відносини, опв’язані з ді-стю в сфері стандартизації, технічного регулювання, оцінки відповідності, регламентуються ЗУ „Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності”.

 

4. Ст.6 ГК – заборона незаконного втручання органів де-вної влади та органів МС, їх посадових осіб у господарські відносини. Однією із гарантій прав підприємця є відшкодування заподіяних збитків від незаконного втручання органів де-вної влади.

ЗУ „Про основні засади де-вного нагляду (контролю) у сфері господарської ді-сті”, відповідно до якого де-вний нагляд здійснюється на принципах:

- пріоритетності безпеки у питаннях життя та здоров’я людини, функціонування і розвитку суспільства, середовища проживання та життєдіяльності перед будь-якими іншими інтересами та цілями в сфері госп.ді-сті;

- рівності прав та законних інтересів суб’єктів господарювання, гарантування їх прав, об’єктивності та неупередженості здійснення де-вного нагляду;

- наявності підстав для здійснення де-вного нагляду;

- відкритості, прозорості, плановості та системності здійснення державного нагляду;

- неприпустимості дублювання повноважень органів де-вного контролю та нагляду;

- принцип відповідальності посадових осіб органів де-вного нагляду.

Ст. 4 ЗУ – загальні вимоги де-вного контролю!

 

6. Україна визначила пріоритетом курс на Європейську інтеграцію. Європейською комісією було затверджено Європейську Хартію для малих та середніх підприємств:

1) освіта та тренінги для підприємтсва;

2) прискорення та здешевлення процедури створення бізнесу;

3) удосконалення зак-ва в сфері державного регулювання підприємництва;

4) наявність навичок підприємництва;

5) удосконалення онлайнового доступу до послуг відповідних державних органів;

6) створення уомв для ефективної ді-сті на кожному ринку госп.ді-сті;

7) спрощення оподаткування та покращення доступу малого бізнесу до фінансових ресурсів;

8) підвищення технологічної потужності малих підприємств ( для малих підприємтсв мають бути створені умови для доступу до новітніх технологій, технологічних досліджень тощо);

9) успішні електронні бізнес-моделі;

10) посилення представництва підприємництва на рівні ЄС і на національному рівні.

 

ТЕМА: Державне управління в сфері фінансів.

1. Загальні засади організації управління державними фінансами.

2. Повноваження КМУ в сфері управління державними фінансами, як вищого органу в системі органів виконавчої влади.

3. Міністерство фінансів України – провідний центральний орган вик.влади в сфері управління фінансами.

4. Правовий статус державного казначейства України як урядового органу управління в складі міністерства фінансів.

5. Повноваження місцевих органів державної виконавчої влади в сфері управління фінансами.

6. Система органів державного фінансового контролю.

1. Управління державними фінансами –це цільовий, організуючий та регулюючий вплив органів державної виконавчої влади на діяльність, пов’язану з мобілізацією, розподілом та використанням фінансів.

Правові засади управління державними фінансами закріплені у КУ та законах України. Відповідно до КУ, формування фінансової політики держави відноситься до компетенції вищих органів держави: ВРУ має такі повноваження:

- визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики України, в тому числі фінансової політики;

- прийняття ЗУ з фінансово-правових питань;

- затвердження державного бюджету України, внесення змін до нього, здійснення контролю за виконанням державного бюджету, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;

- затвердження загальнодержавних програм економічного та соціального розвитку;

- здійснення контролю за діяльністю КМУ, в тому числі з фінансово-правових питань;

- затвердження рішень про надання Україною позик та економічної допомоги іноземним державам і МО, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків, міжнародних фінансових організацій, не передбачених державним бюджетом України, а також здійснення контролю за їх використанням;

- призначення на посаду та звільнення Голови НБУ за поданням Президента, призначення та звільнення Ради НБУ;

- надання законом згоди на обов’язковість МД та їх денонсація, в тому числі з фінансових питань;

- здійснення парламентського контролю в сфері фінансів в межах КУ.

Виключно законами України встановлюється державний бюджет України і бюджетна система, система оподаткування, податки і збори, засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків, статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України, порядок утворення і погашення державного внутрішнього та зовнішнього боргу, порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види та типи. ВРУ призначає прем’єр-міністра України за поданням Президента, міністра фінансів за поданням прем’єр-міністра.

Президент має повноваження в сфері фінансів: бере участь у фінансовій діяльності держави шляхом:

- підписання законів з фінансово-правових питань або застосування процедури вето щодо них;

- призначає голову Ради НБУ;

- зупиняє дію актів КМУ, скасовує акти КМУ;

- призначає на посаду та звільняє з посад за поданням КМУ голів місевих державних адміністрацій;

- звертається з посланнями до народу та щорічними і позачерговими посланнями до ВРУ про внутрішнє і зовнішнє становище України, у яких визначає стан та перспективи політики в сфері державних фінансів;

Повноваження щодо фінансової діяльності є однією із функцій органів виконавчої влади України.

Державні комітети – центарльні органи вик.влади. Має головне контрольне ревізійне управління.

Державна митна служба України, ДПА, державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Державна комісія регулювання ринків фінансових коштів.

На місцевому рівні: МДА, територіальні підрозділи центральних органів вик.влади та інші.

Органи поділяються на: органи загальної компетенції (КМУ, МДА) і органи спеціальної компетенції (Міністерство фінансів України, Державна контрольно-ревізійна служба, ДПА та інші).

 

2. Закріплені в КУ (ст.116), а також в ЗУ „Про КМУ”. Відповідно до ст.116 КУ:

- КМУ забезпечує де-вний суверенітет та економічну самостійність України;

- проведення державної фінансової політики, ціньової, інвестиційної, податкової політики;

- розробляє проект закону про бюджет України і забезпечує його виконання.

КМУ:

- утворює, реорганізовує та ліквідовує, відповідно до закону, міністерства та інші центральні органи вик.влади;

- координує роботу міністерства фінансів України, інших органів держ.вик.влади;

- призначає та звільняє з посад, за поданням прем’єр-міністра України керівників центральних органів вик.влади, які не входять до складу КМУ, наприклад, голови ДПА.

Ст.20 ЗУ „Про КМУ” визначає такі повноваження:

- забезпечення проведення державної фінансової політики;

- сприяння стабільності національної грошової одиниці України;

- повноваження в сфері бюджетного процесу;

- приймає рішення про використання коштів резервного фонду;

- обслуговує державний борг;

- приймає рішення про випуск облігацій внутрішніх та зовнішніх позик, а також де-вних грошово-речових лотерей;

- забезпечує проведення державної політики цін;

- виступає гарантом позик, які у визначених законом про державний бюджет України межах або відповідно до МД, згода на обов’язковість яких надана ВРУ.

 

3. Міністерство фінансів України є центральним органом виконавчої влади, повноваження визначені в БК, в інших спеціальних законам, Положенні „Про міністерство фінансів України” від 27 грудня 2006 року №1837. Мін.фін. є головним провідним органом у системі центральних органів вик.влади із зебезпечення виконання єдиної фінансової політики, бюджетної, митної, політики у сфері де-вного внутрішнього контролю, розроблення та виробництва колографічних записних елементів.

Здіснює контроль за проведенням фінансової політики Головним контрольно-ревізійним управлінням, Державним казначейством.

Має повноваження за різними напрямами фінансової політики де-ви.

В складі мін.фіну діє де-вне казначейство України, повноваження якого закріплені в БК, інших спеціальних фінансових законах, деталізовані в Положенні „Про Де-вне казначейство України” затверджене Постановою КМУ від 21.12.2005 року №1232. Відповідне до БК:

- веде бугалтерський облік всіх надходжень, які належать де-вному бюджету України;

- за поданням органів стягнення здійснює повернення коштів, що були надміру або помилково зараховані до де-вного бюджету;

- здійснює обслуговування фонду коштів.

Містять фінансові управління і фінансові відділи.

6. Важливе місце займають органи державної контрольно-ревізійної служби – ЗУ „Про де-вну контрольно-ревізійну службу”, відповідно до якого де-вна контрольно-ревізійна служба складається з головного контрольно-ревізійного управління, контрольно-ревізійних управлінь в АРК, областях, містах Києві і Севастополі, в районах, містах, районах у містах. Головним їх завданням є: здійснення державного фінансового контролю за використанням і збереженням де-вних фін.ресурсів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяття зобов’язань, ефективним використанням коштів та майна, станом і достовірністю бугалтерського обліку і фін.звітності в міністерствах, інших центральних органах вик.влади, де-вних фондах, у бюджетних установах і у суб’єктів господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах та організаціях, які отримують або отримували у період, який перевіряється кошти з бюджетів всіх рівнів та державних коштів або використовують чи використовували в період, який перевіряється, де-вне чи комунальне майно (підконтрольні установи), виконанням місцевих бюджетів, розроблення пропозицій щодо усунення вироблених недоліків і порушень та запобігання їх у подальшому.

Форми де-вного контролю КРУ:

- де-вний фінансовий аудит;

- перевірка де-вних закупівель та інспектування.

Органи ДПС. Повноваження закріплені в ЗУ „Про ДПС в Україні”, яким визначена система органів ДПС, основні завдання органів ДПС та функції. Головне завдання – це здійснення державного контролю за своєчасністю, а також за дотриманням зак-ва в сфері розрахунків, за дотриманням валютного зак-ва. Форми контролю: перевірки.

В сфері фінансів повноваження також мають органи державної митної служби:

- здійснення контролю за сплатою обов’язкових платежів, які справляють при перетині державного кордону України.

Митний Кодекс України, ЗУ „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетними та де-вними цільовими фондами”, Положення „Про де-вну митну службу України, яке затверджене Постановою КМУ від 18 липня 2007 року №940.

Рахункова палата України – це орган парламентського контролю в сфері державних фінансів. Повноваження визначені КУ та ЗУ „Про рахункову палату”. Відповідно до КУ Рахункова палата здійснює контролю за надходженням коштів до державного бюджету України.

ТЕМА: ДУ в сфері банківської ді-сті.

1. Заг. ха-стика банківської системи, як об’єкта управління.

2. НБУ як суб’єкт ДУ.

3. Банківське регулювання.

4. Створення комерційних банків. Відкриття філій, представництв, відділень.

5. Порядок надання дозволів та ліцензій на здійснення бакнківських операцій.

6. Дистанційний контроль.

7. Санкції за порушення банк. зак-ва.

8. Порядок ліквідації комерц. банків.

 

1. Банк. система України складається з НБУ та комерційних банків. ДУ банківською системою України – це урегульований нормами АП владно-організуючий вплив НБУ на відносини, які виникають в сфері банк.системи, спрямований на забезпечення стабільності грошової одиниці України та банківської системи в цілому. В світі склалося три моделі ДУ банківської системи:

1) характерна для Франції, ця модель характеризується наявністю декількох де-вних органів спец.компетенції, які наділені повноваженнями в різних галузях ДУ в банківській сфері, а саме де-вного органу, який здійснює регулювання банківської ді-сті шляхом видання підзаконних НПА, державного органу, який наділений дозвільними повноваженнями в сфері банківської ді-сті, де-вного органу, до повноважень якго віднесено здійснення нагляду в сфері банківської ді-сті;

2) притаманна Іспанії, для неї характерні: розподіл повноважень щодо ді-сті кредитних установ між центральним банком та міністерством економіки та фінансів (надають дозвіли на заснування приватних банків, вносять зміни до статуту та інших установчих документів, надають згоду на заміщення керівних посад банків);

3) характерне те, що всі повноваження щодо нагляду в сфері банківської ді-сті належать центральному банкому. Така модель використовується в Україні.

 

2. Центральні банки мають різну назву, однак спільну правову природу (подвійна правова природа). Центр.банк з одного боку є де-вним органом, уповноваженим здійснювати нагляд в сфері банк.ді-сті, а з іншого боку – банківська установа, яка здійснює певні види банківських операцій. Пр.статус центральних банків характеризуються такими основними чинниками:

1) рівнем нормативно-правового закріплення;

2) ступенем самостійності, незалежності в системі органів де-вної влади;

3) за характером взаємовідносин з іншими фінансово-кредитними установами.

Центральний банк – це юридична особа, яка має особливий пр.статус, відмінна ознака якого - відокремленість майна банку від майна де-ви. Хоча формально майно ЦБ перебуває у де-вній власності, проте ЦБ наділений правом розпоряджатися ним як власник. За своєю природою ЦБ відрізняється від де-вного банку. ЦБ за своїм пр.статусом має бути незалежним та впливовою структурою, однак в реальних умовах незалежність реальних банків нерідко виявляється обмеженою. Пр.статус НБУ закріплений в ЗУ „Про НБУ”. В КУ закріплена основна ф-я НБУ – забезпечення стабільності нац.грошової одиниці України. НБУ є центральним банком України, особливим центральним органом де-вного управління, юр.статус, ф-ї, повноваження та при-пи організації якого визначаються КУ, ЗУ „Про НБУ” тощо. НБУ є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів в межах, затвердженого кошторисом, а у визначених законом випадках – за рахунок де-вного бюдежту. НБУ має відокремлене майно, не відповідає за зобов’язання органів д.влади і навпаки. НБУ не відноситься до жодної із гілок влади. Керівні органи НБУ:

- Рада НБУ;

- Правління.

 

ТЕМА: ДУ в сфері митної справи.

1. Заг.характеристика митної справи в Україні.
2. Система органів ДУ в сфері митної справи.
3. Митні режими.
4. Митна політика та система принципів та напрямів ді-сті де-ви у сфері забезпечення своїх економічних інтересів та безпеки за допомогою митно-тарифних заходів регулювання зовеішньої торгівлі.

1. Порядок переміщення через митний кордон України товарів і транспортних засобів, митне регулювання, пов’язане із встановленням і справлянням податків і зборів, процедури митного контролю та оформлення, боротьба з контрабандою та порушенням митних правил, спрямовані на реалізацію митної політики України становлять митну справу. Митна справа є складовою зовнішньополітичною та зовнішньоекономічної ді-сті України. У митній справі Україна дотримується визнаних у міжнародних відносинах систем класифікації та кодування товарів, єдиної форми декларування експорту та імпорту товарів, митної інформації, інших міжнародних норм та стандартів. Засади митної справи, у тому числі розміри податків і зборів, які справляються при перетині митного кордону України, умови митного укладення, спец.митні зони та митні режими, перелік товарів експорту, імпорту, яких через Україну забороняється встановлюється виключно митним кодексом України та законами України. Відповідно до ст.5 Митного кодексу України, територія України зайнята сушею, територіальним морем, внутрішні води та повітряний простір, а також, штучні острови, установки і споруди, що створюються у виключній морській економічній зоні України, на які поширюється виключна юрисдикція України становлять митну територію України.

 

2. Система органів: КМУ (відповідно до КУ, митного кодексу, організовує та забезпечує здійснення митної справи, також координує ді-сть спеціально уповноваженого центр.органу в галузі митної справи при вирішенні питань, що стосуються митної справи). Безпосереднє керівництво покладається на спеціально уповноважений центр.орган виконавчої влади в галузі митної справи – Державна митна служба України. Митне регулювання в Україні здійснюється на основі таких при-пів:

1) виключна юрисдикція України на її митній території;

2) виключна компетенція митних органів України щодо здійснення митної справи;

3) законності;

4) в єдиному порядку переміщення товарів і трансопртних засобів через митний кордон;

5) системності;

6) ефективності;

7) додержання прав та законних інтересів громадян при здійсненні митної справи, гласності та прозорості.

Безпосереднє здійснення митної справи покладається на митні органи України, які виконують такі завдання:

1) виконання та контроль за додержанням зак-ва України в галузі митної справи;

2) захист ек.інтересів України;

3) сприяння захисту інтелектуальної власності учасників зовеішньоекономічних зв’язків;

4) застосування заходів тарифного регулювання при переміщенні товарів через митний кордон;

5) здійснення митного контролю та митного оформлення товарів і транспортних засобів, що переміщуються через митний кордон України, удосконалення форм і методів його здійснення;

6) здійснення контролю за дотриманням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України;

7) здійснення верифікації сертифікатів, походженням товарів з України;

8) розвиток міжн.співробітництва.

Митна служба України – це єдина загальна система, яка складається з митних органів та спеціалізованих митних установ і організацій.Митними органами є спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади в галузі митної справи, регіональної митниці та митниці. Центральний орган виконавчої влади – повноваження визначені в митному кодексі України.

Регіональна митниця є митним органом, який на території закріпленого за ним регіону, в межах своєї компетенції здійснює митну справу та забезпечує комплексний контроль за додержанням зак-ва України, здійснюється керівництво та контроль за ді-стю підпорядкованим їй митниць та спеціалізованих митних установ та організацій.

Митниця є митним органом, який безпосередньо забезпечує виконання зак-ва України з пиатнь митної справи, справляння податків і зборів, які справляються при перетині митного кордону, а також здійснення інших повноважень у сфері митної служби. Створення, реорганізація та ліквідація митниць здійснюється державною митної службою України. Для забезпечення виконання цих завдань можуть створюватися митні пости, які є структурним підрозділом або регіональної митниці або митниці. Можуть створюватися експлуатаційні транспортні, інформаційно-аналітичні, кінологічні спеціалізовані установи та освітні організації. Спеціально уповноважений центральний  орган має такі повноваження:

1) участь у формуванні де-вної політики, у забезпеченні її реалізації, забезпечення захисту економічних інтересів України;

2) організація і забезпечення здійснення митного контролю та митного оформлення товарів і трансопртних засобів, що переміщується через митний контроль України;

3)  забезпечення контролю за дотриманням правил переміщення валютних цінностей;

4) переговори з митними органами інших де-в.

Митний Кодекс України визначає такі провадження щодо митного контролю:митні контролі, митні режими.

ТЕМА: ДУ в сфері захисту економічної конкуренції.

1. Загальна характеристика державної політики в сфері захисту економічної конкуренції.

2. Органи, які здійснюють управління в сфері захисту економічної конкуренції.

3. Адміністративно-правовий статус антимонопольного комітету України.

НПА: ГК, ЗУ „Про захист економічної конкуренції”, ЗУ „Про антимонопольний комітет України, ЗУ „Про природні монополії”, ЗУ „Про захист від недобросовісної конкуренції”.

 

1. Згідно з ГК антимонопольно-конкурентна політика – це політика, спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб’єктів господарювання, забезпечення від взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб’єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок збільшення якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної, соціально-орієнтованої економіки. Де-ва здійснює антимонопольно-конкурентну політику та сприяє розвитку змагальності в сфері господарювання на основі загальнодержавних програм, які затверджуються ВРУ за поданням КМУ. Згідно ст.19 ГК однією із сфер державного контролю є сфера монополізму та конкуренції. Де-ва підтримує конкуренцію як змагання між суб’єктами господарювання, що забезпечує завдяки їх власним досягненням здобуття ними певних економічних переваг, внаслідок чого споживачі та суб’єкти господарювання отримують можливість вибору необхідного товару і при цьому окремі суб’єкти господарювання невизначають умов реалізації товару на ринках.

 

2. Де-вна антимонопольно-конкурентна політика здійснюється уповноваженими органами д.влади та органами МС. Органам д.влади та органам МС, їх посадовим особам забороняється приймати акти та вчиняти дії, які усувають конкуренцію або необгрунтовано сприяють окремим конкурентам у підприємницькій діяльності чи запроваджують обмеження на ринку, не передбачені законодавством. В законі можуть бути встановлені винятки з цього правила з метою збереження нац.безпеки, оборони чи інших загальносуспільних інтересів. Законом передбачено право суб’єктів господарювання у разі порушення цієї вимоги оскаржувати прийняті рішення в установленому законом порядку. Управління здійснюють органи виконавчої влади до компетенції яких належить забезпечення де-вного регулювання та управління у відповідних галузях економіки, ці органи проводять моніторинг ринків цих галузей з метою аналізу та прогнозування їх розвитку, а контроль за дотриманням антимонопольного конкурентного зак-ва здійснюється антимонопольним комітетом України.

 

3. Антимонопольний комітет України є де-вним органом із спец. Статусом, метою ді-сті якого є забезпечення де-вного захисту конкуренції у підприємницькій ді-сті та у сфері де-вних закупівель. Антимонопольний комітет України підконтрольний Президенту і підзвітний ВРУ. Основним завданням Антимонопольного комітету України є участь у формуванні та реалізації де-вної конкурентної політики в частині здійснення де-вного контролю за дотриманням зак-ва про зихист економічної конкуренції на засадах рівності суб’єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення та припинення порушень зак-ва про захист ек.конкуренції; в частині контролю за концентрацією узгодженими діями суб’єктів господарювання та регулювання цін та тарифів на товари, що реалізуються (виробляються) суб’єктами природних монополій; сприяння розвитку добросовісної конкуренції; методичного забезпечення застосування зак-ва про захист ек.конкуренції; здійснення контролю щодо створення конкурентного середовища та захисту конкуренцї в сфері де-вних закупівель. Антимонопольний комітет України утворюється в складі Голови та 10 де-вних уповноважених. Голова призначається ВРУ за поданням Прем’єр-міністра України. Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення складають систему органів антимонопольного комітету України.

ТЕМА: ДУ та державне регулювання в сфері паливно-енергетичного комплексу України.

1. Загальні засади державної політики в сфері паливно-енергетичного комплексу України.

2. Органи, які здійснюють управління та регулювання в сфері паливно-енергетичного комплексу України.

3. Основні засоби держ.впливу в сфері паливно-енергетичного комплексу України.

НПА: ЗУ „Про нафту і газ”, „Про електроенергетику”, Гірничний ЗУ, Указ Пр.України від 21 квітня 1998 року №335/98, яким затверджено Положення про національну комісію регулювання електроенергетики, Кодекс України про надра, Постанова КМУ від 2 листопада 2006 року № 1540, якою затв. Положення про міністерство палива та енергетики України, Постанова КМУ від 2 листопада 2006 року №1927, якою затв. Положення про міністерство вугільною промисловості.

 

1. Паливно-енергетичний комплекс складають певні галузі: галузь електроенергетики, теплової енергетики; атомної; нафти та газу. В Україні затверджено енергетичну стратегію України на період до 2030 року, яку схвалено Розпорядженням КМУ від 15 березня 2006 року №145 – Е. На виконання цієї енергетичної стратегії розроблено план заходів. В енергетичній стратегії визначено основні цілі України в галузі енергетики, основні завдання та напрями, позиціонування України на міжнародних енергетичних ринках. Цілями енергетичної стратегії України є:

- створення умов для постійного та якісного задоволення попиту на енергетичні продукти;

- визначення шляхів та створення умов для безпечного, надійного та сталого функціонування енергетики та її максимального розвитку;

- забезпечення енергетичної безпеки де-ви;

- зменшення техногенного навантаження на довкілля та забезпечення цивільного захисту в сфері техногенної безпеки в сфері техногенної безпеки паливно-енергетичного комплексу;

- зниження питомих витрат у виробництві та використання енергопродуктів за рахунок провадження…

- інтеграція об’єднаної енергосистеми України до Європейської енергосистеми з послідовним збільшенням експорту електроенергії.

Існуюча система управління в паливно-енергетичному комплексі України є недосконалою, формувалася спонтанно. Національна комісія регулювання електроенергетики України є центральним органом виконавчої влади із спец.статусом. Ключовими суб’єктами де-вного управління в даній сфері є КМУ, галузеві міністерства і відомства, Де-вний комітет ядерного регулювання України, Національне агенство України з питань забезпечення ефективного використання енергетичних ресурсів (НАЕР).

Паливно-пенергетичний комплекс України (енергетика) – галузь або сектор економіки, до якого входять суб’єкти господарювання, ді-сть яких пов’язана з розвідуванням, видобутком, переробкою, виробництвом, зберіганням, транспортуванням, передачею, розподілом, торгівлею, збутом чи продажем енергетичних продуктів (енергоносіїв), а саме палива, електричної і теплової енергії, крім суб’єктів, основна ді-сть яких спрямована на задоволення потреб населення та госп. комплексу у послугах централіхованого опалення та постачання гарячої води.

До повноважень КМУ належать:

1) виконання законів України в сфері ПЕК;

2) затвердження енергетичної політики та умов управління де-вними енергетичними активами;

3) удосконалення системи управління ПЕК.

Безпосередньо управління в сфері ПЕК здійснюють галузеві міністерства.

НАЕР має такі повноваження:

1) проведення єдиної де-вної політики в сфері використання енерг.ресурсів та енергозбереження;

2) забезпечення збільшення частки нетрадиційних та альтернативних видів палива у балансі попиту та балансування енергоносіїв;

3) створення де-вної системи моніторингу виробництва, споживання, експорту та імпорту енергоносіїв;

4) удосконалення системи обліку та контролю за споживання енерг.ресурсів;

5) функціонування єдиної системи нормування питомих витрат енерг.ресурсів у сусп.виробництві.

Суб’єкти госп., які мають право здійснювати аудит мають такі повноваження:

1) розроблення рекомендацій щодо удосконалення;

Контроль за технічним станом об’єктів, режимами енергоспоживання, дотриманням безпеки здійснюють відповідні де-вні інспекції і спец.комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та НС.

Головним провідним органом забезпечення реалізації політики в електроенергетичному, ядерно-промисловому та нафтогазовому комплексах є міністерство палива і енергетики України, основні завдання якого:

1) де-вне управління паливно-енергетичним комплексом;

2) забезпечення енергетичної безпеки де-ви;

3) розроблення пропозицій щодо удосконалення економічних важелів стимулювання розвитку паливно-енергетичного комплексу;

4) участь у формуванні, регулюванні та удосконаленні ринко-паливно-енергетичних ресурсів.

Міністерство вугільної промисловості України – провідний орган з пиатнь забезп. реалізації де-вної політики у вугільній та торфо-добувній галузі. Завдання:

1) участь у формуванні та забезпеченні реалізації де-вної політики;

2) здійснення структурної перебудови вуг.галузі та підвищення ефективності управління нею;

3) створення сприятливих умов для здійснення приватизації підприємств;

4) формування балансу вугілля та вуг.продукції;

5) участь у формуванні регулювання та вдосконалення ринку вуг.продукції.

Держ.регулювання в сфері енергетики здійснює НКРЕ. Повноваження визначенні в зУ „Про природні монополії” (міститься термін нац.комісія регулювання ринку природ.монополій), ЗУ „Про електроенергетику” і в Указі Пр..

ТЕМА: Державне управління в сфері телекомунікації.

1. Загальна характеристика ДУ в сфері телекомунікації.
2. Органи, які здійснюють управління та регулювання.
3. Основні засоби впливу.

НПА: ЗУ „Про радіочастотний ресурс України”, „Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, „Про нац.систему конфіденційного зв’язку”, „Про телекомунікацію”.

1. Основні засади держ.політики в сфері телекомунікації визначені в НПА України, а також в документах програмного характеру. Основними принципами ді-сті в сфері телекомунікації є:

1) доступ споживачів до загальнодоступних телекомунікаційних мереж, послуг, які необхідні їм для задоволення власних потреб, участі в політичному, економічному та громадському житті;

2) взаємодія та взаємозв’язаність телекомунікаційних мереж для забезпечення можливості зв’язку між споживачами всіх мереж;

3) забезпечення сталості телекомунікаційних мереж і управління цими мережами з урахуванням їх технологічних особливостей на основі єдиних стандартів, норм та правил;

4) державна підтримка розвитку вітчизняного виробництва технічних засобів телекомунікації;

5) заохочення конкуренції в інтересах споживачів телекомунікаційних послуг;

6) збільшення обсягів телекомунікаційних послуг, їх переліку та утворення нових робочих місць;

7) впровадження світових досягнень в сфері телекомунікації, залучення, використання вітчизняних та іноземних матеріальних та фінансових ресурсів, новітніх технологій, а також управлінського досвіду;

8) сприяння розширенню міжнародного співробітництва;

9) забезпечення доступу споживачів до інформації про порядок отримання та якість телекомунікаційних послуг;

10) ефективність та прозорість регулювання в сфері телекомунікації;

11) створення умов сприятливих для ді-сті у сфері телекомунікації з урахуванням особливостей технологій та ринку телекомунікацій.

 

2. ДУ в сфері телекомунікації здійснюють: КМУ, центральний орган вик.влади в галузі зв’язку та ін.органи вик.влади в межах їх компетенції.

КМУ має такі повноваження:

- забезпечує проведення державної політики в сфері телекомунікації, рівні умови розвитку всіх форм власності сфері телекомунікації;

- здійснює управління об’єктами державної власності сфері телекомунікації;

- спрямовує та координує діяльність органів виконавчої влади в сфері телекомунікації.

Центральний орган виконавчої влади в галузі зв’язку (міністерство транспорту та зв’язку України) має такі повноваження:

- розробляє пропозиції щодо політики в галузі зв’язку;

- розробляє проекти законодавчих актів з питань телекомунікації;

- приймає НПА з питань, віднесених до його компетенції;

- визначає вимоги щодо рівня якості телекомунікаційних послуг;

- розробляє прогнози розвитку телекомунікаційних ринків та послуг.

Органом регулювання сфері телекомунікації є Національна комісія з питань регулювання зв’язку (НКРЗ) – центральний орган вик.влади зі спец.статусом.

ЗУ „Про природні монополії”, а саме – ст.12, 13. Відповідно до ст. 12 основними завданнями комісій з питань регулювання природних монополій є:

1) регулювання діяльності суб’єктів природних монополій;

2) сприяння створенню умов, які забезпечують за рахунок виникнення і розвитку конкуренції, виведення товарного ринку із стану природної монополії, що дасть можливість ефективніше розвивати конкуренцію та задовольняти попит;

3) формування ціньової політики у відповідній сфері регулювання;

4) сприяння ефективному функціонуванню товарних ринків на основі збалансування інтересів суспільства, суб’єктів природних монополій та споживачів.

Нагляд за ринком телекомунікації здійснюється шляхом:

- контролю за якістю телекомунікаційних послуг;

- перевірки додержання ліцензійних умов оператирами та провайдерами телекомунікації;

- шляхом контролю за додержанням суб’єктами ринку телекомунікації законодавства, стандартів та інших НПА в сфері телекомунікації.

ТЕМА: ДУ транспортною системою.

1. Основні засади держ.політики.
2. Органи, які здійснюють управління.

НПА: ЗУ „Про транспорт”, „Про трубопровідний транспорт”, Про залізничний транспорт, Про автомобільний транспорт, ЗУ „Про державну спеціальну службу транспорту”.

 

1. Мета та завдання ДУ транспортною системою:

1) своєчасне, повне, якісне задоволення потреб населення і суспільного виробництва у перевезенні та задоволення потреб оборони країни;

2) захист прав громадян під час їх транспортного обслуговування;

3) безпечне функціонування транспорту;

4) додержання необхідних пропорцій та темпів розвитку нац.транспортної системи;

5) захист економічних інтересів України, законних інтересів підприємств та організацій транспорту та споживачів транспортних послуг;

6) створення рівних умов для розвитку госп.ді-сті підприємств транспорту;

7) обмеження монополізму та розвиток конкуренції;

8) координація роботи різних видів транспорту;

9) ліцензування окремих видів ді-сті в сфері транспорту;

10) охорона навколишнього природного середовища від шкідливого впливу транспорту.

 

2. КМУ, центр. орган вик.влади (міністерство транспорту та зв’язку України).

 

ТЕМА: ДУ в сфері будівництва і житлово-комунального господарства.

 

1. ДУ в сфері будівництва і житлово-комунального господарства здійснюють міністерство з питань регіонального розвитку та будівництва та міністерство з питань житлово-комунального господарства України.

Концеація розвитку житлово-комунального господарства, ЗУ „Про житлово-комунальні послуги”.

Основними завданнями міністерство житлово-комунального госп. є:

1) участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики в сфері житлово-комунального господарства, житлової політики та міського електричного транспорту, а також благоустрою населених пунктів та галузей поховання;

2) управління, координація та регулювання діяльності у зазначеній сфері;

3) реформування житлово-комунального господарства;

4) технічне регулювання в сфері житлово-комунального господарства та міського електричного транспорту;

5) забезпечення проведення єдиної технічної, соціально-економічної політики в сфері питної води та питного водопостачання;

6) регулювання ді-сті суб’єктів природних монополій в сфері централізованого тепло- водопостачання та водовідведення.

Крім ді-сті суб’єктів господарювання, які здійснюють комбіноване виробництво теплової і елктричної енергії та (або) використовують нетрадиційні чи поновлювані джерела енергії.

Є пропозиція закріпити повноваження з питань регулювання ринків комунальних послуг за національною комісією з питнь регулювання електроенергетики України.

Створено урядовий орган – державна житлово-комунальна інспекція. Орган створений у 2008 році, підзвітний та підконтрольний міністрові з питань житлово-комунального господарства. Основними завданнями є:

- участь в реалізації держ.політики в сфері житлово-комунального господарства, здійснення де-вного контролю за дотриманням зак-ва, стандартів, нормативів, норм, порядків і правил в сфері житлово-комунального господарства. Державний контроль здійснюється за дотриманням виконавцями та виробниками житлово-комунальних послуг, в тому числі суб’єктами природних монополій та суміжних ринків в сфері централізованого теплопостачання, водопостачання та водовідведення; контроль за дотриманням власниками та співвласниками житлових будинків, квартир, приміщень, стандартів, нормативів, норм і правил щодо введення їх обліку, обстеження і паспортизації. Здійснення контролю за дотриманням суб’єктами в сфері житлово-комунального господарства норм, стандартів, правил стосовно утримання обслуговування, експлуатації, системи водо-, теплопостачання, водовідведення, газопостачання та іншого інженерного обладнання багатоквартирних житлових будинків, утримання, обслуговування і використання житлового фонду, кількості та якості житлово-комунальних послуг, формування цін та тарифів на житлово-комунальні послуги, а також в сфері благоустрою населених пунктів та галузі поховання.

Державний нагляд здійснюється за виконанням:

- робіт з утримання, обслуговування та використання житлового фонду відповідно до стандартів, нормативів, норм та правил;

- нагляд за виконанням інвестиційних і регіональних програм розвитку житлово-комунального господарства.

 

ТЕМА: ДУ у сфері праці та соціального захисту.

1. Загальні засади ДУ в сфері праці та соц.захисту.

2. Органи, що здійснюють ДУ.

3. Основні засоби державного впливу в сфері праці та соц.захисту.

1. Загальні засади державної політики в сфері праці та соціального захисту закріплені в документах програмного характеру. Концепції соціального забезпечення населення України, схвалена Постановою ВРУ від 21 грудня 1993 року №3758-12. Зазначеною концепцією було передбачено біля здобуття Україною незалежності має бути створено систему соціального забезпечення населення. В основу такої системи мають бути закладені певні принципи та гарантії їх реалізації, зокрема, мають бути закладені гарантії щодо реалізації права на працю та на допомогу у випадку безробіття, підтримання життєвого рівня населення шляхом перегляду мінімальних розмірів основних соц.гарантій в умовах зростання цін на споживчі товари та послуги. Мають бути закріплені гарантії надання державної допомоги, пільг, інших видів соц.підтримки, малозабезпечених громадянам і сім’ям, які виховують дітей, гарантії, спрямовані на матеріальне забезпечення у разі досягнення пенсійного віку, ти мчасової чи постійної втрати працездатності, втрати годувальника.

Принципи:

1) диференційований підхід до різних соціально-демографічних груп населення в залежності від ступеня їх економічної самостійності, працездатності, можливостей підвищення рівня матеріального добробуту;

2) перерозподіл економічної відповідальності за реалізацію соціальних гарантій між державою, підприємствами та громадянами;

3) визначення рівня соціальних гарантій на підставі соціальних нормативів;

4) відповідність форм соціального забезпечення населення, ступенів розвитку ринкових відносин в економіці.

Кодекс Законів про працю України, ЗУ про зайнятьсть населення, про охорону праці, про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку, про статус ветеранів війни, гарантії їх соц.захисту, про основи соц.захищеності інвалідів України, про соц. і пр. захист військовослужбовців та членів їх сімей, про державно-соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям, про соц.захист дітей війни, про основи соц.захисту бездомних громадян і безпритульних дітей, про забезпечення організаційно-правових умов соц.захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Європейська соціальна Хартія, ратифікована ЗУ від 14 вересня 2006 року, відповідно до якої де-ви мають запровадити певні основні принципи:

1) кожна л. повинна мати можливість заробляти собі на життя професією, яку вона вільно обирає;

2) усі працівники мають право на справедливі умови праці;

3) усі працівники мають право на безпечні та здорові умови праці;

4) усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень для них самих та їх сімей;

5) усі працівники та роботодавці мають право на свободу об’єднання у національні та міжнародні організації з метою захисту своїх економічних та соц.інтересів;

6) усі працівники та роботодавці мають право на укладання колективних договорів;

7) діти мають право на особливий захист від фізичних та моральних ризиків, на які вони наражаються;

8) працюючі жінки у разі материнства мають право на особливий захист;

9) кожна людина має право на належні умови для професійної орієнтації;

10) кожна людина має право на належні умови для професійної підготовки;

11) працівники мають право брати участь у визначенні та поліпшенні умов праці та виробничого середовища на підприємстві;

12) усі працівники мають право на рівні можливості та рівне ставлення до них у вирішенні питань щодо працевлаштування та професії без дискримінації за ознакою статі;

13) усі працівники мають право на захист у випадку звільнення;

14) усі працівники мають право на захист своїх вимог у разі банкрутства їх роботодавців;

15) всі працівники мають право на гідне ставлення до них на роботі.

 

2. Управління здійснює КМУ, Центральні органи вик.влади, МДА. Головним органом є Міністерство праці та соціальної політики України, повноваження якого завтерджені Постановою КМУ від 2 листопада 2006 року №1543.

Згідно з Положенням Мін.праці є головним органом в системі органів ВВ із забезпечення реалізації держ.політики у сфері зайнятості та трудової міграції; соціального захисту населення; загальнообов’язкового державного соціального страхування; в сфері соціально-трудових відносин та здійснення нагляду за додержанням зак-ва про працю, оплати, нормування та стимулювання праці, професійної класифікації робіт та професій, умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, колективно-договірного регулювання соціально-економічних інтересів працівників і роботодавців, а також розвитку соц. діалогу; керівництво діяльністю державної служби зайнятості, проведення заходів, пов’язаних з ефективним функціонуванням ринку праці, сприяння раціональній, продуктивній та вільнообраній зайнятості, підвищенню якості та конкурентоспроможності робочої сили; посилення мотивації для праці, вдосконалення її оплати, організації та нормування; забезпечення через систему підпорядкованих йому органів реалізації громадянами права на соц.захист; забезпечення розвитку соціально-трудових відносин та захисту прав працюючих громадян шляхом здійснення нагляду за додержанням роботодавців умов зак-ва про працю; розроблення заходів, спрямованих на подолання бідності; забезпечення здійснення пенсійним фондом його функцій.

Повноваження служби зайнятості визначені в законі „Про зайнятість населення”.

---

Дата добавления: 2018-04-15; просмотров: 225; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!